ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 вересня 2026 року
м. Київ
cправа № 922/1/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Кондратової І. Д. - головуючої, суддів - Баранця О. М., Вронської Г. О.,
за участю секретаря судового засідання - Гнідобор А. В.,
за участю представників позивача - Казанцева С. В. (адвокат), Книша А. Л. (адвокат),
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фізичної особи ОСОБА_1
на рішення Господарського суду Харківської області від 20.04.2026
(суддя Присяжнюк О. О.)
та постанову Східного апеляційного господарського суду від 24.06.2026
(головуючий - Жельне С. Ч., судді: Плахов О. В., Тихий П. В.)
у справі за позовом Фізичної особи ОСОБА_1
до: 1. Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо - комерційна фірма "Вента -1";
2. Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо - комерційна фірма "Вента -плюс"
про стягнення коштів та визнання недійсним договору.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
1. Короткий зміст позовних вимог
Фізична особа ОСОБА_1 (далі - позивач, скаржник) звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційна фірма "Вента-1" (далі - відповідач-1), Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційна фірма "Вента-Плюс" (далі - відповідач-2), в якому просив суд (з урахуванням уточненої позовної заяви):
- стягнути з відповідача-1 на користь позивача реальну невиплачену вартість частини належної йому долі у статутному капіталі відповідача-1 у сумі 726 119,46 грн;
- визнати договір купівлі-продажу між відповідачами нежитлового приміщення 1-го поверху № 8, 11, 12, 13, 15, 17, 18, 20, 21, 22, 24. 24а, 25а, 25-:-35, 25б в житловому будинку літ. А-14, загальною площею 337,8 кв. м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 від 23.10.2023 року недійсним;
- стягнути з відповідача-1 та відповідача-2 солідарно судові витрати, а саме судовий збір в розмірі 25 545,60 грн, витрати, пов`язані з призначенням та проведенням судово-оціночно-будівельної експертизи, сплачені позивачем в розмірі 29 685,60 грн, а також судові витрати, які складаються з витрат на надання правничої допомоги та витрат на матеріально-технічне забезпечення судового процесу покласти на відповідача.
Обґрунтовуючи позовну вимогу про стягнення реальної невиплаченої вартості частини належної йому долі у статутному капіталі відповідача-1 позивач зазначив, що не погоджується із розміром виплаченої йому вартості частки при виході з Товариства. Щодо позовної вимоги про визнання недійсним договору позивач зазначив, що він вважає його фраудаторним, оскільки, на його думку, цей договір укладено для виведення майна відповідача-1 з метою унеможливлення виконання ним своїх зобов`язань перед позивачем по виплаті реальної вартості частки.
2. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій
Згідно із даними з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відповідач-1 був зареєстрований 24.03.1993.
14.06.2001 позивач став учасником відповідача-1.
05.11.2007 засновниками відповідача-1 було затверджено статут Товариства в новій редакції, згідно з яким позивач є учасником вказаного Товариства.
Учасниками Товариства до статутного фонду було сплачено внески на загальну суму 251 989,34 грн, а саме:
- учасник ОСОБА_2 вніс майно на суму 85 678,00 грн, що складає 34% частки статутного капіталу Товариства;
- учасник ОСОБА_1 вніс майно на суму 83 155,67 грн, що складає 33% частки статутного капіталу Товариства;
- учасник ОСОБА_3 вніс майно на суму 83 155,67 грн, що складає 33% частки статутного капіталу Товариства.
08.12.2021 позивач звернувся до відповідача-1 із нотаріально завіреною заявою про вихід зі складу засновників Товариства.
10.12.2021 нотаріусом було внесено запис до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців щодо виходу ОСОБА_1 зі складу учасників відповідача-1.
В подальшому відповідач-1 направив позивачеві звіт про оцінку майнових прав № 34/12/2021, станом на 07.12.2021, у якому вказано, що ринкова вартість об`єкта оцінки - корпоративних прав (частки розміром 33,0% у статутному капіталі) відповідача-1, що належала позивачу, була оцінена в розмірі 697 000,00 грн. Крім того, відповідачем-1 було надіслано позивачеві копії документів фінансової звітності, які були використані при оцінці ринкової вартості корпоративних прав.
Листом від 21.11.2022 позивач повідомив відповідачу-1 банківські реквізити для перерахування грошових коштів та зазначив, що не згоден з визначеною сумою у розмірі 697 000,00 грн та має намір звернутися до господарського суду з відповідною позовною заявою.
05.12.2022 відповідачем-1 було перераховано позивачеві вартість частки на банківський рахунок, який був вказаний позивачем в його листі.
23.10.2023 між відповідачем-1 та відповідачем-2 було укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень 1-го поверху в житловому будинку літ. "А-14" загальною площею 337,8 кв. м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1.
Балансова вартість відчужуваного нерухомого майна становить 28 983,68 (двадцять вісім тисяч дев`ятсот вісімдесят три) гривні 68 копійок, відповідно до бухгалтерської довідки відповідача-1 від 17.10.2023.
У договорі зазначено, що ринкова вартість нерухомого майна становить 505 597 (п`ятсот п`ять тисяч п`ятсот дев`яносто сім) гривень 00 копійок, відповідно до звіту про оцінку майна №00-230829-007, наданого 29.08.2023 суб`єктом оціночної діяльності ТОВ "Депарк Групп".
Продаж зазначеного в договорі нерухомого майна здійснено за суму 505 597 (п`ятсот п`ять тисяч п`ятсот дев`яносто сім) гривень 00 копійок, які покупець зобов`язався сплатити продавцю у безготівковій формі на розрахунковий рахунок продавця до 31.12.2023, на що продавець дав свою згоду.
3. Короткий зміст судових рішень
Рішенням Господарського суду Харківської області від 20.04.2026, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 24.06.2026, у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю. Цим же рішенням скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Господарського суду Харківської області від 16.04.2026 у цій справі.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні вимоги про стягнення реальної невиплаченої вартості частки, виходив з того, що позивач не довів обставин неналежного виконання відповідачем зобов`язань з виплати позивачу вартості його частки в статутному капіталі товариства. Тобто позивач не довів, що станом на момент його виходу зі складу учасників Товариства вартість його частки була більшою, ніж йому виплачено відповідачем-1.
Водночас, відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору, суд першої інстанції зазначив, що не вбачає в оспорюваному правочині ознак фраудаторності, з огляду на те, що: - на час його укладення позивач не перебував у статусі кредитора по відношенню до відповідачів, а відповідачі не перебували у статусі боржників по відношенню до позивача; - купівля-продаж нерухомого майна відбулася за ринковою вартістю відповідно до звіту про оцінку майна №00-230829-007 від 29.08.202З та відповідно вартість нерухомості у встановлений договором строк була перерахована покупцем продавцю; - договір купівлі-продажу укладено з метою здійснення господарської діяльності.
Суд апеляційної інстанції погодився із такими висновками суду першої інстанції.
4. Короткий зміст вимог касаційної скарги. Узагальнені доводи касаційної скарги. Доводи інших учасників справи
Позивач подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить рішення суду першої та постанову суду апеляційної інстанцій скасувати й ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.
На виконання вимог пункту 5 частини другої статті 290 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень скаржник визначає пункти 1, 3 та 4 частини другої статті 287 цього Кодексу.
Обґрунтовуючи наявність випадку відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції застосував пункт 6 частини першої статті 3, частини першу - четверту статті 13, статті 203, 215 Цивільного кодексу України, статтю 24 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", статті 79, 86, 104, 236, 269, 282 ГПК України без урахування правових висновків Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо фраудаторних правочинів, зокрема, викладених у постановах від 18.12.2024 у справі № 916/379/23, від 04.02.2026 у справі № 910/6654/24, від 07.09.2022 у справі № 910/16579/20, від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16, 24.04.2018 у справі № 925/1165/14, від 24.07.2019 у справі № 405/1820/17, від 07.10.2020 у справі № 755/17944/18, від 10.02.2021 у справі № 754/5841/17, від 19.05.2021 у справі № 693/624/19.
Обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження відповідно до пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України скаржник зазначає про необхідність формування або уточнення висновку Верховного Суду щодо застосування частин шостої - восьмої статті 24 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" у взаємозв`язку зі статтями 3, 13, 203 і 215 Цивільного кодексу України у ситуації, коли колишній учасник товариства до виплати коштів прямо оспорив розмір визначеної боржником вартості частки, отримав часткове виконання, але не погодився з ним як із повним розрахунком, а боржник після цього відчужив основний актив на користь пов`язаної особи. Скаржник вважає, що правові питання, які мають значення для єдності практики, формулюються так:
- чи має колишній учасник товариства, який письмово не погодився з односторонньо визначеною товариством вартістю частки та отримав лише часткове виконання, статус кредитора для позаконкурсного оспорення подальшого правочину боржника з відчуження основного активу до моменту судового підтвердження розміру невиплаченої частини?;
- чи може суд відмовити у визнанні оплатного договору фраудаторним лише з мотиву недоведеності остаточного розміру грошового зобов`язання, якщо встановлені об`єктивні індикатори виведення основного активу боржника - пов`язаність сторін, близькість у часі до претензії кредитора, неринкова ціна та збереження економічного контролю?
Обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження відповідно до пункту 4 частини другої статті 287 ГПК України з урахуванням пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України, скаржник зазначає, що суди попередніх інстанцій допустили порушення статей 79, 86, 104, 236, 269, 282 ГПК України, яке унеможливило належне встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Зокрема, суди не дослідили у взаємному зв`язку: листи скаржника про незгоду з розрахунком; дату створення відповідача-2; тотожність місцезнаходження товариств; персональну та сімейну пов`язаність їх учасників; договірну ціну 505 597,00 грн; висновок судової експертизи № 5709 про ринкову вартість 4 312 362,00 грн; пояснення відповідача про "стратегію зосередження активів"; відсутність переконливого доказу збереження у боржника достатньої майнової маси після відчуження. Скаржник також зазначає, що апеляційний господарський суд процитував правила оцінки доказів, але не здійснив того аналітичного співставлення, якого вимагає стандарт вірогідності доказів, а тому висновок про недоведеність фраудаторності зроблений без відповіді на центральне питання: чому сукупність об`єктивних індикаторів, які Верховний Суд визнає релевантними для фраудаторності, у цій справі вважається юридично байдужою.
Відповідачі подали відзив на касаційну скаргу, в якому просять залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.
Відзив обґрунтовано, зокрема, тим, що:
- постанови Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, не є релевантними до даної справи;
- обов`язок перед позивачем виконано відповідачем у повному обсязі, письмова незгода позивача носила виключно формально-необґрунтований характер без формулювання чіткої майнової вимоги, відчуження майна юридичною особою відбулося задовго після виплати позивачеві компенсації та без існування на той момент судового спору, який було порушено позивачем зі спливом півторарічного терміну.
Позивач подав заперечення на відзив відповідачів на касаційну скаргу.
5. Позиція Верховного Суду
Відповідно до положень статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України
Як зазначалося раніше, касаційне провадження у справі за касаційною скаргою відкрито, зокрема, відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, яка визначає, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Наведене узгоджується із частиною четвертою статті 236 ГПК України, яка визначає, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Отже, відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) відсутня постанова Верховного Суду про відступлення від такого висновку; (3) висновок Верховного Суду стосується правовідносин, які є подібними.
При цьому, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Верховний Суд також неодноразово зазначав, що не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду.
Так, у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду визначила наступні критерії подібності правовідносин у розумінні норм процесуального законодавства:
- термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші (пункт 24 постанови);
- для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями (пункт 25 постанови);
- подібність спірних правовідносин, виявлена одночасно за трьома критеріями, означатиме тотожність цих відносин (однакового виду суб`єкти, однаковий вид об`єкта й однакові права та обов`язки щодо нього). Але процесуальний закон не вимагає встановлювати тотожність. З огляду на значення слова "подібний" не завжди означає тотожність (пункт 28 постанови);
- у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (пункт 31 постанови).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини) (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі №233/2021/19).
Здійснена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови).
Суд відхиляє доводи скаржника про те, що суди першої та апеляційної інстанцій при прийнятті оскаржуваних судових рішень не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 18.12.2024 у справі № 916/379/23, від 04.02.2026 у справі № 910/6654/24, від 07.09.2022 у справі № 910/16579/20, від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16, 24.04.2018 у справі № 925/1165/14, від 24.07.2019 у справі № 405/1820/17, від 07.10.2020 у справі № 755/17944/18, від 10.02.2021 у справі № 754/5841/17, від 19.05.2021 у справі № 693/624/19, з огляду на таке.
У справі № 916/379/23 судами було встановлено, що загальні збори учасників ТОВ "Автомаркет" прийняли рішення виплатити ОСОБА_1 вартість частки у статутному капіталі ТОВ "Автомаркет" у загальному розмірі 616 428,80 грн протягом одного року з дня виходу, в той час як відповідно до висновку експерта вартість частки ОСОБА_1 при її виході зі складу учасників ТОВ "Автомаркет" складала 5 261 293,14 грн. Крім того, судами встановлено, що: - дії ТОВ "Автомаркет" свідчать про його намір позбутись власних майнових активів, завдяки яким товариство може виконати грошові зобов`язання з виплати ОСОБА_1 вартості частки як учаснику, який вибув; - внесення спірного нерухомого майна ТОВ "Автомаркет" до статутного капіталу ТОВ «Дехаб» було здійснено за вартістю, яка більш ніж в 100 разів нижча, ніж його дійсна ринкова вартість.
На відміну від справи № 916/379/23 у справі, що переглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач не довів того, що станом на момент його виходу зі складу учасників Товариства вартість його частки була більшою, ніж йому виплачено відповідачем-1. Тобто, позивач не довів, що на час укладення спірного договору він перебував у статусі кредитора по відношенню до відповідачів, а відповідачі перебували у статусі боржників по відношенню до позивача. Крім того, судами встановлено, що купівля-продаж нерухомого майна відбулася за ринковою вартістю відповідно до звіту про оцінку майна №00-230829-007 від 29.08.202З.
У справі № 910/6654/24 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що в сукупності зі встановленими судами обставинами, які вказують на пов`язаність осіб - відповідачів, у тому числі, що договір застави транспортних засобів, укладений після спливу строку зобов`язання, на забезпечення виконання якого його було укладено, та подальша передача відступного на підставі договору про припинення зобов`язання заставного майна боржником у власність ПП «ПТК «Візит», які є пов`язаними особами, за наявності боргу боржника перед позивачем дає підстави для висновку, що вказані договори застави та про припинення зобов`язання укладені з метою вивести майно, на яке можна було звернути стягнення на виконання рішення третейського суду, з власності боржника у власність пов`язаної з ним особи - ПП «ПТК «Візит» на шкоду кредитору - позивачу, тому вони мають ознаки фраудаторного правочину.
На відміну від справи № 910/6654/24 у справі, що переглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач не довів того, що на час укладення спірного договору він перебував у статусі кредитора по відношенню до відповідачів, а відповідачі перебували у статусі боржників по відношенню до позивача.
У справі № 910/16579/20 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що спір про недійсність правочину, який має ознаки такого, що прикриває договір доручення щодо виконання обов`язку боржника іншою особою, наслідком учинення та виконання якого стало виведення грошових коштів боржника у процедурі банкрутства на суму понад 77 млн грн, є таким, що повинен вирішуватися судом, який розглядає справу про банкрутство та у межах провадження у справі про банкрутство відповідно до частини другої статті 7 КУзПБ. Також Велика Палата Верховного Суду зазначила, що такий розгляд сприятиме дотриманню принципу процесуальної економії, реалізації механізму повернення боржнику незаконно виведених коштів відповідно до частини третьої статті 42 КУзПБ, який застосовується як наслідок учинення недійсного правочину у процедурі банкрутства, незалежно від того, ким із учасників провадження у справі про банкрутство ініційовано визнання правочину недійсним (кредитором чи арбітражним керуючим), та встановленню у повній мірі добросовісності дій сторін правочину у контексті дотримання правил конкурсної процедури щодо колективного задоволення вимог кредиторів боржника з урахуванням приписів статей 3, 13 ЦК України щодо добросовісності дій сторін. Кредитор вправі вимагати визнання недійсним правочину, зокрема, з тих підстав, що боржник виконав майнові зобов`язання раніше встановленого строку (частина перша статті 42 КУзПБ).
На відміну від справи № 910/16579/20 у справі, що переглядається, відповідачі не перебувають у процедурі банкрутства і предметом цього спору не є обставини дотримання правил конкурсної процедури щодо колективного задоволення вимог кредиторів боржника.
У справі № 904/7905/16 Верховний Суд переглядав рішення судів попередніх інстанцій, якими задоволено заяву ліквідатора ТзОВ "Завод Майстер-Профі Україна" Гапоненка Р. І. про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги. Верховний Суд погодився із висновками судів попередніх інстанцій про фіктивність оспрюваного договору, оскільки безоплатне відступлення права вимоги на користь третьої особа, яка навіть не була контрагентом ТзОВ "Завод Майстер-Профі Україна", порушує інтереси кредиторів, а отже має ознаки фраудаторного правочину.
На відміну від справи № 904/7905/16 у справі, що переглядається, відповідачі не перебувають у процедурі банкрутства і судами не встановлено обставин безоплатного відступлення права вимоги на шкоду інтересам кредиторів.
У справі № 925/1165/14, яка переглядалась Великою Палатою Верховного Суду, предметом спору були вимоги про стягнення 2 085 800,00 грн вартості частини майна пропорційної частці позивача в статутному капіталі ТОВ "Черкаситехномаш". Велика Палата Верховного Суду зазначила, що при вирішенні цього спору суди попередніх інстанцій, врахувавши висновки комплексно-комісійної судової будівельно-технічної експертизи від 30 вересня 2015 року, дійшли висновку, що частка майна з урахуванням дійсної (ринкової) вартості основних засобів, нематеріальних активів ТОВ "Черкаситехномаш" та за вирахуванням зобов`язань товариства, що належить до сплати ОСОБА_6 у зв`язку з його виходом з товариства, складає 2 085 800,00 грн. Таким чином, за мотивами Великої Палати Верховного Суду, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що вартість частини майна товариства, належна до сплати учаснику, який виходить із цього товариства, має визначатися із дійсної (ринкової) вартості об`єкта оцінки, з урахуванням всього майна товариства, є обґрунтованими.
На відміну від справи № 925/1165/14 у справі, що переглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачем не надано висновку експерта або іншого належного доказу щодо вартості чистих активів відповідача-1 станом на дату виходу, не доведено розміру усіх активів і зобов`язань товариства та не обґрунтовано заявлену до стягнення суму через відповідний розрахунок дійсної вартості корпоративних прав. Разом з тим, відхиляючи висновок судової оціночно-будівельної експертизи № 5709 суди попередніх інстанцій зазначили, що він стосується визначення ринкової вартості об`єкта нерухомого майна, однак не підтверджує дійсної вартості частки позивача у статутному капіталі товариства, яка відповідно до статті 24 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" визначається виходячи з вартості чистих активів товариства, а тому сам по собі не є достатнім для висновку про доведеність заявленої до стягнення суми.
У справі № 405/1820/17 Верховний Суд ухвалив нове рішення, яким визнав недійсним договір дарування квартири. Верховний Суд зазначив, що боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
На відміну від справи № 405/1820/17 у справі, що переглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач не довів, що на час укладення спірного договору він перебував у статусі кредитора по відношенню до відповідачів, а відповідачі перебували у статусі боржників по відношенню до позивача. Крім того, судами встановлено, що купівля-продаж нерухомого майна відбулася за ринковою вартістю відповідно до звіту про оцінку майна №00-230829-007 від 29.08.202З.
У справі № 755/17944/18 Верховний Суд, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та передаючи справу на новий розгляд до апеляційного суду, виходив з того, що апеляційний суд безпосередньо не дослідив оспорюваний правочин, який є предметом спору. Крім того, Верховний Суд зазначив, що суд апеляційної інстанції також не врахував, що договір, який вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір; не перевірив доводів позивача про те, що цивільно-правовий договір (в тому числі й договір купівлі-продажу) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу.
На відміну від справи № 755/17944/18 у справі, що переглядається, судами попередніх інстанцій досліджено оспорюваний правочин і не встановлено обставин того, що він укладений з метою уникнення сплати боргу.
У справі № 754/5841/17 Верховний Суд зазначив, що апеляційний суд, встановивши, що оспорюваний договір дарування, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, спрямований на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому рішення суду про стягнення грошових коштів з ОСОБА_2, зробив обґрунтований висновок про визнання договору дарування недійсним.
На відміну від справи № 754/5841/17 у справі, що переглядається, судами попередніх інстанцій не встановлено обставин укладення спірного договору з метою уникнення сплати боргу або виконання в майбутньому рішення суду про стягнення грошових коштів.
У справі № 693/624/19 Верховний Суд ухвалив нове рішення, яким визнав недійсними договори купівлі-продажу транспортного засобу боржника. При цьому, Верховний Суд зазначив, що (ТОВ "Автобастіон"), який відчужує майно (транспортні засоби) на підставі договорів купівлі-продажу на користь свого учасника (ОСОБА_2) після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами, оскільки вчинив оспорювані договори купівлі-продажу, які порушують майнові інтереси кредитора і направлені на недопущення звернення стягнення на майно боржника.
На відміну від справи № 693/624/19 у справі, що переглядається, судами попередніх інстанцій не встановлено обставин укладення спірного договору з метою уникнення сплати боргу або виконання в майбутньому рішення суду про стягнення грошових коштів, як і не встановлено обставин відчуження відповідачем-1 майна після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості.
Таким чином, проаналізувавши зміст постанов Верховного Суду у справах №№ 916/379/23, 910/6654/24, 910/16579/20, 904/7905/16, 925/1165/14, 405/1820/17, 755/17944/18, 754/5841/17, 693/624/19, за критеріями подібності, враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, колегія суддів дійшла висновку про неподібність цих справ за змістовним критерієм.
Отже, наведена позивачем підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження.
З огляду на наведене, Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі з підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України.
Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України
Відповідно до приписів пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
В обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, позивач зазначає про необхідність формування або уточнення висновку Верховного Суду щодо застосування частин шостої - восьмої статті 24 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" у взаємозв`язку зі статтями 3, 13, 203 і 215 Цивільного кодексу України у ситуації, коли колишній учасник товариства до виплати коштів прямо оспорив розмір визначеної боржником вартості частки, отримав часткове виконання, але не погодився з ним як із повним розрахунком, а боржник після цього відчужив основний актив на користь пов`язаної особи. Скаржник вважає, що правові питання, які мають значення для єдності практики, формулюються так:
- чи має колишній учасник товариства, який письмово не погодився з односторонньо визначеною товариством вартістю частки та отримав лише часткове виконання, статус кредитора для позаконкурсного оспорення подальшого правочину боржника з відчуження основного активу до моменту судового підтвердження розміру невиплаченої частини?;
- чи може суд відмовити у визнанні оплатного договору фраудаторним лише з мотиву недоведеності остаточного розміру грошового зобов`язання, якщо встановлені об`єктивні індикатори виведення основного активу боржника - пов`язаність сторін, близькість у часі до претензії кредитора, неринкова ціна та збереження економічного контролю?
Колегія суддів не погоджується із такими аргументами позивача з огляду на таке.
Згідно із частиною п`ятою статті 24 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" учасник вважається таким, що вийшов з товариства, з дня державної реєстрації його виходу. Вихід учасника з товариства, внаслідок якого у товаристві не залишиться жодного учасника, забороняється.
Не пізніше 30 днів з дня, коли товариство дізналося чи мало дізнатися про вихід учасника, воно зобов`язане повідомити такому колишньому учаснику вартість його частки, надати обґрунтований розрахунок та копії документів, необхідних для розрахунку. Вартість частки учасника визначається станом на день, що передував дню подання учасником відповідної заяви у порядку, передбаченому Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" (частина шоста статті 24 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю").
Товариство зобов`язане протягом одного року з дня, коли воно дізналося чи мало дізнатися про вихід учасника, виплатити такому колишньому учаснику вартість його частки. Статутом товариства, що діє на момент виходу учасника, може встановлюватися інший строк для здійснення такої виплати (частина сьома статті 24 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю").
Вартість частки учасника визначається виходячи з ринкової вартості сукупності всіх часток учасників товариства пропорційно до розміру частки такого учасника (частина восьма статті 24 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю").
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 08.12.2021 позивач звернувся до відповідача-1 із нотаріально завіреною заявою про вихід зі складу засновників товариства.
10.12.2021 нотаріусом було внесено запис до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців щодо виходу ОСОБА_1 зі складу учасників відповідача-1.
В подальшому відповідач-1 направив позивачеві звіт про оцінку майнових прав № 34/12/2021, станом на 07.12.2021, у якому вказано, що ринкова вартість об`єкта оцінки - корпоративних прав (частки розміром 33,0% у статутному капіталі) відповідача-1, що належала позивачу, була оцінена в розмірі 697 000,00 грн. Крім того, відповідачем-1 було надіслано позивачеві копії документів фінансової звітності, які були використані при оцінці ринкової вартості корпоративних прав.
Листом від 21.11.2022 позивач повідомив відповідачу-1 банківські реквізити для перерахування грошових коштів та зазначив, що не згоден з визначеною сумою у розмірі 697 000,00 грн та має намір звернутися до господарського суду з відповідною позовною заявою.
05.12.2022 відповідачем-1 було перераховано позивачеві вартість частки в розмірі 697 000,00 грн на банківський рахунок, який був вказаний позивачем в його листі.
Суд звертає увагу на правову позицію, викладену у постановах Верховного Суду від 05.02.2025 у справі №924/750/20 та від 25.01.2024 у справі № 914/1693/18, про те, що вартість частини майна товариства, що підлягає виплаті, повинна відповідати вартості активів товариства за вирахуванням вартості його зобов`язань (тобто вартості чистих активів), пропорційній до частки учасника в статутному капіталі товариства.
У частині третій статті 2 ГПК України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно з частинами першою, третьою статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Пункт 5 частини третьої статті 162 ГПК України покладає саме на позивача обов`язок у позовній заяві викласти обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги, зазначити докази, що підтверджують вказані обставини, а також вказати правові підстави позову.
Судами попередніх інстанцій зазначено, що заявляючи до стягнення 726 119,46 грн невиплаченої частини вартості частки, повинен був довести належними та допустимими доказами не лише факт незгоди з проведеним товариством розрахунком, а й дійсну вартість своєї частки та розмір невиконаного товариством грошового зобов`язання.
Водночас, як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, позивачем не надано висновку експерта або іншого належного доказу щодо вартості чистих активів відповідача-1 станом на дату виходу, не доведено розміру усіх активів і зобов`язань товариства та не обґрунтовано заявлену до стягнення суму через відповідний розрахунок дійсної вартості корпоративних прав.
При цьому, судами зазначено, що позивач, посилаючись на недостовірність звіту про оцінку майнових прав № 34/12/2021 від 07.12.2021, згідно із яким ринкова вартість об`єкту оцінки корпоративних прав (частки розміром 33,0% у статутному капіталі) відповідача-1, що належала позивачу, становить 697 000,00 грн, не зазначає, в чому саме полягають порушення з боку оцінювача при його виконанні.
Натомість, за аргументами судів, висновок експерта № 5709, наданий за результатами проведення судової оціночно-будівельної експертизи, стосується визначення ринкової вартості дослідженого окремого об`єкта нерухомого майна, однак не підтверджує дійсної вартості частки позивача у статутному капіталі товариства, яка відповідно до статті 24 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" визначається виходячи з вартості чистих активів товариства, а тому сам по собі не є достатнім для висновку про доведеність заявленої до стягнення суми 726 119,46 грн.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується із висновком судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні вимоги про стягнення реальної невиплаченої вартості частки, оскільки позивач не довів обставин неналежного виконання відповідачем зобов`язань з виплати позивачу вартості його частки в статутному капіталі товариства.
Щодо аргументів позивача про те, що оспорюваний договір купівлі-продажу є фраудаторним, колегія суддів зазначає наступне.
Статтею 11 ЦК України передбачено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, зокрема з договорів та інших правочинів.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Відповідно до положень статті 16 ЦК України, визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів.
Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, у момент учинення якого сторонами (стороною) не було додержано вимог, установлених частинами першою - третьою, п`ятою, шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).
Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частини друга, третя статті 13 ЦК України).
Приватноправовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили.
Зловживання правом і використання приватноправового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:
- особа (особи) "використала / використали право на зло";
- наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки є певним станом, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів / умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах із цими особами, які "потерпають" від зловживання нею правом, або не перебувати);
- враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).
Фраудаторні правочини у цивілістичній доктрині - це правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов`язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору.
У ЦК України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах.
Учинення власником майна правочину на шкоду своїм кредиторам може полягати як у виведенні майна боржника власником на третіх осіб, так і у створенні преференцій у задоволенні вимог певного кредитора на шкоду іншим кредиторам боржника, внаслідок чого виникає ризик незадоволення вимог інших кредиторів.
У разі невідповідності фраудаторного правочину загальним принципам цивільного права та його вчинення з виходом за межі цивільних прав суди можуть визначити юридичну кваліфікацію такого правочину із застосуванням загальних положень ЦК України.
Як наслідок, може бути визнаний недійсним договір, спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).
Договір, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторний договір), може бути як оплатним, так і безоплатним. Він може бути як одностороннім, так і багатостороннім за складом учасників, які об`єднуються спільною метою щодо вчинення юридично значимих дій.
Застосування конструкції фраудаторності при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дають змогу кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент (контрагенти), з яким (якими) боржник учиняє оспорюваний договір; ціна договору (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни договору контрагентом боржника; дотримання процедури (черговості) при виконанні зобов`язань, якщо така процедура визначена законом імперативно.
Однак у силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній. Отже, остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд в кожній конкретній справі, виходячи із встановлених обставин.
Оспорити такий правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була його стороною. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою своїх прав. Оскільки за захистом своїх невизнаних, оспорених або порушених прав має насамперед звертатися особа, чиї права не визнаються, оспорюються або порушуються. У цьому випадку такою особою, безумовно, є кредитор - стягувач у виконавчому провадженні.
У разі звернення до суду з позовом про визнання недійсним договору третьою особою (не сторони договору) з метою захисту прав та інтересів кредитора вимога про визнання недійсним фраудаторного правочину є належним та ефективним способом захисту, оскільки кредитор зазвичай зацікавлений у поверненні йому грошових коштів, а не майна, яке в подальшому слід буде відчужувати для отримання цих коштів.
Водночас слід враховувати, що презумпція правомірності правочину може бути спростована тільки вагомими доказами, які у своїй сукупності засвідчують шкідливість вчиненого правочину, вживання права на зло.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач, який не є стороною оспорюваного договору, не довів того, що він є кредитором відповідачів. Відповідно позивач не довів, що такий правочин вчинений на шкоду кредитору.
Також судами встановлено, що купівля-продаж нерухомого майна відбулася за ринковою вартістю відповідно до звіту про оцінку майна №00-230829-007 від 29.08.202З та відповідно вартість нерухомості у встановлений договором строк була перерахована покупцем продавцю, і договір купівлі-продажу укладено з метою здійснення господарської діяльності.
Отже, враховуючи наведене та встановлені судами попередніх інстанцій обставини, колегія суддів погоджується із висновками судів про недоведеність позивачем фраудаторності спірного правочину та відповідно про відсутність підстав для визнання його недійсним.
Разом з тим, зі змісту пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики, шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц зазначила, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України скаржник повинен обґрунтувати, в чому саме полягає неправильне застосування норми матеріального права чи порушення норми процесуального права, щодо якої відсутній висновок Верховного Суду (у чому саме полягає помилка судів попередніх інстанцій при застосуванні відповідних норм права та як саме ці норми права судами було застосовано неправильно).
При цьому, формування правового висновку не може ставитися в пряму залежність від обставин конкретної справи та зібраних у ній доказів і здійснюватися поза визначеними Господарським процесуальним кодексом України межами розгляду справи судом касаційної інстанції.
Надаючи оцінку доводам касаційної скарги щодо підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої у пункті 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, суд касаційної інстанції вважає за необхідне зауважити, що касаційна скарга не містить відповідних доводів щодо необхідності формування висновку щодо застосування наведених скаржником норм права у подібних правовідносинах, а лише зводиться до викладення такого висновку у тому формулюванні, як це необхідно скаржнику в межах конкретної справи, та надання іншої оцінки доказам, на підставі яких суди першої та апеляційної інстанцій встановили фактичні обставини справи, що стали підставою для відмови у задоволенні, переоцінка яких виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України.
Таким чином, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних рішення та постанови із зазначеної підстави.
Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України
Згідно із пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.
Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.
За змістом пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.
Однак, підстави касаційного оскарження рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, передбачені пунктами 1, 3 частини другої статті 287 ГПК України, наведені скаржником у касаційній скарзі, у цьому випадку, не отримали підтвердження, після відкриття касаційного провадження, у зв`язку із чим такі доводи як неналежне дослідження зібраних у справі доказів відхиляються судом касаційної інстанції.
6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними (пункт 5 частини першої статті 296 ГПК України).
Пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.
Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (стаття 309 ГПК України).
З огляду на наведене, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі № 922/1/25 за касаційною скаргою Фізичної особи ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Харківської області від 20.04.2026 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 24.06.2026 з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, та залишення касаційної скарги в частині оскарження рішення Господарського суду Харківської області від 20.04.2026 та постанови Східного апеляційного господарського суду від 24.06.2026 у справі № 922/1/25 з підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 3, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції без змін через відсутність передбачених процесуальним законом підстав для їх скасування.
7. Судові витрати
З огляду на те, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, згідно із статтею 129 ГПК України, витрати зі сплати судового збору покладаються на заявника касаційної скарги.
Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
УХВАЛИВ :
1. Касаційне провадження у справі № 922/1/25 за касаційною скаргою Фізичної особи ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Харківської області від 20.04.2026 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 24.06.2026 з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.
2. Касаційну скаргу Фізичної особи ОСОБА_1 в частині оскарження рішення Господарського суду Харківської області від 20.04.2026 та постанови Східного апеляційного господарського суду від 24.06.2026 у справі № 922/1/25 з підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 3, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення.
3. Рішення Господарського суду Харківської області від 20.04.2026 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 24.06.2026 у справі № 922/1/25 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуюча І. Кондратова
Судді О. Баранець
Г. Вронська