Справа № 308/6755/26
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
21 вересня 2026 року місто Ужгород
Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області в складі:
головуючої судді - Світлик О.М.,
за участю секретаря судового засідання - Чепи М.С.,
представника позивача - адвоката Мартинова Г.К.,
відповідача - ОСОБА_1 ,
представника відповідача - адвоката Новікової І.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду в місті Ужгороді у порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_2 , в інтересах якого діє представник - адвокат Мартинов Георгій Костянтинович, до ОСОБА_1 про визнання шлюбного договору недійсним,
В С Т А Н О В И В:
ОСОБА_2 , в інтересах якого діє представник - адвокат Мартинов Георгій Костянтинович, звернувся до Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області з позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсним шлюбного договору від 16 грудня 2021 року.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 16 жовтня 2021 року між ним та ОСОБА_1 зареєстровано шлюб.
16 грудня 2021 року між сторонами укладено шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Йосипчук К.П. та зареєстрований у реєстрі за № 1191.
Позивач посилається на те, що пунктами 3, 4, 5 шлюбного договору сторони передбачили режим, відповідно до якого рухоме та нерухоме майно, придбане або набуте чоловіком чи дружиною після реєстрації шлюбу та після укладення шлюбного договору, є особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я воно придбане або набуте, а у разі розірвання шлюбу зазначений режим майна зберігається.
На думку позивача, наведені положення суперечать вимогам частин четвертої та п`ятої статті 93 СК України, оскільки поставили його у надзвичайно невигідне матеріальне становище та фактично призвели до передачі відповідачці нерухомого майна, набутого та створеного подружжям за час шлюбу.
Зокрема позивач зазначає, що після укладення шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя завершувалося будівництво нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 , у подальшому квартири АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 , АДРЕСА_4 та нежитлові приміщення АДРЕСА_5 були зареєстровані за відповідачкою. У зв`язку із цим позивач вважає, що фактична реалізація положень шлюбного договору позбавила його прав на майно, у створення якого він вкладав спільні сімейні кошти та власну працю.
Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 26 травня 2026 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та постановлено здійснювати її розгляд за правилами загального позовного провадження.
Представником позивача також подано заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту та заборони вчинення реєстраційних дій щодо майна.
Ухвалою суду від 07 липня 2026 року у задоволенні заяви про забезпечення позову відмовлено.
07 липня 2026 року представником відповідачки - адвокатом Новіковою Інною Станіславівною подано відзив на позовну заяву, у якому вона проти задоволення позову заперечила.
Представник відповідачки зазначила, що оспорюваними умовами шлюбного договору не здійснювалася передача конкретного нерухомого майна від одного з подружжя іншому. Сторони реалізували передбачене законом право самостійно визначити договірний режим свого майна. Умови договору однаково поширюються як на чоловіка, так і на дружину.
Також зазначено, що позивачем не доведено існування саме станом на 16 грудня 2021 року обставин, які свідчили б про його надзвичайно невигідне матеріальне становище.
В обґрунтування заперечень відповідачка, серед іншого, послалася на постанову Верховного Суду від 18 лютого 2026 року у справі № 369/15420/23.
У відзиві заявлено також вимогу про стягнення з позивача на користь відповідачки 22000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Ухвалою суду від 20 липня 2026 року підготовче провадження у справі закрито та справу призначено до розгляду по суті.
У судовому засіданні представник позивача позов підтримав з підстав, наведених у ньому, просив задовольнити та визнати недійсним оспорюваний шлюбний договір. Зауважив, що позивач внаслідок умов шлюбного договору не набув права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі за рахунок спільних коштів та зусиль подружжя, відтак це призвело до його надзвичайно невигідного матеріального становища.
Відповідачка у судовому засіданні наголосила, що земельна ділянка та об`єкт незавершеного будівництва, розміщений на вказаній земельній ділянці, набуті нею задовго до укладення шлюбу у 2017 році. Стверджувала, що багатоквартирний будинок мав ознаки завершеного будівництва ще у 2021 році до укладення шлюбу: під дахом будівля вже була у березні 2021 року, а вікнами будівля була облаштована у березні-квітні 2021 року, повна готовність у серпні - вересні 2021 року, коли вже здійснювали обміри для складення технічної документації. Введення в експлуатацію вказаного будинку здійснювалося через застосунок «Дія», що зайняло довготривалий час, тому цей процес завершився у 2022 році.
Також відповідачка ствердила, що саме позивач був ініціатором укладення шлюбного контракту, обговорення умов якого розпочалося ще до укладення шлюбу. Зазначила, що він вносив свої правки і корективи.
Представник відповідача у судовому засіданні просила відмовити у задоволенні позову, зазначивши, що шлюбним договором не було передбачено передачу у власність одному з подружжя уже набуте в особисту власність. Просила відшкодувати судові витрати, пов`язані з розглядом справи, з урахуванням умов договору, робочого місця адвоката у м. Свалява, участі у судових засіданнях.
Представник позивача у частині розподілу судових витрат просив відмовити у стягненні коштів, заявлених представником відповідача, оскільки визначений розмір не відповідає складності справи, кількості судових засідань, а спір не підлягає грошовій оцінці.
Заслухавши пояснення відповідача та представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи позовної заяви та відзиву, оцінивши письмові докази окремо та в їх сукупності, виходячи з їх належності та допустимості, суд дійшов наступних висновків.
Судом встановлено та сторонами не заперечується, що шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстровано 16 жовтня 2021 року за актовим записом №839, що підтверджено копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 , виданого відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Ужгороді Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) повторно 07 липня 2023 року.
16 грудня 2021 року між подружжям укладено шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Йосипчук К.П. та зареєстрований у реєстрі за № 1191.
Дослідивши умови шлюбного договору від 16.12.2021 судом встановлено, що ним визначено правовий режим майна (рухомого, нерухомого, грошових коштів, ювелірних виробів, речей індивідуального користування); індивідуалізовано зобов`язання, у тому числі боргові, як особисту відповідальність за конкретним із подружжя, хто є стороною таких договорів.
У положенні пункту 3 шлюбного договору сторони погодили правовий режим майна (як рухомого, так і нерухомого), придбаного та/або набутого чоловіком або дружиною після реєстрації шлюбу, відповідно до якого таке майно належить на праві особистої приватної власності тому з подружжя, на чиє ім`я воно придбане або набуте.
Пунктом 4 договору аналогічний режим передбачено щодо майна, яке буде придбане та/або набуте чоловіком або дружиною після укладення шлюбного договору.
Пунктом 5 передбачено збереження визначеного сторонами режиму майна у випадку розірвання шлюбу.
Суд констатує, що у контекстів доводів позивача та заперечень відповідача для оцінки дійсності шлюбного договору потрібно встановити баланс інтересів подружжя та відсутність дискримінації однієї сторони на момент укладення оспорюваного правочину.
Зміст наведених положень пунктів 3-5 шлюбного договору свідчить, що вони сформульовані однаково щодо обох сторін договору та не містять умови про належність усього майна виключно дружині ОСОБА_1 , при цьому, вказані умови не є підставою для переходу права власності на конкретно визначене майно, а лише визначають певний його режим.
При цьому, умови шлюбного договору не містять положень щодо майнових прав на будь-який незавершений об`єкт будівництва, що не набув ознак нерухомості.
Шлюбним договором сторони також підтвердили, що жодна з них не поставлена його умовами у надзвичайно невигідне матеріальне становище, а його зміст відповідає їх дійсному волевиявленню та укладається без фізичного чи психічного тиску на вигідних для подружжя умовах (п. 18, 19 шлюбного договору).
З долученої до матеріалів справи інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта, сформованої 24.03.2026 за номером 469582170, судом установлено наступне.
Право власності ОСОБА_1 з розміром частки 1 на земельну ділянку площею 0,0245 га, кадастровий номер [номер приховано]:41:001:0238, за адресою: АДРЕСА_1 ,д (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 239190121101), зареєстровано 07 листопада 2017 року державним реєстратором - приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Дурневич Н.М. Документами, поданими для державної реєстрації, зазначено договір купівлі-продажу, номер 2023, виданий 07.11.2017.
Цього ж дня за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на об`єкт незавершеного будівництва за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 119 кв. м, зі ступенем готовності 7 відсотків (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 119978921101). Місцем розташування зазначеного майна у інформації вказано земельну ділянку з кадастровим номером [номер приховано]:41:001:0238.
Отже, право власності відповідачки на земельну ділянку та первісний об`єкт незавершеного будівництва виникло приблизно за чотири роки до реєстрації шлюбу сторін та до укладення оспорюваного договору.
Разом з тим, із відомостей Державного реєстру речових прав убачається, що державна реєстрація права власності ОСОБА_1 на окремі квартири та нежитлові приміщення у будинку АДРЕСА_1 проведена вже у 2022 році.
Документи, зазначені у реєстрових записах як підстави формування та державної реєстрації відповідних окремих об`єктів, у тому числі технічні паспорти, документи про присвоєння адрес та договори/заяви щодо спільного будівництва, датовані переважно січнем - лютим 2022 року, тобто після укладення оспорюваного шлюбного договору.
У зв`язку із цим твердження позивача про те, що всі зазначені ним квартири та нежитлові приміщення вже були юридично сформованими та введеними в експлуатацію у проміжку між 16 жовтня 2021 року та 16 грудня 2021 року, наявними в матеріалах справи доказами безпосередньо не підтверджується.
У судовому засіданні з`ясовувалися обставини наявності договірних відносин між подружжям на проведення спільної діяльності з будівництва об`єкта за адресою: АДРЕСА_1 . Учасники процесу заявили про відсутність таких договорів.
Разом із тим суд не робить із самого факту подальшої державної реєстрації висновку про те, що відповідне майно не могло створюватися за участю сторін раніше. Це питання має оцінюватися у межах заявленого предмета спору та з урахуванням юридичної природи права, яке позивач просить захистити.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що квартира АДРЕСА_6 у цьому ж будинку в подальшому була зареєстрована за сторонами на праві спільної сумісної власності.
Наведена обставина також не узгоджується з твердженням про те, що сам зміст шлюбного договору безумовно унеможливлював набуття позивачем прав на нерухоме майно, на що також у судовому засіданні наголошувала відповідачка.
Сімейний кодекс України забезпечує диспозитивність у регулюванні майнових правовідносин між подружжям.
Водночас, відповідно до частини четвертої статті 93 СК України шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище.
Частиною п`ятою статті 93 СК України передбачено, що за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно.
При цьому за змістом частини другої статті 97 СК України сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу та вважати відповідне майно спільною частковою або особистою приватною власністю кожного з них.
Статтею 103 СК України регламентовано, що шлюбний договір може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України.
За положеннями частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Частина перша статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину визначає недодержання в момент вчинення правочину відповідних вимог статті 203 ЦК України.
Отже, вирішуючи питання про дійсність шлюбного договору, суд повинен насамперед установити, чи існувала передбачена законом підстава його недійсності саме в момент укладення договору.
У постанові від 19 березня 2025 року у справі № 686/30682/23 Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду при аналізі положень шлюбного договору зробив висновок, що сторони цього договору визначили правовий режим майна, яке на момент укладання договору ще не було придбано та/або набуте будь-ким з них, погодивши між собою правовий режим майна, придбаного у шлюбі у майбутньому, тобто дія договору поширюється на майбутнє, але не ретроспективно. Вказане підтверджує принцип свободи договору у шлюбних правовідносинах
Щодо застосування частини п`ятої статті 93 СК України при вирішенні наведеного позивачем доводу суд враховує позицію Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду у постанові від 18 лютого 2026 року у справі № 369/15420/23. У зазначеній справі сторони також погодили, що рухоме та нерухоме майно, набуте під час шлюбу, є особистою приватною власністю того з подружжя, на ім`я якого воно набуте або зареєстроване.
У зазначеній справі сторони шлюбного договору без будь-яких застережень врегулювали свої майнові відносини, пов`язавши віднесення майна, набутого за весь період шлюбу, до певного правового режиму власності (особистої приватної чи спільної сумісної) з фактом державної реєстрації права власності на таке майно. Таким чином, сторони встановили правовий режим майна залежно від того, за ким із них зареєстровано право власності.
Тобто за юридичною конструкцією умови такого договору є істотно подібними до умов пунктів 3-5 договору, який оспорюється у цій справі.
Верховний Суд зазначив: «...сторони по суті погодилися, що все майно, набуте сім`єю під час шлюбу, вважається особистою приватною власністю того з подружжя, за ким воно зареєстроване. Такі умови мають двосторонній характер, застосовуються однаковою мірою як до позивача, так і до відповідача, а отже, не можуть вважатися такими, що надають перевагу будь-якій зі сторін договору.»
Істотним для справи №308/6755/26 є тлумачення Верховним Судом частини п`ятої статті 93 СК України, за яким суд виснував, що положення частини п`ятої статті 93 СК України стосується виключно майна, яке на праві особистої приватної власності повністю належало одному з подружжя та передається за шлюбним договором у особисту приватну власність іншого з подружжя.
Натомість Верховний Суд окремо зазначив, що укладення шлюбного договору, який містить умову про непоширення на майно, набуте подружжям за час шлюбу, положень статті 60 СК України, саме собою не може кваліфікуватися як порушення заборони передання за шлюбним договором у власність одному з подружжя нерухомого майна чи іншого майна, право на яке підлягає державній реєстрації.
У цій справі пункти 3, 4, 5 шлюбного договору не містять ідентифікації конкретного об`єкта нерухомого майна, який належав ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності та за договором переходив би у власність ОСОБА_1 і, навпаки.
Договором не передбачено передачу відповідачці будь-якої квартири, земельної ділянки, будинку, об`єкта незавершеного будівництва чи іншого конкретно визначеного майна, належного позивачеві, що на час укладення шлюбного договору суттєво зменшило б майнові права чи інтереси позивача.
Натомість сторони встановили загальний договірний критерій визначення режиму майна - залежно від того, ким із подружжя воно придбане або набуте.
Такий спосіб регулювання майнових відносин прямо передбачений статтею 97 СК України.
При цьому не змінює такого висновку та обставина, що пункт 3 договору стосується майна, набутого після реєстрації шлюбу, тобто потенційно охоплює період з 16 жовтня до 16 грудня 2021 року.
Верховний Суд у справі № 369/15420/23 зазначив, що положення статті 97 СК України надають подружжю право визначати правовий режим майна, набутого до або під час шлюбу, вказавши, що ця норма не містить заборон чи обмежень щодо реалізації цього права.
Таким чином, саме по собі поширення договірного режиму на майно, набуте подружжям після реєстрації шлюбу, але до дня підписання шлюбного договору, не дає підстав автоматично ототожнювати такий режим із забороненою передачею нерухомого майна.
Судом у цій справі не встановлено, що станом на 16 грудня 2021 року конкретне нерухоме майно, яке належало ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності, було передане умовами договору у приватну власність ОСОБА_1 , і навпаки.
Більше того, земельна ділянка та первісний об`єкт незавершеного будівництва по АДРЕСА_1 , належали відповідачці ще з 2017 року, тобто задовго до реєстрації сторонами шлюбу.
За таких обставин доводи про порушення частини п`ятої статті 93 СК України суд вважає необґрунтованими.
Щодо надзвичайно невигідного матеріального становища позивача суд констатує, що посилаючись на частину четверту статті 93 СК України, позивач зазначає, що фактичним результатом виконання договору стало те, що значна частина створеного за час шлюбу нерухомого майна була зареєстрована за відповідачкою.
Однак категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище» є оціночною.
У постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 755/19197/18 Верховний Суд сформулював висновок, що ця категорія має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України.
Такий же підхід підтверджено постановою від 18 лютого 2026 року у справі № 369/15420/23.
Крім того, Верховний Суд зазначив, що сам собою факт реєстрації майна на одного з подружжя, а також твердження про більший фінансовий внесок у його набуття, не є достатнім доказом того, що умови шлюбного договору ставлять іншу сторону у надзвичайно невигідне матеріальне становище у розумінні частини четвертої статті 93 СК України (постанова від 18 лютого 2026 року у справі № 369/15420/23).
Верховний Суд також звернув увагу на часовий критерій оцінки підстав недійсності шлюбного договору, а саме, що обставини, які виникли під час подальшого виконання договору, не можуть бути підставою для визнання правочину недійсним, оскільки відповідні підстави мають існувати на момент його укладення.
У цій справі обґрунтування позову значною мірою пов`язане з подіями, що відбулися після 16 грудня 2021 року: формуванням окремих квартир та приміщень, їх державною реєстрацією у 2022 році та подальшим майновим результатом сімейних відносин сторін.
Саме по собі те, що в подальшому більша частина конкретного майна була зареєстрована за ОСОБА_1 , не є доказом того, що вже станом на 16 грудня 2021 року умови договору об`єктивно ставили ОСОБА_2 у надзвичайно невигідне матеріальне становище.
Матеріали справи не містять доказів того, що самим укладенням договору позивач:
втратив належне йому на праві особистої власності майно;
передав конкретне нерухоме майно відповідачці;
був позбавлений можливості набувати майно на своє ім`я;
або що договір за своїм змістом створював односторонній майновий режим виключно на користь дружини.
Навпаки, пункти 3-5 договору є формально симетричними: аналогічне майно, набуте на ім`я чоловіка, відповідно до договору є особистою приватною власністю чоловіка.
Тому несприятливий для позивача фактичний результат подальших майнових відносин сторін не може бути ототожнений із юридичною недійсністю договору на момент його укладення.
Як зазначено вище, Верховний Суд у справі № 369/15420/23 безпосередньо зазначив, що обставини, які виникли під час подальшого виконання договору, не можуть бути підставою для визнання правочину недійсним.
Щодо посилання на постанову Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №755/19197/18 суд враховує наведений позивачем висновок Верховного Суду, однак вважає, що фактичні обставини справи № 755/19197/18 та цієї справи істотно відрізняються.
У справі № 755/19197/18 шлюбним договором було визначено режим конкретного майна, що вже існувало, таким чином, що майнові права фактично концентрувалися в одного з подружжя, що у сукупності з іншими встановленими обставинами стало підставою для висновку про надзвичайно невигідне матеріальне становище іншої сторони.
Натомість у цій справі сторони встановили загальне двостороннє правило щодо режиму майна.
Більше того, саме Верховний Суд у постанові від 18 лютого 2026 року, аналізуючи відмінність від справи № 755/19197/18, звернув увагу, що у справі, яка ним переглядалася сторони лише погодили договірний правовий режим майна, без передання одному з подружжя у власність нерухомого майна іншого з подружжя.
Саме така юридична конструкція має місце і в договорі, який є предметом цього спору.
Щодо доводів про спільні вкладення у будівництво позивач також посилається на те, що після реєстрації шлюбу задля завершення будівництва вкладалися спільні кошти подружжя та його особиста праця.
Суд не відкидає юридичного значення таких обставин як таких.
Водночас вони стосуються насамперед правового режиму конкретного майна, а не безпосередньо предмету спору і дійсності шлюбного договору.
Якщо майно, яке належало одному з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, відповідні обставини за певних умов можуть мати значення для застосування статті 62 СК України.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 квітня 2026 року у справі №607/10858/22 дійшла висновку про можливість у порядку поділу майна подружжя визнання права на частку у незавершеному будівництвом об`єкті.
У цій справі Велика Палата визнала по 1/2 частці об`єкта незавершеного будівництва за кожним із колишнього подружжя.
Однак предметом справи № 607/10858/22 було визначення права на конкретний об`єкт у порядку поділу майна, тоді як предметом цієї справи є визнання недійсним шлюбного договору.
ОСОБА_2 у цій справі не заявив вимоги про визнання за ним права власності на частку у конкретному об`єкті, про визнання конкретного майна спільною сумісною власністю, поділ такого майна чи стягнення компенсації вартості його внеску.
За змістом принципу диспозитивності суд розглядає справу в межах заявлених позовних вимог.
Відтак питання про те, чи створює участь ОСОБА_2 у фінансуванні або завершенні будівництва самостійне право на конкретні квартири, приміщення або частку в об`єкті, не може бути остаточно вирішене в межах цього позову.
Саме по собі потенційне існування у позивача такого майнового права не означає недійсності шлюбного договору.
Щодо вільного волевиявлення позивача судом встановлено, що шлюбний договір укладено у письмовій формі та нотаріально посвідчено.
Його текст містить підтвердження сторін щодо розуміння ними умов договору, його правової природи та правових наслідків, а також відсутності фізичного чи психічного тиску.
Такі положення договору не є безумовним доказом його дійсності та підлягають оцінці разом з іншими доказами.
Разом із тим доказів того, що 16 грудня 2021 року волевиявлення ОСОБА_2 було сформоване під впливом насильства, погрози, обману, істотної помилки чи інших обставин, які за законом могли б бути підставою недійсності правочину, матеріали справи не містять.
Верховний Суд у постанові від 18 лютого 2026 року з аналогічного питання зазначив, що саме собою подальше незадоволення однієї зі сторін наслідками виконання договору або зміна сімейних відносин не може свідчити про відсутність вільного волевиявлення на момент його укладення.
Судом під час розгляду справи констатовано, що позивач просить визнати недійсним шлюбний договір у повному обсязі.
Разом із тим стаття 217 ЦК України встановлює, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому.
При цьому судом не встановлено передбачених законом підстав недійсності навіть оспорюваних позивачем пунктів 3-5 договору.
Отже, відсутні тим більше правові підстави для визнання недійсним усього шлюбного договору.
Статтею 13 ЦПК України визначено принцип диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до якого суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до вимог ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Оцінивши докази у їх сукупності, суд доходить висновку, що позивачем не доведено, що станом на момент укладення шлюбного договору від 16 грудня 2021 року його умови: суперечили імперативним вимогам законодавства; передбачали передачу відповідачці конкретного нерухомого майна позивача; ставили позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище або були результатом невільного волевиявлення.
Доводи щодо реєстрації нерухомого майна за відповідачкою у подальшому, а також щодо участі позивача у фінансуванні чи створенні цього майна можуть мати юридичне значення у спорі про правовий режим та належність конкретного майна, проте не доводять недійсності шлюбного договору.
За таких обставин у задоволенні позову слід відмовити.
Щодо судових витрат на професійну правничу допомогу суд зазначає, що представником відповідачки заявлено до стягнення 22000,00 грн витрат на правничу допомогу.
На підтвердження відповідних витрат до матеріалів справи надано договір № 589 про надання правничої допомоги від 01 червня 2026 року, яким гонорар адвоката погоджено у фіксованій сумі 22000,00 грн.
За умовами пункту 4.1 договору 11000,00 грн підлягали сплаті протягом 5 днів з дня підписання, а решта 11000,00 грн - після ухвалення судового рішення.
Наявними матеріалами підтверджено оплату першої частини гонорару (платіжна інструкція №961386474 від 05.06.2026).
Разом із тим частина друга статті 137 ЦПК України визначає витрати з урахуванням вартості правничої допомоги.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 зазначила, що саме лише незазначення витрат часу не може перешкодити суду встановити розмір витрат у разі погодження сторонами фіксованого гонорару.
При цьому, суд не зобов`язаний механічно присуджувати весь заявлений гонорар та має оцінювати реальність, необхідність і розумність витрат.
Частиною другою статті 141 ЦПК України передбачено, що у разі відмови в позові інші судові витрати покладаються на позивача.
Суд враховує складність предмета спору, обсяг письмових матеріалів, необхідність аналізу реєстрових відомостей та актуальної судової практики, підготовку відзиву, заяв і участь представника відповідачки в судовому розгляді.
За матеріалами справи, переданими для дослідження, мотивованого клопотання позивача про зменшення розміру зазначених витрат з наведенням доказів їх неспівмірності судом не встановлено.
За таких обставин заявлена сума 22000,00 грн є пов`язаною з розглядом цієї справи, документально визначеною договором та співмірною із характером наданої правничої допомоги.
Тому витрати на професійну правничу допомогу в сумі 22000,00 грн підлягають стягненню з позивача на користь відповідачки.
Керуючись статтями 60, 62, 92, 93, 97, 103 Сімейного кодексу України, статтями 3, 6, 13, 203, 204, 215, 217, 627 Цивільного кодексу України, статтями 12, 13, 76-81, 89, 133, 137, 141, 258, 259, 263-265, 354, 355 Цивільного процесуального кодексу України, суд
У Х В А Л И В:
У задоволенні позову ОСОБА_2 , в інтересах якого діє представник - адвокат Мартинов Георгій Костянтинович, до ОСОБА_1 про визнання шлюбного договору недійсним - відмовити.
Стягнути зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 22000 (двадцять дві тисячі) гривень витрат на професійну правничу допомогу.
Судовий збір, сплачений позивачем при зверненні до суду, покласти на позивача.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Закарпатського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Позивач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_6 .
Відповідач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , місце реєстрації: АДРЕСА_7 .
Дата складення повного судового рішення - 21 вересня 2026 року.
Суддя Ужгородського міськрайонного суду
Закарпатської області О.М. Світлик