ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 вересня 2026 року
м. Київ
cправа № 910/4552/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,
розглянув у письмовому провадженні касаційну скаргу Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври/Чоловічий монастир/Української православної церкви
на ухвалу Північного апеляційного господарського суду від 25.06.2026 (колегія суддів Пономаренко Є. Ю. (головуючий), Коротун О. М., Буравльов С. І.) у справі
за позовом Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври/Чоловічий монастир/Української Православної Церкви
до Національного заповідника "Києво-Печерська лавра",
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору:
на стороні позивача - Київська Митрополія Української Православної Церкви;
на стороні відповідача - Міністерство культури України,
про визнання недійсним правочину,
особи, які не брали участі у справі та вважають, що порушені їх права, інтереси та (або) обов`язки та звернулись з апеляційними скаргами - ОСОБА_3, ОСОБА_1 , ОСОБА_2
1. Короткий зміст позовних вимог
1.1. На розгляд Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври/Чоловічого монастиря/Української Православної Церкви (далі - позивач, Монастир) до Національного заповідника "Києво-Печерська лавра" (далі - відповідач, Заповідник), у якому позивач просить суд:
- визнати недійсним правочин щодо односторонньої відмови Заповідника від договору № 2 про безоплатне користування релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю (далі - Договір), укладеного 19.07.2013 між Заповідником та Монастирем;
- застосувати наслідки недійсності правочину щодо односторонньої відмови Заповідника від цього Договору шляхом визнання за Монастирем права користування майном відповідно до умов Договору.
Позов мотивовано тим, що у 2013 році на підставі Договору позивачу були передані у безоплатне користування зазначені у цьому Договорі споруди Києво-Печерської Лаври. Монастирем 10.03.2023 від Заповідника отримано лист (попередження) №04-24/222, яким відповідач попередив позивача про розірвання Договору з 29.03.2023 на підставі пункту 8.1 цього Договору. Цей односторонній правочин про розірвання Договору позивач вважає неправомірним, немотивованим та таким, що не породжує для нього жодних правових наслідків.
Позивач зазначає, що: оспорюваним правочином про односторонню відмову від Договору порушується його право на користування спірним майном; відповідач не мав права в односторонньому порядку, без відповідного судового рішення, відмовитися від Договору; відповідачем не доведено наявність однієї з двох підстав, передбачених у пункті 8.1 Договору, для ініціювання односторонньої відмови від Договору, а саме: нецільове використання позивачем майна або утримання останнього у неналежному стані; відповідачем у вищевказаному листі-попередженні про односторонню відмову від Договору не було надано строк для усунення позивачем виявлених недоліків; відмова не була належним чином обґрунтована, оскільки в ній здійснено посилання на висновки Міжвідомчої робочої групи та лист Міністерства культури та інформаційної політики України від 09.03.2023 № 06/34/2234-23, однак ці висновки і лист не були додані, а також не було зазначено конкретних порушень, виявлених органами державної влади; крім того, порушення були виявлені органами державної влади, а не самим відповідачем, і їх висновки для відповідача носили лише рекомендаційний характер; позивач не визнає ті порушення, які зазначені у вказаних висновках Міжвідомчої робочої групи, і вважає, що ним спірне майно утримувалося у належному стані та використовувалося за передбаченим у Договорі цільовим призначенням; висновки Міжвідомчої робочої групи не підтверджені належними та допустимими доказами.
05.07.2023 позивачем було подано заяву про зміну підстав позову шляхом їх розширення (яка по суті є додатковим обґрунтуванням позовних вимог, а тому прийнята судом до розгляду), у якій позивачем вказано, зокрема, наступне.
На переконання позивача, у випадку виявлення Заповідником нецільового використання майна або його утримання у неналежному стані, відповідач мав направити відповідне попередження Монастирю з вимогою усунути виявлені порушення та надати для цього користувачу розумний строк. Позивач вважає, що лише у випадку невиконання користувачем вимог Заповідника та продовження нецільового використання майна або його утримання у неналежному стані Заповідник мав право повідомити Монастир про розірвання Договору на підставі пункту 8.1 Договору.
Усупереч цьому, Заповідник листом від 10.03.2023 № 04-24/222 повідомив про розірвання Договору з 29.03.2023, однак не навів конкретних фактів, обставин, доказів використання державного майна не за цільовим призначенням та/або його неналежного утримання, як і будь-яких фактів порушень інших умов Договору, завдання такими порушеннями істотної шкоди йому як балансоутримувачу, що могло бути підставою для розірвання Договору в судовому порядку. На думку позивача, жоден із наданих первинних документів, на підставі яких було прийнято результати перевірки не підтверджує і не може підтверджувати нецільове використання майна або утримання його у неналежному стані позивачем. Позивач вважає, що Заповідник неправомірно використав положення пункту 8.1 Договору для його одностороннього розірвання.
2. Короткий зміст судових рішень
2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 09.08.2023 у справі №910/4552/23 у задоволенні позову відмовлено.
Судове рішення аргументоване, зокрема, тим, що на момент укладання Договору і на теперішній час частина 2 статті 793 ЦК України встановлювала для сторін дотримання обов`язкової нотаріальної форми правочину, за умови використання майна понад три роки.
Хоча на час укладення Договір, який не встановлював певний строк користування, у т.ч. понад три роки, формально відповідав вимогам закону, проте через три роки використання він набув ознак нікчемності згідно з вимогами статей 220, 793, 828 ЦК України; Позивач, бажаючи використовувати передане за Договором майно понад три роки, на виконання вимог норм ЦК України щодо дотримання обов`язкової нотаріальної форми Договору, діючи добросовісно і розумно, повинен був звернутися до відповідача із вимогою про нотаріальне посвідчення Договору, а у випадку ухилення відповідача від його нотаріального посвідчення, звернутися до суду з відповідним позовом про визнання Договору дійсним.
Із матеріалів справи не убачається, що якась із сторін ухилялася від нотаріального посвідчення Договору, і що існує відповідне судове рішення за позовом будь-якої із сторін про визнання Договору дійсним. У зв`язку із встановленням судом факту недійсності (нікчемності) Договору, останній не породжує для позивача право на користування спірним майном, яке виникало на підставі цього Договору.
Прийняте відповідачем рішення про відмову від Договору (оспорюваний правочин) призвело до досягнення легітимної мети встановленої статтею 653 ЦК України, а саме потягло припинення взаємних зобов`язань сторін, якими вони були пов`язані до цього спірним Договором. За встановлених обставин недійсності правочину, передбаченої законом, припинення вказаного правовідношення у незаборонений законом спосіб, суд вважав правомірним, а дії відповідача такими, що здійснені ним від імені власника у межах повноважень власника щодо здійснення контролю над належним йому майном.
2.2. Зазначене судове рішення оскаржене до Північного апеляційного господарського суду.
Під час здійснення апеляційного провадження, 25.06.2026 від позивача надійшла заява про забезпечення позову, в якій заявник просить апеляційний суд забезпечити позов шляхом заборони Національному заповіднику "Києво-Печерська лавра" та Міністерству культури України вчиняти будь - які правочини з органами, установами та організаціями незалежно від форми власності (окрім як зі Свято - Успенською Києво-Печерською Лаврою/Чоловічим монастирем/Української Православної церкви) щодо передачі в оренду, користування чи будь - якого іншого розпорядження майном, яке є предметом Договору №2 про безоплатне користування релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю, укладеного 19.07.2013 між заповідником та монастирем.
В обґрунтування вказаної заяви заявник посилався на те, що заповідником та Міністерством культури України вже вживаються заходи, спрямовані на виселення представників монастиря, опечатування корпусів, передачу культових будівель та споруд іншим юридичним особам. Також, заявник зазначив, що між заповідником та релігійною організацією «Свято - Успенська Києво-Печерська Лавра (Чоловічий монастир) Української Православної Церкви (Православної Церкви України) вже укладено договір №02/26 безоплатного користування (позички) нерухомим майном від 02.02.2026. З огляду на викладене, за доводами заявника, вказані факти свідчать про необхідність застосування заходів забезпечення позову, оскільки передача частини корпусів іншим особам свідчить про наявність реальної загрози подальшого розпорядження усіма спірними об`єктами, переданими монастирю.
2.3. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 25.06.2026 у справі № 910/4552/23 у задоволенні заяви Монастиря про забезпечення позову відмовлено повністю.
Ухвала мотивована недоведеністю заявником того, що невжиття заходів забезпечення призведе до ускладнення чи унеможливлення ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. Крім того, у разі вжиття вказаного заходу забезпечення буде здійснено втручання у діяльність відповідача та такі заходи можуть вважатися фактичним ототожненням задоволенню позовних вимог.
3. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
3.1. Монастир звернувся із касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Північного апеляційного господарського суду від 25.06.2026 у справі № 910/4552/23 про відмову у забезпеченні позову та задовольнити заяву про забезпечення позову.
Скаржник стверджує, що необхідність вжиття заходів забезпечення позову у даній справі є обґрунтованою з урахуванням принципів розумності та адекватності таких заходів, забезпечення збалансованості інтересів сторін та інших учасників судового процесу, а також наявності безпосереднього зв`язку між обраним заходом забезпечення позову і предметом позовних вимог, оскільки такий захід спрямований на збереження існуючого фактичного і правового стану користування Монастирем культовими будівлями та спорудами.
Застосування заходів забезпечення позову не свідчить про фактичне ототожнення із задоволенням позовних вимог. Необхідність вжиття заходів забезпечення позову полягає у збереженні існуючого фактичного та правового стану користування майном за Договором, недопущення вчинення нових правочинів щодо спірного майна, у тому числі укладення договорів оренди, користування чи інших угод з третіми особами, а також з метою запобігання виникненню нових судових спорів і ускладненню виконання судового рішення.
Скаржник вважає, що на даний момент договір № 2 від 19.07.2013 є чинним, а дії відповідача щодо опечатування корпусів, зрізання замків, виселення ченців, передачі майна іншим юридичним особам є протиправними. Натомість у листах, адресованих Монастирю, Заповідник неодноразово посилається на те, що Договір № 2 від 19.07.2013 є розірваним, і з цієї підстави вимагає звільнення приміщень, передачі ключів та припинення користування майном. Вказані факти свідчать про необхідність застосування заходів забезпечення позову, оскільки передача частини корпусів у користування іншим особам вказує на наявність реальної загрози подальшого розпорядження усіма спірними об`єктами, переданими Монастирю за Договором.
У скарзі наведено посилання на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 26.10.2020 у справі №907/477/20, від 12.02.2020 у справі №381/4019/18, від 16.08.2018 у справі № 910/1040/18, від 16.10.2019 у справі № 904/2285/19, від 16.03.2020 у справі № 916/3245/19, від 21.10.2021 у справі № 910/20007/20, від 30.06.2022 у справі № 911/3616/21(911/184/22, від 13.09.2022 у справі №908/3213/21, від 30.03.2018 у справі №905/2130/17, від 13.02.2018 у справі №911/2930/17 щодо особливостей застосування заходів забезпечення позову.
3.2. У відзивах на касаційну скаргу Міністерство культури України та Заповідник вказують на безпідставність доводів скаржника та просять залишити без змін оскаржену постанову.
4. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду
4.1. За змістом статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
4.2. Здійснивши розгляд касаційної скарги у письмовому провадженні, дослідивши наведені у ній доводи, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування норм процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
4.3. Інститут вжиття заходів забезпечення позову є одним із механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту.
Забезпечення позову - це вжиття заходів щодо охорони інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача (пункт 8.8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.05.2021 у справі № 914/1570/20). Інститут забезпечення позову спрямований проти несумлінних дій відповідача, який може приховати майно, розтратити його, продати, знецінити тощо. Метою вжиття заходів забезпечення позову є уникнення можливого порушення в майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 21.03.2024 у справі № 910/15328/23, від 01.05.2023 у справі № 914/257/23, від 06.03.2023 у справі № 916/2239/22, ід 26.10.2020 у справі № 907/477/20.
За змістом статті 137 ГПК України позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб; 2) забороною відповідачу вчиняти певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві, або виконувати щодо нього інші зобов`язання; 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку; 6) зупиненням продажу майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно, або про виключення його з опису і про зняття з нього арешту; 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів, що містять об`єкти інтелектуальної власності; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
При вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 24.05.2023 у справі № 906/1162/22, від 29.06.2023 у справі № 925/1316/22, від 18.05.2023 у справі № 910/14989/22, від 24.06.2022 у справі № 904/8506/21.
За загальним правилом достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову. (Подібні висновки викладені у постановах від 30.03.2018 у справі №905/2130/17 та від 13.02.2018 у справі №911/2930/17, на які посилається скаржник).
Водночас слід зазначити, що законом не визначається перелік відповідних доказів, які повинна надати особа до суду під час звернення із заявою про забезпечення позову, а тому суди в кожному конкретному випадку повинні оцінювати їх на предмет достатності, належності, допустимості та достовірності.
Адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересів), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачу вчиняти певні дії.
Крім того, заходи забезпечення позову повинні бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Співмірність передбачає співвідношення господарським судом негативних наслідків від вжиття заходів до забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати у результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, та майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі №381/4019/18, якою обґрунтована касаційна скарга).
Заходи забезпечення позову повинні узгоджуватись з предметом та підставами позову, можуть бути вжиті судом лише в межах предмета позову та не повинні порушувати права інших осіб.
Обрання належного, відповідно до предмета спору, заходу до забезпечення позову гарантує дотримання принципу співвіднесення виду заходу забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами, що зрештою дає змогу досягти балансу інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, сприяє фактичному виконанню судового рішення в разі задоволення позову та, як наслідок, забезпечує ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, які не є учасниками цього судового процесу.
При цьому сторона, яка звертається із заявою про забезпечення позову, повинна обґрунтувати необхідність забезпечення позову, що полягає у доказуванні обставин, з якими пов`язано вирішення питання про забезпечення позову.
Необхідно розрізняти види (способи) забезпечення позову, які можуть застосовуватися до позовів майнового характеру, а які - для забезпечення немайнових позовних вимог, тобто фактично заходи забезпечення позову можна поділити на майнові та немайнові.
Метою застосування заходів забезпечення позову майнового характеру є обґрунтоване припущення, що майно, яке є у відповідача, на момент пред`явлення позову може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення суду.
Заходи забезпечення немайнового характеру спрямовані на покладення на відповідача чи інших осіб обов`язку вчинити активні дії чи утриматись від їх вчинення, не пов`язаних з передачею грошових сум чи майна.
У таких немайнових спорах має досліджуватися, чи не призведе невжиття заявленого заходу забезпечення позову до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав, позаяк позивач не зможе їх захистити в межах одного цього судового провадження за його позовом без нових звернень до суду.
Подібна правова позиція викладена у постановах і Верховного Суду від 16.08.2018 у справі № 910/1040/18, від 21.10.2021 у справі № 910/20007/20 та інших, на які посилається скаржник.
Відповідно до висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 24.04.2024 у справі № 754/5683/22 при застосуванні заходів забезпечення позову ключовим є встановлення судом: 1) наявності спору між сторонами; 2) ризику незабезпечення ефективного захисту порушених прав позивача, який може проявлятися як через вплив на виконуваність рішення суду у конкретній справі, так і шляхом перешкоджання поновленню порушених чи оспорюваних прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду; 3) співмірності обраного позивачем виду забезпечення позову з пред`явленими позовними вимогами та 4) дійсної мети звернення особи до суду з заявою про забезпечення позову, зокрема, чи не є таке звернення спрямованим на зловживання учасником справи своїми правами.
Наявність або відсутність підстав для забезпечення позову суд вирішує в кожній конкретній справі з урахуванням установлених фактичних обставин такої справи та загальних передумов для вчинення відповідної процесуальної дії.
З наведеного слідує, що не існує універсального алгоритму застосування заходів забезпечення позову, оскільки їх вжиття (або відмова у такому) знаходиться у прямій залежності від фактичних обставин кожного конкретного господарського спору.
Згідно з частиною одинадцятою статті 137 ГПК України не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті.
З огляду на викладене, заходи забезпечення позову мають чітко відповідати суті та предмету заявлених позовних вимог, оскільки це гарантує, що вжиті заходи не виходять за межі спору, сприяють належному виконанню судового рішення і не створюють необґрунтованих перешкод для сторін у справі.
У межах апеляційного провадження у справі № 910/4552/23, позивач звернувся із заявою про забезпечення позову, у якій просив заборонити Заповіднику вчиняти будь - які правочини з органами, установами та організаціями незалежно від форми власності (окрім як із Монастирем) щодо передачі в оренду, користування чи будь - якого іншого розпорядження майном, яке є предметом Договору №2 про безоплатне користування релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю, укладеного 19.07.2013 між Заповідником та Монастирем.
Так, відмовляючи у задоволенні заяви про забезпечення позову, суд апеляційної інстанції акцентував увагу на тому, що заявником не доведено, що невжиття заходів забезпечення призведе до ускладнення чи унеможливлення ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
У контексті аргументів касаційної скарги, Верховний Суд зауважує, що позиція позивача щодо забезпечення позову фактично побудована на чинності договору від 19.07.2013 № 2, однак такі доводи є суперечливими з огляду на те, що предметом спору у справі № 910/4552/23 є визнання недійсним правочин щодо односторонньої відмови Заповідника від вказаного договору № 2. Крім того, суд першої інстанції за результатом розгляду цієї справи рішенням від 09.08.2023 відмовив у позові. Отже, колегія суддів не убачає підстав вважати, що за наявності чинного і не визнаного недійсним одностороннього правочину щодо розірвання договору від 19.07.2013 № 2, заявлені заходи забезпечення позову є обґрунтованими та пропорційними.
Право користування є спірним і лише підлягає доведенню в судовому порядку, а тому такі заходи забезпечення позову є непропорційним втручанням у майнові права відповідача. За спірних обставин, на стадії забезпечення позову захист оспорюваного права користування позивача не може мати вищий пріоритет, ніж наявне право відповідача.
Крім того, попри наявність чинної відмови від договору № 2, вжиття заходів забезпечення позову фактично призведе до досягнення мети заявленого позову і застосування наслідків недійсності правочину щодо односторонньої відмови Заповідника від вказаного договору шляхом подальшого користування Монастирем відповідним майном. Вказані дії також призведуть до втручання у діяльність відповідача, що не може бути адекватним у контексті забезпечення позову.
Колегія суддів зазначає, що без ґрунтовних та достатніх доказів, заборона відповідачу будь-якого розпорядження власним майном є неспівмірним заходом забезпечення позову та порушує баланс інтересів сторін. У спірних правовідносинах заявлені заходи забезпечення позову не узгоджуються із приписами статей 136, 137 ГПК України та не містять розумного співвідношення наслідків вжитих заходів з правами та обов`язками інших осіб.
Інші доводи касаційної скарги також не спростовують висновків суду апеляційної інстанції і не підтверджують обставин можливості задовольнити заяву позивача про забезпечення позову.
3.7. Таким чином, доводи скаржника щодо порушення норм процесуального права судом апеляційної інстанції не підтвердилися, а підстав для скасування ухвали Північного апеляційного господарського суду від 25.06.2026 у справі № 910/4552/23 не встановлено.
4. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги та норми права, якими керувався суд
4.1. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
4.2. Відповідно до частини першої статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
4.3. Ураховуючи викладене, зважаючи на зазначені положення законодавства, оскаржену у справі ухвалу необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
5. Розподіл судових витрат
5.1. Оскільки суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін оскаржену ухвалу, то відповідно до статті 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору необхідно покласти на скаржника.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Суд
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври/Чоловічий монастир/Української православної церкви залишити без задоволення.
Ухвалу Північного апеляційного господарського суду від 25.06.2026 у справі № 910/4552/23 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Н. О. Волковицька
Судді С. К. Могил
О. В. Случ