Постанова № 141388660 у справі № 915/1324/26 від 10.11.2026

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

_____________________________________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 листопада 2026 року м. Одеса Справа № 915/1324/26

Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Ярош А.І.,

суддів: Діброви Г.І., Принцевської Н.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Управляюча компанія "Корабельний"

на ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 07.09.2026 року про відмову у видачі судового наказу, суддя в І інстанції Коваль С.М., в м. Миколаєві

у справі №915/1324/26

за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Управляюча компанія "Корабельний" про видачу судового наказу

до Миколаївської міської ради та Виконавчого комітету Миколаївської міської ради

про стягнення 10 086,75 грн

ВСТАНОВИВ:

03 вересня 2026 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Управляюча компанія "Корабельний" звернулося до Господарського суду Миколаївської області із заявою про видачу судового наказу про стягнення з Миколаївської міської ради через Виконавчий комітет Миколаївської міської ради заборгованість за послугу з управління багатоквартирним будинком у розмірі 10 086,75 грн, що утворилася за період з 01.07.2023 року по 31.07.2026 року щодо квартири № 93 у будинку за адресою: м. Миколаїв, вул. Вокзальна, будинок 49.

В обґрунтування заяви вказав, що надає послуги з управління багатоквартирним будинком за адресою: м. Миколаїв, вул. Вокзальна, 49, на підставі договору № 28/В-49 від 01.12.2019. Миколаївська міська рада є співвласником цього будинку та власником квартири № 93. За період з 01.07.2023 по 31.07.2026 у міської ради утворилася заборгованість за послуги з управління будинком у розмірі 10 086,75 грн. Посилаючись на положення Закону України «Про житлово-комунальні послуги» та статті 147, 148 ГПК України, заявник вказав на обов`язок власника квартири оплачувати надані житлово-комунальні послуги та наявність підстав для стягнення заборгованості в порядку наказного провадження.

Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 07.09.2026 у справі №915/1324/26 відмовлено у задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "Управляюча компанія "Корабельний" про видачу судового наказу.

Суд зазначив, що відповідно до статей 147, 148 ГПК України судовий наказ може бути видано, зокрема, щодо стягнення грошової заборгованості за договором, укладеним у письмовій формі. Водночас договір про надання послуг з управління багатоквартирним будинком від 01.12.2019 № 28/В-49 укладено між заявником та співвласниками багатоквартирного будинку за адресою: м. Миколаїв, вул. Вокзальна, 49, а не безпосередньо з Миколаївською міською радою. Отже, заявлена до стягнення заборгованість не є боргом за письмовим договором, укладеним між заявником та особою, з якої вимагається її стягнення, що виключає можливість розгляду такої вимоги в порядку наказного провадження.

З огляду на викладене, керуючись статтями 148, 150, 152, 153 ГПК України, суд відмовив у видачі судового наказу та роз`яснив заявнику право звернутися з тими самими вимогами в порядку позовного провадження.

До Південно-західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "Управляюча компанія "Корабельний", в якій останнє просить скасувати ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 07 вересня 2026 року у справі №915/1324/26 про відмову у видачі судового наказу; видати судовий наказ про стягнення з Миколаївської міської ради через Виконавчий комітет Миколаївської міської ради на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Управляюча компанія "Корабельний" заборгованість за послугу з управління багатоквартирним будинком за період з 01 липня 2023 року по 31 липня 2026 року у розмірі 10 086,75 грн.

Апелянт зазначає, що Миколаївська міська рада є власником квартири № 93 у багатоквартирному будинку за адресою: м. Миколаїв, вул. Вокзальна, 49, а отже, відповідно до статті 4 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» має статус співвласника цього будинку та несе передбачені законом обов`язки щодо участі у витратах на його управління.

На думку апелянта, суд першої інстанції помилково пов`язав можливість стягнення заборгованості з наявністю окремого письмового договору, безпосередньо укладеного між управителем та Миколаївською міською радою. Відповідно до статті 15 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» договір про надання послуг з управління багатоквартирним будинком укладається від імені всіх співвласників уповноваженою ними особою та є обов`язковим для виконання всіма співвласниками, незалежно від того, чи підписували вони його особисто.

Посилаючись на постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.03.2023 у справі № 920/1343/21, апелянт наголошує, що відсутність індивідуального договору між співвласником та управителем не звільняє такого співвласника від обов`язку оплачувати послуги з управління будинком. При цьому закон не встановлює різного правового статусу співвласників залежно від форми власності на належні їм приміщення чи організаційно-правової форми.

Також апелянт зазначає, що відповідно до статей 12 зазначеного Закону, 322, 360 ЦК України співвласники зобов`язані брати участь у витратах на управління та утримання спільного майна пропорційно до своїх часток, а невикористання квартири чи спільного майна не звільняє від такого обов`язку.

Отже, на переконання апелянта, договір № 28/В-49 від 01.12.2019, укладений управителем від імені всіх співвласників, є належним письмовим договором у розумінні статті 148 ГПК України та правовою підставою для стягнення заборгованості з Миколаївської міської ради в порядку наказного провадження. Відтак суд першої інстанції безпідставно відмовив у видачі судового наказу, фактично вимагаючи укладення окремого договору з кожним співвласником.

У відзиві на апеляційну скаргу Миколаївська міська рада просить залишити оскаржувану ухвалу без змін, зазначаючи, що заявлена вимога про стягнення заборгованості не ґрунтується на письмовому договорі, укладеному безпосередньо з міською радою, а тому не може розглядатися в порядку наказного провадження.

Крім того, рада заперечує факт належності їй квартири № 93 у будинку за адресою: м. Миколаїв, вул. Вокзальна, 49. На підтвердження своєї позиції посилається на службову записку Управління активів Миколаївської міської ради від 08.10.2026 № 63508/10.01-08/26-2, згідно з якою зазначену квартиру рішенням виконавчого комітету від 22.10.1999 № 603 було надано у користування ОСОБА_1 та членам його сім`ї, на яких також видано ордер від 22.08.2000 № 644. При цьому квартира як окрема інвентарна одиниця на балансі комунальних підприємств не обліковується, технічна інвентаризація не проводилася, а відомості про реєстрацію права власності міської ради на неї у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутні.

Посилаючись на положення статей 58, 68 Житлового кодексу України, статей 11, 509, 526, 815 ЦК України та Закону України «Про житлово-комунальні послуги», міська рада стверджує, що обов`язок з оплати житлово-комунальних послуг покладається на їх споживача, зокрема наймача житла. Оскільки квартиру було надано у користування ОСОБА_1 та членам його сім`ї, саме ці особи, на думку ради, повинні оплачувати відповідні послуги.

З огляду на відсутність договору між ТОВ «Управляюча компанія «Корабельний» та Миколаївською міською радою, а також наявність наймачів квартири, рада вважає, що заявлена вимога не підлягає розгляду в порядку наказного провадження, а ухвала суду першої інстанції є законною та обґрунтованою.

У письмових поясненнях позивач заперечує доводи відзиву, зазначаючи, що відповідач фактично відтворив мотиви оскаржуваної ухвали, не спростувавши основних аргументів апеляційної скарги. Зокрема, відповідач не надав заперечень щодо того, що договір про надання послуг з управління багатоквартирним будинком відповідно до статті 15 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» та статті 11 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» укладається уповноваженою особою від імені всіх співвласників і є обов`язковим для кожного з них, а тому відповідає вимогам частини першої статті 148 ГПК України. Також залишено поза увагою посилання на однаковий правовий статус усіх співвласників та висновок Верховного Суду у справі № 920/1343/21 щодо обов`язковості такого договору для співвласників незалежно від його особистого підписання кожним із них. Позивач наголошує, що заява про видачу судового наказу відповідала вимогам статті 150 ГПК України, до неї було додано договір № 28/В-49 від 01.12.2019, розрахунок заборгованості, документи щодо статусу відповідача як власника квартири та докази сплати судового збору, тоді як відповідач не конкретизував, які саме вимоги цієї статті порушено.

Крім того, позивач вважає, що відповідач фактично підтвердив належність квартири АДРЕСА_1 до комунальної власності територіальної громади, оскільки у відзиві зазначив, що будинок АДРЕСА_2 передано до комунальної власності рішенням від 09.03.1992 № 62, а квартира не приватизована та надана громадянину за ордером як житло комунального житлового фонду. На думку позивача, відсутність відомостей про реєстрацію права власності у Державному реєстрі речових прав не спростовує виникнення такого права до 01.01.2013, яке визнається державою відповідно до частини четвертої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Отже, Миколаївська міська рада як орган, що здійснює права власника від імені територіальної громади, є співвласником багатоквартирного будинку та зобов`язана брати участь у витратах на управління і утримання спільного майна.

Заперечуючи довід відповідача про покладення обов`язку з оплати послуг на наймача квартири, позивач зазначає, що послуга з управління багатоквартирним будинком є житловою, а не комунальною послугою, тому положення статті 68 Житлового кодексу України та статті 815 ЦК України щодо обов`язків наймача оплачувати квартирну плату і комунальні послуги не визначають особу, зобов`язану перед управителем оплачувати управління спільним майном. Позивач також вказує, що наймач не набув статусу споживача цієї послуги, оскільки договір з ним не укладався, а відносини найму виникли між ним і міською радою та не створюють обов`язків для управителя. На думку позивача, покладення на наймача обов`язку власника перед управителем означало б заміну боржника без згоди кредитора. При цьому розподіл витрат між власником і наймачем є питанням їхніх внутрішніх правовідносин.

Також позивач вважає, що заперечення відповідача щодо належного платника та інші доводи по суті вимоги не є передбаченими статтею 152 ГПК України підставами для відмови у видачі судового наказу. Такі заперечення можуть бути заявлені боржником у межах процедури скасування судового наказу, передбаченої статтями 157, 158 ГПК України, після чого спір може розглядатися в позовному провадженні. З огляду на викладене позивач наполягає на скасуванні оскаржуваної ухвали та направленні справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Колегія суддів зазначає, відповідно до частини тринадцятої статті 8 ГПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Згідно із частиною третьою статті 270 ГПК України розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється у судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених частиною десятою цієї статті та частиною другою статті 271 цього Кодексу.

Частиною другою статті 271 ГПК України визначено, що апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 8, 9, 12, 18, 31, 32, 33, 34 частини першої статті 255 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Враховуючи те, що у даній справі оскаржується ухвала суду, зазначена в п. 6 ч. 1 ст. 255 ГПК України (про відмову у видачі судового наказу), то її перегляд за апеляційною скаргою має проводитись в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 01.10.2026 відкрито апеляційне провадження за вказаною апеляційною скаргою; її розгляд вирішено здійснювати в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою повного, об`єктивного та всебічного розгляду апеляційної скарги, враховуючи обставини, пов`язані зі запровадженням в Україні воєнного стану, а також з огляду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, апеляційна скарга розглядається поза межами строку, встановленого статтею 273 Господарського процесуального кодексу України, у розумний строк, тобто такий, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій і вирішення справи з метою забезпечення належного судового захисту.

Відповідно до приписів ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи в апеляційній інстанції, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм процесуального права при прийнятті оскаржуваного судового акту, дійшов до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а ухвала суду першої інстанції - зміні чи скасуванню, виходячи з такого.

Предметом апеляційного перегляду, у даному випадку, є встановлення наявності або відсутності підстав для постановлення судом першої інстанції ухвали про відмову у видачі судового наказу.

Відповідно до пункту 16 частини 1 статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи за заявами про видачу судового наказу, якщо заявником та боржником є юридична особа або фізична особа - підприємець.

Згідно зі статтею 147 ГПК України судовий наказ є особливою формою судового рішення, що видається судом за результатами розгляду вимог, передбачених статтею 148 цього Кодексу. Із заявою про видачу судового наказу може звернутися особа, якій належить право вимоги. Заявником та боржником в наказному провадженні можуть бути юридичні особи та фізичні особи - підприємці. Судовий наказ підлягає виконанню за правилами, встановленими законом для виконання судових рішень.

За приписами частини 1 статті 148 ГПК України судовий наказ може бути видано тільки за вимогами про стягнення грошової заборгованості за договором, укладеним у письмовій (в тому числі електронній) формі, якщо сума вимоги не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Із зазначеною нормою кореспондуються положення статті 150 ГПК України, які передбачають вимоги до форми та змісту заяви про видачу судового наказу.

Так, за змістом частини 2 вказаної статті у заяві повинно бути зазначено, зокрема: вимоги заявника і обставини, на яких вони ґрунтуються (пункт 4); перелік доказів, якими заявник обґрунтовує обставини, на яких ґрунтуються його вимоги (пункт 5).

Частиною 3 статті 150 ГПК України визначено, що до заяви про видачу судового наказу додаються: 1) документ, що підтверджує сплату судового збору; 2) документ, що підтверджує повноваження представника, - якщо заява підписана представником заявника; 3) копія договору, укладеного в письмовій (в тому числі електронній) формі, за яким пред`явлено вимоги про стягнення грошової заборгованості; 4) інші документи або їх копії, що підтверджують обставини, якими заявник обґрунтовує свої вимоги.

Тобто, наявність договору в письмовій (в тому числі електронній) формі, за яким пред`явлено вимоги про стягнення грошової заборгованості, є обов`язковою умовою для видачі судового наказу, її недотримання слугує підставою для відмови у видачі судового наказу.

Зазначене випливає з приписів пункту 3 частини 1 статті 152 ГПК України, за якими визначено, що суддя відмовляє у видачі судового наказу, якщо заявлено вимогу, яка не відповідає вимогам статті 148 цього Кодексу.

При цьому згідно з частиною 2 статті 153 ГПК України відмова у видачі судового наказу з підстав, передбачених пунктами 3-6 частини 1 статті 152 цього Кодексу, унеможливлює повторне звернення з такою самою заявою. Заявник у цьому випадку має право звернутися з тими самими вимогами у позовному порядку.

Аналізуючи положення зазначених норм Кодексу у взаємному зв`язку з приписами статей 154, 155 ГПК України (порядок розгляду заяв про видачу судового наказу та зміст судового наказу), колегія суддів зазначає, що, за загальним правилом, наказне провадження призначене для розгляду справ за заявами про стягнення грошових сум незначного розміру, щодо яких відсутній спір або про його наявність заявнику невідомо, при розгляді вимог в порядку наказного провадження суд не розглядає обґрунтованість заявлених стягувачем вимог по суті (пункт 7 частини 1 статті 155 ГПК України).

Водночас, наявність такої підстави для відмови у видачі судового наказу як відсутність договору, укладеного у письмовій (в тому числі електронній) формі, свідчить про те, що у суду у такому випадку виникає обов`язок здійснити аналіз дотримання вимог ГПК України заявником при зверненні до суду за видачею судового наказу. Однак такі повноваження суду в межах наказного провадження є формально обмеженими (без права оцінки обґрунтованості вимог по суті спору), враховуючи функціональне призначення інституту наказного провадження та принцип пропорційності господарського судочинства (стаття 15 ГПК України).

Виходячи зі змісту п.7) ч. 1 ст. 155 ГПК України (що під час розгляду вимог в порядку наказного провадження та видачі судового наказу суд не розглядає обґрунтованість заявлених стягувачем вимог по суті) видача судового наказу на частину вимог до боржника, з підстав недоведеності решти вимог є неможливим.

Отже, наказне провадження є самостійним і спрощеним видом судового провадження під час розгляду господарських справ про стягнення грошової заборгованості за договором, спрямований на швидкий та ефективний захист прав заявника, в якому суд в установлених законом випадках за заявою особи без судового засідання і виклику сторін на підставі достатніх, допустимих і належних доказів видає судовий наказ, який одночасно є і судовим рішенням, і виконавчим документом. Крім того, наказне провадження є безспірним, тобто, в його порядку задовольняються тільки ті вимоги заявника, що мають безспірний характер.

Як вбачається з матеріалів справи, звертаючись із заявою про видачу судового наказу, ТОВ «Управляюча компанія «Корабельний» просило стягнути з Миколаївської міської ради заборгованість за послугу з управління багатоквартирним будинком, надану щодо квартири № 93 у будинку за адресою: м. Миколаїв, вул. Вокзальна, 49.

На підтвердження договірної підстави вимоги заявник послався на договір № 28/В-49 від 01.12.2019 про надання послуг з управління багатоквартирним будинком.

Водночас, як правильно встановив суд першої інстанції, зазначений договір укладено між ТОВ «Управляюча компанія «Корабельний» та співвласниками багатоквартирного будинку, а не безпосередньо з Миколаївською міською радою.

Доводи апелянта про відсутність необхідності укладення окремого індивідуального договору з кожним співвласником самі по собі не спростовують висновку місцевого господарського суду. Вирішальним у цьому випадку є не те, чи містить договір особистий підпис Миколаївської міської ради, а те, чи підтверджено належними документами, що саме міська рада є співвласником будинку та особою, на яку поширюються умови договору № 28/В-49 від 01.12.2019.

Натомість матеріали, додані до заяви про видачу судового наказу, не усувають необхідності з`ясування зазначених обставин. Зокрема, на підтвердження належності квартири № 93 Миколаївській міській раді заявник посилається на відповідь виконавчого комітету від 01.05.2026. Водночас у відзиві на апеляційну скаргу міська рада зазначає, що квартиру було надано у користування громадянину ОСОБА_1 та членам його сім`ї на підставі рішення виконавчого комітету від 22.10.1999 № 603. Також рада вказує на відсутність обліку квартири як окремої інвентарної одиниці на балансі комунальних підприємств та відомостей про реєстрацію права власності на неї у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

При цьому посилання заявника на передачу житлового будинку до комунальної власності територіальної громади ще у 1992 році та на віднесення квартири до комунального житлового фонду не дає підстав без додаткового дослідження документів зробити однозначний висновок про належність саме квартири АДРЕСА_1 Миколаївській міській раді та, відповідно, про наявність у неї статусу співвласника будинку протягом усього заявленого періоду.

Судова колегія відхиляє довід апелянта про те, що відповідач визнав належність квартири АДРЕСА_1 до комунальної власності територіальної громади. Зміст відзиву свідчить про визнання факту передачі житлового будинку до комунальної власності та надання спірної квартири громадянину як житла комунального житлового фонду, однак одночасно рада заперечує наявність у неї права власності на квартиру як окремий об`єкт нерухомого майна.

Отже, наведені пояснення навпаки свідчать про наявність розбіжностей щодо правового статусу квартири та особи, зобов`язаної оплачувати відповідні послуги.

Посилання апелянта на положення законодавства щодо обов`язку співвласників брати участь у витратах на управління багатоквартирним будинком також не спростовує висновку місцевого господарського суду. Такий обов`язок випливає зі статусу співвласника, однак сам по собі не підтверджує наявності саме у Миколаївської міської ради заборгованості перед заявником за договором № 28/В-49 від 01.12.2019 у заявленому розмірі та за весь визначений період. Для цього необхідно встановити не лише правовий статус квартири, а й поширення на відповідну особу умов договору, момент виникнення відповідного обов`язку та підстави нарахування заявленої суми.

Не змінює наведеного висновку й посилання апелянта на постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.03.2023 у справі № 920/1343/21. Викладений у ній висновок щодо обов`язковості договору управління для співвласників, укладеного уповноваженою особою від їхнього імені, не означає, що в кожному випадку сам факт існування такого договору є підставою для можливості видачі судового наказу щодо будь-якої особи, яку заявник вважає співвласником. Застосування цього висновку передбачає встановлення відповідного статусу боржника та обставин, які підтверджують поширення на нього дії договору. У цій справі саме ці обставини залишаються спірними та не підтверджені поданими заявником документами настільки, щоб вимога могла бути розглянута в порядку наказного провадження.

При цьому судова колегія враховує, що наказне провадження має спрощений характер і не передбачає повного з`ясування обставин правовідносин між сторонами та дослідження спірних питань, які потребують оцінки сукупності доказів. Суд на цій стадії має перевірити наявність установлених законом передумов для видачі судового наказу, зокрема чи підтверджено письмовим договором виникнення заявленої грошової вимоги саме до зазначеного боржника.

У цьому контексті судова колегія відхиляє також довід апелянта про те, що заперечення міської ради щодо належності їй квартири та особи, зобов`язаної оплачувати послугу, можуть бути заявлені виключно після видачі судового наказу в межах процедури його скасування. Дійсно, наказне провадження не призначене для вирішення спору по суті, а боржник має передбачену законом можливість подати заяву про скасування виданого судового наказу. Однак це не позбавляє суд обов`язку на етапі вирішення питання про його видачу перевірити, чи відповідає заявлена вимога встановленим законом критеріям та чи подано документи, необхідні для підтвердження договірної підстави стягнення.

У цій справі питання полягає не лише в наявності заперечень боржника щодо розміру заборгованості або правильності її нарахування, а насамперед у тому, чи підтверджено належними документами виникнення договірного обов`язку саме у Миколаївської міської ради. Відсутність достатніх документів, які б однозначно підтверджували поширення на міську раду умов договору № 28/В-49 від 01.12.2019, не може бути усунута шляхом припущення про її статус співвласника або покладення на неї обов`язку з оплати послуг лише з огляду на загальні положення законодавства.

Отже, наведені апелянтом доводи фактично спрямовані на доведення наявності у Миколаївської міської ради обов`язку оплачувати послуги з управління будинком як співвласнику та на спростування заперечень щодо належного платника. Водночас установлення цих обставин потребує дослідження правовстановлюючих документів на квартиру, документів щодо її передачі до комунальної власності, умов договору № 28/В-49 від 01.12.2019, підстав його укладення від імені співвласників та інших доказів, що підтверджують виникнення відповідного зобов`язання. Такий обсяг дослідження виходить за межі формальної перевірки документів, притаманної наказному провадженню, та може бути здійснений під час розгляду спору в позовному порядку.

За таких обставин судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що подані заявником документи не підтверджують належним чином наявності письмового договору, за яким заявлено вимогу про стягнення грошової заборгованості саме з Миколаївської міської ради.

Відтак місцевий господарський суд дійшов правильного висновку про відсутність передбачених законом підстав для видачі судового наказу та обґрунтовано роз`яснив заявнику право звернутися з відповідними вимогами в порядку позовного провадження, у межах якого сторони матимуть можливість подати докази на підтвердження своїх доводів, а суд - надати їм належну оцінку.

Згідно з статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").

Тому інші доводи скаржника, що викладені в апеляційні скарзі, колегія суддів не бере до уваги, оскільки вони висновків суду не спростовують та з урахуванням всіх обставин даної справи, встановлених судом, не впливають на правильність вирішення спору по суті та остаточний висновок.

Статтею 276 ГПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відтак, колегія суддів вважає, що наведені скаржником порушення допущені судом першої інстанції не знайшли свого підтвердження, а тому підстави для скасування оскаржуваної ухвали відсутні, що зумовлює залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуваного рішення без змін.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 129, 269, 270, п.1 ч.1 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Управляюча компанія "Корабельний" на ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 07.09.2026 про відмову у видачі судового наказу у справі №915/1324/26 - залишити без задоволення.

Ухвалу Господарського суду Миколаївської області від 07.09.2026 про відмову у видачі судового наказу у справі №915/1324/26 - залишити без змін.

Постанова в порядку статті 284 Господарського процесуального кодексу України набирає законної сили з дня її ухвалення. Постанова суду є остаточною і не підлягає оскарженню в силу п.2 ч.1 ст.287 ГПК України.

Головуючий суддя А.І. Ярош

Судді: Г.І. Діброва

Н.М. Принцевська