29.09.26
22-ц/812/2104/26
Справа №486/1538/26
Провадження № 22-ц/812/2104/26
Доповідач в апеляційній інстанції Яворська Ж.М.
П О С Т А Н О В А
Іменем України
29 вересня 2026 року м. Миколаїв
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючого - Яворської Ж.М.,
суддів: Базовкіної Т.М., Царюк Л.М.,
із секретарем судового засідання - Колосовою О.М.,
за участі - позивача ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження
апеляційну скаргу
ОСОБА_1
на ухвалу Південноукраїнського міського суду Миколаївської області від 29 липня 2026 року, постановлену у приміщенні цього ж суду головуючим суддею Далматовою Г.А., дата складання повної ухвали не зазначена, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Південноукраїнської міської ради Вознесенського району Миколаївської області про визнання незаконним та скасування розпорядження про застосування дисциплінарного стягнення, скасування позбавлення премії, стягнення невиплаченої премії та моральної шкоди
В С Т А Н О В И В:
У липні 2026 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Південноукраїнської міської ради Вознесенського району Миколаївської області про визнання незаконним та скасування розпорядження про застосування дисциплінарного стягнення, скасування позбавлення премії, стягнення невиплаченої премії та моральної шкоди.
Позов мотивовано тим, що вона працює на посаді директора Комунального закладу «Південноукраїнський міський центр соціальних служб», призначена на посаду розпорядженням Південноукраїнського міського голови від 01 серпня 2012 року № 224-р, присвоєно десятий ранг посадової особи місцевого самоврядування.
Розпорядженням міського голови від 28 лютого 2017 року № 45/1-р «Про посаду директора Южноукраїнського міського центру служб для сім`ї, дітей та молоді» було визначено, що позивачка з 03 серпня 2012 року обіймає посаду директора Южноукраїнського міського центру служб для сім`ї, дітей та молоді та з 01 березня 2017 року вказана посада не віднесена до відповідних категорій посад органів місцевого самоврядування.
Розпорядженням Південноукраїнського міського голови від 25 квітня 2026 року №100-р «Про застосування заходів дисциплінарного стягнення» до неї застосовано дисциплінарне стягнення у вигляді догани та позбавлення премії за підсумками роботи за квітень 2026 року.
Підставою для застосування дисциплінарного стягнення став акт службового розслідування від 22 квітня 2026 року, відповідно до якого їй поставлено в провину неналежне виконання посадових обов`язків під час організації роботи електронного кабінету Єдиного порталу повідомлень викривачів.
Із вказаним розпорядженням позивачка не погоджується, вважає його незаконним та таким, що підлягає скасуванню, вважає, що покладення всієї відповідальності на неї суперечить принципу індивідуальної відповідальності та вимогам статті 149 КЗпП України.
Відповідач безпідставно ототожнив факт внесення НАЗК припису з доведеністю вини позивачки. Разом із тим припис не містить висновку про вчинення ОСОБА_1 дисциплінарного проступку та не зобов`язує роботодавця застосовувати дисциплінарне стягнення. Його зміст зводиться до необхідності проведення службового розслідування та надання належної оцінки встановленим обставинам.
Під час службового розслідування також не встановлено заподіяння будь-якої шкоди державним чи громадським інтересам, правам викривача або іншим особам. Всі виявлені недоліки були добровільно усунуті одразу після їх виявлення. Надані позивачкою пояснення щодо вищезазначеного, були абсолютно проігноровані комісією.
Оскаржуване розпорядження не містить мотивів, чому саме догана є необхідним і пропорційним видом дисциплінарної відповідальності. Відповідачем не враховано, що порушення мало виключно технічний та організаційний характер, було негайно усунуто, не спричинило негативних наслідків та не свідчить про недобросовісне ставлення до виконання позивачкою посадових обов`язків.
Вказує, що у наслідок незаконного застосування дисциплінарного стягнення вона також була позбавлена премії за результатами роботи за квітень 2026 року.
Позивачка зазначає, що незаконне застосування до неї дисциплінарного стягнення у вигляді догани спричинило їй моральні страждання, негативно вплинуло на честь, гідність та ділову репутацію.
Посилаючись на викладене, позивачка просила визнати незаконним та скасувати розпорядження Південноукраїнського міського голови від 25 квітня 2026 року №100-р «Про застосування заходів дисциплінарного стягнення» до директора Комунального закладу «Південноукраїнський міський центр соціальних служб» ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення у вигляді догани; стягнути з Південноукраїнської міської ради Вознесенського району Миколаївської області на її користь безпідставно невиплачену премію за квітень 2026 року у розмірі 2 420 грн 30 коп. та моральну шкоду у розмірі 6 000 грн, а також судові витрати.
Ухвалою Південноукраїнського міського суду Миколаївської області від 29 липня 2026 року відмовлено у відкритті провадження, оскільки вказаний спір віднесено до юрисдикції адміністративного суду.
Ухвала суду мотивована тим, що Правовий статус посадових осіб місцевого самоврядування визначається Конституцією України, Законами України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про статус депутатів місцевих рад», «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», цим та іншими законами України.
Згідно з пунктом 1.3 Положення про Південноукраїнський міський центр соціальних служб (у новій редакції), затвердженим рішенням Южноукраїнської міської ради від 07 листопада 2024 року № 2000, Центр утворюється, реорганізується та ліквідується Південноукраїнською міською радою у порядку, передбаченому законодавством і належить до її управління.
Відповідно до пункту 5.5 Положення про Південноукраїнський міський центр соціальних служб, Центр очолює директор, якого призначає на посаду та звільняє з посади в установленому законодавством порядку орган, яким утворено Центр.
Суд першої інстанції виснував, що із позовної заяви вбачається, що спір виник між позивачем, яка є посадовою особою Комунального закладу «Південноукраїнський міський центр соціальних служб», та суб`єктом владних повноважень у зв`язку із здійсненням останнім владних управлінських функцій. Отже, спір має публічно-правовий характер та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. За таких обставин позовна заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просила ухвалу Південноукраїнського міського суду Миколаївської області від 29 липня 2026 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції для подальшого розгляду.
Вказувала, що предметом спору є законність застосування до працівника дисциплінарного стягнення; дотримання роботодавцем вимог трудового законодавства; право працівника на оплату праці та преміювання; відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями роботодавця.
Саме ці обставини визначають характер спірних правовідносин, а не сам факт того, що роботодавцем є орган місцевого самоврядування.
Позивачка зазначає, що вона не є посадовою особою місцевого самоврядування, виконавчим органом ради, посадовою особою міської ради та не здійснює повноважень міської ради. Дизик А.А. є директором окремої юридичної особи - комунального закладу «Південноукраїнський міський центр соціальних служб».
На думку Дизик А.А. той факт, що зазначений заклад є комунальним та заснований міською радою, не перетворює його працівників на посадових осіб місцевого самоврядування та не перетворює будь-який трудовий спір із ними на публічно-правовий.
Вказує, що вона працює не в Південноукраїнській міській раді та не у її виконавчому органі, а в окремій юридичній особі - комунальному закладі. Отже, відсутні правові підстави вважати її службовцем чи посадовою особою місцевого самоврядування.
Вважає, що правова природа спірного рішення - дисциплінарне стягнення за порушення трудової дисципліни - прямо вказує на трудовий характер спору.
Вказує, що майнова вимога про виплату премії додатково підтверджує трудову природу спору. Ця вимога є безпосередньо пов`язаною з трудовими відносинами та оплатою праці. Вона не має жодного самостійного публічно-правового характеру. Так само вимога про відшкодування моральної шкоди є похідною від порушення трудових прав позивачки. Отже, весь комплекс заявлених вимог становить єдиний трудовий спір, який підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просив залишити її без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції без змін.
Про дату, час та місце розгляд справи відповідач повідомлений належним чином, але у судове засідання не з`явився. Справу розглянуто за його відсутності, що не суперечить приписам частини 2 статті 372 ЦПК України.
Позивачка та її представник у судовому засіданні апеляційної інстанції апеляційну скаргу підтримали, просили про її задоволення.
Заслухавши доповідь судді - доповідача, позивачку та її представника, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.
Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до положень статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Таким вимогам закону оскаржуване рішення суду першої інстанції не відповідає.
Відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції обґрунтовував свої висновки тим, що заявлені вимоги позивача є публічно-правовими, а тому зазначений спір підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства.
Однак з таким висновком суду першої інстанції погодитись не можна з таких підстав.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
За вимогами частини 1 статті 18 Закону України від 02 червня 2016суддів «суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами, тобто діяти в межах установленої компетенції.
У статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
Згідно із частиною 1 статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Разом з тим, за приписами частини 1 статті 2 КАС України, у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом та розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.
Публічно-правовий спір - це спір, у якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини 1 статті 4 КАС України).
Суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини 1 статті 4 КАС України).
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.
Як зазначено у пункті 2 частини 1 статті 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи в публічно-правових спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
Згідно з пунктом 17 частини 1 статті 4 КАС України публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Суд першої інстанції помилково вважав проходженням публічної служби діяльність позивача на займаній посаді.
У справі, що розглядається, ОСОБА_1 просить визнати незаконним та скасувати розпорядження голови міського голови від 25 квітня 2026 року №100-р про накладення дисциплінарного стягнення у вигляді догани та позбавлення премії на неї як директора комунального закладу « Південноукраїнський міський центр соціальних служб».
Закон України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон № 280/97-ВР) відповідно до Конституції України визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування.
Відповідно до статті 2 Закону № 280/97-ВР місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
Згідно із частинами 1,2 статті 10 Закону № 280/97-ВР сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
Обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України, цим та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.
До компетенції сільських, селищних, міських рад згідно з пунктом 30 частини першої статті 26 Закону № 280/97-ВР відноситься, зокрема, вирішення питань про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади.
Згідно з Положенням про Південноукраїнський міський центр соціальних служб, яке затверджено рішенням міської ради №2000 від 07 листопада 2024 року, вказаний центр є закладом, що проводить соціальну роботу з сім`ями, дітьми та молоддю, що належить до вразливих груп населення та/ або перебувають у складних життєвих обставинах, і надає їм соціальні послуги.
Відповідно до пункту 1.3 Положення центр утворюється, реорганізується та ліквідується Південноукраїнською міською радою в порядку, передбаченому законодавством.
Діяльністю центру повинна відповідати критеріям діяльності надавача послуг.
Розділом ІІ Положення визначено основні завданнями центру. З чого можна зробити висновок, що центр не є органом місцевого самоврядування.
У пункті 5.5. розділу У Положення зазначено, що центр очолює директор, який призначається на посаду та звільняється з посади в установленому порядку органом, яким утворено Центр.
Відповідно до посадової інструкції, посаду директора центру може займати особа, яка має вищу освіту другого рівня за ступенем магістра та спеціальністю відповідної галузі знань, стаж роботи у відповідні сфері діяльності на керівних посадах нижчого рівне - не менш як п`ять років.
Як вбачається із матеріалами справи ОСОБА_1 була призначена на посаду директора Центру з 03 серпня 2012 року, а з 01 березня 2017 року займана нею посада не віднесена до відповідних категорій посад органів місцевого самоврядування.
Згідно з пунктом 1.1 Посадової інструкції директора Центр, директор Центра підпорядковується Південноукраїнському міському голові, його профільному заступнику та начальнику управління соціального захисту населення Південноукраїнської міської ради, як головному розпоряднику коштів.
Завдання, обов`язки та повноваження директора центру передбачені у розділі 2 Інструкції, за яким директор Територіального центру. У розділі 3 указаної Інструкції передбачено права директора центру.
Можна зробити висновок, що позивач не обіймав політичну посаду, не перебував на державній чи патронатній службі в державному органі, не проходив службу в органах державної влади та в органах місцевого самоврядування.
Законодавець урегулював питання, пов`язані з прийняттям (обранням, призначенням) громадян на публічну службу, її проходженням та звільненням з публічної служби (припиненням), спеціальними законами, до яких, зокрема, відноситься Закон України від 07 червня 2001 року № 2493-III «Про службу в органах місцевого самоврядування» (далі - Закон № 2493-III).
Відповідно до статті 1 Закону № 2493-III служба в органах місцевого самоврядування - це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом.
Посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету (стаття 2 Закону № 2493-III).
У статті 3 Закону № 2493-III зазначено, що посадами в органах місцевого самоврядування є: виборні посади, на які особи обираються на місцевих виборах; виборні посади, на які особи обираються або затверджуються відповідною радою; посади, на які особи призначаються сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради на конкурсній основі чи за іншою процедурою, передбаченою законодавством України.
Відповідно до вимог статті 7 Закону № 2493-III посадові особи місцевого самоврядування діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією України і законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, актами органів місцевого самоврядування, а в Автономній Республіці Крим ? також нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції. На посадових осіб місцевого самоврядування поширюється дія законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом.
Відповідно до вимог статті 11 Закону № 2493-III, громадяни України, які вперше приймаються на службу в органи місцевого самоврядування (за винятком посад, зазначених в абзаці другому частини першої статті 10 цього Закону), у день прийняття відповідного рішення складають присягу.
Посадова особа місцевого самоврядування, яка вперше приймається на службу в органи місцевого самоврядування, вважається такою, що вступила на посаду, з моменту складення присяги. Присяга вважається складеною, якщо після її зачитування громадянин України скріплює присягу своїм підписом. Підписаний текст присяги зберігається за місцем служби. Про складення присяги робиться запис у трудовій книжці із зазначенням дати складення присяги.
Можна зробити висновок, що набуття статусу посадової особи органу місцевого самоврядування пов`язується з наявністю певних обставин: 1) відповідність кандидата вимогам, установленим у Законі № 2493-III; 2) проходження конкурсу на зайняття вакантної посади у разі, якщо проведення такого конкурсу передбачено законом як умова зайняття відповідної посади;3) складання присяги посадової особи органу місцевого самоврядування;4) виконання роботи професійно, а не на громадських засадах чи за сумісництвом, тобто служба в органах місцевого самоврядування для неї має бути основною роботою;5) присвоєння рангу у межах відповідної категорії посад; 6) проходження атестації відповідно до вимог Закону №2493-III.
Разом з тим, прийняття на службу за строковим трудовим договором (контрактом) без проведення конкурсу не свідчить про набуття такою особою статусу посадової особи органу місцевого самоврядування, оскільки така служба не є діяльністю на постійній основі. Особа, прийнята на роботу за строковим трудовим договором поза межами конкурсу, не складає присягу посадових осіб місцевого самоврядування, їй не присвоюється ранг у межах відповідної категорії посад посадових осіб місцевого самоврядування, також така особа не зобов`язана проходити атестацію відповідно до вимог статті 17 Закону № 2493-ІІІ.
Зазначений висновок узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постановах від 16 січня 2019 року у справі № 192/1855/17 (провадження № 14-569цс18), від 06 лютого 2019 року у справі № 146/885/17-ц (провадження № 14-436цс18).
Зайняття керівної посади в установі, створеній органом місцевого самоврядування, не свідчить про проходження публічної служби у розумінні КАС України.
За змістом оспорюваного розпорядження, яке знаходиться на а.с. 21 голова міської ради на реалізацію повноважень, передбачених Законом № 280/97-ВР, статтями 139, 147, 149 КЗпП України, на підставі результатів службового розслідування оголосив догану ОСОБА_1 , директору Центру за порушення трудової дисципліни.
Згідно зі статтею 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.
Статтею 147 КЗпП України установлено, що за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: 1) догана; 2) звільнення.
Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення.
Відповідно до статті 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.
З огляду на вказане можна зробити висновки про те, що з урахуванням змісту Положення про Південноукраїнський міський центр соціальних служб є комунальним закладом, який створено органом місцевого самоврядування та надає соціальні послуги; керівник Територіального центру - директор не є державним службовцем у розумінні вимог Закону України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу» та не є службовцем органу місцевого самоврядування відповідно до Закону № 2493-III; голова міської Ради на реалізацію визначених законом повноважень видав оспорюване розпорядження, оскільки діяв у межах, передбачених КЗпП України, при цьому не реалізовував владних управлінських повноважень.
Отже,спір, який виник між сторонами у справі, є трудовим, оскільки стосується притягнення до дисциплінарної відповідальності найманого працівника, яким є директор Територіального центру.
За такого, немає підстав для висновків, що спір виник під час проходження позивачем публічної служби.
Матеріали справи не підтверджують, що трудова діяльність позивачки на цій посаді пов`язана з проходженням публічної служби у розумінні пункту 17 частини 1 статті 4 КАС України, а тому такий спір має вирішуватися за правилами цивільного судочинства.
Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 березня 2019 року у справі № 814/2514/17 (провадження № 11-1472апп18), зазначивши, що для набуття спором ознак публічно-правового спірні правовідносини мають безпосередньо випливати з перебування особи на посаді, яка віднесена до публічної служби, та здійснення нею службової діяльності. Водночас спір у правовідносинах, які виникають із трудових відносин, не пов`язаних із проходженням публічної служби, є приватноправовим незалежно від участі у ньому суб`єкта публічного права.
Такий же висновок викладено і у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі№ 175/3283/18 ( провадження № 14-128цс19).
У відповідності до вимог частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
За такого апеляційний суд приходить до висновку, що спірні правовідносини, які склалися між позивачем та відповідачем, не пов`язані з питаннями прийняття на публічну службу, її проходження та звільнення з неї, а стосуються підстав та умов накладення дисциплінарного стягнення відповідно до трудового законодавства, а тому даний спір має розглядатися в порядку цивільного судочинства.
Однак суд першої інстанції належним чином не перевірив характер спірних правовідносин, не з`ясував правовий статус посади, яку обіймає ОСОБА_1 та не встановив, чи здійснює позивачка на посаді директора Центру службову діяльність, пов`язану з проходженням публічної служби, обмежившись формальним висновком про належність посади позивачки до посад публічної служби, без наведення відповідного нормативного обґрунтування, у зв`язку з чим помилково відмовив у відкрити провадження у справі.
Відповідно до положень статті 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що оскаржувана ухвала суду першої інстанції постановлена з порушенням норм процесуального права, тому вона підлягає скасуванню на підставі статті 379 ЦПК України, а справа - направленню для продовження розгляду до суду першої інстанції. За таких обставин апеляційна скарга підлягає задоволенню.
Керуючись статями 367, 374, 379, 381, 382 ЦПК України, суд
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Південноукраїнського міського суду Миколаївської області від 29 липня 2026 року скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з дня ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту.
Головуючий Ж.М. Яворська
Судді Т.М. Базовкіна
Л.М. Царюк
Повний текст постанови складено 30 вересня 2026 року.