ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 вересня 2026 року
м. Київ
cправа № 910/13684/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Случ О.В.
за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.
та представників
ОГП: Баклан Н.Ю.,
позивача: не з`явились,
відповідача-1: не з`явились,
відповідача-2: Журавльов М.М.,
відповідача-3: не з`явились,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Скуза Ігоря Васильовича
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.06.2026
та рішення Господарського суду міста Києва від 02.02.2026
у справі № 910/13684/25
за позовом керівника Голосіївської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради
до:
1) Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація);
2) Фізичної особи-підприємця Скуза Ігора Васильовича;
3) Комунального закладу професійної (професійно-технічної) освіти "Київський професійний коледж автотранспортних технологій",
про визнання недійсним договору та зобов`язання вчинити дії,
В С Т А Н О В И В:
У грудні 2025 року керівник Голосіївської окружної прокуратури міста Києва звернувся до Господарського суду міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради з позовом до Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Фізичної особи-підприємця Скуза Ігора Васильовича та Комунального закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Київський професійний коледж автотранспортних технологій», в якому просив суд:
- визнати недійсним договір оренди нерухомого майна, що належить до комунальної власності № 3688 від 13.03.2023 на орендне користування частиною нежитлового приміщення площею 399,4 кв.м, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Набережно-Корчуватська, буд.78, літ. Б;
- зобов`язати Фізичну особу-підприємця Скуза Ігора Васильовича повернути комунальному закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Київський професійний коледж автотранспортних технологій» за актом приймання-передачі нерухоме майно - частину нежитлових приміщень площею 399,4 кв.м, що розташоване за адресою: м. Київ, віл. Набережно-Корчуватська, буд.78, літ. Б .
В обґрунтування заявлених вимог прокурор стверджував, що оспорюваний ним договір не відповідає вимогам ч. 4 ст. 80 Закону України «Про освіту» в частині використання комунального майна не за цільовим призначенням, що є підставою для визнання його недійсним відповідно до вимог ч. 1 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦК України та як наслідок, зобов`язання орендаря повернути орендоване нерухоме майно.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 02.02.2026 (Пукас А.Ю.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 03.06.2026 (колегія суддів у складі: Майданевич А.Г. - головуючий, Сулім В.В., Коротун О.М.), позов задоволено. Визнано недійсним договір оренди нерухомого майна, що належить до комунальної власності № 3688 від 13.03.2023, укладений між Департаментом комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація), Фізичною особою-підприємцем Скузом Ігорем Васильовичем та Навчально-науковим центром професійно-технічної освіти Національної академії педагогічних наук України на орендне користування частиною нежитлового приміщення площею 399,4 кв.м, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Набережно-Корчуватська, буд.78, літ. Б. Зобов`язано Фізичну особу - підприємця Скуза Ігора Васильовича повернути комунальному закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Київський професійний коледж автотранспортних технологій» за актом приймання-передачі нерухоме майно - частину нежитлових приміщень площею 399,4 кв.м, що розташоване за адресою: м. Київ, вул. Набережно-Корчуватська, буд.78, літ. Б.
Судами обох інстанцій встановлено, що рішенням Київської міської ради № 575/575 від 07.07.2016 надано згоду на безоплатне прийняття до комунальної власності територіальної громади міста Києва цілісних майнових комплексів професійно-технічних та інших навчальних закладів, що належать до державної власності, зокрема Навчально-наукового центру професійно-технічної освіти Національної академії педагогічних наук України (пункт 24 додатку).
Розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) № 1847 від 25.11.2020 прийнято безоплатно до комунальної власності територіальної громади міста Києва цілісний майновий комплекс Навчально-наукового центру професійно-технічної освіти Національної академії педагогічних наук України, що розміщений на земельних ділянках площею 0,9679 га на вул. Набережно-Корчуватській, 78 і 4,1388 га на Столичному шосе, 98-А (кадастрові номери [номер приховано]:90:103:0014 і [номер приховано]:90:119:0027).
Розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) № 385 від 24.02.2021 затверджено акт приймання-передачі цілісного майнового комплексу Навчально-наукового центру професійно-технічної освіти Національної академії педагогічних наук України, що розміщений на земельних ділянках за адресами: м. Київ, Голосіївський район, вул. Набережно-Корчуватська, 78 та м. Київ, м. Київ, Голосіївський район, Чапаєвське шосе, 98, до комунальної власності територіальної громади м. Києва
До переліку цілісного майнового комплексу Навчально-наукового центру професійно-технічної освіти Національної академії педагогічних наук України, що безоплатно приймаються до комунальної власності територіальної громади міста Києва, який є додатком до вищенаведеного розпорядження, включено блок теоретичних занять, навчальні майстерні, об`єкт житлової нерухомості: загальною площею 5 322,2 кв.м, адреса: м. Київ, вул. Набережно-Корчуватська, буд. 78 (витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права - індексний номер витягу 88253293 від 25.05.2017; реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1257663880000), до складу якого входять навчальні майстерні літ. «Б» - 2 453,2 кв.м.
У подальшому рішенням Київської міської ради № 2733/2774 від 07.10.2021 «Про реорганізацію шляхом перетворення» Навчально-науковий центр професійно-технічної освіти Національної академії педагогічних наук України реорганізовано шляхом перетворення в комунальний заклад професійної (професійно-технічної) освіти «Київський професійний коледж автотранспортних технологій. Вважати комунальний заклад професійної (професійно-технічної) освіти «Київський професійний коледж автотранспортних технологій» правонаступником усього майна, всіх прав та обов`язків Навчально-наукового центру професійно-технічної освіти Національної академії педагогічних наук України.
Відповідно до пункту 1.1 Статуту комунального закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Київський професійний коледж автотранспортних технологій», затвердженого розпорядженням Київського міського голови № 246 від 28.03.2023, Заклад освіти є закладом професійної (професійно-технічної) освіти третього (вищого) рівня, що здійснює первинну професійну підготовку робітників високого рівня кваліфікації з технологічно складних, наукоємних професій за освітньо-кваліфікаційним рівнем «кваліфікований робітник», як правило з числа учнів/випускників закладів загальної середньої освіти та підготовку за спеціальностями освітньо-професійного ступеня «фаховий молодший бакалавр», на основі професійної (професійно-технічної) освіти, з урахуванням раніше визнаних результатів навчання. Заклад освіти може здійснювати професійне (професійне-технічне) навчання, перепідготовку та підвищення кваліфікації працюючих робітників і незайнятого населення.
Засновником Закладу освіти є Київська міська рада. Власником Закладу освіти є територіальна громада міста Києва від імені якої виступає Київська міська рада (пункт 1.2 Статуту).
Заклад освіти є юридичною особою публічного права та бюджетною установою, що належить до сфери управління Департаменту освіти і науки виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації (пункт 1.5 Статуту)).
Основним видом діяльності комунального закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Київський професійний коледж автотранспортних технологій» за КВЕД є 85.32 професійно-технічна освіта.
Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно за номером об`єкта нерухомого майна № 1257663880000 за адресою: м. Київ, вул. Набережно-Корчуватська, буд. 78 зареєстровано об`єкт нерухомого майна: блок теоретичних занять, навчальні майстерні - блок теоретичних занять літ. «А» загальною площею 2 869 кв.м та навчальні майстерні літ. «Б» загальною площею 2 453,2 кв.м, форма власності - комунальна, власник - Київська міська рада.
Наказом Департаменту комунальної власності м. Києва № 258 від 27.07.2023 вказане майно закріплено на праві оперативного управління за комунальним закладом професійної (професійно-технічної) освіти «Київський професійний коледж автотранспортних технологій», що належить до комунальної власності територіальної громади м. Києва, згідно з додатком (номер запису про інше речове право № 56695407 від 18.08.2023).
Встановлено, що 24.10.2022 до Навчально-наукового центру професійно-технічної освіти Національної академії педагогічних наук України звернувся ФОП Скуз Ігор Васильович про намір взяти майно в оренду, а саме частину приміщення навчальної майстерні загальною площею 399,40 кв.м, розміщеного за адресою: 03045, м. Київ, вул. Набережно-Корчуватська, 78 строком на 5 років та включити даний об`єкт оренди до Переліку першого типу з метою розміщення станції технічного обслуговування та ремонту автотранспортних засобів.
Згідно з листом Департаменту освіти і науки виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) від 01.11.2022 № 063-4724 Департамент не заперечував щодо оренди вищевказаного нерухомого майна, що не використовується в навчально-виробничому процесі навчального закладу, із збереженням профілю приміщення та надання послуг, що відповідають напряму підготовки кадрів, зокрема: технічного обслуговування транспортних засобів.
У подальшому, Департаментом комунальної власності м. Києва в електронній торговій системі розміщено оголошення про передачу вказаного майна в оренду (https://prozoro.sale/auction/LLE001-UA-20230203-61226).
За результатами електронного аукціону LLE001-UA-20230203-61226 від 16.02.2023 між Департаментом комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація), Фізичною особою-підприємцем Скузом Ігорем Васильовичем та Навчально-науковим центром професійно-технічної освіти Національної академії педагогічних наук України 13.03.2023 укладено договір оренди № 3688 на користування частиною нежитлових приміщень навчальної майстерні загальною площею 399,4 кв.м, що розташоване за адресою: м. Київ, вул. Набережно-Корчуватська, 78, літ. Б (далі за текстом - договір) та обліковуються на балансі Навчально-наукового центру професійно-технічної освіти Національної академії педагогічних наук України.
Строк дії договору 5 років з дати набрання чинності цим договором до 13.03.2028 (п. 11 умов договору).
Відповідно до пункту 7.1 Змінюваних умов договору майно передається в оренду для розміщення майстерень, що здійснюють технічне обслуговування та ремонт автомобілів, у тому числі автомийок та/або послуг шиномонтажу.
Пунктом 2.1 договору оренди орендар вступає у строкове платне користування майном у день підписання акту приймання-передачі майна.
Акт приймання-передачі підписується між орендарем та балансоутримувачем одночасно з підписанням цього договору.
Місячна орендна плата, визначена за результатами проведення аукціону та становить, без податку на додану вартість 32 000 грн (пункт 8.1 Змінюваних умов договору).
Відповідно до вимог пункту 4.1 договору у разі його припинення орендар зобов`язаний звільнити протягом трьох робочих днів орендоване майно від належних орендарю речей і повернути його відповідно до акту повернення з оренди орендованого майна в тому стані, в якому майно перебувало на момент передачі його в оренду, з урахуванням нормального фізичного зносу, а якщо орендарем були виконані невід`ємні поліпшення або проведено капітальний ремонт то разом із таким поліпшенням/капітальним ремонтом.
Майно вважається повернутим з оренди з моменту підписання балансоутримувачем та орендарем акту повернення з оренди орендованого майна (пункт 4.3 договору).
Відповідно до акта приймання-передачі в оренду нерухомого майна від 13.03.2023, який є додатком до договору, нежитлові приміщення на другому поверсі навчально-виробничого корпусу загальною площею 399,4 кв.м, що перебувають на балансі Навчально-наукового центру професійно-технічної освіти Національної академії педагогічних наук України та розташовані за адресою: м. Київ, вул. Набережно-Корчуватська, 78, літ. Б в орендне користування ФОП Скуз І.В.
Між орендарем та балансоутримувачем укладено договори про надання освітніх послуг у сфері професійно-технічної освіти між професійно-технічним навчальним закладом і замовником робітничих кадрів від 16.01.2023 № 10/1 на 10 здобувачів освіти до 2027 року, від 24.04.2023 № 1977-У на 8 здобувачів освіти у 2023-2024 роках, від 25.09.2024 № 2143-У на 27 здобувачів освіти до 2028 року, від 10.01.2025 №2171-У на 8 здобувачів освіти до 2027 року.
Відповідно до цих договорів ФОП Скуз І.В. має забезпечити якісне проведення виробничого навчання на підприємстві та виробничої практики здобувачів освіти згідно з навчальними планами і освітніми програмами протягом усього періоду навчання.
