УХВАЛА
16 вересня 2026 року
м. Київ
справа № 676/1658/25
провадження № 61-3545св26
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , Головне управління державної податкової служби у Хмельницькій області,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Головного управління державної податкової служби у Хмельницькій області на рішення Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 30 вересня 2025 року у складі судді Вдовичинського А. В. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 17 лютого 2026 року у складі колегії суддів Ярмолюка О. І., Грох Л. М., Янчук Т. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , Головного управління державної податкової служби у Хмельницькій області (далі - ГУ ДПС у Хмельницькій області; Управління) про зняття арешту.
Позов мотивований тим, що автомобіль «HYUNDAI Tucson», 2008 року випуску, номер кузова НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 , державний реєстраційний номер НОМЕР_3 (далі - автомобіль) належить їй на праві власності.
В ході досудового слідства у кримінальній справі про обвинувачення ОСОБА_2 (чоловік позивача) постановою слідчого від 22 квітня 2009 року накладено арешт на автомобіль. Обвинувальний вирок Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 16 серпня 2017 року стосовно ОСОБА_2 скасовано, ОСОБА_2 звільнено від кримінальної відповідальності за частиною третьою статті 27, частиною третьою статті 212, частиною третьою статті 27, частиною першою статті 366, частиною першою статті 366 КК України у зв`язку із закінченням строків давності, а кримінальне провадження стосовно нього закрито. Арешт автомобіля обмежує право позивача на розпорядження ним, а відповідач відмовляється зняти цей арешт через відсутність відповідних повноважень.
Просила суд зняти обтяження у виді арешту на автомобіль, яке накладено постановою старшого слідчого з особливо важливих справ слідчого відділу податкової міліції Державної податкової адміністрації у Хмельницькій області Копитіна В. Ю. від 22 квітня 2009 року.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 30 вересня 2025 року, залишеним без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 17 лютого 2026 року, позов задоволено.
Знято обмеження у виді арешту на транспортний засіб «HYUNDAI Tucson», 2008 року випуску, з державним номерним знаком НОМЕР_3 , номер кузова НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 , яке накладено постановою від 22 квітня 2009 року старшого слідчого з ОВС СВ ПМ ДПА у Хмельницькій області полковником міліції Копитіним В. Ю.
Рішення мотивовані тим, що арешт на автомобіль накладено під час досудового розслідування у кримінальній справі про обвинувачення колишнього чоловіка позивача - ОСОБА_2 з метою забезпечення конфіскації майна. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 листопада 2019 року у справі № 643/3614/17 (провадження № 14-479цс19) дійшла висновку про те, що вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції (пункт 37). Відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 727/2878/19 спори про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами КПК України 1960 року та незнятого за цим Кодексом після закриття кримінальної справи слід розглядати за правилами цивільного судочинства (пункт 42).
Оскільки кримінальне провадження стосовно ОСОБА_2 закрито у зв`язку з закінченням строків давності, а арешт з автомобіля не знято, то цей арешт перешкоджає позивачу розпоряджатися автомобілем і підлягає скасуванню.
Посилання представника відповідача на те, що ГУ ДПС у Хмельницькій області не є належним відповідачем, оскільки управління не є правонаступниками ПМ Головного управління ДПА у Хмельницькій області в частині публічно-правових функцій, суд відхилив. Враховував, що за сталою судовою практикою у випадках, коли арешт майна проводиться для забезпечення конфіскації чи стягнення майна на користь держави, підлягає вирішенню питання щодо участі у справі відповідного територіального органу Державної податкової служби України. Зазначене узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2019 року у справі № 450/1411/16.
З огляду на те, що арешт на автомобіль накладено з метою конфіскації майна на користь держави, Управління як орган державної влади, що, серед іншого, організовує роботу з виявлення, обліку, зберігання, оцінки, розпорядження майном, яке переходить у власність держави, є належним відповідачем у справі. Оскільки арешт на автомобіль накладено органом досудового розслідування з метою забезпечення конфіскації майна ОСОБА_2 на користь держави, то ОСОБА_1 правомірно пред`явила позов про зняття цього арешту як до самого ОСОБА_2 , так і до Управління.
Аргументи учасників справи
18 березня 2026 року через підсистему «Електронний суд» ГУ ДПС у Хмельницькій області подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржувані рішення та постановити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції не врахував висновок Верховного Суду, викладений в постанові від 24 травня 2023 року у справі № 299/2931/17, в якому вказано, що держава, на користь якої конфісковане спірне майно, повинна бути залучена в якості співвідповідача у справі. Представництво в суді законних інтересів держави здійснює, зокрема прокурор (стаття 23 Закону України «Про прокуратуру»). У статті 2 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що на прокуратуру покладаються, зокрема функції підтримання державного обвинувачення в суді та нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах. Отже, прокурор, як особа, що підтримує державне обвинувачення, наділена певними процесуальними повноваженнями і на стадії виконання вироку суду.
Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій наведеного не врахували, не звернули уваги, що позов пред`явлено не до всіх належних відповідачів, внаслідок чого зробили помилковий висновок про задоволення позову.
Саме у 2012 році відбулась суттєва зміна щодо роботи з конфіскованим майном, з вказаного року, податковий орган здійснює роботу лише з конфіскованим майном, вилученим за порушення митного та податкового законодавства. На час розгляду позовної заяви податкові органи керуються ПК України, прийнятим Законом України від 02 грудня 2010 року № 2755-VI (із змінами та доповненнями, в редакції від 03 вересня 2024 року). Пунктом 191.1.23 статті 191 «Функції контролюючих органів» серед інших функцій визначено, що контролюючі органи організовують роботу з виявлення, обліку, зберігання, оцінки та розпорядження безхазяйним майном та іншим майном, що переходить у власність держави, а також з обліку, попередньої оцінки, зберігання майна, вилученого та конфіскованого за порушення митного і податкового законодавства. Таким чином, відносини щодо яких виник спір, знаходяться за межами компетенції, функцій та повноважень податкової служби, тому ГУ ДПС у Хмельницькій області не є належною стороною у справі.
В позовній заяві жодним чином не зазначено, який саме безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами має ГУ ДПС у Хмельницькій області, та, які саме права, свободи чи інтереси позивача порушило Управління, і тому є відповідачем у цивільній справі. Представник позивача просить суд зняти обтяження у вигляді арешту майна, при цьому ГУ ДПС у Хмельницькій області не наділене відповідними повноваженнями, і тому є неналежним відповідачем у цій справі.
Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду
Ухвалою Верховного Суду від 27 березня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі.
В зазначеній ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (апеляційний суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 24 травня 2023 року у справі № 299/2931/17, від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц, від 12 квітня 2021 року у справі № 564/2227/17, від 28 жовтня 2020 року у справі № 761/23904/19, від 05 травня 2020 року у справі № 554/8004/16, від 26 листопада 2019 року у справі № 905/386/18, від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц).
Ухвалою Верховного Суду від 29 липня 2026 року відмовлено ГУ ДПС у Хмельницькій області у задоволенні клопотання про повідомлення про час і місце розгляду справи та розгляд справи за його участі; справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що з 03 грудня 1977 року до 08 липня 2010 року ОСОБА_2 і ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі.
ОСОБА_1 є власницею автомобіля.
Під час досудового розслідування у кримінальній справі про обвинувачення ОСОБА_2 та інших за частиною третьою статті 212, частиною другою статті 366 КК України постановою старшого слідчого з особливо важливих справ слідчого відділу податкової міліції Державної податкової адміністрації у Хмельницькій області Копитіна В. Ю. від 22 квітня 2009 року накладено арешт на автомобіль.
Ухвалою Тернопільського апеляційного суду від 22 травня 2019 року вирок Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 16 серпня 2017 року стосовно ОСОБА_2 скасовано, ОСОБА_2 звільнено від кримінальної відповідальності за частиною третьою статті 27, частиною третьою статті 212, частиною третьою статті 27, частиною першою статті 366, частиною першою статті 366 КК України у зв`язку із закінченням строків давності, визначених статтею 49 КК України, а кримінальне провадження стосовно нього закрито.
12 листопада 2024 року позивач звернулась з заявою до начальника ГУ ДПС У Хмельницькій області про зняття арешту з автомобіля.
18 листопада 2024 року листом ГУ ДПС у Хмельницькій області вказано, що порушене питання не входять до повноважень ГУ ДПС у Хмельницькій області, не стосуються його публічно-владних функцій, а станом на 24 лютого 2023 року до Реєстру не внесено запис про припинення ГУ ДФС у Хмельницькій області.
Позиція Верховного Суду
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
1.
Спори про право цивільне, пов`язані з належністю майна, на яке накладено арешт, розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово вирішувала питання щодо юрисдикції суду за вимогами про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами кримінального судочинства.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 640/17552/16-ц (провадження № 14-418цс18) вказано, що «у разі, якщо право власності особи порушене у кримінальному провадженні, така особа, навіть за умови, що вона не є учасником кримінального провадження, має право на звернення з клопотанням про скасування арешту та вирішення інших питань, які безпосередньо стосуються її прав, обов`язків чи законних інтересів, у порядку, передбаченому КПК України. … Тобто чинним кримінальним процесуальним законом передбачено способи захисту прав власника або володільця майна, який не є учасником кримінального провадження і, разом з тим, чинним цивільно-процесуальним законом не передбачена можливість такого захисту у порядку цивільного судочинства. … Оскільки Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що зняття арешту з майна, накладеного в рамках кримінального провадження, розглядається у встановленому кримінальним процесуальним законодавством порядку, відтак спір у цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства».
Якщо арешт накладений на майно особи, яка не є учасником кримінального провадження, розпочатого в період дії КПК України 1960 року і такого, що триває, а кримінальне провадження не передане до суду на час набрання чинності КПК України 2012 року, то вирішення питання щодо зняття такого арешту й оскарження відповідних дій або бездіяльності слідчого в кримінальному провадженні здійснюються за правилами КПК України 2012 року (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 461/233/17 (провадження
№ 14-326цс18)).
Якщо арешт накладений за КПК України 2012 року на майно особи, яка не є учасником кримінального провадження, то вирішення питання щодо зняття такого арешту й оскарження відповідних дій або бездіяльності слідчого в кримінальному провадженні здійснюються за правилами КПК України 2012 року (постанови Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2018 року у справі № 202/5044/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 636/959/16-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 202/1452/18, від 11 вересня 2019 року у справі № 504/1306/15-ц).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі
№ 2-3392/11 (провадження № 14-105цс19) зроблено такі висновки:
«порядок скасування арешту майна, що накладений в межах кримінального провадження, встановлено статтею 174 КПК України 2012 року, і відповідно підлягає розгляду за правилами кримінального судочинства.
Проте, арешт на спірні приміщення було накладено слідчим під час досудового слідства у кримінальній справі щодо обвинувачення ОСОБА_15 на підставі положень КПК України 1960 року.
При цьому згідно з пунктом 9 розділу XI «Перехідні положення» КПК України 2012 року питання про зняття арешту з майна, накладеного під час дізнання або досудового слідства до дня набрання чинності цим Кодексом, вирішується в порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом.
Спори про право цивільне, пов`язані з належністю майна, на яке накладено арешт, розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що арешт на спірне майно було накладено слідчим під час досудового слідства у кримінальній справі щодо обвинувачення ОСОБА_15, а з позовом про зняття арешту з майна звернулися ОСОБА_14 , ОСОБА_12 та ОСОБА_13, які не є сторонами кримінального провадження.
Вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області від 18 травня 2015 року ОСОБА_15 засуджено за частиною третьою статті 368 КК України (в редакції Закону № 1508-VI від 11 червня 2009 року) до покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років з позбавленням права обіймати посади, пов`язані із здійсненням правосуддя, строком на 3 роки та з конфіскацією всього належного йому на праві власності майна.
Отже, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про розгляд зазначеної справи в порядку цивільного судочинства».
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 листопада 2019 року у справі № 643/3614/17 (провадження № 14-479цс19), висновки якої в цій справі врахували суди, вказала, що:
«26. Арешт на спірне майно було накладено під час дії КПК України 1960 року за процедурою, встановленою цим нормативно-правовим актом.
27. Відповідно до пункту дев`ятого розділу ХІ «Перехідні положення» КПК України 2012 року арешт майна, застосований до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжує свою дію до його зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом. Дана норма узгоджується з вимогами частини першої статті 5 КПК України, за якою процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.
28. З огляду на зазначене, на правовідносини, пов`язані з розв`язанням питання про припинення арешту майна, поширюються норми КПК України 1960 року. Проте положеннями цього Кодексу передбачалося прийняття рішення про зняття арешту з майна на стадії досудового слідства лише в межах провадження у кримінальній справі - або одночасно з винесенням постанови про її закриття (частина перша статті 214), або раніше, якщо в застосуванні відповідного заходу відпаде потреба (частина шоста статті 126).
29. Вироком Харківського районного суду Харківської області від 05 серпня 2013 року, яким ОСОБА_1 засуджено до 15 років позбавлення волі, вирішено питання щодо конфіскації всього майна, що є власністю засудженого, у тому числі й того, на яке постановою слідчого Харківської міжрайонної прокуратури від 07 липня 2008 року накладено арешт.
30. При цьому у межах кримінальної справи, що розслідувалася, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не набували процесуального становища підозрюваних, обвинувачених, а як власники майна чинним на той час кримінально-процесуальним законом не були наділені процесуальним правом ініціювати питання про звільнення його з-під арешту у зв`язку з тим, що майно належить не засудженому, а їм.
31. Із урахуванням викладеного, а також втрати чинності КПК України 1960 року, тривалого часу, що минув після закриття справи, істотних організаційних і кадрових змін, що в подальшому відбулися у правоохоронних органах, вирішення питання про припинення втручання у право власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 шляхом звернення до слідчого або прокурора на підставі КПК України 1960 року очевидно не буде ефективним способом захисту порушеного права.
32. Згідно зі статтею 174 нині чинного КПК України як підозрюваний, обвинувачений, їх захисник або законний представник, так і інший власник або володілець майна вправі звернутися до слідчого судді з клопотанням про скасування арешту майна, в тому числі на тій підставі, що в подальшому застосуванні відповідного заходу відпала потреба.
33. Проте слідчий суддя, як і прокурор, наділений повноваженнями приймати рішення про припинення цього заходу виключно під час досудового розслідування, розпочатого шляхом внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань у порядку, встановленому чинним КПК України. Процедури вирішення означених питань за межами кримінального провадження до набрання чинності цим Кодексом, КПК України не передбачає.
34. Водночас прокурор, слідчий суддя, суд, як і інші органи державної влади та їх посадові особи відповідно до частини другої статті 19 Конституції України зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Однією з загальних засад кримінального провадження згідно з пунктом другим частини першої статті 7, частиною першою статті 9 КПК України є законність, що передбачає обов`язок, суду, слідчого судді, прокурора, керівника органу досудового розслідування, слідчого, інших службових осіб органів державної влади неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства.
35. Суд кримінальної юрисдикції компетентний розглядати цивільний позов лише разом з кримінальною справою, яка надійшла до суду з обвинувальним висновком, і лише у разі, якщо його заявляє особа, котра зазнала матеріальної шкоди від злочину і пред`являє вимогу про її відшкодування до обвинуваченого або до осіб, які несуть матеріальну відповідальність за його дії (частина перша статті 28 КПК України 1960 року).
36. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 пред`являють позов не у зв`язку з завданням їм матеріальної шкоди обвинуваченим, а з підстави необґрунтованого обмеження їхнього права власності постановою слідчого.
37. Вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції. З урахуванням наведеного вище, вирішення цих вимог за правилами кримінального судочинства законом не передбачено.
38. Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом України у постанові від 15 травня 2013 року у справі № 6-26цс13 та Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 24 квітня 2019 року у справі № 2-3392/11 (провадження № 14-105цс19), від 15 травня 2019 року у справі № 372/2904/17-ц (провадження № 14-496цс18), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/1247/18 (провадження № 12-99гс19) і підстав для відступлення від неї немає.
39. Отже, висновок апеляційного суду про те, що питання про виключення майна з-під арешту має розглядатися в порядку КПК України є необґрунтованим».
Отже, за змістом наведених висновків Великої Палати Верховного Суду спір щодо звільнення майна з-під арешту є приватноправовим, якщо арешт накладений на майно особи, яка не була учасником кримінального провадження, розпочатого за правилами КПК України 1960 року та завершеного (вирок, постанова про закриття провадження) на час звернення до суду з таким позовом. Залежно від суб`єктного складу учасників цього спору його слід розглядати за правилами цивільного чи господарського судочинства. Якщо арешт накладений за КПК України 2012 року, а також якщо арешт накладений на майно особи, яка не є учасником кримінального провадження, розпочатого в період дії КПК України 1960 року і такого, що триває, то вирішення питання щодо зняття такого арешту здійснюються за правилами КПК України 2012 року.
Разом з тим, у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 727/2878/19 (провадження № 14-516цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що за правилами цивільного судочинства потрібно розглядати спори про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами КПК України 1960 року і не знятого за цим Кодексом після закриття кримінальної справи (пункт 51)».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 569/4374/16-ц (провадження № 14-159цс18) зазначено, що:
«згідно з пунктом 9 розділу XI «Перехідні положення» чинного КПК України питання про зняття арешту з майна, накладеного під час дізнання або досудового слідства до дня набрання чинності цим Кодексом, вирішується в порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом.
У порядку, передбаченому статтею 411 КПК України (1960 року), суди вправі вирішувати питання, які виникають при виконанні вироку, зокрема про скасування заходів по забезпеченню цивільного позову чи можливої конфіскації майна, якщо при винесенні виправдувального вироку чи відмови в позові або незастосування конфіскації вироком ці заходи не скасовані.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що арешт на спірне майно було накладено слідчим під час досудового слідства у кримінальній справі щодо обвинувачення ОСОБА_4 з метою забезпечення цивільного позову, належного зберігання речових доказів, а також для недопущення в подальшому незаконного відчуження речових доказів, які є об`єктом злочину, та враховуючи, що арешт на спірне майно було накладено за правилами КПК України 1960 року, суди дійшли правильного висновку про те, що зазначена справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 296/8586/16-ц(провадження № 14-387цс18) вказано, що «арешт на майно накладений за правилами кримінального судочинства підлягає скасуванню за правилами того виду ж судочинства. Але оскільки нормами КПК України 1960 року не було визначено порядку скасування арешту майна за ініціативою осіб які, не були учасниками кримінального провадження, але є власниками або володільцями арештованого майна, при вирішенні зазначеного питання підлягають застосуванню норми КПК України 2012 року. Таким чином, висновки судів першої та апеляційної інстанції про те, що спір у справі може бути розглянутий за правилами цивільного судочинства, є помилковими».
Схожий висновок наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 461/1054/17-ц (провадження № 14-464цс18).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 335/12096/15-ц (провадження № 14-115цс18) вказано, що «суди першої й апеляційної інстанцій дійшли неправильного висновку про можливість розгляду позовних вимог про зняття арешту з автомобіля з порушенням вимог КПК України 1960 року, тобто всупереч процесуальному порядку, в якому його було накладено. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок судів першої й апеляційної інстанцій про необхідність розгляду цього спору за правилами цивільного судочинства».
Спір щодо звільнення майна з-під арешту є приватноправовим, якщо арешт накладений на майно особи, яка не була учасником кримінального провадження, розпочатого за правилами КПК України 1960 року та завершеного (вирок, постанова про закриття провадження) у порядку, передбаченому КПК України 1960 року (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 372/2904/17-ц (провадження № 14-496цс18)).
Якщо арешт накладений на майно особи, щодо якої за КПК 1960 року була порушена кримінальна справа, але надалі постанову про порушення кримінальної справи за тим же процесуальним законом суд скасував, не вирішивши питання про зняття зазначеного арешту, спір про звільнення цього майна з-під арешту слід розглядати за правилами цивільного судочинства (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 766/21865/17 (провадження
№ 14-181цс19)).
За змістом висновків цих постанов Великої Палати Верховного Суду за правилами цивільного судочинства можна розглядати лише спори про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами КПК України 1960 року, якщо такий арешт не знятий після завершення кримінального провадження за цим Кодексом. Тому питання про зняття арешту з майна особи, яка не була учасником кримінального провадження, накладеного в межах кримінального провадження за правилами КПК України 1960 року та незавершеного на момент набрання чинності КПК України 2012 року, розглядається у встановленому КПК України.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги (частина друга статті 414 ЦПК України).
Тому без узгодження та конкретизації наведених висновків Великої Палати Верховного Суду колегія суддів позбавлена можливості вирішити питання юрисдикційності цієї справи за позовом про звільнення майна з-під арешту особи, яка не була учасником кримінального провадження, який накладений за правилами КПК України 1960 року, а відповідне кримінальне провадження завершено на час звернення до суду з таким позовом в порядку, передбаченому чинним КПК України.
Конкретизація висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах є формою відступлення від нього, про що свідчить практика Великої Палати Верховного Суду (див. пункт 62 постанови від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21), пункт 42 постанови від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (провадження № 14-98цс20)).
Колегія суддів акцентує увагу, що КПК України не передбачає механізму вирішення питання зняття (скасування) арешту майна за зверненням осіб, які не були учасником кримінального провадження, який накладений за правилами КПК України 1960 року, а відповідне кримінальне провадження завершено, незалежно від часу, підстав або стадії кримінального провадження на момент такого завершення, як і можливості відновлення кримінального провадження (кримінальної справи) для вирішення наведеного питання.
У зв`язку з цим колегія суддів вважає, що висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 727/2878/19 (провадження № 14-516цс19), від 23 травня 2018 року у справі № 569/4374/16-ц (провадження № 14-159цс18), від 07 листопада 2018 року у справі № 296/8586/16-ц(провадження № 14-387цс18), від 21 листопада 2018 року у справі № 461/1054/17-ц (провадження № 14-464цс18), від 15 травня 2018 року у справі № 335/12096/15-ц (провадження № 14-115цс18), від 15 травня 2019 року у справі № 372/2904/17-ц (провадження № 14-496цс18), від 12 червня 2019 року у справі № 766/21865/17 (провадження № 14-181цс19)), необхідно конкретизувати та зазначити, що:
«спір щодо звільнення майна з-під арешту є приватноправовим, якщо арешт накладений на майно особи, яка не була учасником кримінального провадження, розпочатого за правилами КПК України 1960 року та завершеного (вирок, постанова про закриття провадження) на час звернення до суду з таким позовом. Залежно від суб`єктного складу учасників цього спору його слід розглядати за правилами цивільного чи господарського судочинства. Якщо арешт накладений за КПК України 2012 року, а також якщо арешт накладений на майно особи, яка не є учасником кримінального провадження, розпочатого в період дії КПК України 1960 року і такого, що триває, то вирішення питання щодо зняття такого арешту здійснюються за правилами КПК України 2012 року».
Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, від 28 жовтня 1999 року).
Колегія суддів також зауважує, що сама лише наявність суперечливої практики Великої Палати Верховного Суду при вирішення наведеного питання є достатнім для висновку про виключність відповідної правової проблеми, оскільки свідчить про відсутність сталої судової практики, невизначеність на нормативному рівні цих правових питань та потребу формування єдиної правозастосовної практики.
2.
У справі, що переглядається, з урахуванням доводів касаційної скарги, також потребує вирішення питання щодо належного відповідача як учасника спірних цивільних відносин (органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах) у цій категорії справ.
Судова практика, що у випадках, коли арешт майна проводився для забезпечення конфіскації чи стягнення майна на користь держави, як відповідач до участі у справі залучається відповідний територіальний орган Державної фіскальної (податкової) служби України, сформована до 01 січня 2021 року (див., зокрема, постанову Пленуму Вищого спецiалiзованого суду України з розгляду цивiльних i кримiнальних справ від 03 червня 2016 року № 5, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2019 року у справі № 450/1411/16 (провадження № 14-477цс19)).
Разом з тим, з 01 січня 2021 року територіальні органи податкової та митної служби України втратили статус самостійних юридичних осіб публічного права відповідно та на виконання вимог Закону України «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи», перейшовши на формат роботи як орган державної влади - єдина юридична особа, до складу якої входять відокремлені (територіальні) підрозділи без статусу юридичної особи.
У частині першій статті 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах (стаття 4 ЦПК України).
Здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи (частина перша статті 47 ЦПК України).
Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).
Відповідно до статті 58 ЦПК України юридична особа незалежно від порядку її створення бере участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи), або через представника. Держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада беруть участь у справі через відповідний орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування), або через представника.
Аналогічні положення передбачені в ГПК України (статті 2, 4, 44, 45, 56).
Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі - особи). Учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права (стаття 2 ЦК України).
Відповідно до статті 80 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.
Згідно з частинами другою, третьою статті 81 ЦК України юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом.
На юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом (стаття 82ЦК України).
У частині четвертій статті 91 ЦК України визначено, що цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення.
Водночас у статті 95 ЦК України унормовано, що філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх утворила, і діють на підставі затвердженого нею положення або на іншій підставі, передбаченій законодавством іноземної держави, відповідно до якого утворено юридичну особу, відокремленими підрозділами якої є такі філії та представництва. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності або на іншій підставі, передбаченій законодавством іноземної держави, відповідно до якого утворено юридичну особу, відокремленими підрозділами якої є такі філії та представництва.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 червня 2021 року у справі № 760/32455/19 (провадження
№ 61-16459сво20) зазначено:
«у ЦК України не встановлюється спеціальних вимог щодо довіреності керівника відокремленого підрозділу. Підставою видачі такої довіреності буде виступати акт органу юридичної особи про призначення фізичної особи керівником філії або представництва. Довіреність керівника відокремленого підрозділу має комплексний характер. У частині першій статті 237 ЦК України прямо передбачено, що представник має право або зобов`язаний вчиняти тільки правочини (хоча, наприклад, допускаються винятки відносно, отримання заробітної плати, представництва акціонерів). Всі інші дії не охоплюються цивільним законодавством і регулюються іншими нормами, або взагалі позбавлені такого. До них відносяться й дії щодо процесуального представництва. Від імені юридичних осіб має право виступати керівник відокремленого підрозділу, а не сам підрозділ, адже поміж керівником і юридичною особою існують відносини представництва і його повноваження підтверджуються довіреністю юридичної особи. Процесуальні повноваження керівника відокремленого підрозділу мають бути вказані у довіреності юридичної особи. З урахуванням цивільно-правового положення філій та представництв недопустимою є участь відокремлених підрозділів у певних процесуальних відносинах, оскільки це суперечить цивільно-правовій природі відокремленого підрозділу, як складової частини юридичної особи, що його створила.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що філії та представництва, які не є юридичними особами, не наділені цивільною процесуальною дієздатністю та не можуть виступати стороною у цивільному процесі. Тому справи, в яких відповідачем виступає філія чи представництво, не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, у зв`язку з відсутністю сторони у цивільному процесі, до якої пред`явлено позов, а отже неможливістю вирішення цивільного спору».
Аналогічний висновок підтверджений Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постанові від 31 січня 2024 року у справі № 918/479/23, у постанові від 10 лютого 2026 року у cправі № 910/13088/24, від 08 квітня 2026 року у cправі № 922/2145/25.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 листопада 2025 року у справі № 524/7691/23 вказано, що «суди не врахували, що ІНФОРМАЦІЯ_1 є відокремленим підрозділом; поза увагою судів залишилось те, що районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є відокремленими підрозділами відповідних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, а відтак не мають статусу юридичних осіб; філії та представництва, які не є юридичними особами, не наділені цивільною процесуальною дієздатністю та не можуть виступати стороною у цивільному процесі. Тому справи, в яких відповідачем виступає філія чи представництво, не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, у зв`язку з відсутністю сторони у цивільному процесі, до якої пред`явлено позов, а отже, неможливістю вирішення цивільного спору. Тому судові рішення суду належить скасувати та провадження у справі закрити».
Слід звернути увагу, що статті 4 та 45 ГПК України мають особливу конструкцію, зокрема, у частині другій статті 4 ГПК України передбачено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Проте це не означає, що специфіка усіх справ господарської юрисдикції дозволяє участь в них буть-яких державних органів та органів місцевого самоврядування, в тому числі які є відокремленими (територіальними) підрозділами без статусу юридичної особи. Відповідна конструкція лише пов`язана з особливостями визначення суб`єктного складу для деяких категорій справ, віднесених законом до юрисдикції господарських судів, зокрема, справ про банкрутство (стаття 1 КУзПБ).
На таку особливість звернув увагу Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в ухвалі від 06 березня 2026 року у cправі № 910/3716/25 при поверненні справи відповідній колегії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для розгляду. Колегія суддів в цій справі вважала наявними підстави для відступу від правової позиції, викладеної у постанові Касаційного господарського суду від 31.08.2022 у справі № 921/574/20 (колегія суддів для розгляду справ про банкрутство). У цій постанові суд, виходячи із системного аналізу положень частини другої статті 21-1 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», частини першої статті 45 та частини другої статті 4 ГПК України, статті 1 КУзПБ, а також Положення про Державну податкову службу України і Положення про Головне управління ДПС у Тернопільській області, дійшов висновку, що останнє є відокремленим підрозділом ДПС України, яке хоч і утворене без статусу юридичної особи, однак є органом державної влади (податковим органом, органом стягнення) та може бути стороною в судовому процесі.
У пунктах 7.11., 7.13., 7.16. Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду вказав, що «відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.02.2020 у справі № 918/335/17, судові рішення у процедурі банкрутства можна поділити на дві групи. Одна з них стосується не вирішення спорів, а розв`язання специфічних питань, притаманних саме процедурам банкрутства, тобто непозовному провадженню: про відкриття провадження у справі про банкрутство, про припинення дії мораторію щодо майна боржника, про закриття провадження у справі про банкрутство, про затвердження плану санації, про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, про призначення керуючого санацією, ліквідатора тощо. Друга група стосується виключно вирішення спорів. До неї належать судові рішення щодо розгляду спорів, стороною в яких є боржник. Такі спори розглядаються за позовом сторони, тобто в позовному провадженні. Хоча вони вирішуються тим судом, який відкрив провадження у справі про банкрутство, ці спори не стосуються непозовного провадження, яке врегульоване КУзПБ, а тому регламентуються правилами про позовне провадження, встановленими у ГПК України. Судова палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 20.05.2021 у справі № 910/24368/14 зазначила, що з огляду на те, що правове регулювання статусу учасників у справі про банкрутство регламентовано як нормами ГПК України, так і спеціальним законом - КУзПБ, зміст правосуб`єктності та особливості процесуального статусу конкретного учасника справи розкриваються шляхом системного тлумачення норм цих законодавчих актів з урахуванням особливостей певної стадії процедури банкрутства. Одночасно особливістю провадження саме у справах про банкрутство є можливість обліку у реєстрі кредиторів боржника одразу декількох органів ДПС, кожен з яких обраховує самостійно заборгованість за боржником у залежності від територіального знаходження активів боржника (філій, земельних ділянок тощо)».
Втім, переважна більшість справ господарської юрисдикції має цивільно-правову природу, сторонами в яких можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава, в інтересах якої як сторона судового процесу діє відповідний орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах.
Проте у вказаній справі № 910/3716/25 за позовом АТ «КОМІНБАНК» до Державної податкової служби України про припинення податкової застави, після її повернення Верховним Судом у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду для розгляду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 15 квітня 2026 року зазначив, що висновки судів попередніх інстанцій про неможливість участі ГУ ДПС у судових справах як самостійної сторони є помилковими. Суди попередніх інстанцій, обґрунтовуючи неможливість участі Головного управління ДПС в Івано-Франківській області у справі як відповідача, помилково застосували до спірних правовідносин приписи статті 95 ЦК України щодо статусу філій та представництв юридичних осіб приватного права (суб`єктів господарювання). Разом з тим, погодився з тим, що пред`явлення позову безпосередньо до Державної податкової служби України у цьому випадку не є процесуальним порушенням чи свідченням обрання неналежного відповідача. Оскільки спірне обтяження (податкова застава) накладено в інтересах держави, а ДПС України є вищим органом у єдиній системі податкових органів, пред`явлення позову про припинення застави до центрального органу, до складу якого входить територіальний підрозділ, що вчинив відповідні дії, є цілком допустимим.
Враховуючи такий висновок, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 19 серпня 2026 року у cправі № 903/347/25, вирішуючи питання, чи може Волинська митниця бути позивачем у спорі про оскарження додаткових угод до договору, стороною якого є господарське товариство та Державна митна служба України в особі Волинської митниці як відокремленого підрозділу Державної митної служби України, вказав:
«Верховний Суд звертає увагу, що ч.2 ст.4 ГПК прямо визначає державні органи серед суб`єктів права на звернення до господарського суду, а ч.1 ст.45 ГПК передбачає можливість їх участі як сторін. Тому, ст.44 ГПК необхідно застосовувати системно із урахуванням наведених вище положень, а відсутність статусу юридичної особи не варто автоматично ототожнювати з відсутністю процесуальної правосуб`єктності державного органу.
50. До того ж, Верховний Суд у постанові від 15.04.2026 у справі №910/3716/25 зазначив, що до територіального органу ДПС як органу державної влади помилково застосовувати ст.95 ЦК про філії та представництва юридичних осіб приватного права. Висновок судів про неможливість участі такого органу у справі як сторони Верховний Суд визнав помилковим.
51. У постановах від 02.03.2021 у справі №911/2371/19 та від 29.07.2026 у справі №926/2999/25 Верховний Суд переглянув судові рішення у справах, в яких відповідний територіальний орган Держмитслужби був заявлений відповідачем, і не вважав, що позовні вимоги заявлені до неналежного відповідача.
52. Організаційне визначення митниці як відокремленого підрозділу без статусу юридичної особи не перетворює її на звичайну філію юридичної особи приватного права.
53. Доводи скаржника про те, що суд помилково ототожнив відсутність статусу юридичної особи з відсутністю права на звернення до суду, знайшли своє підтвердження».
Верховний Суд є найвищим судому системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом (частина перша статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, від 21 жовтня 2013 року).
У зв`язку з викладеним колегія суддів також вважає за необхідне відступити від загального висновку, викладеного у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 15 квітня 2026 року у справі № 910/3716/25 та від 19 серпня 2026 року у cправі № 903/347/25, щодо можливості участі у судовому процесі державних органів, які є відокремленими (територіальними) підрозділами без статусу юридичної особи.
Велика Палата Верховного Суду має виснувати, що:
«В ЦПК України та ГПК України не встановлюється спеціальних правил щодо правоздатності та дієздатності державних органів як сторони у судовому процесі. На юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення ЦК України, якщо інше не встановлено законом. Від імені юридичних осіб має право виступати керівник відокремленого підрозділу, а не сам підрозділ, адже поміж керівником і юридичною особою існують відносини представництва і його повноваження підтверджуються довіреністю юридичної особи. Процесуальні повноваження керівника відокремленого підрозділу мають бути вказані у довіреності юридичної особи. З урахуванням цивільно-правового положення відокремлених підрозділів юридичних осіб недопустимою є їх участь у цивільних процесуальних відносинах, оскільки це суперечить цивільно-правовій природі відокремленого підрозділу як складової частини юридичної особи, що його створила.
Тому сторонами в судовому процесі можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава, в інтересах якої як сторона судового процесу діє відповідний орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах. Відокремлені підрозділи, які не є юридичними особами, не наділені процесуальною дієздатністю та не можуть виступати стороною у судовому процесі, якщо інше не встановлено законом.
Справи, в яких відповідачем виступає відокремлений юридичної особи, не підлягають розгляду в порядку цивільного (господарського) судочинства, у зв`язку з відсутністю сторони у цивільному процесі, до якої пред`явлено позов, а отже неможливістю вирішення цивільного спору».
Керуючись статтями 260, 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
УХВАЛИВ:
Передати справу № 676/1658/25 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко