УХВАЛА
29 жовтня 2026 року
м. Київ
справа № 320/23209/26
адміністративне провадження № К/990/49235/26
Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Ханової Р. Ф.,
перевіривши касаційну скаргу Головного управління ДПС у м. Києві
на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 05 червня 2026 року
та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 жовтня 2026 року
у справі № 320/23209/26
за позовом Головного управління ДПС у м. Києві
до ОСОБА_1
про стягнення податкового боргу,
УСТАНОВИВ:
Головне управління ДПС у м. Києві звернулося до Київського окружного адміністративного суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення податкового боргу в розмірі 574 387,46 грн.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 05 червня 2026 року позовну заяву повернуто позивачеві на підставі пункту 8 частини четвертої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 жовтня 2026 року апеляційну скаргу Головного управління ДПС у м. Києві залишено без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції - без змін.
Суди попередніх інстанцій виходили з того, що контролюючий орган звернувся до суду з позовом про стягнення податкового боргу, який виник на підставі податкових повідомлень-рішень від 25 лютого 2026 року, до закінчення шестимісячного строку, встановленого для їх судового оскарження.
Не погодившись із зазначеними судовими рішеннями, Головне управління ДПС у м. Києві звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою.
Ухвалою Верховного Суду від 22 жовтня 2026 року касаційну скаргу Головного управління ДПС у м. Києві повернуто особі, яка її подала, на підставі пункту 4 частини п`ятої статті 332 Кодексу адміністративного судочинства України у зв`язку з неналежним викладенням підстав касаційного оскарження.
Повертаючи касаційну скаргу, Верховний Суд звернув увагу на те, що питання застосування пункту 8 частини четвертої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України до позовів контролюючих органів про стягнення податкового боргу вже було предметом розгляду Верховного Суду.
Зокрема, у постанові від 21 серпня 2025 року у справі № 120/14874/24, а також у постановах від 19 червня 2020 року у справі № 520/12807/19 та від 12 травня 2022 року у справі № 420/9673/20 Верховний Суд сформував правовий підхід щодо застосування зазначеної процесуальної норми у подібних правовідносинах.
Водночас попередня касаційна скарга не містила аргументів щодо незастосовності наведених правових висновків до спірних правовідносин, не обґрунтовувала необхідності відступлення від них та не пояснювала, чому застосування судами попередніх інстанцій сформованого Верховним Судом правового підходу свідчить про порушення норм процесуального права.
27 жовтня 2026 року Головне управління ДПС у м. Києві повторно звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на зазначені судові рішення, у якій просить їх скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду зі стадії вирішення питання про відкриття провадження.
Обґрунтовуючи підстави повторного касаційного оскарження, скаржник посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій пункту 8 частини четвертої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України у взаємозв`язку з положеннями статей 56, 59, 95 та 102 Податкового кодексу України.
Скаржник зазначає, що під час вирішення питання про повернення позовної заяви суди мали розмежовувати правовідносини, пов`язані з оскарженням платником податків податкових повідомлень-рішень, та правовідносини щодо погашення податкового боргу.
На переконання скаржника, висновок про передчасність звернення контролюючого органу з позовом про стягнення податкового боргу має ґрунтуватися на системному застосуванні положень процесуального та податкового законодавства з урахуванням правової природи заявленої вимоги, моменту виникнення податкового боргу та умов застосування заходів щодо його погашення.
Окремо скаржник звертає увагу на правові висновки Верховного Суду, наведені в ухвалі від 22 жовтня 2026 року, та зазначає про необхідність перевірки обґрунтованості відповідного правового підходу і, за наявності передбачених процесуальним законом підстав, розгляду питання про відступлення від нього.
Перевіряючи повторно подану касаційну скаргу на відповідність вимогам процесуального закону, Суд виходить із такого.
Відповідно до частини другої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України у касаційному порядку можуть бути оскаржені ухвали суду першої інстанції про повернення заяви позивачеві після їх перегляду в апеляційному порядку.
За змістом частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Пунктом 4 частини другої статті 330 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга, з визначенням передбаченої цим Кодексом підстави (підстав).
Отже, обов`язковою умовою належного оформлення касаційної скарги є не лише зазначення норми права, яку, на переконання скаржника, неправильно застосували суди попередніх інстанцій, а й наведення відповідного правового обґрунтування, яке дає змогу встановити зміст заявленого порушення та його зв`язок із висновками, покладеними в основу оскаржуваних судових рішень.
У справі, яка розглядається, скаржник пов`язує порушення норм процесуального права з неправильним застосуванням судами попередніх інстанцій пункту 8 частини четвертої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України.
Водночас Суд звертає увагу, що питання застосування зазначеної норми до позовних заяв контролюючих органів про стягнення податкового боргу, який виник на підставі податкових повідомлень-рішень, уже було предметом розгляду Верховного Суду.
Зокрема, у постанові від 21 серпня 2025 року у справі № 120/14874/24 Верховний Суд зазначив, що пункт 8 частини четвертої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює процесуальне обмеження для суб`єкта владних повноважень, відповідно до якого позов про стягнення коштів, що ґрунтується на рішенні такого суб`єкта, не може бути поданий до закінчення встановленого законом строку судового оскарження відповідного рішення.
У зазначеній постанові Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про правомірність повернення позовної заяви контролюючого органу, поданої до закінчення шестимісячного строку судового оскарження податкових повідомлень-рішень, на підставі яких виник податковий борг.
Аналогічний правовий підхід викладено також у постановах Верховного Суду від 19 червня 2020 року у справі № 520/12807/19 та від 12 травня 2022 року у справі № 420/9673/20.
Наведені висновки Верховного Суду стосуються застосування тієї самої процесуальної норми до правовідносин, подібних до тих, що виникли у справі, яка розглядається.
Як убачається зі змісту оскаржуваної постанови, суд апеляційної інстанції врахував зазначений правовий підхід та виходив із того, що звернення контролюючого органу з позовом про стягнення податкового боргу до закінчення встановленого законом строку судового оскарження податкових повідомлень-рішень є підставою для повернення позовної заяви відповідно до пункту 8 частини четвертої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суд зазначає, що повторне звернення з касаційною скаргою після її повернення передбачає необхідність усунення недоліків, які стали підставою для ухвалення відповідного процесуального рішення.
Саме по собі доповнення касаційної скарги новими розділами, посиланнями на положення законодавства або викладення раніше наведених доводів в іншій редакції не свідчить про усунення таких недоліків, якщо зміст заявленої підстави касаційного оскарження залишається належним чином не обґрунтованим.
Аналіз змісту повторно поданої касаційної скарги свідчить, що скаржник формально врахував зауваження, викладені в ухвалі Верховного Суду від 22 жовтня 2026 року, зокрема шляхом включення окремого розділу щодо правових висновків Верховного Суду та порушення питання про можливість відступлення від них.
Проте наведені доповнення не змінюють суті правової позиції скаржника та не усувають недоліків обґрунтування заявленої підстави касаційного оскарження.
Так, скаржник повторно наголошує на необхідності розмежування правовідносин щодо оскарження податкових повідомлень-рішень та правовідносин щодо стягнення податкового боргу, посилаючись на положення статей 56, 59, 95 та 102 Податкового кодексу України.
Водночас наведені міркування не містять пояснення того, яким чином особливості виникнення, узгодження та погашення податкового боргу виключають застосування процесуального обмеження, встановленого пунктом 8 частини четвертої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України, до заявленої контролюючим органом вимоги.
Більше того, у повторній касаційній скарзі Головне управління ДПС у м. Києві прямо зазначає, що не заперечує необхідності застосування пункту 8 частини четвертої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України та не стверджує, що положення Податкового кодексу України можуть усувати прямо встановлені процесуальним законом обмеження.
За таких обставин скаржник, визнаючи обов`язковість відповідного процесуального обмеження, водночас не пояснює, у чому саме полягає неправильність його застосування судами попередніх інстанцій до позову, який ґрунтується на податкових повідомленнях-рішеннях, строк судового оскарження яких на момент звернення до суду не закінчився.
Посилання на необхідність системного застосування норм процесуального та податкового законодавства має загальний характер, оскільки не супроводжується конкретним правовим обґрунтуванням того, який саме висновок судів попередніх інстанцій суперечить змісту відповідних норм та яким чином їх застосування у взаємозв`язку мало б призвести до іншого вирішення питання про повернення позовної заяви.
Окремої уваги потребують доводи повторної касаційної скарги щодо правових висновків Верховного Суду.
Так, скаржник зазначає, що усвідомлює недостатність самого лише посилання на самостійність правовідносин щодо стягнення податкового боргу для спростування сформованих Верховним Судом висновків.
Проте замість наведення конкретних правових аргументів щодо незастосовності цих висновків до спірних правовідносин або необхідності відступлення від них скаржник фактично пропонує Верховному Суду самостійно перевірити обґрунтованість відповідного правового підходу та встановити, чи існують підстави для його зміни.
Зокрема, скаржник просить надати оцінку тому, чи забезпечує застосований судами підхід належне узгодження процесуального обмеження з правовим регулюванням виникнення та погашення податкового боргу, а також, за наявності передбачених процесуальним законом підстав, розглянути питання про відступлення від сформованих правових висновків.
Водночас у касаційній скарзі не зазначено, у чому саме полягає помилковість відповідного правового підходу, які положення законодавства залишилися неврахованими під час його формування та чому наведені скаржником аргументи зумовлюють необхідність іншого тлумачення пункту 8 частини четвертої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України.
Саме по собі порушення питання про можливість відступлення від правового висновку Верховного Суду, без наведення конкретних мотивів необхідності такого відступлення, не становить належного обґрунтування неправильного застосування судами норм права.
Суд наголошує, що обов`язок викладення підстав касаційного оскарження покладається на особу, яка подає касаційну скаргу. Цей обов`язок не може бути замінений загальним проханням до суду касаційної інстанції перевірити правильність сформованого правового підходу та самостійно визначити можливі підстави для його перегляду.
Верховний Суд також звертає увагу, що скаржник не навів конкретних обставин цієї справи, які б відрізняли її від справ, у яких Верховний Суд уже висловив правову позицію щодо застосування пункту 8 частини четвертої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України, та зумовлювали необхідність іншого вирішення спірного процесуального питання.
Натомість наведені у повторній касаційній скарзі доводи за своїм змістом відтворюють раніше висловлену позицію контролюючого органу про самостійність правовідносин щодо стягнення податкового боргу та необхідність урахування положень податкового законодавства.
Той факт, що зазначені доводи доповнено посиланнями на постанови Верховного Суду та загальними міркуваннями щодо можливості відступлення від сформованих правових висновків, не свідчить про усунення недоліків, установлених ухвалою Верховного Суду від 22 жовтня 2026 року.
Таким чином, порівняння змісту первісної та повторно поданої касаційних скарг свідчить, що скаржник змінив спосіб викладення правової аргументації, однак не навів конкретного обґрунтування порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права з урахуванням сформованих Верховним Судом висновків щодо застосування відповідної норми у подібних правовідносинах.
При цьому Суд не ставить можливість касаційного оскарження в залежність від згоди скаржника з правовими висновками Верховного Суду та не виключає можливості порушення питання про відступлення від них за наявності належного правового обґрунтування.
Водночас у цій справі скаржник не викладає самостійної та послідовної правової аргументації, яка б розкривала зміст заявленого порушення процесуального права, а фактично обмежується повторним викладенням загальних міркувань щодо співвідношення норм податкового та процесуального законодавства і проханням перевірити обґрунтованість уже сформованого правового підходу.
Наведені обставини не дають підстав вважати, що скаржник усунув недоліки, які зумовили повернення первісної касаційної скарги.
Отже, попри формальне зазначення про неправильне застосування судами попередніх інстанцій пункту 8 частини четвертої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України, зміст повторно поданої касаційної скарги не містить належного викладення передбаченої процесуальним законом підстави касаційного оскарження, оскільки не розкриває конкретного порушення норм процесуального права, яке скаржник пов`язує з ухваленням оскаржуваних судових рішень.
Відповідно до пункту 4 частини п`ятої статті 332 Кодексу адміністративного судочинства України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем, якщо в касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
З огляду на викладене Суд дійшов висновку про наявність підстав для повернення касаційної скарги Головного управління ДПС у м. Києві особі, яка її подала.
Керуючись статтями 328, 330, 332 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Головного управління ДПС у м. Києві на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 05 червня 2026 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 жовтня 2026 року у справі № 320/23209/26 за позовом Головного управління ДПС у м. Києві до ОСОБА_1 про стягнення податкового боргу - повернути особі, яка її подала.
Роз`яснити скаржнику, що повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до суду касаційної інстанції в порядку, встановленому законом.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя Р.Ф. Ханова