ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 вересня 2026 року
м. Київ
справа № 756/1581/25
провадження № 61-7044св26
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Калараша А. А.,
суддів Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Ситнік О. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Двадцять перша київська державна нотаріальна контора, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Чотирнадцята київська державна нотаріальна контора,
розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_4 , на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 28 липня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Диби О. В., та постанову Київського апеляційного суду від 22 квітня 2026 року, ухвалену у складі колегії суддів Музичко С. Г., Болотова Є. В., Сушко Л. П.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
1. У лютому 2025 року ОСОБА_1 звернулася до Двадцять першої київської державної нотаріальної контори, ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , Чотирнадцятої київської державної нотаріальної контори з позовом про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину.
2. Мотивувала тим, що ОСОБА_6 та ОСОБА_7 перебували у зареєстрованому шлюбі з 28 грудня 1995 року. Під час перебування у шлюбі подружжя на підставі договору купівлі-продажу, укладеного ОСОБА_8 з ОСОБА_9 , придбало нерухоме майно, а саме земельну ділянку № НОМЕР_1 з кадастровим номером [номер приховано]:78:344:0002, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . У договорі зазначено, що на момент його укладання ОСОБА_6 перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_7 , а земельна ділянка набувається ними за взаємною згодою як спільна сумісна власність. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 помер. Після його смерті у Двадцять першій київській державній нотаріальній конторі зареєстровано спадкову справу № 34/2014. Зареєстроване місце проживання його було за адресою: АДРЕСА_2 . У 2014 році ОСОБА_7 , яка є матір`ю позивача, прийняла спадщину після смерті ОСОБА_10 , однак не змогла належним чином оформити і отримати свідоцтво про право на спадщину, про що після її смерті позивачу стало відомо. ОСОБА_7 мешкала з 24 лютого 2022 року, тобто після повномасштабного вторгнення військ рф на територію України, до смерті поза межами Києва, а саме за адресою: АДРЕСА_4, як внутрішньо переміщена особа. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_7 померла. Позивач зазначає, що ОСОБА_7 мала онкологічне захворювання, яке суттєво впливало на її фізичну та розумову діяльність, у зв`язку з чим її мати не мала змоги відвідувати м. Київ. Після смерті ОСОБА_7 у Чотирнадцятій київській державній нотаріальній конторі зареєстровано спадкову справу № 326/2024. У подальшому позивачу стало відомо про видачу 16 жовтня 2024 року свідоцтв про право на спадщину № 2874 та № 2875 та здійснення державної реєстрації права власності на земельну ділянку № НОМЕР_1 з кадастровим номером [номер приховано]:78:344:0002, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . У спадковій справі № 34/2014 право власності на спірну земельну ділянку було розподілено у такий спосіб: 1/2 частина спірної земельної ділянки на праві власності належала ОСОБА_11 , померлому, ІНФОРМАЦІЯ_1 , 1/4 частина спірної земельної ділянки належала ОСОБА_2 , 1/4 частина спірної земельної ділянки належала ОСОБА_3 . На думку позивача нотаріус неправомірно не врахував те, що її мати ОСОБА_7 володіла 1/2 частиною спірної земельної ділянки на праві спільного сумісного майна подружжя, а отже у порядку спадкування з врахуванням цієї обставини до ОСОБА_7 мало перейти право власності на 5/8 частин спірної земельної ділянки.
3. За таких обставин вважає, що державним нотаріусом у справі № 34/2014 було порушено норми чинного законодавства під час розподілу часток у праві на спадщину.
4. 14 січня 2025 року позивач звернулася до Двадцять першої київської державної нотаріальної контори з заявою, у якій просила внести зміни до свідоцтв про право на спадщину № 2874 та № 2875, що були видані іншим спадкоємцям, на частину спірної земельної ділянки з огляду на неврахування частки ОСОБА_7 , якій за законом належала 1/2 частка у спільному майні подружжя та 1/8 частка у порядку спадкування після смерті чоловіка ОСОБА_10 . На цю заяву позивач отримала відповідь, що не є спадкоємцем майна, та рекомендацію звернутися з відповідною заявою до Чотирнадцятої київської державної нотаріальної контори.
5. 21 січня 2025 року позивач звернулася до Нотаріальної палати України зі скаргою на дії нотаріуса Двадцять першої київської державної нотаріальної контори. На час звернення до суду з позовом скаргу не розглянуто.
6. 21 січня 2025 року позивач звернулася до Чотирнадцятої київської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_7 . Проте, постановою нотаріуса від 24 січня 2025 року у видачі свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_1 було відмовлено.
7. Позивач вважала, що нотаріусом неправомірно не було враховано, що право на спадщину після смерті ОСОБА_10 на 1/8 спірної земельної ділянки належало її матері у порядку спадкування після смерті чоловіка, а на 1/2 цієї земельної ділянки як члену подружжя.
8. Оскільки ОСОБА_7 за життя не встигла оформити право власності на спірну частину земельної ділянки, то позивач вважала, що її порушене право на володіння 5/8 частинами спірної земельної ділянки підлягає поновленню у судовому порядку.
9. Враховуючи зазначене, ОСОБА_1 з врахуванням заяви про доповнення предмета позову (т. 1 а. с. 116-123) просила суд:
- визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину № 2874, видане 16 жовтня 2024 року нотаріусом Двадцять першої київської державної нотаріальної контори на ім`я ОСОБА_3 після смерті ОСОБА_10 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , розмір частки 1/4 на земельну ділянку № НОМЕР_1 з кадастровим номером [номер приховано]:78:344:0002, місце розташування: АДРЕСА_1 ;
- визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину № 2875, видане 16 жовтня 2024 року нотаріусом Двадцять першої київської державної нотаріальної контори на ім`я ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_10 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , розмір частки 1/4 на земельну ділянку № НОМЕР_1 з кадастровим номером [номер приховано]:78:344:0002, місце розташування: АДРЕСА_1 ;
- визнати за ОСОБА_1 право власності на 5/8 частки у праві власності на земельну ділянку № НОМЕР_1 з кадастровим номером [номер приховано]:78:344:0002, місце розташування: АДРЕСА_1 , у порядку спадкування за законом та заповітом після смерті ОСОБА_12 .
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх ухвалення
10. Оболонський районний суд міста Києва рішенням від 28 липня 2025 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 22 квітня 2026 року, відмовив у задоволенні позову.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
11. 22 травня 2026 року представник ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , за допомогою засобів поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Оболонського районного суду міста Києва від 28 липня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 квітня 2026 року.
12. Мотивує скаргу тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, від 20 червня 2018 року у справі № 640/13903/16, від 23 вересня 2020 року у справі № 742/740/17, від 17 березня 2021 року у справі № 761/36415/18, від 04 листопада 2024 року у справі № 532/1550/23, від 14 січня 2026 року у справі № 206/5307/23 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК України)).
13. Також посилається на відсутність правового висновку Верховного Суду щодо правових наслідків неподання тим з подружжя, хто залишився живим, заяви про видачу свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя у випадку, коли така особа прийняла спадщину після смерті спадкодавця, однак померла до видачі свідоцтва про право на спадщину іншим спадкоємцям, а її спадкоємці у подальшому прийняли спадщину після її смерті (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
Провадження у суді касаційної інстанції
14. Ухвалою від 08 червня 2026 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції.
15. Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_1 посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правового висновку Верховного Суду та на відсутність правового висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах (пункти 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
16. Ухвалою від 14 вересня 2026 року Верховний Суд призначив справу до розгляду.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій фактичні обставини справи
17. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що з 24 квітня 1982 року до 20 лютого 1986 року ОСОБА_13 та ОСОБА_14 перебували у шлюбі відповідно до свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_2 та свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_3 . Після розірвання шлюбу присвоєно дружині прізвище ОСОБА_15 (т. 1 а. с. 47-48). У подальшому ОСОБА_14 остаточно змінила прізвище на « ОСОБА_16 » внаслідок реєстрації шлюбу з ОСОБА_9 відповідно до свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_4 (т. 1 а. с.25).
18. Від шлюбу у подружжя народилася дочка ОСОБА_17 відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_5 (т. 1 а. с. 47). Внаслідок подальших реєстрацій шлюбу прізвище ОСОБА_17 остаточно змінено на « ОСОБА_18 » відповідно до свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_6 , свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_7 , свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_8 (т. 1 а. с. 48-50). Отже, ОСОБА_1 є дочкою ОСОБА_7 .
19. ОСОБА_6 та ОСОБА_7 перебували у зареєстрованому шлюбі з 28 грудня 1995 року відповідно до копії свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_4 (т. 1 а. с. 15).
20. На підставі договору купівлі-продажу, укладеного ОСОБА_8 та ОСОБА_9 16 травня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Соколовим О. Є. та зареєстрованого у реєстрі за номером 810, ОСОБА_6 набув у власність земельну ділянку АДРЕСА_3 , кадастровий номер [номер приховано]:78:344:0002 (т. 1 а. с. 16).
21. 19 вересня 2008 року ОСОБА_11 видано державний акт серії ЯЖ № 050041 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером [номер приховано]:78:344:0002, придбану на підставі договору купівлі-продажу від 16 травня 2006 року, зареєстрованого в реєстрі за номером 810 (т. 1 а. с. 17).
22. ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_9 (т. 1 а. с. 204).
23. Відповідно до довідок КП «Вітряні гори» Подільської районної у м. Києві державної адміністрації від 16 січня 2014 року № 76 та № 79 ОСОБА_6 постійно мешкав та мав зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 . Знятий з реєстраційного обліку у зв`язку зі смертю. Проживав разом з матір`ю ОСОБА_19 (т. 1 а. с. 209).
24. 17 січня 2014 року Двадцять перша київська державна нотаріальна контора зареєструвала спадкову справу за № 34/2014 після смерті ОСОБА_10 ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1 а. с. 18).
25. 17 січня 2014 року ОСОБА_7 звернулася до Двадцять першої київської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини після смерті її чоловіка ОСОБА_10 (т. 1 а. с. 198).
26. 17 січня 2014 року ОСОБА_7 склала заповіт, згідно зі змістом якого на випадок своєї смерті все рухоме та нерухоме майно, належне їй, заповіла ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Заповіт посвідчений нотаріусом Двадцять першої київської державної нотаріальної контори Зубченко Л. С. та зареєстрований у реєстрі за номером 200 (т. 1 а. с. 125).
27. 23 січня 2014 року ОСОБА_2 звернувся до Двадцять першої київської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини після смерті його батька ОСОБА_10 відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_10 (т. 1 а. с. 198 зворот, 214).
28. 23 січня 2014 року ОСОБА_3 звернулася до Двадцять першої київської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини після смерті її батька ОСОБА_10 відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_11 та свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_12 (т. 1 а. с. 199, 216, 216 зворот).
29. 30 січня 2014 року до державної нотаріальної контори подано нотаріально посвідчену заяву ОСОБА_19 про прийняття спадщини після смерті її сина ОСОБА_10 (т. 1 а. с. 203).
30. 13 березня 2014 року до Подільської нотаріальної контори м. Києва звернувся з заявою про прийняття спадщини ОСОБА_20 після смерті його брата ОСОБА_10 (т. 1 а. с. 202).
31. 03 липня 2014 року до Двадцять першої київської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_10 звернулася ОСОБА_21 , з якою як вона зазначала, ОСОБА_6 перебував у фактичних шлюбних відносинах (т. 1 а. с. 205 зворот).
32. ІНФОРМАЦІЯ_4 померла ОСОБА_19 відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_13 (т. 2 а. с. 5 зворот).
33. Відповідно до копії довідки від 18 квітня 2022 року № 3233-7000782884, виданої старостою Мар`янівського старостинського округу, ОСОБА_7 перебувала на обліку як внутрішньо переміщена особа та проживала за адресою: АДРЕСА_4 (т. 1 а. с. 22).
34. ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_7 відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_14 (т. 1 а. с. 24).
35. 16 липня 2024 року Чотирнадцята київська державна нотаріальна контора зареєструвала спадкову справу після смерті ОСОБА_7 (т. 1 а. с. 25).
36. 16 жовтня 2024 року державний нотаріус Двадцять першої київської державної нотаріальної контори видав свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_10 , до складу якої ввійшли 1/4 частки у праві власності на земельну ділянку площею 0,0758 га з кадастровим номером [номер приховано]:78:344:0002, розташовану за адресою: АДРЕСА_5 , належні сину ОСОБА_22 , 1/4 частки у праві власності на земельну ділянку площею 0,0758 га з кадастровим номером [номер приховано]:78:344:0002, розташовану за адресою: АДРЕСА_5 , належні дочці ОСОБА_3 , 1/4 частки у праві власності на земельну ділянку площею 0,0758 га з кадастровим номером [номер приховано]:78:344:0002, розташовану за адресою: АДРЕСА_5 , належні дружині ОСОБА_7 та 1/4 частки у праві власності на земельну ділянку площею 0,0758 га з кадастровим номером [номер приховано]:78:344:0002, розташовану за адресою: АДРЕСА_5 , належні матері ОСОБА_19 . Свідоцтво видано на 1/4 частки у праві власності на вказану земельну ділянку на ім`я ОСОБА_3 (т. 2 а. с. 33 зворот). Аналогічного змісту свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_10 видане на 1/4 частки у праві власності на земельну ділянку на ім`я ОСОБА_5 (т. 2 а. с. 35).
37. Згідно зі змістом довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 28 жовтня 2024 року № 4[телефон приховано] жовтня 2024 року зареєстровано право власності за ОСОБА_23 на 1/4 частку у праві власності на земельну ділянку з кадастровим номером [номер приховано]:78:344:0002, підстава - свідоцтво про право на спадщину серія та номер 2875, видане 16 жовтня 2024 року Двадцять першою київською державною нотаріальною конторою. 16 жовтня 2024 року зареєстровано право власності за ОСОБА_9 на 1/2 частку у праві власності на земельну ділянку з кадастровим номером [номер приховано]:78:344:0002, підстава - рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 16 жовтня 2024 року, прийняте Двадцять першою київською державною нотаріальною конторою. 16 жовтня 2024 року зареєстровано право власності за ОСОБА_3 на 1/4 частку у праві власності на земельну ділянку з кадастровим номером [номер приховано]:78:344:0002, підстава - свідоцтво про право на спадщину серія та номер 2874, видане 16 жовтня 2024 року Двадцять першою київською державною нотаріальною конторою (т. 1 а. с. 26).
38. Згідно з довідкою Кооперативу «ЧОРНОБИЛЕЦЬ-ОБОЛОНЬ» від 10 грудня 2024 року ОСОБА_1 та її сім`я на час видачі довідки проживали у будинку, розташованому за адресою: АДРЕСА_6 , Кооператив «ЧОРНОБИЛЕЦЬ-ОБОЛОНЬ». Разом з ОСОБА_1 до 24 лютого 2022 року проживала її мати ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 (т. 1 а. с. 21).
39. Відповідно до довідки Бучанської районної державної адміністрації Київської області від 20 січня 2025 року № 02-21/316 ОСОБА_7 - мати позивача ОСОБА_1 , перебувала на обліку як внутрішньо переміщена особа в управлінні соціальної та ветеранської політики Бучанської райдержадміністрації з 18 квітня 2022 року до 20 червня 2024 року за адресою: АДРЕСА_4 (т. 1 а. с. 19).
40. 20 січня 2025 року ОСОБА_1 звернулася до Чотирнадцятої київської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини після смерті матері ОСОБА_7 (т. 1 а. с. 35).
41. Постановою від 24 січня 2025 року Чотирнадцята київська державна нотаріальна контора відмовила ОСОБА_1 у видачі свідоцтва на 5/8 часток у праві власності на земельну ділянку № НОМЕР_1 з кадастровим номером [номер приховано]:78:344:0002, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 36).
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, якими керується суд при прийнятті постанови
42. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, керувався тим, що мати позивача за життя не подала нотаріусу заяву про видачу свідоцтва про право на частку у спільному сумісному майні подружжя, у зв`язку з чим суд вважав правомірними дії нотаріуса щодо включення до складу спадщини після смерті ОСОБА_10 спірної земельної ділянки в цілому, тобто без врахування права ОСОБА_7 на 1/2 частку у спільному сумісному майні подружжя, придбаному під час перебування у шлюбі.
43. Колегія суддів з такими висновками частково не погоджується, керуючись такими міркуваннями.
44. Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
45. Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
46. Відповідно до частин першої-третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
47. Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї (частини перша, третя статті 1268 ЦК України).
48. Відповідно до частин першої, другої статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто.
49. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).
50. Згідно зі статтею 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців.
51. Свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом (стаття 1301 ЦК України).
52. У цій справі суди встановили, що спірна земельна ділянка набута у спільну сумісну власність ОСОБА_9 та ОСОБА_7 в період перебування у шлюбі на підставі договору купівлі-продажу від 16 травня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом та зареєстрованого у реєстрі за номером 810. Право власності на земельну ділянку зареєстроване за ОСОБА_9 , однак, у пункті 3.2 договору купівлі-продажу від 16 травня 2006 року вказано, що на момент укладення договору ОСОБА_6 перебував у шлюбі з ОСОБА_7 і ця земельна ділянка набувалася ними за взаємною згодою як спільна сумісна власність.
53. При цьому, після смерті ОСОБА_10 спірна земельна ділянка у повному обсязі була включена нотаріусом до складу спадщини після його смерті та розподілена між чотирма спадкоємцями, а саме по 1/4 частки у праві власності на земельну ділянку за кожним, серед яких була і його дружина ОСОБА_7 .
54. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев`ята статті 7 СК України).
55. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (пункти 1, 2, 3 частини першої статті 57 СК України).
56. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).
57. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).
58. Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.
59. Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 71 СК України).
60. Тлумачення частини першої статті 71 СК України свідчить, що як поділ спільного сумісного майна в натурі, так і визначення розміру часток кожного з них, може здійснюватися на підставі: договору подружжя; рішення суду при наявності спору між подружжям.
61. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).
62. У постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 203/284/17 вказано: «…статтею 60 СК України встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує…».
63. У постанові Верховного Суду від 04 серпня 2021 року у справі № 553/2152/19 зазначено: «…відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують…».
64. Тобто, для подружжя передбачено презумпцію спільності права власності. Ця презумпція може бути спростована й жінка та (або) чоловік можуть оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Той з подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів.
65. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, не заперечив у рішенні проти того факту, що на спірну земельну ділянку поширювався режим спільного сумісного майна подружжя. Однак, пославшись на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 08 квітня 2020 року у справі № 130/2319/17, суди вважали, що внаслідок неподання ОСОБА_7 , як іншим з подружжя, який залишився живим, до нотаріальної контори заяви про видачу свідоцтва про право на частку у спільному майні подружжя, спірна земельна ділянка була правомірно в повному обсязі включена нотаріусом до складу спадщини.
66. Статтею 5 Закону України «Про нотаріат» нотаріуса зобов`язано, зокрема: здійснювати свої професійні обов`язки відповідно до цього Закону і принесеної присяги, дотримуватися правил професійної етики; сприяти фізичним та юридичним особам у здійсненні їх прав та захисті законних інтересів, роз`яснювати права і обов`язки, попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду; відмовити у вчиненні нотаріальної дії в разі її невідповідності законодавству України або міжнародним договорам.
67. Згідно з частиною першою статті 39 Закону України «Про нотаріат» порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється цим Законом та іншими актами законодавства України.
68. Таким актом є, зокрема Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок № 296/5), главою 10 розділу ІІ якого регулюється питання видачі свідоцтв про право на спадщину.
69. Відповідно до частин першої та другої статті 71 Закону України «Про нотаріат», у разі смерті одного з подружжя свідоцтво про право власності на частку в їх спільному майні видається нотаріусом на підставі письмової заяви другого з подружжя з наступним повідомленням спадкоємців померлого, які прийняли спадщину. Таке свідоцтво може бути видано на половину спільного майна. На підставі письмової заяви спадкоємців, які прийняли спадщину, за згодою другого з подружжя, що є живим, у свідоцтві про право власності може бути визначена і частка померлого у спільній власності.
70. Згідно з підпунктом 4.21 пункту 4 глави 10 розділу II Порядку № 296/5 при оформленні спадщини як за законом, так і за заповітом нотаріус у випадках, коли із документа, що посвідчує право власності, вбачається, що майно може бути спільною сумісною власністю подружжя, повинен з`ясувати, чи є у спадкодавця той з подружжя, який його пережив і який має право на 1/2 частку в спільному майні подружжя. За наявності другого з подружжя нотаріус видає йому свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя. Видача свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям, які прийняли спадщину, строком не обмежена. Якщо спадкоємців декілька, то кожному із них видається окреме свідоцтво про право на спадщину із зазначенням його частки. Свідоцтво про право на спадщину оформляється в двох примірниках, один з яких залишається в матеріалах спадкової справи.
71. В копії спадкової справи № 34/2017, заведеної після смерті ОСОБА_10 , відсутні докази сприяння нотаріусом, зокрема, шляхом роз`яснення ОСОБА_7 , як дружині померлого, права на подання заяви про видачу свідоцтва про право власності на частку в їх спільному майні, а також доказів відмови ОСОБА_7 від отримання такого свідоцтва.
72. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 квітня 2020 року у справі № 130/2319/17 вказано: «…статтями 34, 71 Закону України «Про нотаріат» передбачено, що у разі смерті одного з подружжя свідоцтво про право власності на частку в їх спільному майні видається нотаріусом на підставі письмової заяви другого з подружжя з наступним повідомленням спадкоємців померлого, які прийняли спадщину. Таке свідоцтво може бути видано на половину спільного майна. Отже, потрібно розрізняти ситуації, коли майно, зареєстроване за одним із подружжя на праві власності, є об`єктом права спільної сумісної власності, та коли таке майно, є особистою власністю одного із подружжя. Після смерті одно із подружжя, відкривається спадщини тільки на майно, яке належало спадкодавцю особисто, відповідно частка іншого із подружжя у об`єкті, який є спільним сумісним майно, не входить до складу спадщини. Отже, той з подружжя, хто є живим, реалізуючи свої права як спадкоємець, має право подати заяву про прийняття спадщини (чи відмови у її прийнятті), а також заяву про видачу свідоцтва про право на частку в спільному майні подружжя. У разі, якщо майно, яке зареєстроване за спадкодавцем, не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, той з подружжя, хто є живим, може подати заяву про те, що він не претендує на одержання свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя, оскільки майно є особистою приватною власністю спадкодавця. Неподання такої заяви не змінює правового режиму майна, яке входить до складу спадщини. Відповідно, заява одного із подружжя, хто є живим, про те, що він не претендує на одержання свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя, оскільки майно є особистою приватною власністю спадкодавця, підтверджує правовий статус майна померлого, як його особистого майна».
73. Отже, у зазначеній постанові Верховний Суд роз`яснив, що правовий режим спільного сумісного майна подружжя не припиняється у разі неподання іншим з подружжя заяви про видачу свідоцтва про право на частку у їх спільному сумісному майні. Натомість, підтвердження статусу особистої приватної власності спадкодавця щодо майна, набутого під час перебування у шлюбі, підтверджується заявою іншого з подружжя, хто є живим, що він не претендує на одержання свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя.
74. Крім того, колегія суддів бере до уваги імперативні приписи частин першої та другої статті 321 ЦК України, відповідно до яких право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Зазначеним вимогам кореспондують вимоги частини першої статті 347 ЦК України, згідно зі змістом якої особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності. Отже, законодавець визначив обов`язковою умовою для відмови від права власності вчинення особою акту вільного волевиявлення у визначеній законом формі.
75. Подаючи заяву про прийняття спадщини, ОСОБА_7 не висувала жодних умов щодо того, що не претендує на частку у спільному сумісному майні подружжя, тобто не вчиняла дій на спростування презумпції спільного сумісного майна подружжя.
76. Враховуючи зазначене, з врахуванням 1/2 частки іншого з подружжя, який залишився живим, у спільному сумісному майні подружжя, за результатами розподілу спадкового майна ОСОБА_7 належало право власності на 1/2 частину (що еквівалентно 4/8 частин) спірної земельної ділянки як члену подружжя, що узгоджується з презумпцією спільного сумісного майна подружжя, та 1/8 частина спірної земельної ділянки як спадкоємцю після смерті її чоловіка ОСОБА_10 , тобто 1/4 від належної ОСОБА_11 , як члену подружжя, на праві спільної сумісної власності подружжя 1/2 частини земельної ділянки.
77. Зазначене суди першої та апеляційної інстанцій не взяли до уваги, внаслідок чого дійшли помилкового висновку, що внаслідок неподання за життя ОСОБА_7 заяви про видачу свідоцтва на частку у спільному сумісному майні подружжя припинився режим спільного сумісного майна подружжя щодо спірної земельної ділянки. Нотаріус не мав законних підстав для видачі свідоцтв про право на спірну земельну ділянку, враховуючи належну ОСОБА_7 на праві спільної сумісної власності подружжя 1/2 частку земельної ділянки, яка згідно з законом належало на праві власності ОСОБА_7 як іншому з подружжя, хто був живий.
78. Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про обґрунтованість доводів касаційної скарги, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог внаслідок неподання ОСОБА_7 заяви про видачу свідоцтва про право на частку у спільному сумісному майні подружжя. Колегія суддів висновує, що суди першої та апеляційної інстанцій застосували норму права без врахування правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 08 квітня 2020 року у справі № 130/2319/17, а також не врахували вимоги частини першої статті 347 ЦК України щодо способів відмови від права власності.
79. При цьому, колегія суддів бере до уваги такі обставини.
80. Відповідно до положень частин першої, другої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців.
81. Свідоцтво про право на спадщину - це документ, який посвідчує перехід права на спадкове майно від спадкодавця до спадкоємців. Видачею свідоцтва про право на спадщину завершується оформлення спадкових прав.
82. У статті 1300 ЦК України встановлено, що за згодою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину, нотаріус або уповноважена на це посадова особа відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини може внести зміни до свідоцтва про право на спадщину. На вимогу одного із спадкоємців за рішенням суду можуть бути внесені зміни до свідоцтва про право на спадщину. У випадках, встановлених частинами першою і другою цієї статті, нотаріус видає спадкоємцям нові свідоцтва про право на спадщину.
83. Згідно зі статтею 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.
84. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 зазначено, що заявляти вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину може будь-яка особа, цивільні права чи інтереси якої порушені видачею свідоцтва про право на спадщину. Тобто оспорювання свідоцтва про право на спадщину відбувається тільки за ініціативою заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимоги про визнання його недійсним (позов про оспорювання свідоцтва). За своєю правовою природою вимога про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним є самостійним способом захисту прав та інтересів, передбаченим статтею 1301 ЦК України, на який поширюється позовна давність.
85. У постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1316/2227/11, від 14 травня 2018 року у справі № 296/10637/15-ц та від 23 вересня 2020 року у справі № 742/740/17 Верховний Суд виклав правові висновки, відповідно до яких свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, встановлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.
86. Звертаючись до суду з позовом у справі, яка переглядається у касаційному порядку, ОСОБА_1 посилалася на неврахування права її матері ОСОБА_7 на частку у спільному сумісному майні подружжя під час вирішення питання про спадкування майна після смерті ОСОБА_10 . Позивач вважала, що нотаріус протиправно видав свідоцтво про право на спадщину відповідачам на частку у спадщині, до складу якої ввійшла вся спірна земельна ділянка, а не її 1/2 частина, яка належала ОСОБА_11 як одному з подружжя. У зв`язку з цим позивач вважала, що її право може бути поновлене шляхом визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за законом, виданих на ім`я відповідачів, та визнання права власності на частку у спадковому майні.
87. Верховний Суд зауважує, що передбачені положеннями статей 1300 та 1301 ЦК України правові конструкції «внесення змін до свідоцтва про право на спадщину» та «визнання свідоцтва про право на спадщину» є різними.
88. Недійсність свідоцтва обумовлена певними «вадами», які існували у момент його видачі (зокрема, особа, якій видане свідоцтво, не мала права на спадкування, нікчемність заповіту). Тобто підстава недійсності свідоцтва як документа має існувати у момент його видачі.
89. Підстави внесення змін до свідоцтва не пов`язані з протиправною поведінкою (це можуть бути, зокрема, обставини, які існували, але не були відомі усім учасникам спадкових відносин або ж виникли тільки після видачі свідоцтва про право на спадщину). Внесення змін до свідоцтва про право на спадщину можливе як згідно з рішенням суду, так і за згодою усіх спадкоємців, які прийняли спадщину, натомість визнання свідоцтва недійсним допускається тільки за підставі рішення суду.
90. У ЦК України не визначено підстав внесення змін до свідоцтва про право на спадщину. До них, зокрема, можливо віднести: прийняття спадщини спадкоємцем, який пропустив строк для прийняття спадщини, за письмовою згодою спадкоємців, які прийняли спадщину (частина друга статті 1272 ЦК України); прийняття спадщини спадкоємцем, який пропустив строк для прийняття спадщини, однак якому судом визначено додатковий строк, достатній для подання заяви про прийняття спадщини (частина третя статті 1272 ЦК України); виявлення спадкоємця, який вважається таким, що прийняв спадщину (частини третя та четверта статті 1268 ЦК України), але не отримав свідоцтва про право на спадщину і виявив намір його отримати; виявлення спадкового майна, на яке не було раніше видане свідоцтво про право на спадщину, внаслідок чого частки спадкоємців у спадщині змінилися, зокрема змінився розмір обов`язкової частки у спадщині (стаття 1241 ЦК України); зменшення розміру частки спадкоємця у спадщині за рішенням суду (наприклад, частина перша статті 1241 ЦК України).
91. Виявлення спадкоємця, який вважається таким, що прийняв спадщину, але не отримав свідоцтва про право на спадщину і виявив намір його отримати; виявлення спадкового майна, на яке не було раніше видане свідоцтво про право на спадщину, внаслідок чого частки спадкоємців у спадщині змінилися, є підставою для внесення змін до свідоцтва про право на спадщину, а не визнання його недійсним.
92. Під час вирішення спору про внесення змін до свідоцтва про право на спадщину суд визначає частки кожного із спадкоємців. На підставі рішення суду нотаріус видає спадкоємцям нові свідоцтва про право на спадщину (частина третя статті 1300 ЦК України).
93. Подібний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 758/5329/15. З таким висновком погодився й Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 листопада 2024 року в справі № 504/3606/14-ц та не вбачав підстав для відступлення від нього.
94. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій вважали їх безпідставними з огляду на аналіз доказів у справі в сукупності.
95. Однак, колегія суддів акцентує увагу на тому, що суди не надали оцінку тому, чи є належним способом захисту заявлена позивачем вимога, чи призведе вона до ефективного поновлення порушеного права. Колегія суддів акцентує увагу на тому, що, звертаючись до суду з позовом у справі, що переглядається, ОСОБА_1 не погоджувалася з визначеною у свідоцтвах про право на спадщину часткою у спадщині.
96. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17).
97. Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21, постанова Верховного Суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19).
98. Оскільки ОСОБА_1 звернулася до суду вимогами, які не є належним способом захисту, а вимоги про внесення змін до свідоцтва про право на спадщину не заявляла, то у задоволенні позовних вимог суди першої та апеляційної інстанції мали відмовити з підстави застосування неналежного способу захисту.
99. Кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який, зокрема, вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
100. Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають обирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (рішення від 06 грудня 2007 року у справі «Воловік проти України» («Volovik v. Ukraine»), заява № 15123/03, пункт 45).
101. Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.
102. Розумність характерна та властива як для оцінки / врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється під час вирішення спорів, так і тлумачення процесуальних норм (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, від 05 вересня 2022 року у справі № 519/2-5034/11).
103. Порядок звернення з позовом у цивільній справі встановлюють положення ЦПК України.
104. У частині першій статті 175 ЦПК України визначено, що у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.
105. Відповідно до пунктів 4, 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.
106. Отже, звертаючись до суду з позовом за захистом порушеного права, позивач відповідно до положень статті 175 ЦПК України пропонує (викладає) в позові правову кваліфікацію спору, зокрема формулює в ньому спосіб захисту, який, на його думку, забезпечить відновлення такого права. При цьому процесуальний закон не вимагає посилання на законодавчу норму, яка передбачає цей спосіб захисту або дозволяє його застосувати.
107. Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 липня 2025 року у справі № 910/2389/23.
108. Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
109. Диспозитивність - це один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача.
110. Разом із цим надмірний формалізований підхід до заявлених позовних вимог суперечить завданню цивільного судочинства, яким відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
111. При застосуванні процедурних правил, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом (справа ЄСПЛ «ТОВ «Фріда» проти України», заява № 24003/07, рішення від 08 грудня 2016 року).
112. Надмірний формалізм заважає практичному та ефективному доступу до суду, не сприяє правовій визначеності, належному здійсненню правосуддя, у тому числі виконанню судового рішення (постанова Верховного Суду від 23 жовтня 2024 року у справі № 753/25081/21).
113. Велика Палата Верховного Суду неодноразово, зокрема, у постановах від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц, від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18, від 08 квітня 2026 року у справі № 607/10858/22 зазначала, що в кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи в межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально.
114. Подібні висновки Велика Палата Верховного Суду виклала також у постанові від 16 липня 2025 року у справі № 910/2389/23 та у постанові від 13 травня 2026 року у справі № 456/252/22, у яких, крім зазначеного вище, також звертала увагу на те, що невідповідність чи неповна відповідність позовних вимог належному способу захисту не може бути підставою для відмови в позові з формальних підстав, якщо прагнення позивача не викликає сумніву, а позовні вимоги можна витлумачити відповідно до належного способу захисту прав. У свою чергу, якщо невідповідність способу захисту критеріям належності та ефективності призводить до відмови в задоволенні позовних вимог, то в разі посилання позивача на неправильні (невідповідні предмету позову) законодавчі положення суд має застосувати відповідну законодавчу норму самостійно. Така помилка позивача не може слугувати підставою для відмови в позові.
115. Спосіб захисту опосередковується позовною вимогою, яка втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
116. Позивач, звертаючись до суду з позовом, самостійно визначає в позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.
117. Оцінку предмета заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права позивача, про яке він зазначає в позовній заяві, здійснює суд, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2024 року у справі № 990/150/23).
118. Так, у постанові від 03 вересня 2025 року у справі № 910/2546/22 Велика Палата Верховного Суду виснувала про те, що з урахуванням конкретних обставин справи вимогу про оскарження наказу Мін`юсту можна інтерпретувати як спрямовану на введення позивача у володіння шляхом державної реєстрації відповідного речового права на підставі судового рішення. Отже зазначена вимога не має щоразу розцінюватись судами як неналежний спосіб захисту з відмовою в її задоволенні виключно з формальних міркувань.
119. У постанові від 13 травня 2026 року у справі № 456/252/22 Велика Палата Верховного Суду виснувала про те, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та надавати оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі.
120. Отже, остання актуальна практика Великої Палати Верховного Суду свідчить про неможливість застосування формалізованого підходу в інтерпретації позовних вимог на предмет можливості ефективно захистити право позивача у кожній конкретній справі.
121. Аналіз статей 1300,1301 ЦК України свідчить про те, що:
- у сфері спадкових правовідносин права спадкоємців можуть бути захищені як шляхом внесення змін до свідоцтва про право на спадщину, так і визнання свідоцтва недійсним повністю чи в частині;
- такі способи захисту, як внесення змін до свідоцтва про право на спадщину та визнання свідоцтва недійсним є спеціальними способами захисту прав спадкоємців у сфері спадкових правовідносин, які не вказані серед загальних способів захисту (стаття 16 ЦК України);
- внесення змін до свідоцтва про право на спадщину застосовується як в судовому, так і в позасудовому порядку, тоді як визнання свідоцтва недійсним - лише за рішенням суду;
- підстави визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину визначені у статті 1301 ЦК України (перелік невичерпний), підстави внесення змін до свідоцтва на підставі рішення суду законодавчо невизначені (частина друга статті 1300 ЦК України); відповідно до частини першої статті 1300 ЦК України за згодою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину, нотаріус за місцем відкриття спадщини може внести зміни до свідоцтва про право на спадщину. У смисловому зв`язку із частиною другою статті 1272 ЦК України внесення змін до свідоцтва про право на спадщину здійснюється у випадку, якщо за письмовою згодою спадкоємців, які прийняли спадщину, спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, подав заяву про її прийняття;
- видача свідоцтва про право на спадщину, зокрема у разі внесення змін до свідоцтва шляхом видачі нового свідоцтва (частина третя статті 1300 ЦК України), визнання його недійсним на підставі рішення суду підлягають реєстрації шляхом внесення відомостей до Спадкового реєстру (підпункт 2.2.3 пункту 2.2 розділу ІІ Положення про Спадковий реєстр, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07 липня 2011 року № 1810/5).
122. З урахуванням наведеного суд може інтерпретувати позовну вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину іншого спадкоємця у частині спадкового майна, яке належить позивачу як спадкоємцю, як вимогу про внесення змін до свідоцтва про право на спадщину іншого спадкоємця у цій частині.
123. Це можливо у тому випадку, якщо дійсна мета позову та очевидні прагнення позивача у конкретній справі не викликають у суду сумніву, тлумачення змісту позовних вимог можливо здійснити відповідно до належного способу захисту прав з урахуванням принципу процесуальної економії задля досягнення цілей правосуддя, ураховуючи цілі поновлення порушених прав спадкоємців пропорційно із можливістю забезпечити іншому спадкоємцю (відповідачу) здійснювати правомочності власника своєї частки у праві власності на підставі свідоцтв про право на спадщину, з урахуванням внесених змін. А також, якщо обставини справи свідчать, що спадкоємець (відповідач) не оспорює права на спадщину, а лише не погоджується з розміром частки іншого спадкоємця (позивача) у спадковому майні.
124. На такому правозастосуванні наголосив Верховний Суд у постанові від 17 червня 2026 року у справі № 716/1243/21.
125. Отже, колегія суддів висновує, що з врахуванням помилковості висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо відсутності права власності у померлої ОСОБА_7 на 1/2 частку у праві спільної сумісної власності подружжя на спірну земельну ділянку суди могли розглянути справу по суті.
126. При цьому, колегія суддів зауважує, що після смерті ОСОБА_10 спадщину у 2014 році прийняли ОСОБА_7 (дружина), ОСОБА_19 (мати), ОСОБА_2 (син), та ОСОБА_3 (дочка).
127. ОСОБА_19 померла ІНФОРМАЦІЯ_4 , а отже до складу спадщини після її смерті ввійшла частка у праві власності на спірну земельну ділянку, набута нею у порядку спадкування після смерті ОСОБА_10 . У справі відсутні докази того, хто прийняв спадщину після смерті ОСОБА_19 .
128. У справах щодо спадкування належними відповідачами є спадкоємці, які прийняли спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 квітня 2021 року у справі № 756/9901/15).
129. У постанові Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у справі № 208/2353/18 вказано: «…Верховним Судом жодним чином не заперечується передбачене статтею 50 Закону України «Про нотаріат» право заінтересованої особи оскаржити до суду в порядку позовного провадження нотаріальну дію. Однак, при такому оскарженні нотаріус буде належним відповідачем у справі лише коли у позові йдеться виключно про порушення нотаріусом правил вчинення відповідної нотаріальної дії і при цьому позивачем не порушується питання про захист права відповідно до положень цивільного законодавства, тобто коли у позивача відсутній спір про право з іншою особою, крім нотаріуса. Якщо наявний спір про право цивільне між позивачем та іншою особою (наприклад, іншим спадкоємцем), то належним відповідачем у такій справі буде саме інший спадкоємець, а не нотаріус, оскільки цивільна відповідальність за незаконно посвідчений правочин покладається не на нотаріуса, а на спадкоємця, на користь якого він вчинений. Сам же нотаріус може бути залучений судом як третя особа, яка не заявляє вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача…».
130. Отже, рішення у цій справі стосується кола прав та обов`язків всіх без виключення спадкоємців після смерті ОСОБА_10 . Враховуючи те, що один зі спадкоємців, а саме ОСОБА_19 , померла на час видачі оспорюваних свідоцтв про право на спадщину, а до складу спадщини після її смерті увійшла належна їй частка у праві власності на спірну земельну ділянку, то рішення у цій справі стосується кола прав та обов`язків спадкоємців ОСОБА_19 . Однак, суди першої та апеляційної інстанцій не встановили вичерпне коло всіх спадкоємців, прав та обов`язків яких стосується судове рішення у цій справі.
131. Враховуючи зазначене, суд касаційної інстанції позбавлений можливості ухвалити нове рішення у справі з огляду на прерогативу судів першої та апеляційної інстанцій у дослідженні та оцінці доказів та обставин справи.
132. Враховуючи зазначене, оскаржувані судові рішення слід скасувати, а справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд. Під час нового розгляду суду першої інстанції належить встановити вичерпний перелік спадкоємців, кола прав та обов`язків яких стосується рішення у цій справі щодо зміни у розподілі часток у праві власності на спірну земельну ділянку у порядку спадкування.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
133. Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
134. З огляду на вказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, рішення Оболонського районного суду міста Києва від 28 липня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 квітня 2026 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ :
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_4 , задовольнити частково.
Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 28 липня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 квітня 2026 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач А. А. Калараш
Судді: А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко
Є. В. Петров
О. М. Ситнік