ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
__________________________________________________________________
П О С Т А Н О В А
Іменем України
30 вересня 2026 року
м. Харків
Справа № 953/7465/23
Провадження № 22-ц/818/1079/26
Харківський апеляційний суд у складі:
головуючого - Пилипчук Н.П.,
суддів колегії - Маміної О.В., Яцини В.Б.,
за участю секретаря: Муренченко С.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Харкова від 28 лютого 2024 року, постановлене під головуванням судді Колесник С.А., -
ВСТАНОВИВ :
17 серпня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, посилаючись на те, що 09 липня 2019 року Харківським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Харківській області зареєстрований шлюб з ОСОБА_2 (актовий запис №2440). Відповідач при реєстрації шлюбу прізвище не змінювала. Після спливу трьох років спільного сімейного життя Позивач прийшов до висновку, що відносини з ОСОБА_2 не склалися, оскільки, сторони є різними людьми за характером та поглядами на життя. Подальше перебування у сімейних відносинах є неможливим внаслідок відсутності у подружжя взаємної любові, поваги, взаємодопомоги та підтримки, що, у свою чергу, призводить до постійних сварок у сім?ї. Позивач та Відповідач вже тривалий час не проживають разом та не ведуть спільний побут. Також непоодинокими випадками стали непорозуміння на фінансовому побутовому ґрунті, які створюють гнітючу атмосферу у сім?ї. У зв?язку із введенням воєнного стану на території України відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 (який у подальшому було неодноразово продовжено) стосунки подружжя стали ще більш напруженими. Позивач вказує, що шлюбно-сімейні відносини подружжя припинені, а за вищенаведених обставин сімейного добробуту та довіри в родині не може бути. Подальше спільне життя подружжя та збереження шлюбу суперечить інтересам обох сторін.
Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 28 лютого 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Розірвано шлюб, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що зареєстрований 09 липня 2019 року Харківським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Харківській області під актовим записом №2440 від 09 липня 2019 року.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити у задоволенні позову.
Зазначає, що шлюбні відносини між сторонами фактично не припинені, питання розірвання шлюбу з чоловіком ніколи не обговорювали, тому пред`явлення ОСОБА_1 позову про розірвання шлюбу було неочікуваним. Бажає зберегти свою сім`ю. Вважає, що суд неправомірно розглянув справу за відсутності особисто позивача та відповідача у судовому засіданні. Сімейне законодавство не передбачає можливості розірвання шлюбу представником одного з подружжя чи їх обох. Також стверджує, що позивач та відповідач мають посвідку на постійне місце проживання в Республіці Кіпр, де і проживають на теперішній час, тому судом порушено правила ст. 29 ЦПК України про підсудність розгляду справ за участю громадян України, якщо обидві сторони проживають за її межами. Крім того, має сумніви щодо підписання власноруч і подання ОСОБА_1 позовної заяви про розірвання шлюбу. Вказує, що суд не надав її доводам належної оцінки, не врахував її поведінку, спрямовану на бажання збереження шлюбу, знехтував можливістю зберегти сім`ю.
Ухвалою Харківського апеляційного суду від 21 листопада 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Харкова від 28 лютого 2024 року було визнано неподаною та повернуто апелянту.
Постановою Верховного Суду від 17 вересня 2025 року ухвалу Харківського апеляційного суду від 21 листопада 2024 року скасовано, справу передано до суду апеляційної інстанції.
У ході апеляційного розгляду справи ухвалами Харківського апеляційного суду від 03 червня 2026 року та 11 червня 2026 року клопотання представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Біленького Д.В. про витребування доказів - задоволено. Витребувано з Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України (01601, м. Київ, вул. Володимирська, 26, adpsu@dpsu.gov.ua) відомості щодо перетину кордону України громадянкою України ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , паспорт НОМЕР_2 ), у період з 01 січня 2022 року по теперішній час.
29 червня 2026 року на виконання ухвали суду від Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України надійшла витребувана інформація, з якої вбачається, що ОСОБА_2 з 01 лютого 2022 року по 26 червня 2026 року понад 20 разів перетинала кордон України, остання інформація - її в`їзд на територію країни 27 квітня 2026 року (а.с. 200 том 2).
У судове засідання 30 вересня 2026 року учасники справи не з`явилися.
Від представника позивача ОСОБА_1 30 вересня 2026 року надійшла заява про розгляд справи без його участі.
Судові повістки, направлені за адресою місця реєстрації ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ), неодноразово повернуті до суду апеляційної інстанції з відмітками відділення поштового зв`язку «адресат відсутній за вказаною адресою», зокрема, й повістка на 30 вересня 2026 року (а.с. 54-55, 98-99, 146-147, 209-210, 217-218, 244-245 том 2).
Також копія ухвали про відкриття провадження і судові повістки були неодноразово направлені на адресу ОСОБА_2 у АДРЕСА_2 ) та повернуті до суду у зв`язку з тим, що були незатребувані одержувачем (а.с. 66-71, 76, 110, 205-207,232-234 том 2).
До того ж, судом вжито заходів щодо направлення судових повісток й на інші відомі адреси ОСОБА_2 ( АДРЕСА_3 ; АДРЕСА_4 ; АДРЕСА_5 ; АДРЕСА_6 ; АДРЕСА_7 ), які теж повернуті до суду апеляційної інстанції з відмітками відділення поштового зв`язку «адресат відсутній за вказаною адресою» (а.с. 100-105, 140-141, 144-145, 211-212, 213-214, 219-222, 238-243, 246-251 том 2).
Врученою судова повістка вважається в день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, що узгоджується з висновками, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17 (провадження № 14-507цс18), від 12 лютого 2019 року у справі № 906/142/18 (провадження №12-233гс18), а також у постановах Верховного Суду: від 27 лютого 2020 року у справі № 814/1469/17, від 10 листопада 2021 року у справі № 756/2137/20, від 28 липня 2026 року у справі № 646/3258/19 та ін.
З огляду на те, що судові повістки повернуті саме з відмітками «адресат відсутній за вказаною адресою», ОСОБА_2 є такою, що відповідно до пунктів 3, 4 частини восьмої статті 128 ЦПК України повідомлена належним чином про дату, час і місце розгляду справи.
Крім того, згідно ч. 6 ст. 130 ЦПК України ОСОБА_2 були направлені судові повістки за місцем її роботи - КНП «Міська поліклініка №3» Харківської міської ради, а також ТОВ «НіТа Клінік» (а.с. 92-97, 111-114, 127-128, 138-139, 208, 235-237 том 2).
У травні 2026 року з вказаних юридичних осіб надійшли відповіді про те, що ОСОБА_2 перебуває у відпустці без збереження заробітної плати, у зв`язку з цим повістки вручити неможливо (а.с. 134, 136 том 2).
Разом з тим, з наданої представником позивача відповіді Департаменту охорони здоров`я виконавчого комітету ХМР від 05 червня 2026 року на адвокатський запит вбачається, що ОСОБА_2 є директором КНП «Міська поліклініка №3» Харківської міської ради, має щоденний графік роботи з понеділка по п`ятницю, кожен третій четвер здійснює особистий прийом громадян.
З урахуванням того, що судова повістка на 30 вересня 2026 року отримана КНП «Міська поліклініка №3» Харківської міської ради 20 вересня 2026 року, що підтверджується поштовим повідомленням (а.с. 237 том 2), та відомості про неможливість її вручення відповідачці до суду не надходили, колегія суддів вважає, що ОСОБА_2 належним чином повідомлена про розгляд справи також й шляхом отримання повістки за місцем її роботи.
До того ж, додатково ОСОБА_2 неодноразово повідомлялась про розгляд справи за допомогою оголошень на сайті судової влади (а.с. 51, 87, 130, 252 том 2) та повідомлення у додаток «Viber» (а.с. 223 том 2).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 490/9587/18 (провадження № 14-29цс24) зазначено, що позивач (заявник, третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору) із великим ступенем зацікавленості повинен проявляти інтерес про хід розгляду судом ініційованої ним справи або відповідного судового провадження. У разі відсутності обставин непереборної сили ігнорування позивачем (заявником) протягом тривалого періоду часу провадження, відкритого за його позовною заявою (заявою, скаргою), свідчить про недобросовісну поведінку та порушення основоположних засад цивільного процесу. «Особою, не повідомленою про розгляд справи» (пункт 1 частини другої статті 358 ЦПК України) не можна вважати особу, яка ініціювала розгляд справи або відповідного судового провадження (позивача, заявника, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору), яка скористалася своїм правом доступу до правосуддя, подала позовну заяву (заяву, скаргу), на підставі якої було відкрито судове провадження.
Така позиція кореспондує висновку Європейського суду з прав людини, викладеному у рішенні від 16 лютого 2017 року у справі «Каракуця проти України», де зазначено, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки (параграф 53).
Отже, ОСОБА_2 як особа, яка подала апеляційну скаргу та ініціювала апеляційний перегляд справи, має самостійно цікавитися розглядом її апеляційної скарги, добросовісно користуватися своїми процесуальними правами та не чинити дій, спрямованих на затягування розгляду справи.
З огляду на належне повідомлення учасників справи, апеляційний суд вважає можливим розглянути справу у відсутність осіб, що не з`явилися, явка яких у судове засідання обов`язковою не визнавалась, адже відповідно до частини 2 статті 372 ЦПК України їх неявка не перешкоджає розгляду справи.
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що між сторонами відсутнє взаєморозуміння, шлюбно-сімейні відносини припинені, подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечитиме інтересам позивача, який не бажає перебувати у шлюбі, тому шлюб необхідно розірвати.
Такі висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи.
Судом встановлено, що 09 липня 2019 року ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрували шлюб, про що 09 липня 2019 року складено відповідний актовий запис № 2440 у Харківському міському відділі державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Харківській області, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_3 (а.с.9 том 1).
Як на підставу позовних вимог, позивач посилався на те, що відносини з ОСОБА_2 не склалися, оскільки сторони є різними людьми за характером та поглядами на життя. Подальше перебування у сімейних відносинах є неможливим внаслідок відсутності у подружжя взаємної любові, поваги, взаємодопомоги та підтримки, що, у свою чергу, призводить до постійних сварок у сім?ї. Позивач та відповідач вже тривалий час не проживають разом та не ведуть спільний побут. Позивач вважає, що подальше збереження шлюбу є неможливим і суперечить їх інтересам.
Так, відповідно до ст. 51 Конституції України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї.
Згідно ч. 1 ст. 24 СК України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.
Частинами 3, 4 статті 56 СК України передбачено право кожного з подружжя припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканість і може мати наслідки, встановлені законом.
У відповідності до ч. 2 ст. 104, ч. 3 ст. 105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання, у тому числі за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, відповідно до статті 110 СК України.
За змістом ч. 3 ст. 109 СК України суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі чоловіка та дружини і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей.
За правилами ч. 1 ст. 110, ст. 112 СК України позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя. Суд з`ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.
За роз`ясненнями, викладеними у п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», шлюб може бути розірвано в судовому порядку лише за умови, якщо встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечитиме інтересам одного з них чи інтересам їх дітей.
Таким чином, шлюб має добровільний характер та ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка і припиняється внаслідок його розірвання, що засвідчує стійкий розлад подружніх стосунків і позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя. Незгода лише будь-кого зі сторін продовжувати шлюбні стосунки є підставою для визнання її права вимагати розірвання шлюбу.
У позовній заяві позивач зазначає, що підставою для розірвання шлюбу є ті обставини, що сторони не підтримують шлюбних відносин, проживають окремо, спільного господарства не ведуть, отже позивач вважає, що сім`я розпалась та збереженню не підлягає.
Примушування одного з подружжя до перебування у шлюбі, який проти цього заперечує, порушуватиме його законні права та інтереси і суперечитиме вимогам закону.
Відповідний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі № 369/7035/18, провадження № 61-1658св20.
Колегія суддів звертає увагу на те, що справа перебуває у провадженні суду тривалий час, з 2023 року, тож у сторін була можливість примиритися заради збереження шлюбу. Відповідний строк на примирення судом першої інстанції надавався. Проте ніяких відомостей щодо вчинення конкретних заходів зі своєї сторони та про згоду позивача на досягнення такого примирення відповідачкою до суду не надано.
Встановивши, що позивач не має наміру продовжувати подальші шлюбні відносини, збереження шлюбу суперечить інтересам позивача, а також враховуючи конституційне право особи на шлюб за вільною згодою, суд дійшов правильного висновку про неможливість збереження шлюбу та наявність підстав для задоволення позову про розірвання шлюбу.
Стосовно посилань ОСОБА_2 на порушення судом правил ст. 29 ЦПК України про підсудність розгляду справ за участю громадян України, якщо обидві сторони проживають за її межами, суд зазначає наступне.
Частинами першою та другою статті 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Відповідно до частини другої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частина друга статті 2 ЦПК України)
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Аналіз вказаних норм права свідчить про те, що право на звернення до суду гарантовано, доступ до суду має бути забезпечено.
Верховний Суд в постановах від 22 грудня 2021 року в справі № 591/4922/21 (провадження № 61-16576св21), від 11 вересня 2024 року в справі № 757/68189/21-ц (провадження № 61-5209св24) зазначив, що одне з найважливіших процесуальних питань, яке має вирішити суд під час відкриття провадження у справі, - це питання про підсудність справи цьому суду і вказане має велике значення, оскільки означає дотримання судами положень статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), згідно з якою кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Згідно з частиною першою статті 27 ЦПК України позови до фізичної особи пред`являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом.
Відповідно до частини другої статті 28 ЦПК України позови про розірвання шлюбу можуть пред`являтися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров`я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування будь-кого з них.
Відповідно до статті 29 ЦПК України підсудність справ за участю громадян України, якщо обидві сторони проживають за її межами, а також справ про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за межами України, визначається суддею Верховного Суду, визначеним у порядку, передбаченому цього Кодексу, одноособово.
Аналіз наведеної норми процесуального права дає підстави для висновку, що підсудність справ про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем визначається ухвалою Верховного Суду виключно в тому разі, якщо обидві сторони проживають за межами України (ухвали Верховного Суду від 02 травня 2024 року в справі № 499/162/24, від 17 жовтня 2024 року в справі № 990SCCV/104/24, від 14 листопада 2024 року в справі № 730/1281/24, від 20 грудня 2021 року).
Для цілей статті 29 ЦПК України під проживанням за межами України потрібно розуміти постійне проживання. Тимчасове проживання учасника справи за межами України не може вважатися підставою для визначення підсудності в порядку статті 29 ЦПК України.
Із матеріалів справи вбачається, що місце проживання ОСОБА_2 зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 .
За даними копії паспорта місце проживання ОСОБА_1 зареєстровано за адресою: АДРЕСА_8 .
Зі слів ОСОБА_2 , вони з ОСОБА_1 фактично проживають за адресою: АДРЕСА_9 .
Однак докази, які свідчили б про постійне місце проживання обох сторін на території Республіки Кіпр, в матеріалах справи відсутні.
Посилання відповідачки на те, що сторони проживають на постійній основі у Республіці Кіпр, не підтверджені відповідними доказами (посвідка на проживання, договір оренди житла тощо), а надані нею документи без перекладу українською мовою не можуть бути взяті до уваги як належні та допустимі докази (а.с. 81-83 том 1).
Суд звертає увагу, що за даними Державної прикордонної служби, отриманими на запит суду апеляційної інстанції, на час пред`явлення позову до суду (серпень 2023 року) та розгляду справи у суді першої інстанції (лютий 2024 року) ОСОБА_2 періодично перебувала на території України, а також неодноразово перетинала державний кордон, що не свідчить про її постійне проживання за кордоном. Крім того, як вже зазначалось вище, ОСОБА_2 має місце роботи у медичному закладі на території України.
Отже, колегія суддів не вбачає порушень судом першої інстанції норм процесуального права щодо підсудності спору, зокрема статті 29 ЦПК України, оскільки позивачка і відповідач є громадянами України, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження того, що обидві сторони (і позивач, і відповідач) постійно проживають за межами України, зокрема, на Кіпрі.
Схожого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 07 квітня 2025 року у справі № 757/10360/23-ц, провадження № 61-8322св24.
До того ж, підсудність справи з підстав, визначених статтею 29 ЦПК України, визначається до відкриття провадження у справі. Після відкриття провадження у справі за загальними правилами визначення територіальної підсудності відсутні підстави для визначення підсудності справи в порядку статті 29 ЦПК України. (Ухвала судді КЦС ВС від 04 січня 2023 року у справі № 212/5208/22).
З огляду на викладене, підстав для задоволення клопотання ОСОБА_2 про направлення справи до Верховного Суду для визначення підсудності, поданого нею разом з апеляційною скаргою, колегія суддів не вбачає.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 щодо неможливості розгляду справи про розірвання шлюбу без особистої явки сторін, лише за участі представників, колегія суддів вважає безпідставними, адже чинне законодавство не містить обмежень щодо можливості участі представника в зазначеній категорії судових справ.
Посилання ОСОБА_2 на абзац другий пункту 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» про те, що сімейне законодавство не передбачає можливості розірвання шлюбу представником одного з подружжя або їх обох за довіреністю останніх, а правила ЦК України про представництво, довіреність і доручення на ці правовідносини не поширюються є безпідставними, оскільки наведений пункт постанови Пленуму Верховного Суду України містить посилання на статтю 115 СК України в редакції, чинній до червня 2010 року. Але згідно із Законом України від 01 липня 2010 року № 2398-VI «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» статтю 115 СК України викладено в новій редакції, відповідно до якої вимога про реєстрацію розірвання шлюбу за рішенням суду виключно за заявою колишньої дружини або чоловіка втратила чинність.
Відповідні висновки зробив Верховний Суд у постановах від 29 листопада 2023 року в справі № 202/4449/22, від 09 липня 2021 року в справі № 607/10879/20 та ін., де звернув увагу, що наведеними положеннями закону регулювалися питання реєстрації розірвання шлюбу на підставі рішення суду, а не сам процес розірвання шлюбу в судовому порядку.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду залишити без змін.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
29 червня 2026 року від представника ОСОБА_1 адвоката Біленького Д.В. надійшла заява про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції, в якій він просив стягнути з ОСОБА_2 в якості витрат на професійну правничу допомогу 44 000,00 грн та 822,98 грн витрат, пов`язаних з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду (направлення поштою адвокатських запитів та судових повісток за адресою місця проживання, реєстрації, роботи ОСОБА_2 ).
Заява мотивована тим, що понесені судові витрати обумовлені недобросовісною процесуальною поведінкою ОСОБА_2 та необхідністю вживати дії із встановлення її місця роботи і проживання.
Матеріали справи свідчать про те, що 03 серпня 2023 року між ОСОБА_1 та Адвокатським об`єднанням «Авангард» укладено договір про надання юридичних послуг та правничої допомоги (а.с. 42-45 том 1).
10 грудня 2025 року між ОСОБА_1 та Адвокатським об`єднанням «Авангард» укладено додаткову угоду № 1 до вказаного договору, якою погоджено перелік і вартість послуг адвокатського об`єднання в ході розгляду апеляційної скарги ОСОБА_2 . Так, у п. 2 угоди сторони погодили надання таких послуг: участь адвоката під час апеляційного розгляду справи у Харківському апеляційному суді вартістю 4000,00 грн за 1 судовий день, складання та направлення у межах апеляційного розгляду справи процесуальних документів (відзиву, клопотань, заяв тощо) вартістю 4000,00 грн за 1 документ; складання та направлення адвокатських запитів, заяв, скарг та інших документів вартістю 4000,00 грн за 1 документ.
З акту виконаних робіт від 29 вересня 2026 року вбачається, що Адвокатським об`єднанням «Авангард» надано ОСОБА_1 такі послуги: забезпечення присутності адвоката на 3 судових засіданнях у Харківському апеляційному суді вартістю 12 000,00 грн; складання та направлення у межах апеляційного розгляду справи 3 клопотань з процесуальних питань (встановлення місцезнаходження відповідача, витребування документів (місцезнаходження відповідача) та долучення доказів) вартістю 12 000,00 грн; складання та направлення в інтересах клієнта 5 адвокатських запитів вартістю 20 000,00 грн, загальна сума 44 000,00 грн.
Статтею 133 ЦПК України визначено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.
До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Згідно вимог статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі, гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі, впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Частиною 8 статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02 липня 2020 року в справі № 362/3912/18 (провадження № 61-15005св19).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц та в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 міститься правовий висновок про те, що розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги у разі надання відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою. Аналогічні висновки наведено також в постановах Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19 та від 11 листопада 2020 року у справі № 673/1123/15-ц.
Разом з тим, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі її витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи, зокрема, на складність справи, витрачений адвокатом час.
Наявні в матеріалах справи докази не є безумовною підставою для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.
Схожі висновки викладено в постановах Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 362/3912/18 (провадження № 61-15005св19), від 31 липня 2020 року у справі № 301/2534/16-ц (провадження № 61-7446св19), від 30 вересня 2020 року у справі № 201/14495/16-ц (провадження № 61-22962св19), від 23 травня 2022 року у справі № 724/318/21 (провадження № 61-19599св21).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19), від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22)).
Вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд має пересвідчитись що заявлені витрати є співмірними зі складністю справи, а наданий адвокатом обсяг послуг і витрачений час на надання таких послуг відповідають критерію реальності таких витрат. Також суд має врахувати розумність розміру витрат на професійну правничу допомогу, та чи не буде їх стягнення становити надмірний тягар для іншої сторони.
З урахуванням категорії і складності справи та обсягу наданих представником позивача послуг з правничої допомоги, здійснення розгляду справи за відсутності її учасників та їх представників, принципів співмірності та розумності судових витрат, критерію реальності та необхідності адвокатських витрат, судова колегія вважає, що з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню судові витрати на надання правничої допомоги протягом апеляційного перегляду справи у розмірі 10 000,00 грн.
Судові витрати позивача на поштові відправлення адвокатських запитів і повісток колегія суддів не вважає такими, що підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи, оскільки направлення адвокатських запитів є правом учасника справи, яке він реалізує на власний розсуд, а обов`язок з направлення судових повісток і належного повідомлення учасників справи процесуальними нормами покладено на суд, і повістки на ім`я ОСОБА_2 судом апеляційної інстанції направлялись. Отже, у задоволенні вимог позивача про стягнення з відповідача інших судових витрат колегія суддів відмовляє.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Київського районного суду м. Харкова від 28 лютого 2024 року- залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати на надання правничої допомоги протягом апеляційного перегляду справи у розмірі 10 000 (десять тисяч) грн 00 коп.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст.389 ЦПК України.
Головуючий: Н.П. Пилипчук
Судді: О.В. Маміна
В.Б. Яцина