Прокурор звертаючись до суду із позовом вказує на те, що зазначені договори не містять інформації щодо місця проведення вказаного виробничого навчання та практики здобувачів освіти, та чи використовується в цій діяльності частина нежитлового приміщення навчальної майстерні загальною площею 399,4 кв.м, що розташоване за адресою: м. Київ, вул. Набережно-Корчуватська, 78, літ. Б, та обліковується на балансі Навчально-наукового центру професійно-технічної освіти Національної академії педагогічних наук України.
Також прокурор вказав, що в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань наявні відомості, що основним видом діяльності ФОП Скуз І.В., згідно з КВЕД є 45.20 технічне обслуговування та ремонт автотранспортних засобів, тобто орендар не проводить навчальної та/або освітньої діяльності та не надає освітні послуги.
Також відсутні відомості в Реєстрі суб`єктів освітньої діяльності про здійснення освітньої діяльності ФОП Скуз І.В.
З огляду на зазначене, прокурор стверджує, що ФОП Скуз І.В. не відноситься до суб`єктів освітньої діяльності, а його діяльність не була спрямована на організацію забезпечення та реалізацію освітнього процесу, оскільки комунальне нерухоме майно - частина нежитлових приміщень навчальної майстерні загальною площею 399,4 кв.м, що розташоване за адресою: м. Київ, вул. Набережно-Корчуватська, 78, літ. Б передано в оренду з метою розміщення майстерень, що здійснюють технічне обслуговування та ремонт автомобілів, у тому числі автомийок та/або послуг шиномонтажу для отримання прибутку, що жодним чином не пов`язано ні з навчальним процесом, ні із забезпеченням навчального процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, а відтак, у даному випадку, вказане майно не могло бути передано в оренду через існування прямої заборони в ч. 4 ст. 80 Закону України «Про освіту», що є підставою для визнання договору недійсним відповідно до вимог ч. 1 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦК України та як наслідок, зобов`язання орендаря повернути орендоване нерухоме майно.
У зв`язку з вищевикладеним, прокурор звернувся до Господарського суду міста Києва з вимогами про визнання недійсним договору оренди нерухомого майна, що належить до комунальної власності №3688 від 13.03.2023 на орендне користування частиною нежитлового приміщення площею 399,4 кв.м, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Набережно-Корчуватська, буд.78, літ. Б та зобов`язання ФОП Скуза І.В. повернути комунальному закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Київський професійний коледж автотранспортних технологій» за актом приймання-передачі нерухоме майно - частину нежитлових приміщень площею 399,4 кв.м, що розташоване за адресою: м. Київ, вул. Набережно-Корчуватська, буд.78, літ. Б.
Задовольняючи позовні вимоги місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що визначений відповідачем-2 вид його економічної діяльності не пов`язаний ні з навчальним процесом, ні із забезпеченням навчального процесу, а тому враховуючи визначене у пункті 7.1 Змінюваних умов договору цільове призначення орендованого майна, сторони не дотрималися вимог ст. 80 Закону України «Про освіту», що в силу положень ч. 1 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦК України є правовою підставою для визнання його недійсним та, як наслідок, для звільнення та повернення орендованого нерухомого майна навчального закладу.
Не погоджуючись з постановою апеляційного та рішенням місцевого господарських судів, відповідач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про наявність підстав для визнання договору оренди недійсним та зобов`язання повернути майно. Зазначає, що прокурором обрано неналежний та неефективний спосіб захисту, оскільки Закон України «Про оренду державного і комунального майна» (Закон № 157-IX) та Порядок виконання контрольних функцій у сфері оренди державного майна передбачають спеціальний спосіб захисту у разі виявлення порушень (винесення припису на усунення порушень протягом 30 днів із наступним припиненням договору у разі неусунення, а не визнання його недійсним). Скаржник наголошує, що на виконання умов договору він створив базу виробничої практики за профілем закладу освіти безпосередньо у приміщенні навчальних майстерень (взявши в оренду лише 1/9 їх частини), укладав відповідні договори про надання освітніх послуг та забезпечував проведення виробничої практики. Крім того, скаржник зазначає, що на момент звернення прокурора до суду відбулася зміна правового регулювання (набрання чинності Законом України «Про професійну освіту» від 21.08.2025 № 4574-IX та внесення змін до Закону № 157-IX), відповідно до якого передача в оренду майна закладів професійної освіти дозволена без права викупу, а заборону щодо об`єктів, які фінансуються з державного бюджету, скасовано, що свідчить про відсутність порушення інтересів держави та відсутність підстав для представництва прокурором. Також скаржник посилається на принцип «належного урядування», зазначаючи, що відповідальність за можливі помилки органів влади щодо виставлення майна на аукціон в ЕТС не може покладатися на добросовісного орендаря. Окрім цього, вказує на необхідність відступу від правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 25.06.2024 у справі № 923/1292/21, шляхом його уточнення (конкретизації) щодо пов`язаності наданих послуг саме з «освітнім процесом» закладу освіти.
Скаржником вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п.п. 1, 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме:
п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України: судами першої та апеляційної інстанцій під час ухвалення оскаржуваних рішень не враховано правові висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі № 48/3040, від 22.10.2019 у справі № 923/876/16 (щодо обрання належного та ефективного способу захисту); Великої Палати Верховного Суду від 15.02.2023 у справі № 910/18214/19 та від 20.11.2024 у справі № 918/391/23 (щодо співвідношення загальної та спеціальної норми, застосування принципу lex specialis); Верховного Суду від 04.06.2020 у справі № 820/5124/18, від 09.07.2020 у справі № 810/1017/18, від 25.05.2022 у справі № 420/7464/20, від 11.09.2023 у справі № 160/6207/21 (щодо наявності підстав для представництва інтересів держави прокурором на час звернення до суду); Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21 (щодо застосування принципу «належного урядування»);
п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України: наявна необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 25.06.2024 у справі № 923/1292/21 (застосованого судом апеляційної інстанції), шляхом його уточнення (конкретизації) - визначення того, що послуги, які надаються в орендованому майні, повинні мати пов`язаність безпосередньо з «освітнім процесом» (як системою науково-методичних і педагогічних заходів) закладу освіти, а також з урахуванням зміни правового регулювання та прийняття спеціального Закону України «Про професійну освіту».
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.08.2026 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених п.п. 1, 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено її до розгляду у відкритому судовому засіданні на 29.09.2026 та надано строк на подання відзивів на неї до 17.08.2026.
