П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
------------------------
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
29 вересня 2026 р. м. Одеса Справа № 420/15973/26
Головуючий в 1 інстанції: Білостоцький О.В.
Дата і місце ухвалення: 24.06.2026 р., м. Одеса
П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді: Тарновецького І.І.,
суддів: Бойка А.В.,
Шевчук О.А.,
розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24 червня 2026 року у справі № 420/15973/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Херсонській області та Дніпровського відділу Управління Державної міграційної служби України в Херсонській області про визнання протиправним та скасування рішення, визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення, зобов`язання вчинити певні дії, -
В С Т А Н О В И В :
У травні 2026 року ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ) звернулася до суду першої інстанції з адміністративним позовом до Управління Державної міграційної служби України в Херсонській області, Дніпровського відділу Управління Державної міграційної служби України в Херсонській області, в якому позивач просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Управління Державної міграційної служби України в Херсонській області про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну №22 від 04.02.2025 року стосовно громадянки Республіки Узбекистан ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 );
- визнати протиправним та скасувати рішення Управління Державної міграційної служби України в Херсонській області про визнання недійсною посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 07.04.2014 стосовно громадянки Республіки Узбекистан ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 );
- визнати протиправним та скасувати рішення Дніпровського відділу у місті Херсоні Управління Державної міграційної служби України в Херсонській області про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства №651013[телефон приховано] від 04.02.2025 року стосовно громадянки Республіки Узбекистан ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 );
- зобов`язати Управління Державної міграційної служби України в Херсонській області поновити дію дозволу на імміграцію в Україну громадянці Республіки Узбекистан ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 );
- зобов`язати Управління Державної міграційної служби України в Херсонській області в порядку обміну, оформити та видати посвідку на постійне проживання громадянці Республіки Узбекистан ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ).
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 24 червня 2026 року в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про правомірність оскаржуваних рішень, оскільки не врахував, що дозвіл на імміграцію позивачки був наданий їй як дружині іммігранта на підставі пункту 6 частини другої статті 4 Закону України "Про імміграцію".
На думку апелянта, під час розгляду справи суд першої інстанції неправильно визначив предмет доказування та не встановив наявності передбачених пунктом 1 частини першої статті 12-1 Закону України "Про імміграцію" підстав для визнання недійсним саме дозволу на імміграцію позивачки.
Зокрема, судом не встановлено, що позивачка під час звернення із заявою про надання дозволу на імміграцію подала свідомо неправдиві відомості, підроблені документи, документи, що втратили чинність, або документи, які не підтверджували наявність законних підстав для отримання дозволу. Також відсутні докази того, що шлюб позивачки, на підставі якого їй було надано дозвіл на імміграцію, визнано судом недійсним у зв`язку з його фіктивністю.
Апелянт наголошує, що єдиною фактичною підставою для прийняття рішення Управління Державної міграційної служби України в Херсонській області від 04 лютого 2025 року №22 стало скасування дозволу на імміграцію чоловіка позивачки. Водночас подальша зміна правового статусу одного з подружжя сама по собі не передбачена законом як самостійна підстава для визнання недійсним дозволу на імміграцію іншого з подружжя.
Крім того, апелянт зазначає, що суд першої інстанції неправильно оцінив законність набуття позивачкою права на імміграцію, оскільки врахував обставини, які виникли через значний проміжок часу після прийняття рішення про надання дозволу. На момент прийняття рішення від 07 квітня 2014 року шлюб між позивачкою та її чоловіком був чинним, чоловік мав дозвіл на імміграцію, а подані позивачкою документи відповідали вимогам законодавства.
Також в апеляційній скарзі зазначено, що відповідачем порушено процедуру розгляду питання про визнання недійсним дозволу на імміграцію, передбачену пунктами 22- 24 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 року №1983. Зокрема, матеріали справи не містять доказів запрошення позивачки для надання пояснень, проведення співбесіди або повідомлення її про розгляд питання щодо визнання недійсним дозволу на імміграцію.
На переконання апелянта, недотримання відповідачем обов`язкової адміністративної процедури позбавило позивачку можливості надати пояснення, подати докази та спростувати обставини, покладені в основу оскаржуваного рішення.
Крім того, апелянт посилається на порушення судом першої інстанції принципів правової визначеності, законних очікувань, належного урядування та пропорційності втручання у право позивачки на повагу до приватного і сімейного життя, гарантоване статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
З огляду на викладене апелянт вважає, що рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам законності та обґрунтованості, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права, а тому підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач заперечує проти її задоволення та просить рішення суду першої інстанції залишити без змін. Зазначає, що дозвіл на імміграцію позивачці було надано як дружині іммігранта, дозвіл на імміграцію якого в подальшому скасовано, у зв`язку з чим припинилася підстава для отримання позивачкою відповідного дозволу. Посилається на те, що пункт 1 частини першої статті 12-1 Закону України "Про імміграцію" не обмежує можливість визнання дозволу недійсним лише обставинами, які існували на момент його надання. Також відповідач вважає, що запрошення іммігранта для надання пояснень здійснюється лише у разі потреби, а посилання апелянта на статтю 8 Конвенції та практику ЄСПЛ не є підставою для скасування оскаржуваних рішень.
Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2026 року відкрито апеляційне провадження у справі.
Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 07 серпня 2026 року справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.
Особи, які беруть участь у справі, були належним чином повідомлені про дату, час і місце апеляційного розгляду відповідно до вимог статей 124, 130 Кодексу адміністративного судочинства України.
Під час судового засідання представники позивача надали пояснення по суті спору та не заперечували проти подальшого розгляду справи в порядку письмового провадження.
Враховуючи відсутність заперечень представників позивача, а також те, що обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, з`ясовані, а матеріали справи містять достатньо доказів для її вирішення, колегія суддів дійшла висновку про можливість подальшого розгляду справи в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників позивача, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для її задоволення з огляду на таке.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_1 є громадянкою Республіки Узбекистан та документована паспортом громадянина Республіки Узбекистан № НОМЕР_2 від 04 квітня 2025 року.
01 листопада 2000 року між позивачкою та громадянином Республіки Узбекистан ОСОБА_3 зареєстровано шлюб, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_3 .
29 липня 2013 року Управлінням Державної міграційної служби України в Херсонській області ОСОБА_3 надано дозвіл № 5930 на імміграцію в Україну на підставі пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України "Про імміграцію" як особі, яка має сина - громадянина України. На підставі зазначеного дозволу 06 серпня 2013 року йому оформлено посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_4 зі строком дії "безстроково".
31 січня 2014 року ОСОБА_1 звернулася до Управління Державної міграційної служби України в Херсонській області із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 6 частини другої статті 4 Закону України "Про імміграцію" як дружині іммігранта.
07 квітня 2014 року позивачці надано дозвіл № НОМЕР_5 на імміграцію в Україну на підставі пункту 6 частини другої статті 4 Закону України "Про імміграцію" та оформлено посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 зі строком дії "безстроково".
Під час перевірки законності надання ОСОБА_3 дозволу на імміграцію встановлено, що рішенням Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 18 березня 2015 року у справі № 266/388/15-ц задоволено його позов про виключення відомостей про нього як батька дитини з актового запису про народження № 395 від 23 вересня 2008 року. На підставі зазначеного судового рішення 18 листопада 2016 року відповідні відомості виключено з актового запису про народження.
30 серпня 2024 року Управлінням Державної міграційної служби України в Херсонській області прийнято рішення № 52 про скасування дозволу на імміграцію в Україну, наданого ОСОБА_3 , на підставі пункту 5-3 частини першої статті 12 Закону України "Про імміграцію" у зв`язку з установленими судовим рішенням обставинами щодо виключення відомостей про нього як батька дитини з актового запису про народження. Одночасно скасовано посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_4 від 06 серпня 2013 року.
04 лютого 2025 року начальником Управління Державної міграційної служби України в Херсонській області затверджено висновок про визнання недійсним рішення про надання ОСОБА_1 дозволу на імміграцію в Україну та оформлення їй посвідки на постійне проживання.
Цього самого дня Управлінням Державної міграційної служби України в Херсонській області прийнято рішення № 22 про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну, наданого ОСОБА_1 , на підставі пункту 1 частини першої статті 12-1 Закону України "Про імміграцію". Одночасно визнано недійсною посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 07 квітня 2014 року.
Крім того, 04 лютого 2025 року Дніпровським відділом у місті Херсоні Управління Державної міграційної служби України в Херсонській області прийнято рішення № 651013[телефон приховано] про примусове повернення ОСОБА_1 до країни походження або третьої країни. Строк для самостійного виїзду з України визначено до 05 березня 2025 року.
Не погоджуючись із зазначеними рішеннями, позивачка звернулася до суду з адміністративним позовом.
Вирішуючи спір по суті та відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що дозвіл на імміграцію чоловікові позивачки було надано як батькові громадянина України, однак у подальшому рішенням суду з актового запису про народження дитини виключено відомості про нього як батька.
За висновком суду першої інстанції, зазначені обставини свідчать про відсутність у чоловіка позивачки передбаченої законом підстави для отримання дозволу на імміграцію, а відтак - і належної правової підстави для надання позивачці дозволу на імміграцію як дружині іммігранта.
При цьому суд першої інстанції зазначив, що подальше встановлення обставин, які спростовують наявність підстави для отримання дозволу на імміграцію, не може бути проігноровано лише з огляду на те, що на момент прийняття відповідного рішення подані документи були чинними.
Водночас колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Зазначена конституційна норма зобов`язує суб`єкта владних повноважень не лише діяти в межах наданої компетенції, а й дотримуватися встановлених законом підстав, умов та порядку прийняття відповідних рішень.
Згідно з частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
При цьому обов`язок суб`єкта владних повноважень довести правомірність свого рішення не обмежується підтвердженням наявності у нього відповідної компетенції або формальним посиланням на норму закону, яка надає повноваження приймати такі рішення. Такий обов`язок охоплює необхідність доведення фактичних обставин, з якими закон пов`язує можливість застосування відповідного заходу, правильності правової кваліфікації цих обставин та дотримання встановленої процедури.
Аналогічний підхід викладено Верховним Судом у постанові від 16 вересня 2026 року у справі № 640/9008/22, у якій Суд наголосив, що під час розгляду спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень суди повинні перевіряти їх відповідність усім критеріям, визначеним частиною другою статті 2 КАС України, а не обмежуватися констатацією того, що оскаржуване рішення прийнято в межах наданих законом повноважень.
У цій же постанові Верховний Суд звернув увагу, що посвідки на постійне проживання видаються органами міграційної служби за результатами опрацювання та перевірки поданих заяв і документів, а тому саме на орган міграційної служби покладається обов`язок довести правомірність своїх дій та рішень щодо подальшого перегляду правового статусу особи.
Верховний Суд також зазначив, що орган міграційної служби, вирішуючи питання про припинення або визнання недійсними документів, які підтверджують право іноземця на постійне проживання в Україні, повинен установити конкретні обставини, що відповідно до закону є підставою для прийняття такого рішення, та з`ясувати, чи пов`язані вони з діями саме тієї особи, щодо якої вирішується питання про припинення відповідного статусу.
У постанові від 16 вересня 2026 року у справі № 640/9008/22 Верховний Суд, зокрема, звернувся до правових висновків, викладених у постановах від 13 листопада 2019 року у справі № 815/3651/17, від 13 червня 2019 року у справі № 825/2971/14 та від 10 червня 2022 року у справі № 640/13572/20, відповідно до яких установлені статтею 12 Закону України «Про імміграцію» підстави для скасування дозволу на імміграцію передбачають необхідність установлення конкретних даних щодо вчинення або можливості вчинення саме іммігрантом протиправних дій, які відповідно до закону можуть зумовлювати скасування такого дозволу.
Верховний Суд наголосив, що під час вирішення питання про припинення набутого особою міграційного статусу не можна покладати на неї негативні наслідки порушень, допущених самим органом державної влади під час оформлення відповідних документів, без установлення передбачених законом підстав та конкретних обставин, які виправдовують прийняття такого рішення.
Крім того, у зазначеній постанові Верховний Суд звернув увагу на необхідність дотримання принципу правової (справедливої) процедури як складової верховенства права. Така процедура передбачає забезпечення особі можливості бути поінформованою про обставини, які можуть стати підставою для прийняття несприятливого рішення, надати пояснення та докази на їх спростування, а також отримати належно обґрунтоване рішення суб`єкта владних повноважень.
Зазначені висновки Верховного Суду мають значення для вирішення цієї справи з огляду на те, що оскаржуване рішення №22 стосується припинення індивідуально набутого позивачкою правового статусу іммігранта та похідного від нього права на постійне проживання в Україні.
Отже, у цій справі саме на відповідачах лежить обов`язок довести наявність передбачених законом підстав для прийняття оскаржуваних рішень, дотримання встановленого порядку їх прийняття та відповідність таких рішень критеріям правомірності, визначеним частиною другою статті 2 КАС України.
Предметом судового контролю у цій справі є правомірність рішення Управління Державної міграційної служби України в Херсонській області від 04 лютого 2025 року №22 у частині визнання недійсними дозволу на імміграцію ОСОБА_1 та виданої на його підставі посвідки на постійне проживання, а також рішення про примусове повернення позивачки до країни походження або третьої країни.
Вирішальним для правильного вирішення спору в частині визнання недійсним дозволу на імміграцію є встановлення того, чи існували передбачені законом підстави для прийняття такого рішення саме стосовно позивачки та чи підтверджені відповідні обставини належними й допустимими доказами.
Як установлено судом апеляційної інстанції, 07 квітня 2014 року ОСОБА_1 на підставі пункту 6 частини другої статті 4 Закону України «Про імміграцію» надано дозвіл № НОМЕР_5 на імміграцію в Україну як дружині іммігранта.
На час звернення позивачки із заявою про надання дозволу на імміграцію її шлюб з ОСОБА_3 був зареєстрований у встановленому законом порядку, а останній мав дозвіл на імміграцію в Україну, наданий на підставі пункту 1 частини третьої статті 4 зазначеного Закону як особі, яка має сина - громадянина України.
Таким чином, на момент прийняття рішення про надання ОСОБА_1 дозволу на імміграцію існували юридичні факти, з якими законодавець пов`язував можливість надання їй такого дозволу.
При цьому матеріали справи не містять доказів того, що під час звернення за отриманням дозволу на імміграцію позивачка подала свідомо неправдиві відомості, підроблені документи, документи, що втратили чинність, або документи, які не підтверджували наявності передбачених законом підстав для імміграції.
Також відповідачами не надано доказів визнання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 недійсним у зв`язку з його фіктивністю.
Водночас сама по собі наявність передбачених законом підстав для надання дозволу на імміграцію на момент його оформлення не виключає можливості подальшого визнання такого дозволу недійсним у випадках, прямо встановлених законом.
Отже, правомірність первісного надання дозволу на імміграцію та наявність законних підстав для його подальшого визнання недійсним є різними питаннями, які потребують самостійної оцінки з урахуванням обставин справи та правового регулювання, чинного на момент прийняття відповідного рішення.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 12-1 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію визнається недійсним органом, що його надав, якщо з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів, документів, що втратили чинність, або документів, які не підтверджують наявності підстави для отримання дозволу на імміграцію, передбаченої статтею 4 цього Закону, або на підставі документів, що підтверджують факт перебування у шлюбі, який за рішенням суду визнано недійсним у разі його фіктивності.
Зі змісту наведеної норми вбачається, що законодавець визначив конкретні обставини, за наявності яких дозвіл на імміграцію може бути визнаний недійсним. Застосування цієї норми потребує встановлення відповідних обставин та їх співвіднесення з однією з передбачених нею підстав.
При цьому наведена норма не передбачає можливості визнання дозволу на імміграцію одного з подружжя недійсним виключно з тієї причини, що після його надання було скасовано дозвіл на імміграцію іншого з подружжя.
Як убачається з матеріалів справи, рішенням Управління Державної міграційної служби України в Херсонській області від 30 серпня 2024 року №52 скасовано дозвіл на імміграцію ОСОБА_3 у зв`язку з виключенням відомостей про нього як батька дитини з актового запису про народження.
Зазначене рішення стосується правового статусу ОСОБА_3 та правових підстав перебування його на території України. Водночас воно саме по собі не встановлює обставин подання ОСОБА_1 недостовірних відомостей або документів під час оформлення їй дозволу на імміграцію у 2014 році.
Так само факт скасування дозволу на імміграцію чоловіка позивачки не є тотожним встановленню фіктивності шлюбу між нею та ОСОБА_3 або встановленню відсутності передбачених законом підстав для надання дозволу на імміграцію саме позивачці на час його оформлення.
Матеріали справи не містять доказів того, що рішенням суду встановлено фіктивність шлюбу позивачки, недостовірність поданих нею документів або інші обставини, які свідчили б про наявність передбачених пунктом 1 частини першої статті 12-1 Закону України «Про імміграцію» підстав для визнання її дозволу на імміграцію недійсним.
Отже, рішення №52 від 30 серпня 2024 року, яким скасовано дозвіл на імміграцію ОСОБА_3 , не може саме по собі розглядатися як достатній доказ наявності передбачених пунктом 1 частини першої статті 12-1 зазначеного Закону підстав для визнання недійсним дозволу на імміграцію ОСОБА_1 .
Колегія суддів звертає увагу, що дозвіл на імміграцію є індивідуальним рішенням суб`єкта владних повноважень, прийнятим стосовно конкретної особи за результатами розгляду поданих нею документів та встановлення наявності передбачених законом підстав для імміграції.
З огляду на це правомірність надання такого дозволу та наявність підстав для його подальшого визнання недійсним мають оцінюватися щодо кожного іммігранта окремо, з урахуванням обставин, які стосуються саме цієї особи, та змісту законодавчих положень, що регулюють відповідні правовідносини.
Такий підхід узгоджується з наведеними висновками Верховного Суду у справі № 640/9008/22 щодо необхідності встановлення конкретних обставин, які стосуються саме особи, правовий статус якої переглядається, та недопустимості покладення на неї негативних наслідків без доведення передбачених законом підстав для втручання у її правове становище.
Водночас колегія суддів ураховує доводи відповідача про те, що після скасування дозволу на імміграцію чоловіка позивачки припинила існувати підстава, на якій ОСОБА_1 було надано дозвіл на імміграцію.
Однак такі доводи самі по собі не спростовують наведених висновків.
Так, пункт 6 частини другої статті 4 Закону України «Про імміграцію» визначає категорію осіб, які мають право на отримання дозволу на імміграцію, зокрема одного з подружжя іммігранта за умови перебування у шлюбі понад два роки.
Натомість стаття 12-1 цього Закону регулює питання визнання вже наданого дозволу на імміграцію недійсним та встановлює відповідні правові підстави для прийняття такого рішення.
Отже, для вирішення цього спору недостатньо встановити лише факт подальшого скасування дозволу на імміграцію чоловіка позивачки. Необхідно також установити, чи охоплюються відповідні обставини конкретною законодавчо визначеною підставою для визнання недійсним дозволу на імміграцію ОСОБА_1 .
Саме по собі посилання на припинення існування обставини, з якою було пов`язано надання дозволу на імміграцію, без установлення відповідної підстави, передбаченої статтею 12-1 Закону України «Про імміграцію», не є достатнім для підтвердження правомірності оскаржуваного рішення.
Інше тлумачення фактично означало б можливість припинення набутого особою правового статусу на підставі обставин, які виникли після надання їй відповідного дозволу, без установлення передбачених законом умов для такого втручання.
При цьому наведений висновок не означає, що подальша зміна обставин, які були підставою для надання дозволу на імміграцію, за жодних умов не може мати правового значення для оцінки статусу іноземця. Вирішальним є те, чи передбачає закон конкретну правову підставу для прийняття відповідного рішення та чи доведено наявність усіх обставин, необхідних для її застосування.
Окремої оцінки потребують матеріально-правові підстави та дотримання відповідачем установленої процедури прийняття рішення про визнання дозволу на імміграцію ОСОБА_1 недійсним.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 12-1 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію скасовується, зокрема, у разі встановлення факту, що його отримано на підставі завідомо неправдивих відомостей, підроблених або недійсних документів, документів, які не підтверджують наявності підстав для імміграції, передбачених статтею 4 цього Закону, або в інших визначених цією нормою випадках.
Зі змісту наведеної норми вбачається, що її застосування потребує встановлення конкретних обставин, які свідчать про наявність передбачених законом підстав для визнання недійсним дозволу на імміграцію саме тієї особи, стосовно якої приймається відповідне рішення.
Як установлено судом апеляційної інстанції, дозвіл на імміграцію ОСОБА_1 №808 було надано 07 квітня 2014 року на підставі пункту 6 частини другої статті 4 Закону України «Про імміграцію» як дружині іммігранта.
Водночас дозвіл на імміграцію її чоловіку - ОСОБА_3 - було надано на підставі пункту 1 частини третьої статті 4 цього Закону як батькові громадянина України.
Рішенням міграційного органу від 30 серпня 2024 року №52 дозвіл на імміграцію ОСОБА_3 скасовано у зв`язку з виключенням відомостей про нього як батька з актового запису про народження дитини.
Надалі, 04 лютого 2025 року, Управлінням Державної міграційної служби України в Херсонській області прийнято рішення №22, яким, зокрема, визнано недійсним дозвіл на імміграцію ОСОБА_1 та її посвідку на постійне проживання.
Отже, необхідність перегляду правового статусу позивачки відповідач пов`язав зі скасуванням дозволу на імміграцію її чоловіка.
Проте саме по собі подальше скасування дозволу на імміграцію іншій особі, сімейний зв`язок з якою був підставою для надання дозволу позивачці, не підтверджує, що остання отримала дозвіл на імміграцію на підставі завідомо неправдивих відомостей, підроблених або недійсних документів чи документів, які не підтверджували наявності передбачених законом підстав для імміграції.
Матеріали справи не містять належних доказів того, що на час отримання ОСОБА_1 дозволу на імміграцію 07 квітня 2014 року подані нею документи були підробленими, недійсними або містили завідомо неправдиві відомості, а також що її шлюб на той час був визнаний судом недійсним як фіктивний.
Таким чином, обставини, пов`язані зі скасуванням у 2024 році дозволу на імміграцію ОСОБА_3 , самі по собі не спростовують правомірності надання позивачці дозволу у 2014 році та не утворюють самостійної підстави для застосування до неї пункту 1 частини першої статті 12-1 Закону України «Про імміграцію».
За таких обставин відповідач мав установити та належним чином обґрунтувати наявність передбачених цією нормою юридичних фактів безпосередньо стосовно ОСОБА_1 , а не обмежуватися посиланням на рішення про скасування дозволу на імміграцію її чоловіка.
Оцінюючи дотримання процедури прийняття оскаржуваного рішення, колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до пункту 23 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 року №1983, органи Державної міграційної служби всебічно вивчають подання щодо скасування дозволу на імміграцію, за потреби запитують додаткову інформацію, а також запрошують іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання, для надання пояснень. За результатами аналізу отриманої інформації приймається відповідне рішення.
У постанові від 04 вересня 2020 року у справі №120/1859/19-а Верховний Суд зазначив, що повноваження органів міграційної служби під час розгляду питання про скасування дозволу на імміграцію реалізуються шляхом всебічної перевірки відповідного подання та, за необхідності, запрошення іммігранта для надання пояснень.
Отже, розгляд питання про визнання дозволу на імміграцію недійсним передбачає повне та об`єктивне з`ясування обставин, які мають значення для прийняття рішення, перевірку документів і відомостей, покладених в основу відповідного подання, та встановлення наявності конкретної законодавчої підстави для застосування такого заходу.
При цьому сама по собі відсутність доказів запрошення іммігранта для надання пояснень не є безумовною підставою для висновку про порушення процедури, оскільки пункт 23 Порядку №1983 пов`язує таке запрошення з необхідністю отримання пояснень.
Водночас у цій справі характер обставин, покладених в основу рішення №22, зумовлював необхідність дослідження не лише причин скасування дозволу на імміграцію чоловіка позивачки, а й обставин, які безпосередньо стосуються правового статусу ОСОБА_1 .
Зокрема, відповідач мав перевірити документи, на підставі яких позивачці було надано дозвіл на імміграцію, з`ясувати, чи існували на момент його оформлення передбачені законом умови для імміграції, та встановити, чи свідчать обставини, що виникли після надання дозволу, про наявність визначеної законом підстави для його визнання недійсним.
Разом із тим матеріали справи не містять належних доказів того, що до прийняття рішення від 04 лютого 2025 року №22 відповідачем було всебічно досліджено зазначені обставини, перевірено документи, на підставі яких позивачці надано дозвіл на імміграцію, та належним чином обґрунтовано застосування до неї пункту 1 частини першої статті 12-1 Закону України «Про імміграцію».
Також матеріали справи не містять доказів того, що позивачці було надано можливість висловити свою позицію щодо обставин, які стали підставою для перегляду її правового статусу, або подати документи, які могли мати значення для вирішення цього питання.
Колегія суддів наголошує, що визначальним у цьому випадку є не сам факт незапрошення позивачки для надання пояснень, а недоведеність відповідачем належного та всебічного дослідження обставин, що стосуються саме ОСОБА_1 , і встановлення передбаченої законом підстави для прийняття щодо неї несприятливого рішення.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень суб`єкта владних повноважень обов`язок доведення правомірності оскаржуваного рішення покладається на відповідача.
Однак відповідачами не доведено ані наявності передбачених пунктом 1 частини першої статті 12-1 Закону України «Про імміграцію» підстав для визнання недійсним дозволу на імміграцію ОСОБА_1 , ані належного з`ясування всіх істотних обставин, які стосуються її правового статусу.
Колегія суддів ураховує, що наведені недоліки процедури мають оцінюватися у сукупності з відсутністю належного підтвердження матеріально-правових підстав для прийняття оскаржуваного рішення, оскільки вони стосуються встановлення юридичних фактів, необхідних для застосування статті 12-1 Закону України «Про імміграцію», та безпосередньо впливають на його обґрунтованість.
Відповідно до частини другої статті 2 КАС України суд під час перевірки рішень суб`єктів владних повноважень з`ясовує, чи прийняті вони, зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення.
Отже, недоведеність передбачених законом матеріально-правових підстав для визнання дозволу на імміграцію недійсним у поєднанні з недоведенням належного з`ясування всіх обставин, що мають значення для вирішення цього питання, свідчить про невідповідність оскаржуваного рішення критеріям правомірності, визначеним частиною другою статті 2 КАС України.
За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що рішення Управління Державної міграційної служби України в Херсонській області від 04 лютого 2025 року №22 у частині визнання недійсним дозволу на імміграцію ОСОБА_1 прийнято за відсутності доведених передбачених законом підстав та без належного з`ясування всіх обставин, що мають значення для його прийняття, а тому є протиправним і підлягає скасуванню.
Щодо правомірності рішення про визнання недійсною посвідки на постійне проживання
Як убачається з матеріалів справи, рішенням Управління Державної міграційної служби України в Херсонській області від 04 лютого 2025 року №22 посвідку на постійне проживання ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 від 07 квітня 2014 року визнано недійсною у зв`язку з визнанням недійсним дозволу на імміграцію, на підставі якого її було видано.
Відповідно до частини другої статті 12-1 Закону України «Про імміграцію» у разі визнання недійсним дозволу на імміграцію посвідка на постійне проживання, видана на підставі такого дозволу, визнається недійсною.
Отже, передумовою застосування зазначеної норми є правомірне визнання недійсним дозволу на імміграцію, на підставі якого видано відповідну посвідку.
Як установлено колегією суддів, рішенням від 04 лютого 2025 року №22 дозвіл на імміграцію ОСОБА_1 визнано недійсним за відсутності належного підтвердження передбачених законом підстав для прийняття такого рішення.
За таких обставин рішення про визнання недійсним дозволу на імміграцію не може бути належною правовою підставою для визнання недійсною виданої на його підставі посвідки на постійне проживання.
При цьому матеріалами справи підтверджується, що посвідку на постійне проживання позивачки було вилучено та знищено у зв`язку з прийняттям оскаржуваних рішень.
Однак вилучення та знищення посвідки є наслідками виконання рішення міграційного органу та не підтверджують правомірності його прийняття. Вчинення таких дій не усуває обов`язку відповідачів довести законність підстав, з яких посвідку визнано недійсною.
Колегія суддів також ураховує, що скасування рішення про визнання посвідки недійсною саме по собі не забезпечує фізичного відновлення знищеного документа. Водночас питання оформлення та видачі позивачці нової посвідки має вирішуватися з урахуванням установленого законодавством порядку, правових наслідків скасування оскаржуваного рішення та змісту заявлених позовних вимог.
Таким чином, оскільки рішення про визнання недійсним дозволу на імміграцію ОСОБА_1 , яке було правовою підставою для визнання недійсною її посвідки на постійне проживання, є протиправним та підлягає скасуванню, рішення Управління Державної міграційної служби України в Херсонській області від 04 лютого 2025 року №22 у частині визнання недійсною посвідки на постійне проживання ОСОБА_1 також є протиправним і підлягає скасуванню.
Щодо правомірності рішення про примусове повернення
Вирішуючи питання щодо правомірності рішення про примусове повернення ОСОБА_1 до країни походження або третьої країни, колегія суддів виходить з такого.
Відповідно до статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України або втратили такі підстави, підлягають примусовому поверненню до країни походження або третьої країни у встановленому законом порядку.
Отже, застосування цього заходу міграційного контролю передбачає встановлення компетентним органом конкретних обставин, які свідчать про відсутність у відповідної особи законних підстав для перебування в Україні або втрату таких підстав, а також дотримання визначеної законодавством процедури прийняття відповідного рішення.
При цьому правомірність рішення про примусове повернення має оцінюватися з урахуванням фактичних і правових підстав, які існували на момент його прийняття, та доказів, якими такі обставини підтверджуються.
Як установлено судом, рішення про примусове повернення ОСОБА_1 до країни походження або третьої країни прийнято 04 лютого 2025 року після прийняття рішення №22 про визнання недійсними її дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання.
Зі змісту матеріалів справи вбачається, що висновок міграційного органу про відсутність у позивачки законних підстав для подальшого перебування на території України був пов`язаний із визнанням недійсними зазначених документів.
Водночас, як установлено вище, рішення про визнання недійсним дозволу на імміграцію позивачки прийнято за відсутності належного підтвердження передбачених законом підстав, а рішення щодо посвідки на постійне проживання мало похідний характер та ґрунтувалося на зазначеному рішенні.
За таких обставин сам факт прийняття цих рішень не може бути достатнім підтвердженням правомірності висновку про відсутність у позивачки законних підстав для перебування в Україні.
Як установлено судом, ОСОБА_1 перебувала на території України на підставі дозволу на імміграцію №808 від 07 квітня 2014 року та виданої на його підставі посвідки на постійне проживання.
При цьому матеріали справи не містять належних доказів того, що на момент прийняття рішення про примусове повернення відповідачем було встановлено інші самостійні обставини, які відповідно до закону свідчили б про відсутність у позивачки законних підстав для перебування в Україні та могли б обґрунтовувати застосування до неї такого заходу незалежно від рішення про визнання недійсним дозволу на імміграцію.
Відповідно до частини другої статті 77 КАС України обов`язок доведення правомірності оскаржуваного рішення покладається на суб`єкта владних повноважень.
Однак відповідачами не доведено наявності достатніх фактичних і правових підстав, які б підтверджували правомірність висновку про відсутність у ОСОБА_1 законних підстав для перебування на території України на час прийняття рішення про її примусове повернення.
Крім того, вирішуючи питання про примусове повернення іноземця, компетентний орган повинен ураховувати обставини, які мають значення для оцінки необхідності та пропорційності застосування відповідного заходу.
До таких обставин, залежно від конкретних умов справи, можуть належати тривалість перебування особи в Україні, характер її правового зв`язку з державою, наявність сімейних зв`язків та інші обставини, які можуть мати істотне значення для оцінки наслідків примусового повернення.
При цьому тривале проживання іноземця в Україні саме по собі не виключає можливості застосування передбачених законом заходів міграційного контролю. Водночас застосування таких заходів має ґрунтуватися на належно встановлених обставинах, відповідати законній меті та бути обґрунтованим з огляду на конкретну ситуацію особи.
У цій справі визначальною обставиною, на яку посилався міграційний орган для висновку про відсутність у позивачки законних підстав для перебування в Україні, було визнання недійсним її дозволу на імміграцію.
Оскільки зазначене рішення є протиправним та підлягає скасуванню, а наявності інших самостійних передбачених законом підстав для примусового повернення позивачки відповідачами не доведено, висновок про наявність підстав для застосування до неї такого заходу не може вважатися належним чином обґрунтованим.
За наведених обставин колегія суддів доходить висновку, що рішення про примусове повернення ОСОБА_1 до країни походження або третьої країни прийнято за відсутності належно підтвердженої правової підстави для висновку про незаконність її перебування в Україні.
Отже, рішення про примусове повернення ОСОБА_1 до країни походження або третьої країни є протиправним та підлягає скасуванню.
Колегія суддів також ураховує доводи апеляційної скарги щодо необхідності дотримання принципу правової визначеності та гарантій поваги до приватного і сімейного життя, передбачених статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Втручання органів державної влади у здійснення цього права допускається лише за умови, що воно здійснюється згідно із законом, переслідує одну з легітимних цілей, визначених Конвенцією, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Отже, вирішуючи питання про правомірність рішень, які стосуються правового статусу іноземця та можуть мати наслідком його примусове повернення до країни походження або третьої країни, необхідно враховувати не лише наявність передбачених національним законодавством підстав для застосування відповідних заходів, а й характер втручання у приватне та сімейне життя особи, його законну мету та пропорційність у конкретних обставинах справи.
Як установлено колегією суддів, ОСОБА_1 07 квітня 2014 року надано дозвіл на імміграцію в Україну та видано посвідку на постійне проживання. При цьому шлюб позивачки з ОСОБА_3 зареєстровано 01 листопада 2000 року.
Таким чином, на час прийняття оскаржуваних рішень позивачка тривалий час перебувала у шлюбі та мала оформлений уповноваженим органом правовий статус іммігранта, що зумовлювало необхідність належного з`ясування обставин, які стосуються її особистого та сімейного життя, а також можливих наслідків припинення такого статусу.
Водночас зазначені обставини самі по собі не свідчать про безумовну неможливість перегляду правового статусу позивачки або застосування до неї передбачених законом заходів міграційного контролю. Однак за таких умов відповідні рішення мають ґрунтуватися на конкретних законних підставах та прийматися з урахуванням індивідуальних обставин особи.
У цій справі підставою для перегляду правового статусу позивачки стало скасування дозволу на імміграцію її чоловіка, тоді як власний дозвіл ОСОБА_1 було надано у 2014 році за результатами розгляду документів, які підтверджували наявність передбачених законом умов для імміграції.
За таких обставин втручання у правове становище позивачки не могло бути належним чином обґрунтоване лише посиланням на подальше скасування дозволу на імміграцію її чоловіка без самостійного дослідження правових підстав набуття позивачкою відповідного статусу та обставин, що стосуються саме її.
Як зазначено вище, відповідачами не доведено наявності передбачених законом підстав для визнання недійсним дозволу на імміграцію ОСОБА_1 та не підтверджено належного з`ясування всіх істотних обставин під час прийняття оскаржуваних рішень.
Отже, у цій справі питання дотримання гарантій статті 8 Конвенції має оцінюватися у взаємозв`язку з установленими порушеннями національного законодавства, оскільки втручання у правове становище особи не може вважатися належним чином обґрунтованим за відсутності доведених законних підстав для його здійснення.
Колегія суддів також ураховує принцип правової визначеності як складову верховенства права, який передбачає вимогу до суб`єкта владних повноважень діяти послідовно, передбачувано та відповідно до закону, а також забезпечувати належне обґрунтування рішень, які істотно впливають на права та законні інтереси особи.
У контексті спірних правовідносин цей принцип має значення з огляду на те, що дозвіл на імміграцію позивачці було надано у 2014 році, а його визнання недійсним відбулося у 2025 році у зв`язку з обставинами, які виникли після надання дозволу.
Тривале перебування позивачки в Україні на підставі документів, виданих уповноваженим органом, саме по собі не виключало можливості перегляду її правового статусу за наявності передбачених законом підстав. Водночас така обставина вимагала від міграційного органу ретельного встановлення відповідних підстав та належного обґрунтування рішення з урахуванням індивідуальних обставин позивачки.
Натомість відповідачами не доведено, що під час прийняття оскаржуваних рішень було належним чином досліджено обставини, які стосуються правового статусу позивачки, та встановлено достатні фактичні й правові підстави для припинення такого статусу.
Колегія суддів наголошує, що принцип правової визначеності не означає незмінності правового статусу особи за будь-яких обставин, однак вимагає, щоб його припинення відбувалося на підставі чітких законодавчих положень, за встановленою процедурою та з належним обґрунтуванням відповідного рішення.
Таким чином, доводи апеляційної скарги щодо необхідності врахування гарантій статті 8 Конвенції та принципу правової визначеності підлягають урахуванню в сукупності з установленими порушеннями норм матеріального та процесуального права.
При цьому колегія суддів зазначає, що висновок про протиправність оскаржуваних рішень у цій справі ґрунтується передусім на відсутності доведених законних підстав для визнання дозволу на імміграцію позивачки недійсним, недотриманні вимог щодо належного з`ясування істотних обставин та похідній від цього неправомірності рішень щодо посвідки на постійне проживання і примусового повернення.
Зазначені обставини в їх сукупності свідчать про те, що відповідачами не забезпечено належного дотримання вимог законності та обґрунтованості під час реалізації повноважень у сфері міграційного контролю, що призвело до втручання у правове становище позивачки без належно підтвердженої правової підстави.
Таким чином, суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, дійшов помилкового висновку про правомірність оскаржуваних рішень, оскільки не врахував індивідуального характеру дозволу на імміграцію позивачки, не надав належної оцінки відсутності доказів подання нею недостовірних відомостей чи документів та не перевірив належним чином дотримання процедури прийняття рішення про визнання дозволу на імміграцію недійсним.
Крім того, суд першої інстанції не врахував, що правомірність рішення про визнання недійсною посвідки на постійне проживання безпосередньо залежить від законності рішення щодо дозволу на імміграцію, а правомірність рішення про примусове повернення потребує самостійного встановлення передбачених законом підстав для застосування такого заходу.
Доводи апеляційної скарги в цій частині спростовують висновки суду першої інстанції та підтверджують неправильне застосування ним норм матеріального права і неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи.
Відповідно до частини першої статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав установленими, невідповідність висновків суду обставинам справи, а також неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
З огляду на встановлені обставини колегія суддів доходить висновку, що рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24 червня 2026 року підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позову.
Вирішуючи питання щодо належного способу захисту порушених прав позивачки, колегія суддів виходить з такого.
З урахуванням установлених у справі обставин для ефективного захисту прав ОСОБА_1 необхідно визнати протиправним та скасувати рішення Управління Державної міграційної служби України в Херсонській області від 04 лютого 2025 року №22 у частині визнання недійсними дозволу на імміграцію ОСОБА_1 та посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 , а також рішення Дніпровського відділу у місті Херсоні Управління Державної міграційної служби України в Херсонській області від 04 лютого 2025 року №651013[телефон приховано] про примусове повернення позивачки до країни походження або третьої країни.
Вирішуючи позовну вимогу про зобов`язання Управління Державної міграційної служби України в Херсонській області поновити дію дозволу на імміграцію, колегія суддів зазначає таке.
Як установлено судом, дозвіл на імміграцію ОСОБА_1 №808 було надано 07 квітня 2014 року. Оскаржуваним рішенням від 04 лютого 2025 року №22 цей дозвіл визнано недійсним.
Визнання протиправним та скасування рішення суб`єкта владних повноважень про визнання дозволу на імміграцію недійсним усуває правові наслідки такого рішення та є належним способом судового захисту порушеного права позивачки в цій частині.
За обставин цієї справи окреме зобов`язання відповідача поновити дію дозволу на імміграцію не є необхідним для ефективного захисту порушеного права позивачки, оскільки належним способом захисту є визнання протиправним та скасування рішення від 04 лютого 2025 року №22 у відповідній частині.
При цьому судове рішення про скасування зазначеного акта є обов`язковим до виконання та підлягає врахуванню відповідачем під час реалізації своїх повноважень у сфері імміграції.
За таких обставин у задоволенні позовної вимоги про зобов`язання поновити дію дозволу на імміграцію належить відмовити.
Щодо позовної вимоги про зобов`язання Управління Державної міграційної служби України в Херсонській області оформити та видати позивачці посвідку на постійне проживання в порядку обміну колегія суддів ураховує таке.
Як установлено судом, видану позивачці посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 07 квітня 2014 року вилучено та знищено у зв`язку з прийняттям оскаржуваних рішень.
Водночас визнання протиправним та скасування рішення про визнання посвідки недійсною саме по собі не забезпечує фактичного відновлення документа, який посвідчує право позивачки на постійне проживання в Україні.
З огляду на встановлені обставини справи та з метою реального поновлення порушених прав позивачки належним та ефективним способом судового захисту є зобов`язання уповноваженого територіального органу Державної міграційної служби України оформити та видати їй посвідку на постійне проживання в порядку обміну відповідно до вимог чинного законодавства.
Такий спосіб захисту відповідає характеру встановленого порушення, оскільки позивачка внаслідок прийняття протиправних рішень фактично позбавлена документа, що посвідчує її право на постійне проживання в Україні.
При цьому зобов`язання відповідача оформити та видати посвідку в порядку обміну не означає звільнення від виконання передбачених законодавством процедурних вимог щодо оформлення документа, а спрямоване на поновлення правового становища позивачки, яке існувало до прийняття протиправних рішень.
За таких обставин колегія суддів доходить висновку про наявність підстав для задоволення позовної вимоги про зобов`язання оформити та видати позивачці посвідку на постійне проживання в порядку обміну.
Отже, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню: рішення №22 у відповідних частинах та рішення про примусове повернення підлягають скасуванню, відповідача належить зобов`язати оформити та видати посвідку на постійне проживання в порядку обміну, тоді як у задоволенні вимоги про зобов`язання поновити дію дозволу на імміграцію слід відмовити.
Відповідно до частини першої статті 139 КАС України судові витрати, понесені стороною, яка не є суб`єктом владних повноважень, у разі задоволення її позову підлягають відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі.
Як убачається з матеріалів справи, за подання позовної заяви позивачкою сплачено судовий збір у розмірі 3 194,88 грн, а за подання апеляційної скарги - 3 833,86 грн, що в загальному розмірі становить 7 028,74 грн.
З огляду на результат апеляційного перегляду справи, яким рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову, понесені позивачкою судові витрати підлягають розподілу відповідно до статті 139 КАС України.
Оскільки протиправність оскаржуваних рішень установлена стосовно Управління Державної міграційної служби України в Херсонській області, судові витрати в підтвердженому матеріалами справи розмірі 7 028,74 грн належить стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань зазначеного Управління.
Керуючись статтями 139, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24 червня 2026 року у справі №420/15973/26 - скасувати.
Ухвалити у справі нове судове рішення, яким адміністративний позов ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Херсонській області та Дніпровського відділу Управління Державної міграційної служби України в Херсонській області - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Управління Державної міграційної служби України в Херсонській області від 04 лютого 2025 року №22 про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_1 та посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 .
Визнати протиправним та скасувати рішення Дніпровського відділу у місті Херсоні Управління Державної міграційної служби України в Херсонській області від 04 лютого 2025 року №651013[телефон приховано] про примусове повернення ОСОБА_1 до країни походження або третьої країни.
Зобов`язати Управління Державної міграційної служби України в Херсонській області оформити та видати ОСОБА_1 посвідку на постійне проживання в Україні в порядку обміну замість посвідки серії НОМЕР_1 від 07 квітня 2014 року відповідно до вимог чинного законодавства.
У задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Херсонській області про зобов`язання поновити дію дозволу на імміграцію в Україну - відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління Державної міграційної служби України в Херсонській області (код ЄДРПОУ 37839478) на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги в загальному розмірі 7 028 (сім тисяч двадцять вісім) гривень 74 копійки.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку у випадках і строки, визначені Кодексом адміністративного судочинства України.
Головуючий: І.І. Тарновецький
Судді: А.В. Бойко
О.А. Шевчук