Постанова № 141365783 у справі № 317/3096/21 від 10.11.2026

Дата документу 10.11.2026

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

____________________________________________

Єдиний унікальний № 317/3096/21 Головуючий у 1 інстанції Дацюк О. І.

Провадження № 22-ц/807/2287/26 Суддя доповідач Салтан Лілія Геннадіївна

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 листопада 2026 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого, судді-доповідача Салтан Л.Г.,

членів колегії: суддів: Бредуна Д.С., Сакояна Д.І.,

за участю секретаря судового засідання: Пантюх Ю.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_2 , на рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 31 серпня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: Запорізька районна державна нотаріальна контора, про визнання заповіту недійсним,

В С Т А Н О В И В:

14 вересня 2021 року ОСОБА_1 звернулась до Шевченківського районного суду міста Запоріжжя з позовом до ОСОБА_3 , в якому просила визнати недійсним заповіт, складений ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , на користь ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Вказала, що її мати ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_4 . Після смерті матері позивач дізналась про те, що восени 2020 року ОСОБА_4 склала заповіт на користь її племінниці ОСОБА_3 , яким заповіла земельну ділянку площею 8,3 га, розташовану на території Новотроїцької сільської ради Оріхівського району, відповідачці. Заявлені позовні вимоги обґрунтовує тим, що волевиявлення заповідачки не було вільним. Великий сумнів викликає усвідомлення померлою своїх дій, здатність керувати ними. ОСОБА_4 за життя потребувала сторонньої допомоги через малограмотність.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 31 серпня 2026 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, 22 вересня 2026 року ОСОБА_1 , в особі представника - адвоката Богач А.О., подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин справи, просить оскаржуване рішення скасувати, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, стягнути на її користь понесені судові витрати.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт зазначає, що в основу оскаржуваного рішення покладено припущення суду першої інстанції щодо належного медичного стану здоров`я спадкодавиці на момент складення заповіту. Однак суд не може перебирати на себе повноваження лікарів або інших фахівців медичної сфери та давати власну оцінку такого стану здоров`я особи, у зв`язку з чим, зазначене рішення суду підлягає скасуванню. Суд першої інстанції зробив свої висновки, аналізуючи хвороби та стан померлої спадкодавиці ОСОБА_4 на основі відкритих джерел інформації в мережі Інтернет. При цьому суд першої інстанції проігнорував висновок судово-психіатричного експерта № 177 від 05.05.2025, яким констатовано, що: « ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у момент складання заповіту 02 листопада 2020 року не могла усвідомлювати та розуміти значення своїх дій та керувати ними». При проведенні посмертної експертизи, експертами взято до уваги усі захворювання ОСОБА_4 , їх перебіг, тривалість, тощо, здійснено посилання на відповідні медичні документи та обстеження. Даний висновок судово-психіатричного експерта № 177 від 05.05.2025 не допускає двоякого тлумачення відповідей експерта на поставлені питання, а містить виключно стверджувальний висновок.

Відповідно до Протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23 вересня 2026 року для розгляду цієї справи визначений головуючий суддя (суддя-доповідач) Салтан Л.Г. та склад колегії: судді Бредун Д.С. та Сакоян Д.І.

Ухвалою від 23 вересня 2026 року справу витребувано у суду першої інстанції.

01 жовтня 2026 року вищезазначена справа надійшла до апеляційного суду.

Ухвалою суду апеляційної інстанції від 06 жовтня 2026 відкрито провадження, при відкритті апеляційного провадження учасникам справи надано строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.

Ухвалою суду апеляційної інстанції від 06 жовтня 2026 року справа призначена до розгляду.

Ухвали суду доставлені в електронний кабінет представнику відповідача 09 жовтня 2026 року. Відзив на апеляційну скаргу від представника відповідача ОСОБА_5 надійшов 27 жовтня 2026 року. Відзив поданий з пропуском 15-денного строку, не містив жодного клопотання про його поновлення, у зв`язку з чим, ухвалою апеляційного суду, занесеною до протоколу судового засідання, був залишений без розгляду.

У судовому засіданні 27 жовтня 2026 року представник апелянта наполягав на задоволенні апеляційної скарги, посилаючись на те, що матеріалами справи цілком доведено, що на час складання оспорюваного заповіту, мати позивачки не усвідомлювала значення своїх дії та не могла керувати ними, отже наявні усі підстави для визнання його недійсним. Оспорюваним заповітом порушені права позивачки, яка є непрацездатною, тому має право на обов`язкову частку після смерті своєї матері. Поновлення дії раніше складеного заповіту 2012 року, хоча цілком і не відновить її права на спадщину, однак надасть можливість вирішувати усі питання з іншим спадкоємцем, який, можливо, відмовиться від прийняття спадщини. Просить оскаржене рішення скасувати. Ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Представник відповідачки ОСОБА_5 надав заяву щодо розгляду справи за відсутності сторони.

Інші учасники процесу у судове засідання не з`явилися, причини неявки суд не повідомили, про час та місце судового розгляду апеляційної скарги повідомлені належним чином.

Вирішуючи питання щодо розгляду скарги у відсутність учасників, що не з`явилися в судове засідання, колегія суддів враховує, що за змістом ч. 1 ст. 371 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції має бути розглянута протягом шестидесяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження; відповідно положень ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи; суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.

У постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року по справі № 361/8331/18 зазначено, що Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» вказав, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Верховний Суд виходить з того, що якщо учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Колегія суддів не вбачала підстав для відкладення розгляду справи та вважала за доцільне розглянути справу в судовому засіданні 27 жовтня 2026 року, оскільки неявка учасників справи не унеможливлювала встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та не перешкоджає її розгляду.

Судове засідання 27 жовтня 2026 року було відкладено для ухвалення повного тексту судового рішення.

Заслухавши у судовому засіданні 27 жовтня 2026 року суддю-доповідача, доводи представника апелянта, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи в порядку, передбаченому ст. 367 ЦПК України, колегія суддів приходить до наступних висновків.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Згідно з ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Оскаржуване рішення суду зазначеним вимогам закону не відповідає.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем суду не надано доказів того, що ОСОБА_4 була малограмотною, не вміла читати або писати, страждала на психічне захворювання. Суд першої інстанції критично оцінив висновки експертів щодо нездатності ОСОБА_4 усвідомлювати свої дії та керувати ними станом на листопад 2020 року, вважаючи, що висновок експертів щодо психічного стану спадкодавця спростовуються іншими дослідженими судом доказами.

Отже наразі між сторонами існує спір щодо визнання недійсним заповіту з підстав відсутності волевиявлення спадкодавиці, яка на час його складання, за доводами позивачки, не усвідомлювала значення своїх дій та не могла ними керувати внаслідок стану здоров`я.

Спірні правовідносини мають наступне правове регулювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно зі статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у

спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно з частиною другою статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Згідно зі статтею 1216 ЦК України, спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Відповідно до статті 1217 ЦК України, спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

За змістом статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Право дієздатної фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб`єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України).

Юридична природа заповіту ґрунтується на його законодавчому визначенні як особистого розпорядження фізичної особи на випадок смерті (стаття 1233 ЦК України).

Правова природа цього розпорядження визначається судовою практикою як односторонній правочин, що тягне відповідні правові наслідки.

Відповідно до статті 1247 ЦК України, заповіт складається у письмовій формі із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем або якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу згідно з якою якщо фізична особа у зв`язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. При цьому підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.

Відповідно до вимог статті 1248 ЦК України, нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках.

Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу.

Згідно із частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Для визнання правочину недійсним за частиною першою статті 225 ЦК України необхідна наявність факту, що особа саме у момент укладення договору не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц).

Згідно із частиною другою статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Касаційний суд вже наголошував, що застосування позову про оспорення правочину (ресцисорного позову) потребує не лише встановлення підстав для оспорення, але й порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду (див. постанову Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2024 року в справі № 229/7156/19 (провадження № 61-4283св24)).

З позовом про визнання правочинів недійсними на підставі статті 225 ЦК України звертається: (а) або сторона правочину, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними; (б) або в разі її смерті - інші особи, чиї цивільні права або інтереси порушені. До інших осіб відносяться, зокрема, спадкоємці сторони правочину, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (див., зокрема, постанову Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року в справі № 161/17119/16-ц (провадження № 61-11268св18), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2021 року в справі № 307/3040/19 (провадження № 61-13473св20)).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2019 року у справі № 311/3823/15 (провадження № 61-13462св18) зазначено, що підставою для визнання правочину недійсним за статтею 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях. Зазначене узгоджується з правовим висновком, висловленим у постановах Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року № 6-9цс12, від 28 вересня 2016 року № 6-1531цс16, та постановою Верховного Суду від 14 листопада 2018 року № 61-5896св18.

Справи про визнання правочину недійсним з цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів. Судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об`єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебувають у провадженні, зокрема, суду (стаття 1 Закону України «Про судову експертизу»). Висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні (стаття 110 ЦПК України).

Згідно з частинами першою, третьою, четвертою статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.

Призначення експертизи судом є обов`язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Призначення експертизи судом є обов`язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити: 1) характер і ступінь ушкодження здоров`я; 2) психічний стан особи; 3) вік особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати (стаття 105 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2018 року у справі № 387/266/17 (провадження № 61-12072св18) вказано, що «статтею 110 ЦПК України передбачено, що висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом з іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні. При перевірці й оцінці експертного висновку суд повинен з`ясувати: достатність поданих експертові об`єктів дослідження; повноту відповідей на поставлені питання та їх відповідність іншим фактичним даним; узгодженість між дослідницькою частиною та підсумковим висновком експертизи; обґрунтованість експертного висновку та його узгодженість з іншими матеріалами справи».

Обов`язковість вимог статті 105 ЦПК України щодо призначення судово-психіатричної експертизи при вирішенні спору про визнання правочину недійсним за статтею 225 ЦК України вказує на те, що саме висновок експерта в цьому випадку є належним доказом медичного характеру в розумінні статті 77 ЦПК України (див. постанови Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 336/6943/17 (провадження № 61-7542св23) та від 27 листопада 2024 року у справі № 161/20020/19 (провадження № 61-14626св23)).

Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Характеристиками доказів є їх належність, достовірність, допустимість та достатність. Так, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом (недопустимі докази); обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (статті 77 - 80 ЦПК України).

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша - третя статті 89 ЦПК України).

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тож певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).

У цій справі встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_4 є матір`ю позивачки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 померла. Причина смерті: хронічна серцево-судинна недостатність ІІІ, дифузний кардіосклероз, ішемічна хвороба серця.

Після її смерті відкрилася спадщина у виді земельної ділянки, розташованої на території Новотроїцької сільської ради Оріхівського району Запорізької області.

16 липня 2021 року до Запорізької районної державної нотаріальної контори звернулась ОСОБА_3 із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 на підставі заповіту, що 02 листопада 2020 року був посвідчений в.о. старости сіл Новотроїцьке, Новорозівка, жовта Круча, Славне, Веселе, Блакитне виконавчого комітету Комишуваської селищної ради Оріхівського району Запорізької області Світлицькою О.

У своїй заяві ОСОБА_3 зазначила про наявність інших спадкоємців, які згідно ст. 1241 ЦК України мають право на обов`язкову частку у спадщині: ОСОБА_6 (мати ОСОБА_3 ) та ОСОБА_1 (позивачка).

12 серпня 2021 року з заявою про прийняття спадщини звернулась ОСОБА_1 , яка вказала, що приймає спадщину після смерті ОСОБА_4 . Також у вказаній заяві ОСОБА_1 зазначила про наявність спадкоємця за заповітом ОСОБА_3 , а також спадкоємця за законом ОСОБА_6 .

13 вересня 2021 року ОСОБА_1 звернулась до нотаріуса із заявою про зупинення вчинення нотаріальної дії до вирішення справи судом.

Ухвалою суду першої інстанції від 19.11.2024 у цій справі призначено судово-психіатричну експертизу (посмертно).

З висновку судово-психіатричного експерта № 177 від 05.05.2025 вбачається, що для винесення експертного дослідження була досліджена медична картка амбулаторного хворого КНП «ОКЗ НПД та СЗХ» на ім`я ОСОБА_4 , з якої вбачається, що 08 серпня 2019 року ОСОБА_4 оглянута психіатром в КУ «ОКПЛ» ЗОР. Згідно запису «на прийомі пацієнтка з донькою та онукою від невролога ОКЛ. Діагноз: ДЕП ІІ змішаного генезу, епісиндром). Орієнтована в особистості. Плутає пори року (весна-літо), не може назвати рік, місяць, число, день тижня. Не рахує дії 100-6=94, 94-6=? Не повторила три запропонованих слова, не знає для чого годинник (не пояснила), не змогла сказати і написати речення, не відтворила малюнок. Бува, що не впізнає близьких. Самостійно не пересувається. Оглянута у візочку. Проведено оцінку психічного стану - по ММSE набрала 16 балів, що відповідає деменції помірного ступеню. Діагноз: деменція помірного ступеню змішаного генезу (атеросклеротичного, судинного).

Ретроспективно оцінюючи матеріали справи, комісія прийшла до висновку, що ОСОБА_4 у момент складання заповіту 02 листопада 2020 року виявляла ознаки психічного розладу у вигляді деменції змішаного генезу (судинного, атрофічного), епісиндром в анамезі, на що вказують данні обстеження - МРТ головного мозку та оглядів психіатра, невролога, кардіолога, МСЕК. Підекспертна потребувала сторонньої допомоги. Деменція - це деструктивно-органічне ураження головного мозку, котре проявляється перед усім психічними розладами у вигляді порушення процесів осмислення, порушення пам`яті, інтелекту, емоцій та волі. Процес в силу віку мав незворотній характер. Тому в силу інтелектуально-мнестичного зниження, порушення процесів осмислення-правильно оцінити ситуацію, що склалася, зробити правильні висновки, а також в силу залежного положення, що зумовлює пасивну підкоряємість, підвищену сугестивність, з грубим порушенням критичних та прогностичних функцій - вільне волевиявлення не є можливим.

За висновком судово-психіатричного експерта № 177 від 05.05.2025 ОСОБА_4 у момент складання заповіту 02.11.2020 виявляла ознаки психічного розладу у вигляді деменції змішаного генезу (судинного, атрофічного), епісиндром в анамнезі. Тому ОСОБА_4 у момент складання заповіту 02.11.2020 не могла усвідомлювати та розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Отже, у цій справі експерти ОСОБА_7 (стаж експертної роботи 18 років) та ОСОБА_8 (стаж експертної роботи 24 роки) дійшли однозначного категоричного висновку, що заповідачка ОСОБА_4 02.11.2020 не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, натомість суд першої інстанції відхилив цей висновок переважно через показання свідків, відомості про її повсякденне функціонування та логічність зміни заповіту.

Медична документація відносно ОСОБА_4 , яка була предметом експертного дослідження, наявна в матеріалах справи. Її зміст повністю відповідає змісту, зазначеному у висновку посмертної експертизи.

Суб`єктивне сприйняття свідками ОСОБА_6 та ОСОБА_9 здатності ОСОБА_4 спілкуватися, орієнтуватися в побуті та приймати окремі рішення не є тотожнім її здатності саме в момент посвідчення заповіту усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

У постанові Верховного Суду від 24 березня 2025 року у справі № 705/4155/19 наголошено, що показання свідків про поведінку заповідача мають побічне значення порівняно з доказами, які характеризують його внутрішній психічний стан у момент вчинення правочину.

Судом першої інстанції не наведено достатньо переконливого обґрунтування, чому відомості про поведінку спадкодавиці ОСОБА_4 , повідомлені свідками, спростовують висновок про її психічний стан саме 02 листопада 2020 року. Зазначений висновок експертизи № 177 містить категоричну відповідь на поставлене перед експертом питання. Захворювання та відомості про медичні огляди, враховані під час проведення експертизи, узгоджуються з наявною у справі медичною документацією. При цьому судом першої інстанції не встановлено конкретних обставин, які б свідчили про недостовірність використаних експертом відомостей, неправильність їх відтворення або наявність істотних суперечностей між вихідними даними та зробленими висновками.

Посилання суду першої інстанції на те, що експерт не мав можливості особисто обстежити спадкодавицю ОСОБА_4 , не може бути підставою для відхилення висновку, оскільки після смерті особи встановлення її психічного стану на момент учинення правочину здійснюється шляхом посмертного експертного дослідження на підставі наявних медичних та інших матеріалів.

Посилання суду першої інстанції на те, що експерти ґрунтували свої висновки на результатах одноразового огляду спадкодавиці ОСОБА_4 психіатром у серпні 2019 року, не є достатнім для відхилення експертного висновку, оскільки фактично під час експертного дослідження було враховано наявну медичну документацію, яка містить відомості про захворювання та стан здоров`я ОСОБА_4 .

При цьому факт відсутності повторних звернень до психіатра після встановлення діагнозу не свідчить про припинення психічного розладу або відновлення здатності особи повною мірою усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Так само відсутність судового рішення про визнання ОСОБА_4 недієздатною не спростовує можливості застосування положень статті 225 ЦК України, оскільки предметом доказування у цій справі є її психічний стан саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Посилання суду першої інстанції на індивідуальну програму реабілітації від 31 жовтня 2019 року, в якій не зазначено обмежень щодо орієнтації, спілкування та контролю за поведінкою, слід оцінювати з урахуванням мети складання цього документа, його змісту та часу проведення відповідного обстеження. Індивідуальна програма реабілітації від 31 жовтня 2019 року розроблялася з метою визначення комплексу реабілітаційних заходів, необхідних для відновлення або компенсації порушених чи втрачених функцій організму та забезпечення можливості особи здійснювати певні види діяльності ОСОБА_4 .

Відсутність в індивідуальній програмі реабілітації зазначень про обмеження здатності до орієнтації, спілкування та контролю за поведінкою, безумовно, не свідчить про відсутність у спадкодавиці ОСОБА_4 психічних розладів або про її здатність усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними під час складання заповіту майже через рік.

Не можуть бути визнані достатніми для спростування висновку експерта й показання свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_9 про те, що ОСОБА_10 правильно відповідала на поставлені запитання, підтримувала розмову, розуміла побутові обставини та послідовно пояснювала причини зміни заповіту. Здатність особи підтримувати розмову, орієнтуватися в побутових обставинах, висловлювати певні бажання та давати логічні відповіді не є безумовним підтвердженням її здатності усвідомлювати юридичне значення конкретного правочину та керувати своїми діями під час його вчинення.

Не спростовує експертного висновку й послідовність волевиявлення спадкодавиці ОСОБА_4 щодо розподілу майна між членами сім`ї. При цьому, навіть якщо зміна заповіту мала зрозумілу для ОСОБА_4 мету, це не дає можливості колегії суддів зробити однозначний конкретний висновок про наявність у неї необхідної здатності усвідомлювати значення своїх дій саме 02 листопада 2020 року.

Отже, висновки суду першої інстанції про спростування експертного висновку показаннями свідків, відомостями про повсякденну поведінку спадкодавиці ОСОБА_4 та логічністю її дій та рішень не ґрунтуються на належному розмежуванні обставин, які характеризують зовнішню поведінку особи, та її психічного стану в момент учинення правочину, для встановлення якого необхідні спеціальні знання.

Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність у ОСОБА_1 правового інтересу в оспорюванні заповіту від 02 листопада 2020 року з тих підстав, що попереднім заповітом від 05 листопада 2012 року спадкодавиця ОСОБА_4 також розпорядилася належним їй майном на користь іншої особи.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 є дочкою спадкодавиці та належить до кола спадкоємців, які відповідно до статті 1241 ЦК України мають право на обов`язкову частку у спадщині. Таке саме право має й ОСОБА_6 , яка також є дочкою спадкодавиці та на користь якої було складено попередній заповіт від 05 листопада 2012 року.

Заповіт від 02 листопада 2020 року передбачає передання всього спадкового майна ОСОБА_3 , тобто встановлює інший порядок спадкування порівняно з попереднім волевиявленням спадкодавці, за яким спадкоємцем була визначена ОСОБА_6 .

ОСОБА_6 з заявою про прийняття спадщини згідно матеріалів спадкової справи не зверталася. На час смерті спадкодавиці ОСОБА_4 зареєстрована з нею за однією адресою не була.

У разі визнання заповіту від 02 листопада 2020 року недійсним правові наслідки визначатимуться з урахуванням положень частини четвертої статті 1254 ЦК України, відповідно до якої у разі недійсності нового заповіту встановлена законом чинність попереднього заповіту не припиняється. За таких обставин позивачка має підстави стверджувати про наявність у неї правового інтересу в оспорюванні заповіту, оскільки результат вирішення спору впливає на визначення правового режиму спадкування та розподілу спадкового майна між особами, які мають спадкові права.

Колегія суддів також враховує, що зміна заповіту впливає на суб`єктний склад спадкових правовідносин та визначає коло осіб, між якими здійснюється розподіл спадкового майна. У разі визнання недійсним заповіту 2020 року та збереження чинності попереднього заповіту змінюється склад спадкоємців, які набувають права на спадкове майно. Це має значення для позивачки ОСОБА_1 не лише з огляду на її право на обов`язкову частку, а й у контексті подальшого здійснення спадкових прав, зокрема можливості укладення зі спадкоємцями договору про поділ спадкового майна відповідно до статті 1278 ЦК України, погодження порядку виділу спадкових часток та визначення конкретного майна, яке переходить у власність кожного зі спадкоємців.

Таким чином, оспорюваний заповіт впливає на правове становище ОСОБА_1 як спадкоємця, оскільки визначає осіб, з якими вона може вступати у спадкові правовідносини щодо погодження поділу спадщини та реалізації належних їй спадкових прав. Тому її інтерес у вирішенні питання про дійсність заповіту не може вважатися суто абстрактним або таким, що стосується виключно прав інших осіб.

Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Отже, з огляду на встановлені обставини справи, зокрема категоричний висновок посмертної судово-психіатричної експертизи № 177 від 05 травня 2025 року про те, що на момент складення заповіту 02 листопада 2020 року спадкодавиця ОСОБА_4 не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, колегія суддів доходить висновку про наявність передбачених статтею 225 ЦК України підстав для визнання цього заповіту недійсним.

Висновок судово-психіатричної експертизи № 177 від 05 травня 2025 року ґрунтується на медичній документації спадкодавиці ОСОБА_4 , відомості якої узгоджуються з матеріалами справи, та містить категоричну відповідь щодо її психічного стану саме на час вчинення оспорюваного правочину. Натомість показання свідків про здатність спадкодавиці спілкуватися, відповідати на запитання, орієнтуватися в побутових обставинах та висловлювати певні побажання не спростовують установленого експертом неможливості її здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

При цьому колегія суддів враховує, що ОСОБА_1 є дочкою спадкодавиці ОСОБА_10 та має право на обов`язкову частку у спадщині. Визнання недійсним заповіту від 02 листопада 2020 року має правове значення не лише для особи, на користь якої його складено, а й для визначення подальшого порядку спадкування з урахуванням попереднього заповіту від 05 листопада 2012 року, складеного на користь ОСОБА_6 у контексті подальшого здійснення спадкових прав, зокрема можливості укладення договору про поділ спадкового майна відповідно до статті 1278 ЦК України, погодження порядку виділу спадкових часток та визначення конкретного майна, яке переходить у власність кожного зі спадкоємців, відмови іншого спадкоємця від прийняття спадщини, тощо.

За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, які мають значення для справи, не надав належної оцінки висновку судово-психіатричної експертизи у сукупності з іншими доказами та дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Отже, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог та визнання недійсним заповіту від 02 листопада 2020 року, оскільки на момент його складення спадкодавиця ОСОБА_4 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.

Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Крім того, згідно ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифіковано Україною 17.07.1997, набула чинності для України 11.09.1997 року) та правових позицій, викладених в рішенні Європейського Суду з прав людини по справі «Бендерський проти України» (заява № 22750/02 параграф 42) - відповідно до практики, яка відображає принцип здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлині обставин кожної справи. Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом.

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. В силу вимог ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Керуючись ст. 141, 367, 374, 376-377, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_2 , задовольнити.

Рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 31 серпня 2026 року у цій справ скасувати, ухвалити нове рішення, яким:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: Запорізька районна державна нотаріальна контора, про визнання заповіту недійсним - задовольнити.

Визнати недійсним заповіт, складений ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , на користь ОСОБА_3 , посвідчений 02 листопада 2020 року Оленою Світлицькою, в.о. старости сіл Новотроїцька, Новорозівка, Жовта Круча, Славне, Веселе, Блакитне виконавчого комітету Комишуваської селищної ради Оріхівського району Запорізької області, зареєстрований в реєстрі № 24/04.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в суді першої інстанції в сумі 908,00 грн, та судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 1089,60 грн.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.

Головуючий суддя: Л.Г. Салтан

Члени колегії:

Суддя: Д.С. Бредун

Суддя: Д.І. Сакоян