Постанова № 140652181 у справі № 910/11744/25 від 23.09.2026

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 [телефон приховано] inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"23" вересня 2026 р. Справа№ 910/11744/25

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Гончарова С.А.

суддів: Сибіги О.М.

Тищенко О.В.

за участю секретаря судового засідання Кузьмінській О.Р.,

за участю представника (-ів) згідно протоколу судового засідання від 23.09.2026

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ІФ-10 Лайнер"

на рішення Господарського суду міста Києва від 04.05.2026 (повний текст складено 18.05.2026)

у справі №910/11744/25 (суддя Трофименко Т.Ю.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ІФ-10 Лайнер"

до Акціонерного товариства "Українська залізниця"

про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "ІФ-10 Лайнер" (надалі - позивач, скаржник, ТОВ "ІФ-10 Лайнер") звернулось до господарського суду міста Києва із позовними вимогами до Акціонерного товариства "Українська залізниця" (надалі - відповідач, АТ "Українська залізниця") про:

1) визнання протиправними дій Акціонерного товариства "Українська залізниця" щодо руйнування залізничного переїзду за адресою: м. Київ, вул. Володимира Качали, 5-Д та демонтажу знаку ПДР 1.29, який був доступний для загального користування протягом більше ніж 50-ти років;

2) зобов`язання Акціонерного товариства "Українська залізниця" відновити зруйнований залізничний переїзд загального користування із встановленням демонтованого знаку ПДР 1.29, який був доступний для загального користування протягом більше ніж 50-ти років, за адресою: м. Київ, вул. Володимира Качали, 5-Д.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 04.05.2026 у задоволенні позову відмовлено повністю.

Не погодившись із прийнятим рішенням, 05.06.2026 (згідно дати звернення до канцелярії суду) Товариство з обмеженою відповідальністю "ІФ-10 Лайнер" звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою на рішення Господарського суду міста Києва від 04.05.2026 у справі №910/11744/25, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 04.05.2026 у справі № 910/11744/25. Ухвалити нове рішення, яким позов Товариства з обмеженою відповідальністю "ІФ-10 Лайнер" до Акціонерного товариства "Українська залізниця" задовольнити повністю, а саме: визнати протиправними дії Акціонерного товариства "Укрзалізниця" щодо руйнування залізничного переїзду за адресою м. Київ, вул. Володимира Качали 5-Д та демонтажу знаку ПДР 1.29; зобов`язати Акціонерне товариство "Українська залізниця" відновити зруйнований залізничний переїзд загального користування із встановленням демонтованого знаку ПДР 1.29 за адресою м. Київ, вул. Володимира Качали 5-Д.

Підставою для скасування рішення суду скаржник зазначив, що уд першої інстанції підмінив предмет доказування. Позовні вимоги, за твердженням скаржника, є негаторними за своєю правовою природою. Вони спрямовані на усунення триваючих перешкод у користуванні нерухомим і рухомим майном позивача та на відновлення попереднього стану доступу до нього, який майже 30 років забезпечував спірний переїзд. Тоді як суд, на думку апелянта, з власної ініціативи зосередився на наявності технічної, погоджувальної та облікової документації на переїзд, що предметом спору не було.

Апелянт вважає, що суд мав з`ясувати інше: чи провадив позивач господарську діяльність за вказаною адресою; чи існував фактичний і тривалий доступ до майна через переїзд та чи був він відомий відповідачу; чи проводив відповідач щорічні обстеження колії відповідно до пунктів 2.9- 2.10 Інструкції з улаштування та експлуатації залізничних переїздів і чи складав акти або приписи; чи міг хтось, крім відповідача, виконувати роботи на коліях; чи створили ці роботи перешкоди позивачу; чи є обраний спосіб захисту ефективним.

Скаржник наголошує, що за статтею 391 ЦК України позивач має довести своє право на майно, факт перешкод і причинний зв`язок з діями відповідача, а не правомірність облаштування переїзду чи його формальний статус.

Апелянт вказує, що суд неправомірно поклав на нього обов`язок доводити обставини документами, яких у нього не могло бути. Технічна документація на переїзд створюється і зберігається виключно службами відповідача як балансоутримувача, а позивач є лише пересічним користувачем переїзду. Скаржник також звертає увагу, що в умовах воєнного стану залізнична інфраструктура належить до об`єктів критичної інфраструктури, тому доступ до такої документації для сторонніх осіб неможливий. Разом з цим апелянт вказує, що суд не був позбавлений можливості витребувати документи у відповідача. Натомість суд переклав наслідки їх відсутності на позивача, що, на думку скаржника, свідчить про формальний підхід. На підтвердження загального характеру переїзду апелянт посилається на реєстрацію за адресою вул. Володимира Качали, 5-Д ще низки суб`єктів господарювання, які також ним користувалися.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу скаржник вказує, що суд не надав належної оцінки листам КП «Центр організації дорожнього руху» від 19.08.2025 № 053/04-20/6290 та Департаменту транспортної інфраструктури КМДА від 10.09.2025 № 053-8155. За твердженням апелянта, ці листи містять офіційне підтвердження розташування знака 1.29 саме на залізнично-дорожньому переїзді за спірною адресою та підтверджують, що його балансоутримувачем є служба колії Регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Укрзалізниця». Тоді як суд, на думку апелянта, безпідставно надав перевагу внутрішньому листуванню відповідача, яке не є офіційним адміністративним підтвердженням.

Не погоджується апелянт і з тим, що суд проігнорував низку доказів. Насамперед це заява про кримінальне правопорушення, зареєстрована Святошинським управлінням поліції ГУНП у м. Києві 31.07.2025 за № 70064. У ній зафіксовано багаторічне користування переїздом, його руйнування працівниками відповідача з кінця червня до середини липня 2025 року, блокування господарської діяльності та неможливість доступу екстрених служб. Суд також, за твердженням скаржника, проігнорував фотознімки Google Maps 2015 року і фото зруйнованого переїзду, хоча в рішенні ці докази взагалі не згадані. Щодо допустимості фотоданих Google Maps апелянт посилається на постанову Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 420/4540/22.

Так само, за твердженням скаржника, суд не оцінив п`ять транспортних ліцензій, виданих позивачеві з 2000 року із зазначенням адреси провадження діяльності. Апелянт пояснює, що перед видачею кожної ліцензії комісія Міністерства транспорту перевіряла матеріально-технічну базу та наявність придатного під`їзду для великовантажного транспорту. Переїзд був облаштований спеціальними залізобетонними плитами. Тому, на думку скаржника, твердження відповідача про прибирання на цій ділянці лише засміченого ґрунту не відповідає дійсності. З посиланням на постанови Верховного Суду від 23.08.2022 у справі № 910/9375/21 та від 31.08.2022 у справі № 910/15264/21 апелянт зазначає, що відсутність у сторони окремих документів не свідчить про відсутність самого факту, якщо інші докази підтверджують протилежне.

Апелянт також посилається на історичний зв`язок будівлі із залізницею. Згідно з довідкою Київської дистанції колії від 01.07.1994 № 421 та листом Державної адміністрації залізничного транспорту України від 28.06.1994 № 346/44 будівля до 1994 року обліковувалася на балансі Київської дистанції колії як будинок бригадира.

З огляду на абзац третій пункту 3.21 Правил технічної експлуатації залізниць України, за яким місця пересічення колій з автомобільними дорогами встановлює начальник залізниці, скаржник доходить висновку, що переїзд облаштувала сама залізниця. Разом з цим апелянт наголошує, що пункти 2.9- 2.10 Інструкції з улаштування та експлуатації залізничних переїздів і пункт 4.2.3 Інструкції з улаштування та утримання колії залізниць України (ЦП-0269) зобов`язують відповідача регулярно оглядати колію та фіксувати порушення в актах. Проте за період з 1998 по 2025 рік відповідач не надав жодного акта чи припису щодо несанкціонованого проїзду. Представник відповідача в судовому засіданні повідомила, що такою інформацією не володіє, а суд цієї обставини не оцінив. На думку апелянта, це спростовує версію відповідача про «несанкціонований» характер переїзду.

Скаржник також звертає увагу, що відповідач жодного разу не заперечив самого факту руйнування переїзду, а заперечував лише його офіційний статус. Відповідач, за твердженням апелянта, підтвердив, що на цій ділянці проводив капітальний ремонт, прибрав ґрунт і привів план та профіль колії у відповідність. Твердження відповідача, що об`єкт «міг бути лише технологічним проїздом», скаржник розцінює як підтвердження його існування. Апелянт посилається на постанову Верховного Суду від 06.02.2020 у справі № 910/17947/15 щодо відповідальності балансоутримувача за бездіяльність. Він вважає, що за наявності беззаперечного контролю відповідача над колією та колійними роботами суд безпідставно вимагав прямих доказів демонтажу. Окрім цього, на думку скаржника, суд помилково ототожнив умови задоволення негаторного позову з необхідністю доведення повної зупинки господарської діяльності. Стаття 391 ЦК України, за твердженням апелянта, вимагає доведення лише перешкод у користуванні майном. Апелянт стверджує, що суд не застосував до спірних правовідносин правові позиції Верховного Суду, на які посилався позивач, і не дослідив ефективність обраного способу захисту.

Апелянт також зазначає, що «загальне користування» у транспортному та дорожньому праві визначається передусім відкритістю для необмеженого кола осіб і регулярністю руху, а не формальним записом у документах. Після доведення існування переїзду та його використання, на думку скаржника, тягар доведення його спеціального, обмеженого режиму переходить до відповідача. Вимогу суду довести статус переїзду спеціальним записом чи технічною документацією апелянт вважає завищеним стандартом доказування. Наостанок скаржник повідомляє, що подав запити до органів влади щодо історичних обставин облаштування переїзду. Отримані відповіді він зобов`язується подати до апеляційного суду окремими клопотаннями.

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.06.2026, апеляційну скаргу передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя Гончаров С.А., судді Тищенко О.В., Сибіга О.М.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 08.06.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "ІФ-10 Лайнер" на рішення Господарського суду міста Києва від 04.05.2026 у справі №910/11744/25. Витребувано матеріали справи №910/11744/25 у Господарського суду міста Києва. Призначено до розгляду апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ІФ-10 Лайнер" на рішення Господарського суду міста Києва від 04.05.2026 у справі №910/11744/25 у судовому засіданні 08.07.2026.

03.07.2026 (згідно дати звернення до системи «Електронний суд») від Акціонерного товариства "Українська залізниця" надійшов відзив на апеляційну скаргу, який обґрунтовано тим, що в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази влаштування за адресою м. Київ, вул. Володимира Качали, 5-Д залізничного переїзду загального користування та встановлення дорожнього знака 1.29. Так само немає доказів руйнування цих об`єктів працівниками залізниці, повної блокади господарської діяльності позивача чи неможливості доступу до його будівлі. Відповідач посилається на пункт 1.10 Правил дорожнього руху, пункт 3.21 Правил технічної експлуатації залізниць України та пункти 2.2- 2.4 Інструкції з улаштування та експлуатації залізничних переїздів, затвердженої наказом Міністерства транспорту та зв`язку України від 26.01.2007 № 54. З цих норм він виводить, що статус переїзду загального користування визначається наявністю перехрещення колій з автомобільною дорогою загального користування або вулицею та рішенням начальника залізниці, а не фактом відкритості для необмеженого кола осіб.

Відповідач наголошує, що згідно з листами від 07.10.2025 № ПЗЗ П-01-06/2298 та від 27.08.2025 № НЗІ-08/939н рішень, проєктів і погоджень щодо переїзду та знака немає, а на балансі вони не обліковувалися. Тоді як за фото позивача за коліями розташована лише огорожа з воротами, тобто під`їзд до окремого підприємства, а не дорога загального користування. Тому, на думку відповідача, спірний об`єкт міг бути лише несанкціонованим технологічним проїздом. Позивач не звертався із заявою про його будівництво чи погодження, зокрема в порядку СТП 05.01-001:2025.

Відповідач посилається на статті 6, 9, 27, 52-2 Закону України «Про дорожній рух». За ними встановлення дорожнього знака потребує схеми організації дорожнього руху, рішення органу місцевого самоврядування та погодження з Національною поліцією. Згідно з листом Департаменту транспортної інфраструктури КМДА від 15.01.2026 № 053-390 така схема не розроблялася і не погоджувалася.

Окрім цього, відповідач вважає безпідставним довід про підміну предмета доказування. Відповідно до частини третьої статті 13 та частини першої статті 74 ГПК України тягар доведення обставин, на які посилається позивач, лежить на ньому самому. Позивач не скористався правом на витребування доказів за статтею 81 ГПК України, а суд не може збирати докази з власної ініціативи (частина четверта статті 74 ГПК України). Відповідач також зауважує, що фото з Google Maps підписане адресою « 24 Volodymyra Kachaly St» і тому не стосується предмета спору, а інші фото не ідентифіковані. На думку відповідача, листи КП «Центр організації дорожнього руху» та Департаменту транспортної інфраструктури КМДА нічого не доводять, оскільки ці органи не володіють інформацією про баланс залізниці. Довідки Київської дистанції колії 1994 року стосуються лише передачі будинку в комунальну власність і переїзду не стосуються.

07.07.2026 (згідно дати звернення до системи «Електронний суд») від Товариства з обмеженою відповідальністю "ІФ-10 Лайнер" надійшла відповідь на відзив, яка обгрунтована тим, що відповідач фактично визнав існування перетину колії, оскільки у відзиві допустив, що там міг бути «технологічний проїзд». Спір, на думку позивача, зводиться лише до юридичної кваліфікації об`єкта.

Позивач наголошує, що в суді першої інстанції відповідач визнавав проведення демонтажних робіт, прибирання ґрунту та ремонту стрілочних переводів. Окрім цього, за твердженням позивача, лише власник колії визначає місця перетину, їх статус та облік, тому вимагати від позивача документацію на переїзд неправомірно.

На його думку, за статтею 391 ЦК України достатньо довести наявність перешкод, а спростовувати це має відповідач. Позивач також звертає увагу, що відзив не згадує обов`язкових планових оглядів колії відповідно до пунктів 2.9- 2.10 Інструкції № 54, Інструкції ЦП-0269 та ДБН В.2.3-19-2018. Позивач просить зобов`язати відповідача надати документи про такі огляди, а в разі ненадання врахувати це на користь позивача.

07.07.2026 (згідно дати звернення до системи «Електронний суд») від Товариства з обмеженою відповідальністю "ІФ-10 Лайнер" надійшло клопотання про долучення доказів, де скаржник просить визнати поважними причини неподання доказів разом з апеляційною скаргою, поновити строк на їх подання та долучити їх до матеріалів справи.

Клопотання обґрунтовано тим, що відповіді на запити надійшли вже після подання скарги. Так, архівний запит позивача до АТ «Укрзалізниця» від 15.05.2026 № 06 щодо схем і планів розташування будівлі та актів обстеження колії залишився без відповіді. Позивач вважає це порушенням статті 20 Закону України «Про доступ до публічної інформації» та статті 42 ГПК України. Запит адвоката Атаманчука А.П. від 29.06.2026 № 01-26 до відповідача, отриманий 02.07.2026, також залишився без відповіді.

Тоді як Департамент містобудування та архітектури КМДА на запит від 29.06.2026 № 02-26 надав відповідь від 06.07.2026 № 055-11019 із фрагментом топографічної основи М 1:2000. На ньому, за твердженням позивача, проїзд на територію товариства позначено лініями перетину колій і літерою «Щ» (щебінь). На думку позивача, це підтверджує фіксацію переїзду в архівних топографічних планах.

07.07.2026 (згідно дати звернення до системи «Електронний суд») від Товариства з обмеженою відповідальністю "ІФ-10 Лайнер" надійшло клопотання про долучення доказів, де скаржник просить визнати обґрунтованими причини неподання доказів до суду першої інстанції в розумінні частини третьої статті 269 ГПК України, прийняти та долучити докази, врахувати їх під час розгляду скарги.

Скаржник просить суд долучити технічний звіт зі встановлення зовнішніх меж землекористування 1998 року (ПП «Сарнавський Г.А.»), технічний звіт 2003 року (ПП «Смерічка») з абрисом земельної ділянки, погодженим 28.10.2003 представником ДТГО «Південно-Західна залізниця», та актом встановлення меж від 01.12.2003 з печаткою залізниці, фрагмент ортофотоплану 2013 року, витяг з бази червоних ліній станом на 11.12.2019.

Неподання документів до суду першої інстанції позивач пояснює тим, що він вважав факт тривалого використання переїзду загальновідомим. Суд першої інстанції вперше вказав на відсутність доказів законності та статусу переїзду лише в оскаржуваному рішенні.

Пошук документів знадобився після ознайомлення з повним текстом рішення від 18.05.2026. Значення доказів позивач вбачає в тому, що вони підтверджують діяльність товариства за адресою з 1998 року, визначення суміжної межі ділянки як «землі загального користування (проїзд)», погоджене самою залізницею та безальтернативність доступу до ділянки через спірний переїзд.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 08.07.2026 призначено до розгляду в судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ІФ-10 Лайнер" на рішення Господарського суду міста Києва від 04.05.2026 у справі № 910/11744/25 на 19.08.2026. Запропоновано відповідачу по справі надати свої міркування щодо заявлених апелянтом клопотань про долучення нових доказів до матеріалів справи.

10.08.2026 (згідно дати звернення до системи "Електронний суд") від представника Акціонерного товариства "Українська залізниця" адвоката Будової Наталії Миколаївни до Північного апеляційного господарського суду надійшла заява про проведення засідання в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

17.08.2026 (згідно дати звернення до системи «Електронний суд») від Товариства з обмеженою відповідальністю "ІФ-10 Лайнер" надійшло клопотання про долучення доказів, де скаржник просить визнати поважними причини неподання доказів разом з апеляційною скаргою, поновити строк на їх подання та долучити до справи адвокатські запити від 15.07.2026 № 03-26, від 27.07.2026 № 05-26, від 30.07.2026 № 06-26 та від 31.07.2026 № 07-26 разом з доказами їх направлення та отримання, лист АТ «Укрзалізниця» від 23.07.2026 № НЗІ ПЗЗ-1-13/2227, отриманий 30.07.2026, з додатком - актом від 07.08.2025 та лист АТ «Укрзалізниця» від 10.08.2026 № НЗІ ПЗЗ-1-13/2434.

Скаржник зазначає, що у листі від 23.07.2026 відповідач послався на нібито надану відповідь від 25.05.2026 № НЗІ ПЗЗ-1-14/2681, якої позивач не отримував. Відповідач також повідомив, що документи щодо будівлі відсутні, а обстеження проводяться лише щодо переїздів, які перебувають на його балансі. На думку позивача, акт від 07.08.2025 фіксує три обставини: проведення працівниками відповідача робіт зі зняття ґрунтового покриття на проїзді через колію; блокування доступу до земельної ділянки позивача; користування проїздом іншими підприємствами. Окрім цього, позивач вказує, що листом від 10.08.2026 відповідач продовжив строк відповіді на запити № 06-26 та № 07-26 до двадцяти робочих днів. Отримані відповіді позивач зобов`язується подати окремим клопотанням.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 27.08.2026 заяву представника Акціонерного товариства "Українська залізниця" адвоката Будової Наталії Миколаївни про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду задоволено. Розгляд апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "ІФ-10 Лайнер" на рішення Господарського суду міста Києва від 04.05.2026 у справі №910/11744/25 призначено в режимі відеоконференції на 23.09.2026

У судове засідання, що відбулось 23.09.2026 з`явились представники обох сторін, надали пояснення щодо суті спору та просили задовольнити вимоги викладені в їх процесуальних документах.

Під час апеляційного провадження Товариство з обмеженою відповідальністю «ІФ-10 Лайнер» подало три клопотання про долучення до матеріалів справи додаткових доказів.

Так, у клопотанні від 07.07.2026 позивач просить визнати поважними причини неподання доказів разом з апеляційною скаргою, поновити строк на їх подання та долучити їх до матеріалів справи. Йдеться про такі документи: архівний запит позивача до АТ «Укрзалізниця» від 15.05.2026 № 06 разом з доказами його направлення; запит адвоката Атаманчука А.П. до Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 29.06.2026 № 02-26; запит адвоката Атаманчука А.П. до АТ «Укрзалізниця» від 29.06.2026 № 01-26.

У тексті клопотання позивач також посилається на відповідь Департаменту містобудування та архітектури від 06.07.2026 № 055-11019 із фрагментом топографічної основи М 1:2000. На цьому фрагменті, за твердженням позивача, позначено проїзд на територію товариства через залізничні колії. Причиною неподання доказів позивач називає те, що відповіді на запити надійшли лише після подання апеляційної скарги.

У клопотанні від 07.07.2026 позивач з посиланням на частину третю статті 269 ГПК України просить визнати обґрунтованими причини неподання доказів до суду першої інстанції, прийняти та врахувати такі документи:

наказ від 09.06.2026 № 09/06 про проведення службової перевірки архівних документів підприємства;

акт службової перевірки від 06.07.2026;

технічний звіт зі встановлення зовнішніх меж землекористування 1998 року;

технічний звіт 2003 року з абрисом земельної ділянки та актом встановлення і погодження зовнішніх меж від 01.12.2003;

фрагмент ортофотоплану 2013 року;

витяг з бази червоних ліній станом на 11.12.2019.

Неподання цих документів до суду першої інстанції позивач пояснює так. Він вважав факт тривалого використання переїзду загальновідомим. Суд першої інстанції, за його твердженням, вперше вказав на відсутність доказів законності та статусу переїзду лише в оскаржуваному рішенні. Пошук документів у паперовому архіві підприємства потребував окремої службової перевірки.

У клопотанні від 17.08.2026 позивач просить визнати поважними причини неподання доказів разом з апеляційною скаргою, поновити строк на їх подання та долучити до справи такі документи:

адвокатські запити від 15.07.2026 № 03-26, від 27.07.2026 № 05-26, від 30.07.2026 № 06-26 та від 31.07.2026 № 07-26 разом з доказами їх направлення та отримання;

лист АТ «Укрзалізниця» від 23.07.2026 № НЗІ ПЗЗ-1-13/2227 з додатком - актом від 07.08.2025;

лист АТ «Укрзалізниця» від 10.08.2026 № НЗІ ПЗЗ-1-13/2434.

У цьому клопотанні позивач також повідомляє, що подасть окремим клопотанням відповіді відповідача на запити № 06-26 та № 07-26, щойно їх отримає.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до частини першої статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно з частиною третьою статті 269 ГПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього, тягар доведення чого покладається на такого учасника справи.

За приписами частини другої статті 80 ГПК України позивач повинен подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідно до частини восьмої статті 80 ГПК України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї. Частиною першою статті 81 ГПК України передбачено, що учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування доказів судом.

Отже, процесуальний закон пов`язує можливість прийняття судом апеляційної інстанції нових доказів одночасно з двома умовами: наявністю виняткового випадку та доведеністю об`єктивної неможливості подання таких доказів до суду першої інстанції з причин, що не залежали від учасника справи. Строк на подання доказів до суду апеляційної інстанції законом не встановлений, тому прохання позивача про його поновлення з посиланням на статтю 119 ГПК України не ґрунтується на нормах процесуального закону. Питання про прийняття таких доказів вирішується виключно за правилами частини третьої статті 269 ГПК України.

Як убачається з матеріалів справи, позов подано у вересні 2025 року, а провадження у справі відкрито ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.10.2025. У відзиві на позовну заяву, що надійшов до суду 06.11.2025, відповідач заперечив існування за спірною адресою переїзду загального користування. Він також зазначив про відсутність рішень, проєктів і погоджень щодо його влаштування та про те, що на балансі цей об`єкт не обліковувався. Тобто питання статусу та правомірності влаштування переїзду було предметом спору з початку розгляду справи. Позивач, отримавши відзив, мав можливість подати докази на спростування цих заперечень. Цим правом він скористався частково, подавши клопотання про долучення доказів від 14.11.2025 та від 15.12.2025, які суд першої інстанції задовольнив.

З огляду на викладене колегія суддів відхиляє довід позивача про те, що суд першої інстанції вперше визначив зазначені обставини як предмет доказування лише в оскаржуваному рішенні. Оцінка судом першої інстанції доводів і заперечень сторін в рішенні не є визначенням нового предмета доказування. Вона є наслідком того, що позивач не довів обставин, на які посилався.

Технічні звіти 1998 та 2003 років, фрагмент ортофотоплану 2013 року та витяг з бази червоних ліній станом на 11.12.2019, за твердженням самого позивача, весь час перебували в його архіві. Необхідність проведення службової перевірки для їх пошуку стосується внутрішньої організації роботи підприємства. Вона не є причиною, яка об`єктивно не залежала від позивача. Отже, позивач не довів неможливості подання цих документів до суду першої інстанції, тому підстав для їх прийняття немає.

Документи, на які позивач посилається у клопотаннях від 07.07.2026 та від 17.08.2026, отримано за його запитами та запитами його представника, направленими після ухвалення оскаржуваного рішення. Це запити від 15.05.2026, від 29.06.2026, від 15.07.2026, від 27.07.2026, від 30.07.2026 та від 31.07.2026 і листи на них від 06.07.2026, 23.07.2026 та 10.08.2026. Позивач не навів жодних обставин, які перешкоджали йому направити такі запити до відповідача, Департаменту містобудування та архітектури та інших органів під час розгляду справи судом першої інстанції. Так само він не пояснив, чому у разі неможливості самостійно отримати ці документи не заявив клопотання про їх витребування в порядку статті 81 ГПК України. Матеріали справи не містять відомостей про подання позивачем до суду першої інстанції такого клопотання.

Колегія суддів також враховує, що акт від 07.08.2025, наданий відповідачем як додаток до листа від 23.07.2026, складено ще до звернення позивача з позовом. Про проведення 07.08.2025 комісійного обстеження позивача було повідомлено листом відповідача від 06.08.2025 № НЗІ-08/815н, який позивач сам долучив до позовної заяви. Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні зазначив, що доказів проведення цього обстеження сторони не надали. Отже, позивач знав про існування цього документа і мав можливість отримати його або заявити клопотання про його витребування під час розгляду справи судом першої інстанції. Обставини, які б об`єктивно цьому перешкоджали, позивач не навів.

Окрім цього, колегія суддів зазначає, що документи, створені та отримані за ініціативою сторони вже після ухвалення рішення судом першої інстанції з метою усунення прогалин у власній доказовій позиції, не можуть свідчити про неправильність висновків цього суду, зроблених на підставі доказів, поданих у встановленому порядку. Апеляційний перегляд не є способом продовження стадії збирання доказів, пропущеної стороною в суді першої інстанції. Про такий характер подання доказів свідчить і повідомлення позивача про намір подавати нові відповіді на запити й надалі. Посилання позивача на неналежне виконання відповідачем вимог Закону України «Про доступ до публічної інформації» щодо строків відповіді на запити не стосується предмета цього спору і не є підставою для прийняття нових доказів.

Колегія суддів також звертає увагу, що відповідь Департаменту містобудування та архітектури від 06.07.2026 № 055-11019 із фрагментом топографічної основи, на яку позивач посилається у клопотанні, у переліку додатків до нього не значиться. Не долучено і договір купівлі-продажу від 08.06.2001, на який позивач посилається у клопотанні щодо архівних документів підприємства.

З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що позивач не довів наявності виняткового випадку та неможливості подання зазначених доказів до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно від нього не залежали. Тому клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю «ІФ-10 Лайнер» від 07.07.2026 (два клопотання) та від 17.08.2026 про долучення доказів задоволенню не підлягають. Додані до них документи судом апеляційної інстанції не приймаються і не досліджуються.

Щодо клопотання позивача про зобов`язання відповідача надати документи щодо оглядів колії колегія суддів зазначає, що у відповіді на відзив на апеляційну скаргу позивач просить зобов`язати відповідача надати пояснення та документи щодо проведення планових оглядів (перевірок) стану колії на відповідній ділянці за період, що передував подіям, викладеним у позовній заяві. У разі ненадання таких документів позивач просить врахувати це на його користь.

Колегія суддів зазначає, що це прохання за своєю суттю є клопотанням про витребування доказів. Таке клопотання має відповідати вимогам статті 81 ГПК України. На стадії апеляційного перегляду його можна задовольнити лише з дотриманням умов частини третьої статті 269 ГПК України. Позивач у суді першої інстанції клопотання про витребування цих документів не заявляв, хоча, як убачається з апеляційної скарги, питання щодо проведення відповідачем оглядів колії порушував у судовому засіданні. Причин, з яких він не міг заявити відповідне клопотання до суду першої інстанції, позивач не навів. Окрім цього, це прохання не включене до прохальної частини відповіді на відзив. З огляду на викладене колегія суддів не вбачає підстав для його задоволення.

Щодо додатків до апеляційної скарги колегія суддів зазначає, що до апеляційної скарги позивач додав:

фото зруйнованого переїзду станом на серпень 2025 року та знімок з сервісу Google Maps;

графічні зображення знака 1.29 за ГОСТ 10807-78 та ДСТУ 4100:2014;

листування з відповідачем;

заяву про вчинення кримінального правопорушення, талон-повідомлення від 31.07.2025 № 70064 та повідомлення від 06.08.2025 № 19;

листи КП «Центр організації дорожнього руху» та Департаменту транспортної інфраструктури КМДА;

витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно;

довідку Київської дистанції колії від 01.07.1994 № 421 та лист від 28.06.1994 № 346/44;

перелік ліцензійної техніки від 14.11.2025 № 26;

ліцензії на право провадження господарської діяльності з перевезень 2000- 2016 років.

Колегія суддів зазначає, що ці документи, як убачається з апеляційної скарги та матеріалів справи, позивач подав до суду першої інстанції разом з позовною заявою та клопотаннями від 14.11.2025 і 15.12.2025, які цей суд задовольнив

Тому вони не є новими доказами в розумінні частини третьої статті 269 ГПК України. Колегія суддів оцінює їх у сукупності з іншими наявними у справі доказами в межах доводів апеляційної скарги.

Водночас колегія суддів враховує, що суд першої інстанції ухвалами без оформлення окремого документа від 16.02.2026 та 15.04.2026 на підставі частини восьмої статті 80 ГПК України не прийняв до розгляду докази, подані позивачем з клопотанням від 13.02.2026, а також документ «Документальні підтвердження існування залізничного переїзду загального користування, дорожнього знаку 1.29 по вул. Володимира Качали та документальні підтвердження їх руйнування/демонтажу працівниками АТ «Укрзалізниця» з додатковими доказами», поданий 15.04.2026. Позивач в апеляційній скарзі посилається на останній документ як на доказ у справі. Однак він не наводить доводів щодо незаконності процесуальних рішень суду першої інстанції про неприйняття цих доказів до розгляду і не обґрунтовує причин їх неподання у встановлений строк. За таких обставин документи, не прийняті судом першої інстанції до розгляду, колегія суддів не досліджує. Якщо будь-який з додатків до апеляційної скарги не подавався до суду першої інстанції або входив до складу зазначених неприйнятих доказів, він також не приймається.

Апеляційна скарга не містить клопотання про прийняття таких доказів, а позивач не довів неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно від нього не залежали.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, заслухавши пояснення представників сторін, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, Північний апеляційний господарський суд встановив наступне.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, Товариство з обмеженою відповідальністю "ІФ-10 Лайнер" (надалі - позивач, ТОВ "ІФ-10 Лайнер") зареєстроване та здійснює свою господарську діяльність з 1998 року, основним видом діяльності якого є 49.41 Вантажний автомобільний транспорт. Адресою місцезнаходження ТОВ "ІФ-10 Лайнер" згідно даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань є: 03680, м. Київ, вул. Качалова (Володимира Качали), буд. 5-Д.

Як вказує позивач, по вул. Володимира Качали, 5-Д знаходився залізничний переїзд загального користування, на якому більше 50-ти років тому був встановлений дорожній знак ПДР 1.29, який попереджає про наближення до необладнаного шлагбаумом переїзду через залізницю з однією колією. Вказанийпереїзд, згідно з твердженнями позивача, був єдиним шляхом доступу на територію підприємства позивача, а також територій сусідніх підприємств. Втім, працівниками Акціонерного товариства "Українська залізниця" (надалі - Залізниця, відповідач) повністю зруйновано залізничний переїзд загального користування за адресою: м. Київ, вул. Володимира Качали, 5-Д та демонтовано дорожній знак 1.29 ПДР.

Так, позивач вказує, що вищевказані дії відповідача щодо руйнування залізничного переїзду призвели до блокади доступу та господарської діяльності підприємства позивача. Крім того, такі дії унеможливлюють доступ до підприємства позивача будь-яких екстрених служб у разі настання аварійної чи іншої критичної ситуації, що суперечить Правилам пожежної безпеки в Україні, затвердженим наказом МВС України від 30.12.2014 № 1417.

Вказані обставини стали підставою для звернення із даним позовом до суду, у якому позивач посилається на порушення відповідачем його прав, гарантованих ст. 41 Конституції України та ст. 391 Цивільного кодексу України.

Відповідач заперечував щодо задоволення позовних вимог, вказуючи на таке: в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, що за адресою м. Київ, вул. Володимира Качали, 5-Д погоджувалось у встановленому законом порядку встановлення дорожнього знаку 1.29, відсутня відповідна погоджувальна документація; доводи позивача про встановлення 50 років тому дорожнього знаку 1.29 нічим не підтверджені;на балансі регіональної філії "Південно-Західна залізниця" АТ "Укрзалізниця" залізничний переїзд та дорожній знак 1.29 за адресою: м. Київ, вул. Володимира Качали, 5-Д не обліковувались, а зазначений у позові об`єкт "залізничний переїзд" міг бути лише технологічним проїздом та не існував юридично як об`єкт залізничної інфраструктури; позивач не звертався в установленому законом порядку до Залізниці з відповідними зверненнями щодо будівництва, реконструкції або капітального ремонту технологічних проїздів, пішохідних переходів, переїздів, перетину залізничних колій Залізниці; під час комісійного обстеження, яке відбулось 15.07.2025, представники позивача не надали жодних документів, які б підтверджували правомірність облаштування, експлуатації та використання технологічного проїзду; позивачем не доведено порушення Залізницею права позивача, гарантованого ст. 41 Конституції України та ст. 391 Цивільного кодексу України.

Таким чином, позовні вимоги обґрунтовано тим, що дії відповідача щодо руйнування залізничного переїзду призвели до повної блокади доступу та господарської діяльності підприємства позивача, чим порушується право позивача, гарантоване ст. 41 Конституції України.

Розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ІФ-10 Лайнер" колегія суддів дійшла висновку, що вона не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 16 ЦК України).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (ч. 1 ст. 15 ЦК України).

Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17.07.1997, визначено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

За змістом ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (ч. 1 ст. 317 ЦК України).

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (ч. 1 ст. 319 ЦК України).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ч. 1 ст. 321 ЦК України).

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (ч. 1 ст. 391 ЦК України).

З огляду на зміст наведених правових норм власник має право вимагати захисту свого права і від особи, яка перешкоджає йому користуватися і розпоряджатися своїм майном, тобто може звертатися до суду з негаторним позовом. Позивачем за негаторним позовом може бути власник або титульний володілець, у якого перебуває річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю. Предметом негаторного позову є вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися та розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом. Підставою для звернення з негаторним позовом є вчинення третьою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Однією з умов подання негаторного позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову. Характерною ознакою негаторного позову є протиправне чинення перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном.

Із наданих позивачем в матеріали справи доказів судом першої інстанції встановлено, що останній є власником нежитлової будівлі загальною площею 195 кв.м. (А нежитлова будівля, Б склад, В склад) по вул. Качалова, 5-Д (перейменовано на вул. Володимира Качали) у м. Києві, право власності зареєстроване 12.09.2019, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 08.11.2022 № 314526234.Вказана адреса зазначена також у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань як адреса місцезнаходження ТОВ "ІФ-10 Лайнер".

Як вказує позивач, ним фактично здійснюється господарська діяльність за адресою вул. Качалова, 5-Д (Володимира Качали) у м. Києві з 1998 року та єдиним шляхом доступу до територію підприємства позивача протягом 30 років був залізничний переїзд загального користування, на якому більше 50-ти років був встановлений попереджувальний дорожній знак ПДР 1.29. Однак, Залізниця без жодного попередження зруйнувала вказаний залізничний переїзд та самовільна демонтувала знак 1.29, що призвело до неможливості провадження господарської діяльності позивачем.

Так, з метою врегулювання даної ситуації позивач звернувся до відповідача із листом від 21.07.2025 вих. № 15, у якому вказував про блокування його господарської діяльності внаслідок руйнування залізничного переїзду та про порушення його прав як землекористувача/власника земельної ділянки, вимагав надати офіційні документальні підстави щодо руйнування залізничного переїзду за адресою: м. Київ, вул. Володимира Качали, 5-Д; надати план відновлення зруйнованого залізничного переїзду; у найкоротший термін відновити залізничний переїзд та відшкодувати збитки, завдані підприємству позивача внаслідок вимушеного простою.

Відповідач листом від 06.08.2025 № НЗІ-08/815н повідомив позивача про проведення 07.08.2025 комісійного обстеження щодо розгляду питань, висвітлених у листі ТОВ "ІФ-10 Лайнер" від 21.07.2025 № 15, просив направити представника для участі в комісії з підтверджуючою документацією по майну на земельній ділянці [номер приховано]:75:413:0004, де розташовані залізничні колії державної власності, які закріплені за Залізницею на праві господарського відання. Крім того, цим листом відповідач просив позивача направити 08.07.2025 представника до адміністративної будівлі регіональної філії "Південно-Західна залізниця" АТ "Укрзалізниця" для участі у нараді з урахуванням результатів комісійного обстеження.

Суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що сторони не надали до матеріалів справи доказів проведення 07.08.2025 вищевказаного комісійного обстеження.

Водночас судом першої інстанції із доводів відповідача, які позивачем не спростовано, встановлено, що під час проведеного 15.07.2025 комісійного обстеження, представники ТОВ "ІФ-10 Лайнер" не надали жодних документів, які б підтверджували правомірність облаштування, експлуатації та використання залізничного переїзду за адресою: м. Київ, вул. Володимира Качали, 5-Д.

Стверджуючи про правомірність існування залізничного переїзду загального користування та встановленого на ньому дорожнього знаку ПДР 1.29, позивач посилається на те, що будівля, яка наразі є власністю ТОВ "ІФ-10 Лайнер", у 70-х роках належала Київській дистанції колій (зараз виробничий підрозділ Укрзалізниці), на підтвердження чого в матеріали справи надав Довідку, видану 01.07.1994 та лист Державної адміністрації залізничного транспорту України Міністерства транспорту України від 28.06.1994. Враховуючи зазначене, за доводами позивача, Залізниця не могла не знати про існування залізничного переїзду загального користування та дорожній знак ПДР 1.29.

Позивачем до позову долучено листи КП "Центр організації дорожнього руху" від 19.08.2025 № 053/04-20/6290 та Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) від 10.09.2025 № 053-8155, у яких зазначено, що дорожній знак 1.29 "Одноколійна залізниця" на вул. Володимира Качали, 5Д у місті Києві не перебуває на балансі КП "Центр організації дорожнього руху". Балансоутримувач - структурний підрозділ служба колії Регіональної філії "Південно-Західна залізниця" АТ "Укрзалізниця".

Відповідач, у свою чергу, надав до суду відповідь від 07.10.2025 № ПЗЗ П-01-06/2298н Начальника служби колії регіональної філії "Південно-Західна залізниця" АТ "Укрзалізниця" на запит від 02.10.2025, у якій зазначено таке: " 1. Рішення про встановлення залізничного переїзду та дорожнього знаку ПДР 1.29, пішохідного переходу через залізничні колії за адресою: м. Київ, вул. Володимира Качали, 5Д, в тому числі проєкти, отримані дозволи та узгодження з відповідними державними органами та органами місцевого самоврядування відсутні, оскільки переїзд на відповідній ділянці колії відсутній. 2. Інформація щодо дати встановлення та виконавця відповідних робіт в службі колії відсутня. 3. Залізничний переїзд та дорожній знак ПДВ 1.29 на балансі регіональної філії "Південно-Західна залізниця" АТ "Укрзалізниця" не обліковувався. 4. При виконанні ремонтно-колійних робіт з заміни стрілочних переводів №№ 167, 90, 113, 209, 217 по станції Київ-Волинський з використанням старопридатних матеріалів було прибрано засмічений ґрунт який перебував на коліях, переїзд на відповідній ділянці колії не перебував. 5. Згідно планів ремонтно-колійних робіт по київській дирекції філії "Центр з будівництва та ремонту колії" АТ "Укрзалізниця" в період з 12.06.2025 по 20.06.2025 виконувався капітальний ремонт стрілочних переводів №№ 167, 90, 113, 209, 217 по станції Київ-Волинський з використанням старопридатних матеріалів, під час якого було прибрано засмічений ґрунт та приведено план та профіль колії у відповідності до вимог інструкції з улаштування та утримання колії залізниць України (ЦП-0269), затвердженої наказом ДАЗТ "Укрзалізниці" від 01.03.2012 № 072-Ц та ДБН В.2.3.-19-2018 "Споруди транспортую Залізниці колії 1520 мм. Норми проєктування.".

Також відповідачем надано лист регіональної філії "Південно-Західна залізниця" АТ "Укрзалізниця" від 27.08.2025 № НЗІ-08/939н, у якому зазначається про те, що інформація стосовно зникнення дорожнього знаку 1.29 по вул. Володимира Качали, 5Д в місті Києві відсутня, а на безпеку дорожнього руху відсутність знаку не впливає, оскільки переїзд на відповідному місці не обліковується.

Крім того, відповідно до долученого відповідачем листа Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) від 15.01.2026 № 053-390, наданого у відповідь на адвокатський запит представника Залізниці, КП "Центр організації дорожнього руху" не розробляло, не погоджувало та не впроваджувало схему організації дорожнього руху з встановлення технічних засобів регулювання дорожнього руху по вул. Володимира Качали, 5Д у місті Києві станом на 14.01.2026.

Колегія суддів зазначає, що пунктом 1.10 Правил дорожнього руху передбачено, що залізничний переїзд - перехрещення дороги із залізничними коліями на одному рівні.

Відповідно до п. 3.21 Правил технічної експлуатації залізниць України, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 20.12.1996 № 411, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 25.02.1997 за № 50/1854 (надалі - Правила), пересічення залізничних колій іншими залізничними коліями, трамвайними, тролейбусними лініями, автомобільними дорогами та міськими вулицями мають здійснюватися у відповідності з вимогами Державних будівельних норм України та відповідних правил й інструкцій Міністерства транспорту України. Місця пересічення залізничних колій автомобільними дорогами на одному рівні встановлюються начальником залізниці.

Пунктами 2.2., 2.3. Інструкції з улаштування та експлуатації залізничних переїздів, затвердженої наказом Міністерства транспорту та зв`язку України від 26.01.2007 № 54 (надалі - Інструкція) передбачено, що переїзди на перехрещенні залізничних колій з автомобільними дорогами загального користування або вулицями в населених пунктах належать до переїздів загального користування. Порядок їх обслуговування і утримання встановлюється власником залізничної колії та за його рахунок. Переїзди на перехрещеннях залізничних колій, що належать залізницям, з автомобільними дорогами (під`їздами) окремих підприємств або організацій є переїздами незагального користування. Перехрещення залізничних колій на території підприємств (промислові підприємства, склади, депо, елеватори і ін.) і станцій з дорогами, призначеними для забезпечення технологічного процесу робіт даного підприємства, належать до технологічних проїздів і обліку як залізничні переїзди не підлягають (п. 2.4. Інструкції).

Суд першої інстанції правильно констатував, що в матеріалах справи відсутні документи, на підставі яких можна було б встановити правомірність розміщення залізничного переїзду за адресою: м. Київ, вул. Володимира Качали, 5-Д, а також те, що такий переїзд має статус переїзду загального користування. Доказів перебування такого об`єкта на обліку відповідача також немає. Колегія суддів погоджується з цим висновком, оскільки відповідно до пункту 3.21 Правил технічної експлуатації залізниць України та пунктів 2.2- 2.4 Інструкції з улаштування та експлуатації залізничних переїздів статус переїзду загального користування визначається не фактичним використанням перетину колій, а наявністю перехрещення залізничних колій з автомобільною дорогою загального користування або вулицею населеного пункту, місце якого встановлено начальником залізниці.

Колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що «мовчазна згода» залізниці щодо користування позивачем перетином колій за адресою: м. Київ, вул. Володимира Качали, 5-Д, на яку посилався позивач, не може свідчити про законність облаштування цього перетину і не породжує для позивача права вимагати його відновлення як переїзду загального користування.

Обґрунтованим є і висновок суду першої інстанції про те, що позивач не надав жодних доказів встановлення на спірному перетині дорожнього знака 1.29 у порядку, визначеному законодавством.

Частина 1 ст. 6 Закону України "Про дорожній рух" визначає, що до компетенції міських рад та їх виконавчих органів, районних рад та районних державних адміністрацій у сфері дорожнього руху належить, зокрема, організація дорожнього руху на території міста і району згідно з відповідними генеральними планами, проектами детального планування та забудови населених пунктів, автоматизованих систем керування дорожнім рухом, комплексних транспортних схем і схем організації дорожнього руху та з екологічно безпечними умовами.

До компетенції власників автомобільних доріг, вулиць та залізничних переїздів або уповноважених ними органів у сфері дорожнього руху належить, зокрема: вирішення питань експлуатації автомобільних доріг, вулиць та залізничних переїздів у надзвичайних ситуаціях; обладнання доріг, вулиць та залізничних переїздів технічними засобами регулювання дорожнього руху та їх утримання; організація виконання встановлених вимог щодо забезпечення безпеки дорожнього руху; вирішення інших питань дорожнього руху згідно з чинним законодавством (ст. 9 Закону України "Про дорожній рух").

Частиною 1 ст. 27 Закону України "Про дорожній рух" передбачено, що організація дорожнього руху на автомобільних дорогах, вулицях та залізничних переїздах здійснюється із застосуванням технічних засобів інформаційно-комунікаційних та автоматизованих систем керування та нагляду за дорожнім рухом відповідно до правил і нормативів, а також на основі проектів і схем організації дорожнього руху, погоджених із відповідними підрозділами Національної поліції.

Організація дорожнього руху здійснюється спеціалізованими службами, що створюються відповідними органами: на автомобільних дорогах, що перебувають у власності територіальних громад, - органами місцевого самоврядування; на інших автомобільних дорогах - центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері дорожнього господарства та управління автомобільними дорогами; на залізничних переїздах - центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері безпеки на залізничному транспорті (ч. 2 ст. 27 Закону України "Про дорожній рух").

Контроль у сфері безпеки дорожнього руху здійснюється Кабінетом Міністрів України, місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, Національною поліцією, іншими спеціально уповноваженими на те державними органами (державний контроль), а також міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади (відомчий контроль) (ст. 52 Закону України "Про дорожній рух").

Водночас, ч. 1 ст. 52-3 вказаного Закону передбачає, що погодження відповідно до вимог цього Закону, інших законодавчих актів проектів на будівництво, реконструкцію і ремонт автомобільних доріг, залізничних переїздів, погодження поданих у встановленому порядку пропозицій стосовно обладнання засобами організації дорожнього руху місць виконання дорожніх робіт, проектів та схем організації дорожнього руху здійснюється Національною поліцією.

Як правильно встановив суд першої інстанції, залізниця жодних дорожніх знаків на спірній ділянці не встановлювала та жодних погоджень для їх встановлення не отримувала. Позивач цього не спростував

Крім того, відсутні також і докази звернення позивача або інших осіб до Залізниці щодо будівництва, реконструкції або ж капітального ремонту технологічних проїздів, пішохідних переходів чи перетину залізничних колій АТ "Укрзалізниця".

Узагальнюючи, суд першої інстанції дійшов висновку, що з наявних у матеріалах справи доказів неможливо встановити, що залізничний переїзд та дорожній знак дійсно були зруйновані та демонтовані відповідачем, оскільки доказів, які б фіксували такі дії відповідача, немає. Суд першої інстанції також зазначив, що позивач не довів, що внаслідок руйнування переїзду було зупинено господарську діяльність ТОВ «ІФ-10 Лайнер». Документів щодо запровадження простою на підприємстві чи інших доказів, які б свідчили про неможливість позивача використовувати належне йому на праві власності майно, не надано. Тому порушення відповідачем права позивача, гарантованого статтею 41 Конституції України, не підтверджено.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, оскільки вони ґрунтуються на правильно встановлених обставинах справи та на оцінці наявних у справі доказів, здійсненій з дотриманням вимог статей 76- 79, 86 ГПК України.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно зі ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якої кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Зазначені норми визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, який має відповідати тим фактичним обставинам, які склалися, виходячи із тих відносин, які відповідають відповідним нормам права.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала, зокрема, у постановах від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 67), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (пункт 58)).

Таким чином, суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

Вирішуючи спір по суті, господарський суд має встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, для захисту якого звернувся позивач, тобто, встановити чи є особа, за позовом якої порушено провадження у справі, належним позивачем. При цьому, відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин, оскільки лише наявність такого права обумовлює виникнення у інших осіб відповідного обов`язку перед особою, якій таке право належить, і яка може вимагати виконання такого обов`язку (вчинити певні дії) від зобов`язаних осіб. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 13.09.2022 у справі № 910/9727/21, від 25.05.2021 у справі № 910/91/20.

Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення прав і відповідно приймає рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Відповідно до ч.ч. 1-4 ст. 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

При цьому відповідно до ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

З`ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених статтею 86 ГПК України щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому.

Верховний Суд, в ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17.

За приписами ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Колегія суддів не погоджується з доводом апелянта про те, що суд першої інстанції з власної ініціативи змінив предмет доказування, вийшовши за межі негаторного позову.

Предмет і підстави позову визначає позивач. Як убачається з позовної заяви, позивач просив визнати протиправними дії відповідача щодо руйнування залізничного переїзду та демонтажу знака ПДР 1.29, «який був доступний для загального користування протягом більше ніж 50-ти років», і зобов`язати відповідача відновити саме «залізничний переїзд загального користування» із встановленням дорожнього знака. Отже, існування за спірною адресою переїзду загального користування, правомірність його облаштування та встановлення на ньому дорожнього знака позивач сам поклав в основу позовних вимог. Ці обставини підлягали доказуванню незалежно від того, як позивач кваліфікує обраний спосіб захисту.

За змістом статті 391 ЦК України для задоволення негаторного позову позивач має довести не лише наявність права власності на майно та перешкод у його використанні, а й протиправність поведінки відповідача, який такі перешкоди створює. Як убачається з матеріалів справи, зокрема з листа відповідача від 06.08.2025 № НЗІ-08/815н, долученого позивачем до позовної заяви, залізничні колії на земельній ділянці [номер приховано]:75:413:0004 є державною власністю і закріплені за відповідачем на праві господарського відання. Позивачу належить нежитлова будівля, а не земельна ділянка, на якій розташовані колії. Будь-якої правової підстави користування позивачем ділянкою залізничної колії для проїзду до свого майна (договору, сервітуту, рішення компетентного органу про влаштування переїзду в цьому місці) матеріали справи не містять.

За таких обставин виконання відповідачем робіт на коліях, що перебувають у його господарському віданні, може бути кваліфіковане як протиправне чинення перешкод позивачу лише за умови доведеності права позивача на проїзд через колії саме в цьому місці. Тому з`ясування судом першої інстанції наявності правових підстав існування переїзду та його статусу не є зміною предмета доказування. Воно є необхідною складовою встановлення протиправності дій відповідача як елемента предмета доказування за негаторним позовом. Доводи апелянта про порушення судом першої інстанції статей 13, 14, 46, 162, 236 ГПК України колегія суддів відхиляє.

Відповідно до частини третьої статті 13 та частини першої статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. За частиною четвертою статті 13 ГПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Закон не встановлює для спорів цієї категорії винятків, за яких тягар доведення існування та статусу переїзду покладався б на відповідача. Посилання апелянта на те, що технічна документація на переїзд перебуває виключно у відповідача, а в умовах воєнного стану є недоступною для сторонніх осіб, не звільняє позивача від обов`язку доведення обставин, на яких ґрунтуються його вимоги. Для таких випадків процесуальний закон передбачає механізм витребування доказів. Відповідно до частини першої статті 81 ГПК України учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Як убачається з матеріалів справи, позивач таким правом у суді першої інстанції не скористався.

Водночас відповідно до частини четвертої статті 74 ГПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів у випадку, коли суд має сумнів у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Підстав для витребування доказів з власної ініціативи суд першої інстанції не мав. Відповідач, заперечуючи проти позову, надав письмові пояснення служби колії про відсутність рішень, проєктів і погоджень щодо влаштування переїзду та про те, що такий об`єкт на балансі не обліковувався. Тому доводи апелянта про формальний підхід суду першої інстанції та неправильний розподіл тягаря доказування не знайшли свого підтвердження.

Колегія суддів також відхиляє довід апелянта про те, що після доведення факту використання перетину колій тягар доведення його «спеціального, обмеженого режиму» переходить до відповідача. Статус переїзду визначається пунктом 3.21 Правил технічної експлуатації залізниць України та пунктами 2.2-2.4 Інструкції з улаштування та експлуатації залізничних переїздів. Переїздом загального користування є переїзд на перехрещенні залізничних колій з автомобільними дорогами загального користування або вулицями в населених пунктах. Переїзди на перехрещеннях з автомобільними дорогами (під`їздами) окремих підприємств або організацій є переїздами незагального користування. Перехрещення колій з дорогами, призначеними для забезпечення технологічного процесу робіт підприємства, належать до технологічних проїздів. Отже, сам факт фактичного проїзду через колії, у тому числі кількома суб`єктами господарювання, зареєстрованими за однією адресою, не свідчить про наявність у такого перетину статусу переїзду загального користування. Посилання апелянта на реєстрацію за адресою вул. Володимира Качали, 5-Д інших суб`єктів господарювання цього висновку не спростовує.

Апелянт стверджує, що листи КП «Центр організації дорожнього руху» від 19.08.2025 № 053/04-20/6290 та Департаменту транспортної інфраструктури КМДА від 10.09.2025 № 053-8155 офіційно підтверджують існування переїзду і знака 1.29 та їх облік у відповідача. Колегія суддів з цим не погоджується.

Як убачається зі змісту цих листів, у них зазначено лише те, що дорожній знак 1.29 на вул. Володимира Качали, 5-Д на балансі КП «Центр організації дорожнього руху» не перебуває, а балансоутримувачем є служба колії Регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Укрзалізниця». Ці листи не містять відомостей про рішення щодо встановлення місця пересічення колій з автомобільною дорогою, про проєкт чи схему організації дорожнього руху, погоджену з Національною поліцією, або про встановлення знака у порядку, визначеному статтями 6, 9, 27, 52-3 Закону України «Про дорожній рух». Водночас у листі Департаменту транспортної інфраструктури КМДА від 15.01.2026 № 053-390 зазначено, що КП «Центр організації дорожнього руху» не розробляло, не погоджувало та не впроваджувало схему організації дорожнього руху з встановлення технічних засобів регулювання дорожнього руху по вул. Володимира Качали, 5-Д.

Посилання цих органів на балансоутримувача знака не узгоджується з поясненнями самого відповідача, який заперечує встановлення та облік такого знака. Таке посилання не може замінити належних доказів правомірності влаштування переїзду. Твердження апелянта про «нікчемність» листів відповідача від 07.10.2025 № ПЗЗ П-01-06/2298 та від 27.08.2025 № НЗІ-08/939н не ґрунтується на нормах процесуального закону. Відповідно до статті 86 ГПК України жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили, а суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд першої інстанції оцінив зазначені докази у сукупності та дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність позивачем правомірності існування переїзду загального користування та встановлення знака 1.29.

Колегія суддів відхиляє доводи апелянта про те, що суд першої інстанції проігнорував заяву про кримінальне правопорушення та фотоматеріали.

Заява про вчинення кримінального правопорушення, зареєстрована Святошинським управлінням поліції ГУНП у м. Києві 31.07.2025 за № 70064, містить виклад обставин з позиції самого позивача. Факт її реєстрації підтверджує лише звернення позивача до правоохоронного органу, а не достовірність викладених у ній обставин. Матеріали справи не містять відомостей про результати розгляду цієї заяви, зокрема про внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань чи встановлення осіб, причетних до описаних подій.

Щодо фотоматеріалів колегія суддів зазначає таке. На знімку із сервісу Google Maps, яким позивач обґрунтовує існування переїзду та знака до їх руйнування, зазначено адресу « 24 Volodymyra Kachaly St» і дату - травень 2015 року. Інші фотознімки не містять даних про дату, місце та особу, яка їх здійснила. Посилання апелянта на особливості геокодування сервісу Google Maps є припущенням, не підтвердженим доказами. Окрім цього, навіть за умови доведеності того, що знімки відображають місцевість за спірною адресою, вони можуть свідчити лише про фізичну наявність перетину колій у певний період. Вони не підтверджують ні статусу цього перетину як переїзду загального користування, ні правомірності встановлення дорожнього знака, ні того, що саме відповідач вчинив протиправні дії щодо цих об`єктів. Тому посилання апелянта на постанову Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 420/4540/22 щодо допустимості фотоданих Google Maps як доказів висновків суду першої інстанції не спростовує. Питання у цій справі стосується не допустимості, а належності та достатності таких доказів.

Колегія суддів також враховує, що відповідно до частини другої статті 277 ГПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування рішення лише за умови, що воно призвело до неправильного вирішення справи. Відсутність в оскаржуваному рішенні окремої оцінки заяви до поліції та фотоматеріалів не призвела до неправильного вирішення спору, оскільки ці докази не підтверджують обставин, які мають вирішальне значення для справи.

Ліцензії на провадження господарської діяльності з перевезень, видані позивачу з 2000 року, підтверджують провадження ним господарської діяльності за адресою: м. Київ, вул. Качалова (Володимира Качали), 5-Д. Цю обставину встановив суд першої інстанції, і відповідач її не заперечує. Водночас ліцензії не містять відомостей про спірний перетин колій, його статус чи правові підстави його влаштування. Твердження апелянта про те, що перед видачею кожної ліцензії комісія Міністерства транспорту перевіряла наявність під`їзду до території, а переїзд був облаштований спеціальними залізобетонними плитами, не підтверджене жодними доказами. Тому ці доводи висновків суду першої інстанції не спростовують.

Довідка Київської дистанції колії від 01.07.1994 № 421 та лист Державної адміністрації залізничного транспорту України від 28.06.1994 № 346/44 стосуються перебування будівлі за вул. Качалова на балансі Київської дистанції колії та її передачі в комунальну власність. Відомостей про залізничний переїзд, рішення начальника залізниці про встановлення місця пересічення колій з автомобільною дорогою чи його облік ці документи не містять. Висновок апелянта про те, що переїзд облаштувала сама залізниця для доступу до власної будівлі, ґрунтується на припущеннях. Окрім цього, навіть влаштування залізницею у минулому під`їзду до будівлі, яка з 1994 року не перебуває на її балансі, з урахуванням пунктів 2.3, 2.4 Інструкції з улаштування та експлуатації залізничних переїздів не свідчило б про наявність у такого перетину статусу переїзду загального користування. Тому суд першої інстанції обґрунтовано не визнав ці документи доказами правомірності існування спірного переїзду.

Апелянт посилається на обов`язок відповідача регулярно оглядати колію відповідно до пунктів 2.9- 2.10 Інструкції з улаштування та експлуатації залізничних переїздів і пункту 4.2.3 Інструкції з улаштування та утримання колії залізниць України (ЦП-0269). На його думку, відсутність актів чи приписів щодо несанкціонованого проїзду за період з 1998 по 2025 рік свідчить про визнання відповідачем переїзду. Колегія суддів ці доводи відхиляє. Відсутність у відповідача документів про виявлення несанкціонованого перетину колій може свідчити про неналежну організацію ним контролю за станом колії. Проте вона не породжує для позивача права на користування колією для проїзду і не є доказом влаштування в цьому місці переїзду загального користування у встановленому порядку. Тривале фактичне використання перетину колій без належних правових підстав не може бути визнане порушеним правом позивача, яке підлягає захисту в обраний ним спосіб.

Безпідставним є і довід апелянта про те, що відповідач не заперечував факту руйнування переїзду. Як убачається з матеріалів справи, відповідач протягом усього розгляду справи заперечував наявність за спірною адресою залізничного переїзду, його руйнування та демонтаж дорожнього знака. У листі від 07.10.2025 № ПЗЗ П-01-06/2298 відповідач зазначив, що в період з 12.06.2025 по 20.06.2025 виконувався капітальний ремонт стрілочних переводів по станції Київ-Волинський, під час якого прибрано засмічений ґрунт та приведено план і профіль колії у відповідність до вимог Інструкції ЦП-0269. Ремонт колії, що перебуває в господарському віданні відповідача, є реалізацією ним власних повноважень щодо утримання об`єкта залізничної інфраструктури. Такі дії можуть бути визнані протиправними щодо позивача лише за умови доведеності права позивача на проїзд через колію в цьому місці, чого позивач не довів. Припущення відповідача про те, що спірний перетин міг бути технологічним проїздом, не є визнанням обставин, на які посилається позивач, у розумінні частини першої статті 75 ГПК України.

Щодо дорожнього знака 1.29 у листі відповідача від 27.08.2025 № НЗІ-08/939н зазначено, що інформація стосовно зникнення знака відсутня. Доказів демонтажу знака саме відповідачем матеріали справи не містять. Колегія суддів також враховує, що відповідно до статей 6, 9, 27, 52-3 Закону України «Про дорожній рух» встановлення технічних засобів регулювання дорожнього руху здійснюється на підставі проєктів і схем організації дорожнього руху, погоджених з Національною поліцією. Отже, вимога про зобов`язання відповідача встановити дорожній знак за відсутності такої схеми не відповідає критерію ефективності способу захисту.

Посилання апелянта на постанову Верховного Суду від 06.02.2020 у справі № 910/17947/15 щодо відповідальності балансоутримувача колегія суддів не бере до уваги. Апелянт не обґрунтував подібності правовідносин у зазначеній справі та у справі, що розглядається, з огляду на предмет і підстави заявленого позову.

Колегія суддів погоджується з апелянтом у тому, що для задоволення негаторного позову не вимагається доведення повної зупинки господарської діяльності власника. Водночас висновок суду першої інстанції про недоведеність зупинення господарської діяльності позивача не був самостійною підставою для відмови у позові. Він доповнював основний висновок про недоведеність протиправних дій відповідача, які б порушували права позивача. Оскільки позивач не довів наявності в нього права на проїзд через колію відповідача в цьому місці та протиправності дій відповідача, підстав для задоволення позову за статтею 391 ЦК України немає незалежно від ступеня впливу цих обставин на господарську діяльність позивача. Перелік ліцензійної техніки від 14.11.2025 № 26 складений самим позивачем і висновку суду першої інстанції не спростовує.

Колегія суддів відхиляє доводи апелянта про незастосування судом першої інстанції правових позицій Верховного Суду. Відповідно до частини четвертої статті 236 ГПК України суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, саме у подібних правовідносинах. Апелянт, посилаючись на постанови Верховного Суду від 23.08.2022 у справі № 910/9375/21 та від 31.08.2022 у справі № 910/15264/21, не обґрунтував подібності правовідносин у цих справах та у справі, що розглядається. Ефективність обраного способу захисту суд першої інстанції оцінював з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, наведених в оскаржуваному рішенні. Посилання позивача на постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц щодо триваючого характеру порушення при негаторному позові стосується застосування позовної давності, яка у цій справі не застосовувалася, тому висновків суду першої інстанції воно не спростовує.

Інші доводи, на які посилалися сторони під час розгляду даної справи, залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги, як необґрунтовані та такі, що не спростовують висновків суду щодо відмови у задоволенні позову.

Судом враховується, що Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" у рішенні від 18.07.2006 та у справі "Трофимчук проти України" у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. У даній справі апеляційний суд дійшов висновку, що скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого та правомірного висновку про відмову у задоволені позовних вимог Товариство з обмеженою відповідальністю "ІФ-10 Лайнер" до Акціонерного товариства "Українська залізниця" про визнання протиправними дій Акціонерного товариства "Українська залізниця" щодо руйнування залізничного переїзду за адресою: м. Київ, вул. Володимира Качали, 5-Д та демонтажу знаку ПДР 1.29, який був доступний для загального користування протягом більше ніж 50-ти років та зобов`язання Акціонерного товариства "Українська залізниця" відновити зруйнований залізничний переїзд загального користування із встановленням демонтованого знаку ПДР 1.29, який був доступний для загального користування протягом більше ніж 50-ти років, за адресою: м. Київ, вул. Володимира Качали, 5-Д.

З огляду на викладене, судова колегія приходить до висновку про те, що апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "ІФ-10 Лайнер" на рішення Господарського суду міста Києва від 04.05.2026 у справі № 910/11744/25 є необґрунтованою та такою, що задоволенню не підлягає.

У зв`язку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за її подання і розгляд покладаються на скаржника.

Керуючись ст. 2, 129, 269, 270, п. 1 ч. 1 ст. 275, ст. 276, 281 - 282 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд, -

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ІФ-10 Лайнер" - залишити без задоволення

Рішення Господарського суду міста Києва від 04.05.2026 у справі № 910/11744/25 - залишити без змін.

Судові витрати, за перегляд рішення у суді апеляційної інстанції, покласти на скаржника.

Матеріали справи повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку, передбаченому ст. 286 - 291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст складено 15.10.2026

Головуючий суддя С.А. Гончаров

Судді О.М. Сибіга

О.В. Тищенко