УХВАЛА
06 жовтня 2026 року
м. Київ
справа №240/23714/25
адміністративне провадження №К/990/41446/26
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Єресько Л.О.,
суддів: Смоковича М.І., Соколова В.М.,
перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 05 січня 2026 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 11 серпня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Оліївської сільської ради Житомирського району Житомирської області про визнання протиправною бездіяльності, стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення,
УСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач, скаржник) звернувся до адміністративного суду з позовною заявою до Оліївської сільської ради Житомирського району Житомирської області, в якій просив:
- визнати бездіяльність Оліївської сільської ради Житомирського району Житомирської області у затримці внесення до трудової книжки запису про звільнення, невиплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу через незаконне звільнення й невиконання рішення суду, постанови Сьомого апеляційного адміністративного суду від 01.03.2023 у справі № 240/6076/18, про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, негайного виконання рішення суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу на користь ОСОБА_1 в межах суми стягнень за один місяць, протиправною;
- стягнути з Оліївської сільської ради Житомирського району Житомирської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення суду - постанови Сьомого апеляційного адміністративного суду від 01.03.2023 у справі № 240/6076/18, через незаконне звільнення, з 28.11.2020 по день фактичного розрахунку у розмірі 1687988,82 грн без вирахування податків та обов`язкових платежів.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 05.01.2026, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 11.08.2026, у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погодившись із прийнятими судовими рішеннями, позивач засобами поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду (далі - Суд) із касаційною скаргою.
Касаційну скаргу первісно зареєстровано у Верховному Суді із зазначенням номера справи № 240/2371/25. Після уточнення відомостей щодо номера справи матеріали касаційної скарги перереєстровано за правильним номером справи № 240/23714/25.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07.09.2026 визначено склад колегії суддів: Радишевська О.Р., Желєзний І.В. та Мельник-Томенко Ж.М.
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.09.2026, який здійснено на підставі розпорядження заступника керівника Апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 11.09.2026 № 1238/0/78-26 щодо настання обставин, які унеможливлюють розгляд (у зв`язку з ухваленням Вищою радою правосуддя рішення від 13.07.2026 № 1431/0/15-26 «Про продовження строку тимчасового відсторонення судді Верховного Суду Желєзного І.В. від здійснення правосуддя»), з метою дотримання строків розгляду касаційної скарги визначено новий склад колегії суддів: головуюча суддя (суддя-доповідач) Радишевська О.Р., судді Єресько Л.О. та Мельник-Томенко Ж.М.
Ухвалою Суду від 28.09.2026 заяву про самовідвід суддів Верховного Суду Радишевської О.Р., Мельник-Томенко Ж.М., Єресько Л.О. задоволено та передано матеріали касаційної скарги № К/990/41446/26 до Секретаріату Касаційного адміністративного суду для визначення складу суду у порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України, Положенням про автоматизовану систему документообігу суду та Засадами використання автоматизованої системи документообігу суду у Верховному Суді.
29.09.2026 протоколом передачі судової справи раніше визначеному складу суду визначено склад колегії суддів: Єресько Л.О., Смокович М.І. та Соколов В.М.
За правилами частини першої статті 334 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
Перевіривши відповідність касаційної скарги та доданих до неї документів вимогам статті 330 КАС України, Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без руху з огляду на таке.
Пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплено забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеному конституційному положенню кореспондує стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, якщо таке встановлено законом.
З 08.02.2020 набрав чинності Закон України від 15.01.2020 № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», яким унесено зміни до розділу III глави 2 «Касаційне провадження», зокрема щодо визначення підстав касаційного оскарження судових рішень та порядку їх розгляду.
Так, відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Згідно з пунктом 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав).
Відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень скаржник зазначив, що судами попередніх інстанцій застосовано статті 235, 236 та 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) без урахування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15, від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17, від 08.06.2021 у справі № 662/397/15-ц та від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19, у подібних правовідносинах, що відповідає підставі касаційного оскарження, передбаченій пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Суд касаційної інстанції звертає увагу скаржника, що обов`язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми матеріального права, яку, на переконання скаржника, неправильно застосовано судами; 2) постанови Верховного Суду та конкретного висновку щодо застосування цієї ж норми права, викладеного у ній; 3) висновку суду апеляційної інстанції, який, за твердженням скаржника, суперечить відповідному висновку Верховного Суду; 4) обґрунтування подібності правовідносин у справі, в якій викладено висновок Верховного Суду, та у справі, в якій подається касаційна скарга.
