ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 вересня 2026 року
м. Київ
справа № 947/26680/23
провадження № 61-4721св26
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Воробйової І. А., Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі - Товариство з обмеженою відповідальністю «БІІР Україна»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «БІІР Україна» про стягнення заборгованості із заробітної плати та середнього заробітку за весь час затримки розрахунку
за касаційними скаргами ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «БІІР Україна» на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2024 року та постанову Одеського апеляційного суду від 10 березня 2026 року і за касаційною скаргою ОСОБА_1 на додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 22 липня 2026 року
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з відповідача на свою користь заборгованість із заробітної плати за квітень-червень 2020 року в сумі 253 339,15 грн;
середній заробіток за весь час затримки розрахунку, починаючи з 06 червня 2020 року до дня ухвалення судового рішення, який за період з 06 червня 2020 року до 23 серпня 2023 року складає 4 898 447,58 грн;
компенсацію втрати частини заробітної плати за квітень-червень 2020 року у зв`язку із порушенням строків її виплати, розраховану за весь період затримки до дня ухвалення судового рішення, яка станом на час звернення до суду з цим позовом складає 125 137,68 грн.
Як на обґрунтування заявлених вимог позивач посилався на те, що відповідно до наказу відповідача від 16 жовтня 2019 року він був прийнятий до ТОВ «БІІР Україна» на посаду «директор виконавчий» з 01 листопада 2019 року.
Наказом від 04 червня 2020 року № 254/КУ позивача звільнено з посади за згодою сторін на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України.
В день звільнення позивач отримав виплату у розмірі 21 284,55 грн, але не отримав письмового повідомлення про належні суми виплати, а також сум, розрахунок яких вказав у позові.
У травні 2023 року позивач звернуся до суду за видачею судового наказу.
08 червня 2023 року у справі № 947/17092/23 Київський районний суд м. Одеси видав судовий наказ, яким стягнув з ТОВ «БІІР Україна» на користь ОСОБА_1 заборгованість з нарахованої, але не виплаченої заробітної плати у розмірі 25 3339,15 грн, стягнув з ТОВ «БІІР Україна» в дохід держави судовий збір у розмірі 268,40 грн.
Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 08 серпня 2023 року скасовано судовий наказ від 08 червня 2023 року та роз`яснено стягувачу ОСОБА_1 , що заявлені ним вимоги можуть бути розглянуті у порядку спрощеного позовного провадження.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Приморський районний суд м. Одеси рішенням від 16 грудня 2024 року позов задовольнив частково. Стягнув із ТОВ «БІІР Україна» на користь ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати за квітень-червень 2020 року в розмірі 253 339,15 грн та компенсацію втрати частини заробітної плати в розмірі 16 292,25 грн. В решті позову відмовив. Вирішив питання щодо судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач не виплатив позивачу заробітну плату за заявлений період у розмірі 253 339,15 грн.
З відповідача підлягає стягненню компенсація за втрату частини заробітної плати в розмірі 16 292,25 грн із розрахунків коефіцієнтів індексації, які були в травні та червні 2020 року.
Позов подано з пропуском строку, і позивач не ставив питання про його поновлення.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Одеський апеляційний суд постановою від 10 березня 2026 року апеляційну скаргу ТОВ «БІІР Україна» задовольнив частково. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2024 року в оскаржуваній частині (в частині позовних вимог про стягнення заборгованості з заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати) скасував та в цій частині ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково. Стягнув із ТОВ «БІІР Україна» на користь ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати за квітень-червень 2020 року у розмірі 253 339,15 грн та компенсацію втрати частини заробітної плати у розмірі 50,94 грн.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ТОВ «БІІР Україна» не було повідомлено належним чином про дату, час і місце судового засідання.
Вимоги про стягнення заборгованості з заробітної плати є обґрунтованими.
ОСОБА_1 не оскаржував рішення суду першої інстанції щодо визначеного періоду нарахування компенсації втрати частини заробітної плати. Компенсація втрати частини заробітної платні підлягає стягненню за квітень, травень 2020 року.
До заявлених позовних вимог належить застосовувати норми частини другої статті 233 КЗпП України до змін, у редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин, якою визначено, що особа (працівник, службовець) має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Позивач не звертався з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні його позовних вимог, а тому немає підстав для скасування рішення у частині відмови у задоволенні вимог про стягнення компенсації за втрату частини заробітної плати за період з 10 червня 2022 року до дня ухвалення судового рішення і стягнення середнього заробітку за весь період затримки розрахунку.
