Ухвала № 140993350 у справі № 910/13395/26 від 27.10.2026

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. [телефон приховано], E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

0,2

УХВАЛА

м. Київ

27.10.2026 Справа № 910/13395/26

Суддя Господарського суду міста Києва Карабань Я.А., розглянувши

позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Кристал-Інвест-Україна»

до Державного підприємства «Пансіонат «Русанівка»

про розірвання договору та стягнення 4 161 131,93 грн,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Кристал-Інвест-Україна» (надалі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Державного підприємства «Пансіонат «Русанівка» (надалі - відповідач) про розірвання договору №12/04 від 12.04.2008 та стягнення 4 161 131,93 грн витрат, понесених на його виконання.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем своїх зобов`язань за договором №12/04 від 12.04.2008, унаслідок чого позивач позбавлений можливості реалізувати взяті на себе зобов`язання за договором (завершити капітальний ремонт та реконструкцію споруд, які входять до єдиного майнового комплексу «Пансіонат «Русанівка») з незалежних від нього причин. За наведених обставин позивач просить суд розірвати договір №12/04 від 12.04.2008, а також стягнути з відповідача витрачені позивачем кошти в розмірі 4 161 131,93 грн на реалізацію проєкту з будівництва/реконструкції єдиного майнового комплексу «Пансіонат «Русанівка».

Дослідивши подані матеріали, суд дійшов висновку, що вказаний позов не підлягає прийняттю до розгляду, зважаючи на наступне.

Згідно з ч. 1 ст. 14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Законодавець у ч. 3 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України закріпив норму, відповідно до якої в позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні, та виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

З аналізу наведених норм процесуального права вбачається, що позивач у позові повинен зазначити зміст позовних вимог, обставини, якими він обґрунтовує ці вимоги, а також правові підстави позову.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що позовна заява обов`язково повинна містити предмет позову та підстави позову.

Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яке опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів; підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу; правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19).

Підставою позову може бути як один, так і декілька юридичних фактів матеріально-правового характеру.

Предмет і підстава позову сприяють з`ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, застосуванню необхідного способу захисту права, визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного цивільного права і обов`язку. Чинні процесуальні норми ГПК України не позбавляють заявника права на розгляд спору про той же предмет, у разі зазначення ним інших підстав позову та надання доказів, якими він обґрунтовує ці підстави (постанови Верховного Суду від 01.11.2022 у справі № 925/1152/21, від 28.06.2023 у справі № 910/1182/23, від 18.03.2021 у справі № 909/783/20, від 16.11.2021 у справі № 910/694/21).

Стаття 175 Господарського процесуального кодексу України регулює відмову у відкритті провадження у справі.

Так, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 175 Господарського процесуального кодексу України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.

Здійснюючи аналіз вказаної вище норми процесуального права - п. 2 ч. 1 ст. 175 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд у постанові від 10.12.2025 у справі № 910/8912/25 дійшов висновку, що метою застосування цієї норм процесуального права законодавець визначив, зокрема уникнення можливості формування різних висновків та тлумачень щодо наявних між сторонами обставин та правовідносин, як і уникнення застосування можливості подачі нового позову з тим же предметом, з тих же підстав та між тими ж сторонами, як засобу, направленого на спробу переглянути висновки судів за результатами розгляду попереднього позову, що не відповідатиме принципу юридичної визначеності.

Передумовою для застосування положень п. 2 ч. 1 ст. 175 Господарського процесуального кодексу України є наявність двох справ з тотожним суб`єктним складом, предметом та підставами.

Верховний Суд також неодноразово зазначав таке:

- позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих елементів не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору (постанова Верховного Суду від 04.09.2024 у справі № 170/499/23);

- не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна обсягу посилань на норми матеріального чи процесуального права (п. 7.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15, постанови Верховного Суду від 05.08.2025 у справі № 916/3143/24, від 13.03.2018 у справі № 916/1764/17;

- зміна предмету позову можлива, зокрема у такі способи: 1) заміна одних позовних вимог іншими; 2) доповнення позовних вимог новими; 3) вилучення деяких із позовних вимог; 4) пред`явлення цих вимог іншому відповідачу в межах спірних правовідносин (див. постанову Верховного Суду від 21.03.2025 у справі № 7557632/22). Збільшити або зменшити розмір позовних вимог можна лише тоді, коли вони виражені у певному цифровому еквіваленті, наприклад, у грошовому розмірі. Доповнення позовних вимог новими відбувається шляхом зміни предмета позову, а не через збільшення розміру позовних вимог (див. постанови Верховного Суду від 18.09.2024 у справі № 548/1965/19, від 11.07.2025 у справі № 902/363/24);

- неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, постановленого між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, ґрунтується на правових наслідках дії законної сили судового рішення. Після набрання рішенням законної сили сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ті ж позовні вимоги й з тих же підстав. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (зокрема рішення у справі «Пономарьов проти України») одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип «юридичної визначеності», який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті домогтися нового слухання справи та нового її вирішення. Принцип правової визначеності вимагає, серед іншого, щоб якщо суди ухвалили остаточне рішення в питанні, то їх рішення не піддавалося би сумніву. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можна вирішувати у межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності та оперативності судового процесу. З огляду на зазначені вище мотиви на норми процесуального закону, за наявністю двох справ з тотожним суб`єктним складом, предметом та підставами позову, суди попередніх інстанцій обґрунтовано дійшли висновків, що існують передумови для застосування положень п. 2 ч. 1 ст. 175 Господарського процесуального кодексу України (постанова Верховного Суду від 13.11.2024 у справі № 913/266/20(826/15260/17);

- безпідставними є твердження скаржника, що суд апеляційної інстанції фактично позбавив його на доступ до правосуддя задля ефективного захисту порушеного права шляхом звернення до суду з іншим предметом позову, адже зі змісту оскаржуваного судового рішення вбачається належне обґрунтування тотожності предмету позову у справах № 917/931/19 та № 917/655/20, а доводи, викладені у касаційній скарзі, в цій частині ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником поняття предмету позову. Колегія суддів зазначає, що законодавець надав право учасникам судових справ у разі незгоди із судовим рішенням оскаржити його в апеляційному та у визначених законом випадках і в касаційному порядку чого скаржником у справі № 917/931/19 зроблено не було, а тому подача нового позову з тим же предметом, з тих же підстав та між тими ж сторонами є неприпустимою (постанова Верховного Суду від 01.03.2021 у справі № 917/655/20, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі).

Суд також звертається до висновків ЄСПЛ, який у рішенні від 25.11.2021 у справі «Центр «Украса» проти України» зазначив, що наявність судового провадження не повинно нівелювати результати іншого судового провадження та/або позбавляти його остаточне рішення юридичної сили та призводити до порушення принципу юридичної визначеності (п. 44). У п.п. 37-39 вказаного рішення ЄСПЛ також наголосив, що право на справедливий судовий розгляд за п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод під час його тлумачення у контексті принципів верховенства права та юридичної визначеності охоплює вимогу про те, що коли суди остаточно вирішили питання, їхнє рішення не повинно ставитися під сумнів (рішення у справі «Брумареску проти Румунії»).

Процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, № 19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21.10.2010 (постанова Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14.06.2021 у справі № 308/8567/20).

Як установлено судом, на розгляді Господарського суду міста Києва перебувала справа № 910/5113/25 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кристал-Інвест-Україна» до Державного підприємства «Пансіонат «Русанівка» та Фонду державного майна України про розірвання договору № 12/04 від 12.04.2008 та стягнення 5 004 824,46 грн.

Позовні вимоги у вказаній справі були обґрунтовані неможливістю подальшого виконання договору № 12/04 від 12.04.2008 та завершення капітального ремонту і реконструкції споруд, які входять до єдиного майнового комплексу «Пансіонат «Русанівка», зокрема у зв`язку з передачею майнового комплексу до сфери управління Фонду державного майна України та прийняттям рішення про його приватизацію.

При цьому позивач просив розірвати договір № 12/04 від 12.04.2008 та стягнути з Державного підприємства «Пансіонат «Русанівка» 3 029 373,00 грн витрат за договором і 614 222,13 грн інфляційних втрат, а з Фонду державного майна України - 1 131 758,93 грн витрат за договором і 229 470,40 грн інфляційних втрат.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 03.02.2026 у справі № 910/5113/25, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 22.06.2026, у задоволенні позову відмовлено.

Зазначене рішення набрало законної сили 22.06.2026.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд зазначив, що доказів неможливості завершити роботи за договором № 12/04 від 12.04.2008 позивачем до справи не надано, як і не надано доказів заборони відповідачем-2 на здійснення позивачем робіт з реконструкції об`єкту. Крім цього, судом установлено відсутність підстав для повернення позивачу коштів, витрачених на виконання договору, який є чинним, а також недоведеність належними доказами фактичного понесення витрат у заявленому розмірі.

Із зазначеним висновком погодився суд апеляційної інстанції, який у постанові від 22.06.2026 вказав що, позивачем не надано жодних доказів неможливості завершити роботи за договором №12/04 від 12.04.2008. Крім цього, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, Північний апеляційний господарський суд зазначив, що позивач витратив грошові кошти на підставі чинного договору, який в судовому порядку недійсним не визнавався, та не є розірваним, у зв`язку із чим погодився з висновком про відсутність правових підстав для повернення відповідних коштів.

Як убачається зі змісту рішення Господарського суду міста Києва від 03.02.2026 у справі №910/5113/25, предметом дослідження суду були, зокрема, договір №12/04 від 12.04.2008, додаткові угоди №1 від 01.09.2008, №2 від 23.02.2016, №3 від 24.02.2016, №4 від 26.01.2017, акт попереднього розподілу майнових часток від 22.05.2013, акт приймання-передачі будівель першої черги реконструкції від 10.04.2016, договори з підрядними організаціями, акт звірки взаємних розрахунків за період з 01.12.2023 по 14.11.2024 та звіт про узгоджені процедури від 05.06.2025.

Крім цього, як убачається зі змісту рішення Господарського суду міста Києва від 03.02.2026 у справі №910/5113/25, позивач ще під час попереднього судового розгляду посилався на те, що капітальний ремонт будинку №2 не було завершено внаслідок незабезпечення відповідачем доступу будівельної техніки та обладнання на будівельний майданчик, а також відсутності в останнього оформленого права власності на земельну ділянку.

Разом з тим, Товариство з обмеженою відповідальністю «Кристал-Інвест-Україна» повторно звернулося до Господарського суду міста Києва з даним позовом, у якому просить розірвати той самий договір №12/04 від 12.04.2008 та стягнути 4 161 131,93 грн витрат, понесених на його виконання, посилаючись на неможливість завершення реконструкції об`єкта внаслідок неналежного виконання відповідачем договірних зобов`язань.

При цьому на підтвердження заявлених вимог позивачем повторно надано договір №12/04 від 12.04.2008, додаткові угоди №1 від 01.09.2008, №2 від 23.02.2016, №3 від 24.02.2016, №4 від 26.01.2017, акт попереднього розподілу майнових часток від 22.05.2013, акт приймання-передачі будівель першої черги реконструкції від 10.04.2016, договори з підрядними організаціями, акт звірки взаємних розрахунків за період з 01.12.2023 по 14.11.2024 та звіт про узгоджені процедури від 05.06.2025, які вже досліджувалися судом під час розгляду справи №910/5113/25.

Як убачається зі змісту рішення Господарського суду міста Києва від 03.02.2026 у справі №910/5113/25, позивачем уже заявлялися до відшкодування витрати, понесені на виконання договору №12/04 від 12.04.2008, у загальному розмірі 4 161 131,93 грн, з яких: 3 029 373,00 грн - кошти, сплачені на користь Державного підприємства «Пансіонат «Русанівка», та 1 131 758,93 грн - витрати, понесені на користь інших юридичних осіб.

На підтвердження зазначених витрат позивачем було надано, зокрема, договори з підрядними організаціями, акти виконаних робіт, довідки про їх вартість, акт звірки взаємних розрахунків за період з 01.12.2023 по 14.11.2024 та звіт про визначення суми витрат, понесених на виконання договору №12/04 від 12.04.2008, відповідно до якого загальна сума таких витрат становила 4 161 131,93 грн.

Надаючи оцінку зазначеним доказам, Господарський суд міста Києва в рішенні від 03.02.2026 у справі №910/5113/25 дійшов висновку, що звіт про визначення суми витрат не є належним доказом їх понесення, оскільки підготовлений не судовим експертом, а інших доказів, які б підтверджували фактичне понесення позивачем витрат у заявленому розмірі, матеріали справи не містять.

Із зазначеним висновком погодився Північний апеляційний господарський суд, який у постанові від 22.06.2026 також установив відсутність правових підстав для повернення відповідних коштів, оскільки договір №12/04 від 12.04.2008 є чинним, а передбачені законом і договором підстави для його розірвання за заявленими в тій справі обставинами позивачем не доведені.

Отже, вимоги про відшкодування витрат у розмірі 4 161 131,93 грн, понесених на виконання договору №12/04 від 12.04.2008, вже були предметом судового розгляду у справі №910/5113/25, під час якого судами досліджувалися відповідні докази та надавалася оцінка обґрунтованості їх стягнення.

Крім цього, як убачається з доданої до цієї позовної заяви вимоги №24 від 22.08.2024, позивач ще до звернення з позовом у справі №910/5113/25 порушував перед відповідачем питання розірвання договору №12/04 від 12.04.2008, посилаючись на неналежне виконання відповідачем договірних зобов`язань, зокрема щодо оформлення прав на земельну ділянку, та неможливість у зв`язку із цим завершення реконструкції об`єкта.

При цьому у вказаній вимозі позивач посилався, зокрема, на положення ст.610, 611, 651, 652 та 653 Цивільного кодексу України, тобто ще у 2024 році пов`язував необхідність розірвання договору та повернення понесених витрат із порушенням відповідачем договірних зобов`язань.

Отже, обставини, які позивач наразі визначає підставами заявлених вимог, існували та були йому відомі ще до звернення з позовом у справі №910/5113/25, що підтверджується змістом поданої ним вимоги №24 від 22.08.2024.

Більше того, як убачається з рішення Господарського суду міста Києва від 03.02.2026 у справі №910/5113/25, позивач уже посилався на відсутність у відповідача оформлених прав на земельну ділянку як на одну з обставин, що перешкоджали завершенню капітального ремонту та реконструкції об`єкта.

Звертаючись із даним позовом, позивач повторно обґрунтовує неможливість виконання договору №12/04 від 12.04.2008 зазначеними обставинами, на підтвердження яких додатково надає лист Головного управління Держгеокадастру у місті Києві та Київській області №29-10-0.223-8643/2-26 від 21.08.2026 та лист Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради №057-15017 від 27.08.2026.

Водночас із листа Департаменту земельних ресурсів від 27.08.2026 убачається, що питання оформлення прав на земельну ділянку порушувалося відповідачем ще у 2006 році, а листом від 27.07.2017 №057024-12888 останньому повідомлялося про необхідність подання додаткових документів, які надалі подані не були.

Отже, зазначені листи, хоча й складені після ухвалення рішення у справі №910/5113/25, містять відомості щодо обставин оформлення земельних правовідносин, які існували задовго до попереднього судового розгляду та були відомі позивачу ще до звернення з відповідним позовом.

При цьому Верховний Суд у постанові від 07.11.2023 у справі №911/21/21 наголосив на необхідності розмежування нововиявленої обставини як юридичного факту та нового доказу як засобу підтвердження такого факту, зазначивши, що листи, накладні, розрахунки, акти тощо за своєю правовою природою можуть бути саме новими доказами, а не нововиявленими обставинами.

Аналогічні висновки викладено в постановах Верховного Суду від 15.07.2021 у справі №910/20564/16 та від 14.02.2025 у справі №921/504/20, у яких зазначено, що подання нових документів, складених після завершення судового розгляду, саме по собі не свідчить про виникнення нових юридичних фактів.

Отже, отримання позивачем у серпні 2026 року додаткових документів на підтвердження раніше існуючих обставин не свідчить про виникнення після вирішення справи №910/5113/25 нових порушень відповідачем зобов`язань за договором №12/04 від 12.04.2008.

Крім цього, Велика Палата Верховного Суду в пункті 7.43. постанови від 25.06.2019 у справі №924/1473/15 зазначила, що не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні первісних обставин та зміна посилань на норми матеріального чи процесуального права.

Зазначений висновок також застосовано Верховним Судом у постанові від 03.03.2026 у справі №911/2613/25, у якій наголошено, що наведення нових обставин у межах тієї самої фактичної підстави позову не усуває тотожності спорів та не є підставою для повторного розгляду вимог, щодо яких уже ухвалено судове рішення, що набрало законної сили.

Ураховуючи наведене, суд зазначає, що посилання позивача в цій справі на положення ч.2 ст.651 Цивільного кодексу України та п.5.1.1., 10.9. договору, на відміну від попереднього позову, обґрунтованого положеннями ст.652, 1212 Цивільного кодексу України, саме по собі не свідчить про зміну фактичних підстав позову, оскільки зміна нормативно-правової кваліфікації обставин не змінює юридичних фактів, на яких ґрунтуються заявлені вимоги.

Отже, подання позивачем додаткових доказів щодо раніше існуючих обставин та посилання на інші положення договору і норми матеріального права самі по собі не підтверджують виникнення нового спору, відмінного за фактичними підставами від спору, який уже розглядався судом у справі №910/5113/25.

Крім цього, суд ураховує, що як у справі №910/5113/25, так і в цій справі позивачем заявлено вимогу про розірвання договору №12/04 від 12.04.2008, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Кристал-Інвест-Україна» та Державним підприємством «Пансіонат «Русанівка», у зв`язку з неможливістю завершення капітального ремонту та реконструкції споруд, які входять до єдиного майнового комплексу «Пансіонат «Русанівка».

При цьому залучення у справі №910/5113/25 Фонду державного майна України як співвідповідача не змінює того, що сторонами спірного договору є позивач та Державне підприємство «Пансіонат «Русанівка», між якими безпосередньо виникли правовідносини щодо його виконання та розірвання.

Більше того, у постанові від 22.06.2026 у справі №910/5113/25 Північний апеляційний господарський суд зазначив, що Фонд державного майна України не є стороною укладеного між позивачем та відповідачем договору, а Державне підприємство «Пансіонат «Русанівка» як окрема юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов`язаннями.

Суд також ураховує, що заявлена в цій справі вимога про стягнення 4 161 131,93 грн стосується тих самих витрат, які позивач просив відшкодувати у справі №910/5113/25, та є похідною від вимоги про розірвання договору №12/04 від 12.04.2008.

Зокрема, зміна особи, до якої позивач пред`являє вимогу про стягнення частини відповідних витрат, не змінює їх складу, розміру та обставин понесення, які вже досліджувалися судами під час розгляду справи №910/5113/25.

При цьому позивачем не наведено обставин виникнення після ухвалення рішення у справі №910/5113/25 нових договірних зобов`язань або понесення додаткових витрат, які б не охоплювалися попередньо заявленими вимогами.

Отже, зіставлення заявлених вимог та їх обґрунтування свідчить, що позивач повторно порушує питання про припинення тих самих договірних правовідносин та повернення коштів, витрачених на виконання договору №12/04 від 12.04.2008, посилаючись на обставини неможливості завершення реконструкції об`єкта, які виникли до попереднього судового розгляду.

Верховний Суд у постанові від 03.03.2026 у справі №911/2613/25 зазначив, що неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, постановленого між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, ґрунтується на правових наслідках дії законної сили судового рішення. При цьому відповідно до принципу юридичної визначеності (res judicata) сторони не можуть вимагати повторного розгляду вже вирішеного спору лише з метою отримання іншого судового рішення.

За наведених обставин суд вважає, що повторне звернення позивача з вимогами про розірвання договору №12/04 від 12.04.2008 та повернення витрат на його виконання спрямоване на повторне вирішення спору, щодо якого вже ухвалено судове рішення, що набрало законної сили.

Враховуючи викладене, з огляду на наявність рішення Господарського суду міста Києва від 03.02.2026 у справі №910/5113/25, залишеного без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 22.06.2026, яке набрало законної сили 22.06.2026, суд дійшов до висновку про наявність підстав для відмови у відкритті провадження у справі відповідно до п.2 ч.1 ст.175 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись ст.175, 234, 235 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Відмовити у відкритті провадження у справі за позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Кристал-Інвест-Україна» до Державного підприємства «Пансіонат «Русанівка» про розірвання договору та стягнення 4 161 131,93 грн.

2. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та може бути оскаржена протягом десяти днів шляхом подання у відповідності до ст. 256, 257 Господарського процесуального кодексу апеляційної скарги до Північного апеляційного господарського суду.

Суддя Я.А.Карабань