УХВАЛА
30 вересня 2026 року
м. Київ
справа № 910/2153/25
провадження № 12-36гс26
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ткача І. В.,
суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Гімона М. М., Губської О. А., Ємця А. А., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мартинюк Н. М., Пількова К. М., Погрібного С. О., Стефанів Н. С., Стрелець Т. Г., Ступак О. В., Тітова М. Ю.,
перевіривши наявність підстав для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду справи № 910/2153/25
за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Жидачівський целюлозно-паперовий комбінат»
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.11.2025 (головуюча суддя Ходаківська І. П., судді Владимиренко С. В., Демидова А. М.)
у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Жидачівський целюлозно-паперовий комбінат»
до Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк»
про визнання недійсним договору в частині,
УСТАНОВИЛА:
1. У березні 2025 року Публічне акціонерне товариство «Жидачівський целюлозно-паперовий комбінат» (далі - ПАТ «ЖЦПК», позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (далі - АТ «КБ «Приватбанк», відповідач) про визнання недійсними пунктів А.10, 4.5, 4.6, 4.13 повністю, пунктів 4.1, 4.8, 4.9, 4.10, 5.1, 5.7, 5.8 у частині винагороди за користування кредитом кредитного договору № 4Ж13760И від 20.11.2013 із змінами, внесеними додатковими угодами.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що положеннями кредитного договору № 4Ж13760И від 20.11.2013 додатково до відсотків передбачено нарахування та сплату винагороди на користь банку за користування кредитом, що суперечить чинному законодавству. Також позивач указує на те, що розмір нарахованої банком суми винагороди значно перевищує розмір наданого кредиту та нарахованих процентів.
2. Рішенням Господарського суду міста Києва від 14.07.2025 у справі № 910/2153/25 позов задоволено та визнано недійсними пункти А.10, 4.5, 4.6, 4.13 повністю, пункти 4.1, 4.8, 4.9, 4.10, 5.1, 5.7, 5.8 у частині винагороди за користування кредитом кредитного договору № 4Ж13760И від 20.11.2013 із змінами, внесеними додатковими угодами. Стягнуто з АТ «КБ «Приватбанк» на користь ПАТ «ЖЦПК» 3 028 грн 00 коп. судового збору.
Рішення суду мотивовано тим, що встановлена в договорі винагорода значно перевищує розмір отриманого кредиту, а тому не відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності як складової елемента загального конституційного принципу верховенства права, що є самостійною підставою для визнання пунктів кредитного договору в частині сплати винагороди за користування кредитом недійсними.
3. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 26.11.2025 у справі № 910/2153/25 скасовано рішення Господарського суду міста Києва від 14.07.2025. Ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ «ЖЦПК» відмовлено повністю.
Постанова мотивована недоведеністю позивачем підстав, з якими закон пов`язує недійсність правочинів.
Суд апеляційної інстанції вказав на те, що доказів заявлення позивачем будь-яких заперечень щодо викладених у спірних пунктах вказаного кредитного договору умов оплати за встановленою формулою як при укладенні кредитного договору, так і при підписанні додаткової угоди, якою змінювалася формула розрахунку винагороди, немає. Відсутні у матеріалах справи і докази порушення боржником питання про зміну умов договору, які б свідчили про незгоду боржника із викладеною у договорі формулою нарахування винагороди.
Сторони погодили умови договору щодо сплати винагороди та встановили відповідні зобов`язання з урахуванням загальних принципів цивільного законодавства.
4. ПАТ «ЖЦПК» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.11.2025, в якій просить скасувати цю постанову та залишити в силі рішення Господарського суду міста Києва від 14.07.2025 у справі № 910/2153/25.
Підставою касаційного оскарження позивач указує пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував та порушив норми матеріального і процесуального права (статті 3, 213, 637, 627, 637, 204, 1054, 1056-1 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 2, 7, 276, 277, 282, 73, ГПК України) та в оскаржуваній постанові застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.04.2023 у справі № 910/4518/16, Верховного Суду від 29.11.2022 у справі № 910/2608/21, не взяв до уваги постанову Верховного Суду від 04.11.2025 у справі № 910/16311/24).
Позивач наголошує на тому, що в оскаржуваній постанові суд апеляційної інстанції не спростував жодного доводу суду першої інстанції, не вказав, чому не бере до уваги застосовані судом першої інстанції правові висновки, що свобода договору не є абсолютною та обмежується критеріями справедливості, добросовісності, пропорційності, розумності (Рішення Конституційного Суду України від 10.11.2011 у справі № 15-рп/2011).
Крім того, позивач вказує на застосування судом першої інстанції висновків Верховного Суду від 20.05.2021 у справі № 904/5748/18, відповідно до яких нарахування / виплата такої винагороди не може бути передбачена ні за що інше, як за надання якихось послуг банком, і винагорода не може нараховуватися за належне виконання своїх обов`язків клієнтом (за користування кредитом), оскільки подібний підхід до визначення винагороди суперечить самій правовій природі «винагороди» та вона не може стосуватися чи враховувати проценти, які є самостійною платою за користування кредитними коштами.
Також зазначає, що призначення платежу за винагородою відповідно до умов договору (операція) беззаперечно встановлено як плату за користування кредитними коштами, що абсолютно відповідає визначенню за чинним законодавством процентів - плати за користування кредитом за статтями 1054, 1056-1 ЦК України. Відповідальність за порушення строків виплати винагороди у кредитному договорі також встановлено як за порушення строків виплати процентів та міститься в одному пункті договору - 5.1.
За таких обставин суд апеляційної інстанції порушив приписи статті 204 ЦК України (презумпція правомірності правочину), оскільки фактично тлумачив зміст умов договору щодо винагороди всупереч тому, що зазначив у ньому сам банк, визначаючи винагороду як плату за користування кредитними коштами, що тотожне за законом процентам.
Позивач наголошує, що знецінення національної валюти для боржника має наслідки виключно у випадку прострочення зобов`язання. За відсутності прострочення боржник не компенсує кредитору знецінення національної валюти.
Крім того, позивач вказує на те, що формула винагороди надавала можливість її розрахувати виключно після повного погашення кредиту (тіла кредиту, відсотків). Таким чином, позичальник не мав можливості розрахувати суму винагороди на момент укладення договору, визначити фактичну кінцеву сукупну вартість кредиту. Кредитний договір було укладено у 2013 році, коли курс гривні відносно долару США був стабільний тривалий час. Вже після укладення договору він значно знецінився, до того ж позичальник вважав зобов`язання повністю виконаними і припиненими.
Також позивач зазначає, що очікування кредитодавця, що позичальник повинен сплачувати проценти за «користування кредитом» поза межами строку, на який надається такий кредит (тобто поза межами існування для позичальника можливості правомірно не сплачувати кредитору борг), виходять за межі взаємних прав та обов`язків сторін, що виникають на підставі кредитного договору, а отже, такі очікування не можуть вважатися легітимними.
Позивач наголошує на тому, що йому не були відомі на момент укладення договору складові частини формули для нарахування винагороди, також не було відомо конкретні цифри для розрахунку винагороди за формулою, як і остаточну суму винагороди.
5. Ухвалою від 10.02.2026 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду відкрив касаційне провадження у справі № 910/2153/25 за касаційною скаргою ПАТ «ЖЦПК» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.11.2025.
6. Ухвалою від 21.05.2026 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду передав справу № 910/2153/25 за касаційною скаргою ПАТ «ЖЦПК» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.11.2025 на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду на підставі частини другої статті 302 ГПК України з тих підстав, що колегія суддів Касаційного господарського суду (судової палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів) вважає за необхідне відступити від висновків у застосуванні, зокрема, положень статей 3, 509, 627 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухваленій постанові Верховного Суду від 02.07.2025 у справі № 904/624/19 (у складі колегії суддів іншої судової палати Касаційного господарського суду - судової палати для розгляду справ про банкрутство), щодо меж свободи договору, яка не є абсолютною та обмежується критеріями справедливості, добросовісності, пропорційності, розумності.
Крім цього, передаючи цю справу на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, колегія суддів в ухвалі від 21.05.2026 також зазначила про існування різної судової практики Верховного Суду у подібних правовідносинах з огляду на наявність висновків, сформульованих у подібних із цією справою правовідносинах у постановах Верховного Суду від 20.05.2021 у справі № 904/5748/18 та від 03.08.2022 у справі № 927/92/21(927/351/21), які протилежні тим висновкам, що викладені у постанові Верховного Суду від 02.07.2025 у справі № 904/624/19, що зумовило необхідність формування єдиної правозастосовчої практики.
7. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду в ухвалі від 19.06.2026 дійшов висновку про відсутність підстав для прийняття справи № 910/2153/25 до розгляду та повернув її відповідній колегії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для розгляду.
8. 15.07.2026 від ПАТ «ЖЦПК» надійшло клопотання, в якому заявник просив передати справу № 910/2153/25 на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини п`ятої статті 302 ГПК України як таку, що містить виключну правову проблему, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Позивач у клопотанні зазначає, що існує правова проблема, яка полягає в єдиному застосуванні всіма судами частини першої статті 3, статті 6 та частини першої статті 627 ЦК України і суть якої полягає в такому: чи відповідає принципам справедливості, добросовісності та розумності встановлення у кредитному договорі між банком та позичальником - юридичною особою плати за користування кредитом подвійним способом у вигляді відсотків та винагороди.
Про наявність правової проблеми стосовно відповідності принципам справедливості, добросовісності та розумності встановлення у кредитному договорі між банком та позичальником - юридичною особою плати за користування кредитом подвійним способом у вигляді відсотків та винагороди свідчать справи, які розглядав Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, зокрема: справа № 904/2073/19 (за позовом АТ «КБ «Приватбанк» до ТОВ «Сентоза ЛТД» про стягнення винагороди за користування кредитом та за зустрічним позовом ТОВ «Сентоза ЛТД» до АТ «КБ «Приватбанк» про визнання недійсними окремих пунктів укладеного між сторонами кредитного договору); справа № 904/5748/18 (за позовом до АТ «КБ «Приватбанк» про визнання недійсними пунктів кредитного договору щодо винагороди за користування кредитом); справа № 904/624/19(904/1699/24) (за позовом до АТ «КБ «Приватбанк» про визнання недійсними пунктів кредитного договору щодо винагороди за користування кредитом); справа № 927/92/21(927/351/21) (за позовом до АТ «КБ «Приватбанк» про визнання недійсними пунктів кредитного договору щодо винагороди за користування кредитом).
Про наявність якісного критерію про виключність правової проблеми свідчить відсутність сталої судової практики з питання відповідності принципам справедливості, добросовісності та розумності встановлення у кредитному договорі між банком та позичальником - юридичною особою плати за користування кредитом подвійним способом у вигляді відсотків та винагороди.
Верховний Суд, як у постанові від 20.05.2021 у справі № 904/5748/18, так і у постанові від 03.08.2022 у справі № 927/92/21(927/351/21), вказав на те, що умовами кредитного договору фактично визначено додаткову плату (винагорода за користування кредитом), що створило ситуацію подвійної оплати за користування кредитом, та виснував, що, оскільки встановлена у договорі винагорода значно перевищує розмір отриманого кредиту, а тому не відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності як складової елемента загального конституційного принципу верховенства права, що є самостійною підставою для визнання пунктів кредитного договору у частині сплати винагороди за користування кредитом недійсними, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що умови кредитного договору, за якими боржник повинен сплатити крім відсотків за користування кредитом ще й винагороду за користування кредитом, є несправедливими умовами договору та відповідно до статті 203 ЦК України ці умови договору є недійсними.
Натомість у постанові від 02.07.2025 у справі № 904/624/19(904/1699/24) Верховний Суд, залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції, якою відмовлено у задоволенні позову про визнання недійсними пунктів кредитного договору щодо винагороди, вказав на те, що сторони (банк та позичальник) погодили умови договору щодо сплати винагороди та встановили відповідні зобов`язання з урахуванням загальних принципів цивільного законодавства.
Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 19.03.2021 у справі № 904/2073/19, задовольняючи позов та стягуючи з відповідача (позичальника) на користь банку заборгованість за винагородою, а також погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог - про визнання недійсними окремих пунктів кредитного договору, виходила з того, що відповідач шляхом підписання додаткових угод до кредитного договору, якою уточнювалась формула визначення розміру винагороди за користування кредитом, неодноразово свідомо вчиняв дії щодо схвалення окремих пунктів договору, у т. ч. пункту 2.2.5, згідно з яким позичальник зобов`язався сплатити банку винагороду відповідно до пунктів 4.5, 4.7, 4.15 цього договору.
Незгода позичальника з умовою договору про нарахування та сплату винагороди на стадії виконання, за відсутності зауважень щодо змісту та умов договору під час його укладання та підписання додаткових угод до договору, не є підставою для визначення умов договору такими, що не підлягають виконанню під час вирішення спору про стягнення заборгованості за цим договором.
Крім того, позивач у клопотанні звернув увагу на те, що Велика Палата Верховного Суду вказує на невідповідність принципам справедливості, добросовісності та розумності встановлення додаткової плати за користування кредитом позичальником фізичною особою - споживачем.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17 зазначила, що сторони не можуть у договорі визначати взаємні права й обов`язки у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає передбаченим статтею 3 ЦК України загальним засадам цивільного законодавства, що обмежують свободу договору, зокрема справедливості, добросовісності, розумності (пункт 6 частини першої вказаної статті). Домовленість сторін договору про врегулювання відносин усупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення. Тому підписання договору не означає безспірності його умов, якщо вони суперечать законодавчим обмеженням.
Крім того, у вказаній вище постанові Велика Палата Верховного Суду зауважила, що з урахуванням принципів справедливості та добросовісності на позичальника не можна покладати обов`язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався. Недотримання цих принципів призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Виконання позичальником умов кредитного договору, встановлених із порушенням зазначених принципів, не приводить ці умови у відповідність до засад цивільного законодавства.
Позивач звертає увагу суду на різну судову практику в подібних справах у Касаційному господарському суді, в той час як Великою Палатою Верховного Суду питання відповідності принципам справедливості, добросовісності та розумності встановлення у кредитному договорі між банком та позичальником - фізичною особою плати за користування кредитом подвійним способом у вигляді відсотків та додаткової плати однозначно вирішено на користь позичальника - фізичної особи.
Існування різних підходів Верховного Суду стосовно вирішення вказаної проблеми залежно від того, чи є позичальник юридичною чи фізичною особою, суперечить принципу рівності учасників цивільних правовідносин, а також порушує рівність учасників судового процесу, ставить банки у привілейоване становище та фактично порушує право позичальника - юридичної особи на справедливий суд.
9. Розглянувши зазначене вище клопотання позивача, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду дійшов висновку про наявність підстав для його задоволення та передачі справи № 910/2153/25 на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв`язку з необхідністю вирішити виключну правову проблему щодо застосування частини першої статті 3, статті 6 та частини першої статті 627 ЦК України у правовідносинах між банком та позичальником стосовно встановлення банком у кредитному договорі плати за користування кредитом у вигляді відсотків та винагороди в контексті відповідності таких умов принципам справедливості, добросовісності та розумності.
10. Ухвалою від 30.07.2026 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду передав справу № 910/2153/25 на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частиною п`ятою статті 302 ГПК України.
11. Мотивуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначив таке.
12. Колегією суддів встановлено, що Верховний Суд у постановах від 20.05.2021 у справі № 904/5748/18, від 02.07.2025 у справі № 904/624/19 (904/1699/24), від 25.05.2022 у справі № 904/5314/20 зазначив, що винагорода банку за надані послуги має компенсаційний характер і її призначення полягає у тому, щоб покрити витрати банку, понесені ним у зв`язку з наданням кредиту. Це є безперечно дохід банку від проведення своєї банківської діяльності, і поняття винагороди банку відсутнє у договірному законодавстві, внаслідок чого правова природа такої винагороди залежить від індивідуальної правової регламентації кожного банку.
13. Водночас у постанові від 20.05.2021 у справі № 904/5748/18 Верховний Суд, залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції, якою визнано недійсними пункти кредитного договору щодо винагороди, погодився з висновками суду апеляційної інстанції про те, що нарахування / виплата такої винагороди не може бути передбачена ні за що інше, як надання якихось послуг банком, і винагорода не може нараховуватися за належне виконання своїх обов`язків клієнтом (за користування кредитом), оскільки подібний підхід до визначення винагороди суперечить самій правовій природі «винагороди» та вона не може стосуватися чи враховувати проценти, які є самостійною платою за користування кредитними коштами. Свобода договору передбачає абсолютну прозорість всіх його елементів, чого не вбачається з оспорюваної редакції формули винагороди, яка не містить зазначення послуги, за яку вона нараховується, та не надає можливості визначити точну суму або відсоток, які мають бути у подальшому сплачені, та фактичну кінцеву сукупну вартість кредиту.
14. У постанові від 03.08.2022 у справі № 927/92/21(927/351/21) Верховний Суд, залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції, якою визнано недійсними пункти кредитного договору щодо винагороди, погодився з висновками суду апеляційної інстанції про те, що нарахування / виплата такої винагороди не може бути передбачена ні за що інше, як надання якихось послуг банком, і винагорода не може нараховуватися за належне виконання своїх обов`язків клієнтом (за користування кредитом), оскільки подібний підхід до визначення винагороди суперечить самій правовій природі «винагороди» та вона не може стосуватися чи враховувати проценти, які є самостійною платою за користування кредитними коштами.
Наявність у банку можливості стягувати з боржника надмірні кошти винагороди за користування кредитом перетворюється на джерело невиправданих додаткових прибутків, призводить до фактичної неоплатності боржника й порушує баланс прав та інтересів сторін договору.
15. Водночас Верховний Суд як у постанові від 20.05.2021 у справі № 904/5748/18, так і в постанові від 03.08.2022 у справі № 927/92/21(927/351/21) вказав на те, що умовами кредитного договору фактично визначено додаткову плату, що створило ситуацію подвійної оплати за користування кредитом та виснував, що оскільки встановлена у договорі винагорода значно перевищує розмір отриманого кредиту, а тому не відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності як складової елемента загального конституційного принципу верховенства права, що є самостійною підставою для визнання пунктів кредитного договору в частині сплати винагороди за користування кредитом недійсними, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що умови кредитного договору, за якими боржник повинен сплатити, крім відсотків за користування кредитом, ще й винагороду за користування кредитом, є несправедливими умовами договору та відповідно до статті 203 ЦК України ці умови договору є недійсними.
16. Натомість у постанові від 02.07.2025 у справі № 904/624/19(904/1699/24) Верховний Суд, залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції, якою відмовлено у задоволенні позову про визнання недійсними пунктів кредитного договору щодо винагороди, вказав на те, що матеріали справи не містять жодних доказів заявлення боржником заперечень щодо викладених у пункті 4.7 кредитного договору умов оплати за встановленою формулою як при укладенні кредитного договору, так і при підписанні додаткової угоди від 25.07.2016, якою змінювалася формула розрахунку винагороди. Відсутні в матеріалах справи і докази порушення боржником питання про зміну умов договору, які б свідчили про незгоду боржника з викладеною в договорі формулою нарахування винагороди. Вказані обставини свідчать про те, що сторони (банк та позичальник) погодили умови договору щодо сплати винагороди та встановили відповідні зобов`язання з урахуванням загальних принципів цивільного законодавства.
17. Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 19.03.2021 у справі № 904/2073/19, скасовуючи судові рішення попередніх інстанцій у частині відмови у задоволенні первісного позову, ухвалила у цій частині нове рішення - про задоволення позову та стягнення з відповідача (позичальника) на користь банку заборгованість за винагородою, залишаючи без змін судові рішення про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог про визнання недійсними окремих пунктів укладеного між сторонами кредитного договору, зазначила, що:
- сторони погодили умови кредитного договору, зокрема і умови щодо сплати винагороди, та встановили відповідні зобов`язання з урахуванням загальних принципів цивільного законодавства;
- незгода позичальника з умовою договору про нарахування та сплату винагороди на стадії виконання, за відсутності зауважень щодо змісту та умов договору під час його укладення та підписання додаткових угод до договору, не є підставою для визначення умов договору такими, що не підлягають виконанню під час вирішення спору про стягнення заборгованості за цим договором, оскільки суперечать принципам цивільного законодавства;
- нерозуміння природи договору, складність розрахунку не звільняє сторони від обов`язку його виконання;
- підписавши кредитний договір та додаткові угоди до нього, позичальник надав свою згоду на сплату всіх зазначених у них платежів (процентів та винагороди), які були визначені за взаємною згодою сторін та недійсними не визнані.
18. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в постанові від 11.09.2024 у справі № 274/7675/21 (за позовом фізичної особи до АТ «КБ «Приватбанк» про, зокрема, визнання недійсним пункту кредитного договору) зазначив, що з урахуванням принципів справедливості та добросовісності на позичальника не можна покладати обов`язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався. Недотримання вказаних принципів призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Виконання позичальником умов кредитного договору, встановлених із порушенням зазначених принципів, не приводить ці умови у відповідність до засад цивільного законодавства.
19. З огляду на зазначене постанови у справах № 904/5748/18, № 927/92/21 (927/351/21), № 904/624/19(904/1699/24), № 904/2073/19, № 274/7675/21 прийняті Верховним Судом у межах різних юрисдикцій, висновки в них є протилежними.
20. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вважає, що передбачена кредитним договором винагорода банку за користування кредитом має компенсаційний характер і її призначення полягає у тому, щоб покрити витрати банку, понесені ним у зв`язку з наданням кредиту. Водночас нарахування такої винагороди може бути передбачене лише за надання якихось послуг банком, і винагорода не може нараховуватися за належне виконання своїх обов`язків клієнтом (за користування кредитом), оскільки подібний підхід до визначення винагороди суперечить самій правовій природі «винагороди» та вона не може стосуватися чи враховувати проценти, які є самостійною платою за користування кредитними коштами. Колегія суддів зазначає, що дії, які банк вчиняє на власну користь, зокрема, але не виключно, хеджування власних ризиків, захист від девальвації, не є послугою, що надається позичальнику, і такі дії відповідають економічним потребам лише самого банку.
21. Крім того, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду враховує, що свобода договору передбачає абсолютну прозорість всіх його елементів, чого не вбачається з оспорюваної редакції формули винагороди, яка не містить зазначення послуги, за яку вона нараховується, не надає можливості визначити точну суму або відсоток, які мають бути в подальшому сплачені, та фактичну кінцеву сукупну вартість кредиту. З урахуванням принципів справедливості та добросовісності на позичальника не можна покладати обов`язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався та не отримував їх. Недотримання вказаних принципів призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.
22. Колегія суддів указує, що встановлена у договорі винагорода надає банку можливість стягувати з боржника надмірні кошти за користування кредитом, а значний розмір винагороди, який може перевищувати розмір отриманого кредиту (у справі, що розглядається, розмір винагороди становить 19 170 321,43 грн при отриманому кредиті у розмірі 6 274 101,92 грн), не відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності як складової елемента загального конституційного принципу верховенства права.
23. З огляду на зазначене вище, на думку колегії суддів, наявний якісний та кількісний критерії визначення виключної проблеми і вона має значення для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики задля передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, постановляючи ухвалу
24. Відповідно до частини п`ятої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
25. Пунктом 1 частини другої статті 45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що Велика Палата Верховного Суду у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.
26. Відповідно до частини четвертої статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
27. Отже, з наведеної норми права, а також частини п`ятої статті 302 ГПК України слідує, що справа може бути передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду за наявності двох ознак: 1) справа містить виключну правову проблему; 2) вирішення такої виключної правової проблеми Великою Палатою Верховного Суду необхідне для забезпечення розвитку права та формування судами єдиної правозастосовчої практики.
28. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що зміст виключної правової проблеми полягає в тому, що у справі, переданій на її розгляд, вбачається різне застосування норм матеріального права, відсутні норми, які регулюють спірні відносини, або є прогалини в застосуванні спірних відносин.
29. Згідно з усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду виключну правову проблему слід оцінювати з урахуванням кількісного та якісного критеріїв. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як: відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права.
30. З огляду на зазначене вище Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для вирішення виключної правової проблеми, має обґрунтувати її наявність за кількісним та якісним критеріями, зокрема навести інші справи, у яких мала місце зазначена правова проблема, наявність різної судової практики її вирішення судами різних юрисдикцій тощо.
31. Утім, передаючи цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України для вирішення виключної правової проблеми, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду не обґрунтував її наявності за кількісним та якісним критеріями.
32. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказав на наявність виключної правової проблеми щодо застосування пункту 6 частини першої статті 3, статті 6, частини першої статті 627 ЦК України у правовідносинах між банком та позичальником стосовно встановлення банком у кредитному договорі плати за користування кредитом у вигляді відсотків та винагороди в контексті відповідності таких умов принципам справедливості, добросовісності та розумності.
33. Обґрунтовуючи наявність виключної правової проблеми, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в ухвалі від 30.07.2026 посилається на те, що є протилежними висновки Верховного Суду, викладені у постановах за наслідками розгляду справ № 904/5748/18, № 927/92/21 (927/351/21), № 904/624/19 (904/1699/24), № 904/2073/19, № 274/7675/21 у межах різних юрисдикцій.
34. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що за обставинами справи № 910/2153/25 позивач - юридична особа звернувся до суду із позовом про визнання недійсними пунктів кредитного договору в частині винагороди за користування кредитом, указуючи на те, що банком у кредитному договорі встановлено плату за користування кредитом двома способами одночасно, а саме, відсотки за фіксованою процентною ставкою та винагороду за користування кредитом, яка нараховується згідно із наведеною у договорі формулою. Водночас розмір нарахованої банком суми винагороди значно перевищує розмір наданого кредиту та нарахованих процентів.
35. У справі № 274/7675/21 фізична особа-споживач звернулася з позовом до АТ «КБ «Приватбанк» про захист прав споживачів, визнання припиненою дію кредитного договору, визнання дій неправомірними, визнання недійсним пункту кредитного договору, зобов`язання здійснити перерахунок заборгованості за кредитом, визнання припиненими зобов`язань за кредитним договором, визнання припиненої іпотеки та зняття заборони на відчуження, стягнення переплачених коштів розглянута судами цивільної юрисдикції. Правовідносини в цій справі виникли із договору споживчого кредитування та мають особливості у правовому регулюванні.
36. У справі № 274/7675/21 пунктом 7.1 кредитного договору було передбачено обов`язок позичальника сплачувати винагороду за надання фінансового інструменту у розмірі 0,5 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту та винагороду за надання фінансового інструменту у розмірі 0,2 % від суми виданого кредиту щомісяця у період сплати.
37. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що підлягає залишенню в силі рішення суду першої інстанції в частині задоволення вимог щодо зобов`язання банку здійснити перерахунок заборгованості за кредитним договором, за відрахуванням сплаченої комісії, з огляду на нікчемність пункту 7.1 кредитного договору.
38. Рішення у справі № 274/7675/21 прийнято на підставі усталеної практики Верховного Суду щодо застосування положень статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», а також положень статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», у редакціях, які набрали чинності з 13.01.2006, зокрема в частині констатації судом нікчемності положень кредитного договору про сплату винагороди за надання фінансового інструменту (постанова Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09.12.2019 у справі № 524/5152/15-ц; постанови Верховного Суду від 21.04.2021 у справі № 677/1535/15, від 15.12.2021 у справі № 209/789/15, від 12.04.2022 у справі № 640/14229/15, від 20.07.2022 у справі № 343/557/15-ц, від 19.04.2023 у справі № 335/4991/16-ц, від 07.06.2023 у справі № 234/3840/15-ц, від 06.12.2023 у справі № 755/15848/20, від 24.04.2024 у справі № 161/5741/21).
39. З наведеного слідує, що на відміну від справи № 910/2153/25, у справі № 274/7675/21 позивач - фізична особа-споживач, а спір стосувався винагороди за надання фінансового інструменту, сплата якого не відповідала вимогам законодавства, зокрема, Закону України «Про захист прав споживачів». Саме тому суд констатував, що відповідне положення кредитного договору є нікчемним, а банк зобов`язано здійснити перерахунок заборгованості.
40. Натомість у справі № 910/2153/25 правовідносини не стосуються споживчого кредитування та на них не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів»; позивач - юридична особа оспорює винагороду за користування кредитом, розмір якої визначається за договірною формулою.
41. У справі № 910/2153/25 позивач просить визнати недійсними пункти кредитного договору в частині сплати винагороди за користування кредитом, зазначаючи, що встановлена у договорі винагорода значно перевищує розмір отриманого кредиту, у справі № 274/7675/21 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, указавши на несправедливість положень договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, констатував, що такі умови договору порушують публічний порядок та є нікчемними.
42. Таким чином, фактичні обставини, предмети позовів та правове регулювання спірних правовідносин у справах № 910/2153/25 та № 274/7675/21 є різними.
43. Отже, правовідносини у справах № 274/7675/21 та № 910/2153/25 не є подібними.
44. Таким чином, посилання Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду на наявність виключної правової проблеми в межах різних юрисдикцій не знайшли свого підтвердження.
45. Справи № 904/5748/18, № 927/92/21 (927/351/21), № 904/624/19 (904/1699/24), № 904/2073/19 розглянуті судами господарської юрисдикції. При цьому справи № 904/5748/18, № 927/92/21 (927/351/21), № 904/624/19 (904/1699/24) - Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, справа № 904/2073/19 - Верховним Судом у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду.
46. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вказує на два різні підходи, що застосовують суди господарської юрисдикції при вирішенні питання щодо кваліфікації умов кредитного договору між банком та позичальником стосовно винагороди банку, які потребують врегулювання з метою формування єдиної правозастосовчої практики.
47. У справі № 904/5748/18 предметом позову в межах справи про банкрутство було визнання частково недійсним кредитного договору.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 20.05.2021 у справі № 904/5748/18 указав на те, що оскільки встановлена в договорі винагорода значно перевищує розмір отриманого кредиту, то не відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності як складової елемента загального конституційного принципу верховенства права, що є самостійною підставою для визнання пунктів кредитного договору в частині сплати винагороди за користування кредитом недійсними; апеляційний суд дійшов правильного висновку, що умови кредитного договору, за якими підприємство повинне сплатити, крім відсотків за користування кредитом, ще й винагороду за користування кредитом, є несправедливими умовами договору, тому відповідно до статті 203 ЦК України ці умови договору є недійсними.
48. У справі № 927/92/21(927/351/21) предметом позову, поданим у межах справи про банкрутство, було визнання недійсними окремих умов кредитного договору.
У постанові від 03.08.2022 у справі № 927/92/21(927/351/21), яка є подібною за фактичними обставинами до справи № 904/5748/18, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду повторив висновки про те, що встановлена в договорі винагорода, яка значно перевищує розмір отриманого кредиту, не відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності, що є самостійною підставою для визнання відповідних пунктів кредитного договору недійсними, та залишив без змін постанову суду апеляційної інстанції про задоволення позову.
49. У справі № 904/624/19(904/1699/24), предметом якої було визнання недійсними пунктів кредитного договору, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду залишив без змін постанову апеляційного суду, якою відмовлено в задоволенні позову.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 02.07.2025 у справі № 904/624/19(904/1699/24) указав, що обставини цієї справи у сукупності з положеннями статей 16, 203, 215 ЦК України свідчать про відсутність підстав для висновку про те, що оспорювані положення кредитного договору мають ознаки фраудаторного правочину.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначив, що фактичні обставини справи № 927/92/21(927/351/21) відрізняються від фактичних обставин справи № 904/624/19, оскільки за обставинами справи № 927/92/21(927/351/21) встановлена в договорі винагорода значно (майже вдвічі) перевищує розмір отриманого кредиту, тоді як за обставинами справи № 904/624/19 заборгованість боржника за кредитним договором складає 26 137 789,41 грн, з яких: 15 3177 590,27 грн - заборгованість за кредитом; 6 521 684,50 грн - заборгованість за процентами; 4 298 514,64 грн - заборгованість за винагородою.
50. Таким чином, обставини у справі № 904/624/19(904/1699/24) не є подібними до обставин у справах № 904/5748/18 та № 927/92/21(927/351/21).
51. Отже, вирішення судами одного й того ж правового питання, але за інших фактичних обставин, не свідчить про існування виключної правової проблеми, яку повинна розв`язати Велика Палата Верховного Суду.
52. Слід зазначити, що Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 21.05.2026 передавав справу № 910/2153/25 на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, вважаючи за необхідне відступити від висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 02.07.2025 у справі № 904/624/19 (904/1699/24), за наявності протилежних висновків, наведених у постановах Верховного Суду від 20.05.2021 у справі № 904/5748/18 та від 03.08.2022 у справі № 927/92/21 (927/351/21).
53. Ураховуючи механізми забезпечення єдності судової практики, визначені процесуальним законом, Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду в ухвалі від 19.06.2026 зазначив, що висновки Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду в постанові від 19.03.2021 у справі № 904/2073/19 мають перевагу над висновками колегії суддів цього суду у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 20.05.2021 у справі № 904/5748/18 та від 03.08.2022 у справі № 927/92/21 (927/351/21).
54. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду в ухвалі від 19.06.2026 дійшов висновку про відсутність підстав для прийняття справи № 910/2153/25 до розгляду, зазначивши, що ухвала від 21.05.2026 у цій справі не містить належних, ґрунтовних та переконливих підстав, за яких об`єднана палата могла б прийняти цю справу до свого провадження.
55. Питання оцінки правильності застосування норм права за наявності висновку Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду, щодо відступу від якого питання не порушується, не входить до переліку підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, визначених статтею 302 ГПК України.
56. Судом касаційної інстанції в господарських справах відповідно до статті 286 ГПК України є Верховний Суд, у складі якого за змістом статей 36, 37 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» діє, зокрема, Касаційний господарський суд. Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права.
57. Отже, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду не навів ні кількісних, ні якісних критеріїв наявності виключної правової проблеми у справі № 910/2153/25, а тому ця справа може бути вирішена ним як належним судом у межах оцінки правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.
58. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що мотиви, зазначені Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в ухвалі від 30.06.2026, не свідчать про наявність виключної правової проблеми. Підстава для передачі цієї справи, передбачена частиною п`ятою статті 302 ГПК України, не знайшла свого підтвердження.
Висновки Великої Палати Верховного Суду
59. Відповідно до частини шостої статті 303 ГПК України якщо Велика Палата Верховного Суду дійде висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, а також якщо дійде висновку про недоцільність розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, зокрема через відсутність виключної правової проблеми, наявність висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, або якщо Великою Палатою Верховного Суду вже висловлена правова позиція щодо юрисдикції спору у подібних правовідносинах, справа повертається (передається) відповідній колегії (палаті, об`єднаній палаті) для розгляду, про що постановляється ухвала. Справа, повернута на розгляд колегії (палати, об`єднаної палати), не може бути передана повторно на розгляд Великої Палати.
60. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для передачі справи № 910/2153/25 на її розгляд та повернення справи Верховному Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду для розгляду.
Керуючись статтями 233-235, 302, 303 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
УХВАЛИЛА:
Справу № 910/2153/25 за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Жидачівський целюлозно-паперовий комбінат» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.11.2025 у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Жидачівський целюлозно-паперовий комбінат» до Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про визнання недійсним договору в частині повернути Верховному Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду для розгляду.
Ухвала у справі № 910/2153/25 набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач І. В. Ткач
Судді: О. О. Банасько О. В. Кривенда
О. Л. Булейко Н. М. Мартинюк
М. М. Гімон К. М. Пільков
О. А. Губська С. О. Погрібний
А. А. Ємець Н. С. Стефанів
В. В. Король Т. Г. Стрелець
С. І. Кравченко О. В. Ступак
М. Ю. Тітов