ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19.10.2026 року м. Дніпро Справа № 904/3266/26
Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Кощеєва І.М. (доповідач)
суддів: Чередка А.Є., Мороза В.Ф.
розглянувши в порядку письмового провадження
без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу
Приватного акціонерного товариства "Північний гірничо-збагачувальний комбінат"
на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 04.09.2026р. (суддя Валсильєв О.Ю., м. Дніпро, повний текст рішення складено 04.09.2026р.) у справі
за позовом Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Придніпровська залізниця", м. Дніпро
до Приватного акціонерного товариства "Північний гірничо-збагачувальний комбінат", м. Кривий Ріг
про стягнення 12 685,75грн.
ВСТАНОВИВ:
1. Короткий зміст позовних вимог
АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Придніпровська залізниця" звернулось до господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ПрАТ "Північний гірничо-збагачувальний комбінат" про стягнення 12 685,75 грн. (в т.ч.: 9 553,82грн. - інфляційних витрат та 3 131,93грн. - 3% річних).
Позовні вимоги обґрунтовані посиланням на прострочення відповідачем оплати послуг, наданих позивачем за договором № 45-00191023/2020-0001 "Про надання послуг з організації перевезення вантажів залізничним транспортом" від 01.07.20р.
2. Короткий зміст оскаржуваного судового рішення у справі
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 29.06.2026р. позов задоволено повністю.
Стягнуто з Приватного акціонерного товариства "Північний гірничо-збагачувальний комбінат" на користь Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Придніпровська залізниця" 9 553,82 грн. - інфляційних втрат, 3 131,93 грн. - 3% річних та 2662,40 грн. - витрат на сплату судового збору.
3. Короткий зміст вимог апеляційної скарги
Не погодившись з вказаним рішенням, через систему "Електронний суд", Приватне акціонерне товариство "Північний гірничо-збагачувальний комбінат" звернулось до суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати і ухвалити нове рішення, про відмову у задоволенні позовних вимог.
4. Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
Скаржник зазначає, що інфляційні втрати та три проценти річних за своєю правовою природою є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання.
Водночас, на переконання апелянта, спірне грошове зобов`язання виникло у зв`язку з перевезенням вантажів залізничним транспортом, а тому до відповідних правовідносин підлягають застосуванню спеціальні норми транспортного законодавства.
Посилаючись на статті 908, 920 ЦК України та статтю 105 Статуту залізниць України, відповідач зазначає, що учасники відносин з перевезення несуть матеріальну відповідальність лише у межах і розмірах, установлених Статутом залізниць України та окремими договорами.
Апелянт також посилається на частину п`яту статті 114 Статуту залізниць України, відповідно до якої витрати і збитки, не передбачені договором перевезення і Статутом, не підлягають відшкодуванню.
На обґрунтування своєї позиції скаржник посилається на пункт 2.14 роз`яснень Президії Вищого господарського суду України від 29.05.2002 №04-5/601 "Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею", згідно з яким понад установлені граничні межі відповідальності перевізника за договором перевезення із залізниці не підлягають стягненню інфляційні втрати, річні проценти та інші збитки.
За твердженням відповідача, з огляду на конституційний принцип рівності учасників господарських відносин такий підхід має застосовуватися не лише до залізниці, але й до вантажовідправників та вантажоодержувачів.
На думку скаржника, протилежний підхід ставив би АТ "Українська залізниця" у привілейоване становище порівняно з іншими учасниками договору перевезення.
У зв`язку з цим апелянт вважає, що застосування до нього відповідальності, передбаченої частиною другою статті 625 ЦК України, суперечить статтям 908, 920 ЦК України та статті 105 Статуту залізниць України.
5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Придніпровська залізниця" подало відзив на апеляційну скаргу, згідно з яким заперечує проти апеляційної скарги Приватного акціонерного товариства "Північний гірничо-збагачувальний комбінат", вважає її необґрунтованою та просить рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 04.09.2026 р. у справі № 904/3266/26 залишити без змін.
6. Рух справи в суді апеляційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22.09.2026р. для розгляду справи визначена колегія суддів у складі: головуючого судді - Кощеєв І.М. (доповідач), судді - Чередко А.Є., Мороз В.Ф..
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 24.09.2026р. відкрито апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою Приватного акціонерного товариства "Північний гірничо-збагачувальний комбінат" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 04.09.2026р., для розгляду у порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи; витребувано у Господарського суду Дніпропетровської області матеріали справи/копії матеріалів справи № 904/3266/26.
30.09.2026р. матеріали справи №904/3266/26 надійшли до Центрального апеляційного господарського суду.
7. Встановлені судом обставини справи
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 11.09.2025 у справі №904/2720/25, залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду, з Приватного акціонерного товариства "Північний гірничо-збагачувальний комбінат" на користь Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Придніпровська залізниця" стягнуто 92 793,24 грн, з яких 87 954,12 грн плати за користування вагонами та 4 839,12 грн збору за зберігання вантажу.
Під час розгляду справи №904/2720/25 судом установлено, що у січні-лютому 2025 року на адресу ПрАТ "Північний ГЗК" прибували вагони, які своєчасно не забиралися вантажоодержувачем на під`їзну колію, у зв`язку із чим залізницею складено відповідні акти загальної форми ГУ-23 та нараховано плату за користування вагонами за відомостями форми ГУ-46 у розмірі 87 954,12 грн і збір за зберігання вантажу за накопичувальними картками форми ФДУ-92 у розмірі 4 839,12 грн. Оскільки ПрАТ "Північний ГЗК" зазначені суми добровільно не сплатило, вони були стягнуті в судовому порядку.
Присуджену рішенням суду у справі №904/2720/25 заборгованість відповідач фактично сплатив 26.03.2026.
Посилаючись на те, що наявність судового рішення про стягнення заборгованості не припинила грошового зобов`язання відповідача, а його належне виконання відбулося лише 26.03.2026, АТ "Українська залізниця" звернулося до суду з цим позовом про застосування передбачених частиною другою статті 625 ЦК України наслідків прострочення виконання грошового зобов`язання та стягнення з ПрАТ "Північний ГЗК" 12 685,75 грн, з яких 9 553,82 грн інфляційних втрат та 3 131,93 грн трьох процентів річних.
Позивач виходить із того, що обов`язок відповідача зі сплати плати за користування вагонами та збору за зберігання вантажу є грошовим зобов`язанням, а тому його несвоєчасне виконання тягне передбачені частиною другою статті 625 ЦК України правові наслідки незалежно від того, що розмір основної заборгованості попередньо встановлений судовим рішенням.
ПрАТ "Північний ГЗК", заперечуючи проти позову, натомість вважає, що спірне зобов`язання виникло з правовідносин перевезення вантажів залізничним транспортом, відповідальність учасників яких спеціально врегульована Статутом залізниць України, а тому передбачені частиною другою статті 625 ЦК України інфляційні втрати та три проценти річних до цих правовідносин застосуванню не підлягають.
Отже, спір у цій справі виник щодо наявності правових підстав для застосування частини другої статті 625 ЦК України до простроченого ПрАТ "Північний ГЗК" грошового зобов`язання зі сплати 87 954,12 грн плати за користування вагонами та 4 839,12 грн збору за зберігання вантажу, наявність і розмір якого встановлені судовим рішенням у справі №904/2720/25, а фактичне виконання відбулося лише 26.03.2026.
За наслідками розгляду позову господарським судом прийнято оскаржуване рішення у даній справі.
Суд першої інстанції встановив, що рішенням Господарського суду Дніпропетровської області у справі №904/2720/25, залишеним без змін постановою суду апеляційної інстанції, з ПрАТ "Північний гірничо-збагачувальний комбінат" на користь АТ "Українська залізниця" стягнуто 87 954,12 грн. плати за користування вагонами та 4 839,12 грн збору за зберігання вантажу.
Зазначеним рішенням встановлено, що у січні-лютому 2025 року АТ "Українська залізниця" надало відповідачу відповідні послуги, вартість яких останнім своєчасно не сплачено.
Заборгованість, стягнута за рішенням у справі №904/2720/25, фактично сплачена відповідачем 26.03.2026.
Виходячи з того, що прийняття судового рішення про стягнення заборгованості саме по собі не припиняє відповідного грошового зобов`язання, суд першої інстанції дійшов висновку про правомірність нарахування позивачем передбачених статтею 625 ЦК України інфляційних втрат та трьох процентів річних за період прострочення до фактичного виконання грошового зобов`язання. ріш
8. Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду першої інстанції
Відповідно до ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч. 1). Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. 2). Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (ч. 3). Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4).
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідно до статті 269 ГПК України, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення, з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона зобов`язана вчинити на користь другої сторони певну дію, зокрема сплатити гроші, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
За приписами статей 525, 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.
Згідно зі статтею 599 ЦК України, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Відповідно до частини першої статті 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, установлений договором або законом.
Частиною другою статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Передбачені цією нормою інфляційні втрати та три проценти річних входять до складу грошового зобов`язання та є способом захисту майнового права кредитора, спрямованим на компенсацію втрат від знецінення грошових коштів та компенсацію за користування боржником коштами, належними кредитору.
Верховний Суд послідовно виходить із того, що прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити кредитору певну грошову суму, однак своєчасно цього не робить, становить користування чужими грошовими коштами. Такий підхід, зокрема, підтверджений і в актуальній практиці Верховного Суду.
У цій справі наявність у відповідача грошового зобов`язання перед позивачем та факт його несвоєчасного виконання повторному доказуванню не підлягають.
Рішенням у справі №904/2720/25 установлено обов`язок ПрАТ "Північний гірничо-збагачувальний комбінат" сплатити АТ "Українська залізниця" 87 954,12 грн плати за користування вагонами та 4 839,12 грн збору за зберігання вантажу.
Відповідач виконав це грошове зобов`язання лише 26.03.2026.
Отже, у період між настанням строку виконання відповідного грошового зобов`язання та фактичною сплатою коштів відповідач перебував у простроченні.
Прийняття судового рішення про стягнення основної заборгованості не припиняє грошового зобов`язання боржника та не звільняє його від передбачених законом наслідків прострочення.
Відповідне зобов`язання припиняється його належним фактичним виконанням, якщо інше не випливає із закону або характеру правовідносин.
Тому, суд першої інстанції правильно виходив із можливості застосування до спірних відносин частини другої статті 625 ЦК України.
Основним доводом апеляційної скарги є твердження про те, що приписи Статуту залізниць України як спеціального нормативного акта виключають застосування частини другої статті 625 ЦК України.
Колегія суддів відхиляє цей довід.
Відповідно до статті 908 ЦК України умови перевезення вантажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень установлюються договором, якщо інше не встановлено ЦК України, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами.
Статтею 920 ЦК України передбачено, що у разі порушення зобов`язань, які випливають із договору перевезення, сторони несуть відповідальність, установлену за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено ЦК України, іншими законами, транспортними кодексами (статутами).
Відповідно до статті 105 Статуту залізниць України залізниці, вантажовідправники, вантажоодержувачі та інші визначені цією нормою особи несуть матеріальну відповідальність за перевезення у межах і розмірах, передбачених Статутом та окремими договорами.
Разом із тим, наведені норми не містять положень, які звільняють вантажоодержувача від установленого частиною другою статті 625 ЦК України обов`язку компенсувати наслідки прострочення самостійного грошового зобов`язання.
У цьому спорі предметом позову не є стягнення з відповідача збитків, штрафу, пені чи іншої спеціальної санкції за неналежне виконання самого перевезення.
Предметом спору є наслідки несвоєчасної сплати вже належних АТ "Українська залізниця" грошових коштів - плати за користування вагонами та збору за зберігання вантажу.
Тому, саме походження грошового зобов`язання з правовідносин, пов`язаних із залізничним перевезенням, не змінює його грошового характеру та не усуває дії загальних положень статті 625 ЦК України за відсутності спеціальної норми, яка прямо встановлювала б інше.
Показовим у цьому аспекті є те, що Верховний Суд у справі №921/243/17-г/13, досліджуючи правовідносини щодо додаткових залізничних зборів та застосовуючи, серед іншого, положення Статуту залізниць і Правил користування вагонами, погодився зі стягненням трьох процентів річних на підставі статті 625 ЦК України після настання строку виконання відповідного грошового обов`язку.
Отже, саме по собі спеціальне регулювання залізничних правовідносин не виключає застосування статті 625 ЦК України до простроченого грошового зобов`язання.
Колегія суддів відхиляє також посилання скаржника на положення статті 114 Статуту залізниць України.
Відповідна норма регулює межі відповідальності залізниці за незбереження вантажу та пов`язані з цим витрати і збитки.
Натомість, предметом цієї справи не є відшкодування збитків, завданих втратою, нестачею, псуванням чи пошкодженням вантажу.
Більше того, інфляційні втрати та три проценти річних за статтею 625 ЦК України не є "витратами і збитками" у розумінні зазначеної норми Статуту.
Тому, частина п`ята статті 114 Статуту залізниць України не є спеціальною нормою, яка виключає застосування частини другої статті 625 ЦК України до спірного грошового зобов`язання.
Не приймає колегія суддів і посилання апелянта на пункт 2.14 роз`яснень Президії Вищого господарського суду України від 29.05.2002 №04-5/601.
Насамперед такі роз`яснення не є нормою закону та не можуть змінювати або звужувати зміст положень статті 625 ЦК України.
Крім того, апелянт фактично поширює правовий підхід, сформульований щодо меж відповідальності перевізника, на інше за своєю правовою природою грошове зобов`язання вантажоодержувача.
Таке тлумачення не ґрунтується на змісті відповідних норм.
Наявність спеціально встановлених законом меж відповідальності перевізника за певне порушення договору перевезення не означає автоматичного існування тотожного обмеження щодо наслідків прострочення вантажоодержувачем власного грошового зобов`язання.
Апелянт також посилається на постанову Верховного Суду від 30.08.2019 у справі №910/15119/18.
Проте, обставини та предмет спору у зазначеній справі не є подібними до правовідносин, що розглядаються.
Як убачається із подальшої практики Верховного Суду, предметом позову у справі №910/15119/18 було стягнення з перевізника збитків у зв`язку з порушенням зобов`язання зі своєчасної доставки вантажів.
Тобто, Верховний Суд вирішував питання щодо меж відповідальності самої залізниці як перевізника за неналежне виконання транспортного зобов`язання.
У цій же справі, АТ "Українська залізниця" не є боржником, який порушив строк доставки вантажу, а є кредитором у грошовому зобов`язанні, належне виконання якого відповідач прострочив.
Тому, висновки у справі №910/15119/18 не підтверджують доводів апелянта про неможливість застосування статті 625 ЦК України до спірних правовідносин.
Колегія суддів не погоджується з аргументом апелянта про те, що застосування статті 625 ЦК України до вантажоодержувача за одночасного існування спеціальних обмежень відповідальності перевізника порушує принцип рівності.
Юридична рівність учасників правовідносин не означає тотожності правових наслідків різних за своїм змістом порушень.
Обсяг відповідальності перевізника за прострочення доставки або незбереження вантажу та правові наслідки прострочення вантажоодержувачем грошового зобов`язання регулюють різні правовідносини та мають різну правову природу.
Тому, встановлення спеціальним транспортним законодавством певних меж відповідальності перевізника не створює правових підстав для звільнення іншого учасника правовідносин від наслідків порушення ним грошового зобов`язання, прямо передбачених ЦК України.
Застосування різних норм до різних за правовою природою порушень не є дискримінацією та не свідчить про надання одному з учасників правовідносин необґрунтованих переваг.
Не спростовує правильності рішення і твердження апелянта про те, що інфляційні втрати та три проценти річних є особливою мірою відповідальності.
Стаття 625 ЦК України міститься у загальних положеннях про зобов`язання та встановлює правові наслідки прострочення грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення, якщо спеціальним законом або договором не встановлено іншого.
Апелянт не навів норми Статуту залізниць України або іншого спеціального акту, яка прямо виключала б застосування частини другої статті 625 ЦК України у разі прострочення вантажоодержувачем грошового зобов`язання з оплати плати за користування вагонами та збору за зберігання вантажу.
Колегія суддів також ураховує, що відповідач фактично виконав установлене судовим рішенням грошове зобов`язання лише 26.03.2026.
Наявність судового рішення про стягнення основного боргу не припиняє зобов`язальних правовідносин сторін та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за весь час прострочення до моменту фактичного виконання.
Отже, суд першої інстанції правильно визначив правову природу спірних правовідносин та дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача інфляційних втрат та трьох процентів річних.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем заявлено до стягнення 9 553,82 грн інфляційних втрат та 3 131,93 грн 3% річних.
Апеляційна скарга не містить аргументів щодо арифметичної неправильності здійсненого позивачем розрахунку, неправильного визначення суми заборгованості, конкретних дат початку чи закінчення періоду нарахування або застосованих індексів інфляції.
Доводи скаржника спрямовані саме на заперечення правової можливості застосування статті 625 ЦК України до спірних правовідносин.
Оскільки такі доводи апеляційним судом відхилені, а обґрунтованість та правильність розміру присуджених судом першої інстанції сум іншими доводами апеляційної скарги не спростована, підстав для зміни рішення в частині їх розміру колегія суддів не встановила.
Враховуючи наведене, колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та правильно застосував до спірних правовідносин положення статті 625 ЦК України.
Отже, апеляційна скарга ПрАТ "Північний гірничо-збагачувальний комбінат" задоволенню не підлягає, а рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 04.09.2026р. у справі №904/3266/26 слід залишити без змін.
9. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги
У справі "Руїз Торіха проти Іспанії", ЄСПЛ вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів Скаржника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006 р.).
Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У даній справі суд дійшов висновку, що Скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
З огляду на приписи ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 23.02.2006 р." Конвенція застосовується судами України як частина національного законодавства, а практика ЄСПЛ, через рішення якого відбувається практичне застосування Конвенції, застосовується судами як джерело права.
Отже, доводи заявника апеляційної скарги про порушення норм матеріального права судом попередньої інстанції під час прийняття оскаржуваного процесуального документу не знайшли свого підтвердження.
За змістом ст. 236 ГПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 275 ГПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Згідно із ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Звертаючись із апеляційною скаргою, Скаржник не спростував наведених висновків суду першої інстанції та не довів неправильного застосування судом норм матеріального права, як необхідної передумови для зміни чи скасування прийнятого ним судового рішення.
З урахуванням викладеного, апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення місцевого господарського суду у даній справі має бути залишено без змін.
10. Судові витрати
У зв`язку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, на підставі ст. 129 ГПК України, покладаються на Скаржника.
На підставі вищевикладеного, керуючись ст. ст. 269, 270, 273, 275 - 285, 287 ГПК України, Центральний апеляційний господарський суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Північний гірничо-збагачувальний комбінат" - залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 04.09.2026р. у справі № 904/3266/26 - залишити без змін.
Судові витрати Приватного акціонерного товариства "Північний гірничо-збагачувальний комбінат" зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на скаржника.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Право касаційного оскарження, строк на касаційне оскарження та порядок подання касаційної скарги передбачено статтями 286-289 Господарського процесуального кодексу.
Головуючий суддя І.М. Кощеєв
Суддя А.Є. Чередко
Суддя В.Ф. Мороз