ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
П О С Т А Н О В А
іменем України
05 жовтня 2026 року м. Чернігів
Унікальний номер справи № 728/3349/25
Головуючий у першій інстанції - Глушко О. І.
Апеляційне провадження № 22-ц/4823/1811/26
Чернігівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючого - судді Стельмаха А. П.,
суддів: Луговця О. А., Любчика О. В.,
із секретарем Мисник С. В.,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 22 травня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення невиплачених при звільненні одноразової матеріальної допомоги, додаткової матеріальної допомоги, матеріальної допомоги на оздоровлення, грошової винагороди з нагоди ювілею та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,
У С Т А Н О В И В:
У грудні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця», в якому просила стягнути: одноразову матеріальну допомогу у розмірі п`яти середньомісячних заробітків - 86 906 грн 65 коп.; додаткову матеріальну допомогу у розмірі двох середньомісячних заробітків - 34 762 грн 66 коп.; матеріальну допомогу на оздоровлення за 2023-2024 роки - 34 272 грн; грошову винагороду з нагоди ювілею - 60 років - 6 845 грн; середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 29 червня 2024 року по 28 грудня 2024 року - 104 288 грн 04 коп.
Позов обґрунтовувала тим, що працювала у виробничому підрозділі «Пасажирське вагонне депо станції Бахмач» філії «Пасажирська компанія» АТ «Українська залізниця», а 28 червня 2024 року була звільнена за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію за віком відповідно до статті 38 КЗпП України. Посилалася на те, що пунктами 3.11, 3.15 та 7.13 Колективного договору їй передбачені відповідні виплати, однак під час остаточного розрахунку вони здійснені не були.
АТ «Українська залізниця» позов не визнало. Відповідач посилався, зокрема, на рішення правління АТ «Українська залізниця» від 14 березня 2022 року, оформлене протоколом № Ц-54/31 Ком.т., яким на період воєнного стану було призупинено здійснення низки додаткових виплат, передбачених Галузевою угодою та колективними договорами. Також відповідач посилався на пропуск позивачкою тримісячного строку звернення до суду, передбаченого частиною другою статті 233 КЗпП України, та заперечував проти заявленого розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку.
Рішенням Бахмацького районного суду Чернігівської області від 22 травня 2026 року позов задоволено частково.
Стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 : 75 120 грн 30 коп. одноразової матеріальної допомоги у розмірі п`яти середньомісячних заробітків; 30 048 грн 12 коп. додаткової матеріальної допомоги у розмірі двох середньомісячних заробітків; 16 044 грн 60 коп. матеріальної допомоги на оздоровлення за 2023 та 2024 роки; 6 845 грн грошової винагороди з нагоди ювілею; 100 912 грн 50 коп. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, з відрахуванням податків, зборів та обов`язкових платежів. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Також стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 2 076 грн 72 коп. судового збору.
Задовольняючи позов у зазначеній частині, суд першої інстанції виходив із того, що права позивачки на відповідні виплати були передбачені Колективним договором, а рішення правління АТ «Українська залізниця» від 14 березня 2022 року не створювало законних підстав для їх невиплати.
Суд також урахував, що рішення правління АТ «Українська залізниця» від 27 червня 2024 року № Ц-82/39 Ком.т. зупиняло дію положень колективних договорів щодо матеріальної допомоги на оздоровлення лише починаючи з 01 липня 2024 року, тоді як право позивачки на допомогу за 2023 та 2024 роки виникло раніше.
Визначаючи розмір виплат, суд використав наданий відповідачем розрахунок середньомісячного заробітку позивачки у сумі 15 024 грн 06 коп. та відповідні тарифні ставки.
Середній заробіток за час затримки розрахунку суд визначив виходячи із середньоденної заробітної плати 776 грн 25 коп. та 130 робочих днів у шестимісячному періоді затримки, що становить 100 912 грн 50 коп.
Доводи про пропуск строку звернення до суду суд відхилив, оскільки письмове повідомлення про нараховані та виплачені при звільненні суми не містило підпису позивачки про його одержання, а доказів дати фактичного одержання нею такого повідомлення відповідач не надав.
