Ухвала
Іменем України
22 вересня 2026 року
м. Київ
справа № 344/21736/24
провадження № 61-12189ск26
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крат В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощоков Є. В., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана адвокатом Атаманюком Володимиром Михайловичем, на заочне рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 27 травня 2026 року в складі судді Мелещенко Л. В., та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 27 серпня 2026 року (повний текст постанови складено 02 вересня 2026 року) в складі колегії суддів: Василишин Л. В., Баркова В. М., Максюти І. О., в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Виконавчий комітет Коломийської міської ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 , про встановлення факту самостійного виховання та матеріального утримання батьком своєї неповнолітньої дитини,
ВСТАНОВИВ:
У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Виконавчий комітет Коломийської міської ради, про встановлення факту самостійного виховання та матеріального утримання батьком своєї неповнолітньої дитини.
Позов мотивований тим, що позивач перебував у зареєстрованому шлюбі із відповідачкою, який рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 13 червня 2023 року було розірвано та визначено місце проживання їхньої спільної малолітньої дочки ОСОБА_3 разом із ним.
На час звернення до суду позивач самостійно займається вихованням дочки, забезпечує дитину всім необхідним, зокрема одягом, продуктами харчування, іншими матеріальними речами, сприяє її розвитку у соціумі, водночас відповідачка участі у вихованні та утриманні дитини не бере, з дочкою не спілкується, її життям та успішністю у школі не цікавиться, матеріальної допомоги на її утримання не надає.
Необхідність встановлення факту самостійного виховання дитини зумовлено потребою у захисті прав та інтересів дочки позивача, а також можливістю самостійно вирішувати ним юридичні питання, пов`язані з її життям, зокрема питання вступу до коледжу чи університету, оскільки відповідачка фактично не бере участі у вихованні та житті дитини.
Цей факт необхідно встановити для реалізації прав, передбачених законодавством для осіб, які самостійно виховують дітей, зокрема прав, визначених статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
ОСОБА_1 просив встановити факт самостійного виховання та матеріального утримання ОСОБА_1 його малолітньої дочки - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Заочним рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 27 травня 2026 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено у повному обсязі.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що:
Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частина десята статті 7 СК України). Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту;
Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»). Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Частиною другою статті 150 СК України визначено, що батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Частинами першою - четвертою статті 157 СК України визначено, що питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню;
статтею 15 СК України передбачено, що сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.Частиною четвертою статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін. Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України). Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися. Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється;
оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх. СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини. Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом. Частинами третьою, четвертою статті 155 СК України визначено, що відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом;
доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини. Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22.
судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 не звертався до суду з приводу позбавлення відповідача ОСОБА_2 батьківських прав або стягнення з неї аліментів на утримання дитини. Вказане свідчить про те, що між позивачем та відповідачем фактично відсутній спір і доказів на підтвердження наявності спору між сторонами суду не надано. З огляду на викладене, суд вважав, що позивачем не надано доказів того, що відповідач умисно ухиляється від виконання батьківських обов`язків щодо участі у вихованні та утриманні доньки. При цьому проживання матері ОСОБА_2 окремо не може бути підставою для встановлення факту самостійного виховання дитини батьком, оскільки зазначене не перешкоджає матері спілкуватися та брати участь у вихованні дитини. З матеріалів справи не вбачається та судом під час розгляду справи не встановлено, що вказані та/або інші обставини свідчать, що мати дитини не здатна виконувати свої батьківські обов`язки чи позбавлена у визначений законом спосіб можливості здійснення своїх батьківських прав стосовно дитини;
пунктом 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані, зокрема, жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 СК України;
у силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх. Проте позивач бажає реалізувати своє право саме на підставі рішення суду про встановлення факту одноосібного виховання ним доньки;
показання свідків суд оцінює критично та зазначає, що допитані у судовому засіданні свідки не володіють беззаперечною інформацією, яка була б їм особисто відома, щодо надання чи ненадання ОСОБА_2 матеріальної допомоги донці та неприйняття нею участі у вихованні доньки. Ті обставини, що мати дитини проживає окремо, не свідчать про те, що позивач самостійно виховує дитину і може вважатися в розумінні закону «одиноким батьком», оскільки вказані обставини не позбавляють матір дитини батьківських прав і не залишають дитину без материнського виховання. Також суду не надано доказів як того, що батько дитини самостійно несе витрати на її утримання, так і доказів того, що матір дитини таких витрат не несе. Самі лише посилання позивача на вказані обставини не підтверджують факту самостійного утримання позивачем доньки, оскільки однозначно та достовірно не підтверджують вказаний факт. При цьому докази на підтвердження наявності спору між позивачем та відповідачем щодо виховання доньки відсутні;
факт проживання дитини разом з батьком не заперечується батьками. Потреба у додатковому встановленні таких фактів судом не доведена. Утримання дитини батьком є законним обов`язком та не потребує встановлення судом. Надані позивачем докази свідчать лише про проживання дитини разом із батьком, проте відсутні докази ухилення матері від участі у вихованні дитини. При цьому проживання ОСОБА_2 за іншою адресою не може бути підставою для встановлення факту самостійного виховання та утримання дочки батьком, оскільки зазначене не перешкоджає матері спілкуватися та брати участь у вихованні дитини. Ураховуючи зазначене та надаючи оцінку поданим позивачем доказам за своїм внутрішнім переконанням, суд вважає, що докази на підтвердження факту одноосібного виховання ОСОБА_1 доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є непереконливими та у своїй сукупності недостатніми, аби суд дійшов висновку, що відповідач ОСОБА_2 не бере участі у вихованні дитини, і, як наслідок, позивач здійснює таке виховання одноосібно;
за таких обставин, ураховуючи, що спір між сторонами щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини фактично відсутній та факт одноосібного виховання позивачем доньки не знайшов свого підтвердження під час розгляду справи, суд дійшов висновку, що позов задоволенню не підлягає. Тому суд, оцінивши докази, надані сторонами у справі, їх належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, відповідно до статті 89 ЦПК України, дійшов висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.
Постановою постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 27 серпня 2026 року:
апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Атаманюка В. М. залишено без задоволення;
заочне рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 27 травня 2026 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:
статтею 141 СК України встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу. Частиною другою статті 150 СК України визначено, що батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Частинами першою - четвертою статті 157 СК України визначено, що питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Статтею 15 СК України передбачено, що сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. Частиною четвертою статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін. Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).Отже, для підтвердження самостійного виховання дітей батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється;
оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх. СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини;
частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом. Частинами третьою, четвертою статті 155 СК України визначено, що відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом;
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини. Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22;
у справі, яка переглядається, встановивши, що позивач не надав належних і допустимих доказів ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків чи нездатності їх виконувати, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини позивачем;
доводи апеляційної скарги про ненадання судом оцінки поданим доказам є безпідставними, оскільки суд першої інстанції дослідив надані сторонами докази та надав їм належну правову оцінку, що відображено в мотивувальній частині оскаржуваного рішення. Водночас, як правильно зазначив суд першої інстанції, надані позивачем докази підтверджують лише факт проживання дитини разом із батьком. Саме по собі проживання матері окремо від дитини не є підставою для встановлення факту її самостійного виховання та утримання батьком, оскільки не свідчить про самоусунення матері від виконання батьківських обов`язків та не звільняє її від їх виконання. Також, як зазначалося вище, факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що становить предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини;
фактично такого спору між батьками не існує, оскільки згідно з рішенням суду дитина після розлучення батьків залишається проживати з батьком, встановлення спірного факту в межах позовного провадження щодо невиконання батьківських обов`язків не має юридичного змісту. Виходячи зі змісту норм СК України в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх;
отже, переглянувши справу за наявними в ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважав, що фактичні обставини справи судом першої інстанції з`ясовано всебічно та повно, їм надано правильну правову оцінку, рішення суду постановлене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а судове рішення - без змін.
17 вересня 2026 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана адвокатом Атаманюком В. М., на заочне рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 27 травня 2026 року в складі судді Мелещенко Л. В., та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 27 серпня 2026 року (повний текст постанови складено 02 вересня 2026 року), в якій просить скасувати оскаржені судові рішення та прийняти нове рішення, яким вимоги, викладені у позовній заяві задовольнити у повному обсязі.
Підставою касаційного оскарження судових рішень у касаційній скарзі зазначається неправильне застосування норм матеріального права та порушення судами норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 08 червня 2022 року у справі № 362/4847/20, від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, від 08 жовтня 2025 року в справі № 344/20811/24.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
суд першої інстанції посилався на те, що вирішення питання про самостійне виховання моїм довірителем малолітньої доньки є неможливим без позбавлення батьківських прав відповідача щодо дитини. Однак в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 8 жовтня 2025 року у справі № 344/20811/24 вказано що: «...Постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23) не містить правового висновку про те, що вимога про встановлення факту самостійного виховання дитини має бути обов`язково поєднана з вимогою про позбавлення батьківських прав... ...У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (див. постанову Верховного Суду від 2 червня 2022 року у справі № 602/1455/20 (провадження № 61-475св22)). Суди попередніх інстанцій, посилаючись на те, що належним (ефективним) способом захисту прав позивача є вимоги про позбавлення відповідачки батьківських прав, допустили порушення принципу диспозитивності, не розглянули по суті спір за позовом батька про самостійне виховання ним дітей, хоча вказаний спосіб захисту порушених чи оспорюваних прав передбачений положеннями СК України. Обмежившись висновком про те, що позивач обрав неналежний спосіб захисту порушеного права, суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки доказам, наданим позивачем на підтвердження своїх вимог, не встановили дійсних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору, по суті спір не вирішили та дійшли передчасних висновків про відмову при задоволенні позову лише з тих підстав, що мати дітей не позбавлена батьківських прав...». Таким чином, судами першої та апеляційної інстанцій не було враховано вказану вище позицію Верховного Суду;
у матеріалах цієї справи наявні всі необхідні докази на підтвердження позовних вимог, зокрема надані довідки зі школи, фототаблиця тощо. У судовому засіданні були допитані свідки, які підтвердили той факт, що позивач самостійно виховує та матеріально утримує свою малолітню доньку, а натомість мати дитини не бере участі у вихованні доньки та не цікавиться її життям. Вважаю, що подані докази повною мірою доводять факт самостійного виховання ОСОБА_1 своєї малолітньої доньки, а тому підстав для відмови в позові фактично не було. Судами повністю проігноровано подані докази, не надано їм оцінки.
8 червня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду виклав висновок щодо того, в чому полягає ухилення від виконання батьківських обов`язків: «Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками». Усі ці обставини було доведено в судовому засіданні, але суд, не ґрунтуючись на жодних логічних твердженнях, зробив абсолютно протилежний висновок;
позивачем при поданні цієї позовної заяви не порушувалося питання про позбавлення батьківських прав, оскільки це є крайнім заходом, а тому на цей час позивач не бажає позбавляти батьківських прав мати дитини стосовно останньої. Проте позивачеві вкрай важливо встановити факт самостійного виховання ним малолітньої доньки, оскільки встановлення такого факту значно полегшить вирішення будь-яких питань, що стосуються його малолітньої дитини (про що безпосередньо зазначалося в позовній заяві);
встановлення факту самостійного виховання позивачем його малолітньої доньки потрібне для реалізації ОСОБА_1 права на відстрочку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Так, у разі мобілізації позивача малолітня донька залишиться без піклування батька, який виховує та утримує матеріально останню самостійно. Судами не було враховано правових висновків Верховного Суду, що привело до порушення судами норм процесуального та матеріального права, що на мою думку і являється підставою для розгляду справи у Верховному Суді. Тому ця касаційна скарга підлягає задоволенню.
У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.
Суди встановили, що Сторони є батьками малолітньої ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 12).
Згідно з витягом з реєстру територіальної громади, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 6).
Відповідно до акта обстеження умов проживання, затвердженого начальником служби у справах дітей Коломийської міської ради 16 серпня 2023 року, ОСОБА_1 займається вихованням та утриманням своєї доньки ОСОБА_4 , проживає разом з нею та забезпечує усім необхідним (а. с. 8).
Рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 13 червня 2023 року в справі №346/1393/23 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/111477652), що набрало законної сили 14 липня 2023 року, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано. Визначено місце проживання дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , - місце проживання її батька ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстрована адреса місця проживання: АДРЕСА_2 (а. с. 10-11).
14 березня 2023 року Корницьким старостинським округом Коломийської міської ради видана довідка ОСОБА_1 про те, що він проживає без реєстрації за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 13).
Згідно з довідкою Коломийського ліцею № 4 імені Сергія Лисенка Коломийської міської ради, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , дійсно відвідує дошкільну групу № 6 «Бджілка» Коломийської філії № 20 Коломийського ліцею № 4 імені Сергія Лисенка (а. с. 14).
Відповідно до акта обстеження умов проживання, затвердженого начальником служби у справах дітей Коломийської міської ради 27 квітня 2023 року, між батьками малолітньої ОСОБА_4 виникли конфлікти і непорозуміння. Дитина дуже любить свого батька, який належним чином виховує доньку, дбає про її розвиток та навчання (а. с. 15).
15 травня 2023 року виконавчим комітетом Коломийської міської ради затверджено висновок про визначення місця проживання малолітньої ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . У висновку зазначено, що мати малолітньої дитини ОСОБА_2 на засіданні комісії з питань захисту прав дитини повідомила, що хоче, щоб її трирічна донька проживала з батьком, оскільки вона має намір виїхати за кордон на роботу (а. с. 16-17).
12 серпня 2023 року Коломийським ліцеєм № 4 імені Сергія Лисенка Коломийської міської ради видано довідку ОСОБА_1 про те, що його донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , відвідує групу молодшого дошкільного віку «Бджілка» в Коломийській філії № 20 Коломийського ліцею № 4 імені Сергія Лисенка. Батько бере активну участь у вихованні дитини, приводить до садочка, відвідує батьківські збори і заходи, що відбуваються за участю дитини (а. с. 18).
8 вересня 2023 року приватним нотаріусом Коломийського районного нотаріального округу Івано-Франківської області Антонюк О. В. засвідчено справжність підпису ОСОБА_5 на заяві, в якій він стверджує, що ОСОБА_1 разом із донькою ОСОБА_4 проживають за адресою: АДРЕСА_2 . ОСОБА_1 створив комфортні умови для проживання доньки, добре дбає про неї, забезпечує всім необхідним, любить та піклується про доньку. Дитина росте слухняною та доброзичливою, про що свідчить гарне виховання батька. Фактично ОСОБА_1 самостійно виховує свою малолітню доньку ОСОБА_4 (а. с. 19).
8 вересня 2023 року приватним нотаріусом Коломийського районного нотаріального округу Івано-Франківської області Антонюк О. В. засвідчено справжність підпису ОСОБА_6 на заяві, в якій він підтверджує, що ОСОБА_1 самостійно виховує свою доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з якою вони проживають за адресою: АДРЕСА_2 . ОСОБА_1 піклується про доньку, забезпечує всім необхідним. У їхній сім`ї склалися хороші та теплі стосунки. Батько приділяє багато уваги своїй доньці. Фактично він сам виховує свою доньку (а. с. 20).
У суді першої інстанції свідок ОСОБА_6 у режимі відеоконференції суду пояснив, що ОСОБА_1 є його сусідом, який має малолітню доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . ОСОБА_1 самостійно виховує дитину, піклується про неї, забезпечує всім необхідним. Матері дитини він не бачив уже десь три роки.
У судовому засіданні суду першої інстанції свідок ОСОБА_5 , надаючи пояснення в режимі відеоконференції, суду пояснив, що є хресним батьком доньки ОСОБА_1 - ОСОБА_3 і його хорошим другом. Стверджує, що ОСОБА_1 самостійно виховує дитину, забезпечує всім необхідним. Мати дитини з 2022 року не бере участі у вихованні та матеріальному забезпеченні дитини.
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
У статті 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства (частини друга, восьма, дев`ята статті 7 СК України).
Сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу (частина перша статті 15 СК України).
Невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, встановлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін (частина четверта статті 15 СК України).
Учасники сімейних правовідносин можуть мати особисті та майнові суб`єктивні сімейні обов`язки. Свої обов`язки учасники сімейних відносин здійснюють різними способами: здійснення активних дій; утримання від здійснення активних дій. Якщо невиконання особистих обов`язків учасників сімейних відносин у випадках, передбачених в законі, може припинятися або не зумовлювати відповідних наслідків, то невиконання сімейного обов`язку майнового характеру не допускається. Оскільки на відміну від особистих, майнові обов`язки можуть виконуватися незалежно від самого носія такого обов`язку за допомогою інших суб`єктів. Невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування відповідних правових наслідків, що можуть визначатися в: нормах СК України; домовленості (договорі) сторін. Наслідки невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку можуть мати: особистий характер, коли негативний вплив відбувається на особисту сферу зобов`язаної особи; майновий характер, якщо такий вплив здійснюється на майнову сферу зобов`язаної особи (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 січня 2022 року в справі № 711/679/21 (провадження № 61-18434св21)).
Права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу (частина перша статті 121 СК України).
Мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу (стаття 141 СК України).
Відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства (частина третя статті 155 СК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) вказано, що положення Конвенції про права дитини про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 (провадження № 11-150апп23) зазначено, що:
«94. Аналіз зазначених правових норм свідчить про те, що існують два порядки встановлення фактів, що мають юридичне значення: позасудовий і судовий.
95. Не можуть розглядатися судами заяви про встановлення фактів належності до осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, до ветеранів чи інвалідів війни, проходження військової служби, перебування на фронті, у партизанських загонах, одержання поранень і контузій при виконанні обов`язків військової служби, про встановлення причин і ступеня втрати працездатності, групи інвалідності та часу її настання, про закінчення учбового закладу і одержання відповідної освіти, одержання урядових нагород. Відмова відповідного органу в установленні такого факту може бути оскаржена заінтересованою особою до суду в порядку, передбаченому законом.
96. Аналогічний висновок Великої Палати Верховного Суду викладений у постановах від 08.11.2019 у справі № 161/853/19, від 18.12.2019 у справі № 370/2598/16-ц.
97. Слід зауважити, що в разі оскарження до суду відмови відповідного органу в установленні юридичного факту, який підлягає встановленню у позасудовому порядку, такий спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства і суди насамперед перевіряють, чи відповідає оскаржуване рішення суб`єкта владних повноважень критеріям, визначеним частиною другою статті 2 КАС України, а відповідач в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень відповідно до частини другої статті 77 КАС України повинен довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності.
99. Враховуючи, що метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, зверненню до адміністративного суду з позовом передує звернення особи до суб`єкта владних повноважень, за наслідками розгляду якого особа набуває права оскаржити до суду адміністративної юрисдикції рішення, дії або бездіяльність такого суб`єкта владних повноважень, що відповідає меті та завданням адміністративного судочинства, визначеним статтею 2 КАС України.
100. Частиною другою статті 245 КАС України визначено перелік судових рішень, які уповноважений прийняти адміністративний суд у разі задоволення позову. Встановлення факту, що має юридичне значення, серед цього переліку відсутнє.
101. Тобто у разі вирішення справи в порядку адміністративного судочинства, встановлення факту, що має юридичне значення, має бути визначено судом у резолютивній частині судового рішення, що не передбачено КАС України.
104. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:
- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення;
- встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;
- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);
- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.
107. Аналіз наведених норм свідчить про те, що чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції цивільного суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Чинне законодавство не передбачає іншого судового порядку підтвердження факту, що має юридичне значення, окрім як розгляд справ про встановлення факту, що має юридичне значення, в порядку цивільного судочинства.
114. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 22.03.2023, від висновку якого просить відступити Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, застосувавши наведену правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 30.01.2020 у справі № 287/167/18-ц, виснував про те, що оскільки вимоги заявниці пов`язані з доведенням наявності підстав для визнання (підтвердження) за нею певного соціально-правового статусу, не пов`язаного з будь-якими цивільними права та обов`язками, їх виникненням, існуванням та припиненням, то відповідно за своїм предметом та можливими правовими наслідками такі вимоги пов`язані з публічно-правовими відносинами заявниці з державою, а отже, не підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства.
115. Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими такі висновки Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки вказаний підхід до визначення юрисдикції справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, не узгоджується із завданням і метою адміністративного судочинства, визначеними статтею 2 КАС України.
116. Також неефективним є підхід до визначення юрисдикції спорів у судовому порядку про встановлення фактів, що мають юридичне значення, в залежності від їх мети звернення та наявності у заявника певних цивільних прав та обов`язків чи виникнення публічно-правових спорів із суб`єктами владних повноважень, оскільки це не сприятиме належному способу захисту порушеного права заявника, бо призведе до необхідності звертатися в суди різних юрисдикцій з доказуванням одних і тих же обставин, подій та фактів при поданні кожної позовної заяви.
117. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах стосовно юрисдикції спору, які викладено у постанові Великої Палати від 30.01.2020 у справі № 287/167/18-ц (провадження № 14-505цс19), у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22.03.2023 у справі № 290/289/22-ц (провадження № 61-13369св22), вказавши, що справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядаються у позасудовому та судому порядку. Рішення стосовно фактів, що мають юридичне значення, прийняті у позасудовому порядку, можуть бути оскаржені до судів адміністративної юрисдикції. Юридичні факти, які належать встановлювати в судовому порядку, вирішуються судами цивільної юрисдикції за правилами ЦПК України».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132 цс23) зазначено, що:
«64. Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними.
65. При цьому сімейні відносини як вид суспільних відносин складаються з суб`єктів, об`єктів і змісту (прав та обов`язків). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є юридичні факти, які поділяються на юридичні дії (настання яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки) та юридичні події (юридичні факти, які настають незалежно від волі людини).
66. Так, у силу положень ЦК України у момент народження фізичної особи в неї виникає цивільна правоздатність (здатність мати цивільні права та обов`язки), яка припиняється у момент її смерті (стаття 25 ЦК України), а з підстав, установлених цим Кодексом, виникає цивільна дієздатність (здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання), яка може бути обмежена виключно у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 30 ЦК України).
74. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
80. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
81. У справі, яка переглядається, заявник просить установити факт самостійного виховання ним дитини, проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини.
82. Так, у статті 165 СК України визначено перелік осіб, які мають право звернутися з позовом до суду про позбавлення батьківських прав. За частиною першою цієї статті право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають не лише один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, у якому вона перебуває, а й орган опіки та піклування або прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
83. З огляду на зазначене, вбачається, що у справі, яка розглядається, наявний спір про право - зокрема, спір щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та/або ухилення від участі у вихованні, який підлягає розгляду в порядку позовного провадження з обов`язковим залученням органу опіки та піклування (частини четверта, пята сттатті 19 СК України) .
84. Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
85. Такий факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.
86. Факт, про встановлення якого просить ОСОБА_1, не підлягає з`ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки з поданої заяви вбачається спір про право, який не може розглядатися в судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника.
87. Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.
88. Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право.
89. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із відсутності підстав для задоволення заяви про встановлення юридичного факту, оскільки заявник не довів, що мати дитини не здійснює прав та не виконує обов`язків щодо своєї неповнолітньої дитини, а вимога, викладена у заяві про встановлення факту, що має юридичне значення, є необґрунтованою.
90. Разом з тим суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що подана заява про встановлення факту, що має юридичне значення, не підлягає судовому розгляду в окремому провадженні, оскільки за встановлених у цій справі обставин існує спір про право щодо участі одного з батьків у вихованні й утриманні дитини. З урахуванням закріпленого в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов`язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов`язків виховання дитини, то питання, заявлене ОСОБА_1 у цій справі, не може з`ясовуватись безвідносно до дій другого з батьків та може вирішуватись у межах спору про право між батьками дитини за загальним правилом у позовному провадженні».
Касаційний суд вже вказував, що сам факт проживання дитини з батьком не підтверджує факту самостійного виховання ним дитини (див. пункт 58 постанови Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 листопада 2025 року у справі № 592/20023/23 (провадження № 61-12694св25)).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Суди встановили, що: позивачем не надано доказів того, що відповідач умисно ухиляється від виконання батьківських обов`язків щодо участі у вихованні та утриманні доньки. При цьому проживання матері ОСОБА_2 окремо не може бути підставою для встановлення факту самостійного виховання дитини батьком, оскільки зазначене не перешкоджає матері спілкуватися та брати участь у вихованні дитини. З матеріалів справи не вбачається та судом під час розгляду справи не встановлено, що вказані та/або інші обставини свідчать, що мати дитини не здатна виконувати свої батьківські обов`язки чи позбавлена у визначений законом спосіб можливості здійснення своїх батьківських прав стосовно дитини; ті обставини, що мати дитини проживає окремо, не свідчать про те, що позивач самостійно виховує дитину і може вважатися в розумінні закону «одиноким батьком», оскільки вказані обставини не позбавляють матір дитини батьківських прав і не залишають дитину без материнського виховання. Також суду не надано доказів як того, що батько дитини самостійно несе витрати на її утримання, так і доказів того, що матір дитини таких витрат не несе. Самі лише посилання позивача на вказані обставини не підтверджують факту самостійного утримання позивачем доньки, оскільки однозначно та достовірно не підтверджують вказаний факт. При цьому докази на підтвердження наявності спору між позивачем та відповідачем щодо виховання доньки відсутні; проживання ОСОБА_2 за іншою адресою не може бути підставою для встановлення факту самостійного виховання та утримання дочки батьком, оскільки зазначене не перешкоджає матері спілкуватися та брати участь у вихованні дитини; позивач не надав належних і допустимих доказів ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків чи нездатності їх виконувати.
За таких обставин суди обґрунтовано відмовили у задоволенні позовних вимог.
Посилання у касаційній скарзі на висновки, зроблені у постановах Верховного Суду: від 08 червня 2022 року у справі № 362/4847/20, від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, від 08 жовтня 2025 року в справі № 344/20811/24, необґрунтовані, оскільки зроблені за інших фактичних обставин.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженої постанови апеляційного суду свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Керуючись статтями 260, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
УХВАЛИВ:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , яка підписана адвокатом Атаманюком Володимиром Михайловичем, на заочне рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 27 травня 2026 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 27 серпня 2026 року (повний текст постанови складено 02 вересня 2026 року) в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Виконавчий комітет Коломийської міської ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 , про встановлення факту самостійного виховання та матеріального утримання батьком своєї неповнолітньої дитини.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді: В. І. Крат
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков