ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 жовтня 2026 року
м. Київ
справа № 753/8125/17
провадження № 61-1296св26
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Гулейкова І.Ю., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Акціонерне товариство «Українська залізниця»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» на постанову Київського апеляційного суду від 23 грудня 2025 року, ухвалену у складі колегії суддів: Березовенко Р. В., Лапчевської О. Ф., Мостової Г. І.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовної заяви
У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - ПАТ «Українська залізниця»), правонаступником якого є Акціонерне товариство «Українська залізниця» (далі - АТ «Українська залізниця»), про стягнення компенсації за невикористану відпустку, винагороду за підсумками роботи, середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.
Позовну заяву ОСОБА_1 мотивувала тим, що 27 лютого 2018 року листом її повідомлено, що наказом правління АТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року скасовано наказ від 29 березня 2017 року № 586/ос «По особовому складу» та поновлено її на роботі на посаді директора Департаменту управління персоналом та соціальної політики ПАТ «Українська залізниця» на умовах трудового договору від 21 лютого 2017 року № 50 з 30 березня 2017 року.
Того ж дня, листом від 23 лютого 2018 року її повідомлено про те, що на підставі рішення правління, 23 лютого 2018 року видано наказ № 298/ос «Про припинення трудового договору», яким її звільнено з роботи з посади директора Департаменту управління персоналом та соціальної політики ПАТ «Українська залізниця» 23 лютого 2018 року згідно з пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП України.
Того ж дня, листом від 23 лютого 2018 року її повідомлено про те, що розглянуто її заяву про надання відпустки без збереження заробітної плати від 14 липня 2017 року та згідно з наказом від 23 лютого 2018 року № 119/вт їй надано відпустку без збереження заробітної плати строком з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 18 вересня 2019 року у справі № 753/5107/18 її позовні вимоги задоволено частково, визнано незаконними накази ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року № 119/вт «Про надання відпустки без збереження заробітної плати» та від 23 лютого 2018 року № 298/ос «Про припинення трудового договору».
Постановою Київського апеляційного суду від 30 січня 2020 року рішення Дарницького районного суду міста Києва від 18 вересня 2019 року у справі № 753/5107/18 скасовано у частині визнання незаконним наказу ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року № 298/ос «Про припинення трудового договору» та залишено у силі в частині визнання незаконним наказу ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року № 119/вт «Про надання відпустки без збереження заробітної плати».
Згідно з наказом ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року «Про припинення трудового договору» їй надано компенсацію за 9 днів невикористаної відпустки за період з 30 березня 2016 року до 16 липня 2017 року, а не до дня звільнення - 23 лютого 2018 року.
Позивач указувала, що відповідно до частини першої статті 47, статті 116 КЗпП України відповідач зобов`язаний був їй виплатити у день звільнення всі суми, що належать їй, а саме: компенсацію за невикористані щорічну основну відпустку, щорічну додаткову відпустку працівнику з ненормованим режимом робочого часу, додаткову відпустку працівнику, що має двох дітей віком до 15 років, за період з 17 липня 2017 року до дати звільнення - 23 лютого 2018 року; середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 15 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року; матеріальну допомогу на оздоровлення у розмірі посадового окладу згідно з Колективним договором; винагороду за підсумками роботи за 2017 рік; інші виплати, передбачені чинним законодавством. Посилаючись на те, що таких виплат здійснено не було, позивач звернулася до суду за захистом свого порушеного права.
Уточнивши позовні вимоги заявами про внесення змін до предмета позову та про збільшення позовних вимог від 07 грудня 2017 року, від 20 грудня 2017 року, від 19 квітня 2019 року, від 20 лютого 2020 року, від 12 листопада 2020 року, 04 жовтня 2021 року, ОСОБА_1 остаточно просила суд стягнути з АТ «Українська залізниця» на її користь:
- виплату компенсації за невикористану щорічну основну відпустку;
- щорічну додаткову відпустку працівнику з ненормованим режимом робочого часу; - додаткову відпустку працівнику, що має двох дітей віком до 15 років, за період з 17 липня 2017 року до дати звільнення - 23 лютого 2018 року у розмірі 73 987,20 грн;
- середній заробіток за час вимушеного прогулу на дату звільнення - 23 лютого 2018 року за період з 15 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року у розмірі 808 000,00 грн;
- матеріальну допомогу на оздоровлення у розмірі 108 000,00 грн;
- винагороду за підсумками роботи за 2017 рік у розмірі 48 912,00 грн;
- середню заробітну плату на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору до досягнення дитиною шести років у розмірі 191 765,13 грн;
- відшкодування моральної шкоди у сумі 100 000,00 грн;
- витрати на експертизу у розмірі 25 000,00 грн;
- витрати на правничу допомогу у розмірі 4 400,00 грн, а також витрати на правничу допомогу у розмірі 20 відсотків від суми стягнутих на користь позивача грошових коштів у справі.
Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної, касаційної інстанцій
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 15 листопада 2021 року, ухваленим у складі судді Лужецької О. Р., позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнено з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 73 990,00 грн, 5 000,00 грн - відшкодування моральної шкоди, судовий збір у розмірі 50,00 грн та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 15 798,00 грн.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Стягнено з АТ «Українська залізниця» на користь держави витрати зі сплати судового збору у розмірі 789,90 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що наявні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача компенсації за невикористані щорічну основну відпустку, щорічну додаткову відпустку як працівнику з ненормованим робочим днем та додаткову відпустку як працівнику, яка має двох дітей, у загальному розмірі 73 987,20 грн.
Щодо вимог про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, то суд першої інстанції зазначив, що виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу не є різновидом оплати праці та елементом структури заробітної плати, тому позивач пропустила тримісячний строк для звернення до суду, що є підставою для відмови у позові в цій частині.
Відмовляючи у задоволенні вимог про стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення, суд зазначив, що оскільки ОСОБА_1 отримала компенсацію за невикористану відпустку, то підстав для виплати грошової допомоги на оздоровлення немає.
Щодо вимог про стягнення винагороди за підсумками роботи за 2017 рік, суд першої інстанції зазначив, що у пункті 9 трудового договору передбачено, що нарахування винагороди проводиться за фактично відпрацьований час у 2017 році. З розрахунку заробітної плати за лютий, березень 2017 року вбачається, що ОСОБА_1 нараховано премію за фактично відпрацьований час, однак належних доказів фактичного відпрацювання часу до грудня 2017 року (включно) позивач не надала, тому відсутні підстави для задоволення позову в цій частині.
Вирішуючи вимоги про стягнення середньої заробітної плати на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору до досягнення дитиною шести років, суд першої інстанції зазначив, що позивач у квітні 2018 року ознайомилася із наказом ПАТ «Українська залізниця» від 05 березня 2018 року № 439/ос, відповідно до якого їй нараховувався та виплачувався середній заробіток у розмірі 12 720,00 грн, проте із зазначеною вимогою звернулася лише у жовтні 2021 року, тобто після спливу строку, встановленого статтею 233 КЗпП України.
Щодо вимог про відшкодування моральної шкоди, то суд першої інстанції, з урахуванням глибини фізичних та душевних страждань, завданих позивачу, наявності перешкод у реалізації її життєвих планів, а також вимог розумності та справедливості дійшов висновку про часткове задоволення позову в цій частині та стягнув на відшкодування моральної шкоди 5 000,00 грн.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні вимог про стягнення витрат на експертизу у розмірі 25 000,00 грн, оскільки обставини цієї справи не вимагали потреб у спеціальних знаннях. Також відмовив у стягненні витрат на правничу допомогу у розмірі 4 400,00 грн, оскільки позивач не надала доказів, які б підтверджували встановлений сторонами розмір витрат на правничу допомогу у вказаному розмірі. Щодо вимог про стягнення витрат на правничу допомогу у розмірі 20 % від суми стягнених на користь позивача коштів, то суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача 15 798,00 грн витрат на правничу допомогу.
Постановою Київського апеляційного суду від 06 липня 2023 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та АТ «Українська залізниця» задоволено частково, рішення Дарницького районного суду міста Києва від 15 листопада 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову.
Стягнено з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 203 879,25 грн без відрахування сум податків і зборів та на відшкодування моральної шкоди у розмірі 25 000,00 грн.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Стягнено з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 46 523,85 грн.
Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивач заявила за період з 15 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року та сторони визнали ту обставину, що у цей період такі кошти позивачу не виплачено.
Середній заробіток за час вимушеного прогулу є неотриманою заробітною платою за невиконання трудової функції не з вини працівника, на яку поширюються норми законодавства про оплату праці. Згідно з частиною другою статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Зокрема, в частині вимог ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпусток, на яку працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством (є належною працівнику заробітною платою), охоплюється застосованим у частині другій статті 233 КЗпП України визначенням «законодавство про оплату праці», у зв`язку з чим не обмежується будь-яким строком звернення до суду з позовом про її нарахування та стягнення.
Тому висновки суду першої інстанції про пропуск строку звернення позивача до суду з вимогами про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпусток не ґрунтуються на вимогах закону.
З урахуванням наведеного суд апеляційної інстанції дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача 203 879,25 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Вирішуючи вимоги в частині стягнення компенсації за щорічну основну відпустку за період з 15 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року, суд апеляційної інстанції зазначив, що суд першої інстанції неправильно порахував суму компенсації за невикористану відпустку, оскільки розмір такої компенсації становить 17 469,90 грн. Водночас з урахуванням того, що ОСОБА_1 виплачено вихідну допомогу у розмірі шестимісячного середнього заробітку та суд стягнув середній заробіток за час вимушеного прогулу, суд апеляційної інстанції з огляду на принцип співмірності та зменшення розміру відповідальності відповідно до статті 117 КЗпП України дійшов висновку про зменшення компенсації за невикористану відпустку у визначеному розмірі.
Відмовляючи у задоволенні вимог про стягнення компенсації за щорічну додаткову відпустку за особливий характер праці, суд апеляційної інстанції зазначив, що позивач з 17 липня 2017 року до дати звільнення - 23 лютого 2018 року фактично не працювала, водночас щорічна додаткова відпустка за особливий характер праці надається працівникам за фактично відпрацьований час.
Щодо вимог про стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення, то суд апеляційної інстанції зазначив, що головною умовою гарантованої виплати на оздоровлення є факт надання працівникові щорічної відпустки (або її частини). Оскільки рішення про надання позивачу щорічної відпустки роботодавець не приймав, то немає підстав для задоволення позову в цій частині.
Також суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні вимог про стягнення виплати винагороди за підсумками роботи за 2017 рік, оскільки ОСОБА_1 було нараховано та виплачено премію за фактично відпрацьований час у 2017 році, а за вимушений прогул виплата винагороди не передбачається.
Щодо вимог про стягнення середньої заробітної плати на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору до досягнення дитиною шести років, то суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідно до копій розрахункових листів за березень, квітень 2018 року нарахування середнього заробітку відповідно до статті 184 КЗпП України здійснювалося, виходячи із посадового окладу 12 720,00 грн. Після досягнення дитиною позивача шестирічного віку ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) відповідні виплати було припинено. Накази роботодавця про встановлення посадових окладів у розмірі 12 720,00 грн позивач не оспорювала, а тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог у цій частині.
Суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні вимог про стягнення витрат на проведення експертизи, оскільки ця справа не потребує спеціальних знань і для з`ясування обставин справи суд не використовував висновок експерта.
Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди у сумі 25 000,00 грн, суд апеляційної інстанції встановив факт порушення, протиправність дій і шкоду та, керуючись принципами справедливості та співмірності, зазначив, що такий розмір є достатнім для розумного задоволення потреб позивача і не призведе до надмірного збагачення.
Вирішуючи питання щодо стягнення витрат на правничу допомогу, суд апеляційної інстанції зазначив, що позивач не надала належних доказів на підтвердження встановлення сторонами розміру витрат на правничу допомогу у розмірі 4 400,00 грн (договору, акта виконаних робіт), тому немає підстав для задоволення вимог у цій частині.
Водночас суд апеляційної інстанції дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача як правничої допомоги 20 % від суми стягнених на користь ОСОБА_1 грошових коштів у розмірі 46 523,85 грн.
Постановою Верховного Суду від 08 січня 2025 року касаційну скаргу АТ «Українська залізниця» залишено без задоволення, касаційну скаргу ОСОБА_1 - задоволено частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 06 липня 2023 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення, стягнення компенсації за щорічну додаткову відпустку за особливий характер праці за період з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року та відшкодування моральної шкоди залишено без змін.
Постанову Київського апеляційного суду від 06 липня 2023 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки та щорічної додаткової відпустки працівнику, яка має двох дітей віком до 15 років, стягнення середньої заробітної плати на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору до досягнення дитиною шести років скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (провадження № 61-11917св23).
Залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції у частині відмови у задоволенні позову про стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення, суд касаційної інстанції вказав, що позивачу не надавалася щорічна (або її частина) відпустки, водночас позивач заявила вимоги про стягнення компенсації за невикористану відпустку, а тому немає підстав для стягнення з відповідача матеріальної допомоги на оздоровлення.
Залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції у частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення компенсації за щорічну додаткову відпустку за особливий характер праці за період з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року, суд касаційної інстанції вказав, що позивач у зазначений період не виконувала свої трудові обов`язки, що мають особливий характер, тому позивач не має права на грошову компенсацію за 4 дні додаткової відпустки працівнику з ненормованим робочим днем, передбаченої статтею 8 Закону України «Про відпустки».
Залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції у частині вирішення вимог про відшкодування моральної шкоди, суд касаційної інстанції вказав, що апеляційний суд, встановивши порушення прав позивача на отримання всіх належних виплат при звільненні, врахував, що це безперечно спричинило психологічний стрес та переживання щодо фінансових можливостей для реалізації життєво-необхідних планів позивача, та обґрунтовано дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 25 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.
Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції у частині вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд касаційної інстанції погодився із судом апеляційної інстанції в тій частині, що позивач має право на стягнення з роботодавця середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який за своїм змістом є заробітною платою, й таке право не обмежується будь-яким строком згідно з частиною другою статті 233 КЗпП України.
Однак, надавши оцінку положенням статті 27 Закону України «Про оплату праці», Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100), зібраним доказам, суд касаційної інстанції вказав, що суд апеляційної інстанції, під час розрахунку середньоденної заробітної плати, не перевірив розрахунковий період, який необхідно враховувати під час обчислення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, розрахунки у довідці від 04 березня 2020 року № 230, чи не суперечать вони вимогам Порядку № 100, та належним чином не встановив середньоденну заробітну плату позивача для обчислення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції у частині вимог про стягнення середньої заробітної плати на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору до досягнення дитиною шести років у розмірі 191 765,13 грн, суд касаційної інстанції вказав, що роботодавець, надаючи розрахункові документи, де зазначений оклад 108 000,00 грн, не спростував доводів позивача щодо його правильності. Крім того, апеляційний суд має перевірити, чи поширюється тримісячний строк звернення до суду відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України до вимоги про стягнення середньої заробітної плати на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору, відповідно до частини третьої статті 184 КЗпП України.
Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції у частині вимог про стягнення компенсації за щорічну основну відпустку за період з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року, суд касаційної інстанції вказав, що, визначаючи розмір середньоденної заробітної плати для компенсації за невикористану відпустку, суд апеляційної інстанції не перевірив правильність розрахунку нарахованої позивачу заробітної плати, наведеного у рішенні суду першої інстанції, не навів детального розрахунку, яким він керувався під час визначення суми компенсації, не вказав, які виплати включаються до фактичного заробітку позивача.
Крім того, суд апеляційної інстанції помилково застосував принцип співмірності і зменшення розміру відшкодування відповідно до статті 117 КЗпП України до компенсації за невикористану щорічну відпустку, яка є складовою частиною заробітної плати.
Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції у частині вимог про стягнення грошової компенсації за невикористану щорічну додаткову відпустку працівнику, що має двох дітей віком до 15 років, суд касаційної інстанції вказав, що скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд в оскаржуваній постанові не навів жодних мотивів щодо вирішення вимог про виплату позивачеві грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як працівнику, яка має дітей віком до 15 років.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 23 грудня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Апеляційну скаргу АТ «Укрзалізниця» задоволено частково.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 15 листопада 2021 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки та щорічної додаткової відпустки працівнику, яка має двох дітей віком до 15 років, стягнення середньої заробітної плати на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору до досягнення дитиною шести років скасовано та ухвалено нове судове рішення.
Стягнуто з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 579 757,35 грн та компенсацію за невикористані дні щорічної основної відпустки та щорічної додаткової відпустки працівнику, яка має двох дітей віком до 15 років, у розмірі 63 259,00 грн. Розрахунки проведено без утримання прибуткового податку та інших обов`язкових платежів.
Відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до АТ «Укрзалізниця» про стягнення середньої заробітної плати на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору до досягнення дитиною шести років.
Стягнуто з АТ «Укрзалізниця» у дохід держави судовий збір у розмірі 6 680,16 грн.
Стягнуто з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 50 000,00 грн.
Задовольняючи позов у частині вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд апеляційної інстанції, визначаючи середній заробіток, виходив з того, що оскільки трудові відносини між сторонами охоплюють січень 2017 року, цей місяць не може враховуватися для розрахунку, тому суд апеляційної інстанції не врахував довідки відповідача від 04 березня 2020 року та від 14 жовтня 2025 року, а для розрахунку середнього заробітку позивача обрав лютий, березень 2017 року. Враховуючи, що пунктом 5.1.1 трудового договору позивачу встановлено посадовий оклад у розмірі 108 000,00 грн, заробіток за визначений період склав 134 653,22 грн, а відпрацьовані робочі дні сумарно - 36 днів. Суд апеляційної інстанції визначив середньоденний заробіток у розмірі 3 740,37 грн, при цьому урахував, що за період з 15 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року було 155 робочих днів, отже, середній заробіток за вказаний період становить 579 757,35 грн.
Задовольняючи позов у частині стягнення компенсації за невикористану щорічну основну відпустку, додаткову відпустку працівника, що має двох дітей віком до 15 років з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року, суд апеляційної інстанції врахував, що умовами трудового договору визначено п`ятиденний ненормований робочий день позивача, те що вона є матір`ю двох дітей віком до 15 років, та, що за період з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року їй має бути сплачена компенсація за невикористану щорічну відпустку.
Суд апеляційної інстанції вирахував, що щорічна основна відпустка становить 14 днів, щорічна додаткова відпустка за ненормований робочий день - 4 дні щорічна додаткова відпустка як матерів двох дітей віком до 15 років - 10 днів, а всього компенсація має бути сплачена за 28 днів.
Визначивши за розрахунковий період (лютий, січень 2018 року) середньоденний заробіток ОСОБА_1 - 2 259,2558 грн, суд апеляційної інстанції стягнув компенсацію за невикористані 28 днів відпустки у сумі 63 259,00 грн.
Відмовляючи у задоволенні вимог про стягнення середньої заробітної плати на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору до досягнення дитиною шести років, суд апеляційної інстанції вказав, що ОСОБА_1 у березні 2018 року повідомлено про наказ ПАТ «Укрзалізниця» від 05 березня 2018 року № 439/ос, відповідно до якого їй нараховувався та виплачувався середній заробіток, згідно зі статтею 184 КЗпП України, виходячи із посадового окладу 12 720,00 грн. Згідно з розрахунковими листами та платіжними відомостями, виплати у розмірі 12 720,00 грн здійснені у березні, квітні 2018 року. Із позовною вимогою про стягнення середнього заробітку для випадку збереження середньої заробітної плати в інших випадках (на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору до досягнення дитиною шести років) у розмірі 191 765,13 грн ОСОБА_1 звернулася 04 жовтня 2021 року, тобто після спливу строку, встановленого статтею 233 КЗпП України, що є окремою та самостійною підставою для відмови у задоволенні позову у цій частині.
Вирішуючи заяву про відшкодування витрат на правову допомогу, заявлену представником позивача, суд апеляційної інстанції оцінив подані позивачем докази, урахував судову практику Верховного Суду щодо застосування норм права при вирішенні питання розподілу судових витрат з фіксованим розміром гонорару, а також врахував заперечення АТ «Укрзалізниця» щодо неспівмірності заявленої суми, фінансовий стан обох сторін, положення частини другої статті 141 ЦПК України, відшкодував позивачу витрати на правову допомогу за розгляд справи в судах усіх інстанцій у розмірі 50 000,00 грн за рахунок відповідача, оскільки такий розмір судових витрат відповідає критерію розумної необхідності таких витрат, з урахуванням складності справи.
При цьому погоджений ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Адвокатське бюро «Козій Дар`я» (далі - ТОВ «АБ «Козій Дар`я») розмір гонорару адвоката - 20 % від суми задоволених позовних вимог суд апеляційної інстанції вважав явно завищеним, таким, що не відповідає роботі, яку виконувала адвокат в ході розгляду справи (зокрема, участь у судових засіданнях у судах усіх інстанцій брала переважно сама позивачка; адвокат Козій Д. О. у більшості своїй подавала клопотання про відкладення/ознайомлення, більшість заяв по суті справи, зокрема, про збільшення позовних вимог, апеляційна та касаційна скарга підписані самою позивачкою). У цьому випадку лише підготовка процесуальних документів для подання їх до суду позивачкою не може обраховуватися відповідно до виплат, які належать позивачу на підставі Закону і не відображає результату та фактичної роботи адвоката, а тому не може бути взаємозалежною.
Короткий зміст касаційної скарги
У січня 2026 року представник АТ «Укрзалізниця» - адвокат Лазаренко В. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 23 грудня 2025 року, в якій просить суд скасувати оскаржуване судове рішення в частині задоволених позовних вимог, ухвалити в цій частині нове про відмову у задоволенні позовних вимог.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
04 лютого 2026 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали із Дарницького районного суду міста Києва, іншим учасникам надіслано копії касаційної скарги.
У березні 2026 року справа надійшла до Верховного Суду.
05 серпня 2026 року ухвалою Верховного Суду справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скаргамотивована тим, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права.
Підставами касаційного перегляду зазначає те, що:
- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26 серпня 2020 року у справі № 501/2316/15-ц (провадження № 61-37956св18), від 27 березня 2024 року у справі № 461/5648/22 (провадження № 61-15732св23) та у постанові Верховного Суду України від 01 листопада 2017 року у справі № 6-1568цс17;
- відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України), а саме частини четвертої статті 263 ЦПК України щодо питання недопущення випадків скасування законних рішень, ухвалених відповідно до усталеної на час їх ухвалення судової практики, лише на тій підставі, що станом на час розгляду справу у суді вищої інстанції змінилось юридичне тлумачення відповідної норми права, оскільки зміна судової практики, що відбулася після ухвалення судами остаточного рішення, не повинна порушувати принцип правової визначеності та стабільності правового регулювання, чинного на час розгляду справи попередніх інстанцій.
Суд апеляційної інстанції не врахував, що позивач звернулася до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з пропуском тримісячного строку з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, визначеного частиною другою статті 233 КЗпП України.
Суд апеляційної інстанції, скасовуючи законне рішення суду першої інстанції, врахував практику Верховного Суду, яка не існувала на час ухвалення рішення судом першої інстанції.
Не погоджуючись із розрахунком середнього заробітку, обрахованого судом апеляційної інстанції, заявник указує на те, що суд для обчислення мав взяти два останні місяці, які передують події (звільненню), що відповідатиме Порядку № 100. Оскільки звільнення відбулося у березні 2017 року, то січень, лютий 2017 року є тими місяцями, які передують місяцю, в якому відбулася подія.
Заявник указує, що подія, з якою пов`язана виплата середнього заробітку за час вимушеного прогул, є звільнення позивача 29 березня 2017 року. Закінчення 17 липня 2017 року періоду тимчасової непрацездатності позивача не є подією, з якою законодавець пов`язує виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу відповідно до статті 235 КЗпП України.
Не погоджуючись із розміром середнього заробітку, визначеного судом апеляційної інстанції, заявник указує, що цю суму має бути зменшено на суму вихідної допомоги, виплаченої позивачу на підставі статті 44 КЗпП України, оскільки в іншому випадку відбудеться подвійна відповідальність роботодавця за одне й те саме порушення, що протирічить статті 61 Конституції України.
При визначенні середнього заробітку для оплати компенсації за невикористану відпустки, необхідно виключити 11 святкових і неробочих днів (стаття 73 КЗпП України), що становитиме 354 дні (365-11). Для обрахунку середнього заробітку слід урахувати заробітну плату за лютий, березень 2017 року, виплати з тимчасової непрацездатності за квітень - липень 2017 року, розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 15 липня 2017 року до 31 січня 2018 року, а всього 393 662,62 грн.
Заявник стверджує, що суд не мав стягувати на користь позивача компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку, оскільки рішенням у цивільній справі № 753/8125/17 встановлено дійсність наказу роботодавця, яким передбачалась виплата ОСОБА_1 компенсації за невикористану щорічну основну відпустку виключно за 9 календарних днів.
У цілому позивачу суд мав компенсувати 24 дні невикористаних відпусток.
Заявник стверджує, що суд апеляційної інстанції мав відмовити у задоволенні заяви позивача про відшкодування витрат на правничу допомогу, оскільки суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат. У позовній заяві та в інших процесуальних документах позивач не визначила попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач очікує понести у зв`язку з розглядом справи. Відсутні документи, що підтверджують витрати на правову допомогу, відсутній розрахунок таких витрат, що є підставою для відмови у відшкодуванні таких витрат.
Доводи особи, яка подала відзиви на касаційну скаргу
У лютому 2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Козій Д. О. подала до Верховного Суду відзив, у якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 23 грудня 2025 року - без змін, як таку, що ухвалена з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
21 лютого 2017 року між ПАТ «Українська залізниця», в особі голови правління Балчуна В., члена правління Василевського І., та ОСОБА_1 укладений трудовий договір № 50 та додаткова угода до нього. Строк дії договору з 23 лютого 2017 року до 23 лютого 2018 року включно.
Згідно з наказом (розпорядженням) про переведення на іншу роботу від 20 лютого 2017 року № 278/ос ОСОБА_1 переведено з 23 лютого 2017 року на посаду директора Департаменту управління персоналом та соціальної політики за строковим трудовим договором.
Винагорода нараховується працівнику за фактично відпрацьований час та / або роботу, визначену договором, та виплачується у строки, визначені законодавством України та колективними договорами Товариства (пункт 5.2 трудового договору).
Відповідно до пункту 4.2 трудового договору для працівника встановлено п`ятиденний робочий тиждень з понеділка до п`ятниці з ненормованим режимом робочого часу (ненормований робочий день).
Відповідно до наказу ПАТ «Українська залізниця» від 29 березня 2017 року № 586/ос ОСОБА_1 звільнено з посади директора Департаменту управління персоналом та соціальної політики ПАТ «Українська залізниця» у зв`язку з припиненням повноважень посадової особи згідно з пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України.
27 лютого 2018 року на адресу ОСОБА_1 надійшов лист, у якому її повідомлено про те, що на підставі рішення правління від 23 лютого 2018 року скасовано наказ ПАТ «Українська залізниця» від 29 березня 2017 року № 586/ос «По особовому складу» та поновлено ОСОБА_1 на роботі з 30 березня 2017 року на посаді директора Департаменту управління персоналом та соціальної політики ПАТ «Українська залізниця» на умовах трудового договору від 21 лютого 2017 року № 50.
Відповідно до пункту 5.1.1 трудового договору, ОСОБА_1 встановлено посадовий оклад у розмірі 108 000,00 грн.
Наказом ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року № 119/вт ОСОБА_1 надано відпустку без збереження заробітної плати строком з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року.
На підставі рішення правління від 23 лютого 2018 року, наказом ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року ОСОБА_1 звільнено з роботи з посади директора Департаменту управління персоналом та соціальної політики ПАТ «Українська залізниця» 23 лютого 2018 року згідно з пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП України, відповідно до наказу ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року № 298/ос «Про припинення трудового договору».
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 18 вересня 2019 року у справі № 753/5107/18 позов ОСОБА_1 задоволено частково, визнано незаконним наказ ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року № 119/вт «Про надання відпустки без збереження заробітної плати» та визнано незаконним наказ ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року № 298/ос «Про припинення трудового договору».
Постановою Київського апеляційного суду від 30 січня 2020 року рішення Дарницького районного суду міста Києва від 18 вересня 2019 року у справі № 753/5107/18 скасовано в частині визнання незаконним наказу ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року № 298/ос «Про припинення трудового договору» та залишено в силі в частині визнання незаконним наказу ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року №119 /вт «Про надання відпустки без збереження заробітної плати».
Постановою Верховного Суду від 16 листопада 2020 року рішення Дарницького районного суду міста Києва від 18 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 січня 2020 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання незаконним наказу від 23 лютого 2018 року № 119/вт «Про надання відпустки без збереження заробітної плати» залишено без змін.
Постанову Київського апеляційного суду від 30 січня 2020 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до АТ «Українська залізниця» про визнання незаконним наказу від 23 лютого 2018 року № 298/ос «Про припинення трудового договору» залишено без змін.
Після поновлення ОСОБА_1 на роботі з 30 березня 2017 року до моменту її звільнення 23 лютого 2018 року остання була позбавлена можливості працювати, внаслідок рішень роботодавця, а саме наказу ПАТ «Українська залізниця» від 29 березня 2017 року № 586/ос про її звільнення, яке скасовано самим роботодавцем на підставі рішення правління від 23 лютого 2018 року та наказу ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року № 119/вт про надання ОСОБА_1 відпустки без збереження заробітної плати строком з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року, який визнаний судом незаконним.
Після поновлення ОСОБА_1 на роботі на підставі рішення Комісії із соціального страхування АТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року їй проведено виплати та здійснено оплату усіх листків непрацездатності, наданих нею у 2017 році, а саме: АДВ № 313008 (звільнення від роботи з 12 квітня 2017 року до 25 квітня 2017 року); НОМЕР_1 (звільнення від роботи з 26 квітня 2017 року до 10 травня 2017 року); АДА № 007176 (звільнення від роботи з 11 травня 2017 року до 20 травня 2017 року); АДВ № 124411 (звільнення від роботи з 22 травня 2017 року до 05 червня 2017 року); АДВ № 312758 (звільнення від роботи з 06 червня 2017 року до 16 червня 2017 року); АДВ № 962248 (звільнення від роботи з 19 червня 2017 року до 30 червня 2017 року), АДВ № 124540 (звільнення від роботи з 03 липня 2017 року до 14 липня 2017 року).
Також відповідно до виправлених у зв`язку з поновленням ОСОБА_1 на роботі табелів використаного робочого часу з 29 березня 2017 року до 14 липня 2017 року за відповідний період ОСОБА_1 дійсно перебувала на лікарняному.
АТ «Укрзалізниця» надала довідку від 04 березня 2020 року № 230 та від 14 жовтня 2025 року № 21 про середньоденний заробіток ОСОБА_1 , згідно з якими для обрахунку взято період її роботи - січень, лютий 2017 року.
Встановлено, що трудові відносини сторін за трудовим договором від 21 лютого 2017 року № 50 не охоплюють січень 2017 року.
Для обрахунку середньоденного заробітку ОСОБА_1 суд апеляційної інстанції взяв два календарні місяці, а саме лютий, березень 2017 року.
У структуру заробітної плати позивача за лютий 2017 року ввійшли такі виплати: оплата почасовиків - 27 489,15 грн; надбавка за вислугу років - 1 211,58 грн; премія згідно з положенням - 2 322,63 грн; у березні 2017 року: оплата почасовиків - 98 548,06 грн; премія згідно з положенням - 5 040,84 грн, а всього - 134 653,22 грн.
Із розрахункових листів ОСОБА_1 встановлено, що оплата праці здійснювалася погодинно.
Суд апеляційної інстанції із пояснень представника АТ «Укрзалізниця» встановив, що ОСОБА_1 нараховувалася заробітна плата на основі місячного окладу відповідно до кількості відпрацьованих днів.
Відповідно до наданих роботодавцем розрахункових листів ОСОБА_1 у лютому 2017 року відпрацювала 16 робочих днів, у березні 2017 року - 20.
Отже, середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 для розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу становить 3 740,37 грн = 134 653,22 грн / 36 днів.
Норма тривалості робочого часу за період з 15 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року становила 155 робочих днів.
При визначенні суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, апеляційний суд виходив з наступного розрахунку: 155 (кількість робочих днів за період вимушеного прогулу) х 3 740,37 грн (середньоденний заробіток позивача за останні два календарні місяці роботи, що передували його звільненню) = 579 757,35 грн. Розрахунок проведено без утримання прибуткового податку та інших обов`язкових платежів.
Встановлено, що ОСОБА_1 на час звільнення була матір`ю двох неповнолітніх дітей, а відтак набула право на соціальну відпустку як працівник, що має дітей до віком до 15 років.
Суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_1 має право на компенсацію за 28 днів невикористаних відпусток, а саме:
- щорічну додаткову оплачувану відпустку тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів;
- щорічну основну відпустку за період роботи з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року строком 14 днів (24 дні : 12 місяців * 7 місяців);
- щорічну додаткову відпустку працівнику з ненормованим робочим днем за період роботи з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 - 4 дні (7 днів:12 місяців * 7 місяців).
Суд апеляційної інстанції для обрахунку середньоденної заробітної плати для виплати ОСОБА_1 компенсації за усі дні невикористаних відпусток враховував її заробітну плату за лютий, березень 2017 року; виплати з тимчасової непрацездатності за період з квітня до липня 2017 року; розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 15 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року.
Отже, розмір середньоденної заробітної плати ОСОБА_1 склав 2 259,2558 грн = (134 653,22 грн + 85 365,20 грн + 579 757,35 грн)/ 354 дні.
Для визначення суми компенсації за невикористані ОСОБА_1 28 днів відпусток, апеляційний суд виходить з наступного розрахунку:
28 (кількість днів відпусток) х 2 259,25 грн = 63 259,00 грн. Розрахунок проведено без утримання прибуткового податку та інших обов`язкових платежів.
Згідно з наказом АТ «Українська залізниця» від 05 березня 2018 року № 439/ос «По особовому складу» на виконання вимог статті 184 КЗпП України за ОСОБА_1 з 24 лютого 2018 року збережено середню заробітну плату на період працевлаштування до досягнення дитиною шестирічного віку, але не більше трьох місяців.
Також позивачу пропонувалась робота в АТ «Українська залізниця» за фахом.
Із копій розрахункового листа ОСОБА_1 за березень 2018 року щодо нарахування середньої заробітної плати та премій, платіжної відомості за березень 2018 року № 677 та виписки з рахунків за 05 квітня 2018 року встановлено, що ОСОБА_1 нараховано та виплачено середній заробіток згідно зі статтею 184 КЗпП України, виходячи із розміру посадового окладу 12 720,00 грн.
Згідно з копіями розрахункового листа ОСОБА_1 за квітень 2018 року щодо нарахування середньої заробітної плати, платіжної відомості за квітень 2018 року № 896 та виписки з рахунків за 04 травня 2018 року ОСОБА_1 нараховувався та виплачувався середній заробіток, відповідно до статті 184 КЗпП України, виходячи із розміру посадового окладу 12 720,00 грн.
22 січня 2020 року між ОСОБА_1 та ТОВ «АБ «Козій Дар`я» укладений договір про надання правничої допомоги № 01/22-01/20. Послуги правничої допомоги у цій справі надавалися в межах указаного договору та довіреності, виданої 26 квітня 2017 року.
За надання правничої допомоги клієнт має сплатити бюро гонорар, який визначається за домовленістю сторін (пункт 4.1 договору).
У додатковій угоді № 1 до договору про надання правничої допомоги від 22 січня 2020 року № 01/22-01/20 його сторони погодили, що вартість правничої допомоги становить 20 % від суми стягнутих на користь ОСОБА_1 виплат.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга представника АТ «Укрзалізниця» - адвоката Лазаренко В. В. підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
Частинами першою, другою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вказаним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції у повній мірі не відповідає.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з частинами першою та другою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Частково скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції свою постанову від 08 січня 2025 року мотивував тим, що під час нового розгляду суду апеляційної інстанції необхідно врахувати наступне:
- при визначенні середнього заробітку за час вимушеного прогулу необхідно перевірити розрахунковий період, який необхідно врахувати під час обчислення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, розрахунки у довідці від 04 березня 2020 року № 230, чи не суперечать вони вимогам Порядку № 100, встановити належним чином середньоденну заробітну плату позивача для обчислення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу;
- при визначенні компенсації за невикористану щорічну основу відпустку за період з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року апеляційний суд не перевірив правильність розрахунку нарахованої позивачу заробітної плати, наведеного у рішенні суду першої інстанції, не навів детального розрахунку, яким він керувався під час визначення суми компенсації, не вказав, які виплати включаються до фактичного заробітку позивача;
- при вирішенні позовних вимог щодо стягнення компенсації за невикористану щорічну додаткову відпустку працівнику, який має двох і більше дітей віком до 15 років, суд апеляційної інстанції не встановив фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною першою статті 417 ЦПК України визначено, що вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
Щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу
Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правил, передбачених Порядком № 100 (тут і надалі - у редакції, чинній на час ухвалення судом апеляційної інстанції рішення).
У пункті 2 Порядку № 100 передбачено, що середня заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплати за попередні два місяці роботи.
Час, протягом якого працівник згідно із законодавством не працював і за ним не зберігався заробіток або зберігався частково, виключається з розрахункового періоду. З розрахункового періоду також виключається час, за який відсутні дані про нараховану заробітну плату працівника внаслідок проведення бойових дій під час дії воєнного стану.
Якщо у працівника відсутній розрахунковий період, то середня заробітна плата обчислюється відповідно до абзаців третього-п`ятого пункту 4 цього Порядку.
Згідно з абзацами третім - п`ятим пункту 4 Порядку № 100, якщо в розрахунковому періоді у працівника не було заробітної плати, розрахунки проводяться з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу. Якщо розмір посадового окладу є меншим від передбаченого законодавством розміру мінімальної заробітної плати, середня заробітна плата розраховується з установленого розміру мінімальної заробітної плати на час розрахунку. У разі укладення трудового договору на умовах неповного робочого часу, розрахунок проводиться з розміру мінімальної заробітної плати, обчисленого пропорційно до умов укладеного трудового договору. Якщо розрахунок середньої заробітної плати обчислюється виходячи з посадового окладу чи мінімальної заробітної плати, то її нарахування здійснюється шляхом множення посадового окладу чи мінімальної заробітної плати на кількість місяців розрахункового періоду.
Відповідно до пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - на число календарних днів за цей період. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Суди попередніх інстанцій установили, що згідно з наказом ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року № 297/ос ОСОБА_1 поновлено на посаді директора Департаменту управління персоналом та соціальної політики ПАТ «Українська залізниця» з 30 березня 2017 року.
Із урахуванням судових рішень судів у справі № 753/5107/18, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що період оплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу розпочинається з 15 липня 2017 року та закінчується днем її звільнення - 23 лютого 2018 року, згідно з наказом АТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року № 298/ос.
Надаючи оцінку доводам сторін у частині періоду, який має враховуватися при визначенні середнього заробітку ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції врахував, що з укладенням 21 лютого 2017 року трудового договору, сторони визначили як період початку трудових відносин між собою, так і оклад позивача.
Суд апеляційної інстанції вважав, що оскільки трудові відносини сторін за трудовим договором не охоплюють січень 2017 року, цей місяць не можна враховувати для розрахунку середнього заробітку позивача, а тому суд апеляційної інстанції не врахував довідки АТ «Укрзалізниця» від 04 березня 2020 року № 230 та від 14 жовтня 2025 року № 21 (які охоплювали період січень, лютий 2017 року), як належні докази її середньоденного заробітку.
Отже, суд апеляційної інстанції для розрахунку середнього заробітку ОСОБА_1 обрав календарні місяці - лютий, березень 2017 року, що відповідає приписам пункту 2 Порядку № 100.
Встановлено, що відповідно до умов трудового договору, оплата праці позивача здійснювалася погодинно, посадовий оклад становив 108 000,00 грн, а винагорода нараховувалася за фактично відпрацьований час та / або роботу.
У лютому 2017 року у структуру заробітної плати ОСОБА_1 ввійшли такі виплати: оплата почасовиків - 27 489,15 грн; надбавка за вислугу - 1 211,58 грн; премія згідно з положенням - 2 322,63 грн.
У березні 2017 року: оплата почасовиків - 98 548,06 грн; премія згідно з положенням - 5 040,84 грн.
Всього за лютий, березень 2017 року ОСОБА_1 нараховано 134 653,22 грн.
Із наданих відповідачем доказів суд апеляційної інстанції встановив, що у лютому 2017 року ОСОБА_1 відпрацювала 16 робочих днів, у березні 2017 року - 20.
Отже, середньоденний заробіток ОСОБА_1 для розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу становив 3 740,37 грн (134 653,22 грн/ 36 днів).
Норма тривалості робочого часу за період з 15 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року склала 155 робочих днів.
При визначенні суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд апеляційної інстанції виходив з такого розрахунку:
155 (кількість робочих днів за період вимушеного прогулу) х 3 740,37 грн (середньоденний заробіток позивача за останні два календарні місяці роботи, що передували його звільненню) = 579 757,35 грн.
Середній заробіток за частиною другою статті 235 КЗпП України за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин, оскільки особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах.
Враховуючи, що незаконні дії відповідача, зокрема наказ АТ «Укрзалізниця» від 23 лютого 2018 року № 119/вт «Про надання відпустки без збереження заробітної плати», призвели до порушення конституційного права ОСОБА_1 на своєчасне одержання винагороди за працю, суд апеляційної інстанції обґрунтовано застосував до спірних правовідносин частину другу статті 235 КЗпП України, яка регулює подібні за змістом відносини, та поклав на відповідача обов`язок відшкодувати позивачу середній заробіток за час його перебування у вимушеному прогулі у період з 15 липня 2017 року до дня її звільнення - 23 лютого 2018 року.
Отже, урахувавши приписи статті 27 Закону України «Про оплату праці», пункт 2, абзаци третій - п`ятий пункту 4, пункт 8 Порядку № 100, суд апеляційної інстанції правильно визначив розрахунковий період, який необхідно врахувати під час обчислення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, та належним чином встановив середньоденний заробіток позивача для обчислення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, чим виконав вимоги частини першої статті 417 ЦПК України.
Доводи касаційної скарги у частині необхідності обрати для обрахунку розрахункового періоду січень, лютий місяці 2017 року суперечать положенням абзацам третьому - п`ятому пункту 4 Порядку № 100 та фактичним обставинам справи, оскільки трудовий договір № 50 сторони уклали 21 лютого 2017 року.
Доводи касаційної скарги у тій частині, що розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначений судом апеляційної інстанції, має бути зменшений на суму вихідної допомоги, виплаченої позивачу на підставі статті 44 КЗпП України, оскільки в іншому випадку відбудеться подвійна відповідальність роботодавця за одне й те саме порушення, що протирічить статті 61 Конституції України, колегія суддів до уваги не бере з огляду на таке.
Стаття 61 Конституції України забороняє подвійно покладати на особу одну й ту саму юридичну відповідальність за одне порушення.
Верховний Суд у постанові від 19 грудня 2025 року у справі № 640/8468/20 (адміністративне провадження № К/990/83/23) вказав, що поновлення працівника на роботі на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, та виплата йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу відповідно до статті 235 КЗпП України, вказує на відсутність права на виплату вихідної допомоги при звільненні, передбачену статтею 44 КЗпП України, оскільки відсутній факт остаточного припинення трудових відносин та досягнута ключова мета вихідної допомоги - компенсація втрати доходу у зв`язку зі звільненням не з вини працівника. Також за таких обставин не підлягає задоволенню і вимога про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, як похідна від вимоги про виплату вихідної допомоги.
Однак у справі, яка є предметом касаційного перегляду, ОСОБА_1 наказом АТ «Укрзалізниця» від 29 березня 2017 року № 586/ос звільнено з посади директора Департаменту управління персоналом та соціальної політики у зв`язку з припиненням повноважень посадової особи за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України та їй, зокрема, вплачено вихідну допомогу при звільненні, передбачену статтею 44 КЗпП України.
Суд апеляційної інстанції, у справі, яка є предметом касаційного перегляду, поклав на відповідача обов`язок відшкодувати позивачу середній заробіток за час її перебування у вимушеному прогулі у період з 15 липня 2017 року до дня її звільнення - 23 лютого 2018 року.
Ураховуючи фактичні обставини цієї справи, вихідна допомога (стаття 44 КЗпП України), виплачена ОСОБА_1 , - це компенсація втрати доходу у зв`язку з її звільненням наказом від 29 березня 2017 року (не з вини працівника) і стосувалася іншого трудового періоду, що виключає висновки про подвійну відповідальність роботодавця у разі виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу у період з 15 липня 2017 року до дня її звільнення - 23 лютого 2018 року.
Посилання заявника як на підставу касаційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26 серпня 2020 року у справі № 501/2316/15-ц (провадження № 61-37956св18), від 27 березня 2024 року у справі № 461/5648/22 (провадження № 61-15732св23) та у постанові Верховного Суду України від 01 листопада 2017 року у справі № 6-1568цс17 щодо визначення розрахункового періоду для визначення середньоденного заробітку за час вимушеного прогулу, не заслуговують на увагу, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, на які посилається заявник, встановлені різні фактичні обставини.
Доводи касаційної скарги щодо питання недопущення випадків скасування законних рішень, ухвалених відповідно до усталеної на час їх ухвалення судової практики, лише на тій підставі, що станом на час розгляду справу у суді вищої інстанції змінилось юридичне тлумачення відповідної норми права, оскільки зміна судової практики, що відбулася після ухвалення судами остаточного рішення, не повинна порушувати принцип правової визначеності та стабільності правового регулювання, чинного на час розгляду справи попередніх інстанцій, колегія суддів спростовує з огляду на таке.
Верховний Суд у постанові від 08 січня 2025 року у цій справі (провадження № 61-11917св23) вказав, що на момент розгляду справи судом першої інстанції існувала практика, за якою середній заробіток за час вимушеного прогулу не входив до структури заробітної плати і до нього застосовувався тримісячний строк. Пославшись на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 08 лютого 2022 року № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21), колегія суддів звернула увагу на те, що після зміни практики суди мають враховувати позицію Великої Палати Верховного Суду, якщо справа ще перебуває на розгляді.
Тобто, висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 13 липня 2022 року у справі № 640/5177/20, про те, що якщо судове рішення ухвалене відповідно до усталеної на той час судової практики, то подальша зміна Верховним Судом правового тлумачення не повинна сама по собі приводити до скасування такого законного рішення, не стверджує про автоматичне тлумачення норми права з урахуванням «старої» практики.
Інші доводи касаційної скарги на правильність вирішення справи судом апеляційної інстанції в частині розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу не впливають.
Щодо грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку за період з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року та щорічної додаткової відпуски працівнику, що має двох та більше дітей віком до 15 років
Відповідно до частини першої статті 24 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
Частиною першою статті 6 Закону України «Про відпустки» визначено, що щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.
Статтею 19 Закону України «Про відпустки» визначено, що одному з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або які усиновили дитину, матері (батьку) особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 КЕпП України).
Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 82 КЗпП України до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку (стаття 75 цього Кодексу), зараховуються час фактичної роботи (в тому числі на умовах неповного робочого часу) протягом робочого року, за який надається відпустка; час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно із законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (у тому числі час оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу).
Частиною першою статті 83 КЗпП України передбачено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
Відповідно до абзацу першого пункту 2 розділу ІІ Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Згідно з абзацами першим, третім пункту 3 Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку.
При обчисленні середньої заробітної плати для оплати за час відпусток або компенсації за невикористані відпустки, крім зазначених вище виплат, до фактичного заробітку включаються виплати за час, протягом якого працівнику зберігається середній заробіток (за час попередньої щорічної відпустки, виконання державних і громадських обов`язків, службового відрядження, вимушеного прогулу тощо) та допомога у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю.
Відповідно до абзаців третього, четвертого пункту 4 Порядку № 100, якщо в розрахунковому періоді у працівника не було заробітної плати, розрахунки проводяться з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу.
Обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або компенсації за невикористані відпустки проводиться шляхом ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців або за фактично відпрацьований період (розрахунковий період) на відповідну кількість календарних днів розрахункового періоду. Із розрахунку виключаються святкові та неробочі дні, встановлені законодавством. Отриманий результат множиться на число календарних днів відпустки (пункт 7 Порядку № 100).
Суди встановили, що відповідно до наказу ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року «Про припинення трудового договору» ОСОБА_1 надано компенсацію за 9 днів невикористаної щорічної основної відпустки за період з 30 березня 2016 року до 16 липня 2017 року.
ОСОБА_1 звільнено 23 лютого 2018 року, тому на її користь має бути стягнено компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку за період з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року.
Суди встановили, що позивач на час звільнення була матір`ю двох дітей віком до 15 років, отже, набула право на соціальну відпустку, як працівник, який має дітей до 15 років.
Невикористана ОСОБА_1 щорічна основна відпустка за період роботи з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року становить 14 днів (24 дні / 12 місяців х 7 місяців).
Ураховуючи приписи пунктів 2, 4 Порядку № 100, розрахунковим періодом для розрахунку середньої заробітної плати для оплати відпусток ОСОБА_1 , є лютий 2017 року - січень 2018 року, а для обрахунку середньоденного заробітку для виплати ОСОБА_1 компенсації за всі дні невикористаної щорічної основної відпустки слід ураховувати: заробітну плату за лютий - березень 2017 року; виплати з тимчасової непрацездатності за період з квітня до липня 2017 року; розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 15 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року.
Отже, середньоденний розмір для визначення компенсації ОСОБА_1 становить 2 259,2558 грн (134 653,22 грн + 85 365,20 грн + 579 757,35 грн)/ 354 дні).
При цьому, визначаючи суму компенсації за невикористані ОСОБА_1 відпустки, суд апеляційної інстанції врахував 14 днів основної щорічної відпустки, 10 днів щорічної додаткової відпустки, наданої працівнику, який має двох або більше дітей віком до 15 років, та 4 дні щорічної додаткової відпустки, як працівнику з ненормованим робочим днем, а всього за 28 днів, провівши розрахунок відповідно до пункту 7 Порядку № 100.
Визначаючи розмір середньоденного заробітку позивача для обрахунку компенсації щорічних основної та додаткової відпусток та визначаючи їх розмір, суд апеляційної інстанції врахував приписи статей 6, 19 Закону України «Прови відпустки», статті 27 Закону України «Про оплату праці», пунктів 2, 4, 7 Порядку № 100, чим виконав вимоги частини першої статті 417 ЦПК України.
Доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Однак, визначаючи суму компенсації, суд апеляційної інстанції не звернув увагу, що постановою Верховного Суду від 08 січня 2025 року залишено без змін постанову Київського апеляційного суду від 06 липня 2023 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення компенсації за щорічну додаткову відпустку за особливий характер праці за період з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року (апеляційним судом було відмовлено в цій частині позовних вимог), та помилково повторно розглянув ці позовні вимоги та стягнув з відповідача компенсацію за 4 дні щорічної додаткової відпустки за особливий характер праці, як працівнику з ненормованим робочим днем.
Отже, за таких обставин, з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 підлягала стягненню компенсація за 24 дні, а саме: 14 днів основної щорічної відпустки за період роботи з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року та 10 днів щорічної додаткової відпустки, наданої працівнику, який має двох або більше дітей віком до 15 років, у розмірі 54 222,14 грн (2 259,2558 грн х 24 дні).
Тому постанову суду апеляційної інстанції слід змінити в частині розміру компенсацій щорічної основної та додаткової відпусток, стягнувши з АТ «Укрзалізниця» 54 222,14 грн компенсації.
Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги у тій частині, що суд не мав стягувати на користь позивача компенсацію за невикористану відпустку, оскільки рішенням у цивільній справі № 753/8125/17 встановлено дійсність наказу роботодавця, яким передбачалась виплата ОСОБА_1 компенсації за невикористану щорічну основну відпустку виключно за 9 календарних днів.
Так, період, за який виплачена вказана в наказі компенсація, виник до 17 липня 2017 року, а у справі, що переглядається, суд стягнув компенсацію за інший період: з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року.
Щодо відшкодування витрат на правову допомогу
Судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду (частина перша, третя статті 133 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) зроблено висновок, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правничої допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
Позивач у своїй позовній заяві, з урахуванням, зокрема, заяви про збільшення позовних вимог від 12 грудня 2020 року, просить стягнути на свою користь витрати на правничу допомогу у розмірі 4 400 грн (том 5, а. с. 120-150). Крім того, в апеляційній скарзі ОСОБА_1 вказувала, що має право на отримання відшкодування понесених витрат на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції у розмірі 4 400,00 грн та 20 % від суми стягнутих грошових коштів (том 8, а. с. 1-76).
На підтвердження понесених позивачем витрат подано такі докази:
- договір про надання правничої допомоги від 22 січня 2020 року№ 01/22-01/20, пунктом 4.1 якого передбачено, що за надання правничої допомоги клієнт сплачує адвокату гонорар в розмірі, який визначається за домовленістю сторін, а пунктом 4.7 договору, що за результатами надання юридичної допомоги складається акт, що підписується представником кожної сторони в акті вказується обсяг наданої адвокатським бюро юридичної допомоги і її вартість (том 5, а.с.158-164);
-додаткову угоду № 1 від 11 листопада 2020 року до договору про надання правничої допомоги від 22 січня 2020 року № 01/22-01/20, згідно з якою договір доповнено пунктом 4.9, відповідно до якого сторони домовилися, що вартість правничої допомоги, що надається адвокатським бюро у разі задоволення справи № 753/8125/17, становить 20 % від суми коштів, стягнутих на користь ОСОБА_1 вказана сторонами сума визначена з урахуванням обсягу правничої допомоги, ціни позову у справі № 753/8125/17 та вартості однієї години надання правничої допомоги у розмірі 3 000,00 грн (том 5, а. с. 185);
- ордери на представництво інтересів позивача адвокатом Козій Д. О. в Дарницькому районному суді міста Києва та Київському апеляційному суді.
Однак будь-яких доказів, які б підтверджували встановлений сторонами розмір витрат на правничу допомогу у сумі 4 400,00 грн (договір, акт виконаних робіт, квитанція) на виконання вимог пункту 4.8 договору та положень частини третьої статті 137 ЦПК України Михальченко І. І. у строки, визначені частиною восьмою статті 141 ЦПК України, не надала.
Відповідач у заявах, поданих відповідно до вимог статей 174, 182 ЦПК України, заперечував проти відшкодування позивачу витрат на правничу допомогу, понесених в судах першої та апеляційної інстанцій, обґрунтовуючи це, зокрема недоведеністю та непропорційністю заявлених та наданих послуг.
Суд апеляційної інстанції, оцінюючи подані сторонами докази, врахував, зокрема умови додаткової угоди та право позивача на отримання відшкодування гонорару адвоката у розмірі 20 % від суми задоволених позовних вимог, передбаченого умовами додатковї угоди від 11 листопада 2020 року до договору про надання правової допомоги від 22 січня 2020 року.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 25 травня 2021 року у справі № 910/7586/19 вказав: «3.32. При цьому такий критерій, як обґрунтованість та пропорційність (співмірність) розміру витрат на оплату послуг адвоката до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес, суд має враховувати як відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 126 ГПК України (у разі недотримання - суд за клопотанням іншої сторони зменшує розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу), так і відповідно до пункту 2 частини п`ятої статті 129 цього Кодексу (у разі недотримання - суд за клопотанням сторони або з власної ініціативи відмовляє у відшкодуванні витрат повністю або частково при здійсненні розподілу)».
Аналогічні положення містяться у пункті 4 частини четвертої статті 137, пункті 2 частини другої статті 141 ЦПК України.
Надаючи оцінку доказам, поданим позивачем на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу у судах попередніх інстанцій, суд апеляційної інстанції, визначаючи розмір відшкодування гонорару адвоката у розмірі 20 % від суми задоволених позовних вимог, заперечення АТ «Укрзалізниця» щодо неспівмірності заявленої суми, фінансовий стан обох сторін, положення частини другої статті 141 ЦПК України, стягнув суму у розмірі 50 000,00 грн, з чим погоджується суд касаційної інстанції.
Доводи касаційної скарги про те, що позивач у порушення вимог частини першої статті 134 ЦПК України не вказав орієнтовний розмір судових витрат, що є підставою для відмови у задоволенні вимог про їх відшкодування, колегія суддів спростовує.
Аналіз частини другої статті 134 ЦПК України свідчить про те, що у разі неподання попереднього розрахунку у суду є право, а не обов`язок відмовити у відшкодуванні відповідних судових витрат.
Сам собою факт неподання стороною попереднього розрахунку судових витрат разом із першою заявою по суті спору не є безумовною та абсолютною підставою для відмови у відшкодуванні.
Аналогічні висновки щодо застосування частини другої статті 124 ГПК України, яка є тотожною за змістом частині другій статті 134 ЦПК України, викладено у постановах Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі № 922/1897/18, від 24 грудня 2019 року у справі № 909/359/19 та інших.
При цьому колегія суддів констатує, що доводи, якими представник відповідача, зокрема, мотивував своїзаперечення щодо відшкодуванні витрат на правничу допомогу, суперечать статті 59 Конституції України, бо кожен має право на професійну правничу допомогу.
Верховний Суд розглянув справу у межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Таким чином, оскільки суд апеляційної інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, однак не врахував, що позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення компенсації за щорічну додаткову відпустку за особливий характер праці за період з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року були вирішені постановою Київського апеляційного суду від 06 липня 2023 року, яка в цій частині залишена без змін постановою Верховного Суду від 08 січня 2025 року, то постанову Київського апеляційного суду від 23 грудня 2025 року слід змінити у частині розміру суми компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки та щорічної додаткової відпустки працівнику, яка має двох дітей віком до 15 років.
Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
УХВАЛИВ:
Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 23 грудня 2025 року у частині розміру суми компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки та щорічної додаткової відпустки працівнику, яка має двох дітей віком до 15 років, змінити та стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 компенсацію за невикористані дні щорічної основної відпустки та щорічної додаткової відпустки працівнику, яка має двох дітей віком до 15 років у розмірі 54 222,14 грн.
В іншій частині постанову Київського апеляційного суду від 23 грудня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. Ю. Гулейков
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець
Ю. В. Черняк