ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 жовтня 2026 року м. Львів Справа № 140/4936/26 пров. № А/857/26612/26
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді: Глушка І.В.,
суддів: Затолочного В.С., Судової-Хомюк Н.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Багірова Рустама Алігейдаровича на ухвалу Волинського окружного адміністративного суду від 27 квітня 2026 року про відмову у відкритті провадження, постановлену суддею Мачульським В.В. у м.Луцьку у справі №140/4936/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Департаменту соціальної політики Луцької міської ради Волинської області, Виконавчого комітету Луцької міської ради, Луцької міської ради про визнання протиправним і скасування розпорядження дій, поновлення на посаді, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди,-
ВСТАНОВИВ:
22 квітня 2026 року позивач - ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до відповідачів - Департаменту соціальної політики Луцької міської ради Волинської області, Виконавчого комітету Луцької міської ради, Луцької міської ради, в якому просила:
-визнати протиправним та скасувати Розпорядження Луцького міського голови № 383-рб від 23.03.2026 «Про звільнення ОСОБА_2 »;
-поновити на посаді начальника відділу по роботі з пільговими категоріями громадян Департаменту соціальної політики Луцької міської ради з 24.03.2026;
-стягнути з Департаменту соціальної політики Луцької міської ради на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період, починаючи з 24.03.2026 та по день поновлення на роботі, а також моральну шкоду в розмірі 15 000,00 грн
Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 27 квітня 2026 року відмовлено у відкритті провадження у справі.
Не погоджуючись з вищезазначеною ухвалою суду першої інстанції, представник позивача - адвокат Багіров Рустам Алігейдарович подав апеляційну скаргу, в якій зазначає, що оскаржена ухвала винесена з порушенням норм матеріального та процесуального права, не повністю досліджені обставини справи, просить зазначену ухвалу скасувати та справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Відповідачі правом подання письмового відзиву на апеляційну скаргу не скористались, що в силу вимог ч. 4 ст. 304 КАС України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити, виходячи з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Згідно з пунктом 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Статтею 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження; спори між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Суд зазначає, що наявність лише статусу суб`єкта владних повноважень в однієї зі сторін не є достатньою ознакою для класифікації спору як публічно-правового. Визначальною ознакою є характер правовідносин, з яких виник спір.
Публічно-правові відносини можна визначити як врегульовані правом суспільні відносини, що складаються в процесі здійснення державою, її органами та посадовими особами, іншими суб`єктами владних повноважень. Публічне право є певним чином функціонально-структурною підсистемою права, яка виражає державні, міждержавні і суспільні відносини. До предмета правового регулювання публічним правом належать такі об`єкти: побудова і функціонування держави та її інститутів; інститути громадянського суспільства; механізм і рівні самоврядування; засади правової системи, правотворчості і правозастосування; принципи, норми та інститути міждержавних відносин і міжнародних організацій.
У пункті 3.2 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвідомчості справ, пов`язаних із соціальними виплатами" від 9 вересня 2010 року N 19-рп/2010 475 зазначається, що головними критеріями судової спеціалізації визнається предмет спірних правовідносин і властива для його розгляду процедура.
Суд зазначає, що визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Натомість однією з визначальних ознак приватноправових відносин є наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.
Публічно-правовий спір має свою особливість суб`єктного складу участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сам по собі цей факт не дає підстав ототожнювати із публічно-правовим та відносити до справи адміністративної юрисдикції будь-який спір за участю суб`єкта владних повноважень.
Загальними критеріями для того, щоб визначити за спірними правовідносинами адміністративну юрисдикцію, є суб`єктний склад сторін (однією із сторін повинен бути суб`єкт владних повноважень) та предмет спору відповідно до природи спірних правовідносин (наявність публічно-правових відносин між сторонами під час виконання суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій на основі законодавства, тобто при реалізації цим суб`єктом своїх владних функцій та повноважень, визначених законодавством). Спори з приводу владних управлінських рішень, дій чи бездіяльності, що вчинені у межах приватних правовідносин до адміністративної юрисдикції не відносяться.
Окрім того, вирішальну роль у віднесенні спору до однієї з правових юрисдикцій відіграє підстава його виникнення та те, за захистом яких саме прав особа звернулась до суду.
Як зазначено у Постанові Великої Палати Верховного Суду у справі №815/6096/17 (К/9901/49528/18) від 27.02.2019, при наданні спору статусу публічно-правового з приводу прийняття громадян на публічну службу, проходження, звільнення з публічної служби, необхідно встановити наявність таких підстав: 1) чи проходила особа конкурс на заняття вакантної посади; 2) чи складала така особа присягу посадової особи; 3) чи присвоювався їй ранг у межах відповідної категорії посад.
Загальним законом, що регулює суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу, є Закон України від 10.12.2015 № 889-VIII «Про державну службу» (далі - Закон № 889-VIII).
Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону № 889-VIII державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.
Спори з приводу прийняття громадянина на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби охоплюють весь спектр спорів, що виникають у відносинах публічної служби. Разом з цим, до цієї категорії не належать трудові спори: а) керівників та інших працівників державних і комунальних підприємств, установ та організацій; б) працівників, які працюють за трудовим договором у державних органах і органах місцевого самоврядування; в) працівників бюджетних установ та інше.
Так, позивач звернулась до суду з вимогами про скасування розпорядження Луцького міського голови № 383-рб від 23.03.2026 «Про звільнення ОСОБА_2 » з посади начальника відділу по роботі з пільговими категоріями громадян Департаменту соціальної політики Луцької міської ради у зв`язку зі змінами в організації праці та скороченням посади.
Як правильно встановив суд першої інстанції, ОСОБА_1 проходила публічну службу. Матеріали справ не містять доказів в підтвердження доводів позивача про те, що займана нею посада начальника відділу по роботі з пільговими категоріями громадян Департаменту соціальної політики Луцької міської ради віднесена до державних політичних посад, державних колегіальних органів, державної служби чи патронатної служби в державному органі. Ця посада не віднесена в Департаменті соціальної політики Луцької міської ради до державної служби.
Натомість, зміст наданих на розгляд суду документів свідчить на користь висновку, що правовідносини між ОСОБА_1 як працівником та Департаментом соціальної політики Луцької міської ради як роботодавцем були саме трудовими та регулювалися виключно Кодексом законів про працю України.
Окремо суд зауважує, що оскаржуване розпорядження №383-рб від 23.03.2026 «Про звільнення ОСОБА_2 », яке є предметом спору, не містить вказівки на спеціальні закони, які внормовують публічну службу, а обґрунтований виключно покликанням на норми КЗпП України.
Ба більше, трудова книжка ОСОБА_1 не містить відомостей про прийняття позивачем у Департаменті соціальної політики Луцької міської ради з 15.06.2007 присяги службовця, присвоєння їй класу, рангу тощо, як на тому наголошує позивач у позовній заяві та апеляційній скарзі.
Отже, відповідач у відносинах із позивачем діяв як роботодавець, а не як суб`єкт владних повноважень у розумінні КАС України.
Суд зауважує, що оскаржене розпорядження безпосередньо впливає на трудові та пов`язані з ними соціальні права позивача як працівника, що свідчить про наявність між сторонами трудового спору.
Згідно з вищезазначеною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, спори, пов`язані з порушенням трудових прав працівників, не належать до юрисдикції адміністративних судів, а підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.
Відповідно до частини 1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно із частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
До способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (пункт 10 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України).
Отже, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень, дій чи бездіяльності є способом захисту саме цивільних прав та інтересів.
З огляду на те, що спір у цій справі пов`язаний із реалізацією позивачем права на працю, що регулюється нормами КЗпП України та Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» і випливає із трудових відносин, оскільки стосується соціальних гарантій працівника, а не безпосередньо виконання відповідачем владних управлінських функцій чи процедурних питань проходження служби.
Поряд з цим суд враховує, що відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» указав, що фраза встановлений законом поширюється не лише на правову основу самого існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін суд, встановлений законом у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, встановленим законом.
Зазначена правова позиція дає можливість виділити дві умови відповідності критерію «суд, встановлений законом»: організаційну (організація судової системи повинна регулюватися законами у їх буквальному значенні) та юрисдикційну (суд повинен діяти у спосіб та відповідно до повноважень, передбачених законом, у межах своєї компетенції).
Відповідно до ст. 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом.
З метою забезпечення кращого захисту прав, свобод фізичних та юридичних осіб в різних сферах суспільних правовідносин, здійснення якісного та неупередженого судочинства, належної організації діяльності судів України, запроваджено систему спеціалізації судів при розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
З цією метою процесуальними кодексами, зокрема, врегульовані питання щодо предметної підсудності спорів у всіх суспільних правовідносинах, які підлягають оскарженню в судовому порядку, тобто чітко визначено конкретні категорії справ, які має право розглядати суд певної юрисдикції, що покладено в основу функціонування системи судочинства України. Тому суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні ч. 1 ст. 6 Конвенції.
Враховуючи суть спірних правовідносин, цей спір не є публічно-правовим і не належить до юрисдикції адміністративних судів, а стосується трудових відносин і має вирішуватись в порядку цивільного судочинства.
Суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин та норми процесуального права, які підлягають застосуванню. Вирішення спірних правовідносин не віднесено до юрисдикції адміністративного суду та не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, а тому суд апеляційної інстанції поділяє висновки суду першої інстанції про застосування до позовних вимог правових наслідків, передбачених ч.1 ст.170 КАС України.
Оцінюючи доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції зазначає, що такі були перевірені та проаналізовані судом першої інстанції та їм була надана належна правова оцінка. Доводами апеляційної скарги не спростовуються висновки, викладені судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні.
Відповідно до частини першої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Суд першої інстанції повністю виконав вказані вимоги процесуального закону, оскільки до спірних правовідносин правильно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення законного рішення, яке скасуванню не підлягає.
Відповідно до п.1 ч.1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційну скаргу розглянуто судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження).
Керуючись статтями 242, 308, 309, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Багірова Рустама Алігейдаровича залишити без задоволення, а ухвалу Волинського окружного адміністративного суду від 27 квітня 2026 року про відмову у відкритті провадження, постановлену у справі №140/4936/26,- без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя І. В. Глушко
судді В. С. Затолочний
Н. М. Судова-Хомюк