Окрема думка № 141375005 у справі № 400/2367/26 від 10.11.2026

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

------------------------

О К Р Е М А Д У М К А

10 листопада 2026 р. м. Одеса Справа № 400/2367/26

Судді П`ятого апеляційного адміністративного суду Шляхтицького О.І. на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 10.11.2026 по справі № 400/2367/26.

Миколаївський окружний адміністративний суд рішенням від 10.08.2026 у справі № 400/2367/26 адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнив.

Визнав протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області щодо відмови ОСОБА_1 у видачі довідки про суддівську винагороду для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці станом на 01.01.2026, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 3328,00 грн.

Зобов`язав Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області видати ОСОБА_1 довідку про суддівську винагороду для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці станом на 01.01.2026, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 3328,00 грн.

Стягнув за рахунок бюджетних асигнувань Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області (вул. 68 Десантників, 2, м. Миколаїв,54009 ЄДРПОУ 26299835) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 НОМЕР_1 ) судові витрати в розмірі 1331,20 (одна тисяча триста тридцять одна грн двадцять коп) грн.

Не погоджуючись з даним рішенням суду представник Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області подав апеляційну скаргу.

П`ятий апеляційний адміністративний суд постановою від 10.11.2026 по справі № 400/2367/26 залишив апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Вважаю за необхідне висловити незгоду з прийнятим судом апеляційної інстанції рішенням, у зв`язку з чим, в порядку ст. 34 КАС України, викладаю окрему думку.

Спірним у даній справі є питання щодо того, який показник має бути врахований при розрахунку щомісячного довічного утримання судді у відставці: "прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня 2026 року в розмірі 2 102,00 гривень" або "прожитковий мінімум для працездатних осіб: з 1 січня 2026 року в розмірі 3328,00 гривень".

Основні мотиви прийняття такого судового рішення зводяться до того, що у національному законодавчому полі існує колізія положень двох нормативно-правових актів рівня закону, подолати яку можливо застосувавши загальний принцип права "спеціальний закон скасовує дію загального закону" (Lex specialis derogate generali). Такий підхід використовується у випадку конкуренції норм: коли на врегулювання суспільних відносин претендують загальні та спеціальні норми права.

Отже, за таким правовим підходом, при конкуренції норм, на переконання колегії суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду, необхідно застосовувати правило пріоритетності норм спеціального закону (lex specialis), тобто Закону №1402-VIII, а положення Закону № 966-XIV вважати загальними нормами (lex generalis).На такий аспект законодавчого регулювання, на переконання колегії суддів, звернув увагу Конституційний Суд України у рішенні від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України).

Не вдаючись у наведення контраргументів щодо такої правової позиції за змістом якої "спеціальність" Закону №1402-VIII у цьому випадку безапеляційно долає доктринальний принцип подолання колізії правових норм, за яким наступний закон з того самого питання скасовує дію попереднього (попередніх), я вважаю, що до спірних правовідносин варто врахувати відповідні висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Так, з приводу вищезгаданих судом рішень Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України), Європейський суд з прав людини (далі-ЄСПЛ) надав відповідне тлумачення.

Зокрема, у справі "Суханов та Ільченко проти України" (заяви № 68385/10 та 71378/10) від 26 червня 2014 року, ЄСПЛ вказав: " Дійсно, як стверджували заявники, у 2007 та 2008 роках Конституційний Суд України дійшов висновку, що зміни та доповнення до основного законодавства не могли вноситися за допомогою відповідних законів про Державний бюджет України, оскільки ці закони стосувалися радше фінансування, ніж матеріальних прав. Суд не погоджується із твердженнями заявників про те, що згідно з рішеннями Конституційного Суду України до відповідних нормативно-правових актів не можна вносити зміни. Конституційний Суд України розкритикував юридичну техніку, що використовувалася Парламентом для внесення таких конкретних змін та доповнень, проте демократично обраний Парламент зберігає право щодо виконання своїх законодавчих функцій відповідно до Конституції та зміни встановлених розмірів виплат на певний період часу. Заявники також не довели, що внаслідок ухвалення рішень Конституційного Суду України виникають сумніви щодо законності рішень національних судів…"( див. п.37 рішення).

Відповідно до статей 1 та 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Враховуючи, що рішення ЄСПЛ є джерелом права, вважаю, що із змісту цього рішення чітко зрозуміло, що демократично обраний парламент зберігає право змінювати встановлені розміри виплат на певний період часу, що він і зробив, приймаючи Закон України "Про Державний бюджет України на 2026 рік".

З того приводу, що конституційний принцип незалежності суддів означає також конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації, як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя, оскільки Закон України "Про Державний бюджет України на 2026 рік" фактично змінив складову для визначення розміру щомісячного довічного утримання судді у відставці, що порушує гарантії незалежності суддів, одна з яких передбачена частиною другою статті 130 Конституції України і частиною третьою статті 135 Закону №1402-VIII слід зазначити таке.

Так, варто наголосити, що зниження щомісячного довічного утримання судді у відставці саме по собі не є несумісним із незалежністю суддів.

Так, зокрема, у пункті 77 Висновку щодо змін до законодавчих актів, які регулюють статус Верховного Суду та органів суддівського врядування № 969/2019 (2019) 027 від 9 грудня 2019 року), Європейська комісія "За демократію через право" (Венеціанська комісія), посилаючись на пункт 57 Рекомендації КМ (2010) 12 чітко зазначила, що державна політика, спрямована на загальне зниження оплати праці державних службовців, не суперечить вимозі уникнення зниження оплати праці певних суддів".

Згідно з розділом 6 (Винагорода за працю та соціальний захист) Європейської хартії про статус суддів (документ Департаменту з правових питань Ради Європи (98)23) судді, що виконують свої професійні обов`язки, мають право на винагороду, розмір якої фіксується на такому рівні, щоб захистити їх від тиску, що чиниться з метою вплинути на їхні рішення (і в більш загальному плані - на їхню поведінку у сфері їхніх повноважень).

У Рекомендації CM/Rec(2010)12 від 17 листопада 2010 р. про незалежність, ефективність роботи та відповідальність суддів Комітет міністрів зауважив (у пунктах 53 і 54), що основоположні правила системи винагороди праці професійних суддів мають бути викладені в законодавстві; що винагорода за працю суддів має відповідати їхнім професійним обов`язкам і відповідальності та бути достатньою, щоб захистити їх від стимулів, що мають на меті вплинути на їхні рішення; а також що потрібно впровадити конкретні правові положення для захисту від зменшення розміру винагороди за працю, спрямовані конкретно на суддів.

Важливо також відмітити, що новий розмір щомісячного довічного утримання судді у відставці позивача з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб не був меншим, ніж розмір щомісячного довічного утримання судді у відставці за попередні роки.

У пункті 91 рішення ЄСПЛ по справі Savickas Суд зазначив, що стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції не може бути тлумачиться як надання людині права на заробітну плату в певному розмірі.

Наведене свідчить про відсутність "законних сподівань" та "легітимних очікувань" щодо підвищеного розміру щомісячного довічного утримання судді у відставці, які підпадають під захист статті 1 Першого Протоколу до Європейської Конвенції з прав людини (див. також п. 38 рішення ЄСПЛ у справі "Суханов та Ільченко проти України" (заяви № 68385/10 та 71378/10) від 26.06.2014).

Звертаю також увагу, що зі змісту рішення суду апеляційної інстанції не зрозуміло у чому полягає протиправність дій (рішень) відповідача, оскільки останній під час розгляду питання, пов`язаного з реалізацією особою свого права, зокрема, права на певний розмір щомісячного довічного утримання судді у відставці, зобов`язаний застосовувати той закон або інший нормативно-правовий акт, який набув чинності та залишається чинним на момент виникнення відповідних правовідносин між особою та державою, в особі її уповноважених органів.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 21.11.2018 у справі № 700/668/16-а.

Основна аргументація суду базується фактично на правовій оцінці дій та законів Верховної Ради України.

Проте варто зауважити, що згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 17.10.2002 № 17-рп/2002 (справа щодо повноважності Верховної Ради України) парламент за своєю природою є представницьким органом державної влади, що здійснює законодавчу владу, а тому жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони; повноваження ВР України реалізуються спільною діяльністю народних депутатів України на засіданнях ВР України під час її сесій.

З метою роз`яснення понять "рішення" та "акт", які вживаються у статті 91 Конституції України, Конституційного Суду України ухвалив Рішення від 14.10.2003 № 16-рп/2003, в якому зазначив, що прийняття рішень ВР України здійснюється виключно на її пленарних засіданнях і являє собою процес формування та вираження волі парламенту України; рішення ВР України є результатом її волевиявлення і ухвалюються на колегіальній основі; волевиявлення ВР України з питань, віднесених до її відання, реалізується шляхом голосування народних депутатів України; під терміном "акти", який вживається у статті 91 Конституції України, треба розуміти рішення ВР України з питань, віднесених до її компетенції, тобто документи, що приймаються визначеною Конституцією України кількістю голосів народних депутатів України у формі законів, постанов тощо.

Крім того, до виключної компетенції Верховної Ради України належить: прийняття законів про визнання такими, що втратили чинність інших законів; внесення змін до чинних законів; прийняття законів про визначення порядку та строків набрання чинності законів.

Таким чином, застосування у спірних правовідносинах саме показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб відноситься до виключної компетенції Верховної Ради України.

Варто також зазначити, що згідно зі статтею 95 Конституції України бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства; виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків; держава прагне до збалансованості бюджету України. (див. постанову Верховного Суду від 24.07.2023 у справі №420/6671/18).

Тож, враховуючи, що стаття 95 Конституції України містить імперативну норму щодо видатків і встановлює, що виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір та цільове спрямування цих видатків, вважаю за необхідне зазначити, що задоволення позову та зобов`язання відповідача видати довідку про суддівську винагороду для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці у спірний період з урахуванням іншого показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2026, який на законодавчому рівні на певний бюджетний рік не застосовується до суддівської винагороди, призведе до порушення статті 75 Конституції України.

Варто також врахувати, що питання відносно наявності підстав для застосування прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 1 січня календарного року було предметом дослідження Великої Палати Верховного Суду у справі №240/9028/24 (постанова від 24.04.2025).

Здійснюючи розгляд такої справи Велика Палата Верховного Суду вказала, що окремими приписами законів України «Про Державний бюджет України на 2023 рік», «Про Державний бюджет України на 2024 рік» з 01.01.2023 та з 01.01.2024 відповідно встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб у розмірі 2102 гривні саме для цілей визначення базового розміру посадового окладу судді.

Наведені приписи абзацу п`ятого статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» та абзацу п`ятого статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» є чинними, не визнавалися Конституційним Судом України такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).

Законодавець починаючи з 2021 року у законах про Державний бюджет України на відповідний рік не встановлював прожитковий мінімум стосовно суддів як соціальної демографічної групи. Окремими приписами цих законів встановлювався на 1 січня відповідного календарного року саме прожитковий мінімум для працездатних осіб для цілей визначення базового розміру посадового окладу судді у розмірі 2102 гривні.

Отже, цими законами не встановлювалася розрахункова величина, відмінна від тієї, що визначена спеціальним законом для визначення розміру суддівської винагороди, а власне визначалася ця величина - встановлювався грошовий розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді.

За наслідком розгляду справи №240/9028/24 Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, зазначивши про те, що починаючи з 2021 року у законах про Державний бюджет України на відповідний рік встановлювався на 1 січня відповідного календарного року грошовий розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді.

Такі правові висновки Велика Палата Верховного Суду наразі є актуальними та підлягають врахуванню під час розгляду даної справи.

Між тим, під час розгляду цієї справи колегія суддів не може враховувати висновки Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду, які викладено в постанові від 17.02.2026 у справі №200/2309/25, оскільки за ієрархічним принципом правові висновки саме Великої Палати Верховного Суду у постанові від 24.04.2025 по справі №240/9028/24 є пріоритетними.

Логіка побудови й мета існування процесуальних механізмів забезпечення єдності судової практики указує на те, що в цілях застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції слід виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати Верховного Суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об`єднаної палати Верховного Суду - над висновками палати чи колегії суддів, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів.

Аналогічний підхід стосовно пріоритетності висновків Великої Палата Верховного Суду над висновками Судової палати застосовано Верховним Судом у постановах від 13.02.2019 у справі №130/1001/17, від 18.01.2021 у справі №Б-23/75-02, від 29.09.2021 у справі №166/1222/20 та узгоджується з правовими висновками, викладеними в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 09.08.2019 у справі № 910/12968/17, постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 19.04.2021 у справі № 910/11131/19 (пункт 9.27).

В свою чергу, приписи абзацу п`ятого статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» є чинними, не визнавалися Конституційним Судом України такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).

І наостанок, апеляційний суд не враховує економічну спроможність держави здійснювати виплати, незважаючи на те, який характер вони носять. Суд не врахував той факт, що Україна, з огляду на Указ Президента України 24 лютого 2022 року № 64/2022 "Про введення воєнного стану" з подальшою його пролонгацією, перебуває в екстремальних умовах функціонування, спричинених збройною агресією РФ, територіальними, людськими та економічними втратами, значними витратами Державного бюджету України, пов`язаними з необхідністю забезпечувати обороноздатність країни та захищати її суверенітет.

Конституційний Суд України з цього приводу чітко зазначив, що в умовах воєнного стану держава зобов`язана мобілізувати всі доступні їй ресурси для посилення своєї обороноздатності та відсічі збройної агресії Російської Федерації проти України (див. абзац 2 п.п. 5.2 п. 5 мотивувальної частини рішення від 12.10.2022 № 7-р(ІІ)2022).

Іншими словами в межах періоду воєнного стану та у зв`язку з досягненням інших суспільних цілей розсуд держави є істотно ширшим.

При цьому Конституційний суд України у рішенні від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 вирішуючи питання щодо обмеження суддівської винагороди зазначив, що обмеження відповідних виплат є допустимим за умов воєнного або надзвичайного стану.

Як підсумок, вказана спірна ситуація жодним чином не впливає на права позивача у розмінні статі 1 Першого Протоколу Конвенції та не є обмеженням суддівської незалежності з огляду на еквівалентність розміру суддівської винагороди та середньою заробітною платнею по Україні, а тому, в умовах воєнного стану, відповідні виплати позивачу здійсненні у відповідності з чинним законодавством.

Таким чином, враховуючи чинне правове регулювання спірних правовідносин та висновки Великої Палати Верховного Суду висловлені у постанові від 24.04.2025 по справі №240/9028/24 у колегії суддів не було юридичних підстав для залишення рішення суду першої інстанції, яким задоволено адміністративний позов, без змін.

Суддя О.І. Шляхтицький