Ухвала
15 жовтня 2026 року
м. Київ
справа № 286/1287/24
провадження № 61-10890ск26
Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Крат В. І. розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Овруцького районного суду Житомирської області від 25 жовтня 2024 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 05 листопада 2025 року у справі за позовом акціонерного товариства «Кредобанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості,
ВСТАНОВИВ:
У березні 2024 року акціонерне товариство «Кредобанк» (далі - АТ «Кредобанк») звернулося з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.
Позов мотивований тим, що 16 вересня 2021 року між АТ «Кредобанк» та ОСОБА_1 укладений кредитний договір №іро27398, за умовами якого позичальнику надаються кошти в розмірі 858 600 грн на строк до 15 вересня 2028 року, на цілі визначені у пунктом 2.2 кредитного договору. Процентна ставка за користування кредитом становить 12,66 % річних. У випадку прострочення погашення кредиту або іншого порушення графіку повернення кредиту та сплати процентів позичальником, кредитор вправі вимагати дострокового погашення кредиту. З метою забезпечення виконання зобов`язань за цим кредитним договором 16 вересня 2021 року між АТ «Кредобанк» та ОСОБА_2 укладений договір поруки, за умовами якого останній відповідає, як солідарний боржник.
Позичальник не виконує належним чином своїх зобов`язань, а тому у неї утворилася заборгованість.
На адресу боржників 01 грудня 2023 року та 28 лютого 2024 року направлені досудові вимоги щодо виконання договірних зобов`язань, які залишилися без реагування.
АТ «Кредобанк» просило у солідарному порядку стягнути з відповідачів заборгованість за кредитним договором №іро27398 у сумі 1 095 589,10 грн, яка складається із: тіла кредиту - 826 811,19 грн; прострочених процентів за основним боргом - 217 697,11 грн; комісії - 51 080,80 грн.
Рішенням Овруцького районного суду Житомирської області від 25 жовтня 2024 року позов АТ «Кредобанк» задоволено частково. Стягнуто у солідарному порядку з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором №іро27398 у сумі 1 044 508,30 грн. У задоволенні інших вимог позову банку відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що:
суд першої інстанції при частковому задоволенні позову зробив висновки про те, що відповідачі не виконали належним чином зобов`язання перед АТ «Кредобанк» та не повернули отримані ОСОБА_1 кошти та проценти, на що позивач розраховував при укладенні кредитного договору. Враховуючи, що фактично отримані та використані позичальником кошти в добровільному порядку позивачу не повернуті, а також вимоги частини другої статті 530 ЦК України за змістом якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час, що свідчить про порушення його прав. А отже, АТ «Кредобанк» вправі вимагати захисту своїх прав через суд шляхом зобов`язання виконати боржником та поручителем обов`язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів, а також процентів за користування ним. Таким чином, з відповідачів слід стягнути солідарно на користь АТ «Кредобанк» заборгованість за кредитним договором №іро27398 від 16 вересня 2021 року у сумі 1 044 508,30 грн, з яких: 826 811,19 грн - прострочена заборгованість за основним боргом (тіло) та 217 697,11 грн - прострочені проценти за основним боргом;
при відмові у задоволенні вимоги позивача про стягнення заборгованості за комісією у розмірі 51 080,80 грн, то суд вважав, що ця вимога є неправомірною, оскільки у постанові від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що банк не може стягувати з позичальника платежі за дії, які він вчиняє на власну користь (ведення кредитної справи, договору, розрахунок і облік заборгованості за кредитним договором тощо), чи за дії, які позичальник вчиняє на користь банку (наприклад, прийняття платежу від позичальника), чи за дії, що їх вчиняє банк або позичальник з метою встановлення, зміни, припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення до нього змін тощо). Інакше кажучи, банк неповноважний стягувати з позичальника плату (комісію) за управління кредитом, адже такі дії не становлять банківську послугу, яку замовив позичальник (або супровідну до неї), а є наслідком реалізації прав та обов`язків банку за кредитним договором і відповідають економічним потребам лише самого банку. З урахуванням принципів справедливості та добросовісності на позичальника не можна покладати обов`язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитора фактично не звертався. Недотримання вказаних принципів призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Оскільки з наданого позивачем розрахунку заборгованості відповідача встановлено, що позивачем нараховано відповідачеві суму заборгованості за комісією без зазначення, які саме дії кредитора входять до такого обслуговування, яку позивач просить стягнути з відповідачів - підстав для задоволення позову в цій частині та стягнення з відповідачів на користь позивача комісії за договором суд не вбачав.
Постановою Житомирського апеляційного суду від 05 листопада 2025 року:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково;
рішення Овруцького районного суду Житомирської області від 25 жовтня 2024 року змінено, зменшивши суму заборгованості за кредитним договором №іро27398, яка підлягає до стягнення у солідарному порядку з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь АТ «Кредобанк» із 1 044 508,30 грн до 1 040 508,30 грн;
у іншій частині рішення залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:
із розрахунку заборгованості слідує, що за ОСОБА_1 рахується заборгованість за кредитним договором на суму 1 095 589,10 грн, яка складається із заборгованості за кредитом (тілом кредиту) в розмірі 826 811,19 грн, заборгованості за процентами - 217 697,11 грн та заборгованості за комісіями - 51 080,80 грн;
відповідачі не завжди виконували належним чином свої договірні зобов`язання перед АТ «Кредобанк», оскільки у строки, передбачені умовами договору, не повертали отримані ОСОБА_1 кошти та не сплачували процентів за користування кредитом. Прострочка мала місце більше трьох місяців, чим грубо порушувалися права позивача, який при укладенні кредитного договору розраховував на своєчасне повернення кредитних коштів та сплату процентів за користування коштами;
випискою по особовому рахунку позичальника підтверджується, що 15 березня 2024 року ОСОБА_1 здійснила сплату за кредитним договором у сумі 4 000 грн, яка позивачем не врахована при здійсненні розрахунку заборгованості. Із урахуванням викладеного вище, з відповідачів солідарно на користь АТ «Кредобанк» підлягає стягненню заборгованість за кредитним договором №іро27398 від 16 вересня 2021 року в сумі 1 040 508,30 грн (1 044 508,30 - 4 000), оскільки доводи апеляційної скарги у цій частині є обґрунтованими;
при відхиленні аргументів апеляційної скарги, суд вказав, що покликання в апеляційній скарзі на зменшення суми стягнення на суму сплаченої комісії (22 694,84 грн), приймаючи до уваги те, що суд першої інстанції відмовив АТ «Кредобанк» у стягненні заборгованості з комісії в сумі 51 080,80 грн, не можуть бути задоволеними, враховуючи, що Закон України «Про споживче кредитування» набув чинності 10 червня 2017 року, тобто до укладення сторонами 16 вересня 2021 року кредитного договору №іро27398, умовами п.3.1 цього кредитного договору чітко передбачено, що позичальник сплачує банку комісії за реальні супутні послуги та позивач у частині відмови у стягненні комісії апеляційної скарги не подавав.
14 серпня 2026 року ОСОБА_1 через підсистему Електронний суд подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Овруцького районного суду Житомирської області від 25 жовтня 2024 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 05 листопада 2025 року.
Ухвалою Верховного Суду від 04 вересня 2026 року касаційну скаргу залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків, зокрема, вказати підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 ЦПК України підстави (підстав), обґрунтувати неправильне застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права і надати уточнену касаційну скаргу.
Особою, яка подала касаційну скаргу, на виконання ухвали Верховного Суду від 04 вересня 2026 року подано уточнену касаційну скаргу, у якій ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині відмови у поверненні комісії в розмірі 22 694,84 грн та ухвалити в цій частині нове рішення, зобов`язавши АТ «Кредобанк» повернути ОСОБА_1 безпідставно утриману комісію в розмірі 22 694,84 грн.
В уточненій касаційній скарзі ОСОБА_1 підставою касаційного оскарження судового рішення указує пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду). ОСОБА_1 у касаційній скарзі посилається на постанови Верховного Суду у справах № 496/3134/19 та № 204/224/21 щодо стягнення комісії.
Касаційна скарга підлягає поверненню з таких мотивів.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
У пункті 5 частини другої статті 392 ЦПК України передбачено, що у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав). У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Касаційний суд вже вказував, що у разі касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, у касаційній скарзі обґрунтування неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права має обов`язково вказуватися у взаємозв`язку із посиланням на відповідний пункт частини другої статті 389 ЦПК України як на підставу для касаційного оскарження судового рішення (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 серпня 2021 року в справі № 759/4747/16-ц (провадження № 61-4673св20)).
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
Про повернення касаційної скарги постановляється ухвала (частина шоста статті 393 ЦПК України).
Аналіз уточненої касаційної скарги свідчить, що її мотивувальна частина складається із викладення обставин справи та містить формальне посилання на неправильність та незаконність судових рішень. Формальне посилання в уточненій касаційній скарзі на постанови Верховного Суду у справах № 496/3134/19 та № 204/224/21 щодо стягнення комісії не є обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Оскільки ОСОБА_1 жодним чином не обґрунтовує, яку саме норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в указаних у касаційній скарзі постановах Верховного Суду, застосував суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, не зазначає, які саме висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах (та якої саме) у них викладено та які не застосував суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, не обґрунтовує неправильне застосування судами норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, а просить повернути повернення комісії в розмірі 22 694,84 грн. За обставинами цієї справи судами відмовлено у задоволенні позовної вимоги банку про стягнення з відповідачів заборгованості за комісією у розмірі 51 080,80 грн, а ОСОБА_1 не заявляла позову про повернення комісії в розмірі 22 694,84 грн. Указане не свідчить про обґрунтування особою, яка подала касаційну скаргу, підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України та не є виконанням вимог процесуального закону (пункт 5 частини другої статті 392 ЦПК України).
Тому ОСОБА_1 не виконано вимог ЦПК України при поданні касаційної скарги щодо наведення підстав касаційного оскарження судових рішень, і згідно пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України, касаційна скарга підлягає поверненню.
Крім цього, повернення касаційної скарги не є перешкодою у доступі до правосуддя, оскільки повернення касаційної скарги не обмежує право особи в межах розумних строків та при дотриманні всіх інших вимог процесуального закону на повторне звернення до Верховного Суду.
Керуючись статтями 260, 389, 392, 393, 394 ЦПК України,
УХВАЛИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Овруцького районного суду Житомирської області від 25 жовтня 2024 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 05 листопада 2025 року повернути.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя В. І. Крат