Одеський апеляційний суд додатковою постановою від 22 липня 2026 року заяву ТОВ «БІІР Україна» задовольнив частково. Стягнув із ОСОБА_1 на користь ТОВ «БІІР Україна» витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3 000,00 грн.
Додаткова постанова мотивована тим, що розмір понесених відповідачем витрат на професійну правничу допомогу необхідно зменшити пропорційно до задоволених вимог апеляційної скарги.
Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2024 року та постанову Одеського апеляційного суду від 10 березня 2026 року в частині відмови у стягненні середнього заробітку та в цій частині ухвалити нове рішення, яким стягнути з ТОВ «БІІР УКРАЇНА» на користь ОСОБА_1 середній заробіток у розмірі 4 012 818,03 грн або направити справу в цій частині на новий розгляд до апеляційного суду;
постанову Одеського апеляційного суду від 10 березня 2026 року в частині зменшення компенсації з 16 292,25 грн до 50,94 грн скасувати;
стягнути компенсацію в розмірі, що відповідає висновку Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2025 року у справі № 306/2708/23, або направити справу в цій частині на новий апеляційний розгляд; постанову Одеського апеляційного суду від 10 березня 2026 року в частині стягнення заборгованості із заробітної плати 253 339,15 грн залишити без змін.
Підставою касаційного оскарження вказано те, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12листопада 2025 року у справі № 306/2708/23;
- суд не дослідив зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставини, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
У відзиві на апеляційну скаргу позивач підтримав позовні вимоги про стягнення компенсації втрати частини доходів і стягнення середнього заробітку, а також надав пояснення щодо розрахунку середнього заробітку.
Апеляційний суд не розглянув вимогу про стягнення середнього заробітку.
Суд апеляційної інстанції, зменшуючи компенсацію частини втрати доходу, не взяв до уваги висновок Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2025 року у справі № 306/2708/23.
Суди не надали оцінки недобросовісній поведінці відповідача.
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду, ТОВ «БІІР Україна» просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2024 року та постанову Одеського апеляційного суду від 10 березня 2026 року і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
Підставою касаційного оскарження вказано те, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц;
Суд не дослідив зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Позивач не надав належних доказів на підтвердження правових підстав нарахування йому заробітної плати та наявності заборгованості.
Довідка № 03/12-1 є інформаційним листом, а не первинним бухгалтерським документом.
Висновок апеляційного суду про те, що позивач не пропустив строку звернення до суду є помилковим. Із цим позовом ОСОБА_1 звернувся у серпні 2023 року, тобто вже після внесення змін до статті 233 КЗпП України, якою встановлено тримісячний строк звернення до суду із заявою про вирішення трудового спору та виплату всіх сум, що належать при звільненні.
Позивач достеменно був обізнаний про порушення свого права і штучно зволікав із зверненням до суду із позовом. Тривала бездіяльність працівника перед зверненням до суду з метою максималізації виплати за час затримки розрахунку є зловживанням правом.
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду, ОСОБА_1 просить скасувати додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 22 липня 2026 року в частині стягнення з нього витрат на професійну правничу допомогу та в цій частині ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні заяви ТОВ «БІІР Україна» про стягнення судових витрат або справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Підставою касаційного оскарження вказано те, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 206/1293/19.
Апеляційний суд не надав оцінки заяві скаржника, викладеній у запереченнях від 27 березня 2025 року щодо встановлення обставин виникнення спору внаслідок неправильних дій відповідача, які мають значення для застосування частини дев`ятої статті 141 ЦПК України (пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Висновок апеляційного суду не містить оцінки доводів про обставини виникнення спору, тривалий час, протягом якого відповідач не здійснював виплату заборгованості із заробітної плати, та як такі обставини впливають на розмір судових витрат.
У травні 2026 року до Верховного Суду надійшов відзив ТОВ «БІІР Україна», який мотивований безпідставністю касаційної скарги ОСОБА_1 .
Позивач не оскаржував рішення суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні вимоги про стягнення середнього заробітку і апеляційний суд в цій частині рішення суду не переглядав.
Апеляційний суд при визначені розміру компенсації втрати частини доходу застосував офіційні індекси Держстату за спірний період.
У травні 2026 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 який мотивований безпідставністю касаційної скарги ТОВ «БІІР Україна».
Конституційний Суд рішенням від 11 грудня 2025 року у справі № 1-р/2025 визнав частину першу статті 233 КЗпП, якою встановлено тримісячний строк для звернення до суду із вимогою про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, неконституційною.
На момент зобов`язання з виплати заробітної плати обмеженого строку звернення до суду не було.