Не погоджуючись із рішенням суду, АТ «Українська залізниця» подало апеляційну скаргу, в якій просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Апелянт вказує, що суд неправильно оцінив юридичні наслідки рішення правління АТ «Українська залізниця» від 14 березня 2022 року № Ц-54/31 Ком.т. Посилається на статтю 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» та вважає, що роботодавець мав право за власною ініціативою призупинити передбачені колективними договорами виплати. На думку апелянта, визнання пункту 1.1.4 рішення правління від 14 березня 2022 року незаконним у справі № 211/7338/23 не означає його нечинності з моменту прийняття, оскільки цей локальний акт втратив чинність лише після набрання відповідним судовим рішенням законної сили.
Щодо матеріальної допомоги на оздоровлення апелянт додатково посилається на рішення правління АТ «Українська залізниця» від 27 червня 2024 року № Ц-82/39 Ком.т., яким з 01 липня 2024 року зупинено дію положень колективних договорів щодо такої допомоги та встановлено її виплату у розмірі 30 відсотків місячної тарифної ставки. Стосовно одноразової та додаткової матеріальної допомоги при виході на пенсію відповідач вважає, що їх виплата також була правомірно призупинена.
Заперечуючи проти стягнення грошової винагороди з нагоди ювілею, апелянт зазначає, що пункт 3.11 Колективного договору передбачає її виплату за бездоганну працю. Посилається на існування у товаристві порядку, за яким для заохочення необхідне подання безпосереднього керівника та видання відповідного наказу, а наказ щодо виплати ОСОБА_1 такої винагороди не видавався.
Крім того, апелянт наполягає на пропуску позивачкою строку, передбаченого частиною другою статті 233 КЗпП України, посилаючись на те, що інформацію про нараховані та виплачені при звільненні суми було викладено у наказі про звільнення, відповідних розрахунках і повідомленні, яке направлялося на електронну адресу позивачки.
Щодо середнього заробітку за час затримки розрахунку АТ «Українська залізниця» посилається на компенсаційний характер відповідальності за статтею 117 КЗпП України та вважає присуджену суму надмірною. Наводячи окремі постанови Верховного Суду, просить застосувати принцип співмірності та істотно зменшити розмір такого відшкодування.
Учасники справи, належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, у судове засідання не з`явилися.
05 жовтня 2026 року представник АТ «Українська залізниця» Савка В. В. подав заяву про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду та клопотання про відкладення розгляду справи.
Ухвалою Чернігівського апеляційного суду від 05 жовтня 2026 року заяву представника АТ «Українська залізниця» про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції залишено без розгляду у зв`язку з її поданням з пропуском строку, встановленого частиною другою статті 212 ЦПК України, а в задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи відмовлено.
Відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Ураховуючи належне повідомлення учасників справи, вирішення заявленого представником відповідача клопотання про відкладення розгляду справи та відсутність інших обставин, які перешкоджали б апеляційному розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов такого висновку.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Згідно з частиною першою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом установлено, що ОСОБА_1 працювала у виробничому підрозділі «Пасажирське вагонне депо станції Бахмач» філії «Пасажирська компанія» АТ «Українська залізниця» з 21 вересня 2001 року та 28 червня 2024 року була звільнена за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію за віком на підставі статті 38 КЗпП України. (а. с. 28, зворот).
Наказом про звільнення передбачено виплатити ОСОБА_1 одноразову матеріальну допомогу у розмірі п`яти середньомісячних заробітків та додаткову матеріальну допомогу у розмірі двох середньомісячних заробітків відповідно до пункту 7.13 Колективного договору.
Пунктом 7.13 Колективного договору працівникам, які вперше звільняються з роботи у зв`язку з виходом на пенсію, за відповідних умов передбачено одноразову матеріальну допомогу, а працівникам із відповідним стажем роботи на залізничному транспорті - також додаткову матеріальну допомогу. Пунктом 3.15 Колективного договору передбачено матеріальну допомогу на оздоровлення при виході у щорічну відпустку. (а. с. 25-27).
Наказом від 13 квітня 2023 року № 254/в ОСОБА_1 надано щорічну відпустку тривалістю 14 календарних днів з 19 квітня по 02 травня 2023 року з наданням матеріальної допомоги на оздоровлення (а. с. 19).
Наказом від 14 травня 2024 року № 304/в їй надано щорічну відпустку тривалістю 14 календарних днів з 20 травня по 02 червня 2024 року з виплатою матеріальної допомоги на оздоровлення, проведення якої було поставлено у залежність від окремого рішення правління (а. с. 20).
Крім того, наказом виробничого підрозділу від 28 червня 2024 року № 281 передбачено виплату матеріальної допомоги на оздоровлення за період із квітня 2022 року по червень 2024 року включно, у тому числі ОСОБА_1 (а. с. 6-8).
Щодо юридичного значення рішення правління АТ «Українська залізниця» від 14 березня 2022 року колегія суддів виходить із такого.
Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» № 2136-IX прийнятий Верховною Радою України 15 березня 2022 року та набрав чинності 24 березня 2022 року.
Частиною першою статті 11 цього Закону у редакції, чинній у спірний період, було передбачено, що на період воєнного стану дія окремих положень колективного договору може бути зупинена за ініціативою роботодавця.
Отже, передбачене цією нормою спеціальне повноваження роботодавця виникло лише з моменту набрання Законом № 2136-IX чинності.
Рішення правління АТ «Українська залізниця» № Ц-54/31 Ком.т., яким було призупинено здійснення окремих додаткових виплат, прийняте 14 березня 2022 року, тобто до прийняття та набрання чинності Законом № 2136-IX.
Згідно зі статтею 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
Тому стаття 11 Закону № 2136-IX не могла бути правовою підставою для рішення роботодавця, прийнятого до набрання цим Законом чинності.
Аналогічне значення співвідношенню дат прийняття рішення правління від 14 березня 2022 року та набрання чинності Законом № 2136-IX Верховний Суд надав у постанові від 05 лютого 2025 року у справі № 211/7338/23.
Цей підхід надалі підтверджено Верховним Судом, зокрема у постанові від 15 липня 2026 року у справі № 757/43018/24:
«78. Водночас колегія суддів відхиляє вказані посилання щодо неможливості виплати передбачених колективним договором сум позивачу, оскільки вказаний Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» Верховною Радою України прийнято 15 березня 2022 року, а набрав чинності він 24 березня 2022 року, у той час як рішення АТ «Українська залізниця», яке стало підставою для невиплати позивачу оспорюваних сум матеріальної допомоги на оздоровлення було прийнято 14 березня 2022 року, а закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі (стаття 58 Конституції України), тому положення вказаного закону не могли поширюватися на час, коли він ще не набув чинності.
79. Наведене відповідає висновку, викладеному в постановах Верховного Суду від 05 лютого 2025 року у справі № 211/7338/23, від 18 березня 2026 року у справі №333/9082/24.
80. Так, постановою Верховного Суду від 05 лютого 2025 року у справі № 211/7338/23 залишено в силі рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 23 лютого 2024 року, яким визнано незаконним та скасовано пункт 1.1.4 протокольного рішення засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 14 березня 2022 року № Ц-54/31 Ком.т у частині призупинення додаткових виплат, що передбачені Галузевою угодою, колективними договорами структурних підрозділів, зокрема матеріальної допомоги, та стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 недоплачену матеріальну допомогу на оздоровлення за 2022-2023 роки у розмірі 13 400 грн.
81. У вказаній справі Верховний Суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що товариство призупинило виплати коштів, передбачених колективними договорами та Галузевою угодою в односторонньому порядку, не повідомивши ОСОБА_1 та профспілковий органу, членом якого він є, про ухвалення вказаного рішення, а також у порушення вимог Закону України «Про колективні договори і угоди» не ініціював питання щодо підписання змін/доповнень до діючих колективних договорів в частині призупинення/зміни строків виплати щорічної матеріальної допомоги на оздоровлення, а такі зміни мають вноситись лише за взаємною згодою сторін, але аж ніяк не роботодавцем в односторонньому порядку без погодження з профспілковим органом. Крім того, товариство ухвалило відповідне оспорюване рішення 14 березня 2022 року, з посиланням на статтю 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», який набрав чинності 24 березня 2022 року.».
Посилання апелянта на те, що рішення правління від 14 березня 2022 року як локальний акт могло втратити чинність лише з моменту набрання законної сили рішенням суду у справі № 211/7338/23, не спростовує наведеного.
Для вирішення цієї справи визначальним є не лише формальний момент припинення дії локального акта, а наявність у роботодавця передбаченої законом правової підстави для одностороннього невиконання зобов`язань за Колективним договором.
Подальше набрання чинності Законом № 2136-IX не надавало зворотної сили раніше прийнятому рішенню роботодавця та не усувало відсутності відповідної законної підстави станом на 14 березня 2022 року.
Сам Указ Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 про введення воєнного стану також не встановлював самостійного повноваження конкретного роботодавця односторонньо припиняти виконання передбачених колективним договором грошових зобов`язань перед працівниками.
За таких обставин доводи апеляційної скарги щодо правомірності невиплати спірних сум на підставі рішення правління від 14 березня 2022 року є необґрунтованими.
Щодо одноразової матеріальної допомоги у розмірі п`яти середньомісячних заробітків та додаткової матеріальної допомоги у розмірі двох середньомісячних заробітків колегія суддів зазначає таке.
Пункт 7.13 Колективного договору передбачав відповідні виплати при звільненні працівника у зв`язку з виходом на пенсію за наявності визначених ним умов.
ОСОБА_1 працювала на залізничному транспорті з 2001 року, а 28 червня 2024 року вперше звільнена у зв`язку з виходом на пенсію за віком.
Більше того, саме роботодавець у наказі про звільнення визначив необхідність виплатити їй п`ять та два середньомісячні заробітки відповідно до пункту 7.13 Колективного договору.
Доказів скасування чи зміни цього наказу до моменту припинення трудових відносин матеріали справи не містять.
Лист від 04 квітня 2025 року щодо призупинення з 01 квітня 2025 року виплати відповідної допомоги не може впливати на право позивачки, яке виникло 28 червня 2024 року.
Нормативний або локальний акт роботодавця, прийнятий після припинення трудових відносин, не може ретроспективно припинити вже набуте працівником майнове право.
Тому суд першої інстанції правильно стягнув з відповідача 75 120 грн 30 коп. одноразової матеріальної допомоги та 30 048 грн 12 коп. додаткової матеріальної допомоги, виходячи з установленого за наданим самим відповідачем розрахунком середньомісячного заробітку 15 024 грн 06 коп. (а. с. 23).
Щодо матеріальної допомоги на оздоровлення за 2023 рік суд виходить із такого.
Пунктом 3.15 Колективного договору передбачено надання матеріальної допомоги на оздоровлення при виході працівника у щорічну відпустку.
Наказом від 13 квітня 2023 року № 254/в позивачці надано відповідну щорічну відпустку з одночасним зазначенням про надання матеріальної допомоги на оздоровлення.
Таким чином, передбачені Колективним договором умови виникнення права на цю допомогу у 2023 році настали.
Рішення правління від 14 березня 2022 року з наведених вище причин не створювало належної правової підстави для невиконання такого обов`язку.
Доказів фактичної виплати ОСОБА_1 належної допомоги за 2023 рік матеріали справи не містять.
Тому висновок суду першої інстанції про стягнення 7 214 грн 10 коп. допомоги на оздоровлення за 2023 рік є правильним.
Щодо матеріальної допомоги на оздоровлення за 2024 рік колегія суддів ураховує таке.
Наказом від 14 травня 2024 року № 304/в позивачці надано щорічну відпустку з 20 травня по 02 червня 2024 року тривалістю 14 календарних днів та прямо передбачено виплату матеріальної допомоги на оздоровлення.
Отже, юридично значимі умови виникнення права на таку виплату настали не пізніше травня 2024 року.
Рішення правління АТ «Українська залізниця» № Ц-82/39 Ком.т. прийнято 27 червня 2024 року.
Воно передбачало починаючи саме з 01 липня 2024 року зупинення дії окремих положень колективних договорів щодо матеріальної допомоги на оздоровлення та встановлювало з цієї ж дати виплату допомоги у розмірі 30 відсотків місячної тарифної ставки.
Отже, це рішення встановило нове правове регулювання на майбутнє з 01 липня 2024 року і не містило припису, який би припиняв право на допомогу, що вже виникло до цієї дати.
Те, що в рішенні правління передбачено можливість подальшого визначення умов виплати допомоги за попередній період окремими рішеннями правління, не змінює моменту виникнення у працівника права за чинним на той час Колективним договором.
Внутрішнім рішенням роботодавця не може бути поставлено на невизначений строк виконання вже існуючого грошового зобов`язання перед працівником після припинення трудових відносин.
Стаття 116 КЗпП України покладає на роботодавця обов`язок виплатити у день звільнення всі суми, які на цей момент належать працівникові.
Тому рішення правління від 27 червня 2024 року не є підставою для відмови ОСОБА_1 у допомозі, право на яку виникло під час щорічної відпустки у травні 2024 року.
Суд першої інстанції обґрунтовано стягнув за 2024 рік 8 830 грн 50 коп.
Щодо грошової винагороди з нагоди ювілею колегія суддів виходить із такого.
Пунктом 3.11 Колективного договору передбачено виплату працівникам за бездоганну працю з нагоди ювілею та досягнення пенсійного віку грошової винагороди у розмірі посадового окладу (місячної тарифної ставки).
Апелянт не заперечує настання у позивачки відповідної ювілейної дати, однак вважає недоведеною умову бездоганної праці та посилається на відсутність подання безпосереднього керівника і наказу про заохочення.
З таким доводом погодитися не можна.
Наведеним пунктом Колективного договору передбачено обов`язок виплатити винагороду за встановлених ним умов. Разом з тим із матеріалів справи та доводів апеляційної скарги не вбачається, що саме наявність окремого подання керівника і наказу про заохочення визначена Колективним договором як самостійна матеріально-правова умова виникнення права на виплату.
Апелянт також не навів конкретних обставин неналежного виконання позивачкою трудових обов`язків чи інших фактів, якими спростовувалася б відповідність її роботи зазначеній у Колективному договорі умові.
Сам по собі факт невидання роботодавцем документа, оформлення якого залежало від нього самого, не є достатнім доказом відсутності передбаченого Колективним договором права працівника.
При цьому розрахунок відповідача, досліджений судом першої інстанції, визначав розмір відповідної виплати більшим за суму, заявлену позивачкою, однак суд відповідно до принципу диспозитивності обмежив стягнення сумою 6 845 грн.
Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду в цій частині.
Щодо середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні колегія суддів виходить із такого.
За змістом статті 116 КЗпП України при звільненні працівника роботодавець зобов`язаний виплатити всі належні працівникові суми у встановлені цією статтею строки.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 виходила з такого:
«З аналізу зазначених законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).»
Відповідно до статті 117 КЗпП України у редакції, чинній на час звільнення позивачки, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, роботодавець повинен виплатити працівникові середній заробіток за час затримки, але не більш як за шість місяців.
При частковому вирішенні спору на користь працівника розмір такого відшкодування визначає суд.
Суд першої інстанції встановив середньоденний заробіток ОСОБА_1 у розмірі 776 грн 25 коп., виходячи із заробітку за квітень та травень 2024 року та фактично відпрацьованих у цих місяцях днів.
За шестимісячний період з 29 червня по 28 грудня 2024 року суд визначив 130 робочих днів та розрахував середній заробіток у сумі 100 912 грн 50 коп.
Арифметично цей розрахунок є правильним: 776,25 грн х 130 = 100 912,50 грн.
Апеляційна скарга не містить іншого обґрунтованого розрахунку середньоденного заробітку чи кількості робочих днів.
Стосовно вимоги про зменшення відшкодування колегія суддів ураховує правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, відповідно до яких:
«91. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
91.1. Розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором.
91.2. Період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
91.3. Ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника.
91.4. Інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.»
Закон та судова практика не встановлюють універсального правила, за яким відшкодування за статтею 117 КЗпП України повинно становити певний фіксований відсоток заборгованості.
Тому посилання апелянта на окремі справи, у яких за інших фактичних обставин Верховний Суд погодився з істотним зменшенням відшкодування, саме по собі не є підставою для механічного застосування такого відсотка у цій справі.
Після апеляційної перевірки підтверджується обов`язок відповідача сплатити позивачці основні невиплачені суми в загальному розмірі 128 058 грн 02 коп. Присуджене судом відшкодування 100 912 грн 50 коп. не перевищує розміру основного простроченого грошового зобов`язання.
Затримка охоплює максимальний передбачений статтею 117 КЗпП України шестимісячний період, а невиплата стосувалася кількох різних виплат, право на частину яких було прямо відображене самим роботодавцем у наказах.
Посилання АТ «Українська залізниця» на складний фінансовий стан, пошкодження інфраструктури та особливе значення товариства в умовах воєнного стану не містить конкретного розрахунку, який би демонстрував неспівмірність визначених у цій справі 100 912 грн 50 коп. із характером та наслідками порушення права саме ОСОБА_1 .
У постанові від 15 липня 2026 року у справі № 757/43018/24 Верховний Суд також наголосив на необхідності оцінювати питання зменшення відшкодування за статтею 117 КЗпП України з урахуванням конкретних обставин спору та обґрунтування сторони, яка просить про його зменшення.
За таких обставин підстав для зменшення визначеного судом першої інстанції відшкодування до запропонованого апелянтом розміру немає.
Щодо строку звернення до суду колегія суддів зазначає таке.
Частиною другою статті 233 КЗпП України передбачено, що у справах про виплату всіх сум, які належать працівникові при звільненні, працівник має право звернутися до суду у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні відповідно до статті 116 цього Кодексу.
Разом із тим її зміст пов`язує початок тримісячного строку не з датою звільнення, не з датою складення роботодавцем повідомлення і не з моментом, коли працівник міг в інший спосіб довідатися про порушення, а з конкретною юридичною обставиною - одержанням працівником письмового повідомлення про нараховані та виплачені йому при звільненні суми.
Наявне у матеріалах справи повідомлення від 28 червня 2024 року не містить підпису ОСОБА_1 про його одержання.
Посилання апелянта на направлення повідомлення на електронну адресу позивачки також саме по собі не встановлює дати його одержання.
У матеріалах, досліджених судом першої інстанції та наданих апеляційному суду, відсутні належні дані, за якими можливо достовірно визначити конкретну дату фактичного одержання ОСОБА_1 такого повідомлення.
Отже, не встановлено юридичного факту, з яким частина друга статті 233 КЗпП України пов`язує початок перебігу тримісячного строку.
Звернення ОСОБА_1 01 вересня 2025 року до роботодавця із заявою про виплату належних їй сум також не є одержанням передбаченого статтею 116 КЗпП України письмового повідомлення роботодавця і не встановлює початку перебігу зазначеного строку.
Тому підстав для відмови у позові через пропуск строку звернення до суду немає.
Отже, доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції по суті спору не спростовують.
Окремі мотиви рішення суду першої інстанції щодо юридичного значення скасування рішення правління від 14 березня 2022 року потребують наведеного вище уточнення, однак правильність кінцевого вирішення спору це не змінює.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Щодо судових витрат.
За подання апеляційної скарги АТ «Українська залізниця» сплачено судовий збір у розмірі 3 204 грн 89 коп.
Оскільки апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для покладення цих витрат на ОСОБА_1 або для зміни здійсненого судом першої інстанції розподілу судових витрат немає.
Судовий збір у розмірі 3 204 грн 89 коп., сплачений АТ «Українська залізниця» за подання апеляційної скарги, покладається на апелянта.
Керуючись статтями 141, 367, 368, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд
У Х В А Л И В:
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» залишити без задоволення.
Рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 22 травня 2026 року залишити без змін.
Судові витрати Акціонерного товариства «Українська залізниця» зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 3 204 грн 89 коп. покласти на Акціонерне товариство «Українська залізниця».
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у випадках, передбачених статтею 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 05 жовтня 2026 року.
Головуючий: Судді: