Справа № 308/13536/20
П О С Т А Н О В А
Іменем України
21 вересня 2026 року м. Ужгород
Закарпатський апеляційний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді-доповідача: Мацунича М.В.
суддів: Джуги С.Д., Собослоя Г.Г.
за участю секретаря судового засідання: Тайстри І.Т.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Мигальчич Людмила Анатоліївна, на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 15 січня 2026 року, повний текст якого складено 20 січня 2026 року, ухвалене головуючою суддею Логойда І.В., в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні будинком шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, примусове виселення
встановив:
У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні будинком шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, примусове виселення.
Позовні вимоги мотивував тим, що він є одноосібним власником житлового будинку, розташованого за адресою АДРЕСА_1 та земельної ділянки, на якій він розташований. Дане домоволодіння є спадковим майном, тому не є спільним сумісним з відповідачем. Відповідач за згоди попереднього власника зареєстрована та проживає в даному житловому будинку з грудня 2007 року (як член сім`ї) до сьогоднішнього часу. Згоди на її реєстрацію, як і на безоплатне проживання позивачем не надавалась.
Після припинення шлюбу на підставі рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 14.03.2013 вважає, що право відповідача на користування та проживання у будинку позивача (право житлового сервітуту) припинилось в силу вимог закону, а саме: зміна сімейного положення, розлучення, є підставою для припинення сервітуту визначеного ст. 406 ЦК України, адже після розірвання шлюбу припинилася обставина, яка була підставою набуття відповідачем права користування її житловим приміщенням. Однак, вказує, що відповідач категорично не визнає права власності позивача, відмовляється звільнити будинок, укладати з ним договори платного найму (оренди) по користуванню майном зі сплатою відповідних коштів.
На фоні судових процесів різного характеру виникла ситуація, за якої позивач не може проживати у власному будинку та вільно розпоряджатися ним, в зв`язку з чим останній мав виїхати з будинку до досягнення спільною з відповідачем дитиною повноліття з метою збереження спокою її психологічного стану. З Інформаційної довідки з реєстру речових прав на майно стало відомо про наявність права власності у відповідача на квартиру, розташовану в АДРЕСА_2 (загальною площею 59,3 кв.м.). Вважає, що інформаційна довідка свідчить про те, що відповідач з метою приховання наявності права на майно, зокрема половини частки зазначену квартиру, отриману у спадок за померлим батьком ОСОБА_3 укладає фіктивний договір дарування цієї частки на свого сина від першого шлюбу ОСОБА_4 , посвідченого приватним нотаріусом, поряд з цим син відповідачки проживає та працює у м.Київ. Інша половина частки квартири належала матері відповідачки ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 . У зв`язку зі смертю останньої вважає, що відповідач як спадкоємець першої черги претендує на спадок у вигляді половини частки за померлою матір`ю, однак умисно в реєстр речових прав не вносить відомості про наявність цього права. Тобто вище зазначені обставини повністю підтверджують, що у відповідачки є право власності на квартиру, розташовану в АДРЕСА_2 (загальною площею 59,3 кв.м.), в якій така може проживати на всіх законних підставах та відповідно звільнити помешкання позивача, однак такі дії відповідачка не вчиняє, що і змушує позивача звернутись до суду за захистом своїх порушених прав.
Враховуючи вимоги Цивільного кодексу України, практику Верховного Суду, вважає, що на підставі ч.2 ст.406 ЦК підлягає припиненню право користування чужим майном на вимогу власника стосовно особи, яка не пов`язана із ним спільним побутом.
Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 15 січня 2026 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Мигальчич Л.А., подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати таке та ухвалити нове, яким задовольнити позов. Вважає, що рішення суду першої інстанції прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Вказує на те, що судом не враховано, що рішенням суду від 11.03.2025 у справі №308/8857/16 констатовано, що позивач є одноосібним власником спірного житлового будинку, а тому, після припинення шлюбу із відповідачем, право користування будинок у останньої припинилось у силу вимог ст. 406 ЦК України.
ОСОБА_2 не є членом сім`ї позивача, не пов`язана з ним спільним побутом, має в інше житло, своїми діями унеможливила проживання позивача у належному йому будинку, відмовляється використовувати майно на умовах позивача, не сплачує заборгованості за комунальні послуги.
А тому, припинення права користування відповідача спірним будинком відповідає пропорційності в розумінні положень ст. 8 Конвенції, з огляду на те, що між сторонами склалися неприязні відносини.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Бачинська А.В., просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги та залишити без змін рішення суду першої інстанції.
Вказує, що судом першої інстанції вірно встановлено, що на підставі поданих доказів, відповідачка іншого житла не має, проживає у будинку АДРЕСА_1 понад двадцять років разом з дитиною, при цьому не встановлено обставин пошкодження майна відповідачкою, чи створення перешкод позивачу у користуванні правом власності. Також встановлено, що заборгованість з комунальних платежів не доведена, тому на підставі поданих доказів, суд правильно вважав відсутність правових підстав для задоволення позову з наведених позивачем підстав.
Крім того вказує, що у рішенні Апеляційного суду Закарпатської області від 13.04.2016 у справі №308/3040/15-ц, окрім іншого, вказано, що припинення сімейних відносин ОСОБА_2 з власником будинку не позбавляє її права користування займаним приміщенням.
Розірвання шлюбу не переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції для виселення особи з житла, у якому така проживає тривалий час
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, вважає, що така не підлягає задоволенню, виходячи з наступних доводів.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Апеляційним судом встановлено, що рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 14.03.2013 у справі №308/728/13-ц розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 28.07.2014 у справі №308/14441/13-ц визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_3 , та домоволодіння - житловий будинок з надвірними спорудами, що розташований на земельній ділянці пл. 0,1097 га кадастровий номер [номер приховано]:03:002:0024 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №70414582 житловий будинок загальною площею 349,9 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 на праві приватної власності зареєстровано за ОСОБА_1 .
До матеріалів справи позивачем додано копії листів, адресованих ОСОБА_2 , про укладення між сторонами договору найму-оренди житлового будинку та погашення заборгованості за спожиті комунальні послуги, які надсилались ОСОБА_2 в межах розгляду судом інших цивільних справ. Дані докази, на думку позивача, свідчать про намагання сторони вжити заходи із урегулювання відносин нормами цивільного законодавства, при цьому не стосуються предмету спору.
Також до матеріалів справи додано інформаційні довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №173227391 від 10.07.2019 про те, що квартира загальною площею 59,3 кв.м за адресою: АДРЕСА_2 належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_6 (як доводить позивач - сину ОСОБА_2 від попереднього шлюбу) та ОСОБА_5 - матері відповідачки; а також довідки №237674561 від 18.12.2020 про те, що квартира загальною площею 59,3 кв.м за адресою: АДРЕСА_2 належить станом на 18.12.2020 на праві приватної власності ОСОБА_7 згідно з договором купівлі-продажу від 07.07.2020.
Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 13.04.2016 у справі №308/3040/15-ц рішення Ужгородського міськрайонного суду від 29.02.2016 скасовано. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_8 , третя особа Ужгородський міський відділ Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житлом, зняття з реєстраційного обліку, та виселення, задоволено частково. Визнано ОСОБА_8 такою, що втратила право користування житловим будинком АДРЕСА_1 . В решті позовних вимог відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21.06.2017 рішення апеляційного суду Закарпатської області від 13.04.2016 в частині позовних вимог до ОСОБА_2 залишено без змін.
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна за №247245429 відсутні відомості про наявність у ОСОБА_2 нерухомого майна.
Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 13.11.2023 у справі №308/8857/16-ц позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання частини будинковолодіння спільною сумісною власністю подружжя, виключення частини майна із складу спадкового майна, виділення частини майна в натурі та визнання права власності на частку майна задоволено частково.
Постановлено визнати 39% будинковолодіння АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю колишнього подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Виключено 39% будинковолодіння АДРЕСА_1 зі складу спадкового майна ОСОБА_9 , яке прийняв у складі спадкового майна ОСОБА_1 .
Визнано за ОСОБА_2 право власності на 19,5 % у будинковолодінні АДРЕСА_1 та земельної ділянки, на якій воно розташоване, кадастровий номер [номер приховано]:03:002:0024. В решті вимог позову - відмовлено.
Постановою Закарпатського апеляційного суду від 11.03.2025 рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 13.11.2023 скасовано, прийнято нове про відмову у задоволенні позовних вимог.
Згідно з витягом з Реєстру територіальної громади №2025/007315350 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрована з 19.12.2007 по 03.06.2025 за адресою АДРЕСА_1 .
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Відповідно до статті 150 ЖК громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Право користування чужим майном регламентоване зокрема у статтях 401-406 ЦК України.
Згідно частини першої статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
У частині першій статті 402 ЦК України вказано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, яка передбачає, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування статті 8 Конвенції свідчать про гарантування кожній особі права на повагу до її житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним;б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Права члена сім`ї власника житла на користування житлом визначені у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Наявними у справі належними і допустимими доказами підтверджено, що ОСОБА_1 є власником спірного майна в якому понад двадцять років проживає також ОСОБА_2 та іншого житла немає, а припинення сімейних відносин ОСОБА_2 з власником будинку не позбавляє її права користування займаним приміщенням.
Судом не встановлено в ході розгляду підстав, визначених ст. 406 ЦК України, на підтвердження позовних вимог. Розірвання шлюбу не переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції для виселення особи з житла, у якому така проживає тривалий час разом з донькою, не маючи іншого житла на праві власності чи у користуванні.
А звідси, ОСОБА_2 може бути позбавлена права користуватися цим житлом лише з підстав, передбачених законом.
Законом тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача.
Так, власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню, частина 2 статті 386 ЦК України.
А згідно статті 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Враховуючи ту обставину, що відповідачка не має іншого житла, а ніж те в якому довгий час на законних підставах прописана та проживає та яке є її основним місцем проживання, колегія суддів не вбачає підстав для твердження стосовно того, що відповідач створює позивачу перешкоди у належному користуванні спірним житловим будинком. Окрім цього, матеріали справи не містять доказів на підтвердження чинення позивачу відповідачем, перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
При вирішенні даного спору необхідно дотримуватися балансу захисту права власності позивача на житловий будинок та права на проживання у ньому відповідача, яка хоч і не являється членом сім`ї власника житла в контексті відсутності у неї іншого житла.
У даному випадку право власності позивача на майно не може бути захищено шляхом визнання відповідача такою, що втратила право на користування спірним житловим приміщенням в силу відсутності іншого житла, що стане надмірним тягарем та порушуватиме її право на повагу до житла, яке є постійним місцем проживання та не є справедливим з урахуванням усіх обставин справи.
Дослідивши встановлені обставини справи та оцінивши наявні в матеріалах справи докази, суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Доводи апелянта є аналогічними тим доводами, які були викладені в позові та перевірялися судом першої інстанції під час розгляду цього спору, однак висновків суду першої інстанції не спростовують і зводяться до суб`єктивного тлумачення чинних норм законодавства України та незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження, оцінки судом та не можуть бути підставами для скасування судового рішення.
На підставі ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції слід залишити без змін.
Враховуючи наведене та керуючись статтями 367, 374, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд
ухвалив:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Мигальчич Людмила Анатоліївна, залишити без задоволення.
Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 15 січня 2026 року, залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 01 жовтня 2026 року
Головуючий:
Судді: