П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
------------------------
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
01 жовтня 2026 р. м. Одеса Справа № 400/5681/26
Перша інстанція: суддя Біоносенко В. В.,
повний текст судового рішення
складено 02.07.2026, м. Миколаїв
П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючої-судді Казанчук Г.П.
суддів: Градовського Ю.М., Єщенка О.В.
розглядаючи апеляційну скаргою ОСОБА_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 02 липня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області про визнання бездіяльності протиправною; стягнення матеріальної шкоди в розмірі невиплаченої пенсії за пеірод з 01.08.1994-28.03.2010, -
У С Т А Н О В И В:
20.05.2026 ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України з вимогами:
визнати протиправною бездіяльність Головного управління ПФУ в Миколаївській області щодо виплати позивачу пенсії за вислугу років за період з 01.08.1994 року по 28.03.2010 року, як непрацюючому пенсіонеру, з урахуванням перерахунків та індексації пенсії, відповідно до Закону України Закону України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ і деяких інших осіб» від 09.04.1992 р. № 2262-XII, Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-IV, з компенсацією втрати доходу за затримку строків виплати пенсії, починаючи з 01.08.1994 року по день фактичної виплати заборгованості по пенсії;
стягнути з держави Україна в особі Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області на користь позивача матеріальну шкоду в розмірі невиплаченої пенсії за вислугу років за період з 01.08.1994 року по 28.03.2010 року, обчисленої відповідно до Закону України Закону України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ і деяких інших осіб» від 09.04.1992 №2262-XII, Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-IV, як непрацюючому пенсіонеру, з урахуванням перерахунків та індексації пенсії, з виплатою компенсації втрати доходу за затримку строків виплати пенсії за період з 01.08.1994 по 28.03.2010 по день фактичної виплати заборгованості по пенсії.
Свій позов ОСОБА_1 обґрунтував тим, що в 1992 році йому було призначено пенсію за вислугою років, відповідно до вимог Закону України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб», як кадровому військовослужбовцю у званні підполковника, звільненому в запас, 26 років вислуги, з видачою пенсійного посвідчення серії НОМЕР_1 (додатки 3,4). У зв`язку з виїздом 16.01.1994 року на постійне місце проживання в державу Ізраїль, на підставі частини 2 статті 62 Закону № 2262-XII, частини 2 статті 92 Закону України «Про пенсійне забезпечення» № 1788 XII від 05.11.1991 (далі: Закон №1788-12), що діяв у той час, пенсія була виплачена за 6 місяців вперед перед виїздом, а з 01.08.1994 виплата припинена.
До 07.10.2009 будь-яка можливість відновити виплату пенсії та відшкодувати збиток у зв`язку з протиправним позбавленням пенсії за весь період її невиплати у позивача була відсутня. Рішенням Конституційного Суду України (КСУ) № 25-рп/2009 від 07.10.2009 визнано такими, що суперечать Конституції України положення пункту 2 частини 1 статті 49 та друге речення статті 51 Закону №1058-IV), згідно з якими громадяни України, які постійно проживають за кордоном, мали право на отримання пенсій лише за 6 місяців перед виїздом за кордон та позбавлялися права на них за весь час проживання за кордоном. Позивачу завдано майнової шкоди законодавчим актом, який визнано неконституційним, що, враховуючи приписи частини третьої статті 152 Конституції України, дає йому підстави вимагати від держави відшкодування матеріальної шкоди, у вигляді недоотриманої пенсії за вислугу років у розмірі, визначеному Законом №2262-XII, з урахуванням індексації пенсії та компенсації втрати доходу за затримку строків виплати пенсії.
08 квітня 2026 року позивачем подано відповідачу заяву про відшкодування матеріальної шкоди в розмірі невиплаченої пенсії за період з 01.08.1994 року по 28.03.2010 року, з урахуванням перерахунків та індексації пенсії, компенсації втрати доходу за затримку строків виплати пенсії. Рішенням відповідача, викладеним у формі листа від 22.04.2026 року, №16525 14548/Р-02/8-1400/26, позивачу в задоволенні заяви відмовлено у виплаті матеріальної шкоди в розмірі невиплаченої пенсії за період з 01.08.1994 року по 28.03.2010 року, з урахуванням перерахунків та індексації пенсії, компенсації втрати доходу за затримку строків виплати пенсії.
ГУ ПФУ в Миколаївській області (надалі Відповідач) позов не визнав, просив в його задоволенні відмовити, зазначаючи, що на виконання постанови Печерського районного суду м. Києва від 12.06.2015 у справі № 757/5953/15-а позивачу поновлено виплату пенсії за вислугу років відповідно до Закону № 2262 з 01.01.2015, які щомісяця перераховуються рахунок позивача, відкритий в ПАТКБ «ПРИВАТБАНК». Вказує, що підстави для виплати позивачу матеріальної шкоди у розмірі невиплаченої пенсії за період з 01.08.1994 по 28.03.2010 відсутні, через те, що суми нарахованої, але не виплаченої (недоотриманої) пенсії позивача за спірний період відсутні. Позивачем пропущений строк звернення до суду, позовна заява повинна бути залишена без розгляду.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 02 липня 2026 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позові суд першої інстанції зазначив, що за 16 років зволікання позивача зі зверненням до суду, істотно змінилися обставини навколо правовідносин позивача та відповідача: станом на 1994 р. рішення про нарахування, виплату, а також припинення виплати приймали не органи пенсійного фонду, а органи військового управління (РВК) за місцем проживання позивача, місце проживання позивача на 1994 рік, а також органи, які йому призначали та припиняли виплату пенсії з 2014 року знаходяться на тимчасово окупованої території. Відповідач - Головне управління ПФУ у Миколаївській області взагалі вступив у правовідносини з позивачем з 2015 року, коли строки позовної давності за відшкодування шкоди за період 1994-2010 років вже сплинули. У зв`язку з чим, судом першої застосовано позовну давність та відмовлено у задоволенні позову повністю.
Не погодившись із даним судовим рішенням, ОСОБА_1 (надалі - апелянт) подав апеляційну скаргу, у якій просить рішення суду скасувати та прийняти нову постанову про повне задоволення позовних вимог.
Рух справи:
Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху з підстав несплати судового збору.
Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 14 липня 2026 року продовжено строк на усунення недоліків.
Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 27 липня 2026 року відкрито провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження.
Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2026 року залишено без руху позовну заяву ОСОБА_1 та запропоновано подати заяву про поновлення строку звернення до суду.
На виконання вимог ухвали суду, ОСОБА_1 подав заяву про усунення недоліків від 24.09.2026 року.
Відповідно до вимог статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України) суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
За правилами частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, суд апеляційної інстанції, -
УСТАНОВИВ:
Судом першої інстанції установлено та підтверджено під час апеляційного розгляду, що з 09.06.1992 рішенням Республіканського військового комісаріату Автономної Республіки Крим ОСОБА_1 призначено пенсію за вислугою років відповідно до вимог Закону України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ».
16.01.1994 ОСОБА_1 виїхав на постійне проживання до Ізраїлю, у зв`язку з чим РВК АР Крим з 01.08.1994 припинило йому нарахування та виплату пенсії за вислугу років, відповідно до вимог п.2 ст.49, ст.51 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».
07.10.2009 Конституційний Суд України ухвалив рішення №25-рп/2009 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», яким визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 року N 1058-IV.
У листопаді 2010 ОСОБА_1 звернувся з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , Головного Управління Пенсійного фонду України в м. Севастополі про визнання незаконним рішення, прийняте Республіканським військовим комісаріатом в АР Крим, ІНФОРМАЦІЯ_3 про зупинення виплати ОСОБА_1 пенсії, стягнення з ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 чи з обох відповідачів матеріальну шкоду у вигляді невиплаченої пенсії і компенсацію у зв`язку з інфляцією за період з 01.08.1994 р. по 31.12.2006 р., про визнання незаконним рішення Головного Управління Пенсійного фонду України в м. Севастополі № 3 від 07.05.2010 р. про відмову у поновленні ОСОБА_1 пенсії у зв`язку з виїздом за кордон з 01.08.1994 р., про поновлення виплати пенсії, зобов`язання виплачувати пенсію, стягнення матеріальної шкоди у вигляді невиплаченої пенсії та компенсації у зв`язку з інфляцією.
За цим позовом відкрито провадження в адміністративній справі №2а-3530/10/2703.
26.11.2011 ухвалою Ленінського районного суду м. Севастополя, позовна заява ОСОБА_1 в частині визнання незаконним рішення, прийнятого Військовим комісаріатом в АР Крим (або ІНФОРМАЦІЯ_4 ) про зупинення виплати позивачу пенсії та стягнення з ІНФОРМАЦІЯ_5 (або з ІНФОРМАЦІЯ_4 чи з обох вказаних відповідачів) на користь позивача матеріальної шкоди, спричиненої рішенням про зупинення виплати пенсії з урахуванням індексу інфляції за період з 01.08.1994 року по 31.12.2006 року залишено без розгляду на підставі ч.1 ст.100 КАС України, оскільки позивачем пропущений строк шестимісячний строк звернення до суду.
21.06.2011 ухвалою Севастопольського апеляційного адміністративного суду, апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишено без задоволення, ухвалу Ленінського районного суду м. Севастополя від 26.11.10 у справі № 2а-3530/10/2703 - залишити без змін (ЄДРСР - 16567509).
09.02.2011 постановою Ленінського районного суду м. Севастополя позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Севастополі про визнання рішення незаконним, про поновлення виплати пенсії, зобов`язання здійснити перерахунок та виплату пенсії - задоволений. Визнано протиправним рішення Головного управління Пенсійного фонду України в м. Севастополі № 3 від 07.05.2010 р. про відмову в призначенні ОСОБА_1 пенсії за вислугу років. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в м. Севастополі поновити ОСОБА_1 нарахування та виплату пенсії за вислугу років з 07.10.2009 р. з урахуванням індексу інфляції (ЄДРСР - 18484022).
21.06.2011 постановою Севастопольського апеляційного адміністративного суду, апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишено без задоволення; апеляційну скаргу Головного Управління Пенсійного Фонду України в м. Севастополі -задоволено частково; Постанову Ленінського районного суду м. Севастополя від 09.02.11 у справі № 2а-469/11/2703 - змінено: Виклавши третій абзац резолютивної частини постанови у наступній редакції: "Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у м. Севастополі поновити ОСОБА_1 нарахування та виплату пенсії за вислугу років з 07.10.09." В іншій частині постанову суду залишити без змін. (ЄДРСР - 16567508).
10.10.2013 ухвалою Вищого адміністративного суду України, касаційні скарги ОСОБА_1 та Головного управління Пенсійного фонду України в м. Севастополі задовольнити частково. Постанови Ленінського районного суду м. Севастополя від 09 лютого 2011 року та Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 21 червня 2011 року скасовані в частині зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в м. Севастополі поновити ОСОБА_1 нарахування та виплату пенсії за вислугу років з 07 жовтня 2009 року та направлено справу до суду першої інстанції на новий розгляд в цій частині, а також в частині нерозглянутих позовних вимог. (ЄДРСР - 34531746).
28.01.2014 постановою Ленінського районного суду м. Миколаєва задоволено позов ОСОБА_1 та зобов`язати Головне Управління Пенсійного фонду України в м. Севастополі відновити нарахування та виплату пенсії йому за вислугу років з 29.03.2010 року. В частині вимог позивача про стягнення з Головного управління Пенсійного фонду України в м. Севастополі на користь позивача шкоди у зв`язку з невиплатою пенсії за період з 08.11.2009 року по 28.03.2010 року по день прийняття рішення відмовлено. (ЄДРСР - 37563856).
28.01.2014 ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Севастополі в частині вимог про зобов`язання нарахувати та виплатити пенсію за вислугу років та стягнення компенсації у наслідку її несплати за період з 01.01.2007 року по 06.11.2009 року - залишений без розгляду (ЄДРСР - 37563879).
У лютому 2015 року ОСОБА_1 звернувся з адміністративним позовом до Печерського районного суду м. Києва з вимогами до Пенсійного фонду України та просив: зобов`язати ПФУ в триденний строк витребувати його пенсійну (електронну) справу з ІНФОРМАЦІЯ_6 , покласти на облік в Управлінні міжнародного співробітництва ПФУ, проводити перерахунок і індексацію пенсії у випадку змін законодавства України, здійснювати нарахування та переказ пенсій за рахунок ПФУ на особистий рахунок пенсіонера в заклад банку за місцем постійного проживання в державі Ізраїль через Державний експортно - імпортний банк України у розмірі, визначеним у відповідності з діючим законодавством України, щоквартально, в валюті держави Ізраїль або в доларах США за офіційним обмінним курсом гривні до іноземної валюти НБУ, з 01.01.2015 р.
15.06.2015 постановою Печерського районного суду м. Києва, позов ОСОБА_1 до Пенсійного фонду України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково. Визнано протиправною бездіяльність Пенсійного фонду України щодо забезпечення виплати пенсії за вислугу років. Зобов`язано Пенсійний фонд України поновити виплату пенсії за вислугу років ОСОБА_1 з 1 січня 2015 року. В задоволенні решти позовних вимог - відмовлено. (ЄДРСР - 45832325).
16.11.2015 ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду апеляційні скарги ОСОБА_1 та Пенсійного фонду України - залишені без задоволення, а постанову Печерського районного суду м. Києва від 16 червня 2015 року - залишена без змін. (ЄДРСР - 53535977).
На виконання постанови Печерського районного суду м. Києва від 15.06.2026, Пенсійним фондом України доручено Головному управління ПФУ у Миколаївській області, в подальшому вести облік пенсіонної справи ОСОБА_1 та здійснювати виконання рішення суду.
З 2015 року ОСОБА_1 перебуває на обліку як отримувач пенсії за вислугу років відповідно до вимог Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» у Головному управління ПФУ у Миколаївській області, яке здійснює з цього часу йому відповідні нарахування та виплати.
08.04.2026 ОСОБА_1 звернувся до через веб-порталу ПФУ до Головного управління ПФУ у Миколаївській області з заявою про відшкодування матеріальної шкоди в розмірі невиплаченої пенсії за період з 01.08.1994 по 28.03.2010.
22.04.2026 Головне управління ПФУ у Миколаївській області відмовило у виплаті шкоди у розмірі неотриманої пенсії позивача за період з 01.01.1994 по 28.03.2010, оскільки для цього відсутні підстави (надалі - спірне рішення).
Відповідно до ч. 3 ст. 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Отже, процесуальне законодавство під час вирішення даної справи слід застосовувати у редакції КАС України, яка є чинною на день звернення до суду.
ОСОБА_1 в обґрунтування позовних вимог так і в обґрунтування апеляційної скарги наголошує на тому, що йому завдана матеріальна шкода у розмірі невиплаченої суми пенсійних виплат за період припинення їх виплати, з 01.08.1994 по 28.03.2010.
В подальшому, як вищеописано, ОСОБА_1 звертався до судів із вимогами про відшкодування шкоди через невиплату йому пенсії.
Так, предметом даної спору є наявність правових підстав для виплати матеріальної шкоди на підставі статті 152 Конституції України, розмір якої позивач визначив, як розмір неотриманої пенсії за період з 01.08.1994 по 28.03.2010.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду розглянув справу № 909/234/18, в якій акцентував увагу на відмінностях між поняттями «предмет спору» та «предмет позову». Зокрема, ВС зазначив, що предметом позову є безпосередньо матеріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої особа звертається до суду за правовідносин, матеріально-правовий об`єкт, з приводу якого виник правовий конфлікт між позивачем і відповідачем.
Отже, предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, з якою особа звертається до суду за захистом своїх прав чи інтересів та стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, що опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів (такі висновки Верховного Суду викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19).
Предмет позову повинен мати правовий характер і випливати з певних матеріально-правових відносин.
Предметом же спору є об`єкт спірних правовідносини, матеріально-правовий об`єкт тощо, з приводу якого виник правовий конфлікт (спір) між позивачем і відповідачем.
Повертаючись до матеріалів даної справи, колегія суддів зауважує, що саме наявність правових підстав для виплати матеріальної шкоди позивачу, завданої через визнання неконституційною нормою закону, яка була застосована до нього.
Так, апеляційним судом винесено ухвалу від 24.09.2026 року, якою позовну заяву позивача залишено без руху через порушення строку звернення до суду та запропоновано позивачу усунути вказані недоліки, тобто подати заяву про поновлення строку звернення до суду.
На виконання вимог ухвали апеляційного суду, позивачем подано заяву про усунення недоліків, у якій зазначено про те, що апеляційній суд не має правових підстав на стадії апеляційного провадження досліджувати питання дотримання строку звернення до суду. Крім того, позивач вказує про те, що спірних правовідносин не застосовуються строки звернення до суду, покликаючись постанову Великої Палати Верховного Суду від 20.05.2020 року у справі № 815/1226/18 щодо права на відновлення виплати пенсії без обмеження будь-яких строком.
Досліджуючи зміст поданої заяви про усунення недоліків, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно із приписами ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
Право звернення до суду є невід`ємним особистим правом, яке реалізовується особою в порядку, встановленому КАС України. Способом реалізації цього права є звернення зацікавленої особи з позовом до суду.
У свою чергу, звернення до суду з позовом є підставою для виникнення процесуальних відносин, пов`язаних з вирішенням спору по суті. Звернення до суду і судове провадження повинно здійснюватися відповідно до вимог чинного законодавства, зокрема, процесуальних норм щодо порядку провадження в адміністративних справах.
Чинним законодавством встановлені певні обмеження такого права, зокрема, шляхом встановлення строку звернення до адміністративного суду за захистом порушених прав.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно із частиною 3 статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Спеціальних правил щодо обчислення строків звернення до адміністративного суду у спорах, які виникли у зв`язку визнанням неконституційними акту, ані КАС України, ані будь-яким іншим законом не встановлено.
Тож для визначення строку звернення до суду щодо захисту права, передбаченого частиною 3 статті 152 Конституції України, за відсутності спеціального закону, що регулює порядок відшкодування такої шкоди, підлягає застосуванню абзац 1 частини 2 статті 122 КАС України - шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Таким днем для здійснення обрахунку шестимісячного строку є дата ухвалення рішення Конституційного Суду України, в якому констатована неконституційність акту.
У разі відтермінування Конституційним Судом України втрати чинності визнаним неконституційним актом (окремим його положенням), зокрема на невизначений час, днем для здійснення обрахунку шестимісячного строку на звернення до суду є дата фактичної втрати чинності відповідним актом, яка слугує граничною у визначенні періоду завдання шкоди.
Такий підхід відповідає природі строку звернення до адміністративного суду як процесуального інструменту забезпечення юридичної визначеності та своєчасності судового захисту. Особа не може без обмеження в часі відкладати реалізацію права на судовий захист, а згодом збільшувати розмір заявлених до відшкодування втрат за рахунок інфляційного коригування суми шкоди за весь період такого зволікання.
Наслідки пропущення строків звернення до адміністративного суду регламентовані статтею 123 КАС України, відповідно до частини 1 якої у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Апеляційний суд зазначає, що перебіг строку звернення до адміністративного суду з вимогами про відшкодування майнової та (або) моральної шкоди, завданої фізичній або юридичній особі актом (законом), що визнаний неконституційним, починається від дня втрати чинності цим актом.
У спірних правовідносинах перебіг строку для звернення до адміністративного суду з вимогами про відшкодування шкоди, завданої позивачу неконституційним актом, розпочався з 07.10.2009 року, коли було ухвалене Рішення Конституційним Судом України від 07.10.2009 року у справі №25-рп/2009. Відповідно до статті 99 КАС України (у редакції, яка діяла на той момент) для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк.
Статтею 152 Конституції України передбачено, що закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.
Колегія суддів в ухвалі суду від 24.09.2026 року зазначила про відхилення доводів позивача про те, що предметом даного спору є пенсійні виплати. При цьому, колегія суддів знову зазначає, що посилання позивача на постанову Великої Палати Верховного Суду від 20.05.2020 року у справі №815/1226/18 відхиляє, оскільки у ній наведені правові позиції щодо поновлення виплати раніше призначених пенсій з дати ухвалення Рішення Конституційним Судом України від 07.10.2009 року у справі №25-рп/2009, а не щодо відшкодування матеріальної шкоди, завданої неконституційним актом.
Позивачу достеменно було відомо про порушення його прав через застосування до нього законодавства, яке визнано неконституційним іще з дати прийняття Рішення Конституційним Судом України від 07.10.2009 року у справі №25-рп/2009. Тобто з 08.10.2009 року розпочався відлік строку на звернення до суду.
При цьому, колегія суддів зауважує, що позивач раніше звертався вже з аналогічними позовними вимогами у 2010 році в справі №2а-3530/10/2703 (позовні вимоги щодо матеріальної шкоди за період не виплати пенсії з 01.08.1994 року по 31.12.2006 року залишені без розгляду через пропуск строку звернення до суду) у 28.01.2014 провадження № К/9991/68387/11 (постановою Ленінського районного суду м. Миколаєва відмовлено у частині вимог про стягнення з Головного управління Пенсійного фонду України в м. Севастополі на користь позивача шкоди у зв`язку з невиплатою пенсії за період з 08.11.2009 року по 28.03.2010 року).
Водночас, колегія суддів звертає увагу, що періоди за які позивач просив стягнути матеріальну шкоду, у вищезазначених адміністративних справах та у даній справі, є дещо відмінними, а відсутність примірників позовних заяв унеможливлює здійснити перевірку на предмет тотожності заявлених позовних вимог та підстав для звернення до суду. Вказане унеможливлює вирішити питання щодо наявності підстав для закриття провадження у даній справи в силу приписів статті 239 КАС України.
Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних Касаційного адміністративного суду у постанові від 31.03.2021 року у справі №240/12017/19 вказав, що строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. При цьому перебіг такого строку починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. При вирішенні питання щодо дотримання строку звернення до адміністративного суду необхідно чітко диференціювати поняття "дізнався" та "повинен був дізнатись". Під поняттям "дізнався" необхідно розуміти конкретний час, момент, факт настання обізнаності особи щодо порушених її прав, свобод та інтересів. Поняття "повинен був дізнатися" необхідно розуміти як неможливість незнання, високу вірогідність, можливість дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа має можливість дізнатися про порушення своїх прав, якщо їй відомо про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і у неї відсутні перешкоди для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені. Поважними причинами пропуску строку звернення до суду можуть бути визнані ті обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та пов`язані з дійними істотними перешкодами та труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій та підтверджені належними доказами.
У зв`язку із наведеним, колегія суддів дійшла висновку, що строк звернення до суду, у редакції КАС України від 2010 року, який становив один рік, сплив 08.10.2010 року.
З даним позовом позивач звернувся 19 травня 2026 року, тобто після спливу майже шістнадцяти років, при цьому, жодної об`єктивної причини щодо неможливості звернення до суду протягом строку, визначено як КАС України, так і строк позовної давності, визначений ст.ст.256, 257 Цивільного кодексу України, позивачем ні у позові, ні в заяві від 27.05.2026 року, на у заяві від 24.09.2026 року не зазначено.
Так, ухвалою Миколаївського окружного адміністративного суду від 25.05.2026 року позовна заява ОСОБА_1 залишена без руху через, зокрема, і через пропуск строку звернення до суду, на виконання якої ОСОБА_1 подав заяву від 27.05.2026 року в обґрунтуванням якої покликався на те, що ненараховані суми пенсії, неотримані з вини органу, який призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким терміном з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
При цьому, в ухвалі Миколаївського окружного адміністративного суду від 02 червня 2026 року про відкриття провадження в адміністративній справі не було вирішено клопотання про поновлення строку звернення до суду.
Отже, як убачається з матеріалів справи, на етапі відкриття провадження у справі у суду першої інстанції не виникло сумнівів щодо дотримання позивачкою строку звернення до суду.
Питання про залишення позову без розгляду ініціював відповідач, заявивши відповідне клопотання у тексті відзиву на позовну заяву, який надійшов до суду першої інстанції 16.06.2026.
У контексті викладеного, колегія суддів зазначає, що закріплений у частинах першій-третій статті 123 КАС України порядок дає підстави для висновку, що як до, так і після відкриття провадження застосуванню процесуальних наслідків пропуску строку звернення до суду має передувати оцінка судом зазначених у заяві позивача причин пропуску строку звернення, якщо таку заяву подано.
Так, у заяві позивача від 08.04.2026 року до пенсійного органу зазначено, що матерільна шкода у правовідносинах, що є предметом цього спору дорівнює розміру невиплаченої пенсії за період з 0108.1994 по 28.03.2010.
Колегія суддів звертає увагу на відмінність спору щодо виплати нарахованої але невиплаченої пенсії від спору про стягнення матеріальної шкоди у розмірі неотриманої пенсії, внаслідок застосування законодавства, яке визнано неконституційним. Так, протягом періоду з 01.08.1994 року по 07.10.2009 року пенсія позивачу не нараховувалась, оскільки її нарахування та виплата були припинені на підставі законодавства, яке було чинним протягом цього періоду. Тобто, правовідносини щодо стягнення матеріальної шкоди у зв`язку із застосуванням законодавства, що визнано неконституційними є відмінними від правовідносин щодо стягнення пенсії. При цьому, обрахунок матеріальної шкоди у розмірі неотриманої пенсії не змінює правову природу спору, а лише становить арифметичну складову обрахунку такого строку.
Принагідно колегія суддів зазначає, що момент звернення позивача до відповідача із заявою від 08.04.2026 року про виплату матеріальної шкоди у розмірі недоотриманої пенсії не утворює новий відлік процесуального строку звернення до суду, а свідчить про те, що позивач виявив намір реалізувати своє право на отримання матеріальної шкоди, оскільки таке звернення до пенсійного органу відбулось також із значним, більш як 15 років, пропуском строку.
Пенсія не була нарахована за спірний період, а відтак відсутні правові підстави застосовувати законодавство щодо відсутність строків, за які можливо стягнути невиплачену з вини пенсійного органу пенсію. Крім того, колегія суддів зазначає про відсутність вини пенсійного органу щодо не виплати пенсії з 01.08.1994 року, оскільки припинення виплати мало місце виключено через законодавче обмеження.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24 грудня 2020 року у справі № 510/1286/16-а дійшла висновку, що норми, зокрема, статті 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (щодо необмеження будь-яким строком невиплаченої пенсіонерові суми пенсії) підлягають застосуванню у справах за позовами про оскарження бездіяльності, дій та/або рішень суб`єкта владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку пенсійних виплат виключно за наявності таких умов:
1) ці суми мають бути нараховані пенсійним органом;
2) ці суми мають бути не виплаченими саме з вини держави в особі пенсійного органу.
При цьому, у справі, яка розглядається, фактичні обставини свідчать про те, що позивачу не нараховувалася пенсія протягом вказаного періоду, тому відсутні підстави для застосування норми щодо необмеження будь-яким строком невиплаченої пенсіонерові суми пенсії.
Враховуючи вищезазначене, колегія суддів відхиляє доводи позивача про те, що до спірних правовідносин не застосовуються строк звернення до суду.
Щодо доводів позивача про відсутність правових підстав у суду апеляційної інстанції вирішувати питання щодо дотримання позивачем строку звернення до суду, колегія суддів зазначає таке.
Пунктом 5 частини першої статті 171 КАС України передбачено, що суддя після одержання позовної заяви з`ясовує, зокрема чи подано позов у строк, установлений законом (якщо позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними).
Відповідно до частин першої-третьої статті 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
Якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Пунктом 8 частини першої статті 240 КАС України передбачено, що суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.
Отже, подання позовної заяви за межами вказаних строків, якщо позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, є підставою для повернення або залишення без розгляду позовної заяви.
Як убачається з матеріалів справи, на етапі відкриття провадження у справі у суду першої інстанції не виникло сумнівів щодо дотримання позивачкою строку звернення до суду.
Питання про залишення позову без розгляду ініціював відповідач, заявивши відповідне клопотання у тексті відзиву на позовну заяву, який надійшов до суду першої інстанції 16.06.2026.
У контексті викладеного, колегія суддів зазначає, що закріплений у частинах першій-третій статті 123 КАС України порядок дає підстави для висновку, що як до, так і після відкриття провадження застосуванню процесуальних наслідків пропуску строку звернення до суду має передувати оцінка судом зазначених у заяві позивача причин пропуску строку звернення, якщо таку заяву подано.
До відкриття провадження у справі реалізація відповідних процесуальних гарантій відбувається шляхом залишення позовної заяви, поданої за межами строків звернення до суду, без руху з пропозицією подати заяву про його поновлення або вказати інші, ніж ті, що зазначені в позовній заяві, підстави для поновлення строку.
У подібний спосіб законодавець урегулював і механізм залишення позовної заяви без розгляду з підстав пропуску строку звернення до суду, факт якого встановлено після відкриття провадження у справі, закріпивши у частині третій статті 123 КАС України, що позов залишається без розгляду, якщо позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду або якщо підстави, указані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними.
Верховний Суд у постанові від 23.09.2020 у справі №640/5645/19 дійшов висновку, що статтею 123 КАС України передбачено, що передумовою настання відповідних наслідків для позивача є надання можливості останньому скористатись правом подати заяву про поновлення пропущеного строку в разі її неподання, або ж вказати інші причини поважності пропущеного строку ніж ті, які були зазначені в первинній заяві про поновлення строку та визнані судом неповажними.
Правила процесуального закону (частини третя і четверта статті 123 КАС України) щодо надання можливості позивачу подати заяву про поновлення пропущеного строку або вказати інші причини поважності пропущеного строку, необхідно застосовувати як на стадії відкриття провадження у справі, так і на стадії розгляду справи після відкриття провадження у справі.
Тотожні висновки щодо застосування статті 123 КАС України у подібних правовідносинах Верховний Суд викладав у постановах від 23.09.2020 у справі № 640/5645/19; від 25.05.2023 у справі № 620/3811/22 та від 26.12.2025 у справі №240/32727/22.
У постанові від 10.11.2022 у справі №320/11921/20 Верховний Суд зазначив, що Кодекс адміністративного судочинства України допускає ймовірність виявлення судом факту недотримання строку звернення до суду і після відкриття провадження у справі, внаслідок чого позов може бути залишений без розгляду.
Верховний Суд у постанові від 24.09.2026 - № 308/9455/24 виснував, що положення КАС України однозначно закріплюють, що у випадку встановлення судом факту пропуску позивачем строку звернення до суду з позовом, такій особі гарантується надання часу для подання заяви про поновлення строку звернення до суду з позовом із наданням доказів поважності причин його пропуску. Забезпечення реалізації такого права не залежить від інстанції суду, який виявив факт пропуску строку, оскільки такий факт може бути виявлений не лише до відкриття провадження у справі, але й на більш пізніх стадіях судового процесу.
У постанові від 10.11.2022 у справі №320/11921/20 Верховний Суд зазначив, що Кодекс адміністративного судочинства України допускає ймовірність виявлення судом факту недотримання строку звернення до суду і після відкриття провадження у справі, внаслідок чого позов може бути залишений без розгляду.
Водночас положення КАС України однозначно закріплюють, що у випадку встановлення судом факту пропуску позивачем строку звернення до суду з позовом, такій особі гарантується надання часу для подання заяви про поновлення строку звернення до суду з позовом із наданням доказів поважності причин його пропуску. Забезпечення реалізації такого права не залежить від інстанції суду, який виявив факт пропуску строку, оскільки такий факт може бути виявлений не лише до відкриття провадження у справі, але й на більш пізніх стадіях судового процесу.
У постанові від 26.12.2025 року у справі №240/32727/25 Верховний Суд також підтримав висновок про те, що питання причин пропуску строку звернення до суду з позовом, у випадку, коли суд встановив, що такий пропущено позивачем, в обов`язковому порядку має бути з`ясовано судом. У будь-якому випадку позивач має бути обізнаний про виникнення у суду питання щодо дотримання ним строку звернення до суду з позовом задля забезпечення реальної можливості спростувати факт пропуску строку або довести наявність підстав для його поновлення.
Отже, як на стадії вирішення справи у суді першої інстанції, так і на стадії апеляційного перегляду, апеляційний суд не позбавлений можливості здійснити перевірки дотримання строку звернення до суду та у разі його пропуску, залишити позов без розгляду. Більш того, стаття 240 КАС України не містить жодного зауваження щодо стадії судового розгляду на якій можливо залишити позов без розгляду.
Питання причин пропуску строку звернення до суду з позовом, у випадку, коли суд встановив, що такий пропущено позивачем, в обов`язковому порядку має бути з`ясовано судом. У будь-якому випадку позивач має бути обізнаний про виникнення у суду питання щодо дотримання ним строку звернення до суду з позовом задля забезпечення реальної можливості спростувати факт пропуску строку або довести наявність підстав для його поновлення.
У постанові від 18.03.2026 у справі № 320/40240/24 Верховний Суд зазначив, що положення частини тринадцятої статті 171 КАС України кореспондується із приписами частини третьої статті 123 КАС України, яка, при її лінгвістичному аналізі, указує на обов`язок суду оцінити доводи позивача про пропуск ним строку на звернення із позовом до суду, якщо такий факт був виявлений судом після відкриття провадження у справи. З цього випливає, що суд першої інстанції, застосовуючи частину третю статті 123 КАС України, має залишити позовну заяву без руху, надавши строк позивачу для надання заяви із вказівкою у ній підстав для поновлення пропущеного строку звернення із цим позовом до суду.
Крім того, право саме на стадії апеляційного провадження перевіряти достримання строків звернення до суду за результатом якого приймати рішення про залишення позову без розгляду також підтверджено і у постановах ВС від 02.09.2026 року в справі №161/10719/25, від 227.08.2026 в справі №140/14780/25, від 31.03.2026 року в справі №127/10070/25, від 11.02.2021 в справі №140/2046/19, від 10.06.2020 в справі №620/1715/19 та колегія суддів не знаходить підстав застосовувати інший підхід до тлумачення вимог ст.123 КАС України під час розгляду цієї справи.
Отже, доводи ОСОБА_1 про неможливість здійснення перевірки дотримання позивачем строку звернення до суду відхиляються колегією суддів за їх безпідставністю.
У п.8 ч.1 ст.240 КАС України визначено, що суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду, якщо з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.
Повертаючись до рішення Миколаївського окружного адміністративного суду ід 03.07.2026 року колегія суддів зазначає, що підставою для відмови у задоволенні позову став висновок суду першої інстанції про порушення строку звернення до суду. Водночас, як вже було зазначено вище, процесуальне законодавство, зокрема, наслідки пропуску строку звернення до суду, слід застосовувати у редакції КАС України, чинної станом на день прийняття рішення. Тобто, оскільки станом на день розгляду справи в суді першої інстанції, процесуальним наслідком пропуску строку звернення до суду є залишення позову без розгляду, а не відмова у задоволенні позову, як то було в редакції чинній КАС України 2010 року, а тому відмовляючи у задоволенні позову, судом першої інстанції допущено порушення норм процесуального права.
Так, колегія суддів зауважує, що заява про усунення недоліків від 24.09.2026 року не містить жодного посилання на обставини, які б реально перешкоджали чи то унеможливлювали своєчасне звернення до суду з таким позовом, а відтак колегія суддів відмовляє у її задоволенні.
Згідно ч.ч. 1-3 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до ч.ч. 1-2 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є:
1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи;
2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;
3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;
4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Апеляційний суд враховує усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (див. п.п. 29 - 30 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), заява № 18390/91, від 09.12.1994.
При цьому, право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (див. пункт 30 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), заява № 49684/99, від 27.09.2001.
Колегія суддів зазначає, що реалізація позивачем права на звернення до суду з позовною заявою в рамках строку звернення до суду залежить виключно від нього самого, а не від дій чи бездіяльності посадових осіб відповідача. Позивач, необґрунтовано не дотримуючись такого порядку, позбавляє себе можливості реалізовувати своє право на звернення до суду в межах строків звернення до суду, нереалізація цього права зумовлена його власною пасивною поведінкою.
Наведені доводи щодо строку звернення до суду, колегія суддів вважає безпідставними, з огляду на відсутність реальних обставин, які б перешкоджали позивачу своєчасно звернутись до суду. Більш того, позивач, навіть після залишення апеляційним судом його позову без руху, не клопоче перед судом про поновлення строку звернення до суду. А відтак, у задоволенні заяви про усунення недоліків адміністративного позову слід відмовити.
Оскільки судом першої інстанції допущено порушено норм процесуального права, що призвело до прийняття помилкового рішення, колегія суддів зазначає про часткове задоволення апеляційної скарги в частині скасування рішення суду першої інстанції із прийняттям нової постановою про залишення позовної заяви ОСОБА_1 без розгляду.
Підстав для перерозподілу судових витрат не має.
Керуючись статтями 240, 308, 309, 315, 317, 321, 322, 325 КАС України апеляційний суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 02 липня 2026 у справі № 400/5681/26 залишити без змін.
Ухвалити в цій частині нову постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 НОМЕР_2 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області (вул. Морехідна, 1,м. Миколаїв,54008 13844159) залишити без розгляду.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення з підстав, передбачених статтею 328 КАС України.
Головуюча суддя Г.П. Казанчук
Суддя Ю.М. Градовський
Суддя О.В. Єщенко