СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА
ун. № 759/1101/26
пр. № 2/759/6206/26
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 жовтня 2026 року м. Київ
Святошинський районний суд м. Києва у складі:
головуючого судді Єросової І.Ю.,
при секретарі Красовській В.В.,
за участю представника позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача - адвоката Новікової Н.І.,
відповідача ОСОБА_2 ,
відповідача ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в режимі відеоконференції у порядку спрощеного позовного провадження із викликом учасників справи цивільну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 ), ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ), ОСОБА_4 ( АДРЕСА_1 ), ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса реєстрації місця проживання: АДРЕСА_1 ) про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,
ВСТАНОВИВ:
30.12.2025 ОСОБА_1 звернулася до Святошинського районного суду м. Києва із позовом, в якому просить визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_2 .
Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що 21.01.1991 на підставі рішення виконкому Київської КЕЧ районної ради ОСОБА_4. видано ордер №278 на жиле приміщення, яким йому та трьом членам його сім`ї - ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_5 надано право на заняття трьох кімнат площею 40,8 м2 у квартирі АДРЕСА_2 . У подальшому ОСОБА_6 уклала шлюб та змінила прізвище на « ОСОБА_7 ». Крім того, у даній квартирі було також зареєстровано ОСОБА_3 , яка є донькою ОСОБА_2 .
Позивач вказує, що вона постійно проживає у спірній квартирі, на відміну від відповідачів, які тривалий час не проживають за вказаною адресою, не сплачують за надані комунальні послуги, не утримують житло, не цікавляться його долею, не мають своїх особистих речей в даній квартирі. Позивач не перешкоджала користуванню належним відповідачам приміщенням у згаданий період. Відповідачі не бажають добровільно знятися із реєстрації за вказаною адресою, а тому позивач змушена звертатися до суду із позовом.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16.01.2026 для розгляду даної позовної заяви визначено суддю Святошинського районного суду м. Києва Єросову І.Ю.
Ухвалою суду від 21.01.2026 позовну заяву залишено без руху.
10.02.2026 позивачем усунено допущені недоліки.
Ухвалою від 13.02.2026 судом відкрито провадження, розгляд справи вирішено проводити у порядку спрощеного позовного провадження з викликом учасників у судове засідання на 27.04.2025 року.
Судом на виконання вимог ухвали про відкриття провадження було скеровано сторонам копію ухвали про відкриття провадження. Враховуючи, що позовну заяву подано до суду у паперовому вигляді, судом скеровано відповідачам копію позовної заяви долученими до неї документами. Однак, відповідачі не отримали вказані документи у зв`язку із закінченням терміну зберігання поштового відправлення.
Відповідно до ч. 5, 6 ст. 272 ЦПК України учасникам справи, які не були присутні в судовому засіданні, або якщо судове рішення було ухвалено поза межами судового засідання чи без повідомлення (виклику) учасників справи, копія судового рішення надсилається протягом двох днів з дня його складення у повному обсязі в електронній формі у порядку, визначеному законом, а в разі відсутності електронного кабінету - рекомендованим листом з повідомленням про вручення.
У свою чергу, днем вручення судового рішення є:
1) день вручення судового рішення під розписку;
2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи;
3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення;
4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду;
5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Якщо судове рішення надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення.
Отже, за змістом наведених положень процесуального закону повернення поштового відправлення, здійсненого судом, з відміткою поштового оператора про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси, вважається підтвердженням належного повідомлення учасника справи, а днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відповідної відмітки.
Суд вважає за необхідне нагадати, що відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
У свою чергу, згідно зі ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається (ч. 1 ст. 44 ЦПК України).
До основних засад судочинства частиною третьої статті 2 ЦПК України віднесено розумність строків розгляду справи судом, пропорційність, диспозитивність, змагальність сторін.
Виходячи зі змісту ст. 12, ч. 3 ст. 13 ЦПК України, кожна сторона реалізує свої процесуальні права на власний розсуд з метою досягнення бажаного процесуального результату.
Таким чином, суд доходить висновку про належне сповіщення відповідачів про розгляд даного провадження, забезпечення останнім можливості скористуватися наданим ЦПК України правом на подачу відзиву на позовну заяву, яким останні у наданий судом строк не скористалися.
Ухвалою від 27.04.2026 залучено до участі у справі співвідповідача ОСОБА_5 .
У судовому засіданні 01.06.2026 судом вирішено витребувати від Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України (01601, м. Київ, вул. Володимирська, 26) інформацію про перетин ОСОБА_4 ( ОСОБА_8 ), ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , уродженцем м. челябінська, російська федерація, громадянином російської федерації, який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , та ОСОБА_5 ( ОСОБА_9 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , уродженцем м. Києва, Україна, громадянином України, який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , державного кордону України на виїзд та в`їзд у період з 01.01.2021 по день надання інформації.
28.07.2025 до суду надійшла інформація з Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України, зі змісту якої вбачається, що 30.11.2021 ОСОБА_5 виїхав за межі України і станом на день надання відповіді не повертався на територію України, а відомості щодо ОСОБА_4 відсутні.
11.09.2026 через канцелярію суду позивач скерувала заяву про долучення доказів - відомостей із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з якої вбачається, що відповідач ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_4 , а відповідач ОСОБА_4 з 02.02.2001 року має зареєстроване місце проживання на території рф.
У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та її представник - адвокат Новікова Н.І. підтримують позовні вимоги та просять задовольнити позов.
Відповідач ОСОБА_2 вказує, що не претендує на спірну квартиру, жодних юридичних дій щодо неї не вчиняла, коли утворилося ОСББ - з`ясувала у них, скільки повинна сплатити за комунальну послуги та після подачі позивачем позову здійснила оплату.
Відповідач ОСОБА_3 визнає позовні вимоги.
Відповідач ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , будучи своєчасно та належним чином повідомленим про дату і час розгляду справи, до суду у призначений час не прибули, жодних заяв чи клопотань, у тому числі й про відкладення, на адресу суду не скеровували.
Відповідно до ч. 1 ст. 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
В силу приписів п. 1 ч. 3 вказаної статті, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки .
Суд звертає увагу, що відповідачі ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , своєчасно на належним чином повідомлені про дату та час розгляду пред`явленого до них позову, до суду у призначений час не прибули, про причини неявки та їх поважність суд не повідомили, у наданий судом строк не скерували до суду відзиву або своїх заперечень, а відтак суд не вбачає підстав для відкладення судового засідання.
Суд, вислухавши позицію учасників справи, дослідивши наявні у розпорядженні суду матеріали, оцінивши зібрані та надані у сукупності докази, доходить таких висновків.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно з ч. 1 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
В силу ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Приписами ст. 13 ЦПК України закріплено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
За змістом ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з приписами ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
В силу приписів ч. 1, 2 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Кожен доказ повинен відповідати законодавчо закріпленим вимогам, а саме - бути належними, допустимими, достатніми та достовірними.
Так, відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
У свою чергу, в силу вимог ст. 78 ЦПК України, суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Наведене являє собою критерій допустимості наданих стороною доказів.
Згідно з ч. 1 ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Приписами ст. 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
У відповідності до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
У той же час, положеннями ст. 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Відповідно до ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, що визначена у пункті 2 статті 8 Конвенції, не здійснюється згідно із законом та не є необхідним в демократичному суспільстві. Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути співмірним із переслідуваною законною метою.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» зазначено, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Враховуючи, що позбавлення особи права користування житловим приміщенням, що породжує за своїм змістом у власника право на виселення із житлового приміщення, є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс вжитими заходами.
У ході розгляду справи встановлено, що ОСОБА_4 21.01.1991 на підставі рішення виконкому КЕЧ районної ради отримав ордер №278 на жиле приміщення - квартиру АДРЕСА_3 (т. 1 а.с. 14).
Зі змісту ордеру вбачається, що право на зайняття вказаної квартири мають також члені сім`ї ОСОБА_4 - дружина ОСОБА_1 , донька ОСОБА_6 та син ОСОБА_5 .
Як стверджує сторона позивача, відповідачі не проживають у спірному приміщенні тривалий час. Зокрема, відповідач ОСОБА_4 з 02.02.2001 зареєстрований у рф, що підтверджується адресною довідкою від 05.08.2004 року (т. 1 а.с. 139). Відповідач ОСОБА_5 перетнув державний кордон України в напрямку виїзду 30.11.2021 (т. 1 а.с. 131). ОСОБА_2 та ОСОБА_3 проживають за адресою: АДРЕСА_5 (т. 1 а.с. 73-85).
Факт самостійного утримання позивачем житлового приміщення, позбавити право користування яким просить відповідачів, підтверджується низкою долучених до позову доказів, зокрема договором про надання послуг з газопостачання від 10.07.2015 року, договором про надання послуг з централізованого постачання холодної води та водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем) від 01.09.2016 року (т. 1 а.с. 15-17).
Також суд сприймає в якості доказу технічний паспорт квартири АДРЕСА_3 , виготовлений на замовлення позивача ОСОБА_1 (т. 1 а.с. 18-19).
Викладені у позові обставини також підтверджуються наданими позивачем довідками голови правління ОСББ «Чорнобильська, 19» Грищенко Т.Я. №6 від 17.12.2025, №7 від 17.12.2025, зі змісту яких суд вбачає, що позивач ОСОБА_1 одна проживає за адресою: АДРЕСА_2 , не має заборгованості з оплати за житлово-комунальні послуги (т. 1 а.с. 23-24).
Факт утримання позивачем житлового приміщення вбачається із долучених до позову квитанцій з оплати за житлово-комунальні послуги (т. 1 а.с. 28-42).
На підтвердження не проживання відповідачів у квартирі АДРЕСА_3 стороною позивача надано акти від 23.12.2025, підписані мешканцями будинку АДРЕСА_6 (т. 1 а.с. 25-27). Суд ставиться критично до вказаного доказу, оскільки залишається не зрозумілим, яким чином вказані особи встановили даний факт, як довго вказані особи проживають у житлових приміщеннях, вказаних у акті, та на яких правових підставах, аби стверджувати, що саме із вказаної дати відповідачі не з`являлися за місцем реєстрації, а тому не вбачає їх доказами обставин, на які посилається позивач.
Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов`язані з цим правові наслідки (статті 71, 72 ЖК України) необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи в житловому приміщенні у зв`язку з її вибуттям на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК України).
Тобто при вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням у порядку статей 71, 72 ЖК України, доведенню сторонами та встановленню судами підлягають обставини тривалості тимчасової відсутності особи у житловому приміщенні, а також поважність причин такої відсутності.
Аналіз положень статей 71, 72 ЖК України свідчить про те, що для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність особи без поважних причин понад встановлений строк, а також відсутність поважних причин непроживання за адресою такого житлового приміщення.
На позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні, а на відповідача - спростувати довготривалу відсутність чи довести, що така відсутність обумовлена поважними причинами.
При цьому, початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Відтак, суд звертає увагу на те, що, з огляду на предмет доказування у даній категорії справ, позивачем та його адвокатом надано суду підтвердження того, що відповідачі не беруть участі в утриманні житлового приміщення, в якому зареєстровані, постійно проживають поза межами спірної квартири та не бажають продовжувати мати з нею правовий зв`язок, виконувати обов`язки, які виникають з приводу житла, та реалізовувати права, що випливають зі статусу користувача житловим приміщенням.
У постанові від 01.03.2023 у справі №396/1389/21 Верховний Суд наголосив, що при розгляді питання про припинення права користування члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Правова позиція ЄСПЛ відповідно до п. 1 ст. 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення Європейського суду з прав людини ( далі- ЄСП) від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Європейський суд з прав людини у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Приписами ст. 72 ЖК України встановлено, що визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Згідно з п. 50 Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженим Постановою КМУ від 07 лютого 2022 року №265, зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється на підставі, зокрема, рішення суду, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житло або права користування житлом, про виселення, про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) особи, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.
Таким чином, зняття з реєстрації місця проживання є дискреційними повноваженнями відповідних органів реєстрації, а рішення суду про позбавлення права користування житловим приміщенням є безумовною підставою для цих органів щодо зняття відповідача з реєстрації місця проживання.
Враховуючи, що у ході розгляді справи суду надані докази, які б поза розумним сумнівом свідчили про те, що відповідачі постійно не проживають за адресою: АДРЕСА_2 , не беруть участі у утриманні такого житлового приміщення, а позбавлення їх права користування даною квартирою не порушуватиме їх право на мирне користування майном, суд доходить висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про визнання відповідачів такими, які втратили право користування квартирою АДРЕСА_3 .
Відповідно до ст. 264 ЦПК України суд під час ухвалення рішення вирішує як розподілити між сторонами судові витрати.
Згідно з ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.
В силу припису ч. 1 ст. 144 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Як вбачається із долучених до позову документів, позивач ОСОБА_1 , звертаючись до суду, сплатила судовий збір у розмірі 4 844 грн. 80 коп. (квитанція №57 від 29.12.2025, №2.510470491.1 від 30.01.2026). Відтак, враховуючи наведені вище положення закону, зважаючи на те, що позов ОСОБА_1 задоволено у повному обсязі, суд доходить висновку про необхідність стягнення із відповідачів на користь позивача судового збору.
Керуючись ст.ст. 2, 4, 5, 12, 13, 76-81, 89, 223, 258, 259, 263, 272, 280, 352-355 ЦПК України, ст. 72 ЖК України, ст. 41 Конституції України, суд
УХВАЛИВ:
Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 ), ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ), ОСОБА_4 ( АДРЕСА_1 ), ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса реєстрації місця проживання: АДРЕСА_1 ) про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - задовольнити.
Визнати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_3 , такою, яка втратила право користування квартирою АДРЕСА_2 .
Визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_4 , такою, яка втратила право користування квартирою АДРЕСА_2 .
Визнати ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , таким, який втратив право користування квартирою АДРЕСА_2 .
Визнати ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , таким, який втратив право користування квартирою АДРЕСА_2 .
Стягнути із ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_3 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП НОМЕР_5 , адреса реєстрації місця проживання: АДРЕСА_3 , судовий збір у розмірі 1 221 грн. 20 коп.
Стягнути із ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_4 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП НОМЕР_5 , адреса реєстрації місця проживання: АДРЕСА_3 , судовий збір у розмірі 1 221 грн. 20 коп.
Стягнути із ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП НОМЕР_5 , адреса реєстрації місця проживання: АДРЕСА_3 , судовий збір у розмірі 1 221 грн. 20 коп.
Стягнути із ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП НОМЕР_5 , адреса реєстрації місця проживання: АДРЕСА_3 , судовий збір у розмірі 1 221 грн. 20 коп.
Рішення суду може бути оскаржене протягом 30 (тридцяти) днів з дня його проголошення. У разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення сторін зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи, якому рішення не було вручене у день його складення має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Апеляційна скарга подається безпосередньо до Київського апеляційного суду.
Відповідно до п.п. 15.5 п. 15 Перехідних положень ЦПК України в редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» №2147-VIII від 03.10.2017 року до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією кодексу.
Суддя Єросова І.Ю.