Постанова № 141373017 у справі № 531/1903/26 від 10.11.2026

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 листопада 2026 р. Справа № 531/1903/26

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Чалого І.С.,

Суддів: Семененко М.О. , Подобайло З.Г. ,

за участю секретаря судового засідання Григоренко І.Б.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Карлівського районного суду Полтавської області (головуючий суддя І інстанції Попов М.С.) від 30.07.2026 року (повний текст складений 03.08.2026 року) по справі № 531/1903/26

за позовом Карлівського сектору Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області

до ОСОБА_1

про адміністративне затримання з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України, з метою забезпечення примусового видворення,

ВСТАНОВИВ:

Позивач, Карлівський сектор Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області, звернувся до Карлівського районного суду Полтавської області із позовною заявою, в якій просив затримати громадянку Російської Федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , строком на шість місяців з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України, з метою примусового видворення.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що 29 липня 2026 року Карлівським сектором УДМС в Полтавській області прийнято рішення про примусове повернення з України громадянина РФ ОСОБА_1 , оскільки остання не виконала у встановлений строк без поважних причин рішення Карлівського сектору УДМС в Полтавській області про примусове повернення до країни походження або третьої країни, у нього немає власного житла, офіційного джерела доходів. Вказував, що у Карлівського сектору УДМС в Полтавській області достатньо підстав вважати, що ОСОБА_1 в подальшому ухилятиметься від виконання рішення про її примусове видворення.

Рішенням Карлівського районного суду Полтавської області від 30.07.2026 року по справі № 531/1903/26 позовні вимоги задоволено.

Затримано громадянку Російської Федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , строком на шість місяців з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України, з метою примусового видворення.

Відповідач не погодилася з рішенням суду першої інстанції та подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права з підстав, викладених в апеляційній скарзі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги посилається на те, що ОСОБА_2 протягом усього часу перебування в Україні ніколи не переховувалася від органів державної влади, не змінювала місця проживання безвідповідально та вела абсолютно відкритий спосіб життя. Вказує, що апелянт діє як офіційно уповноважений представник на підставі нотаріально посвідченої довіреності від свого сина - громадянина України. Зазначає, що реалізуючи свої повноваження за вказаною довіреністю, ОСОБА_2 особисто зверталася до державних та приватних нотаріусів, Центрів надання адміністративних послуг (ЦНАП) та інших державних установ з метою відкриття та ведення спадкової справи, а також проведення державної реєстрації спадкового майна (житлового будинку, де вона фактично та безперервно проживає за заповітом). На підставі цього вважає, що систематичне та відкрите відвідування державних органів, нотаріальних контор і ЦНАП розцінюється судовою практикою як активна юридична та соціальна поведінка, яка повністю виключає наявність «ризику втечі» чи наміру переховуватися від органів влади.

Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому наполягає на законності рішення суду першої інстанції, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Сторони про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, з урахуванням особливостей, визначених ст. 268 КАС України.

10.11.2026 від ОСОБА_1 на електронну адресу суду надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, у зв`язку з хворобою відповідача.

Разом з тим, подане клопотання не підписане КЕП та до нього не долучено жодних доказів на підтвердження зазначених у цьому клопотанні обставин.

Відповідно до ч. 3 ст. 268 КАС України неприбуття у судове засідання учасника справи, повідомленого відповідно до положень цієї статті, не перешкоджає розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій.

Враховуючи наведені вище обставини, а також беручи до уваги строки розгляду цієї категорії справ, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для відкладення розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги та відзив на неї, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що 29 липня 2026 року за адресою: вул. Полтавський шлях, 54, м. Карлівка, виявлено факт порушення законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства громадянкою РФ ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а саме: перевищення встановленого строку перебування в Україні більше як на 30 днів.

Перевіркою встановлено, що громадянка РФ ОСОБА_1 в`їхала на територію України у 2006 році. Має закордонний паспорт НОМЕР_1 , виданий 14 червня 2020 року, дійсний до 14 червня 2030 року, орган видачі МІД РОСІЇ 38001 (на момент виявлення паспорт втрачений).

Порушивши терміни перебування в Україні, передбачені пп. 2 п. 2 Порядку продовження строку перебування та продовження або скорочення тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затвердженого постаново. КМУ від 15.02.2012 № 150, громадянка РФ ОСОБА_1 не виїхала за межі України у визначений законодавством строк, перевищила визначені законодавством строки тимчасового перебування, проживає без документів на право проживання в Україні.

До підрозділів Державної міграційної служби України із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового чи тимчасового захисту ОСОБА_1 не зверталась. Обізнана, що підстав для її подальшого перебування в Україні не має. Останньою повідомлено, що в країні проживання її життю та здоров`ю нічого не загрожує.

За вчинення правопорушення за ознаками ч. 2 ст. 203 КУпАП 17 липня 2024 року Карлівським сектором УДМС в Полтавській області ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності з накладенням адміністративного стягнення у виді штрафу у розмірі 3417 грн. На даний час постанова відповідачем виконана.

З метою забезпечення вимог законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, на підставі положень ст. 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», п. п. 5, 6 розділу І Інструкції про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, затвердженої спільним наказом МВС України, Адміністрації державної прикордонної служби України та Служби безпеки України від 23.04.2012 № 353/271/150, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 21.05.2012 за № 806/21119 (у редакції наказу МВС України, СБУ від 22.01.2018 № 38/77), 17 липня 2024 року Карлівським сектором УДМС в Полтавській області було прийнято рішення про примусове повернення до країни походження або до третьої країни громадянки РФ ОСОБА_1 та зобов`язано її покинути територію України у термін до 15 серпня 2024 року.

З рішенням від 17 липня 2024 року про примусове повернення з України громадянка РФ ОСОБА_1 ознайомлена 17 липня 2024 року та зобов`язалась його виконати, що підтверджується її підписом у вказаному рішенні.

Громадянка РФ ОСОБА_1 не виконала рішення Карлівського сектору УДМС в Полтавській області про примусове повернення до країни походження або третьої країни у термін, передбачений для добровільного виконання рішення про примусове повернення (до 15 серпня 2024 року). Даний факт підтверджується інформацією, отриманою з інтегрованої міжвідомчою інформаційно-телекомунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон України «Аркан».

За невиконання рішення Карлівським сектором УДМС в Полтавській області про примусове повернення до країни походження або третьої країни у термін, передбачений для добровільного виконання рішення про примусове повернення 29 липня 2026 року відносно ОСОБА_1 складено протокол про адміністративне правопорушення, передбачене ч. 3 ст. 203 КУпАП.

Враховуючи викладене, відповідно до ч. 1 ст. 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», 17 липня 2024 року Карлівським сектором УДМС в Полтавській області прийнято рішення про примусове повернення з України громадянки РФ ОСОБА_1 , оскільки остання не виконала у встановлений строк без поважних причин рішення Карлівського сектору УДМС в Полтавській області про примусове повернення до країни походження або третьої країни, у неї немає власного житла, офіційного джерела доходів. У Карлівського сектору УДМС в Полтавській області достатньо підстав вважати, що ОСОБА_1 в подальшому ухилятиметься від виконання рішення про її примусове видворення.

Наведені вище обставини стали підставою для звернення територіального органу ДМС України до суду першої інстанції із вказаними вище позовними вимогами.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції дійшов висновку про про обґрунтованість заявлених позовних вимог, оскільки відповідача притягнуто до адміністративної відповідальності за порушення ним правил перебування в Україні, враховуючи ухилення від виїзду з України, а також те, що ним не виконано рішення щодо його примусового повернення та видворення, ухиляється від виїзду з України, відсутність коштів на придбання квитка для виїзду з України, існує ризик його втечі, суд вважає доведеними підстави для його затримання з метою забезпечення примусового видворення з поміщенням до пункту перебування іноземців або осіб без громадянства, строком на 6 (шість) місяців.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам з урахуванням доводів сторін та висновків суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ст. 3 Конституції України, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 3 ст.3 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (далі - Закон № 3773-VI) іноземці та особи без громадянства зобов`язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.

Згідно з ч. 16 ст. 4 Закону № 3773-VI, іноземці та особи без громадянства, які в`їхали в Україну на інших законних підставах, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в`їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 9 Закону № 3773-VI іноземці та особи без громадянства в`їжджають в Україну за наявності визначеного цим Законом чи міжнародним договором України паспортного документа та одержаної у встановленому порядку візи, якщо інше не передбачено законодавством чи міжнародними договорами України. Це правило не поширюється на іноземців та осіб без громадянства, які перетинають державний кордон України з метою визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту чи отримання притулку. Строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України.

Положеннями п. 14 ст. 1 Закону № 3773-VI визначено, що нелегальний мігрант іноземець або особа без громадянства, які перетнули державний кордон поза пунктами пропуску або в пунктах пропуску, але з уникненням прикордонного контролю і невідкладно не звернулися із заявою про надання статусу біженця чи отримання притулку в Україні, а також іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеного їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України.

Згідно з ч. 1 ст. 26 Закону № 3773-VI іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України). У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 30 Закону № 3773-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, його територіальні органи та територіальні підрозділи, органи охорони державного кордону або органи Служби безпеки України можуть приймати рішення про примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, якщо такі особи затримані за незаконне перетинання (спробу незаконного перетинання) державного кордону України або є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятиметься від виконання рішення про примусове повернення, або якщо така особа не виконала у встановлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення, а також в інших передбачених законом випадках. Рішення про примусове видворення не приймається стосовно іноземців та осіб без громадянства, підстави для примусового видворення яких виявлені в пунктах пропуску (пунктах контролю) через державний кордон під час їх виїзду з України. Іноземцям та особам без громадянства, зазначеним у цій статті, забороняється подальший в`їзд в Україну строком на п`ять років. Строк заборони щодо подальшого в`їзду в Україну обчислюється з дня прийняття такого рішення та додається до строку заборони в`їзду в Україну, який особа мала до цього.

Приписами ч. 4 ст. 30 Закону № 3773-VI передбачено, що іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України, затримані в установленому порядку та підлягають примусовому видворенню за межі України, у тому числі прийняті відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію, розміщуються в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, протягом строку, необхідного для їх ідентифікації та забезпечення примусового видворення (реадмісії) за межі України, але не більш як на вісімнадцять місяців. У разі звернення особи під час її перебування в пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, вона продовжує перебувати в зазначеному пункті до остаточного прийняття рішення за заявою.

Згідно з ч. 8 ст. 30 Закону № 3773-VI положення цієї статті не застосовуються до іноземців та осіб без громадянства, на яких поширюється дія Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Пунктом 1 Типового положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1110 визначено, що пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, є державною установою, що призначена для тимчасового тримання іноземців та осіб без громадянства: стосовно яких судом прийнято рішення про примусове видворення за межі України; стосовно яких судом прийнято рішення про затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі України, у тому числі прийнятих відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію; затриманих ДМС, її територіальними органами та підрозділами на строки та в порядку, передбачені законодавством; затриманих за рішенням суду до завершення розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, або особою без громадянства.

Згідно з пунктом 5 Типового положення іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України, затримані в установленому порядку та підлягають примусовому видворенню за межі України, у тому числі прийняті відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію, розміщуються в пунктах тимчасового перебування протягом строку, необхідного для їх ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі України або передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію. Строк тримання затриманих іноземців та осіб без громадянства в пунктах тимчасового перебування становить шість місяців з дня фактичного затримання особи. За наявності умов, за яких неможливо ідентифікувати іноземця або особу без громадянства, забезпечити примусове видворення чи передачу відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію особи у зазначений строк або прийняти рішення за заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, або особою без громадянства, цей строк може бути продовжений, але не більш як до вісімнадцяти місяців. Про продовження строку тримання не пізніше ніж за п`ять днів до його закінчення орган (підрозділ), за клопотанням якого затримано іноземця або особу без громадянства, кожні шість місяців подає відповідний адміністративний позов. У такому позові зазначаються дії або заходи, що вживалися органом (підрозділом) для ідентифікації іноземця або особи без громадянства, забезпечення виконання рішення про примусове видворення чи передачу відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію або для розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, або особою без громадянства.

Порядок дій посадових осіб Державної міграційної служби України, її територіальних органів і територіальних підрозділів (далі - органи ДМС), органів охорони державного кордону та органів Служби безпеки України (далі - СБУ) під час прийняття рішень про примусове повернення і примусове видворення іноземців та осіб без громадянства (далі - іноземці), їх ідентифікації і вжиття заходів з безпосереднього примусового повернення, поміщення до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні (далі - ПТПІ), а також під час прийняття рішень про продовження строку затримання визначено Інструкцією про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, затвердженою Наказом Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Служби безпеки України 23 квітня 2012 року № 353/271/150 (у редакції Наказу Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України від 13 травня 2020 року № 383/125), згідно з пунктом 3 Розділу І якої дія цієї Інструкції поширюється на посадових осіб територіальних органів, територіальних підрозділів ДМС, органів охорони державного кордону, органів СБУ та іноземців, які підлягають примусовому поверненню чи примусовому видворенню у випадках, передбачених Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства".

Пунктом 4 розділу І Інструкції № 353/271/150 передбачено, що іноземці можуть бути примусово повернуті до країни походження чи третьої країни на підставі рішення органу ДМС або органу охорони державного кордону, або органу СБУ про примусове повернення чи примусово видворені на підставі винесеної за позовом цих органів/підрозділів постанови адміністративного суду про примусове видворення.

У пункті 7 Розділу І Інструкції № 353/271/150 визначено, що підставами для подання позову про примусове видворення іноземців є: - невиконання іноземцем в установлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення; - наявність обґрунтованих підстав вважати, що іноземець ухилятиметься від виконання рішення про примусове повернення, крім випадків затримання іноземця за незаконне перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску через державний кордон України та його передачі прикордонним органам суміжної держави; - якщо іноземці, прийняті відповідно до міжнародного договору про реадмісію, не мають законних підстав для перебування на території України та якщо між Україною і країною громадянської належності чи країною попереднього постійного проживання таких осіб відсутній договір про реадмісію; - якщо іноземець, стосовно якого прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію, не виїхав з України протягом місяця з дня отримання копії такого рішення, за винятком випадків, коли особа оскаржила рішення про скасування дозволу на імміграцію до суду, - до набрання рішенням суду законної сили.

За приписами пунктів 1, 2 Розділу ІІІ Інструкції № 353/271/150 у разі виявлення підстав, передбачених частиною 1 статті 30 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", органи ДМС, органи охорони державного кордону та органи СБУ залежно від обставин виявлення/затримання іноземця невідкладно готують позовну заяву до адміністративного суду.

За наявності обґрунтованих підстав вважати, що іноземець, стосовно якого подано адміністративний позов про примусове видворення, ухилятиметься від виконання рішення про його примусове видворення, перешкоджатиме проведенню процедури видворення чи реадмісії відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію, або за наявності ризику його втечі, а так само у разі відсутності в іноземця, що вчинив порушення законодавства України з прикордонних питань або про правовий статус іноземців, документа, що дає право на виїзд з України, органи ДМС, орган охорони державного кордону або орган СБУ подають до адміністративного суду за місцезнаходженням цих органів (підрозділів) або за місцезнаходженням ПТПІ позовну заяву відповідно до частини першої статті 289 КАС України.

Так, згідно з ч. 1 ст. 289 КАС України за наявності обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства, стосовно якого (якої) прийнято рішення про примусове видворення або реадмісію, ухилятиметься від виконання рішення про його (її) примусове видворення, перешкоджатиме проведенню процедури видворення чи реадмісії відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію або якщо існує ризик його (її) втечі, а так само у разі відсутності в іноземця або особи без громадянства, стосовно якого (якої) прийнято рішення про примусове видворення, документа, що дає право на виїзд з України, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, його територіальний орган чи підрозділ, орган охорони державного кордону, орган Служби безпеки України подає до місцевого загального суду як адміністративного суду за місцезнаходженням зазначених органів (підрозділів) або за місцезнаходженням пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, позовну заяву про застосування судом до іноземця або особи без громадянства одного з таких заходів:

1) затримання з метою ідентифікації та/або забезпечення примусового видворення за межі території України;

2) затримання з метою забезпечення передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію;

3) взяття на поруки підприємством, установою чи організацією;

4) зобов`язання внести заставу.

Аналізуючи наведені вище норми законодавства, колегія суддів зазначає, що процедурі видворення іноземця або особи без громадянства передує прийняття компетентним органом рішення про його примусове повернення, яке може бути оскаржено.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив, зокрема з того, що ОСОБА_1 без поважних причин не виконала рішення Карлівського сектору УДМС від 17.07.2024 р. про примусове повернення та ухиляється від виїзду з України.

Надаючи оцінку цим обставинам, колегія суддів зазначає, що за наявними у справі доказами судом встановлено, що за вчинення правопорушення за ознаками ч. 2 ст. 203 КУпАП 17 липня 2024 року Карлівським сектором УДМС в Полтавській області ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності з накладенням адміністративного стягнення у виді штрафу у розмірі 3417 грн. На даний час постанова іноземкою виконана.

З метою забезпечення вимог законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, на підставі положень ст. 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», п. п. 5, 6 розділу І Інструкції про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, затвердженої спільним наказом МВС України, Адміністрації державної прикордонної служби України та Служби безпеки України від 23.04.2012 № 353/271/150, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 21.05.2012 за № 806/21119 (у редакції наказу МВС України, СБУ від 22.01.2018 № 38/77), 17 липня 2024 року Карлівським сектором УДМС в Полтавській області було прийнято рішення про примусове повернення до країни походження або до третьої країни громадянки РФ ОСОБА_1 та зобов`язано її покинути територію України у термін до 15 серпня 2024 року.

З рішенням від 17 липня 2024 року про примусове повернення з України громадянка РФ ОСОБА_1 ознайомлена 17 липня 2024 року та зобов`язалась його виконати, що підтверджується його підписом у вказаному рішенні.

За невиконання рішення Карлівського сектору УДМС у Полтавській області про примусове повернення до країни походження або третьої країни у термін, передбачений для добровільного виконання рішення про примусове повернення 29.07.2026 року ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 3 ст. 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Надалі, відповідно до ч. 1 ст. 30 Закону № 3773-VI, 29.07.2026 року Карлівським відділом УДМС у Полтавській області прийнято рішення про примусове видворення з України громадянки рф ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Верховний Суд у постанові від 24.05.2023 по справі № 296/8455/22 зазначив, що за наявності перелічених статтею 289 КАС України умов, існує правова можливість здійснити затримання іноземця як з метою ідентифікації та забезпечення видворення за межі території України, так і лише для забезпечення видворення за межі території України, як досягнення самостійної мети без необхідності ідентифікації. Але в будь-якому випадку повинна існувати така умова як примусове видворення.

У іншій постанові від 11.09.2025 у справі № 303/5363/24 Верховний Суд вказав, що захід у вигляді затримання з метою забезпечення примусового видворення за межі території України не застосовується автоматично, а реалізується шляхом подання позову та за наявності підстав, передбачених частиною першою статті 289 КАС України, а саме:

1) обґрунтованих підстав уважати, що іноземець (стосовно якого прийнято рішення про примусове видворення) ухилятиметься від виконання рішення про його примусове видворення, перешкоджатиме проведенню процедури видворення чи реадмісії відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію;

2) або якщо існує ризик його (її) втечі;

3) у разі відсутності в іноземця або особи без громадянства, стосовно якого (якої) прийнято рішення про примусове видворення, документа, що дає право на виїзд з України.

При цьому, доведення наявності підстав, передбачених вказаною нормою, покладено на територіальний орган ДМС України, як суб`єкта владних повноважень, яким ініційовано питання щодо затримання іноземця або особи без громадянства з метою ідентифікації та (або) забезпечення видворення за межі території України.

З долучених до апеляційної скарги доказів судом встановлено, що 19 липня 2024 року, тобто через дві доби після винесення рішення та за місяць до граничного терміну, до якого було зобов`язано її покинути територію України, син ОСОБА_1 (який перебуває на території Німеччини) придбав для неї проїзний квиток до Німеччини.

Надалі, ОСОБА_1 особисто та добровільно прибула до пункту пропуску через державний кордон України з метою його перетину та виконання рішення міграційного органу, але перетин державного кордону не відбувся з підстав, які об`єктивно не залежали від волі іноземця, а саме через процесуально-технічні вимоги посадових осіб Державної прикордонної служби України щодо відсутності окремих паспортних документів, вилучених чи втрачених раніше та довідки міграційної служби, підтверджуючої особу-іноземця.

Наведені обставини, на думку суду апеляційної інстанції, спростовують доводи позивача, з якими погодився суд першої інстанції, щодо умисного ухилення від виконання рішення від 17.07.2024 про примусове повернення до країни походження або до третьої країни.

Крім того, судом встановлено та позивачем у справі не спростовано, що ОСОБА_1 народилася в Україні (м. Красногорівка Донецької області), навчалася тут та з 2006 року (понад 20 років) безперервно проживає в м. Карлівка.

Доказів того, що за цей час ОСОБА_1 притягалася до відповідальності (окрім відповідальності за порушення вимог міграційного законодавства), матеріали справи не містять.

Отже, з боку позивача не надано суду достатніх, належних та допустимих доказів щодо переховування відповідача від працівників органів ДМС України та правоохоронних органів чи вчинення нею дій, які можуть об`єктивно свідчити про те, що ОСОБА_1 ухилятиметься від виконання рішення про її примусове видворення чи перешкоджатиме проведенню процедури видворення.

Крім того, враховуючи прецедентну практику ЄСПЛ та вимоги чинного законодавства суд констатує, що війна в Україні, як форс-мажорна обставина, обмежила право відповідача на подальшу легалізацію перебування його на території України у терміни, встановлені Законом та відповідно отримання відповідних документів.

На підставі аналізу приписів статей 9, 29 Загальної Декларації прав людини 1948 року, статті 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року та статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод якими чітко визначено, що «ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно для забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту», а також з урахуванням висновків Європейського суду з прав людини, що наводилися у пункті 103 рішення від 17 квітня 2014 року у справі «Анатолій Руденко проти України» (№ 50264/08), у рішеннях Європейського суду з прав людини у справах «Вітольд Літва проти Польщі» (заява № 26629/95), «Станєв проти Болгарії» [ВП] (заява № 36760/06), «Іліас та Ахмед проти Угорщини» (Ilias and Ahmed v. Hungary) (заява № 47287/15) та правових висновків Конституційного Суду України у рішеннях від 19 жовтня 2009 року № 26-рп/2009 і від 01 червня 2016 року № 2-рп/2016, а також Верховного Суду у постанові від 25 квітня 2024 року по справі № 461/2622/23 суд першої інстанції беручи до уваги вказані позиції Європейського суду з прав людини, Конституційного Суду України щодо обмеження свободи людини, і Верховного Суду стосовно поміщення особи до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, суди повинні враховувати принцип пропорційності при оцінці обґрунтованості обмежень свобод, що застосовуються до іноземців при поміщенні до такого закладу, щоб не порушити при цьому сутність такого права, тобто фактичного обмеження фізичної свободи особи.

Верховний Суд у постанові від 06 грудня 2024 у справі № 204/521/24 зазначив, що навіть в умовах воєнного стану для суб`єкта владних повноважень обов`язок застосування принципів статті 2 КАС України не скасовується, а навпаки набуває особливого значення, зокрема коли йдеться про застосування пропорційності обмежень в умовах гостроти становища в країні (військової агресії) щодо осіб, яких вони стосуються.

У постанові від 26 січня 2024 у справі № 522/11225/22 Верховний Суд зауважив, що зважаючи на поведінку іноземця, не вбачав неспівмірності та непропорційності між застосованими до нього заходами, передбаченими частиною першою статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», та його інтересами і правами, позаяк такі є адекватним реагуванням уповноваженого органу на порушення особою міграційного законодавства.

Визначені у цій постанові Верховного Суду підходи можуть бути ураховані при вирішенні спірних правовідносин хоч і від зворотного, а саме: необхідність врахування наслідків застосованого заходу до іноземця/особи без громадянства, його співмірності та пропорційності, врахування інтересів та прав особи, способу застосування уповноваженими органами заходу на порушення міграційного законодавства, виявлення волевиявлення та здійснення будь-яких дій з метою легалізації проживання на території України.

На підставі наведених вище обставин, колегія суддів зазначає, що висновки суду першої інстанції щодо того, що відповідач, відносно якого прийнято рішення про примусове видворення, ухилятиметься від виконання рішення про його примусове видворення, перешкоджатиме проведенню процедури видворення, а також, існує ризик його втечі, є помилковими, у зв`язку з чим відсутні підстав для задоволення позовних вимог.

Судом першої інстанції не було враховано наведених вище обставин, що призвело до неправильного вирішення справи.

Згідно з ч. 1-3 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

На підставі викладеного, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню із прийняттям нового судового рішення про відмову в задоволенні адміністративного позову.

Відповідно до п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

При прийнятті рішення у даній справі суд врахував позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки інших аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Із врахуванням такого підходу Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд апеляційної інстанції вважає, що ключові аргументи сторін отримали достатню оцінку.

Інші доводи і заперечення сторін на висновки суду апеляційної інстанції не впливають.

Зважаючи на результати апеляційного перегляду оскарженого судового рішення та положення статті 139 КАС України, у справі відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат зі сплати судового збору.

Керуючись ст. ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 326, 327 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Карлівського районного суду Полтавської області від 30.07.2026 року по справі № 531/1903/26 скасувати та прийняти нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог Карлівського сектору Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя (підпис) І.С. Чалий

Судді (підпис) (підпис) М.О. Семененко З.Г. Подобайло

Повний текст постанови складений 10.11.2026 року