Довідка № 03/12-1про наявність заборгованості із виплати заробітної плати видана самим відповідачем і є належним доказом.
У вересні 2026 року до Верховного Суду надійшов відзив ТОВ «БІІР Україна» на касаційну скаргу позивача на додаткову постанову, мотивований тим, що додаткова постанова апеляційного суду є законною й обґрунтованою.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 13 квітня 2026 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2024 року та постанову Одеського апеляційного суду від 10 березня 2026 року. Витребувано матеріали цієї цивільної справи із суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 05 травня 2026 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «БІІР Україна» на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2024 року та постанову Одеського апеляційного суду від 10 березня 2026 року. Зупинено виконання постанови Одеського апеляційного суду від 10 березня 2026 року в частині, що не підлягає негайному виконанню, до закінчення її перегляду в касаційному порядку.
Ухвалою Верховного Суду від 07 вересня 2026 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 22 липня 2026 року. Зупинено виконання додаткової постанови Одеського апеляційного суду від 22 липня 2026 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку.
10 вересня 2026 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 17 вересня 2026 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
На підставі наказу від 16 жовтня 2019 року № 254/К ОСОБА_1 був прийнятий до ТОВ «БІІР Україна» на посаду «директор виконавчий» з 01 листопада 2019 року.
Відповідно до наказу ТОВ «БІІР Україна» від 04 червня 2020 року № 254/КУ ОСОБА_1 було звільнено з посади за згодою сторін на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України.
На підставі наказу №17/К від 05 червня 2020 року ОСОБА_1 прийнятий до ТОВ «БІІР ПРОПЕРТІ» на посаду «директор виконавчий» з 09 червня 2020 року за сумісництвом.
Відповідно до довідки № 03/12-1 від 03 грудня 2024 року за:
квітень 2020 року ОСОБА_1 нараховано - 141911,77 грн, утримано податків та зборів - 27 885,70 грн, сума до виплати - 114 026,07 грн, виплачено - 27 544,71 грн;
за травень нараховано 45 000,00 грн, утримано податків та зборів - 8 979,49 грн, сума до виплати - 36 020,51 грн, виплачено - 0,00 грн;
за червень - нараховано 162 784,00 грн, утримано податків та зборів - 31947,52 грн, сума до виплати - 130 837,28 грн, виплачено - 0,00 грн.
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права
Щодо закриття касаційного провадження
Відповідно до статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Не допускається касаційне оскарження судового рішення суду першої інстанції без його перегляду в апеляційному порядку.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Отже, рішення суду першої інстанції може бути предметом касаційного перегляду лише після його перегляду в апеляційному порядку.
Рішенням Приморського районного суду від 16 грудня 2024 року стягнуто із ТОВ «БІІР Україна» на користь ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати за квітень-червень 2020 року в розмірі 253 339,15 грн та компенсацію втрати частини заробітної плати в розмірі 16 292,25 грн. В решті позову відмовлено.
При цьому, в мотивувальній частині судового рішення зазначено, що вимога щодо компенсації втрати частини заробітної платні підлягає частковому задоволенню із розрахунків коефіцієнтів індексації, які були в травні і червні 2020 року, а також 22 робочих днів у червні 2020 року.
Рішення суду першої інстанції було переглянуто в апеляційному порядку за апеляційною скаргою ТОВ «БІІР Україна» в частині задоволених позовних вимог.
ОСОБА_1 рішення суду першої інстанції не оскаржував.
Оскільки рішення суду першої інстанції у частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку та компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати за період затримки з червня 2020 року до дня ухвалення судового рішення в апеляційному порядку не переглядалося, касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 у цій частині підлягає закриттю.
Щодо вимог про стягнення заборгованості з заробітної плати та стягнення компенсації за втрату частини доходу за період квітень-травень 2020 року
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частиною першою статті 94 КЗпП України встановлено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Згідно з частиною першою статті 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.
Частиною третьою статті 15 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов`язань щодо оплати праці. Аналогічне положення закріплено в частині п`ятій статті 97 КЗпП України.
Згідно зі статтею 115 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.
Згідно з частиною першою статті 24 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата виплачується працівникам регулярно, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищую шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.
Зазначені норми трудового законодавства свідчать про пріоритет виплати заробітної плати перед іншими виплатами та про підвищену захищеність таких виплат.
Статтею 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
Виплата заробітної плати працівнику - це обов`язок роботодавця. Відповідно відповідальність за затримку виплати заробітної плати також лежить на роботодавцеві.
Встановивши, що відповідач не виплатив позивачу заробітну плату за квітень червень 2020 року в повному обсязі, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про її стягнення в сумі 253 339,15 грн.
Доводи касаційної скарги ТОВ «БІІР Україна» про неналежність довідки від 03 грудня 2024 року № 03/12-1 є необґрунтованими, адже цю довідку видав сам відповідач, а доказів сплати позивачу належних йому сум не надав.
Аргументи касаційної скарги ТОВ «БІІР Україна» про те, що позивач пропустив встановлений статтею 233 КЗпП України тримісячний строк звернення до суду із позовом, є безпідставними. Конституційний Суд України рішенням від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 визнав частини першу статті 233 КЗпП України у зміненій редакції такою, що не відповідає Конституції України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду щодо стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.
Звертаючись із позовом, ОСОБА_1 просив також стягнути компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати.
У статті 34 Закону України «Про оплату праці» передбачено право працівника на компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати, яка провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.
Відповідно до статей 1, 2, 3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.
Сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Враховуючи факт порушення строків виплати заробітної плати та задоволення судом вимоги про стягнення відповідної заборгованості в сумі 253 339,15 грн, висновок апеляційного суду про наявність підстав для стягнення компенсації втрати частини заробітної плати є також обґрунтованим.
Доводи ОСОБА_1 щодо неврахування судом висновку Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2025 року у справі № 306/2708/23 при вирішенні вимог про стягнення компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати є безпідставними, оскільки висновки Великої Палати Верховного Суду у зазначеній постанові стосуються строку звернення до суду з вимогами про стягнення середнього заробітку.
Доводів щодо неправильності нарахування судом компенсації втрати частини заробітної плати, чи будь-яких інших доводів щодо її стягнення у визначеному судом розмірі, касаційна скарга ОСОБА_1 не містить.
Аргументи касаційної скарги щодо пропуску позивачем строку звернення із цією вимогою на увагу не заслуговують.
Кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати, мають компенсаторний характер. Як складові належної працівникові заробітної плати ці кошти спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги (рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року №9-рп/2013).
Отже, кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати, є складовими заробітної плати, а тому, враховуючи визнання неконституційним тримісячного строку звернення до суду щодо стягнення заробітної плати, вимоги про стягнення компенсації не обмежуються таким строком.
З огляду на доводи касаційних скарг та враховуючи межі повноважень суду касаційної інстанції, визначені статтею 400 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для скасування постанови апеляційного суду.
Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.
У частині першій статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Щодо оскарження додаткової постанови апеляційного суду
Відповідно до частини першої, пунктів 1, 2 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу та витрати пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи.
Згідно з частинами першою, другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до частини четвертої статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 137 ЦПК України).
09 березня 2026 року ТОВ «БІІР Україна» звернулось до суду із заявою про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, понесених під час апеляційного перегляду справи, у розмірі 50 000,00 грн.
Врахувавши розмір задоволених позовних вимог та відсутність зловживання сторонами процесуальними правами, апеляційний суд правильно визначив розмір витрат на професійну правничу допомогу, що підлягає стягненню.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 не спростовують висновків апеляційного та не свідчать про порушення апеляційним судом норм процесуального права при розподілі витрат на професійну правничу допомогу.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Оскільки виконання постанови Одеського апеляційного суду від 10 березня 2026 року в частині, що не підлягає негайному виконанню, та виконання додаткової постанови Одеського апеляційного суду від 22 липня 2026 року було зупинено ухвалами Верховного Суду від 05 травня 2026 року і від 07 вересня 2026 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку, їх виконання необхідно поновити.
Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
УХВАЛИВ:
Касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2024 року та постанову Одеського апеляційного суду від 10 березня 2026 року в частині вирішення вимог про стягнення середнього заробітку і стягнення компенсації за втрату частини доходу за період з червня 2020 року до дня ухвалення судового рішення закрити.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 в частині вирішення вимог щодо стягнення заборгованості заробітної плати та стягнення компенсації за втрату частини доходу за період квітень-травень 2020 року залишити без задоволення.
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «БІІР Україна» залишити без задоволення.
Постанову Одеського апеляційного суду від 10 березня 2026 року залишити без змін.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 на додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 22 липня 2026 року залишити без задоволення.
Додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 22 липня 2026 року залишити без змін.
Поновити виконання постанови Одеського апеляційного суду від 10 березня 2026 року та виконання додаткової постанови Одеського апеляційного суду від 22 липня 2026 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий М. Є. Червинська
Судді І. А. Воробйова
А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко
В. М. Коротун