ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
24 вересня 2026 року м. Львів Справа № 309/2293/23 пров. № А/857/48275/26
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
головуючого судді Судової-Хомюк Н.М.,
суддів Затолочного В.С., Калмикової Ю.О.,
за участі секретаря судового засідання Байдали М.Б.,
представник позивача: Розман С.Ю.,
представника відповідача : Голубка І.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 06 лютого 2024 року у справі № 309/2293/23 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області, начальника Хустського відділу Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області Суринця Василя Васильовича про визнання протиправним і скасування рішення,
суддя в 1-й інстанції - Логойда І.В.,
час ухвалення рішення - не зазначено,
місце ухвалення рішення - м. Ужгород,
дата складання повного тексту рішення -06 лютого 2024 року,
В С Т А Н О В И В:
ОСОБА_1 (далі також ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області (далі також відповідач -1), начальника Хустського районного відділу ГУ ДМС в Закарпатській області Суринець В.В. (далі також відповідач - 2), у якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення начальника Хустського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби в Закарпатській області від 25 квітня 2023 року № 7 про примусове повернення до країни походження ОСОБА_1 .
На обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що відповідачем-1 прийнято рішення від 25 квітня 2023 року №7 про примусове повернення його до країни походження, тобто -російської федерації, яким зобов`язав останнього покинути територію України у термін до 19 травня 2023 року. Указане рішення мотивоване тим, що 25 квітня 2023 року у ході проведення цільових профілактичних заходів з нагляду та контролю за виконанням законодавства в міграційній сфері у м. Хуст працівниками відділу Хустського відділу ГУ ДМС у Закарпатській області виявлено громадянина російської федерації, який проживає на території України з порушенням правил перебування, а саме після закінчення офіційного дозволеного терміну перебування не покинув територію України у встановлений законом строк. При цьому, зазначено, що позивача притягнуто до адміністративної відповідальності за частиною 1 статті 203 КУпАП, та накладено на нього штраф у розмірі 1 700,00 грн. Позивач до органів та підрозділів міграційної служби з заявою і документами, необхідними для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не звертався, а тому підстав для подальшого законного перебування в Україні у нього немає.
Разом з тим, позивач вказує, що ним не вчинялись порушення законодавства, а зазначена постанова про притягнення його до адміністративної відповідальності не набрала законної сили, що свідчить про невинуватість останнього.
Також зазначає, що рішення відповідача-1 прийнято протиправно та з порушенням порядку і прав позивача. Оскільки у російській федерації триває збройна агресія, при цьому, останній засуджує таку агресію проти України, а отже позивач з міркувань безпеки та через побоювання щодо можливої його мобілізації не міг повернутися до країни походження.
Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 06 лютого 2024 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, позивач оскаржив його в апеляційному порядку. Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що позивач має намір прийняти громадянство України, про що свідчить тимчасове посвідчення громадянина України від 18.09.2019 року. Позивач звертався до дипломатичних установ російської федерації в Україні про припинення громадянства російської федерації, однак, йому повідомили, що це можливо здійснити за місцем проживання на території російської федерації. Водночас, позивач не міг повернутися на територію російської федерації з міркувань безпеки, оскільки, засуджував порушення територіальної цілісності України російською федерацією. Тому, позивач вважає, що з поважних причин не зміг припинити громадянство російської федерації.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 06 березня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 06 лютого 2024 року в справі № 309/2293/23 - без змін.
17 березня 2024 року представник позивача звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 06 лютого 2024 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 06 березня 2024 року.
У касаційній скарзі позивач просив скасувати рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 06 лютого 2024 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 06 березня 2024 року, ухвалити у справі № 309/2293/23 нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.
Так, скаржник посилається на пункт 1 частини 4 статті 328 КАС України як на підставу касаційного оскарження, та вказує про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 01 лютого 2024 року у справі №344/9604/23, від 14 квітня 2020 року у справі №480/296/19 та від 25 січня 2024 року у справі №160/1521/23, згідно з якими рішення ДМС як суб`єкта управлінської діяльності повинно відповідати критеріям, наведеним у частині другій статті 2 КАС України. У вищевказаних постановах Верховний Суд зазначив, що навіть в умовах воєнного стану для суб`єкта владних повноважень обов`язок застосування принципів статті 2 КАС України не скасовується, а навпаки набуває особливого значення, зокрема коли йдеться про застосування пропорційності обмежень в умовах гостроти становища в країні (військової агресії) щодо осіб, яких вони стосуються. Отже, згідно із правовою позицією Верховного Суду, під час перевірки рішення ДМС про примусове повернення до країни походження, або третьої країни, суди, керуючись вимогами статті 2 КАС України, повинні враховувати справедливий баланс інтересів держави і заявника, наявність тривалих сімейних зав`язків та відповідних наслідків для сімейного життя позивача, а також наявність чи відсутність антисоціальної поведінки, правопорушень та кримінально-караних діянь, які загрожують суспільству.