Під судовими рішеннями у подібних правовідносинах розуміються такі рішення, у яких подібними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини і, відповідно, має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
При цьому необхідно виходити з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови.
Суд зауважує, що висновки, викладені у постановах Верховного Суду, перебувають у нерозривному зв`язку з обсягом установлених обставин у кожній конкретній справі. Тому висновки, сформульовані за відмінних фактичних обставин та іншого змісту позовних вимог, не можуть застосовуватися без урахування конкретних обставин справи, що розглядається.
Посилання на практику Верховного Суду без аналізу обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було сформульовано відповідні висновки, та без належного обґрунтування подібності правовідносин саме по собі не є достатнім для висновку про застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування висновку Верховного Суду щодо її застосування.
Умовою перегляду судом касаційної інстанції судових рішень в адміністративних справах з указаної підстави є їхня невідповідність викладеному у постанові Верховного Суду висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 констатувала, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо оцінки подібності правовідносин слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії.
Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності у різних судових рішеннях визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому обставини, які формують зміст таких правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, та оцінка судами їх сукупності самі по собі не формують подібності правовідносин; важливими факторами є також доводи й аргументи сторін, які визначають межі судового розгляду справи.
Правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок казуального тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду.
Суд наголошує, що невідповідність правозастосовному висновку Верховного Суду матиме місце тоді, коли суди попередніх інстанцій, розглядаючи справу за подібних предмета спору, підстав позову, обставин справи та правового регулювання спірних правовідносин, дійшли протилежних висновків щодо суті заявлених вимог, застосувавши норму права інакше, ніж це роз`яснив суд касаційної інстанції у подібній справі.
У цій справі № 240/23714/25 суди попередніх інстанцій виходили з того, що стаття 236 КЗпП України встановлює відповідальність за затримку виконання рішення саме про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника. Водночас у справі № 240/6076/18 рішення про поновлення ОСОБА_1 на посаді Оліївського сільського голови не приймалося, оскільки ця посада є виборною та поновлення на ній після закінчення строку повноважень суперечило б засадам загального, рівного і прямого виборчого права територіальної громади. Натомість ОСОБА_1 визнано звільненим з посади Оліївського сільського голови у зв`язку із закінченням строку повноважень з 27.11.2020 та зобов`язано відповідача внести відповідний запис до його трудової книжки.
З огляду на це суди дійшли висновку, що відсутність судового рішення про поновлення позивача на роботі виключає можливість застосування до спірних правовідносин статті 236 КЗпП України, а рішення про внесення до трудової книжки запису про звільнення не є тотожним рішенню про поновлення на роботі, оскільки не відновлює трудові (службові) правовідносини між сторонами, а лише коригує момент їх припинення.
Щодо посилань позивача на статтю 117 КЗпП України суди попередніх інстанцій зауважили, що виплати, передбачені статтями 236 та 117 цього Кодексу, мають різну правову природу, підстави виникнення та цільове призначення, а тому не є тотожними та не підміняють одна одну. Оскільки заявлені позивачем вимоги були обґрунтовані саме положеннями статті 236 КЗпП України, суди не вбачали підстав для їх задоволення із застосуванням статті 117 цього Кодексу.
Натомість у справі № 487/10128/14-ц спір стосувався захисту права власності на земельну ділянку водного фонду та належної юридичної кваліфікації обраного способу захисту. Велика Палата Верховного Суду у цій справі, зокрема, виходила з того, що неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати до них належні приписи юридичних норм.
У справі № 917/1739/17 спір виник у зв`язку з використанням земельної ділянки без належного оформлення правовстановлюючих документів та стягненням коштів, пов`язаних із таким використанням. Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок про те, що суд, установивши, що сторона послалася не на ті норми права, які фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює їх правильну правову кваліфікацію та застосовує норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
У справі № 662/397/15-ц предметом спору були правовідносини між вкладниками та банком у зв`язку з неповерненням коштів за договорами банківського вкладу та необхідністю визначення їх правової природи як договірних чи деліктних. У цій справі Велика Палата Верховного Суду також наголосила, що саме на суд покладено обов`язок надати належну правову кваліфікацію встановленим правовідносинам та визначити норму права, яка підлягає застосуванню.
У справі № 904/5726/19 спір виник з правовідносин фінансового лізингу та стосувався, зокрема, правової природи платежів і наслідків припинення договору. Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи цей спір, виходила з того, що суд у межах своїх процесуальних повноважень та позовних вимог самостійно встановлює зміст правовідносин сторін і визначає правову норму, яка підлягає застосуванню.
Посилання скаржника на постанову Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15 також стосується загального правового підходу, відповідно до якого застосування судом належних норм права, відмінних від тих, на які посилається сторона, не є виходом за межі позовних вимог.
Отже, правовідносини, що склалися у справах № 487/10128/14-ц, № 917/1739/17, № 662/397/15-ц, № 904/5726/19 та № 924/1473/15, не є подібними до правовідносин, що є предметом розгляду у цій справі № 240/23714/25, оскільки виникли за іншого матеріально-правового регулювання, відмінних фактичних обставин та іншого характеру спірних правовідносин.
Крім того, наведені скаржником у цій частині постанови Великої Палати Верховного Суду не містять висновків щодо застосування статей 235, 236 або 117 КЗпП України у правовідносинах, подібних до спірних. Висновки, на які посилається скаржник, стосуються загального принципу jura novit curia («суд знає закони»), тобто обов`язку суду самостійно надати належну правову кваліфікацію встановленим правовідносинам та застосувати норми права, які їх регулюють.
Варто ще раз зауважити, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови.
Суд зазначає, що саме по собі посилання на постанови Верховного Суду та цитування окремих правових висновків без достатнього обґрунтування їх застосовності до спірних правовідносин не є достатнім для належного обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Наведені скаржником доводи значною мірою стосуються встановлення фактичних обставин справи та оцінки доказів. Водночас відповідно до частини другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Касаційна скарга містить виклад обставин справи, посилання на норми законодавства, які регулюють спірні правовідносини, та доводи про неправильність висновків судів попередніх інстанцій.
Отже, наведене скаржником обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, є недостатнім для вирішення питання про відкриття касаційного провадження та потребує уточнення з урахуванням вимог пункту 4 частини другої статті 330 КАС України.
Ураховуючи межі перегляду судом касаційної інстанції, визначені статтею 341 КАС України, Суд не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Суд касаційної інстанції не може самостійно визначати підстави касаційного оскарження, оскільки такий обов`язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення. В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) його відкриття (частина третя статті 334 КАС України), а надалі саме в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення (частина перша статті 341 КАС України).
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію суду права та не є судом фактів, а тому не може здійснювати повторну оцінку доказів, належно досліджених судами першої та апеляційної інстанцій, та/або переоцінювати їх.
З аналізу доводів касаційної скарги вбачається, що наведене скаржником обґрунтування заявленої підстави касаційного оскарження потребує уточнення та конкретизації у взаємозв`язку з вимогами пункту 1 частини четвертої статті 328 та пункту 4 частини другої статті 330 КАС України.
Згідно із частиною другою статті 332 КАС України до касаційної скарги, яка не оформлена відповідно до вимог, встановлених статтею 330 цього Кодексу, застосовуються положення статті 169 цього Кодексу.
За таких обставин, відповідно до правил статей 169, 332 КАС України касаційна скарга підлягає залишенню без руху з установленням скаржнику строку для усунення її недоліків шляхом надання до суду касаційної інстанції уточненої касаційної скарги із зазначенням підстав для касаційного оскарження судових рішень, з чітким посиланням на пункти частини четверту статті 328 КАС України, що саме є підставою для касаційного оскарження та з наданням обґрунтувань, визначених пунктом 4 частини другої статті 330 КАС України, а також надання копій уточненої касаційної скарги у відповідності до кількості учасників справи.
На підставі викладеного, керуючись статтями 169, 330, 332 КАС України, Суд
УХВАЛИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 05 січня 2026 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 11 серпня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Оліївської сільської ради Житомирського району Житомирської області про визнання протиправною бездіяльності, стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення - залишити без руху.
Надати скаржнику строк у десять днів з дня вручення копії цієї ухвали для усунення недоліків касаційної скарги, зазначених у мотивувальній частині цієї ухвали.
Недоліки необхідно усунути шляхом подання до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду:
1) уточненої касаційної скарги із зазначенням підстав для касаційного оскарження судових рішень, з чітким посиланням на пункти частини четверту статті 328 КАС України, що саме є підставою для касаційного оскарження та з наданням обґрунтувань, визначених пунктом 4 частини другої статті 330 КАС України, а також надання копій уточненої касаційної скарги у відповідності до кількості учасників справи.
Роз`яснити скаржнику, що у разі невиконання вимог цієї ухвали касаційна скарга буде повернута.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
...........................
...........................
...........................
Л.О. Єресько
М.І. Смокович
В.М. Соколов ,
Судді Верховного Суду