ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Провадження № 22-ц/803/773/26 Справа № 932/12380/20 Суддя у 1-й інстанції - Цитульський В.І. Суддя у 2-й інстанції - Пищида М. М.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 вересня 2026 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Пищиди М.М.
суддів - Ткаченко І.Ю., Свистунової О.В.
за участю секретаря судового засідання - Літвінова І.Г.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 грудня 2022 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Виконавчого комітету Дніпровської міської ради, Дніпровської міської ради, ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, про визнання рішення міської ради незаконним, скасування запису державного реєстратора про право власності, визнання договору недійсним, -
В С Т А Н О В И В :
У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Дніпровської міської ради, Виконавчого комітету Дніпровської міської ради, ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, в якому просила:
- визнати незаконним рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 17 червня 1999 року № 1304 «Про передачу у приватну власність та надання у користування земельних ділянок громадянам у Бабушкінському районі м. Дніпропетровська» у частині передання у власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,0225 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 ;
- скасувати запис від 22 лютого 2018 року № 25055683 про державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,0225 га, кадастровий номер [номер приховано]:02:303:0021, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ;
- визнати недійсним договір дарування спірної земельної ділянки від 08 травня 2018 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Воробйовою О. О. за реєстровим № 577, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .
Свої вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що їй та третім особам ОСОБА_4 і ОСОБА_5 на праві спільної часткової власності належить по 57/750 частин домоволодіння на АДРЕСА_1 .
Зазначене домоволодіння розташоване на земельній ділянці площею 591,0 кв. м, яка перебувала в користуванні спадкодавця позивача ще із 1987 року.
Інші 19/100 частин домоволодіння належать ОСОБА_6 , а 24/100 - ОСОБА_2 .
Поділ домоволодіння між співвласниками та виділ частки з домоволодіння за ініціативою одного з його співвласників не здійснювалися.
У вересні 2020 року позивач дізналася, що рішенням Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 17 червня 1999 року № 1304 частину земельної ділянки, на якій розміщене згадане домоволодіння, спочатку було передано у приватну власність ОСОБА_3 , який, у свою чергу, за договором дарування відчужив цю ділянку на користь ОСОБА_2 .
Передання ОСОБА_3 у власність земельної ділянки для обслуговування домоволодіння, яке належить на праві спільної часткової власності кільком співвласникам, є незаконним, оскільки позивач як співвласник будинку та землекористувач не надавала згоди на приватизацію частини земельної ділянки. Отже, порушено її право на приватизацію землі, а також вимоги законодавства щодо розробки документації із землеустрою, зокрема, межі земельної ділянки в натурі не встановлені, власники суміжних ділянок не визначені, підписи власників суміжних ділянок відсутні, топографічні плани не відповідають вимогам законодавства.
Рішенням Бабушкінського районного суду м.Дніпропетровська від 01 грудня 2022 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Дніпровської міської ради, Виконавчого комітету Дніпровської міської ради, ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області, про визнання рішення міської ради незаконним, скасування запису державного реєстратора про право власності, визнання договору недійсним.
Не погодившись з таким рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить його скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 21 червня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задоволено частково. Рішення Бабушкінського районного суду м.Дніпропетровська від 01 грудня 2022 року - змінено в частині правового обґрунтування відмови у задоволенні позову.
Постановою Верховного суду від 02 липня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_7 , задоволено частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 червня 2023 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Розглянувши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, з урахуванням висновків Верховного суду, колегія суддів вважає, за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, з огляду на таке.
Судом встановлено, що згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на житловий будинок та господарські споруди, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано таким чином:
- 24/100 частини за ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 08 травня 2018 року;
- 19/100 частин за ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 28 лютого 2014 року;
- 57/750 частин за ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 31 травня 2013 року;
- 57/750 частин за ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 31 травня 2013 року;
- 57/750 частин за ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 31 травня 2013 року (том 1, а. с. 27-30).
Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом від 31 травня 2013 року ОСОБА_1 успадкувала частку майна (57/750 частин домоволодіння на АДРЕСА_1 ) після смерті матері ОСОБА_8 , яка, у свою чергу, успадкувала 114/500 частин цього домоволодіння після смерті чоловіка ОСОБА_9 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 18 лютого 1991 року, у якому зазначено, що домоволодіння розташоване на земельній ділянці площею 591,0 кв. м (том 1, а. с. 26, 31, 32).
У технічному паспорті на будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 , виготовленому 16 серпня 2019 року фізичною осою - підприємцем ОСОБА_10 , зазначено, що домоволодіння розташоване на земельній ділянці загальною площею 663,0 кв. м (том 1, а. с. 33-37).
Право власності на земельну ділянку з кадастровим номером [номер приховано]:02:303:0021, площею 0,0225 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 08 травня 2018 року. Земельна ділянка, яку було передано безоплатно у власність обдаровуваній ОСОБА_2 , належала дарувальнику ОСОБА_3 на підставі Державного акта на право приватної власності на землю серії ІV-ДП, № 053279, виданого 22 липня 1999 року Дніпропетровською міською радою на підставі рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 17 червня 1999 року № 1304 «Про передачу у приватну власність та надання у користування земельних ділянок громадянам у Бабушкінському районі м. Дніпропетровська» (том 1, а. с. 38, 39, 47-49).
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що у матеріалах справи відсутні докази надання земельної ділянки під домоволодінням на АДРЕСА_1 його співвласникам чи попереднім власникам. Проте у свідоцтві про право на спадщину за законом від 13 лютого 1991 року, згідно з яким ОСОБА_8 (спадкодавець позивача) успадкувала після смерті ОСОБА_9 57/750 частин домоволодіння за вказаною адресою, зазначено, що це домоволодіння розташоване на земельній ділянці площею 591,0 кв. м.. У будь-якому випадку, враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, співвласники будинку мають право на земельну ділянку під будинком та земельну ділянку, необхідну для його обслуговування. Водночас співвласники будинку мають право на єдину земельну ділянку і таке право може бути реалізовано виключно за спільною згодою усіх співвласників будинку. На переконання суду, відповідно до наведених висновків надання окремої земельної ділянки під частиною будинку одному із співвласників такого будинку є неможливим, не відповідає принципу єдності землі та будинку, а також порушує права інших співвласників будинку. Отже, право позивача порушено. Спосіб захисту має забезпечувати поновлення порушеного права. Позивач заявила вимоги про визнання недійсним рішення про надання земельної ділянки відповідачу ОСОБА_3 , скасування запису про державну реєстрацію права власності за таким відповідачем, а також про визнання недійсним договору дарування земельної ділянки. Проте скасування запису про державну реєстрацію права власності не передбачено серед способів захисту порушених прав, відповідно, таку вимогу не може бути задоволено.
Підставою для реєстрації права власності за ОСОБА_3 слугував державний акт про право власності на земельну ділянку. Однак позивач не оскаржує документ, на підставі якого проведено державну реєстрацію прав (державний акт), та не порушує питання про скасування державної реєстрації речового права названого відповідача. Тому права позивача не можуть бути відновлені (якщо задовольнити позовні вимоги про визнання незаконним рішення про надання земельної ділянки та недійсним договору дарування, у реєстрі буде проведено державну реєстрацію набуття права за ОСОБА_3 ). Оскільки обрання неналежного способу захисту є самостійною підставою для відмови у позові, то суд відмовляє позивачу в позові, незважаючи на встановлення факту порушення її прав.
Апеляційний суд не погоджується з такими висновками суду.
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц (провадження № 14-208цс18) зазначено, що підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11 (провадження № 14-525цс18) зазначено, що державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки.
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (стаття 317 ЦК України).
У статті 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
У статтях 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Згідно зі статтею 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Відповідно до статті 1297 ЦК України (в редакції, чинній на час одержання позивачем свідоцтва про право на спадщину на частку у домоволодінні) спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається на ім`я кожного з них, із зазначенням імені та частки у спадщині інших спадкоємців.
Згідно з положеннями статей 13, 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Відповідно до статті 19 Конституції України посадові особи органів державної влади зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини другої статті 116 ЗК України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Повноваження органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або користування та порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування встановлені статтями 118, 122 ЗК України.
У справі, яка переглядається, встановлено, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 31 травня 2013 року позивач ОСОБА_1 успадкувала частку майна (57/750 частин домоволодіння на АДРЕСА_1 ) після смерті матері ОСОБА_8 , яка, у свою чергу, успадкувала 114/500 частин цього домоволодіння після смерті чоловіка ОСОБА_9 згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом від 18 лютого 1991 року, у якому зазначено, що 57/100 частин домоволодіння, яке розташоване на земельній ділянці площею 591,0 кв. м, належало спадкодавцю ОСОБА_9 на підставі договору дарування від 17 жовтня 1987 року та свідоцтва про право на спадщину від 21 січня 1989 року (том 1, а. с. 26, 31, 32).
У технічному паспорті на будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 , виготовленому 16 серпня 2019 року фізичною осою - підприємцем ОСОБА_10 , зазначено, що домоволодіння на АДРЕСА_1 розташоване на земельній ділянці загальною площею 663,0 кв. м та складається, серед іншого, з житлового будинку літ. «А-1» (рік спорудження / реконструкції - до 1917 року) та житлового будинку літ. «Б-1» (рік спорудження / реконструкції - 1933 рік) (том 1, а. с. 33-37).
Главою III Земельного кодексу Української РСР (далі - ЗК Української РСР) 1922 року було передбачено порядок провадження справ із землеустрою. Серед правових норм, що містяться у зазначеній главі, відсутні положення про необхідність видачі державних актів та реєстрації прав землекористування, а прийнятими у подальшому Земельними кодексами (1970 року, 1990 року) було закріплено правило, відповідно до якого право власності та право постійного користування наданою земельною ділянкою виникало після встановлення землевпорядними організаціями меж земельних ділянок на місцевості та видачі державного акта, що посвідчує відповідне право.
З урахуванням принципу дії законів у часі вказані нормативно-правові акти поширювали свою дію лише на правовідносини, що виникли після набрання ними чинності.
Крім того, на підтвердження вказаного положення слід зазначити, що, як у ЗК Української РСР 1970 року, так і у ЗК України 1990 року, серед підстав припинення прав користування земельними ділянками не було такої підстави, як неоформлення або непереоформлення раніше наданих прав.
Такі висновки Верховний Суд виклав у постанові від 30 червня 2021 року у справі № 727/10679/17 (провадження № 61-22827св19) та від 23 квітня 2025 року у справі № 727/2377/23 (провадження № 61-3238св24).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 372/5635/13-ц (провадження № 14-122цс18) Велика Палата Верховного Суду навела такі правові висновки:
«ЗК Української РСР 1970 року встановлював безстрокове і тимчасове користування землею. Поняття користування землею у ЗК Української РСР 1990 року поряд із постійним передбачало тимчасове користування. ЗК України визначив право постійного користування земельною ділянкою як право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку, проте не надав визначення праву тимчасового користування, яке продовжує існувати на підставі рішень, прийнятих відповідно до вимог чинного на той час законодавства. Суб`єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, Кодексом та іншими законами України, що регулюють земельні відносини. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт. Чинний ЗК України серед підстав набуття права на землю громадянами та юридичними особами не називає оформлення чи переоформлення прав на земельні ділянки. Крім того, право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з чинними нормативно-правовими актами до набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», визнаються державою. Згідно з пунктом 5 Постанови Верховної Ради Української РСР від 18 грудня 1990 року № 562-ХІІ «Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР» громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію Кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними в установленому порядку прав власності на землю або землекористування. Аналогічне положення міститься у пунктах 1 і 7 розділу X «Перехідні положення» ЗК України».
Відповідно до пункту 7 розділ X «Перехідні положення» ЗК України (в редакції від 25 жовтня 2001 року) громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше чинним законодавством, зберігають права на ці ділянки.
Згідно з пунктом 6 Постанови Верховної Ради Української РСР від 18 грудня 1990 року № 563-XII «Про земельну реформу» з наступними змінами громадяни, підприємства, установи й організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення у дію Земельного кодексу Української PCP, повинні до 1 січня 2008 року оформити право власності або право користування землею. Після закінчення вказаного строку раніше надане їм право користування земельною ділянкою втрачається.
Однак Рішенням Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року у справі № 1-17/2005 положення пункту 6 Постанови Верховної Ради України «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 року № 563-ХII (563-12 ) з наступними змінами в частині щодо втрати громадянами, підприємствами, установами і організаціями після закінчення строку оформлення права власності або права користування землею раніше наданого їм права користування земельною ділянкою. У мотивувальній частині Рішення Конституційний Суд України зазначив, що громадяни та юридичні особи не можуть втрачати раніше надане їм право користування земельною ділянкою.
У постанові від 05 листопада 2019 року у справі № 906/392/18 (провадження № 12-57гс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що громадяни та юридичні особи не можуть втрачати раніше надане їм в установлених законодавством випадках право користування земельною ділянкою за відсутності підстав, встановлених законом. Така позиція відповідає висновку, викладеному в Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005.
Згідно з частиною першою статті 377 ЦК України (в редакції, чинній на час одержання позивачем свідоцтва про право на спадщину на частку у домоволодінні) до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Відповідно до частин першої, другої статті 90 ЗК Української РСР 1970 року (в редакції, чинній на час набуття ОСОБА_9 права власності на 57/100 частин домоволодіння на АДРЕСА_1 ) на землях міст при переході права власності на будівлю переходить також і право користування земельною ділянкою або її частиною. При переході будівлі у власність кількох осіб земельна ділянка переходить в користування всіх співвласників будівлі.
Положеннями статті 91 ЗК Української РСР 1970 року (в редакції, чинній на час набуття ОСОБА_9 (спадкодавцем ОСОБА_8 ) права власності на 57/100 частин домоволодіння на АДРЕСА_1 ) передбачено, що особи, яким належить будинок на праві спільної власності, користуються земельною ділянкою спільно. Порядок користування нею визначається співвласниками будинку залежно від розміру часток в спільній власності на будинок. Наступні зміни в розмірі часток в спільній власності на будинок, які сталися у зв`язку з прибудовою, надбудовою або перебудовою, не тягнуть за собою змін встановленого порядку користування ділянкою. Угода про порядок користування земельною ділянкою є обов`язковою і для особи, яка згодом придбає відповідну частку в спільній власності на цей будинок. Якщо згоди на користування спільною земельною ділянкою не досягнуто, спір вирішується в порядку, встановленому статтею 167 цього Кодексу.
Згідно з частинами першою та другою статті 28 ЗК України 1990 року (в редакції, чинній на час набуття ОСОБА_8 (спадкодавцем позивача ОСОБА_1 ) права власності на 114/500 частин домоволодіння на АДРЕСА_1 ) при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об`єктами переходить і право володіння або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення. В разі зміни цільового призначення надання земельної ділянки у володіння або користування здійснюється в порядку відведення. При переході права власності громадян на жилий будинок та господарські будівлі і споруди до кількох власників, а також при переході права власності на частину будинку, в разі неможливості поділу земельної ділянки між власниками без шкоди для її раціонального використання, земельна ділянка переходить у спільне володіння або користування власників будинку і споруд.
Відповідно до частин першої, другої, четвертої статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час одержання позивачем свідоцтва про право на спадщину на частку у домоволодінні) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.
Зазначені норми права закріплюють загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. Визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають під час укладення правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин під час переходу прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.
Отже, у разі переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності (користування) на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти.
Тобто за загальним правилом особи, які набули права власності на будівлю чи споруду, стають власниками (користувачами) земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику.
Зазначений правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 514/1571/14-ц (провадження № 14-552цс18).
У постанові від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів Давного Риму (лат. superficies solo cedit - збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об`єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об`єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об`єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об`єкти розташовані. Отже, об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювалася про те, що особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком, спорудою після їх набуття (постанови від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18, пункт 8.17), від 05 грудня 2018 року у справі № 713/1817/16-ц (провадження № 14-458цс18, пункт 61), від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (провадження № 14-438цс19, пункт 42)).
У постанові від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об`єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб (пункт 56).
У постанові Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 211/7117/13-ц (провадження № 61-6812св19) зазначено, що домоволодінням є житловий будинок з прилеглою до нього земельною ділянкою та належними йому господарськими спорудами та будівлями.
У постанові від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що земельні відносини, які формуються з приводу переходу земельних прав у разі набуття майнових прав на об`єкти нерухомості, розташовані на конкретній земельній ділянці, регламентуються нормами ЗК України, які є спеціальними стосовно цивільно-правових норм, які є загальними.
З матеріалів вбачається, що право власності на земельну ділянку з кадастровим номером [номер приховано]:02:303:0021, площею 0,0225 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 08 травня 2018 року.
Земельна ділянка, яку було передано безоплатно у власність обдаровуваній ОСОБА_2 , належала дарувальнику ОСОБА_3 на підставі Державного акта на право приватної власності на землю серії ІV-ДП, № 053279, виданого 22 липня 1999 року Дніпропетровською міською радою на підставі рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 17 червня 1999 року № 1304 «Про передачу у приватну власність та надання у користування земельних ділянок громадянам у Бабушкінському районі м. Дніпропетровська» (том 1, а. с. 38, 39, 47-49).
У пункті 6 договору дарування земельної ділянки від 08 травня 2018 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 (том 1, а. с. 49), зазначено, що на земельній ділянці з кадастровим номером [номер приховано]:02:303:0021, площею 0,0225 га, на АДРЕСА_1 розташовані 24/100 частини домоволодіння, які дарувальник зобов`язується подарувати обдаровуваній у день укладення та нотаріального посвідчення цього договору за договором дарування 24/100 частин домоволодіння, тобто 08 травня 2018 року.
24/100 частини домоволодіння на АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 08 травня 2018 року.
З огляду на викладене очевидним є те, що земельна ділянка з кадастровим номером [номер приховано]:02:303:0021, площею 0,0225 га, яку передано у приватну власність відповідача ОСОБА_3 на підставі оспорюваного рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 17 червня 1999 року № 1304, сформована за рахунок земель домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно зі статтею 112 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (тут і далі - ЦК Української РСР 1963 року в редакції, чинній на час набуття відповідачем ОСОБА_3 права власності на земельну ділянку площею 0,0225 га на підставі рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 17 червня 1999 року № 1304) майно може належати на праві спільної власності двом або кільком колгоспам чи іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або державі і одному чи кільком колгоспам або іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або двом чи кільком громадянам. Розрізняється спільна власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність).
Відповідно до частини першої статті 113 ЦК Української РСР 1963 року володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності провадиться за згодою всіх учасників, а при відсутності згоди - спір вирішується судом.
Верховний Суд у постанові від 14 серпня 2019 року у справі № 1806/8889/12 дійшов висновку, що право користування земельною ділянкою визначається відповідно до часток кожного з власників нерухомого майна, яке розташоване на цій земельній ділянці, якщо інше не було встановлено домовленістю між ними. Однак у будь-якому випадку наявне в однієї особи право не може порушувати права іншої особи.
Спільна часткова власність є специфічною конструкцією, оскільки існує: а) множинність суб`єктів; для права власності характерна наявність одного суб`єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок - один власник), навпаки, часткова власність завжди відзначається множинністю суб`єктів (наприклад, один будинок - два співвласники); б) єдність об`єкта; декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна; причому право спільної часткової власності може стосуватися як подільних / неподільних речей, так і майнових прав та обов`язків. Частка у праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка у праві спільної часткової власності не стосується частки майна (постанова Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 442/7505/14-ц (провадження № 61-4536св18)).
Верховний Суд у постанові від 03 червня 2020 року у справі № 560/1049/16-ц (провадження № 61-225св18) зазначив, що земельна ділянка може надаватися для обслуговування житлового будинку, а не квартири. Тобто земельна ділянка може надаватися для обслуговування житлового будинку (цілого), незалежно від кількості співвласників такого будинку. Але лише у разі, якщо будинок розділено на окремі домоволодіння і тоді надання земельної ділянки здійснюється окремо для кожного власника. При цьому окреме домоволодіння повинно мати окрему адресу.
Таким чином, земельна ділянка надається для обслуговування житлового будинку (цілого) незалежно від кількості співвласників такого будинку. Якщо будинок розділено на окремі домоволодіння, приватизація земельної ділянки здійснюється вже окремо для кожного. Водночас окреме домоволодіння повинно мати окрему адресу. Однак, якщо адреса одна, а поділ іде лише на квартири, земельна ділянка передається у спільну сумісну або часткову власність. Окремо приватизувати частину земельної ділянки власником квартири неможливо. За відсутності згоди співвласника будинку (власника іншої квартири) на приватизацію земельної ділянки, за певних умов (капітальна стіна між частинами будинку тощо) та наявності висновку про можливість виділення частини будинку в окреме домоволодіння, можливо звернутися до місцевої ради про його узаконення та присвоєння йому окремої адреси. Після цього можна порушувати питання про приватизацію земельної ділянки вже як для окремого будинку.
Виділ у натурі частки в житловому будинку є необхідною передумовою для можливості приватизації (набуття у власність) відповідної частини земельної ділянки, яка використовується для обслуговування виділеної частини будинку.
Отже, якщо співвласник хоче приватизувати частину земельної ділянки, він має: 1) добитися виділу своєї частки в житловому будинку в натурі (через угоду з іншими співвласниками або в судовому порядку); 2) після виділу - оформити документи на частину земельної ділянки, що обслуговує цю частину будинку; 3) звернутися до органу місцевого самоврядування для відведення відповідної земельної ділянки у власність.
У справі, яка переглядається, встановлено, що не було виділено у натурі частку в домоволодінні на АДРЕСА_1 , яка належала відповідачу ОСОБА_3 на праві власності, до моменту передання останньому у власність спірної земельної ділянки на підставі оспорюваного рішення органу місцевого самоврядування.
За наявності трьох і більше співвласників майна виділ одному із співвласників частини будинку у натурі (в окреме домоволодіння) є необхідною передумовою для можливості приватизації (набуття у власність) відповідної частини земельної ділянки, яка використовується для обслуговування виділеної частини будинку.
Коли йдеться про житловий будинок у спільній частковій власності, земельна ділянка, на якій він розташований, використовується спільно всіма співвласниками будинку.
Без поділу будинку у натурі або виділу одному із співвласників частини будинку в окреме домоволодіння орган місцевого самоврядування не має повноважень передавати у приватну власність частину земельної ділянки під житловим будинком лише одному співвласнику, оскільки: земля має обслуговувати весь будинок, а не лише його частину; без згоди інших співвласників жоден з них не може одноосібно оформити право власності на частину землі; таке передання порушує права інших співвласників.
Отже, апеляційний суд дійшов висновку про порушення прав та законних інтересів позивача на користування земельною ділянкою, на якій розташоване спірне домоволодіння.
Способи захисту прав та інтересів встановлюються матеріальним правом. Водночас якщо спосіб захисту прав або інтересів позивача застосовується судом, то таке застосування здійснюється на час ухвалення судового рішення, а, отже, способи захисту прав або інтересів визначаються правом, яке діє на час ухвалення судового рішення.
Такий спосіб захисту як скасування запису про державну реєстрацію не відповідає вимогам частини третьої статті 26 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», за змістом якої способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав.
Згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») суд самостійно здійснює пошук і застосовує норми права для вирішення спору безвідносно до посилань сторін, але залежно від установлених обставин справи. Суд виявляє активну роль, самостійно надаючи юридичну кваліфікацію спірним правовідносинам, обираючи та застосовуючи до них належні норми права після повного та всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх позовних вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими у судовому засіданні. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній та резолютивній частинах. Отже, обов`язок надати юридичну кваліфікацію відносинам сторін спору, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яку юридичну норму необхідно застосувати для вирішення спору, виконує саме суд. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі.
Надмірний формалізм у трактуванні національного процесуального законодавства згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) визнається ним неправомірним обмеженням права на доступ до суду (як елементу права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції).
Згідно з практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним.
Отже, спірною реєстрацією порушенні права позивача, то суд не позбавлений права замість скасування запису про державну реєстрацію прав скасувати рішення суб`єкта державної реєстрації щодо державної реєстрації права власності на нерухоме майно, що не є зміною предмета позову чи виходом за межі позовних вимог, враховуючи аксіому цивільного судочинства jura novit curia - «суд знає закон», а також з огляду на те, що саме таке рішення суду є ефективним способом захисту порушених прав позивача.
Зазначене узгоджується із правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 22 травня 2024 року у справі № 391/666/21 (провадження № 61-2697св24).
З урахуванням обставин цієї справи щодо незаконності рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 17.06.1999 року №1304 та чинної редакції частини третьої статті 26 Закону про реєстрацію апеляційний суд вважає, що заявлений позов необхідно кваліфікувати як пред`явлення вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером [номер приховано]:02:303:0021 за ОСОБА_3 , що підлягає задоволенню з метою відновлення порушених прав позивача.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374, п.п. 1, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги скасовує судове рішення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з неповним встановленням обставин, що мають значення для справи, порушенням норм процесуального права або неправильному застосуванні норм матеріального права, у зв`язку з чим апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, рішення суду скасуванню, з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог.
Згідно зі ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Позивачка ОСОБА_1 за подання позову сплатила судовий збір у розмірі 1681,60 грн, за подання апеляційної скарги - 3783,60 грн, при зверненні з касаційною скаргою -6441,60 грн, всього витратив на сплату судового збору 11 906,8 грн.
За наслідками апеляційного розгляду справи суд погодився із повним обсягом порушених прав ОСОБА_1 , про які вона зазначала у позовній заяві .
Апеляційний суд не в повному обсязі задовольнив формулювання предмета позову не з підстав необґрунтованості, яка є умовою пропорційності розподілу судових витрат, а внаслідок кваліфікації спірних правовідносин за іншою нормою матеріального права, ніж зазначав позивач. Незалежно від письмового оформлення позовних вимог в кінцевому результаті позивач отримав повне задоволення свого негаторного позову. Отже, судові витрати позивача покладаються у повному обсязі на протилежну сторону у розмірі 11 906,8 грн. - ОСОБА_2 .
Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 грудня 2022 року - скасувати.
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Виконавчого комітету Дніпровської міської ради, Дніпровської міської ради, ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, про визнання рішення міської ради незаконним, скасування запису державного реєстратора про право власності, визнання договору недійсним - задовольнити частково.
Визнати незаконним рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 17 червня 1999 року № 1304 «Про передачу у приватну власність та надання у користування земельних ділянок громадянам у Бабушкінському районі м. Дніпропетровська» у частині передання у власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,0225 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 ;
Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер рішення: 39913979 від 28.02.2018 на земельну ділянку з кадастровим номером [номер приховано]:02:303:0021 за ОСОБА_3 .
Визнати недійсним договір дарування спірної земельної ділянки від 08 травня 2018 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Воробйовою О. О. за реєстровим № 577, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору в розмірі 11 906,8 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку.
Вступна та резолютивна частини постанови проголошені "30" вересня 2026 року.
Повний текст постанови складено "01" жовтня 2026 року.
Головуючий:
Судді: