Ухвала
19 жовтня 2026 року
м. Київ
справа № 757/46097/25-ц
провадження № 61-13167ск26
Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Крат В. І. розглянув касаційну скаргу Головного управління Державної податкової служби у Запорізькій області на рішення Печерського районного суду м. Києва від 02 грудня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 липня 2026 року у справі за заявою Головного управління Державної податкової служби у Запорізькій області про розкриття акціонерним товариством Комерційний банк «Приватбанк» інформації, яка містить банківську таємницю, щодо фізичної особи ОСОБА_1 ,
ВСТАНОВИВ:
У вересні 2025 року Головне управління Державної податкової служби у Запорізькій області (далі - ГУ ДПС у Запорізькій області) звернулося з заявою про розкриття інформації, що містить банківську таємницю.
Заява мотивована тим, що Головним управлінням ДПС у Запорізькій області 30 вересня 2024 року отримано відомості від державного реєстратора про припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 .
Відповідно до пункту 11.18 розділу XI Порядку №1588 підставою для зняття з обліку є такі відомості, однак після припинення діяльності особа продовжує обліковуватись як платник податків. Аналогічно, згідно пункту 8 розділу IV Порядку №1162 зняття з обліку платника єдиного внеску здійснюється після проведення перевірки, остаточного розрахунку та закриття інтегрованих карток.
На підставі пунктів 20.1.4, 75.1, 78.1.7 ПК України наказом ГУ ДПС від 30 січня 2025 року №180-п призначено документальну позапланову виїзну перевірку у зв`язку із припиненням підприємницької діяльності. Відповідно до підпункту 78.1.7 ПК України вказана перевірка є обов`язковою у разі припинення діяльності ФОП.
Разом з тим, у період з 30 січня 2025 року по 05 лютого 2025 року встановити місцезнаходження платника за податковою адресою не вдалося, що підтверджується складеними актами про відсутність. На підставі підпункту 1.4.5 наказу ДПС №470 складено акт від 05 лютого 2025 року №315 про неможливість проведення перевірки.
З метою встановлення місцезнаходження особи та отримання інформації ГУ ДПС зверталося до органів Національної поліції, АТ КБ «ПриватБанк» та Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради, однак отримало відмови або інформацію про відсутність даних щодо місця проживання платника. При цьому, платник, всупереч підпункту 16.1.11 ПК України, не повідомив про зміну місця проживання.
У зв`язку із неможливістю проведення перевірки та отримання необхідної інформації, виникла необхідність звернення до суду для отримання дозволу на розкриття банківської таємниці щодо рахунку НОМЕР_1 , відкритого 22 листопада 2023 року, з метою встановлення обсягів та руху коштів за період до припинення діяльності (30 вересня 2024 року).
Ураховуючи викладене, ГУ ДПС у Запорізькій області просить зобов`язати АТ КБ «Приватбанк» надати до Головного управління ДПС у Запорізькій області інформацію в паперовому або електронному вигляді про обсяг та рух коштів по рахунку ПП ФО ОСОБА_1 , № НОМЕР_1 (дата відкриття 22 листопада 2023 року), за період з 22 листопада 2023 року по 30 вересня 2024 року, в розрізі контрагентів з наданням дати проведення операцій, суми платежів, призначення платежів, найменування, кодів ЄДРПОУ.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 02 грудня 2025 року у задоволенні заяви ГУ ДПС у Запорізькій області відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивованt тим, що:
Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції вказав, що заява представника ГУ ДПС у Запорізькій області не містить належного обґрунтування необхідності розкриття інформації, що становить банківську таємницю, не підтверджена належними та допустимими доказами, а також подана з порушенням вимог статей 81, 348 ЦПК України. Також судом зазначено, що заявником не доведено дотримання вимог статей 78 та 42 ПК України, зокрема, відсутні будь-які докази вручення платнику податків копії наказу про проведення документальної позапланової перевірки. Суд зробив висновок, що відсутність у матеріалах справи доказів повідомлення платника, визначення меж розкриття запитуваної інформації, її мети та зв`язку із предметом перевірки свідчить про безпідставність такого звернення.
Постановою Київського апеляційного суду від 06 липня 2026 року апеляційну скаргу ГУ ДПС у Запорізькій області залишено без задоволення. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 грудня 2025 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
само по собі неподання в установлений строк податкової декларації або їх розрахунків, необхідність перевірки достовірності, повноти нарахування та сплати усіх передбачених ПК України податків та зборів, а також дотримання валютного та іншого законодавства тощо є підставою для ініціювання органами державної податкової служби перевірок згідно з процедурою, визначеною главою 8 ПК України. В цьому випадку розкриття банківської таємниці можливе в разі доведення органом державної податкової служби обставин, за яких перевірки є неможливими або є інша об`єктивна потреба в розкритті такої таємниці. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 761/43384/16-ц;
заявником здійснювалися виходи за податковою адресою платника податків, за результатами яких складено відповідні акти про відсутність останнього. Водночас сам по собі факт складання таких актів не є належним підтвердженням виконання вимог пунктів 42.2, 42.4 статті 42 Податкового кодексу України щодо належного вручення платнику податків копії наказу про проведення перевірки;
посилання скаржника на факт не встановлення місцезнаходження платника податків відхиляються апеляційним судом, оскільки цитованим вище пунктом 42.5 статті 45 ПК України унормовано передбачено порядок направлення та вручення наказу про проведення перевірки, у тому числі у зв`язку із незнаходженням фактичного місця розташування (місцезнаходження) платника податків. Проте матеріали справи не містять доказів направлення або вручення платнику податків копії наказу від 30 січня 2025 року №180-п рекомендованим листом з повідомленням про вручення чи іншим способом, визначеним податковим законодавством;
доводи апеляційної скарги про те, що неможливість вручення платнику податків копії наказу про проведення перевірки обумовлена його відсутністю за податковою адресою та, відповідно, може свідчити про порушення вимог податкового законодавства, також не заслуговують на увагу. Положеннями статті 42 Податкового кодексу України передбачено альтернативні способи вручення документів платнику податків, зокрема особисто або шляхом направлення рекомендованим поштовим відправленням із повідомленням про вручення. Водночас така альтернативність способів вручення не означає, що у разі неможливості реалізації одного із них контролюючий орган звільняється від обов`язку забезпечити належне застосування іншого способу, передбаченого законом. Як убачається з матеріалів справи, заявником зафіксовано відсутність платника податків за податковою адресою, що об`єктивно унеможливлювало особисте вручення відповідних документів. Однак належних та допустимих доказів направлення саме копії наказу про проведення перевірки від 30 січня 2025 року №180-п рекомендованим листом із повідомленням про вручення, як того вимагають положення пункту 42.2 статті 42 Податкового кодексу України, матеріали справи не містять. Саме по собі направлення інших документів чи складення актів про відсутність платника податків не може вважатися належним виконанням обов`язку щодо повідомлення платника податків про проведення перевірки у спосіб, визначений законом. Отже, колегія суддів погодилась з висновком суду першої інстанції про те, що заявником не доведено дотримання встановленої законом процедури повідомлення платника податків, що є необхідною передумовою правомірності проведення документальної позапланової перевірки;
апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що підставою для проведення перевірки є сам факт припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем. Відповідно до підпункту 78.1.7 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України обставина припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем є підставою для призначення документальної позапланової перевірки. Разом з тим, сама наявність підстав для призначення перевірки не звільняє контролюючий орган від обов`язку дотримання встановленої законом процедури її проведення, зокрема щодо належного повідомлення платника податків та вручення відповідних документів. Посилання скаржника на вжиття заходів щодо встановлення місцезнаходження платника податків, направлення запитів до органів поліції, органів реєстрації та банківських установ саме по собі не свідчить про наявність правових підстав для розкриття банківської таємниці. Колегія суддів погодилась з висновками суду першої інстанції, що розкриття банківської таємниці є винятковим заходом втручання у сферу охоронюваних законом прав особи, який може бути застосований лише за умови належного обґрунтування його необхідності та доведення неможливості досягнення мети іншим способом. У поданій заяві та матеріалах справи заявником не доведено, що отримання інформації про рух коштів по рахунку є єдиним можливим та необхідним засобом для досягнення цілей податкового контролю, а також не обґрунтовано зв`язок запитуваної інформації із конкретними обставинами, які підлягають встановленню під час перевірки. Крім того, заявником не конкретизовано межі необхідного втручання, зокрема не наведено належного обґрунтування необхідності отримання повної інформації про всі операції за рахунком у розрізі контрагентів, що свідчить про надмірність заявлених вимог.
Не погоджуючись із указаними рішеннями ГУ ДПС у Запорізькій областідекілька разів подавало касаційні скарги.
Ухвалою Верховного Суду від 27 серпня 2026 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/139634581) касаційну скаргу ГУ ДПС у Запорізькій області на рішення Печерського районного суду м. Києва від 02 грудня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 липня 2026 року повернуто у зв`язку із тим, що у касаційній скарзі не викладені передбачені чинним ЦПК України підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядкую
Ухвалою Верховного Суду від 06 жовтня 2026 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/140452202) касаційну скаргу ГУ ДПС у Запорізькій області на рішення Печерського районного суду м. Києва від 02 грудня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 липня 2026 року повернуто у зв`язку із тим, що заявником при зверненні вдруге до Верховного Суду із касаційною скаргою на ті самі судові рішення не було усунено обставини, які стали підставою для повернення попередньо поданої касаційної скарги ухвалою Верховного Суду від 27 серпня 2026 року (провадження № 61-10538ск26), вдруге подана та оформлена в аналогічний спосіб касаційна скарга у цій справі також підлягає поверненню особі, яка її подала.
14 жовтня 2026 року ГУ ДПС у Запорізькій області через підсистему Електронний суд подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду м. Києва від 02 грудня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 липня 2026 року, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції і ухвали нове рішення, яким задовольнити заяву.
ГУ ДПС у Запорізькій області зазначає, що касаційна скарга подається на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки на даний час відсутні висновки Верховного Суду щодо застосування п. 42.2 ст.42 ПК України та п. 78.4 ст. 78 ПК України щодо права порядку вручення контролюючим органом платнику податків наказу про проведення позапланової документальної виїзної перевірки. Окрім цього, ГУ ДПС у Запорізькій області посилається також на пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України та вказує, що судами попередніх інстанцій при винесенні оскаржуваних судових рішень не було враховано висновки Верховного Суду викладені у постановах від 03 квітня 2019 року по справі № 761/43384/16-ц та від 22 вересня 2025 року у справі № 757/3576/24-ц.
Касаційна скарга підлягає поверненню з таких мотивів.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
У пункті 5 частини другої статті 392 ЦПК України передбачено, що у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав). У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Касаційний суд вже вказував, що у разі касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, у касаційній скарзі обґрунтування неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права має обов`язково вказуватися у взаємозв`язку із посиланням на відповідний пункт частини другої статті 389 ЦПК України як на підставу для касаційного оскарження судового рішення (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 серпня 2021 року в справі № 759/4747/16-ц (провадження № 61-4673св20)).
Аналіз пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України свідчить, що ця норма процесуального закону спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору. При касаційному оскарженні судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, крім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема, конкретизацію змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи (див. подібний висновок в пункті 132 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 березня 2023 року в справі № 522/22473/15-ц (провадження № 12-13гс22)).
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України заявник повинен чітко вказати, яку саме норму матеріального чи процесуального права суди попередніх інстанцій застосували неправильно, а також обґрунтувати необхідність застосування такої правової норми для вирішення спору, у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права, та як, на думку заявника, відповідна норма повинна застосовуватися.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
Про повернення касаційної скарги постановляється ухвала (частина шоста статті 393 ЦПК України).
Аналіз касаційної скарги свідчить, що ГУ ДПС у Запорізькій області не обґрунтовує передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України підстав касаційного оскарження судового рішення.
Формальна вказівка на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах) не свідчить про обґрунтування особою, яка подала касаційну скаргу, підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України. Зазначення в уточненій касаційній скарзі про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування п. 42.2 ст.42 ПК України та п. 78.4 ст. 78 ПК України щодо права порядку вручення контролюючим органом платнику податків наказу про проведення позапланової документальної виїзної перевірки необґрунтоване, оскільки ГУ ДПС у Запорізькій області не обґрунтовано неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права та власне необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи, а тому не є виконанням вимог процесуального закону (пункт 5 частини другої статті 392 ЦПК України).
Формальне посилання в уточненій касаційній скарзі на постанови Верховного Суду від 03 квітня 2019 року по справі № 761/43384/16-ц та від 22 вересня 2025 року у справі № 757/3576/24-ц не є обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Оскільки ГУ ДПС у Запорізькій області жодним чином не обґрунтовує, яку саме норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в указаних у касаційній скарзі постановах Верховного Суду, застосував суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, не вказує, які саме висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах (та якої саме) у них викладено та які не застосував суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, не обґрунтовує неправильне застосування судами норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Указане не свідчить про обґрунтування особою, яка подала касаційну скаргу, підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України та не є виконанням вимог процесуального закону (пункт 5 частини другої статті 392 ЦПК України).
Тому ГУ ДПС у Запорізькій області не виконано вимог ЦПК України при поданні касаційної скарги щодо наведення підстав касаційного оскарження судових рішень, і згідно пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України, касаційна скарга підлягає поверненню.
Керуючись статтями 260, 389, 392, 393 ЦПК України,
УХВАЛИВ:
Касаційну скаргу Головного управління Державної податкової служби у Запорізькій області на рішення Печерського районного суду м. Києва від 02 грудня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 липня 2026 року повернути.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя В. І. Крат