ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Провадження № 22-ц/803/4929/26 Справа № 185/97/25 Суддя у 1-й інстанції - Головін В. О. Суддя у 2-й інстанції - Халаджи О. В.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 вересня 2026 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого - судді Халаджи О. В.
суддів:Гапонова А.В., Никифоряка Л.П.,
секретар Кругман А.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 січня 2026 року, на протокольну ухвалу суду від 19 січня 2026 року про відмову у залученні третьої особи та на додаткове рішення суду від 02 лютого 2026 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Павлоградська міська рада про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітнього сина (суддя першої інстанції Головін В.О.),
В С Т А Н О В И В:
У січні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: Павлоградська міська рада про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітнього сина, в якому просив встановити факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 , неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 січня 2026 року у задоволенні позову відмовлено.
Протокольною ухвалою Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 січня 2026 року у задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 , про залучення третьої особи відмовлено.
Додатковим рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 02 лютого 2026 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу у розмірі 21 000 грн.
Із вказаними судовими рішеннями не погодився позивач, та подав апеляційну скаргу в якій зазначив, що воно ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, а також без врахування всіх обставин справи.
Скаргу мотивує тим, що місцевий суд безпідставно протокольною ухвалою від 19 січня 2026 року відмовив у задоволенні клопотання про залучення до участі у справі третьої особи Військову частину НОМЕР_1 .
Вказує, що позивач не ставить питання визначення місця проживання сина разом з ним зважаючи на вік сина, або питання участі матері у її вихованні чи утриманні, а заявляє вимоги про встановлення факту самостійного виховання ним та утримання такої дитини, то вказане свідчить, що позивач фактично просить суд встановити даний факт для підтвердження наявності у нього підстав для звільнення з військової служби. Незважаючи на проживання матері окремо від дитини, це не впливає на обов`язок відповідачки піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, готувати її до самостійного життя, а також на її обов`язок утримувати сина до досягнення ним повноліття.
Проживаючи в Королівстві Іспанії відповідачка не в повному обсязі виконує свої батьківські обов`язки щодо неповнолітнього сина. Так, за наведених обставин, за якими неповнолітній ОСОБА_5 фактично з 23 грудня 2023 року постійно мешкає із батьком, який фактично самостійно утримує та виховує, оскільки спілкування неповнолітнього сина із відповідачкою більше року взагалі не відбувається, а відповідачка не вживає достатніх заходів з поновлення спілкування із сином. незважаючи на те, що позивач не перешкоджає відповідачці у такому спілкуванні.
ОСОБА_1 просив рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 січня 2026 року, додаткове рішення від 02 лютого 2026 року та протокольну ухвалу суду від 19 січня 2026 року скасувати та задовольнити його вимоги у повному обсязі.
Від представника ОСОБА_2 - ОСОБА_6 , надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому вказано, що Закон не передбачає обов`язку підтверджувати факт відсутності участі батьків у вихованні дитини або підтверджувати його безумовну та одноосібну участь у вихованні та піклуванні шляхом встановлення юридичного факту в судовому порядку. Натомість, такий факт може бути підтверджений за рішенням суду в разі вирішення питання щодо позбавлення особи батьківських прав.
Рішенням суду від 22.11.2024 р. у справі № 185/5258/24 вже встановлено, що відповідачка не ухиляється від виховання сина, а спілкування перерване через об`єктивні обставини війни та позицію дитини, на яку впливає позивач.
Від позивача та його представника до суду не надходило клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката,.
Також вказує, що подане позивачем клопотання про залучення третьої особи було подано з пропуском строку.
ОСОБА_6 просив оскаржувані судові рішення залишити без змін та стягнути з позивача на користь відповідачки витрати на правничу допомогу у розмірі 6000 грн.
Від Органу опіки та піклування Павлоградської міської ради відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Позивач ОСОБА_1 , у судовому засіданні підтримав доводи апеляційної скарги, просив задовольнити її у повному обсязі.
Представник ОСОБА_2 - ОСОБА_6 , у судовому засіданні заперечував проти задоволення скарги, просив судові рішення залишити без змін.
Третя особа у судове засідання не з`явилась, про час, дату та місце розгляду справи була повідомлена належним чином.
Учасники справи, про час, дату та місце розгляду справи були повідомленні належним чином.
Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно ч.1 ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до п. 4 ч.1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступного.
Судом першої інстанції встановлено, що сторони по справі є батьками неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Сім`я припинила існування. У 2022 році після початку війни, відповідач виїхала з дитиною за межі України з метою збереженні життя та здоров`я. У грудні 2023 року позивач таємно, без згоди відповідача вивіз сина до України. На теперішній час дитина проживає разом з батьком у місті Павлограді, навчається в ліцеї №9, відвідує додаткові навчальні зайняття.
Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 22 листопада 2024 року було відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Орган опіки та піклування Павлоградської міської ради про позбавлення батьківських прав. Судом встановлено між іншим те, що «Після повернення Нікіти до України мати усіма можливими способами (через соціальні мережі, в телефонному режимі) намагалась налагодити спілкування з дитиною. Проте, з незалежних від неї обставин, син не бажає з нею спілкуватись. З матеріалів справи та пояснень учасників справи вбачається, що незважаючи на те, що відповідач проживає в іншій країні - вона прагне до спілкування з дитиною та налагодження з нею відносин. Крім зазначеного вище, судом прийнято до уваги наступні обставини: те, що позивач забрав дитину не повідомивши про це завчасно матір; те, що відповідачкою було одразу визнано позов про стягнення аліментів, що свідчить про її небайдужість до матеріального стану дитини, незважаючи на її скрутне матеріальне становище; те, що позивач, будучи військовослужбовцем, не буває вдома тривалий час, залишаючи дитину одного; те, що позивач не намагається нічого робити для налагодження спілкування дитини з матір`ю; те, що дитина має певні психологічні негаразди; те, що син в силу психологічних особливостей не бажає спілкуватись з матір`ю, хоча єдиним видом зв`язку є телефонні розмови чи спілкування через соціальні мережі; відповідачка відносно сина жорстоко не поводилась; існує ймовірність, що даний позов є штучним з метою використання рішення позивачем для ухилення від військової служби; орган опіки та піклування не вбачає підстав для позбавлення відповідача батьківських прав, а його висновок в частині мотивування відібрання дитини у відповідача є без підставний та не обґрунтований; враховуючи вік дитини, остання може самостійно обирати місце проживання.»
В судовому засіданні встановлено, що звертаючись до суду з позовом позивач просить суд встановити факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Матеріалами справи та поясненнями сторін в судовому засіданні встановлено, що даний факт позивачу необхідно встановити для того, щоб мати право звільнитися з військової служби на якій він тривалий час перебуває.
Судом встановлено, що у дитини є мати, яка не позбавлена батьківських прав, бажає щоб дитина проживала разом з нею, займатися вихованням та утриманням сина. Що дитина проживала разом з відповідачем та була таємно вивезена в Україну без її згоди.
Відмовляючи у задоволенні позову місцевий суд виходи з безпідставності заявлених вимог та стягуючи з позивача на користь відповідачки 21000 грн. правничої допомоги вважав вказану суму доведеною.
Апеляційний суд не може погодиться із вказаними висновками суду у повному обсязі.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Враховуючи вимоги ст. 51 Конституції України, ст. 3, 9, 18 Конвенції про права дитини, ст. 7 СК України, а також положення прецедентної практики Європейського суду з прав людини, при вирішенні справи, зокрема, про визначення місця проживання дитини встановлення обставин, які, на думку суду, забезпечують найкращі інтереси дитини та зазначення указаних обставин у відповідному рішенні є обов`язком суду.
Аналіз національного законодавства вказує на те, що втручання суду у вирішення питання щодо місця проживання дитини має відбуватись у крайніх випадках, за наявності спору між батьками, задля сторонньої оцінки обставин, що визначені ч.2 ст.161 СК України.
Відповідно до ст.2 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Заявляючи вимогу про встановлення факту самостійного виховання доньки позивач послався на те, що даний факт йому необхідно для отримання соціальних пільг, виплат та допомоги.
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов`язків (див. постанову Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23).
У цій справі Верховний Суд наголошує, що сам факт проживання дитини з батьком не підтверджує факту самостійного виховання ним дитини, на що звертає увагу в своїй практиці Верховний Суд (див. пункт 58 постанови Верховного Суду від 13 листопада 2025 року у справі № 592/20023/23).
Далі цей суд підкреслює, що відповідно до статті 15 СК сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
У частині четвертій статті 15 СК визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК).
Оскільки в СК чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
СК не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.
Частиною першою статті 152 СК встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.
Суд апеляційної інстанції застосовує саме такий підхід, який відповідає позиції Верховного Суду, яка викладена у згадуваній вище постанові від 13 листопада 2025 року у справі № 592/20023/23.
З цих самих мотивів у своїй практиці Верховний Суд визнавав необґрунтованими доводи касаційних скарг щодо відмов у задоволенні позовної вимоги про встановлення факту одноосібного виховання та утримання позивачем дітей (див., наприклад, ухвали Верховного Суду про відмову у відкриті касаційного провадження від 02 липня 2025 року у справі № 199/4800/24, від 28 листопада 2025 року у справі № 760/2822/25).
Також апеляційним судом враховано, що сам факт проживання дитини з батьком не підтверджує факту самостійного виховання ним дитини.
Таким чином місцевий дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітнього сина, оскільки участь відповідачки в утриманні неповнолітнього ОСОБА_5 підтверджується рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 21.03.2024 року, яким було стягнуто аліменти з ОСОБА_2 на утримання сина ОСОБА_5 в розмірі частки її доходів, а отже у даному випадку вважати, що син сторін перебуває тільки на утримання свого батька неможливо, оскільки дана обставина на підставі ст. 82 ЦПК України не потребує доказування.
На основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які посилалися сторони, як на підставу своїх вимог, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
Що стосується апеляційної скарги на протокольну ухвалу суду від 19 січня 2026 року про відмову у залученні третьої особи.
19 січня 2026 року позивач подав клопотання про в залученні в якості третьої особи - військової частини НОМЕР_2 (ЄДРПОУ НОМЕР_3 , АДРЕСА_1 , тел. НОМЕР_4 , адреса електронної пошти: НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_3 ), де він проходить військову службу. Клопотання було обґрунтоване тим, що позивач проходить військову службу по мобілізації у військовій частині НОМЕР_2 ). Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Украйні» від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 2102-ІХ, в Україні із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб введено воєнний стан, який в подальшому неодноразово продовжений, і діє до теперішнього часу. Пунктом 3) ч. 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок військову службу» передбачено, що однією з підстав звільнення військовослужбовця з військової служби через сімейні обставини, якщо він має дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України. Верховний Суд України у постанові від 22 січня 2025 року за справою № 495/432/23 дійшов до висновку про правомірність і доцільність долучення до участі у справі юридичної особи - військової частини, де проходить військову службу військовослужбовець-батько неповнолітньої дитини, який звернувся до суду з позовом, наслідком розгляду якого можуть бути встановлені сімейні обставини, які є підставою для звільнення з військової служби в особливий період на підставі статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».
Згідно із частиною 1 статті 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до вимог статті 51 ЦПК України суд має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача.
Відповідно до частин 1, 3 статті 53 ЦПК України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї зі сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи. Якщо суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до розгляду встановить, що рішення суду може вплинути на права та обов`язки осіб, що не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.
Частиною 5 ст. 53 ЦПК України встановлено, що про залучення третіх осіб до участі у справі, суд постановляє ухвалу, в якій зазначає, на які права та обов`язки такої особи та яким чином може вплинути рішення суду у справі.
З матеріалів справи вбачається,що ухвалою місцевого суду від 15 січня 2025 року було відкрито провадження та розгляд справи було призначено у спрощеному провадженні з повідомленням сторін на 25.02.2025 року.
25 лютого 2025 року розгляд справи було відкладено на 29.04.2025 року у зв`язку із надходження до суду клопотання представника позивача про відкладення справи.
Фактично, перше судове засідання відбулось 29.04.2025 року, відповідне клопотання про залучення третьої особи, представником позивача було подано 19.01.2026 року, при цьому не наведено поважних причин визначеного строку для подання такого клопотання, а також не вказано причини не залучення третьої особи при поданні позову, а тому колегія суддів вважає, що протокольна ухвала суду від 19 січня 2026 року підлягає залишенню без змін.
Що стосується апеляційної скарги на додаткове рішення суду від 02 лютого 2026 року.
Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI).
Відповідно до статті 19 Закону № 5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є:
- надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави;
- складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру;
- представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону № 5076-VI).
Адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплату гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.
Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.
Разом із тим, чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)).
У рішенні від 19 жовтня 2000 року у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece, заява № 31107/96) (щодо справедливої сатисфакції) ЄСПЛ вирішував питання обов`язковості для цього суду угоди, укладеної заявником зі своїм адвокатом стосовно плати за надані послуги, що співставна з «гонораром успіху». ЄСПЛ указав, що йдеться про договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом. Такі угоди, якщо вони є юридично дійсними, можуть підтверджувати, що у заявника дійсно виник обов`язок заплатити відповідну суму гонорару своєму адвокатові. Однак угоди такого роду, зважаючи на зобов`язання, що виникли лише між адвокатом і клієнтом, не можуть зобов`язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але й ураховуючи також те, чи були вони розумними (§ 55).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19) також зауважила, що за наявності угод, які передбачають «гонорар успіху», ЄСПЛ керується саме наведеними вище критеріями при присудженні судових та інших витрат, зокрема, у рішеннівід 22 лютого 2005 року у справі «Пакдемірлі проти Туреччини» (Pakdemirli v. Turkey, заява № 35839/97) суд також, незважаючи на укладену між сторонами угоду, яка передбачала «гонорар успіху» у сумі 6 672,9,00 євро, однак, на думку суду, визначала зобов`язання лише між заявником та його адвокатом, присудив 3 000,00 євро як компенсацію не лише судових, але й інших витрат (§ 70-72) (пункт 5.43 постанови).
З урахуванням наведеного вище, не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату «гонорару успіху», у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (див. зокрема, постанову Верховного Суду від 19 березня 2025 року у справі № 757/59959/18-ц (провадження № 61-15847св24).)
За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.Для цілей розподілу судових витрат:
- розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
- розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
У додатковій постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 18 лютого 2022 року у справі № 925/1545/20 вказано, що при розподілі судових витрат суд має враховувати: складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; пов`язаність цих витрат із розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність предмета спору; ціну позову, значення справи для сторін; вплив результату її вирішення на репутацію сторін, публічний інтерес справи; поведінку сторони під час розгляду справи (зловживання стороною чи її представником процесуальними правами тощо); дії сторони щодо досудового врегулювання справи та врегулювання спору мирним шляхом.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 751/3840/15 зазначила, що на підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), розрахунок наданих послуг, документів, що свідчить про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Наявність документального підтвердження витрат на правничу допомогу та їх розрахунок є підставою для задоволення вимог про відшкодування таких витрат.
У додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що за результатами аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до ЦПК України законодавцем принципово по-новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства. При вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Витрати на професійну правничу допомогу в разі підтвердження обсягу наданих послуг, виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (постанова Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19).
З матеріалів справи вбачається, що в процесі судового розгляду цивільної справи відповідачем по справі, ОСОБА_2 , були понесені наступні судові витрати, в розмірі 8 000.00 грн., що підтверджується актом приймання-передачі наданої професійної правничої допомоги (наданих послуг) № 3 від 31.01.2025 р. до договору про надання правових послуг адвоката № б/н від 22.02.2024 р., квитанцією до прибуткового касового ордера № 173 від 31.01.2025 р. та в розмірі 13 000.00 грн., що підтверджується актом приймання-передачі наданої професійної правничої допомоги (наданих послуг) № 4 від 20.01.2026 р. до договору про надання правових послуг адвоката № б/н від 22.02.2024 р., квитанцією до прибуткового касового ордера № 195 від 20.01.2026 р. З урахуванням наданих раніше доказів на підтвердження розміру судових витрат, які понесла відповідач ОСОБА_2 , в зв`язку із розглядом справи №185/97/25, загальний розмір судових витрат становить 21 000.00 грн.(8 000,00 + 13 000,00).
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України», від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України», від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Апеляційний суд вважає, що заявлена адвокатом сума у розмірі 21000 грн., є необґрунтованою та непропорційною до наданої адвокатом послуг. В акті вказано «ознайомлення» та «подання». Втім, подання є технічною процесуальною дією направлення документів до суду та учасникам справи через електронний кабінет і саме по собі не є правничою допомогою зі складання відзиву (клопотання, запиту) (підготовки правової позиції та змісту документа). 10. «Ознайомлення» та «подання» мають організаційний характер і не належать до видів правничої допомоги у розумінні ст. ст. 1, 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», тому не підлягають компенсації як окремі правничі послуги; відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 17.01.2022 у справі №756/8241/20.
Враховуючи характер виконаної адвокатом роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру та заяву про зменшення витрат на правничу допомогу, виходячи з конкретних обставин справи, апеляційний суд дійшов висновку про необхідність стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 , 10 000 грн. витрат на професійну правничу допомогу за розгляд справи, оскільки саме ця сума буде відповідати критерію співмірності та критерію реальності адвокатських витрат, а також критерію розумності їхнього розміру та фінансової можливості позивача компенсувати вказану суму відповідачу за надану їй адвокатську допомогу, а отже додаткове рішення суду від 02 лютого 2026 року підлягає зміні шляхом зменшення витрат на правничу допомогу до 10 000 грн.
Крім того, подаючи відзив на апеляційну скаргу, представник ОСОБА_2 - ОСОБА_6 заявив про стягнення з позивача на користь відповідача витрат на правничу допомогу за розгляд справи у суді апеляційної інстанції у розмірі 6000 грн.
На підтвердження понесених витрат ОСОБА_6 надав: договір про надання правничої допомоги від 22.02.2024 року, акт приймання-передачі наданої професійної допомоги від 12.04.2026 року та квитанцію до прибуткового касового ордера №207 від 12.04.2026 року на суму 6000 грн.
Апеляційний суд визначаючи суму, яка підлягає стягненню з позивача на користь відповідача враховую вищевикладену судову практику та правові позиції Верховного Суду та вважає, що заявлена суму у розмірі 6000 грн., не відповідає складності справи та наданих адвокатом послуг та вважає. що з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню сума правничої допомоги за розгляд справи у суді апеляційної інстанції у розмірі 4000 грн.,
Керуючись статтями 141, 374, 376, 382, 383 ЦПК України, апеляційний суд,
ПОСТАНОВИВ :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 січня 2026 року та протокольну ухвалу суду від 19 січня 2026 року про відмову у залученні третьої особи залишити без змін.
Додаткове рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 02 лютого 2026 року змінити, стягнувши ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_5 ) на користь ОСОБА_2 ( НОМЕР_6 ) судові витрати, які складаються з витрат на професійну правничу допомогу адвоката у розмірі 10 000,00 гривень.
Стягнути ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_5 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_7 ) судові витрати, які складаються з витрат на професійну правничу допомогу адвоката за розгляд справи в апеляційному суді у розмірі 4 000,00 гривень.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Судді: О.В. Халаджи
А.В. Гапонов
Л.П. Никифоряк
Повний текст судового рішення складено 29 вересня 2026 року.
Головуючи суддя О.В. Халаджи