До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 13.08.2026 від Керівника Голосіївської окружної прокуратури міста Києва надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому прокурор зазначає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими, оскільки прокурор обрав належний і ефективний спосіб захисту шляхом звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним та повернення майна (ст.ст. 5, 203, 215 ЦК України, ст. 23 Закону України «Про прокуратуру»), а не шляхом видачі припису, що належить до компетенції органів контролю, які в даному випадку проігнорували звернення прокурора; при цьому спеціальною нормою права у спірних відносинах є ч. 4 ст. 80 Закону України «Про освіту», яка на момент укладення договору імперативно забороняла використання майна закладу освіти не за освітнім призначенням (зокрема для СТО чи автомийки); підстави для відступу від правового висновку Верховного Суду відсутні, а наступні зміни в законодавстві (включаючи Постанову КМУ № 287 від 04.03.2026) не мають зворотної дії в часі й не можуть легалізувати правочин, вчинений із порушенням імперативних норм права у березні 2023 року.
Переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла таких висновків.
Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).
Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи ((див. постанови Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).)
При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Статтею 203 ЦК України передбачено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина перша); особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина друга) тощо.
Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 цього Кодексу.
Тобто закон визначає загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, та загальні підстави недійсності правочину, за яких цей правочин може бути визнаний недійсним, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків та, у разі задоволення позовних вимог, зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Аналогічні висновки сформовано у постановах Верховного Суду від 08.08.2024 у справі № 917/1024/22, від 18.05.2023 у справі № 906/743/21, від 03.08.2023 у справі № 909/654/19, від 19.10.2022 у справі № 912/278/21.
При цьому, невідповідність правочину актам законодавства як підстава його недійсності повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства. Саме по собі відступлення сторонами від положень законодавства, регулювання їх іншим чином не свідчить про суперечність змісту правочину цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. До таких висновків Верховний Суд дійшов у постановах від 08.08.2024 у справі № 917/1024/22, від 01.10.2024 у справі № 910/20103/23, від 15.10.2024 у справі № 917/531/19.
Таким чином, для визнання правочину недійсним у судовому порядку необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону або його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію. Подібні висновки викладений у постановах Верховного Суду від 08.08.2024 у справі № 917/1024/22, від 20.02.2024 у справі № 903/1037/22, від 19.03.2024 у справі № 910/4293/22.
Наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Для такого визнання з огляду на приписи статті 5 ЦК України суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору (такі висновки сформульовано у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17).
Приписи Закону України «Про освіту» № 2145-VIII (тут і надалі у редакції станом на 13.03.2023) регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації конституційного права людини на освіту, прав та обов`язків фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у реалізації цього права, а також визначають компетенцію державних органів та органів місцевого самоврядування у сфері освіти.
Нормами ч.1 ст.10 Закону України «Про освіту» та ст.3 Закону України «Про професійну (професійно-технічну) освіту» визначено, що до невід`ємних складників системи освіти входить, зокрема професійна (професійно-технічна) освіта.
Відповідно до ст.17 Закону України «Про професійну (професійно-технічну) освіту» (який діяв на момент укладання договору) заклад професійної (професійно-технічної) освіти-це заклад освіти, що забезпечує реалізацію потреб громадян у професійній (професійно-технічній) освіті, володінні робітничими професіями, спеціальностями, кваліфікацією відповідно до їх інтересів, здібностей, стану здоров`я.
Згідно з ч. 3 ст. 22 Закону № 2145-VIII заклад освіти залежно від засновника може діяти як державний, комунальний, приватний чи корпоративний.
За змістом ч. 1 ст. 79 Закону № 2145-VIII джерелами фінансування суб`єктів освітньої діяльності відповідно до законодавства, зокрема можуть бути: доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання.
Судами встановлено, що відповідно до пункту 1.1 Статуту комунального закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Київський професійний коледж автотранспортних технологій», затвердженого розпорядженням Київського міського голови № 246 від 28.03.2023, Заклад освіти є закладом професійної (професійно-технічної) освіти третього (вищого) рівня, що здійснює первинну професійну підготовку робітників високого рівня кваліфікації з технологічно складних, наукоємних професій за освітньо-кваліфікаційним рівнем «кваліфікований робітник», як правило з числа учнів / випускників закладів загальної середньої освіти та підготовку за спеціальностями освітньо-професійного ступеня «фаховий молодший бакалавр», на основі професійної (професійно-технічної) освіти, з урахуванням раніше визнаних результатів навчання. Заклад освіти може здійснювати професійне (професійне-технічне) навчання, перепідготовку та підвищення кваліфікації працюючих робітників і незайнятого населення.
Засновником Закладу освіти є Київська міська рада. Власником Закладу освіти є територіальна громада міста Києва від імені якої виступає Київська міська рада (пункт 1.2 Статуту).
Заклад освіти є юридичною особою публічного права та бюджетною установою, що належить до сфери управління Департаменту освіти і науки виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації (пункт 1.5 Статуту)).
Основним видом діяльності комунального закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Київський професійний коледж автотранспортних технологій» за КВЕД є 85.32 професійно-технічна освіта.
Відповідно до ч. 1 ст. 80 Закону № 2145-VIII, до майна закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належать нерухоме та рухоме майно, включаючи будівлі, споруди, земельні ділянки, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло тощо.
Виходячи з вимог законодавства про освіту, об`єкт освіти - це не тільки навчальний заклад, а й будівлі, споруди, землі, комунікації, обладнання та інші цінності підприємств системи освіти .
Подібний висновок вкладений у постановах Верховного Суду від 15.06.2018 у справі №906/164/17, у справі №906/143/17 від 25.07.2018, у справі №917/1934/17 від 10.10.2018.
Як убачається із матеріалів справи та установлено судами, об`єкт оренди - частина нежитлових приміщень навчальної майстерні, загальною площею 399,4 кв.м, що розташована за адресою: м. Київ, вул. Набережно-Корчуватська, 78, літ. Б (далі за текстом - договір) та обліковуються на балансі Навчально-наукового центру професійно-технічної освіти Національної академії педагогічних наук України та відноситься до об`єктів освіти комунальної форми власності.
Частиною 4 ст. 80 Закону № 2145-VIII передбачено, що об`єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню для провадження видів діяльності, не передбачених спеціальними законами, крім надання в оренду з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, з урахуванням визначення уповноваженим органом управління можливості користування державним або комунальним нерухомим майном відповідно до законодавства.
В свою чергу, згідно з підпунктом 2 пункту 8 Переліку платних послуг, які можуть надаватися закладами освіти, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної та комунальної форми власності, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27.08.2010 № 796 (у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору оренди), навчальні заклади мають право надавати інші послуги, зокрема, надання в оренду будівель, споруд, окремих тимчасово вільних приміщень і площ, іншого рухомого та нерухомого майна або обладнання, що тимчасово не використовується в навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності, у разі, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.
Зміст підпункту 2 пункту 8 Переліку платних послуг, які можуть надаватися закладами освіти, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної та комунальної форми власності, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27.08.2010 № 796, в даному випадку не суперечить та не спростовує зміст частини четвертої статті 80 Закону України «Про освіту», а навпаки, доповнює його відповідним положенням.
З урахуванням викладеного, чинний на момент укладення оспорюваного договору оренди, Закон України "Про освіту" імперативно забороняв використання майна державних та комунальних закладів освіти не за освітнім призначенням. Надання в оренду майна закладів освіти, як виняток, передбачалося лише з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 13.11.2024 у справі № 927/1424/23, від 17.09.2024 у справі № 927/55/23, від 23.07.2024 у справі № 912/673/23, від 14.02.2024 у справі № 910/14998/22.
Окрім цього, саме по собі невикористання навчальним закладом своїх приміщень не надає права передачі таких приміщень в оренду з іншою метою, ніж надання послуг, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, а недостатнє фінансування державного чи комунального навчального закладу також не є підставою для використання об`єктів освіти для цілей, не пов`язаних з освітньою діяльністю. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 13.11.2024 у справі № 927/1424/23, від 04.06.2024 у справі № 927/1125/23.
Закон України "Про освіту" не містить переліку послуг, які можуть надаватися в орендованих приміщеннях закладів освіти, проте, враховуючи загальну спрямованість положень цього Закону, такі послуги повинні мати пов`язаність з навчально-виховним процесом чи його учасниками. Отже, питання про те, чи пов`язані послуги, які надаються в орендованих приміщеннях, з обслуговуванням учасників освітнього процесу, суди мають вирішувати, виходячи із конкретних обставин справи, з урахуванням того, чи не погіршує надання в оренду майна закладів освіти соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 13.11.2024 у справі № 927/1424/23, від 17.09.2024 у справі № 927/55/23, від 22.05.2024 у справі № 906/1105/22.
У відповідності до пункту 29 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483 (у редакції станом на 13.03.2023), не можуть бути використані за будь-яким цільовим призначенням такі об`єкти оренди: майно закладів освіти.
Такі об`єкти оренди можуть використовуватися лише для розміщення відповідних закладів або лише із збереженням профілю діяльності за конкретним цільовим призначенням, встановленим рішенням відповідного представницького органу місцевого самоврядування, крім випадків, що передбачають використання частини такого майна з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо такими закладами, пов`язаних із забезпеченням чи обслуговуванням діяльності таких закладів, їх працівників та відвідувачів. Зазначені об`єкти можуть також використовуватися для проведення науково-практичних, культурних, мистецьких, громадських, суспільних та політичних заходів.
Обмеження щодо використання майна закладів охорони здоров`я, освіти, соціально-культурного призначення (майна закладів культури, об`єктів спортивної інфраструктури) не поширюються на оренду будівель, споруд, окремих приміщень та їх частин, іншого нерухомого майна, що перебуває в аварійному стані або не використовується у діяльності таких закладів та об`єктів протягом трьох років (для об`єктів площею менш як 500 кв. метрів) або п`яти років (для об`єктів площею, що становить 500 і більше кв. метрів), за умови, що це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у такому закладі або об`єкті, крім закладів фізичної культури і спорту, баз олімпійської та паралімпійської підготовки, фізкультурно-оздоровчих і спортивних споруд, лікувальних (лікувально-фізкультурних) і лікувально-профілактичних закладів.
Системний аналіз вищенаведених приписів закону передбачає, що договір оренди майна закладів освіти має обмеження щодо використання такого майна і такі обмеження (цільове призначення) повинні бути встановлені у самому договорі. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 13.11.2024 у справі № 927/1424/23, від 17.09.2024 у справі № 927/55/23, від 23.07.2024 у справі № 912/673/23.
Судами обох інстанцій встановлено, що відповідно до пункту 7.1 Змінюваних умов спірного договору майно передається в оренду для розміщення майстерень, що здійснюють технічне обслуговування та ремонт автомобілів, у тому числі автомийок та/або послуг шиномонтажу.
Згідно із інформацією, яка міститься у витязі з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань наявні відомості, що основним видом діяльності ФОП Скуз І.В., згідно з КВЕД є 45.20 технічне обслуговування та ремонт автотранспортних засобів, тобто орендар не проводить навчальної та/або освітньої діяльності та не надає освітні послуги.
Враховуючи викладене, суди дійшли правильних висновків, що зазначене свідчить про відсутність у діяльності ФОП Скуз І.В. здійснення освітнього процесу або надання послуг пов`язаних із забезпеченням такого процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу щодо здобуття професійно-технічної освіти.
Водночас, між орендарем та балансоутримувачем укладено договори про надання освітніх послуг у сфері професійно-технічної освіти між професійно-технічним навчальним закладом і замовником робітничих кадрів від 16.01.2023 №10/1 на 10 здобувачів освіти до 2027 року, від 24.04.2023 №1977-У на 8 здобувачів освіти у 2023-2024 роках, від 25.09.2024 №2134-У на 27 здобувачів освіти до 2028 року, від 10.01.2025 №2171-У на 8 здобувачів освіти до 2027 року.
Проте, вказані договори не містять інформацію щодо місця проведення вказаного виробничого навчання та практики здобувачів освіти та чи використовується в цій діяльності частина нежитлового приміщення навчальної майстерні загальною площею 399,4 кв.м., що розташоване за адресою: м. Київ,вул., Набережно-Корчуватська, 78, літ.Б та обліковується на балансі Навчально - наукового центру професійно-технічної освіти Національної академії педагогічних наук України.
Крім того, само по собі надання наведених послуг не означає використання приміщень державного закладу освіти виключно за освітнім призначенням, оскільки у спірному договорі має бути визначена мету використання майна саме в цих цілях, що зроблено не було.
Викладене свідчить про відсутність у договорі оренди нерухомого майна від 13.03.2023 № 3688 на користування частиною нежитлових приміщень навчальної майстерні загальною площею 399,4 кв.м, що розташоване за адресою: м. Київ, вул. Набережно-Корчуватська, 78, літ. Б, за освітнім призначенням та, навпаки, надання відповідачу-2 право використовувати орендоване приміщення для розміщення майстерні, що здійснює технічне обслуговування та ремонт автомобілів, у т.ч. авто мийок та/або прослуг шиномонтажу та, як наслідок - пряме порушення приписів ч. 4 ст. 80 Закону України "Про освіту". Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 17.09.2024 у справі № 927/55/23, від 09.04.2024 у справі № 927/400/23.
За таких обставин, суди обох інстанцій дійшли правильного висновку, що об`єкт оренди передано в оренду ФОП Скуз І.В. всупереч забороні, встановленій законодавством про освіту, оскільки умовами договору оренди від 13.03.2023 № 3688 передбачено використання орендарем майна для розміщення майстерні, що здійснює технічне обслуговування та ремонт автомобілів, у т.ч. авто мийок та/або послуг шиномонтажу.
При цьому Верховний Суд у постанові від 03.12.2024 у справі № 914/3310/23, здійснивши комплексний аналіз приписів Закону України "Про освіту", зазначив, що обмеження, встановлені частиною четвертою статті 80 Закону України "Про освіту", поширюються на всі заклади освіти незалежно від рівня акредитації.
Апеляційний господарський суд правомірно врахував висновки Верховного Суду щодо застосування приписів частини четвертої статті 80 Закону України "Про освіту" в подібних правовідносинах, викладені в постанові від 16.04.2024 у справі № 922/3883/23, у якій констатовано, що вказаною нормою чітко встановлена заборона на використання майна державних та комунальних закладів освіти не за освітнім призначенням. Надання в оренду майна закладів освіти, як виняток, можливе лише з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, та пов`язані із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу.
Таким чином, невикористання навчальним закладом спірних приміщень для навчального процесу, не надає права передачі цих приміщень в оренду з іншою метою, ніж пов`язаною з забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу. З урахуванням викладеного, суди дійшли обґрунтованого висновку, що майно закладу освіти передано в оренду ФОП Скуз І.В. всупереч забороні, встановленій законодавством про освіту, оскільки умовами договору оренди передбачено використання орендарем майна для розміщення майстерні, що здійснює технічне обслуговування та ремонт автомобілів, у т.ч. авто мийок та/або послуг шиномонтажу, а тому наявні підстави для визнання оспорюваного договору оренди недійсним, оскільки його умови суперечать приписам законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
У пунктах 66, 67, 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 викладено такі висновки: "За змістом абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює для сторін тих прав та обов`язків, які зумовлені його вчиненням, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов`язані з його недійсністю. Одним із таких наслідків є реституція. Вона спрямована на відновлення status quo у фактичному та правовому становищі сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину, шляхом нівелювання юридичного значення будь-яких дій, які сторони вчинили на виконання цього правочину. Тому кожна сторона зобов`язана повернути іншій у натурі все, що вона одержала на виконання недійсного правочину (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України). За недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обов`язком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину. Таке поновлення сторін у попередньому становищі може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за відповідним правочином, залишається у його сторони. У разі неможливості здійснити реституцію у натурі, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, сторони зобов`язані відшкодувати вартість того, що одержали, за цінами, які існують на момент відшкодування (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України). Отже, ЦК України визначає такі загальні юридичні наслідки недійсності правочину: (1) основний - двостороння реституція - повернення сторін недійсного правочину до попереднього стану, тобто становища, яке існувало до його вчинення (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України); (2) додатковий - відшкодування збитків і моральної шкоди винною стороною на користь другої сторони недійсного правочину та третьої особи, якщо їх завдано у зв`язку із вчиненням такого правочину (частина друга статті 216 цього Кодексу)".
У постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.08.2023 у справі № 918/862/22, від 26.01.2022 у справі № 924/637/20 викладено уточнюючий висновок про те, що правило статті 216 ЦК України застосовується виключно до сторін правочину, а двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину.
Відтак, наслідком недійсності договору є проведення реституції між сторонами недійсного правочину.
При цьому, як вказано у постанові Верховного Суду від 17.04.2025 у справі № 910/9652/23, фактичне користування майном на підставі договору оренди унеможливлює у разі його недійсності (нікчемності) проведення між сторонами двосторонньої реституції, тому такий договір є недійсним з моменту його вчинення, а зобов`язання (права та обов`язки) за цим недійсним (нікчемним) правочином припиняються на майбутнє.
Враховуючи визнання недійсним договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 13.03.2023 № 3688 22.02.2022, суди дійшли правильного висновку про задоволення позовної вимоги про зобов`язання Фізичної особи-підприємця Скуз Ігора Васильовича повернути комунальному закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Київський професійний коледж автотранспортних технологій» за актом приймання-передачі нерухоме майно - частину нежитлових приміщень площею 399,4 кв.м, що розташоване за адресою: м. Київ, вул. Набережно-Корчуватська, буд.78, літ. Б.
Скаржник посилається, зокрема, на неврахування висновків Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі № 48/3040, від 22.10.2019 у справі № 923/876/16 (щодо обрання належного та ефективного способу захисту).
Водночас Верховним Судом відхиляються доводи скаржника щодо неналежності та неефективності обраного прокурором способу захисту, оскільки він ґрунтується на помилковому ототожненні позасудових контрольних функцій органів місцевого самоврядування та процесуальних повноважень прокурора щодо представництва інтересів держави в суді. Прокурор не є суб`єктом владних повноважень у сфері оренди майна та не наділений правом видавати приписи. Оскільки уповноважений орган (Київська міська рада) після отримання повідомлення прокурора про порушення законодавства (лист від 18.06.2025 № 43-5269ВИХ-25) не вжив заходів реагування, прокурор правомірно звернувся до суду (ст. 23 Закону України «Про прокуратуру»). Відповідно до ст.ст. 203, 215 ЦК України та ст. 5 ГПК України позов про визнання правочину недійсним із зобов`язанням повернути майно є належним та ефективним способом захисту порушеного права держави.
Також колегією суддів відхиляються посилання скаржника на втрату чинності Законом України «Про професійну (професійно-технічну) освіту» та набрання чинності Законом України «Про професійну освіту», який, на його думку, має застосовуватись до спірних правовідносин, оскільки дія нового Закону не поширюється на правовідносини, що склались між сторонами до набрання ним чинності. З цих підстав судом не береться до уваги посилання відповідача на постанову КМУ від 04.03.2026 за №287.
Доводи скаржника про те, що він створив базу виробничої практики, укладав договори про надання освітніх послуг та забезпечував практичне навчання здобувачів освіти також відхиляються колегією суддів, оскільки наявність договорів про співпрацю сама по собі не підтверджує використання саме орендованого приміщення за освітнім призначенням, оскільки суди встановили, що ці договори не містять вказівок на конкретне місце проведення практики.
Щодо посилань скаржника на неврахування висновків Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21 (щодо застосування принципу «належного урядування»), то колегія суддів зазначає, що принцип «належного урядування» не може бути застосований для легітимізації протиправного використання майна закладу освіти не за цільовим призначенням, всупереч імперативним заборонам закону.
Посилання скаржника на неврахування висновків Верховного Суду від 04.06.2020 у справі № 820/5124/18, від 09.07.2020 у справі № 810/1017/18, від 25.05.2022 у справі № 420/7464/20, від 11.09.2023 у справі № 160/6207/21 (щодо наявності підстав для представництва інтересів держави прокурором на час звернення до суду) також відхиляються судом, оскільки твердження про зміну законодавства як підставу для перегляду правової оцінки спірних відносин є необґрунтованими, не підтверджені належними доказами та не свідчать про наявність будь-яких істотних змін, які вплинули б на правову природу спірної оренди або правовий статус цього майна.
Відтак, саме лише посилання скаржника на висновки Верховного Суду у відповідних справах без урахування конкретних обставин цієї справи та відмінності їх фактично-доказової бази не свідчить про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. За таких обставин, наведені скаржником цитати з постанов Верховного Суду не спростовують обґрунтованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
Що ж до підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України, то колегія суддів зазначає, що відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
За змістом вказаної норми, касаційна скарга має містити обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, із чіткою вказівкою на норму права (абзац, пункт, частина статті), а також зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовного обґрунтування мотивів такого відступлення. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12.11.2020 у справі № 904/3807/19.
Верховний Суд звертає увагу, що підставою касаційного оскарження судових рішень, є обґрунтована необхідність відступлення від висновку саме щодо застосування норми права у подібних правовідносинах викладеного у постанові Верховного Суду, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови.
Верховний Суд вважає за необхідне звернутися до правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі №823/2042/16 та у постановах Верховного Суду від 28.09.2021 у справі №910/8091/20, від 24.06.2021 у справі №914/2614/13, де відзначено: «з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання».
Основним завданням Верховного Суду є забезпечення сталості та єдності судової практики. Відтак, для відступу від правової позиції, раніше сформованої Верховним Судом, необхідно встановити, що існує об`єктивна необхідність такого відступу саме у конкретній справі.
Верховний Суд звертає увагу, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема:
1) зміна законодавства (існують випадки, за яких зміна законодавства не дозволяє суду однозначно дійти висновку, що зміна судової практики можлива без відступу від раніше сформованої правової позиції);
2) ухвалення рішення Конституційним Судом України;
3) нечіткість закону (невідповідності критерію "якість закону"), що призвело до різного тлумаченням судами (палатами, колегіями) норм права;
4) винесення рішення ЄСПЛ, висновки якого мають бути враховані національними судами;
5) зміни у праворозумінні, зумовлені: розширенням сфери застосування певного принципу права; зміною доктринальних підходів до вирішення складних питань у певних сферах суспільно-управлінських відносин; наявністю загрози національній безпеці; змінами у фінансових можливостях держави.
Також, слід зазначити, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom) наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.
Отже, причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. Водночас, з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.
Так суди обох інстанцій послались на постанову Верховний Суд у постанові від 25.06.2024 у справі № 923/1292/21, у якій Суд сформулював такі висновки щодо застосування положень статті 22 та частини 4 статті 80 Закону України № 2145-VІІІ у подібних правовідносинах, пов`язаних із визнанням недійсним договору оренди нерухомого майна, яке входить до складу об`єкта освіти, закріпленого за державним професійно-технічним навчальним закладом і переданого в користування не в цілях навчально-виховного процесу, а з метою одержання орендарем прибутку:
1) статтею 22 Закону України № 2145-VІІІ передбачено, що, юридична особа має статус закладу освіти, якщо основним видом її діяльності є освітня діяльність. Права та обов`язки закладу освіти, передбачені цим Законом та іншими законами України, має також фізична особа-підприємець або структурний підрозділ юридичної особи приватного чи публічного права, основним видом діяльності якого є освітня діяльність. Фізична особа-підприємець або структурний підрозділ юридичної особи приватного чи публічного права, освітня діяльність якого перестає бути основним видом його діяльності, втрачає права та обов`язки, у тому числі права на пільги, передбачені законодавством для закладу освіти;
2) навчально-виховний процес, як складова освітньої діяльності - це система організації навчально-виховної, навчально-виробничої діяльності, визначеної навчальними, науковими, виховними планами (пункт 1.2 Положення про організацію роботи з охорони праці учасників навчально-виховного процесу в установах і навчальних закладах, затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України від 01.08.2001 № 653);
3) водночас згідно зі статтею 42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку;
4) отже, навчально-виховний процес та підприємницька діяльність мають різні завдання, цілі, мету, результати і вплив на учнів ліцею. Таким чином, діяльність суб`єкта освітньої діяльності, яка спрямована на організацію, забезпечення та реалізацію освітнього процесу, і буде визначати пов`язаність з освітнім процесом;
5) згідно з інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань видами економічної діяльності фізичної особи-підприємця Орел М. І. (далі - ФОП Орел М. І.) є друкування іншої продукції (основний), виробництво іншого трикотажного та в`язаного одягу, виробництво паперових канцелярських виробів, виробництво інших виробів з паперу та картону, надання інших послуг бронювання, неспеціалізована оптова торгівля, інші види роздрібної торгівлі, інші види видавничої діяльності, консультування з питань інформатизації, виробництво ігор та іграшок;
6) таким чином, ФОП Орел М.І. не належить до суб`єктів освітньої діяльності, а його діяльність не була спрямована на організацію забезпечення та реалізацію освітнього процесу, оскільки використання державного окремого індивідуально визначеного нерухомого майна - частини будівлі літ. "Б" (реєстровий номер майна 36235691.25.ОЕКОВФ092) загальною площею 362,4 м2 та сараю літ. "В" (реєстровий номер майна 36235691.25.ОЕКОВФ094) загальною площею 73,2 м2 за адресою: м. Херсон, вул. Баку, 8, що перебуває на балансі Державного професійно-технічного навчального закладу «Херсонський професійний ліцей зв`язку та поліграфії», з метою друкування поліграфічної продукції для отримання прибутку жодним чином не пов`язано ні з навчальним процесом, ні з забезпеченням навчального процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, а тому у цьому випадку вказане майно не могло бути переданим в оренду через існування прямої заборони закону, а саме частини 4 статті 80 Закону України «Про освіту»;
7) подальше укладення орендарем та балансоутримувачем договору про надання освітніх послуг у сфері професійної освіти, за яким має проводитись підготовка і направлення на роботу до орендаря трьох випускників у 2020, 2021 та 2022 роках, а також договорів про навчально-виробничу практику учнями навчального закладу від 01.06.2020, від 22.04.2021 не змінює змісту оспорюваного договору оренди № 1611-20-065 та не свідчить про дотримання положень частини 4 статті 80 Закону України «Про освіту» під час його укладення, адже саме у договорі оренди має бути визначено мету (цільове призначення) використання майна. Натомість у пункті 1.2 договору оренди № 1611-20-065 визначено, що майно передається в оренду з метою друкування поліграфічної продукції, що спростовує посилання скаржника (орендодавця) на договори про надання освітніх послуг у сфері професійної освіти та про навчально-виробничу практику учнями навчального закладу.
У підсумку, залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції в справі № 923/1292/21, якою було задоволено позов заступника керівника Херсонської окружної прокуратури Херсонської області в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду виснував про те, що, укладаючи спірний договір оренди № 1611-20-065, сторони не дотрималися вимог статті 80 Закону України «Про освіту», що в силу статей 203, 215 ЦК України та статті 207 ГК України є правовою підставою для визнання його недійсним та, як наслідок, для звільнення та повернення орендованого нерухомого майна навчального закладу.
Скаржником не доведено, що відповідні висновки, викладені у вказаній постанові та застосовані в оскаржених судових рішеннях є помилковими, неефективними чи застосований у рішеннях підхід очевидно застарів внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання. При цьому у Верховному Суді сформувалася стала практика (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 906/165/17, від 11.04.2018 у справі № 911/1610/16, від 03.05.2018 у справі № 902/215/17, від 30.03.2021 у справі № 922/2712/19, від 13.10.2021 у справі № 923/1169/20, від 20.01.2022 у справі № 906/1551/20, від 08.11.2022 у справі № 917/1090/21, від 10.01.2024 у справі № 924/391/23, від 14.02.2024 у справі № 910/14998/22, від 03.04.2024 у справі № 906/5/23, від 09.04.2024 у справі № 927/400/23, від 22.05.2024 у справі № 906/1105/22, від 23.07.2024 у справі № 912/673/23, від 17.09.2024 у справі № 927/55/23, від 13.11.2024 у справі № 927/1424/23, від 03.12.2024 у справі № 914/3310/23, від 12.03.2025 у справі № 903/493/24, від 01.04.2025 у справі № 927/1687/23, від 27.08.2025 у справі № 902/941/24) зі спорів, що виникли з правовідносин, пов`язаних із визнанням недійсним договору оренди нерухомого майна, яке входить до складу об`єкта освіти, закріпленого за державним/комунальним навчальним закладом на праві господарського відання або оперативного управління, та зобов`язанням повернути вказане майно балансоутримувачу.
Більше того, в подібній справі за участю скаржника (№ 910/12462/25) Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в ухвалі від 04.06.2026 відмовив у відкритті касаційного провадження за п. 5 ч. 1 ст. 293 ГПК України, зазначивши про відсутність підстав для відступу від зазначеного висновку.
Відтак зазначена заявником в касаційній скарзі підстава щодо необхідності для відступу від правових позицій Верховного Суду не отримала підтвердження під час касаційного провадження. Оскільки перелік підстав для закриття касаційного провадження, визначений ст. 296 ГПК України, є вичерпним, і в ньому не передбачено можливості закриття касаційного провадження у разі непідтвердження підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 2 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу в цій частині необхідно залишити без задоволення.
Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів вважає доводи касаційної скарги необґрунтованими, а оскаржені судові рішення такими, що відповідають фактичним обставинам справи та нормам процесуального права і не суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах, на які скаржник посилається в якості підстави касаційного оскарження, а тому підстави для скасування оскаржених судових рішень відсутні.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша та друга статті 300 ГПК України). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц вказала, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд касаційної інстанції ґрунтується на висновках, які зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. У цій справі Верховний Суд дійшов висновку, що скаржнику було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій.
За змістом п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до положень ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених ст. 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Оскільки суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін оскаржені судові рішення, судові витрати, відповідно до ст. 129 ГПК України, покладаються на заявника касаційної скарги.
Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд -
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Скуза Ігоря Васильовича залишити без задоволення.
Постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.06.2026 та рішення Господарського суду міста Києва від 02.02.2026 у справі № 910/13684/25 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Могил С.К.
Судді: Волковицька Н.О.
Случ О.В.