УХВАЛА
30 вересня 2026 року
м. Київ
cправа № 927/781/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Міщенка І.С. - головуючого, Берднік І.С., Зуєва В.А.,
розглянувши касаційну скаргу Акціонерного товариства «Дельта Банк»
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.06.2026 у справі
за позовом Акціонерного товариства «Укрсиббанк»
до Акціонерного товариства «Дельта Банк»
за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: (1) ОСОБА_1 ; (2) ОСОБА_2
про скасування державної реєстрації обтяження іпотекою
ВСТАНОВИВ
Верховний Суд ухвалою від 24.08.2026 відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі - АТ «Дельта Банк», відповідач, скаржник) на постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.06.2026.
Суд, ознайомившись з матеріалами справи та касаційної скарги, встановив наступне.
Акціонерне товариство «Укрсиббанк» (далі - АТ «Укрсиббанк», позивач) звернувся до суду з позовом до АТ «Дельта Банк» про касування державної реєстрації від 04.12.2012 за №7140092 обтяження іпотекою майна - квартири за адресою: АДРЕСА_1 на користь АТ «Дельта Банк».
Позивач зазначає, що підставою для заміни в Державному реєстрі іпотек іпотекодержателя з АТ «Укрсиббанк» на АТ «Дельта Банк» став договір купівлі-продажу прав вимоги від 08.12.2011, який дійсно укладався між сторонами, проте не передбачає відступлення прав вимоги за кредитним договором від 06.05.2008 та договором іпотеки від 06.05.2008 №31708Z106, які укладені між позивачем та фізичними особами. Отже, позивач не відступав відповідачу прав іпотекодержателя спірного майна, тому спірний реєстраційний запис про обтяження предмета іпотеки на користь відповідача вчинений без жодних правових підстав. Така помилка має бути виправлена шляхом скасування державної реєстрації змін до запису про обтяження майна іпотекою стосовно АТ «Дельта Банк» та одночасним поновленням прав іпотекодержателя АТ «Укрсиббанк».
Господарський суд Чернігівської області рішенням від 19.02.2026 у позові відмовив.
Мотивував рішення тим, що позивач обрав неефективний спосіб захисту порушеного права, оскільки пред`явлення вимоги про скасування державної реєстрації права іпотеки є ефективним способом захисту прав саме володіючого власника нерухомого майна яким у спірних правовідносинах є іпотекодавець спірного майна. Належним способом захисту прав позивача має бути вимога про визнання прав іпотекодержателя спірного майна.
Північний апеляційний господарський суд постановою від 09.06.2026 рішення суду першої інстанції скасував, ухвалив нове рішення про задоволення позову. Скасував державну реєстрацію обтяження іпотекою спірного майна, що проведена державним реєстратором у Державному реєстрі іпотек 04.12.2012 за № 7140092 на користь АТ «Дельта Банк».
Суд апеляційної інстанції встановив, що АТ «Укрсиббанк» є дійсним іпотекодержателем спірного нерухомого майна на підставі кредитного договору від 06.05.2008 та договору іпотеки від 06.05.2008 №31708Z106. Натомість АТ «Дельта Банк» не набув прав кредитора/іпотекодержателя за названими правочинами, оскільки не отримав права вимоги за відповідними зобов`язаннями від позивача за договором купівлі-продажу прав вимоги від 08.12.2011 №2949. Отже, спірна реєстраційна дія щодо відповідача вчинена помилково, а тому підлягає скасуванню, що забезпечить ефективне відновлення прав позивача.
Не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанції, відповідач звернувся з касаційною скаргою, у якій просить її скасувати з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, рішення суду першої інстанції залишити в силі.
За доводами скаржника суд апеляційної інстанції не врахував висновки Верховного Суду в постановах:
- від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20, від 16.11.2022 у справі № 911/3135/20 про те, що якщо власник предмета іпотеки або інша зацікавлена особа вважає, що таке право іпотеки припинено або взагалі не існувало, то може звернутися з позовною вимогою про визнання права іпотеки припиненим чи про визнання відсутності права іпотеки. Спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду;
- від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі № 48/340, від 22.10.2019 у справі № 923/876/16, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, по захист якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення;
- від 25.01.2022 у справі № 143/591/20, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц про те, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові.
Скаржник вважає, що суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні позовних вимог, враховуючи обрання позивачем неналежного способу захисту порушеного права у спірних правовідносинах.
Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
На предмет подібності слід оцінити саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін у справі та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їх змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним і об`єктним критерієм відповідно.
Не можна посилатись на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
До того ж алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить у першу чергу від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад у справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування, який може змінюватися в процесі її розгляду.
Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. Самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.
Проаналізувавши висновки, що викладені у постановах Верховного Суду у справах, на які посилається скаржник, суд касаційної інстанції вважає, що вони стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі, що переглядається, з огляду на таке.
