Постанова № 141370810 у справі № 754/7279/25 від 05.11.2026

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 листопада 2026 року

м. Київ

провадження № 22-ц/824/12892/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Євграфової Є. П. (суддя-доповідач),

суддів: Стрижеуса А. М., Саліхова В. В.,

при секретарі Мудрак Р. Р.

за участі: представника позивача - адвоката Ярошенко Д. В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційними скаргами адвоката Лаврентьєва Дмитра Олеговича, в інтересах ОСОБА_1 ,

на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 04 травня 2026 року та на додаткове рішення Деснянського районного суду міста Києва від 03 серпня 2026 року

у складі судді Гринчак О. І.

у цивільній справі № 754/7279/25 Деснянського районного суду міста Києва

за позовом Державного підприємства «Сервісний центр морського та річкового транспорту»

до ОСОБА_1

про відшкодування шкоди,

У С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду із вказаним позовом. Обґрунтовуючи вимоги зазначав, що постановою Миколаївського апеляційного суду від 22.03.2023 у справі № 480/724/18 було визнано незаконним та скасовано наказ Інспекції з питань підготовки та дипломування моряків від 10.04.2018 № 148/к «Про звільнення» ОСОБА_2 , поновлено її на посаді провідного фахівця Миколаївської регіональної філії Інспекції та стягнуто на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 513 770,00 грн, а також 5 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Наказом Міністерства інфраструктури України від 27.03.2018 № 21-О виконання обов`язків начальника Інспекції з питань підготовки та дипломування моряків з 28.03.2018 по 25.05.2018 покладалося на ОСОБА_1 , яким безпосередньо і видано скасований у судовому порядку наказ про звільнення працівника. У процесі реорганізації Інспекцію з питань підготовки та дипломування моряків було приєднано до Державного підприємства «Сервісний центр морського та річкового транспорту», яке набуло статусу універсального правонаступника, включно із заміною боржника у виконавчих провадженнях за рішенням суду. На виконання постанови суду державним виконавцем 05.02.2025 примусово стягнуто з рахунків правонаступника 571 283,00 грн, у тому числі середній заробіток у сумі 513 770,00 грн, моральну шкоду в розмірі 5 000,00 грн та витрати виконавчого провадження у сумі 52 513,00 грн, а наказом підприємства від 07.03.2025 № 16-ос працівника поновлено на посаді та в подальшому звільнено за угодою сторін із нарахуванням єдиного соціального внеску в сумі 123 818,36 грн, виплатою компенсації за невикористану відпустку в сумі 43 659,66 грн та заробітної плати за один робочий день у розмірі 380,96 грн. Позивач зазначав, що загальний розмір понесених витрат становить 739 141,98 грн, які є прямою дійсною шкодою, заподіяною підприємству незаконними діями службової особи, винної у незаконному звільненні. Посилаючись на наведене, а також положення статей 130, 134, 138, 237 КЗпП України та статті 1191 ЦК України, позивач просив суд стягнути з відповідача на користь підприємства матеріальну шкоду у порядку регресу в сумі 739 141,98 грн.

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 04 травня 2026 року позов Державного підприємства «Сервісний центр морського та річкового транспорту» до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Державного підприємства «Сервісний центр морського та річкового транспорту» відшкодування шкоди, завданої у зв`язку з незаконним звільненням ОСОБА_2 , у загальному розмірі 518 770,00 грн (що складається з виплати незаконно звільненому працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 513 770,00 грн та відшкодування моральної шкоди у розмірі 5 000,00 грн) та судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 6 225,24 грн. У задоволенні решти позовних вимог Державного підприємства «Сервісний центр морського та річкового транспорту» до ОСОБА_1 про стягнення шкоди 220 371,98 грн (що складається з єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у загальному розмірі 123 818,36 грн, заробітної плати за 1 робочий день у розмірі 380,96 грн, компенсації за 166 календарних днів невикористаної щорічної відпустки у розмірі 43 659,66 грн, виконавчого збору та витрат виконавчого провадження у розмірі 52 513,00 грн) відмовлено. Судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 2 644,46 грн покладено на Державне підприємство «Сервісний центр морського та річкового транспорту».

Додатковим рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 03 серпня 2026 року заяву представника Державного підприємства «Сервісний центр морського та річкового транспорту» - адвоката Ярошенка Дмитра Валерійовича про ухвалення додаткового рішення задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Державного підприємства «Сервісний центр морського та річкового транспорту» судові витрати на правничу допомогу у розмірі 12 984,31 грн. У відшкодуванні решти витрат на правничу допомогу відмовлено.

Не погоджуючись із судовим рішенням від 04 травня 2026 у частині задоволених вимог та із додатковим судовим рішенням від 03 серпня 2026, відповідач ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвоката Лаврентьєв Д. О., подав апеляційні скарги. У скарзі на основне рішення відповідач просить суд скасувати рішення в частині задоволених позовних вимог та в цій частині ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог позивача в повному обсязі, в іншій частині залишити судове рішення без змін, а також покласти на позивача витрати зі сплати судового збору. У скарзі на додаткове судове рішення відповідач просить суд додаткове рішення скасувати повністю та ухвалити нове рішення про повну відмову в задоволенні заяви представника позивача про ухвалення додаткового рішення щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

Апелянт вважає, що оскаржуване судове рішення в частині задоволених вимог є незаконним і необґрунтованим через неповне з`ясування обставин справи та невідповідність висновків суду наявним доказам. Зазначає, що в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази підписання наказу від 10.04.2018 № 148/к саме відповідачем, оскільки долучена позивачем копія не містить особистого підпису, що унеможливлює ідентифікацію особи, яка видала розпорядчий документ. Звертає увагу на те, що відповідно до положень національного стандарту ДСТУ 4163 підпис посадової особи є обов`язковим реквізитом організаційно-розпорядчого документа, без якого документ втрачає юридичну силу, а висновки суду першої інстанції зроблені всупереч вимогам частини шостої статті 81 ЦПК України на підставі припущень.

Вказує на те, що позивачем не надано доказів ознайомлення відповідача з наказом Міністерства інфраструктури України від 27.03.2018 № 21-О про покладення на нього обов`язків керівника Інспекції у період з 28.03.2018 по 25.05.2018.

Стверджує, що для покладення повної матеріальної відповідальності за статтею 130, пунктом 8 частини першої статті 134 та статтею 237 КЗпП України роботодавець зобов`язаний довести персональну вину службової особи, тоді як процедура скорочення штату розпочалася наприкінці 2017 року під керівництвом іншої особи - начальника Інспекції Пересади М.В.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу на додаткове рішення від 03.08.2026, апелянт зазначає, що позивач у позовній заяві від 08.05.2025 не подав попереднього орієнтовного розрахунку судових витрат та письмово зазначив про відсутність інших очікуваних витрат, крім судового збору, чим відмовився від компенсації правничої допомоги. Вказує на порушення судом частини другої статті 134 ЦПК України та посилається на правову позицію Великої Палати Верховного Суду (правовий висновок у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.11.2019 № 904/4494/18) щодо відмови у розподілі витрат у разі неподання їх розрахунку разом із першою заявою по суті. Наголошує, що суд першої інстанції в порушення статей 263, 265 ЦПК України та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надав жодної правової оцінки письмовим запереченням представника відповідача від 14.05.2026.

Позивач Державне підприємство «Сервісний центр морського та річкового транспорту» у відзивах на апеляційні скарги, що подані адвокатом Ярошенком Д. В., заперечує проти їх задоволення, вважаючи рішення суду першої інстанції та додаткове рішення законними і обґрунтованими. Зазначає, що ОСОБА_1 у суді першої інстанції не заперечував факту виконання обов`язків керівника у спірний період та факту видання наказу від 10.04.2018 № 148/к, а його заперечення зводилися лише до строків звернення та відсутності підпису на копії. Звертає увагу на Правила організації діловодства та архівного зберігання документів № 1000/5, відповідно до яких вільні копії документів не обов`язково мають містити відтворення власноручного підпису особи, при цьому відповідач клопотання про витребування оригіналу за статтею 95 ЦПК України не заявляв і про підроблення доказів не стверджував. Посилається на преюдиційне значення судового рішення у справі № 480/724/18 за змістом частини четвертої статті 82 ЦПК України, яким наказ визнано протиправним, та зауважує, що стандарт ДСТУ 4163:2020 набув чинності лише у 2020 році і не діяв у 2018 році. Щодо додаткового судового рішення вказує, що позов подавався підприємством самостійно, договір про правничу допомогу укладено лише 15.10.2025, через що позивач об`єктивно не міг передбачити зазначені витрати у травні 2025 року. Стверджує, що судом дотримано вимоги частини восьмої статті 141 ЦПК України, оскільки про намір надати докази витрат було повідомлено до закінчення судових дебатів 24.04.2026, а відповідач не подавав клопотання про зменшення розміру витрат за статтею 137 ЦПК України. Позивач попередньо визначив розмір очікуваних витрат на правову допомогу в апеляційному суді в сумі 20 000,00 грн і заявив про надання доказів протягом п`яти днів після ухвалення постанови суду.

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції позивач заперечив проти задоволення апеляційних скарг з підстав та доводів викладених у відзиві.

Відповідач та його представник - адвокат Лаврентьєв Д. О., належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання, до суду не з`явилися, надіславши клопотання про відкладення розгляду справи через термінове відрядження представника за межі Київської області.

Відхиляючи зазначене клопотання, колегія суддів виходить із того, що за змістом статті 372 ЦПК України явка належно повідомленого учасника до апеляційного суду не є обов`язковою, а основною умовою для відкладення розгляду справи є не сама відсутність сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному засіданні. Саме лише декларування представником факту термінового відрядження без надання належних підтвердних документів не доводить поважності причин неявки і не свідчить про існування об`єктивних перешкод для участі в засіданні.

З огляду на належне сповіщення сторони відповідача, наявність у матеріалах справи її письмово викладеної правової позиції та обов`язок суду забезпечити своєчасний судовий розгляд, вирішення спору за відсутності учасників процесу не ставить відповідача у суттєво невигідне становище порівняно з опонентом і не позбавляє його права ефективно представляти свою справу в суді.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, з`ясувавши позиції учасників провадження, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційних скарг та відзивів, колегія суддів виходить з наступного.

Суд першої інстанції на підставі наданих доказів установлено, що ОСОБА_2 з 23.09.2008 по 10.04.2018 працювала у Миколаївській регіональній філії Інспекції з питань підготовки та дипломування моряків.

Наказом начальника Інспекції від 14.12.2017 № 211 введено нову організаційну структуру та скорочено філії, внаслідок чого 22.01.2018 працівника попереджено про наступне звільнення за підписом начальника Інспекції Пересади М. В .

Наказом Міністерства інфраструктури України від 27.03.2018 № 21-О виконання обов`язків начальника Інспекції з питань підготовки та дипломування моряків з 28.03.2018 по 25.05.2018 покладено на ОСОБА_1 .

Наказом виконувача обов`язків начальника Інспекції з питань підготовки та дипломування моряків ОСОБА_1 від 10.04.2018 № 148/к ОСОБА_2 звільнено з роботи на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 22.03.2023 у справі № 480/724/18 вказаний наказ визнано незаконним та скасовано, працівника поновлено на посаді та стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 513 770,00 грн та моральну шкоду в розмірі 5 000,00 грн.

