ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 серпня 2026 року
м. Київ
Справа № 752/14946/19
Провадження № 61-16185св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду:
доповідача - Ситнік О. М.,
суддів: Коротуна В. М., Коротенка Є. В., Мартєва С. Ю., Пророка В. В.
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Ларіонової Олени Олександрівни на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 21 квітня 2023 року в складі судді Шевченко Т. М., постанову Київського апеляційного суду від 08 грудня 2025 року та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 24 грудня 2025 року в складі колегії суддів Шкоріної О. І., Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М.,
касаційну скаргу ОСОБА_2 на протокольну ухвалу Київського апеляційного суду від 12 листопада 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 грудня 2025 року в складі колегії суддів Шкоріної О. І., Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М.
у справі за позовом ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та в інтересах своїх малолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , та ОСОБА_6 до ОСОБА_7 , ОСОБА_1 , третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Голосіївського району м. Києва, про вселення, усунення перешкод у користуванні житлом та
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2019 року ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та в інтересах своїх малолітніх дітей: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , а також ОСОБА_6 звернулися до суду з позовом, у якому зазначили, що ОСОБА_6 та ОСОБА_2 з 2009 року проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу, у березні 2015 року зареєстрували шлюб. У серпні 2010 року вони придбали квартиру АДРЕСА_1 .
24 червня 2015 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 укладено договір позики, за умовами якого останній взяв у борг грошові кошти в розмірі 538 142,50 грн, що на день укладення договору еквівалентно 25 000,00 дол. США, строком до 24 серпня 2015 року.
24 червня 2015 року на забезпечення виконання зобов`язань за договором позики між ними укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_2 передав в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 .
12 серпня 2015 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 укладено договір про внесення змін до договору позики від 24 червня 2015 року, за умовами якого збільшено суму позики до 1 068 577,50 грн, що на день укладення договору еквівалентно 50 000,00 дол. США.
12 серпня 2015 року між ними укладено договір про внесення змін до договору іпотеки у зв`язку із збільшенням зобов`язання за договором позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Левчук І. І. за реєстровим номером 1052.
12 липня 2016 року позивачі дізналися, що 27 травня 2016 року ОСОБА_7 звернула стягнення на вказану квартиру на підставі положень статті 37 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) відповідно до умов договору іпотеки.
18 липня 2016 року ОСОБА_7 у супроводі інших осіб здійснили фізичне захоплення їх житла шляхом виламування замків та проникнення до квартири. Також вона заволоділа всім їх рухомим майном, яке перебувало в квартирі.
20 вересня 2016 року наказом Міністра юстиції України скасовані рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень приватних нотаріусів стосовно об`єкта нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 , та відновлено право власності позивача на квартиру.
Позивач вказував про те, що жодного рішення про їх виселення зі спірної квартири уповноваженими органами чи судом не приймалося; виселення з квартири було здійснено протиправно та незаконно.
На підставі договору оренди від 12 червня 2017 року ОСОБА_7 передала квартиру в оренду ОСОБА_1 .
Просили суд:
- визнати виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_6 незаконним;
- вселити ОСОБА_2 та ОСОБА_6 до квартири АДРЕСА_1 ;
- повернути ОСОБА_2 та ОСОБА_6 право володіння рухомим майном згідно зі списком;
- усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_2 , ОСОБА_6 шляхом виселення ОСОБА_1 , заборони користування спірною квартирою ОСОБА_7 , ОСОБА_1 і будь-яким іншим особам.
Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Справа переглядалася судами неодноразово.
21 квітня 2023 року рішенням Голосіївського районного суду м. Києва позов задоволено частково. Вселено ОСОБА_6 та ОСОБА_2 у квартиру АДРЕСА_1 . Усунуто перешкоди у користуванні ОСОБА_6 і ОСОБА_2 квартирою шляхом виселення ОСОБА_1 з квартири. Виселено ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірна квартира, яка є предметом іпотеки, придбана ОСОБА_2 не за рахунок коштів, отриманих за договором позики. Виселення позивачів з цієї квартири 18 липня 2016 року відбулось не на підставі судового рішення про виселення, таке судове рішення не ухвалювалося. Отже, виселення позивачів з квартири відбулось з порушенням положень статті 47 Конституції України, статті 109 Житлового кодексу (далі - ЖК) України та статті 40 Закону № 898-IV.
Враховуючи обставини, встановлені постановою Київського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року в справі № 752/19664/19 щодо визнання незаконним, скасування рішення про державну реєстрацію права власності та припинення права власності, є підстави для виселення ОСОБА_1 зі спірної квартири.
08 травня 2024 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Скасовано рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 21 квітня 2023 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_6 та ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про вселення у квартиру та усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення ОСОБА_1 , ухвалено в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Апеляційний суд керувався тим, що ОСОБА_6 не є і ніколи не була співвласником спірної квартири, на неї не поширюється презумпція спільного сумісного майна подружжя, придбаного за час шлюбу. Місце проживання ОСОБА_6 у спірній квартирі зареєстроване 14 липня 2011 року, проте вона не надала доказів, підтверджуючих реєстрацію її місця проживання у спірній квартирі станом на дату подання позовної заяви, а також на дату виселення - 18 липня 2016 року, як зазначено у позові. Неповнолітні діти ОСОБА_2 також не мають зареєстрованого місця проживання у вказаній квартирі і станом на час виникнення спірних правовідносин в ній не проживали.
Щодо порушення прав ОСОБА_2 як власника квартири, то апеляційний суд зазначив, що іпотечний договір від 24 червня 2015 року містить відповідне застереження про можливість задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передачі права власності на предмет іпотеки і ОСОБА_7 дотримано положення частини першої статті 35 Закону № 898-IV щодо належного надсилання ОСОБА_2 як боржнику та іпотекодавцю вимоги про усунення порушень забезпеченого іпотекою основного зобов`язання, проте ні після завершення 30-денного строку з моменту отримання цієї вимоги, ні на час проведення державної реєстрації за відповідачем права власності на спірну квартиру позивач не виконав боргове зобов`язання. Державному реєстратору були надані усі необхідні документи для здійснення державної реєстрації права власності, тому апеляційний суд виснував про відмову у задоволенні позовних вимог, пред`явлених ОСОБА_2 до ОСОБА_7 , у зв`язку з їх недоведеністю.
На дату звернення ОСОБА_2 до суду з цим позовом ОСОБА_7 була законним власником спірної квартири, набутої нею в порядку звернення стягнення на предмет іпотеки, правомірність якого підтверджена рішенням суду, що набрало законної сили. ОСОБА_2 втратив право на квартиру на час звернення до суду з цим позовом, не був її власником та не проживав у ній.
ОСОБА_1 є законним користувачем спірної квартири на підставі договору оренди, укладеного 12 червня 2017 року з ОСОБА_7 як власником нерухомого майна.
23 квітня 2025 року постановою Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 08 травня 2024 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та в інтересах своїх малолітніх дітей: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про вселення та усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Верховний Суд керувався тим, що апеляційний суд не перевірив, чи надала ОСОБА_7 належні та допустимі докази направлення ОСОБА_2 та отримання ним вимоги про добровільне звільнення спірної квартири, що було передбачено законом. У разі відмови виселення з предмета іпотеки у добровільному порядку, примусове виселення іпотекодавця могло бути здійснено лише на підставі відповідного судового рішення.
Апеляційний суд мав звернути увагу на те, що ОСОБА_7 рішення суду першої інстанції не оскаржила і підстав виходу за межі доводів апеляційної скарги ОСОБА_2 суд не зазначив. ОСОБА_6 судові рішення у касаційному порядку також не оскаржила і процесуальних повноважень ОСОБА_2 на представлення її інтересів не надала.
12 листопада 2025 року протокольною ухвалою Київського апеляційного суду клопотання ОСОБА_2 від 24 липня 2024 року та від 08 липня 2025 року про закриття провадження у справі залишено без задоволення.
08 грудня 2025 року постановою Київського апеляційного суду, з урахуванням ухвали цього ж суду про виправлення описки від 24 грудня 2025 року, рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 21 квітня 2023 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 скасовано та в цій частині ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено ОСОБА_2 у задоволенні цих позовних вимог. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 21 квітня 2023 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про вселення у квартиру АДРЕСА_1 та стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судового збору залишено без змін.
Апеляційний суд керувався тим, що спірна квартира придбана ОСОБА_2 не за рахунок кредитних коштів, тому виселення позивача зі спірної квартири не на підставі судового рішення про виселення, за відсутності позивача є порушенням статті 109 ЖК України та статті 40 Закону № 898-IV, тому суд першої інстанції зробив правильний висновок про задоволення позовної вимоги ОСОБА_2 про його вселення до квартири. Належних та допустимих доказів на підтвердження направлення ОСОБА_2 та отримання ним вимоги про добровільне звільнення квартири ОСОБА_7 не надала.
Водночас ОСОБА_1 є законним користувачем спірної квартири на підставі договору оренди, укладеного 12 червня 2017 року з ОСОБА_7 як власником нерухомого майна. Зазначений договір від 12 червня 2017 року недійсним не визнавався, дія його не припинена.
24 грудня 2025 року додатковою постановою Київського апеляційного суду стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання касаційної скарги в сумі 1536,80 грн.
У додатковій постанові апеляційний суд вказав, що, виходячи із принципу пропорційності під час розподілу судових витрат та зважаючи на те, що апеляційним судом задоволена одна позовна вимога ОСОБА_2 , з ОСОБА_1 підлягає стягненню на користь ОСОБА_2 сума судового збору за одну задоволену позовну вимогу в розмірі 1536,80 грн.
Короткий зміст вимог та доводів касаційних скарг представника ОСОБА_1 - адвоката Ларіонової О. О.
У грудні 2025 року та січні 2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Ларіонова О. О. через підсистему «Електронний суд» звернулася до Верховного Суду із касаційними скаргами на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 21 квітня 2023 року, постанову Київського апеляційного суду від 08 грудня 2025 року та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 24 грудня 2025 року.
Просить скасувати рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 21 квітня 2023 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про вселення у квартиру та стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судового збору в розмірі 768,40 грн, та постанову Київського апеляційного суду від 08 грудня 2023 року в частині залишення без змін рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 21 квітня 2023 року. Також просить у цій частині ухвалити нове рішення про відмову в позові ОСОБА_2 , а в іншій частині судові рішення залишити без змін.
Касаційні скарги мотивовані тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду:
- від 08 грудня 2021 року в справі № 209/2032/14-ц, про те, що частиною другою статті 109 ЖК України врегульовано правовідносини за відсутності в особи, яка підлягає виселенню на законних підставах із займаного іпотечного житлового приміщення, іншого житла у власності або користуванні;
- від 29 вересня 2021 року в справі № 344/12708/19, про те, що якщо колишні власники фактично не проживають у спірному житлі, яке набуто новим власником за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та забезпечені іншим постійним житлом, відповідно, відсутні передбачені законом підстави для збереження за ними права на користування вже чужим майном на підставі частини другої статті 109 ЖК України;
- від 16 вересня 2020 року в справі № 442/328/19-ц про те, що стаття 109 ЖК України спрямована на регулювання суспільних відносин, коли виселення відбувається з єдиного житла боржника і не може бути застосована, коли боржник має декілька місць, придатних для проживання;
Суд неправильно застосував норми статті 109 ЖК України до спірних правовідносин, не врахувавши, що позивач не є громадянином України і в справі відсутні докази наявності у позивача станом на 18 липня 2016 року права проживання в Україні.
Крім того, відсутній сформований висновок Верховного Суду про застосування статті 109 ЖК України щодо іноземців.
Вважає, що скільки ОСОБА_1 не є відповідачем за єдиною задоволеною судами позовною вимогою ОСОБА_2 , стягнення з неї судового збору є необґрунтованим.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги ОСОБА_2 .
08 січня 2026 року ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на протокольну ухвалу Київського апеляційного суду від 12 листопада 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 грудня 2025 року.
Особа, яка подала касаційну скаргу, послалася на те, що апеляційний суд не врахував висновки, викладені в постановах:
- Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року в справі № 911/3594/17, від 02 липня 2019 року в справі № 48/340, від 26 січня 2021 року в справі № 522/1528/15-ц, про те, що державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи.
- Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року в справі № 910/10963/19, про презумпцію правомірності правочину.
Вважає, шо апеляційний суд не врахував правові висновки Великої Палати Верховного Суду щодо презумпції законності запису про право власності ОСОБА_2 на квартиру, яку він набув за договором купівлі-продажу від 18 серпня 2010 року. Суд, порушивши норми матеріального права, не міг визнавати ОСОБА_2 невласником цієї квартири та мав відмовити у задоволенні апеляційної скарги.
Суд належним чином не розглянув клопотання про закриття провадження у справі, оскільки не перевірив обставини, що адвокат Горбачов О. О. надавав правову допомогу кільком клієнтам на підставі одного й того ж ордера, згенерованого за три місяці до подання апеляційної скарги в справі № 752/14946/19. Також не було досліджено факт підробки підпису у договорі правової допомоги від 25 травня 2023 року та не витребувано оригінал цього договору для порівняння з копією, яка міститься у матеріалах справи.
Інші доводи учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу відповідачки ОСОБА_2 зазначив, що спірна квартира є єдиним його житлом, а орендар ОСОБА_1 має у власності приватний будинок та земельну ділянку і взагалі з лютого 2022 року на території України не проживає. Наголосив, що іпотечне майно набуто не за кошти, отримані за договором позики, тому виселення з такого житла повинне відбуватися на підставі рішення суду відповідно до положень статті 40 Закону № 898-IV та частин першої-третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.
У відзивах на касаційну скаргу позивача представник ОСОБА_1 та ОСОБА_7 - адвокат Ларіонова О. О. вказала, що спір про право власності на квартиру між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 вже вирішений судами, які підтвердили законність звернення стягнення іпотекодердателем, набуття відповідачем прав на майно. Наявність в реєстрі недостовірних відомостей не впливає на зміст та обсяг набутого ОСОБА_7 права власності. Такі відомості не відповідають наявному у осіб праву. Вважає, що всі наведені позивачем в касаційній скарзі постанови Верховного Суду регулюють неподібні правовідносини, і що жодна з них не містить висновків щодо застосування норм прав, яким би суперечила оскаржувана ОСОБА_2 постанова апеляційного суду. Твердження ОСОБА_2 про підробку ордеру адвокатом не є обґрунтованим, адже апеляційним судом були перевірені та підтверджені повноваження адвоката Горбачова О. О. представляти інтереси ОСОБА_1 .
Фактичні обставини справи, встановлені судами
18 серпня 2010 року ОСОБА_2 набув у власність квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Левчук І. І. за реєстровим номером 4183 (т. 1, а. с. 24, 25).
08 вересня 2010 року проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 08 вересня 2010 року № 27256490 (т., 1, а. с. 26).
24 червня 2015 року між ОСОБА_7 як позикодавцем та ОСОБА_2 як позичальником укладено договір позики, за умовами якого позичальник отримав у позику (взяв у борг) у позикодавця грошові кошти в розмірі 538 142,50 грн, що еквівалентно 25 000 дол. США, строком до 24 серпня 2015 року (т. 1, а. с. 39, 40).
12 серпня 2015 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 укладено договір про внесення змін до договору позики від 24 червня 2015 року, за умовами якого збільшено суму позики до 1 068 577,50 грн, що на день укладення договору еквівалентно 50 000 дол. США (т. 1, а. с. 41).
24 червня 2015 року на забезпечення виконання зобов`язань за договором позики між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, за умовами якого він передав в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Левчук І. І. за реєстровим номером 825 (т. 1, а. с. 31-36).
12 серпня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 укладено договір про внесення змін до договору іпотеки у зв`язку із збільшенням зобов`язання за договором позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Левчук І. І. за реєстровим номером 1052 (т. 1, а. с. 37, 38).
27 травня 2016 року державний реєстратор - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко М. О. прийняв рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 29786958, згідно з яким право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_7 як іпотекодержателем.
Відповідно до листа заступника начальника Управління патрульної поліції у м. Києві Департаменту патрульної поліції Національної поліції України від 02 листопада 2017 року ОСОБА_6 та ОСОБА_2 18 липня 2016 року повідомили про те, що невідомі особи вибили двері в квартиру та виганяють їх, у зв`язку із чим оперативним черговим по м. Києву призначено та направлено екіпажі патрульної поліції (т. 1, а. с. 50).
Голосіївським управлінням поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні від 12 липня 2016 року № 4201610[телефон приховано] за фактом шахрайського заволодіння квартирою АДРЕСА_1 , за ознаками складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190 Кримінального кодексу (далі - КК) України.
Голосіївським управлінням поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні від 19 липня 2016 року № 1201610[телефон приховано] за фактом вчинення невстановленими особами протиправних дій за адресою: квартира АДРЕСА_1 , за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого статтею 356 КК України.
29 липня 2016 року приватним нотаріусом Косенком М. О. прийняті рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 30706304 - припинено обтяження за іпотечним договором, № 30706356 - припинено іпотеку.
19 вересня 2016 року наказом заступника Міністра з питань державної реєстрації Міністерства юстиції України № 2445/5 задоволено скаргу ОСОБА_2 ; скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень: від 27 травня 2016 року № 29786958; від 29 липня 2016 року № 30707578; від 29 липня 2016 року № 30707468 (т. 1, а. с. 231).
23 вересня 2016 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Каплун Ю. В. прийняв рішення про повторну державну реєстрацію права власності на квартиру, передану ОСОБА_2 в іпотеку за ОСОБА_7 , рішення № 31530362.
12 червня 2017 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_1 укладено договір найму квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Немм О. В. за реєстровим номером 1039 (т, 1, а. с. 142-144).
У вересні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7 , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Каплуна Ю. В. про визнання незаконним, скасування рішення про державну реєстрацію права власності та припинення права власності.
26 січня 2022 року рішенням Голосіївського районного суду м. Києва в справі № 752/19664/19 у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.
08 листопада 2022 року постановою Київського апеляційного суду в справі № 752/19664/19 апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_8 задоволено, рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 26 січня 2022 року скасовано, позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Каплуна Ю. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 23 вересня 2016 року з індексним № 31530362, на підставі якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_7 на квартиру АДРЕСА_1 . Скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права власності ОСОБА_7 на об`єкт нерухомого майна з реєстраційним № 665935580000, яким є квартира АДРЕСА_1 , запис про яку внесено на підставі прийнятого державним реєстратором - приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Каплуном Ю. В. рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 23 вересня 2016 року з індексним № 31530362. Припинено право власності ОСОБА_7 на об`єкт нерухомого майна з реєстраційним № 665935580000, яким є квартира АДРЕСА_1 .
21 червня 2023 року постановою Верховного Суду в справі № 752/19664/19 у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про закриття касаційного провадження відмовлено. У задоволенні клопотання представника ОСОБА_2 - ОСОБА_11. про закриття касаційного провадження відмовлено. Касаційні скарги представника ОСОБА_7 - ОСОБА_9 та державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Каплуна Ю. В. задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року та додаткову постанову цього самого суду від 13 грудня 2022 року скасовано. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 26 січня 2022 року в частині вирішення позову ОСОБА_2 до державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Каплуна Ю. В. про визнання незаконним, скасування рішення про державну реєстрацію права власності та припинення права власності змінено, викладено його мотивувальну частину у редакції цієї постанови. В іншій частині рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 26 січня 2022 року залишено у силі.
Під час розгляду справи № 752/19664/19 встановлено такі обставини.
27 травня 2016 року державний реєстратор - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко М. О. прийняв рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 29786958, яким право власності на спірну квартиру було зареєстровано за ОСОБА_7 як іпотекодержателем. Приватний нотаріус прийняв рішення № 30706356 і № 30706304 про припинення іпотеки та обтяження за іпотечним договором від 24 червня 2015 року, укладеним між ОСОБА_7 і ОСОБА_2 .
На підставі іпотечного договору від 29 липня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом, ОСОБА_7 передала спірну квартиру в іпотеку - ОСОБА_10
29 липня 2016 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Прокудіна Л. Д. прийняла рішення № 30707578 про державну реєстрацію іпотеки та № 30707468 - про заборону відчуження.
01 серпня 2016 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Прокудіна Л. Д. як державний реєстратор прийняла рішення № 30725643 про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за ОСОБА_10 , підстава: договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 серпня 2016 року, посвідчений цим самим нотаріусом за реєстраційним № 892.
01 серпня 2016 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Прокудіна Л. Д. прийняла рішення № 30725721 про зняття заборони відчуження та № 30725762 - про припинення іпотеки за іпотечним договором від 29 липня 2016 року, укладеним між ОСОБА_7 та ОСОБА_10
30 серпня 2016 року Комісія з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації прийняла рішення, оформлене у формі висновку, яким задовольнила скаргу ОСОБА_2 .
На підставі висновку вказаної комісії заступником Міністра юстиції України з питань державної реєстрації було видано наказ від 19 вересня 2016 року № 2745/5, яким скасовано згадані рішення державних реєстраторів: приватних нотаріусів Косенка М. О. та Прокудіної Л. Д. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а саме: від 27 травня 2016 року № 29786958, від 29 липня 2016 року № 30706356, № 30706304, № 30707578 і № 30707468, від 01 серпня 2016 року № 30725643, та у зв`язку з цим поновлено записи про іпотеку та про заборону відчуження, внесені на підставі іпотечного договору від 24 червня 2015 року, укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 .
22 вересня 2016 року ОСОБА_7 звернулася до державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Каплуна Ю. В. із заявою, в якій просила передати їй право власності на спірну квартиру на підставі іпотечного договору від 24 червня 2015 року, укладеного між нею та ОСОБА_2
23 вересня 2016 року за результатами розгляду вказаної заяви державним реєстратором - приватним нотаріусом Каплуном Ю. В. у порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки було прийнято рішення про державну реєстрацію за ОСОБА_7 права власності на спірну квартиру.
31 березня 2016 року, тобто до звернення в позасудовому порядку стягнення на предмет іпотеки, на виконання приписів частини першої статті 35 Закону № 898-IV ОСОБА_7 надіслала ОСОБА_2 вимогу від 29 березня 2016 року про усунення порушень основного зобов`язання та попередила, що у разі несплати заборгованості за договором позики протягом 31 календарного дня з моменту отримання цієї вимоги вона як іпотекодержатель реалізує своє право звернути стягнення на предмет іпотеки.
06 квітня 2016 року ОСОБА_2 отримав указану вимогу, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення з описом вкладення у цінний лист, однак не усунув зазначені в ній порушення.
Позиція Верховного Суду
Касаційні провадження в справі відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України.
Згідно з пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначеної у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційних скарг, відзивів та виснував, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див. постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17).
Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Наслідки невиконання зобов`язання передбачені статтею 611 ЦК України.
У частині другій статті 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником негативного зобов`язання кредитор незалежно від сплати неустойки та (або) відшкодування збитків і моральної шкоди має право вимагати припинення дії, від вчинення якої боржник зобов`язався утриматися, якщо це не суперечить змісту зобов`язання. Така вимога може бути пред`явлена кредитором і в разі виникнення реальної загрози порушення такого зобов`язання.
Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом (абзац другий статті 1 Закону № 898-IV).
Згідно із частиною першою статті 12 Закону № 898-IV у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.
Відповідно до частини першої статті 33 Закону № 898-IV у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону № 898-IV).
Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону № 898-IV).
За вимогами частини другої статті 40 Закону № 898-IV після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Отже, законом установлена належна процедура для реалізації права нового власника предмета іпотеки на виселення його мешканців, а саме надсилання останнім письмової вимоги про таке виселення, яка має бути виконана добровільно протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Закон № 898-IV передбачає, що відповідна письмова вимога має бути отримана (див. постанови Верховного Суду від 17 червня 2024 року в справі № 369/11363/16, від 23 квітня 2025 року в справі № 752/14946/19).
Відповідно до частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Звернення стягнення на передане в іпотеку житлове приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина третя статті 109 ЖК України).
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13 березня 2019 року в справі № 520/7281/15-ц виснувала, що у разі, якщо сторони договору іпотеки передбачили у ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об`єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону № 898-IV та у частині третій статті 109 ЖК України процедури. Її недотримання є підставою для відмови у позові про виселення мешканців житла, що є предметом іпотеки і на яке звертається стягнення, оскільки на момент звернення з таким позовом відсутні порушення, невизнання або оспорювання прав іпотекодержателя чи нового власника стосовно предмета іпотеки.
У постанові від 22 березня 2023 року в справі № 361/4481/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила таке, що в разі якщо сторони договору іпотеки передбачили в ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об`єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону № 898-IV та у частині третій статті 109 ЖК України процедури.
Аналізуючи статтю 109 ЖК України, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що частина третя цієї статті деталізує порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
У разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону № 898-IV та частин першої - третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.
У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 17 травня 2018 року в справі «Садок проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 року в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04).
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Колегія суддів звертає увагу, що, скасовуючи постанову апеляційного суду та передаючи справу на новий розгляд в частині позовних вимог ОСОБА_2 , Верховний Суд у постанові від 23 квітня 2025 року в цій справі зазначив, що чинним законодавством передбачений порядок звернення стягнення на предмет іпотеки і виселення попереднього власника та вказано на необхідність перевірки, чи дотримано новим власником процедури виселення, передбаченої статтею 109 ЖК України, яка була чинною як на час виникнення спірних правовідносин, так і на моменту ухвалення рішення судом першої інстанції. Тобто і суд першої інстанції, і апеляційний суд, і Верховний Суд погодилися з тим, що ОСОБА_2 користувався квартирою АДРЕСА_1 , яка перебувала в його власності, і сумніви викликали лише обставини дотримання відповідачкою-набувачкою цієї квартири за іпотечним договором ОСОБА_7 порядку виселення ОСОБА_2 .
Під час нового розгляду суд апеляційної інстанції, який уповноважений встановлювати факти, досліджувати докази та надавати їм оцінку, встановив обставину втрати ОСОБА_2 можливості користування спірною квартирою. Водночас визнав, що порядок виселення, урегульований чинним на час виникнення спірних правовідносин законом, не дотримано, зокрема, не надано доказів повідомлення ОСОБА_2 про необхідність добровільно звільнити приміщення.
Ці висновки касаційний суд приймає до уваги з урахуванням поведінки позивача за первісним позовом, який звертався до правоохоронних органів з питань його виселення зі спірної квартири, до представників масмедіа для привернення уваги до порушення його прав, до органів виконавчої влади та, зрештою, до суду.
Крім того, сама ОСОБА_1 послалася на існування на а. с. 220-222, т. 1 справи довідок про проживання ОСОБА_2 у спірній квартири.
Оскільки відповідно до статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не є судом факту і не наділений повноваженнями встановлювати та (або) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність та недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одного доказу над іншим, з урахуванням вказівок касаційного суду під час попереднього перегляду судового рішення, вважає, що висновки суду апеляційної інстанції ґрунтуються на встановлених обставинах та всебічно і повно досліджених доказах.
Встановивши, що спірна квартира АДРЕСА_1 придбана ОСОБА_2 не за рахунок кредитних коштів, виселення ОСОБА_2 зі спірної квартири 18 липня 2016 року відбулось не на підставі судового рішення про виселення, за відсутності позивача, з порушенням положень статті 47 Конституції України, статті 109 ЖК України та статті 40 Закону № 898-IV (належних та допустимих доказів на підтвердження направлення ОСОБА_2 та отримання ним вимоги про добровільне звільнення квартири ОСОБА_7 , у передбаченому статей 12, 81 ЦПК України порядку, не надала), суди першої та апеляційної інстанцій зробили правильний висновок про задоволення позовної вимоги ОСОБА_2 про його вселення до спірної квартири.
ОСОБА_2 зі свого боку отримання вимоги ОСОБА_7 про звільнення спірної квартири заперечує.
Доводи представника відповідачів про те, що ОСОБА_2 зареєстрований за іншою адресою в Республіці Білорусь, має інше житло, були досліджені судом апеляційної інстанції, суд обґрунтовано виснував, що під час вирішення питання про звільнення попередніми власниками квартири, на яку звернено стягнення на підставі іпотечного договору, такі доводи правового значення не мають, і на правильність висновку судів про недотримання ОСОБА_7 порядку виселення попереднього власника не впливають.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона.
За висновками Верховного Суду в постановах від 29 серпня 2018 року в справі № 910/23428/17, від 27 серпня 2024 року в справі № 758/4213/21 під час оцінки достатності доказів діють спеціальні правила - стандарти доказування, якими має керуватися суд під час вирішення справи. Стандарти доказування є важливим елементом змагальності процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведеність.
ОСОБА_1 не надала належних доказів про непроживання позивача у квартирі та не спростувала доказів такого проживання (т. 1, а. с. 220-222).
Крім того, спірна квартира не є однокімнатною, тому не порушено право ОСОБА_1 на користування нею.
Посилання в касаційній скарзі представника ОСОБА_1 - адвоката Ларіонової О. О. на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновків Верховного Суду в постановах від 08 грудня 2021 року в справі № 209/2032/14-ц, від 29 вересня 2021 року в справі № 344/12708/19, від 16 вересня 2020 року в справі № 442/328/19-ц, є безпідставними, оскільки зазначені постанови ухвалені до формулювання Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 22 березня 2023 року в справі № 361/4481/19 висновку щодо порядку застосування статті 40 Закону № 898-IV та частин першої - третьої статті 109 ЖК України, а тому зазначені заявницею постанови Верховного Суду є нерелевантними до спірних правовідносин.
Під час касаційного оскарження судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема, зазначення норми права, щодо якої відсутній висновок про її застосування, із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи.
Верховний Суд також звертає увагу, що правові висновки суду формулюються з урахуванням конкретних обставин справи. Тобто на відміну від повноважень законодавчої гілки влади до повноважень суду не належить формулювання абстрактних правил поведінки для всіх життєвих ситуацій, які підпадають під дію певних норм права.
Отже, формування Верховним Судом висновку має стосуватися спірних конкретних правовідносин, ураховуючи положення чинного законодавства та встановлені судами під час розгляду справи обставини.
У цій справі встановлено, що виселення ОСОБА_2 зі спірної квартири відбулось не на підставі судового рішення про виселення, за відсутності позивача, з порушенням положень статті 47 Конституції України, статті 109 ЖК України та статті 40 Закону № 898-IV, тому Верховний Суд не вбачає підстав для формування висновку щодо врахування обставин про те, що позивач є іноземцем.
Установлено, що ОСОБА_1 користується спірною квартирою на підставі договору найму 12 червня 2017 року, укладеного між нею та ОСОБА_7 , що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Немм О. В. за реєстровим номером 1039 (т. 1, а. с. 142-144).
За вимогами частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Як вже зазначалося, постановою Верховного Суду від 21 червня 2023 року в справі № 752/19664/19 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_7 , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Каплуна Ю. В. про визнання незаконним, скасування рішення про державну реєстрацію права власності та припинення права власності касаційні скарги представника ОСОБА_7 - ОСОБА_9 та державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Каплуна Ю. В. задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року та додаткову постанову цього самого суду від 13 грудня 2022 року скасовано. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 26 січня 2022 року в частині відмови в позові ОСОБА_2 до державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Каплуна Ю. В. про визнання незаконним, скасування рішення про державну реєстрацію права власності та припинення права власності змінено, викладено його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 26 січня 2022 року про відмову в позові залишено у силі.
У справі № 752/19664/19 встановлено, що ОСОБА_7 набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору іпотеки, який був укладений 24 червня 2015 року зі змінами від 12 серпня 2015 року. Таке право ОСОБА_7 в установленому законом порядку не припинено.
На час розгляду справи в суді на підставі постанови Київського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року в справі № 752/19664/19 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно було внесено запис про припинення права власності ОСОБА_7 на спірну квартиру та поновлення права власності ОСОБА_2 . Однак вказана обставина не підтверджує повноважень ОСОБА_2 як власника квартири в контексті можливості розпоряджатися нею, оскільки наявність у реєстрі недостовірних відомостей про право власності ОСОБА_2 не впливає на правовий статус квартири та наявні у відповідачів права на цю квартиру. Сама собою державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації.
ОСОБА_7 як власник квартири розпорядилася нею, передавши її в оренду (найм) ОСОБА_1 .
ОСОБА_1 є законним користувачем спірної квартири на підставі договору оренди, укладеного 12 червня 2017 року з ОСОБА_7 як власником нерухомого майна. Зазначений договір від 12 червня 2017 року недійсним не визнавався, дія його не припинена.
Враховуючи вимоги статей 317, 319, 391 ЦК України, право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном належить власнику цього майна.
Отже, апеляційний суд правильно виснував, що оскільки ОСОБА_2 не є власником квартири, відсутні підстави вважати його права порушеними зі сторони ОСОБА_1 , тому суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 у частині усунення перешкод в користуванні спірною квартирою шляхом виселення ОСОБА_1 .
Посилання позивача в касаційній скарзі на те, що апеляційний суд не врахував висновки Великої Палати Верховного Суду в постановах від 12 березня 2019 року в справі № 911/3594/17, від 02 липня 2019 року в справі № 48/340, від 26 січня 2021 року в справі № 522/1528/15-ц про те, що державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи; постанову Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року в справі № 910/10963/19 про презумпцію правомірності правочин, є безпідставними, оскільки в справі, що переглядається, висновки про те, що ОСОБА_7 є законним власником нерухомого майна, а ОСОБА_1 є законним користувачем спірної квартири на підставі договору оренди, встановлено в справі № 752/19664/19, і ці обставини є преюдиційними до спірних правовідносин.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов`язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).
Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.
Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд нижчої інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13-ц).
За висновками Верховного Суду в постановах від 29 серпня 2018 року в справі № 910/23428/17, від 27 серпня 2024 року в справі № 758/4213/21 під час оцінки достатності доказів діють спеціальні правила - стандарти доказування, якими має керуватися суд під час вирішення справи. Стандарти доказування є важливим елементом змагальності процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведеність.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами в справі, апеляційний суд врахував висновки Верховного Суду в цій справі, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні в справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Щодо оскарження протокольної ухвали апеляційного суду
Відповідно до частини другої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження виявилося, що апеляційну скаргу не підписано, подано особою, яка не має процесуальної дієздатності, або підписано особою, яка не має права її підписувати.
У касаційній скарзі ОСОБА_2 стверджує, що апеляційне провадження за скаргою ОСОБА_1 мало бути закрито на підставі частини другої статті 362 ЦПК України, оскільки апеляційну скаргу підписав адвокат Горбачов О. О. на підставі підробленого, на його думку, ордера.
Проте, твердження про підробку ордеру адвокатом не є обґрунтованим, адже апеляційним судом були перевірені та підтверджені повноваження адвоката Горбачова О. О. представляти інтереси ОСОБА_1 .
Вважає, що адвокат Горбачов О. О. разом з апеляційною скрою надав ордер серії АІ № 1353987 на представництво інтересів в Київському апеляційному суді, виписаний на підставі договору про надання правової допомоги від 25 травня 2023 року в інтересах ОСОБА_1 . Водночас ордер під таким же номером серії АІ № 1353987 був виданий Горбачовим О. О. на представництво інтересів ОСОБА_7 в Голосіївському відділі державної виконавчої служби.
За змістом пункту 6 Рішення Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99 за правовою природою представництво в суді є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов`язки.
У частині першій статті 60 ЦПК України передбачено, що представником у суді може бути адвокат або законний представник.
Згідно з частиною четвертою статті 62 ЦПК України повноваження адвоката як представника підтверджуються одним з таких документів: 1) довіреністю; 2) ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»; 3) дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правничої допомоги, виданим відповідно до Закону України «Про безоплатну правничу допомогу».
Відповідно до частини першої статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правничої допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правничої допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правничої допомоги.
Адвокатом Горбачовим О. О. до апеляційної скарги, поданої 31 травня 2023 року, було додано ордер на надання правничої допомоги ОСОБА_1 на підставі договору про надання правової допомоги від 25 травня 2023 року, згенерований онлайн, серії АІ № 1353987 (т. 4, а. с. 9).
Адвокат Горбачов О. О. пояснив апеляційному суду, що внаслідок технічної помилки системою було згенеровано два ордери з однаковим номером. Вказаний недолік був виправлений ним шляхом надання суду нового ордеру на представництво інтересів ОСОБА_1 серії АІ № 1580301 (т. 5, а. с. 59).
Колегія суддів Верховного Суду вважає, що допущені помилки щодо оформлення ордера адвоката не позбавляють його повноважень представляти інтереси клієнта, відповідно до умов укладеного між ними договору. Адвокат Горбачов О. О. надав апеляційному суду на підтвердження своїх повноважень копію договору про надання правової допомоги від 23 травня 2023 року, укладеного між АО «Горбачов Л. О.» та ОСОБА_1. (т. 4, а. с. 135), копію довіреності та свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю. Заперечення ОСОБА_1 щодо представництва її інтересів адвокатом Горбачовим О. О. у матеріалах справи відсутні.
Відтак доводи ОСОБА_2 про порушення апеляційним судом норм процесуального права є необґрунтованими.
Щодо розподілу апеляційним судом судових витрат
Відповідно до частини першої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.
У частині перші статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справу на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).
Оскільки за результатами апеляційного перегляду справа переглядалася тільки в частині вимог, заявлених до відповідачки ОСОБА_1 , остаточним рішенням апеляційного суду задоволена одна позовна вимога ОСОБА_2 про вселення в квартиру АДРЕСА_1 , суд апеляційної інстанції правильно виснував, що в такому разі з ОСОБА_1 підлягає стягненню на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 768,40 грн.
Постановою Верховного Суду від 23 квітня 2025 року в цій справі касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, справу в оскаржуваній частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (див. висновок у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц).
Суд апеляційної інстанції під час ухвалення постанови від 08 грудня 2025 року не вирішив питання щодо судового збору, сплаченого ОСОБА_2 за подання касаційної скарги, а тому обґрунтовано відповідно до вимог статті 270 ЦПК України в додатковій постанові стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання касаційної скарги за одну задоволену позовну вимогу в розмірі 1536,80 грн, керуючись принципом пропорційності під час розподілу судових витрат.
Інші доводи касаційних скарг на правильність висновків судів не впливають та їх не спростовують.
Суд враховує позицію ЄСПЛ, сформовану, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01, пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00, пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04, пункт 58), за якою принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення в справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), пункт 29).
У межах обставин цієї справи Верховний Суд не встановив таких порушень закону, які б зумовлювали постановлення окремої ухвали або визнання зловживанням ОСОБА_2 процесуальними правами, тому в задоволенні відповідного клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Ларіонової О. О. згідно зі статтею 262 ЦПК України слід відмовити.
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів вважає, що касаційні скарги слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення в оскаржуваних частинах без змін, оскільки доводи касаційних скарг висновків судів не спростовують.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки у цій справі судові рішення в оскаржуваних частинах підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
У частині третій статті 436 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Керуючись статтями 389, 400, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду
УХВАЛИВ:
У задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Ларіонової Олени Олександрівни про визнання зловживань процесуальними правами та постановлення окремої ухвали відмовити.
Касаційні скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Ларіонової Олени Олександрівни та ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 08 грудня 2025 року, рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 21 квітня 2023 року в нескасованій апеляційний судом частині, додаткову постанову Київського апеляційного суду від 24 грудня 2025 року та протокольну ухвалу Київського апеляційного суду від 12 листопада 2025 року залишити без змін.
Поновити виконання рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 21 квітня 2023 року в частині вселення ОСОБА_2 у квартиру АДРЕСА_1 та стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судового збору в розмірі 768,40 грн.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О. М. Ситнік
Судді: Є. В. Коротенко
В. М. Коротун
С. Ю. Мартєв
В. В. Пророк