УХВАЛА
15 вересня 2026 року
м. Київ
справа № 380/22434/24
адміністративне провадження № К/990/40076/26
Верховний Суд у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду Єресько Л.О., перевіривши касаційну скаргу Служби відновлення та розвитку інфраструктури у Львівській області на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 21 січня 2026 року й постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11 серпня 2026 року в справі за адміністративним позовом Служби відновлення та розвитку інфраструктури у Львівській області до Західного офісу Держаудитслужби за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Автомагістраль-Південь», Львівської обласної прокуратури про визнання протиправними та скасування вимог,
УСТАНОВИВ:
Служба відновлення та розвитку інфраструктури у Львівській області (далі - Служба, позивач) звернулася до суду з позовом до Західного офісу Держаудитслужби (далі - Офіс, відповідач, скаржник), у якому просила визнати протиправними та скасувати Вимоги Офісу від 15.10.2024 №1 та від 11.10.2024 № 131306-14/8088-2024.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 21.01.2026, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11.08.2026, позов Служби задоволено частково, а саме визнано протиправною та скасовано вимогу відповідача від 11.10.2024 № 131306-14/8088-2024 «Щодо усунення порушень законодавства» в частині посилення контролю за дотриманням законодавства про публічні закупівлі, зокрема, щодо вимог підпункту 1 пункту 13, пунктів 3 та 5 Особливостей здійснення публічних закупівель товарів, робіт і послуг для замовників, передбачених Законом України «Про публічні закупівлі», на період дії правового режиму воєнного стану в Україні та протягом 90 днів з дня його припинення або скасування, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.2022 № 1178, та недопущення виявлених порушень у подальшому. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з ухваленими рішеннями судів попередніх інстанцій, позивач звернувся через підсистему «Електронний суд» до Верховного Суду (далі - Суд) із касаційною скаргою.
За правилами частини першої статті 334 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження в справі.
Перевіривши зміст оскаржуваних судових рішень, доводи касаційної скарги, Суд дійшов висновку про необхідність її повернення з наведених нижче підстав.
Пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплено забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеному конституційному положенню кореспондує стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Отже, оскарження судових рішень у касаційному порядку можливе лише у випадках, установлених законом.
За частиною першою статті 328 КАС України, учасники справи, а також особи, які не брали участі в справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Згідно з частиною четвертою статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права лише в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права в подібних правовідносинах.
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою й третьою статті 353 цього Кодексу.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень скаржник навів пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України та зазначив, що суд апеляційної інстанції під час ухвалення оскаржуваної постанови, як і суд першої інстанції, неправильно застосував норми:
- статті 19 Конституції України, частини другої статті 2 КАС України, не врахувавши при цьому правові висновки щодо застосування норм права, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.10.2023 в справі № 9901/43/21, постанові Верховного Суду від 20.02.2018 в справі № 826/12123/16; частини другої статті 2, статей 3, 4, 5 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» та зазначених скаржником норм підзаконних правових актів, щодо застосування яких не враховані висновки Верховного Суду в справах №№ 826/5165/17, 804/6286/17, 813/2519/17 - щодо повноважень відповідача під час проведення державного фінансового контролю;
- статті 131-1 Конституції України, статті 23 Закону України «Про прокуратуру» та статті 53 КАС України без урахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 27.02.2019 в справі № 761/3884/18, від 26.06.2019 в справі № 587/430/16-ц, від 26.05.2020 в справі № 912/2385/18, від 25.04.2018 в справі № 806/1000/17 та ін. - у частині наявності підстав здійснення представництва інтересів держави прокурором.
Суд звертає увагу скаржника, що обов`язковими умовами під час оскарження судових рішень на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення в касаційній скарзі: 1) норми матеріального права, яку неправильно застосували суди; 2) постанови Верховного Суду та викладеного в ній висновку щодо застосування цієї ж норми; 3) висновку судів, який суперечить позиції Верховного Суду; 4) у чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду i в якій подано касаційну скаргу).
Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, у яких аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини і, відповідно, має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
Правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, сформульований унаслідок казуального тлумачення цієї норми під час касаційного розгляду конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, ухваленої за наслідками такого розгляду.
Суд зауважує, що висновки, викладені в постанові Верховного Суду, перебувають у нерозривному зв`язку з обсягом установлених обставин у кожній конкретній справі окремо. Тому адміністративні суди не повинні сприймати як обов`язкові висновки, викладені в постанові Верховного Суду, здійснені на підставі відмінних фактичних обставин справи, а також з іншим змістом позовних вимог.
Покликання на практику Верховного Суду без аналізу та врахування обставин справи, за яких суд касаційної інстанції зробив відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах щодо оцінки того чи іншого аргументу, які сформульовані на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи й наявних у матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судами попередніх інстанцій у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.
Умовою перегляду судом касаційної інстанції судових рішень в адміністративних справах з указаної підстави є їхня невідповідність викладеному в постанові Верховного Суду висновку щодо застосування норм права в подібних правовідносинах.
Велика Палата Верхового Суду в постанові від 12.10.2021 в справі № 233/2021/19 констатувала, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо оцінки подібності правовідносин на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними в порівнюваних ситуаціях. Тож суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії.
Зміст правовідносин із метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому обставини, які формують зміст таких правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, та оцінка судами їх сукупності самі по собі не формують подібності правовідносин, важливими факторами є також доводи й аргументи сторін, які складають межі судового розгляду справи.
Невідповідність правозастосовному висновку Верховного Суду (висловленому за наслідками розгляду (іншої) справи в касаційному порядку) матиме місце тоді, коли суд (суди) попередніх інстанцій, розглядаючи справу за схожих предмета спору, підстав позову, обставин справи та правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) протилежних висновків щодо суті заявлених вимог, застосувавши норму права по-іншому, аніж це роз`яснив суд касаційної інстанції (в іншій подібній справі).
При цьому необхідно керуватися тим, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови.
Водночас скаржник не зазначає, які саме висновки щодо застосування наведених у касаційній скарзі норм матеріального права не врахували суди попередніх інстанцій, наскільки вони є релевантними до спірних правовідносин, які висновки судів суперечать позиції Верховного Суду з окреслених питань та в чому полягає подібність правовідносин у справах, указаних скаржником, та в цій справі. Натомість касаційна скарга містить загальні формулювання незгоди з оскаржуваними судовими рішеннями з покликанням на норми законодавства, які регулюють спірні правовідносини.
Отже, касаційна скарга не містить належних доводів та обґрунтувань щодо підстав оскарження судових рішень у цій справі на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Також на обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень відповідач указує на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України та зазначає, що в контексті норм статті 119 Бюджетного кодексу України, постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 228, наказу Міністерства фінансів України від 12.03.2012 № 333, Державного стандарту України ДСТУ 8747:2017 та Галузевих будівельних норм ГБН В.2.3-37641918-549:2018, які, на думку скаржника, суди попередніх інстанцій застосували неправильно, є необхідним висновок Верховного Суду про те, що проведення публічної закупівлі за предметом «Улаштування придорожньої бази, майданчика протиожеледних матеріалів та під`їзних доріг (заїзд - виїзд) (ДК 021:2015: 45230000-8 Будівництво трубопроводів, ліній зв`язку та електропередач, шосе, доріг, аеродромів і залізничних доріг; вирівнювання поверхонь)», що передбачала, серед іншого, улаштування асфальтованого майданчика, перехідно-швидкісної смуги та заїзд-виїзд до асфальтованого майданчика на земельній ділянці державної власності, належить до робіт з експлуатаційного утримання доріг та не є нецільовим використанням бюджетних коштів.
Обов`язковими умовами під час оскарження судових рішень на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення в касаційній скарзі норми матеріального права, яку неправильно застосували суди попередніх інстанцій, висновку щодо правильного застосування якої ще не сформулював Верховний Суд, у чому полягає помилка судів під час застосування відповідної норми права.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права в подібних правовідносинах) скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права суди першої та (або) апеляційної інстанцій застосували неправильно, а також обґрунтувати, у чому полягає помилка судів під час застосування відповідної норми права.
Суд звертає увагу скаржника, що обґрунтування без чіткої вказівки на норму права (пункт, частину, статтю), щодо застосування якої немає висновку Верховного Суду, не може вважатися належним виконанням вимог пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
Зазначена скаржником норма права, щодо неправильного застосування якої немає висновку Верховного Суду, має врегульовувати спірні правовідносини, а питання щодо її застосування було порушено перед судами попередніх інстанцій у межах підстав позову (наприклад, із точки зору порушення її позивачем/відповідачем), але суди таким підставам позову не надали оцінки в судових рішеннях, що може бути визнано як допущення судами попередніх інстанцій порушення норм процесуального права, або надали, на думку автора касаційної скарги, неправильно.
Зі змісту пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України випливає, що вказана підстава спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню адміністративними судами під час вирішення спору.
Лише покликання на відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування норми права в подібних правовідносинах за відсутності мотивованих аргументів неправильного застосування певної норми права не є підставою для відкриття касаційного провадження.
Оскарження судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України, вимагає не лише констатації факту відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, а й визначення норми (норм) права, що потребує висновку, підстав необхідності такого висновку в подібних правовідносинах (усунення колізій норм права, визначення пріоритету однієї норми над іншою, тлумачення норми тощо), а також зазначення, у чому, на думку заявника, полягає неправильне застосування судами норми права, щодо якої необхідний висновок Верховного Суду.
З огляду на зазначене, Суд уважає необґрунтованими покликання скаржника на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу касаційного оскарження.
Окрім цього, на обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень відповідач покликається на пункт 4 частини четвертої статті 328 КАС України у взаємозв`язку з пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 353 КАС України.
Відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 328 КАС України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, лише якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою й третьою статті 353 цього Кодексу.
Частиною другою статті 353 КАС України визначено, що підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і скерування справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які покликається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд не дослідив зібрані в справі докази за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1-3 частини четвертої статті 328 цього Кодексу.
Аналіз наведених норм дозволяє дійти висновку про те, що обґрунтування необхідності касаційного оскарження у зв`язку з недослідженням судами попередніх інстанцій зібраних у справі доказів можливе за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі інших підстав для касаційного оскарження, передбачених частиною четвертою статті 328 КАС України. Тобто вказане порушення процесуального права не може бути самостійною підставою для касаційного оскарження.
За відсутності обґрунтованих підстав, визначених пунктами 1-3 частини четвертої статті 328 КАС України, суд позбавлений можливості прийняти доводи скаржника щодо наявності підстави, передбаченої пунктом 4 частини четвертої статті 328 КАС України, у частині недослідження доказів.
Також скаржник покликається на пункт 3 частини другої статті 353 КАС України, відповідно до якого суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до пункту 3 частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і скерування справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які покликається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд (суди) необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Отже, якщо скаржник уважає, що суд першої чи апеляційної інстанції необґрунтовано відхилив клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, у касаційній скарзі її автор має довести, що суди протиправно не вжили заходів для встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, що могло б дати підстави для висновку про порушення цими судами норм процесуального права.
Доводи касаційної скарги в частині обґрунтування підстав для відкриття касаційного провадження за пунктом 3 частини другої статті 353 КАС України стосуються поданих позивачем клопотань у частині дослідження долучених у судовому засіданні висновку експерта від 20.05.2026 № ЕД-19/114-26/2214-БТ та висновку експерта від 03.06.2026 №50, щодо оголошення перерви в судовому засіданні для підготовки клопотання про призначення судової експертизи або надання додаткових пояснень щодо суті висновку експерта, про виклик і допит у судовому засіданні судового експерта.
Однак, у чому полягає необґрунтованість відхилення судом заявлених клопотань та в який спосіб воно призвело до неможливості встановлення фактичних обставин, що мають значення для справи, скаржник не наводить.
З огляду на викладене, Суд уважає необґрунтованими покликання скаржника на пункт 4 частини четвертої статті 328 КАС України.
Щодо покликання скаржника на встановлення судом обставин, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів Суд зауважує, що, згідно з приписами частини першої статті 74 КАС України, суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, установленого законом.
Наведеним положенням установлено пряму заборону для суду під час розгляду та вирішення адміністративної справи брати до уваги докази з порушенням законної процедури їх одержання (нелегітимні докази, сфальсифіковані) як під час розгляду клопотання про долучення доказу до справи, так і в межах судового розгляду.
Варто зауважити, що в разі якщо скаржник уважає, що суди порушили норми процесуального права щодо встановлення обставин, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів, у касаційній скарзі має бути зазначено доказ, який скаржник уважає недопустимим, обставини, які встановлені на підставі недопустимих доказів, та чому, на думку скаржника, вони є недопустимими, тобто такими, що одержані з порушенням законної процедури.
Скаржник зазначає, що акт від 24.09.2024 №131306-24/13 є недопустимим доказом, на підставі якого суди попередніх інстанцій встановили обставини нецільового використання бюджетних коштів та як наслідок правомірність оскаржуваної вимоги, однак не обґрунтовує належним чином стверджуване порушення судами норм процесуального права, а наведені скаржником доводи про те, що вказаний висновок був виготовлений не в межах цієї справи (на основі інших вихідних даних, іншої сукупності документів, наданих для дослідження експерта, не на замовлення учасника справи та не на підставі ухвали суду про призначення експертизи та у відсутності сторін цієї справи, не заслуговують на увагу з огляду на невмотивованість.
Отже, Суд уважає необґрунтованими покликання скаржника на пункт 4 частини другої статті 353 КАС України як на підставу касаційного оскарження.
Інші доводи скаржника в касаційній скарзі стосуються встановлення фактичних обставин справи та переоцінки доказів у ній, між тим як, відповідно до частини другої статті 341 КАС України, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Обмеження переліку судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане лише особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію суду права, що розглядає справи, які мають найважливіше (найбільш принципове) значення для суспільства та держави, та не є судом фактів, а тому не може здійснювати повторну оцінку доказів, належно досліджених судом першої та апеляційної інстанції, та/або переоцінювати їх.
Призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це насамперед сформувати обґрунтовану правову позицію щодо застосування всіма судами в подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом, і таким чином спрямувати судову практику в єдине й правильне правозастосування (указати напрямок, у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз`яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з указівкою на обставини, що потрібно враховувати під час застосування тієї чи іншої правової норми, але не нав`язуючи при цьому судам результат вирішення конкретної судової справи.
Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.
Отже, завдання Верховного Суду є не лише вирішення конкретного спору. Суд повинен у передбачений процесуальним законом спосіб (шляхом розгляду конкретного спору та перевірки окремого процесуального судового рішення) витлумачити, як правильно застосувати норму матеріального права, яку суди застосували неоднаково, із тією метою, щоб надалі спрямувати судову практику в єдино правильне русло.
Суд касаційної інстанції не може самостійно визначати підстави касаційного оскарження - такий обов`язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення, натомість в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина третя статті 334 КАС України), а надалі саме в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення (частина перша статті 341 КАС України).
Ураховуючи межі перегляду судом касаційної інстанції, визначені статтею 341 КАС України, Верховний Суд не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Відповідно до пункту 4 частини п`ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду й повертається суддею-доповідачем, якщо в касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
За таких обставин касаційна скарга підлягає поверненню особі, що її подала.
Повернення Верховним Судом касаційної скарги та надання заявнику права в межах розумних строків і за дотримання всіх інших вимог процесуального закону на повторне звернення до Верховного Суду з такою скаргою не є обмеженням доступу до суду (зокрема, що гарантовано пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України) та забезпечує практичну можливість реалізації права особи на суд у формі касаційного оскарження судового рішення учасником справи.
З огляду на викладене та керуючись статтею 332 КАС України, Суд
УХВАЛИВ:
Касаційну скаргу Служби відновлення та розвитку інфраструктури у Львівській області на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 21 січня 2026 року й постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11 серпня 2026 року в справі за адміністративним позовом Служби відновлення та розвитку інфраструктури у Львівській області до Західного офісу Держаудитслужби за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Автомагістраль-Південь», Львівської обласної прокуратури про визнання протиправними та скасування вимог повернути скаржнику.
Копію ухвали про повернення касаційної скарги надіслати учасникам справи.
Скаржнику надіслати копію ухвали про повернення касаційної скарги разом із касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами.
Роз`яснити заявникові, що повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя Л.О. Єресько