ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 вересня 2026 року
м. Київ
cправа № 903/141/26
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Зуєва В.А. (головуючого), Берднік І.С., Міщенка І.С.
секретаря судового засідання - Дерлі І.І.
за участю представників сторін:
позивача - Лемішка І.П.
відповідача - Загоруйко О.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Акціонерного товариства "Концерн Галнафтогаз"
на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 17.08.2026 (у складі колегії суддів: Мамченко Ю.А. (головуючий), Хабарова М.В., Кульчій І.М.)
за позовом Акціонерного товариства "Концерн Галнафтогаз"
до Луцької міської ради
про визнання протиправним та скасування рішення,
ВСТАНОВИВ:
1. Короткий зміст та підстави позовних вимог
1.1. Акціонерне товариство "Концерн Галнафтогаз" (надалі - Товариство, Позивач, Скаржник) звернулось до Луцької міської ради (надалі - Рада, Відповідач), з позовом в якому просить скасувати рішення Ради від 28.01.2026 № 87/101 "Про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок комунальної власності на вул. Львівській, 75-А у м. Луцьку" (надалі - рішення від 28.01.2026 № 87/101).
1.2. Позов обґрунтовано тим, що Товариство є власником об`єкта незавершеного будівництва, розташованого на земельній ділянці площею 0,4092 га, кадастровий номер [номер приховано]:21:140:0002, фактично користується цією ділянкою та сплачує кошти за таке користування.
Позивач вважав, що прийняття Радою оспорюваного рішення без його згоди порушує його права та законні інтереси як землекористувача і власника розташованого на ділянці майна. При цьому Товариство посилалося на рішення Господарського суду Волинської області від 31.01.2018 у справі № 903/717/17, яким відмовлено в позові Ради про повернення земельної ділянки з огляду на розміщення на ній належного Товариству об`єкта незавершеного будівництва.
2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
2.1. Рішенням Господарського суду Волинської області від 09.06.2026 позов задоволено та визнано протиправним та скасовано рішення Ради від 28.01.2026 № 87/101.
2.2. Суд першої інстанції виходив із того, що Товариство як власник об`єкта незавершеного будівництва є фактичним користувачем земельної ділянки, на якій цей об`єкт розташований. Відсутність належного оформлення права землекористування не позбавляє Позивача можливості користуватися належним йому майном та необхідною для цього земельною ділянкою.
Урахувавши обставини, встановлені судовими рішеннями у справах № 903/717/17, № 903/801/23 та № 903/774/25, суд зазначив, що Раді було відомо про фактичне користування Товариством спірною ділянкою, зокрема у зв`язку зі стягненням із нього коштів за таке користування.
За висновком суду, положення абзацу другого частини шостої статті 79-1 Земельного кодексу України та частини першої статті 56 Закону України "Про землеустрій" не пов`язують необхідність отримання згоди землекористувача на поділ ділянки виключно з оформленням права оренди або постійного користування. Тому прийняття оспорюваного рішення без згоди Товариства порушує його права та законні інтереси.
2.3. Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 17.08.2026 рішення Господарського суду Волинської області від 09.06.2026 скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові.
2.4. Суд апеляційної інстанції виходив із того, що договір оренди землі припинив дію у 2015 році, після чого Товариство продовжило користуватися ділянкою без зареєстрованого речового права. За висновком суду, обов`язок отримати згоду землекористувача, передбачений частиною шостою статті 79-1 Земельного кодексу України та частиною першою статті 56 Закону України "Про землеустрій", виникає за наявності в нього зареєстрованого права користування. Оскільки такого права Позивач не мав, Рада була вправі прийняти оспорюване рішення без його згоди.
Щодо судових рішень у справах № 903/717/17, № 903/801/23 та № 903/774/25 апеляційний суд зазначив, що в цих справах ділянка розглядалася як єдиний об`єкт цивільних прав, а питання її площі, необхідної для використання належного Товариству майна, не досліджувалося.
Суд також указав на можливість урахування потреб Товариства як власника майна під час розроблення технічної документації та дійшов висновку про недоведеність порушення його прав оспорюваним рішенням.
Водночас апеляційний суд відхилив доводи Ради про належність спору до адміністративної юрисдикції, оскільки заявлені вимоги спрямовані на захист майнових прав Позивача.
3. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
3.1. У касаційній скарзі Товариство просить скасувати постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 17.08.2026 у справі № 903/141/26, а рішення Господарського суду Волинської області від 09.06.2026 у справі № 903/141/26 залишити в силі.
3.2. Ухвалою Суду від 10.09.2026 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 17.08.2026 у справі № 903/141/26 на підставі пунктів 3, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України та призначено справу до розгляду.
3.3. В обґрунтування касаційної скарги Скаржник посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Посилаючись на пункт 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, Скаржник зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування частини шостої статті 79-1 Земельного кодексу України та частини першої статті 56 Закону України "Про землеустрій" у правовідносинах щодо поділу земельної ділянки державної або комунальної власності, на якій розташований належний іншій особі об`єкт нерухомого майна, за відсутності зареєстрованого права користування такою земельною ділянкою.
Скаржник не погоджується з висновком апеляційного суду про те, що необхідність отримання згоди землекористувача на поділ земельної ділянки виникає лише за умови державної реєстрації його права користування.
За його доводами, таке тлумачення безпідставно звужує зміст поняття "користувач земельної ділянки", оскільки він є власником розташованого на спірній земельній ділянці об`єкта незавершеного будівництва, раніше користувався цією ділянкою на умовах оренди та після припинення договору неодноразово звертався до міської ради з метою оформлення подальшого землекористування.
Тому, на переконання Скаржника, відсутність зареєстрованого права оренди сама по собі не виключає його статусу фактичного користувача земельної ділянки у частині, необхідній для обслуговування належного йому нерухомого майна.
На підтвердження необхідності формування відповідного висновку Верховного Суду Скаржник посилається також на судові рішення у справах № 911/1436/24 та № 922/2165/21, у яких власників нерухомого майна визнавали фактичними землекористувачами, згода яких необхідна для поділу земельної ділянки.
Отже, Скаржник вважає необхідним формування висновку щодо того, чи охоплюється поняттям користувача земельної ділянки у розумінні наведених норм власник розташованого на ній об`єкта нерухомого майна або незавершеного будівництва, право користування земельною ділянкою якого на момент її поділу не зареєстроване.
Крім того, посилаючись на пункт 4 частини другої статті 287 у взаємозв`язку з пунктом 1 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України, Скаржник зазначає про неповне дослідження апеляційним судом обставин справи.
Зокрема, апеляційний суд виходив із того, що рішенням Ради від 28.01.2026 № 87/101 Позивачу надано можливість виготовлення технічної документації із землеустрою з урахуванням його потреб як власника нерухомого майна. Водночас, за твердженням Скаржника, зі змісту оспорюваного рішення надання йому такого права не вбачається.
Скаржник також зазначає, що апеляційний суд обмежився встановленням відсутності у Позивача зареєстрованого речового права на земельну ділянку, однак не перевірив наявності у нього охоронюваного законом інтересу.
У цій частині Скаржник посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду від 01.07.2026 у справі № 911/1138/25 та вказує, що належність йому об`єкта незавершеного будівництва, попереднє користування земельною ділянкою та вчинення дій з оформлення подальшого землекористування свідчать щонайменше про наявність майнового інтересу щодо цієї ділянки.
Отже, за доводами касаційної скарги, апеляційний суд, дійшовши висновку про відсутність порушених прав Позивача, належним чином не дослідив зміст оспорюваного рішення міської ради та не з`ясував, чи зачіпає поділ земельної ділянки права або охоронюваний законом інтерес Позивача як власника розташованого на ній об`єкта незавершеного будівництва.
3.4. 28.09.2026 Рада подала відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити її без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
4. Обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
4.1. Товариство набуло право власності на об`єкт незавершеного будівництва на вул. Львівській, 75-А у м. Луцьку на підставі договору купівлі-продажу від 04.03.2009. Реєстрацію цього права підтверджено витягом від 23.03.2009 № 22242712, що встановлено рішенням Господарського суду Волинської області від 31.01.2018 у справі № 903/717/17.
4.2. Рішенням Ради від 15.09.2010 № 66/117 Товариству надано в оренду строком на п`ять років земельну ділянку площею 0,4092 га, кадастровий номер [номер приховано]:21:140:0002, на вул. Львівській, 75-А у м. Луцьку для будівництва та обслуговування торгово-сервісного комплексу.
На підставі цього рішення сторони 21.10.2010 уклали договір оренди землі, зареєстрований 25.10.2010 за № 041007700440. Договором передбачено переважне право орендаря на його поновлення за умови належного виконання договірних обов`язків.
4.3. У липні та вересні 2015 року Товариство зверталося до Ради щодо поновлення договору оренди, подавши проєкт додаткової угоди та необхідні документи.
Листом від 19.11.2015 Рада повідомила про заперечення проти поновлення договору у зв`язку з нерозпочатим будівництвом та неналежним утриманням ділянки. Водночас проєкт рішення про відмову в поновленні договору, винесений на голосування 28.10.2015 та 03.12.2015, не набрав необхідної кількості голосів.
4.4. Рішенням Господарського суду Волинської області від 31.01.2018 у справі № 903/717/17, яке набрало законної сили, відмовлено в позові Ради про зобов`язання Товариства повернути земельну ділянку.
Суд виходив із неможливості використання належного Товариству об`єкта незавершеного будівництва без користування землею, на якій він розташований. Суд зазначив, що відсутність оформленого права землекористування не є підставою для обмеження Товариства в такому користуванні, та вказав на неможливість передачі ділянки в оренду іншим особам.
4.5. Рішеннями Господарського суду Волинської області від 09.10.2023 у справі № 903/801/23 та від 27.10.2025 у справі № 903/774/25, які набрали законної сили, з Товариства на користь Ради стягнуто відповідно 584 907,83 грн та 372 368,10 грн безпідставно збережених коштів за фактичне користування земельною ділянкою без оформлення права оренди.
4.6. У 2022 році, а також 15.10.2025 та 05.11.2025 Товариство зверталося до Ради із заявами про надання спірної ділянки в оренду та відповідними документами. Однак рішення про передачу ділянки Товариству Рада не прийняла.
4.7. Рішенням від 28.01.2026 № 87/101 Рада надала дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок комунальної власності стосовно зазначеної земельної ділянки.
Цим рішенням також передбачено внесення відомостей про новостворені ділянки до Державного земельного кадастру та подання розробленої технічної документації на затвердження Ради.
4.8. Вважаючи, що зазначеним рішенням порушено його права як землекористувача та власника розташованого на ділянці майна, Товариство звернулося до суду із цим позовом.
5. Позиція Верховного Суду
5.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга Товариства не підлягає задоволенню з таких підстав.
5.2. Відповідно до частини першої статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
5.3. З огляду на мотиви оскаржуваних судових рішень та доводи касаційної скарги предметом касаційного дослідження є правильність застосування частини шостої статті 79-1 Земельного кодексу України та частини першої статті 56 Закону України "Про землеустрій" щодо необхідності отримання згоди власника нерухомого майна на поділ земельної ділянки, на якій це майно розташоване, за відсутності оформленого права користування нею, а також наявності порушення прав такого власника як підстави для скасування відповідного рішення Ради. У цьому контексті перевірці підлягають наявність висновку Верховного Суду щодо застосування зазначених норм у подібних правовідносинах та необхідність його формування. Також перевірці підлягає повнота дослідження судом обставин та оцінки доказів, що мають значення для з`ясування того, чи порушує оспорюване рішення Ради права Товариства як власника нерухомого майна, розташованого на спірній земельній ділянці.
З приводу наведеного Верховний Суд зазначає таке.
Щодо визначення землекористувача у розумінні частини шостої статті 79-1 Земельного кодексу України та частини першої статті 56 Закону України "Про землеустрій".
5.4. Відповідно до частини шостої статті 79-1 Земельного кодексу України, формування земельних ділянок шляхом поділу та об`єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок.
Поділ, об`єднання земельної ділянки, що перебуває у заставі, здійснюється за згодою землекористувача, заставодержателя. Поділ, об`єднання земельної ділянки, що перебуває у користуванні, здійснюється за згодою землекористувача, заставодержателя. Справжність підпису на такій згоді засвідчується нотаріально.
За положеннями частини першої статті 56 Закону України "Про землеустрій", технічна документація із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок розробляється за рішенням власників земельних ділянок за згодою заставодержателів, користувачів земельних ділянок.
5.5. Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, Скаржник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування частини шостої статті 79-1 Земельного кодексу України та частини першої статті 56 Закону України "Про землеустрій" у правовідносинах щодо поділу земельної ділянки, на якій розташований належний іншій особі об`єкт нерухомого майна, за відсутності оформленого за такою особою права користування земельною ділянкою.
5.6. Водночас після відкриття касаційного провадження встановлено, що висновок Верховного Суду щодо застосування зазначених норм у подібних правовідносинах уже сформований.
Так, у постанові від 11.11.2025 у справі № 910/13381/24 Верховний Суд вирішував питання про те, чи є власник нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці, який фактично нею користується, однак не набув у встановленому законом порядку права користування цією ділянкою, землекористувачем, згода якого відповідно до абзацу другого частини шостої статті 79-1 Земельного кодексу України та частини першої статті 56 Закону України "Про землеустрій" необхідна для її поділу.
У зазначеній справі позивач набув право власності на розташоване на земельній ділянці нерухоме майно у 2022 році, тоді як договір оренди цієї земельної ділянки з попереднім користувачем припинився у 2020 році, а право користування земельною ділянкою за позивачем у встановленому законом порядку оформлено не було.
Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення про відмову в позові, Верховний Суд виходив із того, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній об`єкта нерухомості зумовлює право власника такого об`єкта на користування земельною ділянкою та необхідність оформлення відповідних земельних правовідносин. Водночас сам факт набуття права власності на нерухоме майно та пов`язане із цим фактичне користування земельною ділянкою не є тотожними набуттю права користування нею у порядку, визначеному земельним законодавством.
Суд урахував, що відповідно до змісту статей 116, 120 Земельного кодексу України право користування земельними ділянками державної та комунальної власності набувається у встановленому законом порядку, зокрема на підставі відповідного рішення уповноваженого органу. Набувач нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці державної або комунальної власності, яка не перебуває у користуванні, має звернутися до такого органу для оформлення права на земельну ділянку.
Оскільки міська рада рішень про передачу спірної земельної ділянки у користування позивачу не приймала, Верховний Суд дійшов висновку, що останній, хоча й був її фактичним користувачем у зв`язку з розташуванням на ній належного йому нерухомого майна, не набув статусу землекористувача у розумінні земельного законодавства.
При цьому було зазначено, що внаслідок поділу земельної ділянки утворені земельні ділянки залишилися у комунальній власності, а сам поділ не позбавив власника нерухомого майна можливості оформити право користування земельною ділянкою, необхідною для його обслуговування.
5.7. Подібність правовідносин у цій частині полягає в необхідності визначення правового значення фактичного користування землею власником розташованої на ній нерухомості для погодження поділу ділянки. В обох справах вирішальним для застосування наведених норм є встановлена відсутність у такого власника набутого права землекористування. Те, що у справі № 910/13381/24 оскаржувалося затвердження технічної документації, а в цій справі оспорюється надання дозволу на її розроблення, не змінює зазначеного критерію визначення особи, згода якої необхідна.
5.8. Отже, Верховний Суд у постанові від 11.11.2025 у справі № 910/13381/24 сформував підхід до визначення землекористувача, згода якого необхідна для поділу земельної ділянки відповідно до частини шостої статті 79-1 Земельного кодексу України та частини першої статті 56 Закону України "Про землеустрій". Застосування цих положень пов`язане з наявністю в особи набутого у встановленому законом порядку права користування земельною ділянкою. Належність їй розташованого на цій ділянці нерухомого майна та зумовлене цим фактичне користування землею самі по собі не є достатніми для виникнення передбаченого зазначеними нормами обов`язку отримати її згоду на поділ.
5.9. У справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції встановив, що Товариство користувалося спірною земельною ділянкою на підставі договору оренди, який припинив дію у 2015 році. Після цього Товариство продовжувало фактично користуватися ділянкою, проте станом на прийняття Радою рішення від 28.01.2026 № 87/101 титульного права користування нею не мало.
Отже, висновок про відсутність обов`язку отримати згоду Товариства ґрунтується на встановленому припиненні договірної підстави користування землею та відсутності набутого права землекористування на час прийняття оспорюваного рішення. Попереднє перебування ділянки в оренді Товариства за таких обставин не свідчить про збереження за ним прав орендаря після припинення договору.
5.10. Ураховані апеляційним господарським судом рішення про відмову в поверненні земельної ділянки та стягнення коштів за фактичне користування нею також самі по собі не підтверджують поновлення договору оренди або набуття Товариством іншого права землекористування. Встановлення належності Товариству нерухомого майна та фактичного використання ним землі не спростовує висновку про відсутність такого права на час прийняття оспорюваного рішення.
5.11. Посилання Скаржника на те, що право власності на розташований на земельній ділянці об`єкт незавершеного будівництва саме по собі надає йому статус землекористувача у розумінні частини шостої статті 79-1 Земельного кодексу України, наведеного не спростовує, оскільки ґрунтується на ототожненні фактичного користування земельною ділянкою з набуттям права землекористування.
Натомість Верховний Суд у постанові від 11.11.2025 у справі № 910/13381/24 ці правові категорії розмежував та не пов`язав саму лише наявність права власності на розташоване на земельній ділянці нерухоме майно з виникненням статусу землекористувача для цілей застосування абзацу другого частини шостої статті 79- 1 Земельного кодексу України та частини першої статті 56 Закону України "Про землеустрій".
5.12. За наведених обставин застосування апеляційним судом зазначених норм у частині відсутності обов`язку Ради отримати згоду Товариства узгоджується з висновком Верховного Суду у справі № 910/13381/24. Підстав для відступу від цього висновку колегія суддів не вбачає.
5.13. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку).
5.14. Оскільки висновок щодо застосування частини шостої статті 79-1 Земельного кодексу України та статті 56 Закону України "Про землеустрій" у подібних правовідносинах уже викладений Верховним Судом, Північно-західний апеляційний господарський суд застосував зазначені норми відповідно до такого висновку, а підстав для відступу від нього колегія суддів не встановила, касаційне провадження в частині підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, підлягає закриттю на підставі пункту 4 частини першої статті 296 цього Кодексу.
Щодо доводів про недослідження доказів та порушення охоронюваного законом інтересу.
5.15. Посилаючись на пункт 4 частини другої статті 287 у взаємозв`язку з пунктом 1 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України, Скаржник зазначає про неповне дослідження судом апеляційної інстанції обставин справи, зокрема змісту рішення Ради від 28.01.2026 № 87/101 та питання наявності у Позивача охоронюваного законом інтересу.
5.16. Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України недослідження судом зібраних у справі доказів може бути підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд лише за умови висновку про обґрунтованість заявлених підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.
5.17. У цій справі заявлена Скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не підтвердилася, оскільки Верховним Судом уже сформовано підхід щодо застосування частини шостої статті 79-1 Земельного кодексу України та частини першої статті 56 Закону України "Про землеустрій" у спірних правовідносинах.
5.18. Крім того, Скаржник не зазначає, які саме докази, що могли б підтверджувати набуття ним у встановленому законом порядку права користування спірною земельною ділянкою, залишилися недослідженими апеляційним господарським судом.
Наведені ним доводи фактично стосуються оцінки судом змісту рішення Ради від 28.01.2026 № 87/101, зокрема висновку про можливість подальшого оформлення Позивачем землекористування.
Водночас висновок Північно-західного апеляційного господарського суду про відсутність порушення прав Позивача ґрунтувався не на окремому формулюванні оспорюваного рішення щодо такої можливості, а передусім на встановленій відсутності у Позивача набутого у встановленому законом порядку права користування земельною ділянкою та, відповідно, статусу землекористувача у розумінні частини шостої статті 79-1 Земельного кодексу України та частини першої статті 56 Закону України "Про землеустрій", згода якого є необхідною для її поділу.
5.19. Щодо посилання Скаржника на наявність охоронюваного законом інтересу колегія суддів ураховує висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 159- 166 постанови від 01.07.2026 у справі № 911/1138/25, зокрема у пункті 166, відповідно до яких охоронюваний законом інтерес виходить за межі змісту суб`єктивного права та є самостійним об`єктом судового захисту.
Водночас, Суд зазначає, що наявність такого інтересу та його порушення не є тотожними поняттями. Для судового захисту має бути встановлено, що саме оспорюване рішення перешкоджає реалізації відповідного законного інтересу або іншим чином його порушує.
Саме по собі розташування належного Позивачу об`єкта незавершеного будівництва на земельній ділянці, попереднє користування нею та вчинення дій, спрямованих на оформлення землекористування, можуть свідчити про його інтерес в отриманні земельної ділянки у користування, однак не доводять порушення такого інтересу рішенням про надання дозволу на розроблення технічної документації щодо її поділу.
При цьому оспорюване рішення саме по собі не вирішує питання про передачу земельної ділянки або утворених унаслідок її поділу земельних ділянок у користування іншій особі та не підтверджує неможливості подальшого оформлення Позивачем права на землю, необхідну для обслуговування належного йому нерухомого майна.
Подібний підхід викладений Верховним Судом у постанові від 11.11.2025 у справі № 910/13381/24, у якій Суд виходив з того, що поділ земельної ділянки за відсутності доказів перешкод для подальшого оформлення землекористування сам по собі не свідчить про порушення прав чи законних інтересів власника розташованого на ній нерухомого майна.
5.20. Отже, доводи Скаржника у цій частині фактично зводяться до незгоди з наданою судом апеляційної інстанції правовою оцінкою встановлених обставин справи та не підтверджують наявності порушень, на які він посилається як на підставу касаційного оскарження відповідно до пункту 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
6. Висновки Верховного Суду
6.1. Відповідно до частин першої, другої, п`ятої статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
6.2. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку). Якщо ухвала про відкриття касаційного провадження мотивована також іншими підставами, за якими відсутні підстави для закриття провадження, касаційне провадження закривається лише в частині підстав, передбачених цим пунктом.
6.3. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
6.4. Згідно з частиною першою статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Частина друга цієї ж статті забороняє скасовувати правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
6.5. Ураховуючи межі перегляду справи в суді касаційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що доводи касаційної скарги щодо неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права свого підтвердження не знайшли та висновків апеляційного господарського суду не спростовують.
Оскільки після відкриття касаційного провадження встановлено наявність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права, на відсутність якого посилався Скаржник, касаційне провадження, відкрите з підстави, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, підлягає закриттю відповідно до пункту 4 частини першої статті 296 цього Кодексу.
Доводи касаційної скарги, заявлені з підстави, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, є необґрунтованими та підстав для скасування або зміни оскаржуваної постанови не дають. За таких обставин постанову суду апеляційної інстанції у відповідній частині слід залишити без змін.
7. Розподіл судових витрат
7.1. Судовий збір за подання касаційної скарги відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладається на Скаржника.
Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційне провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства "Концерн Галнафтогаз", відкрите з підстави, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.
2. Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Концерн Галнафтогаз" у частині підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення.
3. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 17.08.2026 у справі № 903/141/26 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. Зуєв
Судді І. Берднік
І. Міщенко