Постановою Верховного Суду від 13 серпня 2026 року касаційну скаргу адвоката Розмана Сергія Юрійовича, який діє в інтересах ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 06 березня 2024 року скасовано, а справу направлено до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.
Задовольняючи касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що аналіз норм міграційного законодавства України дає підстави для висновку, що іноземець або особа без громадянства, які перебувають в Україні можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну у разі: 1) якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 2) суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку; 3) якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України.
Так, рішення Головного управління Державної міграційної служби в Закарпатській області від 25 квітня 2023 року № 7 «Про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства», яким вирішено примусово повернути до країни походження або третьої країни громадянина російської федерації ОСОБА_1 та зобов`язано його покинути територію України у термін до 19 травня 2023 року, було прийнято на підставі інформації про відсутність законних підстав для подальшого перебування в Україні (відсутність необхідних документів).
Тобто, єдиною підставою для прийняття уповноваженою особою органу ДМС оскаржуваного рішення про повернення позивача до країни походження або третьої країни стало закінчення дії встановленого строку тимчасового посвідчення громадянина, а також припинення громадянства України на підставі рішення від 11 квітня 2022 року відповідно до пункту 1 частини 1 статті 21 Закону № 2235-III (невиконання зобов`язання щодо припинення іноземного громадянства (підданства)). Інших підстав, які б слугували для висновку про порушення ОСОБА_1 законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, відповідачем не встановлено.
Верховний Суд зауважує, що рішення ДМС України про примусове повернення іноземця або особи без громадянства до країни походження або до третьої країни має прийматися з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття (вчинення дій). Дискреція дозволяє адміністративному органу прийняти найбільш зважене в конкретних умовах рішення, засноване на особистих (власних) оцінках обставин, а не на чіткому приписі норми права (не формально).
Також у постанові від 31 січня 2024 року у справі № 204/10229/22 Верховний Суд зазначив, що у разі застосування до особи процедури примусового повернення, видворення тощо, державні органи (ДМС) зобов`язані перевірити чи не порушуватимуть такі процедури універсального й абсолютного принципу заборони вислання. Така перевірка передбачає оцінку ризику, яка має проводитися ex nunc, тобто станом на момент прийняття рішення та повинна концентруватися на передбачуваних наслідках повернення заявника в країну походження з урахуванням загальної ситуації в цій країні та особистих обставин заявника.
І лише з`ясувавши наявність визначених статтею 26 Закону № 3773-VI підстав для примусового повернення іноземця або особи без громадянства в країну походження або третю країну, а також в контексті спірних правовідносин особистих обставин заявника, можна визначити співмірність та пропорційність між застосованими до позивача заходами, передбаченими частиною першою статті 26 Закону № 3773-VI, та його інтересами і правами, зокрема правом на повагу до приватного і сімейного життя подружжя, гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Крім цього, вказує, що суд апеляційної інстанції керувався частиною 17 статті 4 Закону № 3773-VI у редакції Закону №2813-ІХ від 01 грудня 2022 року, який в цій частині набрав чинності 28 червня 2023 року, відповідно до якої, особи, стосовно яких прийнято рішення про припинення громадянства України або стосовно яких скасовано рішення про оформлення набуття громадянства України, зобов`язані виїхати з України або звернутися із заявою про надання дозволу на імміграцію протягом 30 днів з дня прийняття такого рішення.
Якщо за цей час особа не виїхала з України, за винятком звернення цієї особи із заявою про надання дозволу на імміграцію, вона підлягає видворенню в установленому законодавством порядку.
Іноземці та особи без громадянства, які протягом 30 днів з дня прийняття рішення про припинення громадянства України чи скасування рішення про оформлення набуття громадянства України звернулися із заявою про надання дозволу на імміграцію, вважаються такими, які тимчасово на законних підставах перебувають на території України.
Таким чином, апеляційний суд встановив, що у матеріалах справи відсутні докази про звернення позивача із заявою про надання дозволу на імміграцію, що свідчить про перебування останнього на території України без законних підстав.
Натомість, частина 17 статті 4 Закону № 3773-VI (у редакції від 31 березня 2023 року, яка була чинною на момент спірних правовідносин, оскільки позивач просить скасувати рішення від 25 квітня 2023 року) передбачала, що іноземці та особи без громадянства, які до прийняття рішення про припинення громадянства України постійно проживали на території України і після прийняття рішення про припинення громадянства України залишилися постійно проживати на її території, вважаються такими, які постійно проживають в Україні.
Отже, аналізуючи висновки суду апеляційної інстанції, викладені в оскаржуваній постанові, якою залишено без змін рішення суду першої інстанції, Верховний Суд дійшов висновку, що апеляційний суд неправильно застосував норму матеріального права, а саме - частину 17 статті 4 Закону № 3773-VI у редакції, яка не була чинною на момент виникнення спірних правовідносин. Таке неправильне застосування норми матеріального права могло вплинути на правильність висновків суду щодо правомірності оскаржуваного рішення відповідача-1, а відтак і на законність ухваленого судового рішення.
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Восьмого апеляційного адміністративного суду від 01 вересня 2026 року для розгляду справи № 309/3392/23, визначено наступний склад колегії суддів: Судова-Хомюк Н.М. (головуючий суддя), Затолочний В.С., Калмикова Ю.О.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу слід задовольнити з огляду на наступне.
Судом першої інстанції встановлено, та підтверджується із матеріалів справи, що 06 березня 2019 року ОСОБА_1 подав заяву про оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням до Хустського районного відділу ГУ ДМС України в Закарпатській області. При цьому, разом із заявою та встановленим переліком документів, позивач подав зобов`язання припинити іноземне громадянство, в якому зазначив про те, що зобов`язується протягом двох років з моменту набуття громадянства України припинити громадянство росії.
За результатом розгляду поданих документів, 05 червня 2019 Головним управлінням державної міграційної служби України в Закарпатській області прийнято рішення про оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням відповідно до частини першої статті 8 Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року № 2235-III та видано тимчасове посвідчення громадянина України № НОМЕР_1 строком дії до 05 червня 2021 року.
11 квітня 2022 року ГУ ДМС України в Закарпатській області прийняло рішення про припинення громадянства України, відповідно до частини 1 статті 21 Закону України «Про громадянство України», оскільки позивач не виконав зобов`язання щодо припинення іноземного громадянства.
25 квітня 2023 року відносно позивача прийнята постанова про накладення адміністративного стягнення за частиною 1 статті 203 КУпАП у вигляді штрафу в сумі 1 700,00 грн.
Рішенням від 25 квітня 2023 року № 7, яке затверджено начальником Хустського районного відділу ГУ ДМС в Закарпатській області Суринець В.В., про примусове повернення до країни походження громадянина російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зобов`язано його покинути територію України у термін до 19 травня 2023 року, з огляду на порушення останнім правил перебування в Україні, оскільки після закінчення дозволеного терміну перебування не покинув територію України у встановлений законом строк.
Громадянин російської федерації ОСОБА_1 до органів та підрозділів міграційної служби з заявою і документами, необхідними для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не звертався, підстави для подальшого законного перебування в Україні у нього відсутні.
Не погоджуючись із рішенням відповідача-1 від 25 квітня 2023 року № 7 про примусове повернення до країни походження, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції зазначив, що на час звернення позивача до суду відсутні передбачені законом умови для набуття ним громадянства України. Відповідно до законодавства України така можливість може бути реалізована після припинення у встановленому порядку громадянства російської федерації.
Враховуючи зазначені висновки суду першої інстанції, колегія суддів не погоджується з такими та зазначає наступне.
Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Статтею 26 Конституції України визначено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Відповідно до частини першої статті 33 Конституції України, кожному хто на законних підставах перебуває на території України, гарантуються свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Згідно з Протоколом №4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною. На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб (пункти 1-3 статті 2).
Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України визначає Закон України від 22 вересня 2011 року №3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі - Закон №3773-VI).
Відповідно до частини 3 статті 3 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства зобов`язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.
Статтею 4 указаного Закону визначено перелік підстав для перебування іноземців та осіб без громадянства на території України.
Відповідно до частини 17 статті 4 Закону № 3773-VI, іноземці та особи без громадянства, які до прийняття рішення про припинення громадянства України постійно проживали на території України і після прийняття рішення про припинення громадянства України залишилися постійно проживати на її території, вважаються такими, які постійно проживають в Україні (у редакції від 31 березня 2023 року, яка була чинною на момент спірних правовідносин, оскільки позивач просить скасувати рішення від 25 квітня 2023 року).
Відповідно до частини 1 статті 9 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства в`їжджають в Україну за наявності визначеного цим Законом чи міжнародним договором України паспортного документа та одержаної у встановленому порядку візи, якщо інше не передбачено законодавством чи міжнародними договорами України. Це правило не поширюється на іноземців та осіб без громадянства, які перетинають державний кордон України з метою визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту чи отримання притулку.
Частиною 3 статті 9 Закону №3773-VI установлено, що строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України.
Відповідно до частини 1 статті 17 Закону №3773-VI іноземцю або особі без громадянства, які тимчасово перебувають на території України, може бути продовжено строк перебування в Україні на період існування обґрунтованих підстав для подальшого перебування.
Згідно з частиною 6 указаної статті Закону №3773-VI продовження строку перебування та тимчасового проживання на території України здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до підпункту 2 пункту 2 Порядку продовження строку перебування та тимчасового проживання, продовження та скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.02.2012 №150, іноземці та особи без громадянства, які на законній підставі прибули в Україну, можуть тимчасово перебувати на її території не більш як 90 днів протягом 180 днів у разі в`їзду іноземців, які є громадянами держав з безвізовим порядком в`їзду, якщо інший строк не визначено законодавством та міжнародними договорами України.
Таким чином, як встановлено із матеріалів справи, відповідно до законодавства України ОСОБА_1 , як громадянин рф, в установленому порядку мав право перебувати в Україні, на підставі тимчасового посвідчення громадянина України № НОМЕР_1 строком дії до 05 червня 2021 року.
Згідно з частиною 1 статті 26 Закону №3773-VI іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.
Разом з тим, апеляційний суд звертає увагу, що рішення територіального органу міграційної служби не повинно ґрунтуватися лише на порушенні іноземцем або особою громадянства законного (легального) терміну перебування на Україні.
При розв`язанні спірних правовідносин апеляційний суд враховує правову позицію Європейського суду з прав людини, викладену в рішенні від 18.12.1991 року в справі «Мустакім проти Бельгії» (Moustaquim v Belgium) №12313/86. Суд підкреслив, що у випадках, коли відповідні рішення (а саме про депортацію) представляли собою втручання в права, захищені ст. 8 ЄКПЛ, слід обґрунтувати суттєву суспільну необхідність». Крім того, рішення повинні бути «співрозмірні цілям, що переслідуються законом».
Аналогічна позиція у справі «Беррехаб проти Нідерландів» від 21.07.1998 р., де Суд, виходячи із конкретних обставин, вважав, «що не було дотримано належного балансу між інтересами сторін і з цієї причини була відсутня пропорційність між заходами, що застосовувалися владою, та правовими цілями, що переслідувалися».
Верховний Суд у справі №204/521/24 виснував, що суб`єкт владних повноважень під час виконання своїх функцій повинен дотримуватися конституційних гарантій прав іноземців (стаття 26 Конституції України). Верховний Суд зазначає, що навіть в умовах воєнного стану для суб`єкта владних повноважень обов`язок застосування принципів статті 2 КАС України не скасовується, а навпаки набуває особливого значення, зокрема коли йдеться про застосування пропорційності обмежень в умовах гостроти становища в країні (військової агресії) щодо осіб, яких вони стосуються.
Також, Верховний Суд неодноразово виснував, що розглядаючи цю категорію спорів, суди повинні враховувати положення статей 9, 29 Загальної декларації прав людини 1948 року та статті 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року, статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно для забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.
Відповідно до ст.2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія). Основними засадами (принципами) адміністративного судочинства, серед іншого, є верховенство права.
При прийнятті рішення суд апеляційної інстанції звертає увагу на правову позицію, що викладена у постанові від 27 лютого 2025 року у справі №589/2960/23, в якій Верховний Суд зауважив, що в умовах воєнного стану для суб`єкта владних повноважень обов`язок застосування принципів статті 2 КАС України не скасовується, а навпаки набуває особливого значення, зокрема коли йдеться про застосування пропорційності обмежень в умовах гостроти становища в країні (військової агресії) щодо осіб, яких вони стосуються. Під час перевірки рішення ДМС про примусове повернення до країни походження або третьої країни суди, керуючись вимогами статті 2 КАС України, повинні враховувати справедливий баланс інтересів держави і заявника, наявність тривалих сімейних зв`язків та відповідних наслідків для сімейного життя позивача, а також наявність чи відсутність антисоціальної поведінки, правопорушень та кримінально-караних діянь, які загрожують суспільству.
У постановах від 31 січня 2024 року у справі №204/10229/22 та від 01 лютого 2024 року у справі №344/9604/23 Верховний Суд зазначив, що у разі застосування до особи процедури примусового повернення, видворення тощо, державні органи (ДМС) зобов`язані перевірити чи не порушуватимуть такі процедури універсального й абсолютного принципу заборони вислання. Така перевірка передбачає оцінку ризику, яка має проводитися ex nunc, тобто станом на момент прийняття рішення та повинна концентруватися на передбачуваних наслідках повернення заявника в країну походження з урахуванням загальної ситуації в цій країні та особистих обставин заявника. І лише з`ясувавши наявність визначених статтею 26 Закону №3773-VI підстав для примусового повернення іноземця або особи без громадянства в країну походження або третю країну, а також в контексті спірних правовідносин особистих обставин заявника, можна визначити співмірність та пропорційність між застосованими до позивача заходами, передбаченими частиною першою статті 26 Закону №3773-VI, та його інтересами і правами, зокрема правом на повагу до приватного і сімейного життя подружжя, гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Судом апеляційної інстанції із матеріалів справи встановлено, що позивач проживає на території України разом з сім`єю з 2003 року.
20.04.2004 відділом РАГС Багаєвського району Ростовської області зареєстровано шлюб між позивачем та ОСОБА_2 , яка після укладення шлюбу змінила прізвище на ОСОБА_3 . Відповідно до свідоцтва про народження НОМЕР_2 від 25.08.2005р. донька позивача ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , народилася в с. Привольне Багаєвського району Ростовської області. Згідно з довідкою Рокосівського ліцею Хустської міської ради №146 від 08.11.2023р. вона навчалася у Рокосівській ЗОШ І-ІІІ ступенів с. Рокосово з 2011 по 2022 роки. Згідно з довідкою «Закарпатського лісотехнічного університету фахового коледжу» донька позивача у 2022 вступила на навчання та навчається на другому курсі.
Крім цього, згідно із довідкою №334 від 18.09.2019р. про реєстрацію особи громадянином України підтверджено, що донька позивача набула громадянство України з 05.06.2019.
Син позивача ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , закінчив Львівський державний університет фізичної культури в 2019 році, живе та працює на території України.
За таких обставин, апеляційний суд вважає, що виконання рішення про примусове повернення позивача до країни походження або іншої країни, матиме негативні наслідки не лише для нього, а також для його дружини та дітей.
Зазначені відносини підпадають під дію статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якої кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У рішенні по справі «Тетяна Жданок проти Латвії» (case of Zdanoka v. Latvia) встановлено, що «для того, щоб гарантувати стабільність та ефективність демократичної системи, від держави може вимагатись вжиття специфічних заходів. У той же час, демократія є поняттям, заснованим на компромісі, що вимагає різних поступок з боку окремих осіб, які повинні інколи бути готові обмежити деякі із своїх свобод так, щоб забезпечити більшу стабільність держави у цілому. Однак, щоразу, коли держава має намір послатись на принцип «демократії, здатної себе захистити» для виправдання свого втручання у права людини, вона повинна уважно оцінити обсяг і наслідки такого заходу, а також те, чи дотриманий баланс між вимогами захисту демократичного суспільства, з одного боку, та захисту прав людини - з іншого».
Суд апеляційної інстанції також зазначає, що ухвалюючи рішення від 25 квітня 2023 року № 7 про примусове повернення ОСОБА_1 до країни походження або третьої країни, відповідачем не доведено те, що дії позивача суперечать інтересам забезпечення безпеки України чи охорони громадського порядку, здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України, про що свідчить відсутність доказів на підтвердження будь-якої протиправної чи аморальної поведінки позивача протягом її перебування на території України, притягнення до кримінальної або адміністративної відповідальності, окрім притягнення її до адміністративної відповідальності за ст.203 КУпАП.
Крім цього, колегія суддів звертає увагу, на те позивач не може залишити територію України, оскільки маючи політичні та особисті погляди, що відрізняються від поглядів країни-агресора, відкрито виступає проти війни, засуджує дії російської федерації, внаслідок чого його повернення в країну походження призведе до політичного переслідування, кримінальної відповідальності, фізичної розправи.
Колегія суддів зазначає, що особа в будь-якому разі не підлягає примусовому поверненню, якщо підпадає під дію статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод або статті 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», відповідно до якої іноземець або особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворені або видані чи передані до країн:
де їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань;
де їм загрожує смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання;
де їх життю або здоров`ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини або природного чи техногенного лиха, або відсутності медичного лікування чи догляду, який забезпечує життя;
де їм загрожує видворення або примусове повернення до країн, де можуть виникнути зазначені випадки.
Відповідно до положень статей 9, 29 Загальної декларації прав людини 1948 року та статті 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року, статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно для забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.
22.05.2022 року прийнято Закон України «Про заборону пропаганди російського нацистського тоталітарного режиму, збройної агресії російської федерації як держави-терориста проти України, символіки воєнного вторгнення російського нацистського тоталітарного режиму в Україну», який набрав чинності 12.06.2022 року.
Згідно з п.п. 1, 2 ст. 2 цього Закону російську федерацію офіційно визнано державою-терористом, однією з цілей політичного режиму якої є геноцид Українського народу, фізичне знищення, масові вбивства громадян України, вчинення міжнародних злочинів проти цивільного населення, використання заборонених методів війни, руйнування цивільних об`єктів та об`єктів критичної інфраструктури, штучне створення гуманітарної катастрофи в Україні або окремих її регіонах. Політичний режим російської федерації визнано нацистським за своєю суттю і практикою, який ідеологічно наслідує націонал-соціалістичний (нацистський) тоталітарний режим.
Враховуючи політичні антиросійські переконання позивача на нього мають розповсюджуватись положення ст. 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», яка забороняє примусове повернення осіб, оскільки за наведеної позиції позивача, у рф безсумнівно загрожує йому безпідставне переслідування за політичні переконання, жорстоке поводження, ув`язнення, приниження честі та людської гідності.
На переконання суду апеляційної інстанції відповідач ухвалюючи оскаржуване рішення мав врахувати наявність публічної позиції позивача з засудження дій рф по відношенню до України та утриматись від ухвалення рішення про його примусове повернення.
Враховуючи вищевикладене, апеляційний суд вважає, що відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення не дотримано принцип пропорційності, який вимагає встановлення балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване оскаржуване рішення, а також врахування та оцінки особистих обставин та ризиків ухваленого рішення.
Отже, відповідач допустив формальне застосування положень Закону №3773-VI, не довівши, що перебування позивача на території України без підтвердження відповідного права уповноваженими органами, призводить до такого рівня порушення прав та інтересів держави в цілому чи конкретних громадян України, яке б виправдовувало істотне порушення прав та інтересів позивача, а також членів його сім`ї.
Підсумовуючи вказане, надаючи правову оцінку аргументам сторін, в обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, враховуючи їхній зміст та юридичну природу, суд апеляційної інстанції вказує на наявність підстав для визнання протиправним та скасування рішення начальника Хустського відділу Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області від 25 квітня 2023 року № 7 про примусове повернення до країни походження ОСОБА_1
З врахуванням наведених вище норм законодавства та фактичних обставин справи суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що судом першої інстанції розгляд адміністративної справи проведено з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків викладених у рішенні суду першої інстанції фактичним обставинам справи та з порушенням норм матеріального права, що у відповідності до вимог статті 317 КАС України є підставою для його скасування та ухвалення нового рішення про задоволення позовних вимог.
Керуючись ст. 243, ст. 288, ст. 308, ст. 310, п. 1 ч. 1 ст. 315, ст. 317, ч. 1 ст. 321, ст. 322, ст. 325, ст. 328 КАС України, суд -
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 06 лютого 2024 року у справі № 309/2293/23 - скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області, начальника Хустського відділу Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області Суринця Василя Васильовича про визнання протиправним і скасування рішення - задовольнити.
Визнати протиправним і скасувати рішення начальника Хустського відділу Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області від 25 квітня 2023 року № 7 про примусове повернення до країни походження ОСОБА_1 .
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених частиною 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Н. М. Судова-Хомюк
судді В. С. Затолочний
Ю. О. Калмикова
Повне судове рішення складено 24.09.26