У зв`язку з реорганізацією Інспекції шляхом приєднання до Державного підприємства «Сервісний центр морського та річкового транспорту» та внесенням 08.07.2024 запису про її припинення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ухвалою Миколаївського районного суду Миколаївської області від 01.08.2024 у справі № 480/724/18 здійснено заміну боржника на позивача як правонаступника.

На виконання постанови суду 05.02.2025 державним виконавцем стягнуто з рахунків позивача кошти в сумі 571 283,00 грн, що підтверджується банківською випискою.

Наказом позивача від 07.03.2025 № 16-ос працівника поновлено на посаді, а наказом від 13.03.2025 № 18-ос трудовий договір припинено за угодою сторін із нарахуванням єдиного соціального внеску на виплачені суми у розмірі 123 818,36 грн, виплатою зарплати за один робочий день у розмірі 380,96 грн та компенсації за дні невикористаної відпустки у розмірі 43 659,66 грн. Щодо судових витрат встановлено, що між позивачем та Адвокатським об`єднанням «ЕФ ТІ ЛІГАЛ» укладено договір про надання правничої допомоги від 15.10.2025 № 15/10, на виконання якого складено замовлення від 15.10.2025 № 1/2025, акти надання послуг від 15.12.2025 № 1-1/2025 на суму 10 500,00 грн та від 27.04.2026 № 3-1/2025 на суму 8 000,00 грн, а оплату послуг на загальну суму 18 500,00 грн підтверджено платіжними інструкціями від 16.12.2025 № 1407 та від 28.04.2026 № 1715.

Частково задовольняючи позовні вимоги щодо стягнення виплаченого середнього заробітку та моральної шкоди, суд першої інстанції виходив із того, що незаконність звільнення працівника та видання наказу з вини відповідача встановлені судовим рішенням, яке набрало законної сили. Встановивши, що саме ОСОБА_1 як посадова особа видав та підписав визнаний незаконним наказ від 10.04.2018 № 148/к, суд дійшов висновку про покладення на нього повної матеріальної відповідальності за шкоду, завдану виплатою середнього заробітку за вимушений прогул та моральної шкоди за пунктом 8 частини першої статті 134 і статтею 237 КЗпП України. Суд першої інстанції встановив, що строк звернення до суду не пропущено, оскільки перебіг встановленого частиною третьою статті 233 КЗпП України річного строку розпочався з моменту фактичного проведення виплат 05.02.2025. Відмовляючи в іншій частині позовних вимог на суму 220 371,98 грн, суд зазначив, що сплачений єдиний внесок, заробітна плата, компенсація за невикористану відпустку та витрати виконавчого провадження не входять до складу прямої дійсної шкоди. Ухвалюючи додаткове рішення, суд першої інстанції виходив із того, що розмір понесених позивачем витрат на правову допомогу у розмірі 18 500,00 грн є обґрунтованим і доведеним, клопотання про їх зменшення відповідач не заявляв, тому витрати підлягають стягненню пропорційно розміру задоволених вимог у сумі 12 984,31 грн.

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції з наступних підстав.

Відповідно до статті 130 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов`язків, за умови, коли така шкода заподіяна винними протиправними діями або бездіяльністю.

Згідно з пунктом 8 частини першої статті 134 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли службова особа винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу.

Статтею 237 КЗпП України визначено, що суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов`язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи, якщо звільнення здійснено з порушенням закону або якщо роботодавець затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі.

За змістом частини першої статті 1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

Колегія суддів враховує, що при застосуванні матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди на підставі пункту 8 частини першої статті 134 та статті 237 КЗпП України, обов`язок з відшкодування шкоди, заподіяної підприємству виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу, покладається на винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення здійснено з порушенням закону, при цьому така відповідальність настає незалежно від форми вини (що узгоджується із правовими висновками у постанові Верховного Суду від 18.02.2026 у справі № 301/3082/23, від 11.10.2023 у справі № 158/2727/20, від 17.07.2024 у справі № 439/362/22). Правовідносини сторін мають приватноправовий характер, оскільки предметом спору є відшкодування майнової шкоди юридичній особі у порядку регресу, що підлягає судовому розгляду за правилами цивільного судочинства (правовий висновок у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.09.2018 у справі № 200/22363/16-а, постановах Верховного Суду від 29.04.2026 у справі № 334/8491/24, від 05.10.2026 у справі № 760/13718/23).

Факт незаконності звільнення працівника ОСОБА_2 встановлено постановою Миколаївського апеляційного суду від 22.03.2023 у справі № 480/724/18, яка набрала законної сили. За змістом частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Зазначеним судовим рішенням установлено незаконність звільнення працівника на підставі наказу виконувача обов`язків начальника Інспекції з питань підготовки та дипломування моряків ОСОБА_1 від 10.04.2018 № 148/к, що має преюдиційне значення та не потребує повторного доказування.

Доводи апелянта про те, що процедура звільнення працівника розпочалася за керівництва іншої посадової особи - начальника Інспекції Пересади М. В., колегія суддів відхиляє. Внутрішнє погодження, попередні організаційні дії чи ініціювання процедури іншими особами не усувають відповідальності керівника, який прийняв остаточне розпорядче рішення та підписав наказ про звільнення (що узгоджується із правовим висновком у постановах Верховного Суду від 05.10.2026 у справі № 760/13718/23, від 18.02.2026 у справі № 301/3082/23). Саме наказ виконувача обов`язків начальника Інспекції ОСОБА_1 від 10.04.2018 № 148/к припинив трудові відносини з працівником з порушенням закону і спричинив настання обов`язку виплатити заробіток за вимушений прогул.

Колегія суддів відхиляє як безпідставні твердження скаржника про неналежність поданої копії наказу від 10.04.2018 № 148/к через відсутність відтворення власноручного підпису, адже обставини звільнення саме на підставі наказу виконувача обов`язків начальника Інспекції з питань підготовки та дипломування моряків ОСОБА_1 від 10.04.2018 № 148/к, установлені судовим рішенням, та не потребують доказуванню. Наказ був реально реалізований роботодавцем та скасований у судовому порядку.

Посилання апелянта на вимоги ДСТУ 4163 є необґрунтованими, оскільки стандарт прийнято наказом від 01.07.2020 № 144 та він не був чинним станом на 10.04.2018.

Твердження про відсутність доказів ознайомлення відповідача з наказом Міністерства інфраструктури України від 27.03.2018 № 21-О колегія суддів відхиляє, оскільки матеріали справи підтверджують покладення на ОСОБА_1 виконання обов`язків начальника Інспекції на період з 28.03.2018 по 25.05.2018, а спірний наказ видано 10.04.2018 саме в межах цього строку особою, яка фактично здійснювала функції одноосібного керівника органу.

Не знайшли свого підтвердження і доводи про пропуск позивачем строку звернення до суду. Відповідно до частини третьої статті 233 КЗпП України для звернення роботодавця до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної шкоди. Перебіг строку звернення роботодавця до суду з вимогою про відшкодування шкоди, заподіяної виплатою коштів за час вимушеного прогулу, розпочинається з дня проведення підприємством належних виплат незаконно звільненому працівникові, оскільки саме з моменту вибуття коштів виникає пряма дійсна шкода (правовий висновок у постановах Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 401/1745/16-ц, від 30.06.2021 у справі № 766/13189/20, від 11.10.2023 у справі № 158/2727/20, від 19.05.2026 у справі № 317/7065/23).

Стягнення коштів у примусовому порядку на виконання судового рішення відбулося 05.02.2025, позов подано 08.05.2025, тобто у межах встановленого однорічного строку.

Суд першої інстанції обґрунтовано обмежив розмір матеріальної відповідальності сумою виплаченого середнього заробітку за вимушений прогул 513 770,00 грн та моральної шкоди 5 000,00 грн, правильно відмовивши у стягненні єдиного соціального внеску, заробітної плати за один день, компенсації за дні відпустки та витрат виконавчого провадження, визнавши, що сплата зазначених коштів регулюється загальними нормами законодавства і не становить прямої дійсної шкоди (що узгоджується із правовими висновками у постанові Верховного Суду від 18.02.2026 у справі № 301/3082/23, від 06.12.2018 у справі № 474/658/16-ц). Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позову на загальну суму 518 770,00 грн.

Перевіряючи законність додаткового рішення суду від 03 серпня 2026 року щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу, колегія суддів враховує таке.

Відповідно до частини першої статті 134 ЦПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи. За приписами частини другої зазначеної статті у разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Законодавцем закріплено право, а не імперативний обов`язок суду відмовити у відшкодуванні таких витрат, реалізація якого залежить від конкретних обставин справи та оцінки дотримання засад змагальності (правовий висновок у постанові Верховного Суду від 08.03.2023 у справі № 755/7694/20, постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 справі № 922/1964/21).

Позовну заяву у цій справі підписано представником підприємства та подано 08.05.2025 у порядку самопредставництва юридичної особи без участі адвоката, у зв`язку з чим на дату подання позову позивач не користувався послугами адвоката і не мав підстав розраховувати відповідні витрати. Договір про надання правничої допомоги № 15/10 з Адвокатським об`єднанням «ЕФ ТІ ЛІГАЛ» укладено лише 15.10.2025 під час судового розгляду, що свідчить про виникнення потреби в залученні професійного представника після звернення до суду. Попередній розрахунок не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми витрат за частиною третьою статті 134 ЦПК України, якщо сторона не могла передбачити такі витрати під час подання першої заяви по суті.

Процедуру підтвердження розміру судових витрат, передбачену частиною восьмою статті 141 ЦПК України, позивачем повністю виконано: у судовому засіданні 24.04.2026 до закінчення судових дебатів представник зробив усну заяву про те, що докази витрат будуть подані протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, а відповідну заяву з повним пакетом документів подано 08.05.2026 після складення повного тексту рішення від 04.05.2026. За таких обставин строк подання доказів не пропущено.

Колегія суддів зазначає, що відповідач був своєчасно ознайомлений із заявою про ухвалення додаткового рішення та долученими розрахунками й актами, подав заперечення від 14.05.2026, однак клопотання про зменшення розміру витрат відповідно до частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України з підстав їх неспівмірності чи нерозумності не заявив. За відсутності відповідного клопотання іншої сторони суд не має правових підстав зменшувати розмір витрат на оплату правничої допомоги за власною ініціативою за критеріями співмірності (правовий висновок у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2022 № 910/12876/19, додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 № 910/12876/19, постанові Верховного Суду від 22.03.2023 № 758/6113/19). Суд першої інстанції надав оцінку обставинам справи, відобразив доводи заперечень відповідача у судовому рішенні та правильно здійснив пропорційний розподіл витрат за статтею 141 ЦПК України, стягнувши 12 984,31 грн.

Таким чином, рішення суду першої інстанції від 04 травня 2026 року в оскаржуваній частині та додаткове рішення від 03 серпня 2026 року ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, обставини справи встановлені повно, підстав для їх скасування за статтею 375 ЦПК України немає.

У зв`язку із залишенням апеляційних скарг без задоволення судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційних скарг відповідно до статті 141 ЦПК України покладаються на особу, яка їх подала, та перерозподілу не підлягають.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 369, 374, 375, 381, 383 ЦПК України суд, -

У Х В А Л И В :

Апеляційні скарги адвоката Лаврентьєва Дмитра Олеговича, в інтересах ОСОБА_1 , залишити без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 04 травня 2026 року та додаткове рішення Деснянського районного суду міста Києва від 03 серпня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складений 09 листопада 2026 року.

Судді Є. П. Євграфова

А. М. Стрижеус

В. В. Саліхов