Заперечуючи висновки суду апеляційної інстанції щодо ефективності обраного позивачем способу захисту його прав іпотекодержателя, відповідач послався на висновки Верховного Суду в постановах від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20, від 16.11.2022 у справі № 911/3135/20 про те, що якщо власник предмета іпотеки або інша зацікавлена особа вважає, що таке право іпотеки припинено або взагалі не існувало, то він може звернутися з позовною вимогою про визнання права іпотеки припиненим чи про визнання відсутності права іпотеки.
Наведені скаржником усталені висновки суду касаційної інстанції щодо способу захисту, сформовані у справі № 522/1528/15-ц, стосуються спорів щодо захисту прав позичальника та/або поручителя у випадках, коли: (1) кредитор у таких правовідносинах без звернення до суду з відповідним позовом може звернути стягнення на майно особи, яку він вважає боржником, інших осіб або інакше одержати виконання поза волею цієї особи-боржника в позасудовому порядку; (2) особа не вважає себе боржником у відповідних правовідносинах і не може захистити її право у межах судового розгляду, зокрема, про стягнення з неї коштів на виконання зобов`язання, оскільки такий судовий розгляд кредитор не ініціював (наприклад, кредитор надсилає претензії, виставляє рахунки на оплату тощо особі, яку він вважає боржником).
Разом з тим у справі № 209/3085/20 вирішувався спір про поділ спільної сумісної власності подружжя; у справі №911/3135/20 розглядався позов фізичної особи - кредитора до органу місцевого самоврядування про скасування державної реєстрації припинення юридичної особи - боржника з підстави порушення процедури припинення такої юридичної особи. У цих справах суд касаційної інстанції взагалі не формулював висновку щодо способу захисту прав у іпотечних правовідносинах, на який посилається скаржник в касаційній скарзі.
Натомість у справі, що переглядається, позивач, як дійсний іпотекодержатель, заявив вимогу про скасування державної реєстрації права іпотеки відповідача з підстави помилкового внесення до державного реєстру речових прав реєстраційного запису щодо останнього, оскільки відповідне право іпотекодержателя позивач на користь відповідача не відступав.
Отже, посилання скаржника на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у зазначених вище постановах, не можуть бути взяті до уваги, оскільки правовідносини у справі, що розглядається, і в зазначених відповідачем справах істотно відмінні за змістовним критерієм, підставами позову і фактично-доказовою базою, а також встановленими судами попередніх інстанцій обставинами у кожній справі і зібраними та дослідженими в них доказами, залежно від яких (обставин і доказів) й прийнято судове рішення. Наведене не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними, у тому числі з урахуванням змісту правовідносин та доводів учасників справи, якими вони обґрунтовували свої позиції.
Верховний Суд відзначає, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Відповідно неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини. Такий правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №696/1693/15-ц та від 12.10.2021 у справі №233/2021/19.
Крім того, цитування скаржником в касаційній скарзі правових висновків Верховного Суду у справах №338/180/17, №905/1926/16, №569/17272/15-ц, №48/340, № 923/876/16, № 916/1415/19, №143/591/20, №925/642/19 №200/606/18, №359/3373/16-ц щодо способів судового захисту є загальними вимогами законодавства, певним алгоритмом дій суду та мають бути дотримані судами при розгляді будь-якого судового спору. Однак у кожній з наведених справ, які переглядались Верховним Судом, ці норми та принципи застосовані з урахуванням конкретних обставин справи та поданих сторонами доказів в межах конкретного предмета доказування, тому відповідні посилання скаржника не є належним правовим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, а зміст зазначених скаржниками постанов не свідчить про застосування судом апеляційної інстанції у справі, що розглядається, норм права без урахування висновків, викладених у цих постановах.
Верховний Суд наголошує, що положення ГПК України покладають обов`язок з визначення та доведення того, якого висновку Верховного Суду не було враховано при прийнятті оскаржуваного рішення, саме на скаржника, що, з урахуванням положень статті 290 ГПК України, зобов`язує останнього, а не суд, у скарзі повно викласти та детально описати невідповідність оскаржуваного судового рішення практиці Верховного Суду із застосування конкретної норми. Верховний Суд не наділений повноваженнями за скаржника доповнювати касаційну скаргу міркуваннями та обґрунтуванням підстав касаційного оскарження, яких не виклав сам скаржник. В іншому випадку вказане би призводило до порушення таких принципів господарського процесу, як змагальність та диспозитивність.
Відтак визначений скаржником виключний випадок для касаційного перегляду судових рішень не підтвердився.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").
Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення ЄСПЛ у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996; "Brualla Gomes de la Torre v. Spain" від 19.12.1997).
Як вказала об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб.
За вказаних обставин касаційне провадження за касаційною скаргою відповідача підлягає закриттю відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України.
У зв`язку з тим, що Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження, судові витрати за розгляд касаційної скарги покладаються на скаржника та поверненню відповідно до пункту 5 частини 1 статті 7 Закону України «Про судовий збір» не підлягають.
Керуючись статтями 234, 287, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
УХВАЛИВ:
Касаційне провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства «Дельта Банк» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.06.2026 у справі № 927/781/25 закрити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Головуючий Міщенко І.С.
Судді Берднік І.С.
Зуєв В.А.