Постанова № 141390125 у справі № 757/33252/25 від 04.11.2026

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 листопада 2026 року

м. Київ

справа № 757/33252/25-ц

провадження № 61-10074св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Київське міжрегіональне управління Міністерства юстиції України,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Орган опіки та піклування Сквирської міської ради,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Міністерство юстиції України на рішення Печерського районного суду міста Києва від 05 лютого 2026 року у складі судді Бусик О. Л. тапостанову Київського апеляційного суду від 16 червня 2026 року, у складі колегії суддів: Сушко Л. П., Ратнікової В. М., Музичко С. Г., повний текст постанови складений 29 червня 2026 року,

Історія справи

Короткий зміст позовної заяви

У липні 2025 року Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ), яке змінило назву на Київське міжрегіональне управління Міністерства юстиції України, в інтересах ОСОБА_1 звернулося з позовом до ОСОБА_2 про забезпечення повернення малолітньої дитини.

В обґрунтування заявлених вимог представник позивача зазначив, що:

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками малолітньої ОСОБА_3 , яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Лісабон, Португальська Республіка;

дитина з моменту народження до виїзду в Україну постійно проживала в Португальській Республіці, що підтверджується копією ідентифікаційного документа з поліклініки від 24 лютого 2025 року;

відповідно до інформації, вказаної в поясненнях позивача від 03 червня 2025 року, вони познайомилися у 2015 році через мобільний додаток, та з того часу вони проживали разом в Португалії без офіційної реєстрації шлюбу;

ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилася спільна дитина - ОСОБА_4 . Рішенням Західного районного суду міста Лісабон від 02 грудня 2024 року, визначено порядок виконання батьківських обов`язків позивача та відповідача щодо дитини;

згідно з інформацією, вказаною у заяві позивача про сприяння поверненню дитини, відповідач 04 лютого 2025 року без згоди та відома позивача вивезла дитину в Україну;

відповідач лише 12 лютого 2025 року повідомила позивача по телефону, що вона віднині буде жити з дитиною в м. Києві;

не погоджуючись з рішенням, прийнятим відповідачкою одноосібно, 13 березня 2025 року електронною поштою до Міністерства юстиції України як Центрального органу з виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року через Міністерство юстиції Португальської Республіки надійшла заява позивача від 18 лютого 2025 року про сприяння поверненню дитини до місця її постійного проживання в Португальській Республіці;

17 квітня 2025 року на підставі заяви позивача, відповідно до пункту 12 Порядку Міністерство юстиції України доручило Управлінню судової роботи та міжнародної правової допомоги Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) звернутися до відповідача з метою роз`яснення їй положень Конвенції 1980 року та отримання згоди на добровільне повернення дитини до Португальської Республіки;

22 квітня 2025 року Управлінням на адресу відповідача було направлено лист з повідомленням інформації про надходження заяви батька дитини, а також запропоновано з`явитися до Управління для ознайомлення відповідача з положеннями Конвенції, вирішення питання мирним шляхом, або для отримання згоди на добровільне повернення дитини до Португальської Республіки;

ОСОБА_2 листом від 16 травня 2025 року надала письмові пояснення щодо заяви про сприяння повернення дитини до Португальської Республіки, у яких, зокрема, зазначила причини відмови у поверненні дитини до Португалії;

позивач зазначав, що відповідач одноосібно в порушення його батьківських прав прийняла рішення про зміну дитиною держави її постійного місця проживання. Своїми діями, зокрема, не повертаючи дитину до постійного місця проживання в Португальську Республіку, відповідач порушує права дитини та позивача, зокрема, право дитини на належне батьківське виховання та право позивача на визначення місця проживання дитини;

06 червня 2025 року Міністерство юстиції Португальської Республіки надіслало Міністерству юстиції України відповідь ОСОБА_1 щодо пояснень матері дитини, у яких позивач вважає, що відповідач неправомірно здійснила незаконне вивезення та здійснює подальше протиправне утримування дитини на території України, що підпадає під дію Конвенції 1980 року, до якої Україна приєдналася Законом України від 11 січня 2006 року № 3303-IV;

стаття 8 Конвенції 1980 року надає право особі, яка стверджує, що дитина була переміщена або утримується з порушенням прав піклування, звернутися з заявою до Центрального органу за місцем постійного проживання дитини або до Центрального органу будь-якої іншої Договірної держави за допомогою у забезпеченні повернення дитини.

На підставі викладеного просив:

визнати незаконним переміщення та подальше утримування ОСОБА_2 на території України малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ;

зобов`язати ОСОБА_2 повернути малолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , до місця постійного проживання в Португальській Республіці за адресою: АДРЕСА_1 , протягом 10-ти днів з дати отримання повного тексту рішення;

якщо ОСОБА_2 відмовиться повертати малолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , до Португальської Республіки, передати малолітню дитину ОСОБА_3 батьку ОСОБА_1 для забезпечення повернення дитини до Португальської Республіки за адресою: АДРЕСА_1 ;

покласти витрати, пов`язані з поверненням дитини до Угорщини на позивача ОСОБА_1 .

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 05 лютого 2026 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 16 червня 2026 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції до ОСОБА_2 про забезпечення повернення малолітньої дитини до Португальської Республіки відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 6 серпня 2025 року, а саме: зобов`язання ОСОБА_2 забезпечити регулярне спілкування батька ОСОБА_1 з дитиною ОСОБА_3 у вівторок, четвер та суботу протягом однієї години у зручний для дитини час, шляхом організації відео зв`язку через додатки «WhatsApp», «Telegram» або будь-який інший доступний відео зв`язок із використанням контактного номера батька: НОМЕР_1 . Зобов`язати ОСОБА_2 утримуватись від будь-яких дій, що можуть перешкоджати вільному та безперешкодному спілкуванню батька з дитиною, зокрема блокування відео зв`язку, ігнорування дзвінків, психологічного тиску на дитину тощо.

Рішення суду мотивоване тим, що:

відповідач з дитиною проживають у власній квартирі за адресою: АДРЕСА_2 , для проживання дитини в Україні створені належні умови, що підтверджує акт обстеження умов проживання від 24 липня 2025 року. Дитина відвідує дитячий навчальний заклад відповідно до її віку, отримує належне медичне та побутове забезпечення, тобто вона прижилася у новому середовищі, адаптована до соціального оточення та сім`ї;

враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 , в інтересах якої діє Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) про забезпечення повернення малолітньої дитини до Португальської Республіки є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Апеляційний суд, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вказав, що:

за результатами психологічного дослідження Центру психологічної експертизи та психодіагностики Міжнародного Інституту Глибокої Психіатрії від 23 грудня 2025 року на звернення ОСОБА_8 встановлено, що дитина сприймає своє місце проживання в Україні для себе і своєї сім`ї, як постійне і комфортне середовище, що підтверджується її поведінкою, емоційними реакціями та результатами спостереження; у дитини немає проблем із адаптацією за місцем проживання, оскільки ОСОБА_3 демонструє позитивний настрій, емоційно врівноважена, відкрита до спілкування, що свідчить про позитивне сприйняття середовища. Тому існує ризик того, що повернення до Португальської Республіки завдасть шкоди психіці дитини;

на час перегляду справи судом апеляційної інстанції дитині виповнилось три роки і одинадцять місяців. Дитина вже прижилася у новому середовищі, в якому знаходиться з лютого 2025 року;

за твердженням відповідачки, позивач і відповідач познайомились у 2015 році і згодом почали разом проживати однією сім`єю, але без реєстрації шлюбу. З кінця 2024 року відносини між позивачем і відповідачем розладналися, це негативно позначалось на дитині. Позивач почав проявляти деспотизм у сім`ї, зі слів відповідачки, він застосовував до позивачки фізичну силу, побої, часто кричав на дитину. Також зі слів позивачки, така неприпустима поведінка щодо неї і дитини вітається родиною відповідача. У зв`язку з чим, відповідачка вирішила почати проживати окремо, оскільки переживала за своє життя і здоров`я та за життя і здоров`я дитини. З тих пір сторони по справі, не ведуть спільного господарства та спільно не проживають;

з урахуванням викладеного, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки така відмова ґрунтується на приписах Конвенції 1980 року, що визначає низку випадків, за яких національні органи можуть відмовити у поверненні дитини. Один із таких випадків є у пункті «b» частини першої статті 13 цієї Конвенції. Тому за змістом пункту 2 статті 8 Конвенції 1950 року втручання у право позивача є таким, що встановлене законом (Конвенцією 1980 року), який характеризувався належною якістю і дозволяв позивачеві прогнозувати можливість відмови у поверненні дитини, зокрема через існування серйозного ризику завдання їй фізичного чи психічного насильства у разі повернення;

також суд апеляційної інстанції наголосив на наявності висновку за результатами психологічного дослідження на звернення ОСОБА_2 , в якому поміж іншого зазначено про те, що дитина ( ОСОБА_4 ) сприймає своє місце проживання в Україні для себе та своєї сім`ї, як постійне і комфортне середовище, а за умови примусового повернення дитини до Португальської Республіки буде завдано шкоду психіці дитини;

з огляду на наведені чинники відмова у задоволенні позову є пропорційною цілям захисту здоров`я, прав і свобод дитини та не є надмірним тягарем для позивача. Зважуючи на конкуруючі приватні інтереси сторін, суд надає перевагу інтересам дитини;

суд також наголосив, що рішення у цій справі не позбавляє позивача, батька малолітньої дитини, приймати участь у її вихованні, матеріальному утриманні та духовному розвитку;

з приводу доводів апеляційної скарги про нібито порушення прав батька малолітньої дитини, суд апеляційної інстанції зазначив, що вони не є підставою для скасування оскаржуваного рішення, оскільки рішення суду у справі про повернення дитини до держави її постійного проживання (Республіки Португалії) повинно забезпечувати не тільки права одного з батьків, а й відповідати найкращим інтересам дитини. Суд першої інстанції, з яким погоджується і апеляційний суд, при вирішенні спору врахував сімейну ситуацію подружжя, ряд факторів емоційного характеру, дослідив надані докази, та надав розумну оцінку балансу інтересів сторін в світлі якнайкращого врахування, в першу чергу, інтересів дитини. При цьому, суд апеляційної інстанції наголошує, що відсутні будь-які перешкоди участі позивача, як батька дитини, у житті доньки та відвідування її за місцем проживання дитини;

доводи апеляційної скарги про повернення дитини до Португалії не є порушенням її інтересів, а навпаки забезпечить реалізацію її права на виховання обома батьками, суд апеляційної інстанції відхиляє, так як у справі, яка переглядається встановлено, що дитина проживає в Україні разом з матір`ю більше одного року і повернення її до Республіки Португалії, враховуючи її вік, емоційний стан, рівень розумового розвитку на цей час є недоцільним, так як завдасть дитині психічної шкоди;

доводи апеляційної скарги про не з`ясування всіх обставин справи, судом апеляційної інстанції відхиляються, оскільки в суді апеляційної інстанції встановлені всі обставини справи з пояснень сторін та їх представників, щодо проживання дитини, відсутності заборон та спорів між законними представниками малолітньої дитини щодо опіки на час переміщення, та порушення прав опікунів.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2026 року Міністерство юстиції України через систему «Електронний суд» звернулось до Верховного Суду зкасаційною скаргою, в якій просило скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 05 лютого 2026 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 червня 2026 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтована тим, що:

суди не врахували висновок щодо застосування норми права (статті 12 Конвенції про цивільно правові аспекти міжнародного викрадення дітей, 1980 року) у подібних правовідносинах, викладений у постановах Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 757/32690/20-ц, від 05 лютого 2020 року у справі № 521/16839/18, від 15 жовтня 2020 року у справі № 161/6458/19. У справі, яка переглядається, суди вдалися до з`ясування обставин, які не є предметом доказування у справах щодо повернення дитини у контексті мети та цілей Конвенції, зокрема, питання психологічного ставлення дитини до кожного з батьків, реалізації матір`ю батьківських обов`язків стосовно догляду, утримання та виховання дитини в Україні;

суди не врахували висновок щодо застосування норми права у подібних

правовідносинах (щодо громадянства батьків і дитини), викладений у постанові Верховного Суду від 25 липня 2018 року по справі № 755/12339/17;

висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах

(стаття 13 Гаазької Конвенції), викладений у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року по справі № 757/51046/17-ц;

також суди не застосували висновки , викладені у постановах Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 757/25106/16-ц, від 17 березня 2021 року у справі № 686/13579/19, від 31 жовтня 2018 року у справі № 405/2584/17, від 31 жовтня 2018 року по справі 405/2584/17, від 15 серпня 2018 року у справі № 201/3664/17, від 25 липня 2018 року у справі № 755/12339/17, від 12 червня 2019 року у справі № 234/17176/17;

суди не врахували, що наявні всі умови, визначені у статтях 3, 4, 35 Конвенції 1980 року, за яких Держава, на території якої утримується дитина, зобов`язана повернути дитину в державу її постійного проживання, зокрема:

дії, що порушують права позивача, відбулися після набуття чинності Конвенцією 1980 року у відносинах між двома державами (Конвенція набула чинності у відносинах між Україною та Португальською Республікою з 01 червня 2007 року, тобто до моменту утримування дитини на території України без згоди позивача);

дитина, про яку йде мова, не досягла 16-річного віку ( ОСОБА_4 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 та досягне 16-річного віку ІНФОРМАЦІЯ_3 );

Португальська Республіка є державою, в якій дитина постійно проживала і за законодавством якої мають вирішуватися питання щодо правовідносин між батьками і дитиною, піклування про дитину, у тому числі, визначення її місця проживання;

дії щодо утримування дитини за кордоном порушують права піклування одного з батьків, адже батьківські повноваження належать обом батькам, а позивач не давав згоди на зміну місця проживання дитини, тобто його права та інтереси порушені внаслідок утримування дитини на території України;

судових рішень, або інших домовленостей щодо питання зміни місця проживання дитини, зафіксованих у договорі або іншому документі, оформленому у письмовій формі у встановленому порядку, між позивачем і відповідачем;

при дослідженні фактичних обставин справи суди не зробили жодних правових висновків щодо того, чи було переміщення дитини неправомірним, чи є утримування неправомірним, з якого часу за умовами правомірного переміщення дитини таке утримування стало неправомірним, чи було утримування за згодою заявника (активною або мовчазною), чи вимагав заявник повернення дитини до країни постійного проживання до звернення з заявою, які мотиви спонукали заявника на звернення до суду про повернення дитини, чи були мотиви добросовісними;

у справі, що розглядається, суд першої інстанції не встановив і не оцінив належним чином ключові для застосування Конвенції 1980 року обставини. Зокрема, суд не надав належної правової оцінки тому, що до переміщення в Україну, дитина постійно проживала в Португальській Республіці, що саме ця держава була державою постійного місця проживання дитини, а питання батьківських обов`язків і права визначати місце проживання дитини регулюються законодавством Португальської Республіки;

натомість у мотивувальній частині рішення суду першої інстанції акцент зміщено з перевірки умов незаконного переміщення або утримування дитини на оцінку обставин, які не є визначальними для застосування Конвенції 1980 року: умов проживання дитини в Україні, її адаптації до нового середовища, відвідування дошкільного закладу, соціальних зв`язків, психологічного стану та громадянства України. Такий підхід є помилковим, оскільки Конвенція 1980 року не вирішує питання про те, з ким із батьків дитина має проживати надалі, і не визначає переваги одного з батьків у спорі про піклування;

крім того, громадянство дитини або її матері не є критерієм, який є визначальним при застосуванні чи незастосуванні Конвенції 1980 року. Визначальним є не громадянство дитини, а її правовий і фактичний зв`язок з державою постійного місця проживання дитини до моменту незаконного переміщення або утримування. Тому посилання суду першої інстанції на набуття дитиною громадянства України, положення Конституції України та Закону України «Про громадянство України» не спростовують наявності підстав для застосування Конвенції 1980 року та не може бути однією з підстав для відмови у поверненні дитини до Португальської Республіки;

апеляційний суд формально застосував положення Конвенції 1980 року, однак не надав належної оцінки доводам апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції фактично не застосував цей спеціальний міжнародний договір та не визначив предмет доказування відповідно до його положень;

окремою підставою для скасування оскаржуваних рішень є неправильне застосування апеляційним судом положень статті 12 Конвенції 1980 року та невиправлення ним помилки суду першої інстанції, який фактично поклав в основу відмови у задоволенні позову критерій приживання дитини у новому середовищі без належного правового обґрунтування;

апеляційний суд зазначеного порушення не усунув. Навпаки, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, формально застосував пункт 2 статті 12 Конвенції 1980 року та погодився з можливістю врахування приживання дитини у новому середовищі, хоча передумови для застосування цієї норми у справі були відсутні;

помилковість підходу апеляційного суду полягає також у тому, що він не розмежував дві різні правові ситуації: застосування пункту 1 статті 12 Конвенції, який передбачає негайне повернення дитини у разі початку процедури до спливу року та застосування пункту 2 цієї статті, який допускає оцінку приживання лише після спливу річного строку;

суд апеляційної інстанції, погоджуючись з відмовою у задоволенні позову, фактично визнав наявність підстави, передбаченої підпунктом «b» пункту 1 статті 13 Конвенції 1980 року, пославшись на ризик завдання дитині психічної шкоди у разі повернення до Португальської Республіки. Водночас такий висновок не відповідає змісту і меті Конвенції 1980 року, оскільки виняток, передбачений статтею 13 (1(b)) має тлумачитися вузько та застосовуватися лише за наявності доведеного серйозного ризику того, що саме повернення дитини до держави її постійного місця проживання поставить її під загрозу фізичної або психічної шкоди чи іншим шляхом створить для неї нестерпну обстановку. Сам по собі факт проживання дитини з матір`ю в Україні, створення належних побутових умов, реєстрація місця проживання, визначення органом опіки місця проживання дитини з матір`ю, позитивна адаптація в Україні або висновок про комфортність нового середовища не доводять існування серйозного ризику в розумінні підпункту «b» пункту 1 статті 13 Конвенції 1980 року. Твердження відповідачки про деспотичну поведінку позивача, застосування фізичної сили, крики на дитину та конфлікт між батьками були наведені у відзиві на позовну заяву, однак самі по собі пояснення сторони не є достатнім доказом існування серйозного ризику у розумінні статті 13 (1(b)) Конвенції 1980 року. Суд апеляційної інстанції не навів, якими належними, допустимими та достовірними доказами підтверджені ці обставини, і не пояснив, чому саме вони унеможливлюють повернення дитини до держави її постійного місця проживання;

суди встановили обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів - в обґрунтування судових рішень суди поклали висновок спеціаліста за результатами проведеного психологічного дослідження. Наданий суду висновок спеціаліста не містить ознак висновку експерта. Крім того, думка дитини значною мірою сформована внаслідок тривалої відсутності спілкування з позивачем, впливу відповідачки та її оточення на дитину і її уявлення про батька, конфлікту між батьками. Саме до цього зводиться висновок Верховного Суду у постанові від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17. Апеляційний суд не перевірив, чи відповідає зазначене психологічне дослідження вимогам статей 76, 77, 78, 89, 102 і 106 ЦПК України, не з`ясував обсяг матеріалів, на підставі яких воно проводилося, не оцінив, чи досліджувалися обставини проживання дитини в Португальській Республіці, можливість застосування там захисних заходів, а також не навів мотивів, з яких цей документ може бути достатнім для висновку про серйозний ризик у розумінні Конвенції 1980 року;

суди порушили строки розгляду справи та створили умови для штучного посилання на приживання дитини в Україні.

Аргументи інших учасників справи

У вересні 2026 року ОСОБА_10 подала відзив на касаційну скаргу за підписом представника ОСОБА_16, в якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, судові рішення без змін.

В обґрунтування відзиву послалась на те, що:

твердження касаційної скарги про незастосування судами Конвенції 1980 року не відповідає змісту постанови апеляційного суду, оскільки апеляційний суд прямо послався на постанову Верховного Суду від 04 вересня 2024 року у справі № 334/5244/23, в якій відтворений підхід ЄСПЛ про те, що застосування Гаазької конвенції не може бути автоматичним або механічним та що твердження про serious risk повинні бути реально й ефективно перевірені національним судом;

сам факт існування постанов Верховного Суду, в яких за інших фактичних обставин дитину було повернуто, не свідчить про застосування апеляційним судом норм права всупереч висновку Верховного Суду. У більшості наведених скаржником справ Верховний Суд констатував саме відсутність належних доказів serious risk;

скаржник помилково вважає, що фактичні дані про адаптацію, психологічний стан і зв`язки дитини взагалі не можуть оцінюватися судом. Слід розмежовувати «проживання» як самостійну підставу неповернення за частиною 2 статті 12 Конвенції та обставини адаптації, психологічного стану, соціалізації і сімейних зв`язків дитини як фактичні дані, що можуть мати значення для встановлення серйозного ризику психічної шкоди за статтею 13(b). Саме це розмежування після ухвалення оскаржуваної постанови прямо здійснив Верховний Суд у постанові від 03 вересня 2025 року у справі № 754/8517/23;

апеляційний суд встановив не лише побутові умови проживання дитини. Суд врахував вік дитини; її емоційний стан; рівень психоемоційної адаптації; психологічне дослідження конкретної дитини; характер її реакцій; зв`язок з матір`ю; конфліктне сімейне середовище, яке передувало виїзду; твердження про агресивну поведінку батька; а також безпосередній висновок фахівця про ризик психічної шкоди внаслідок примусового повернення. Апеляційний суд прямо встановив, що психологічне дослідження містить висновок про ризик шкоди психіці Ганни у разі повернення до Португалії. Після оцінки сукупності цих обставин суд визнав відмову у поверненні пропорційною цілям захисту здоров`я, прав та свобод дитини. Отже, судом не ототожнено serious risk із самим фактом комфортного проживання в Україні;

доводи касаційної скарги про недопустимість висновку спеціаліста необґрунтовані. Той факт, що документ не відповідає процесуальним ознакам висновку судового експерта, не означає автоматично, що відомості, які в ньому містяться, взагалі не можуть бути письмовим доказом. Саме цей підхід застосував Верховний Суд у постанові від 03 вересня 2025 року у справі № 754/8517/23;

скаржник стверджує, що суд мав встановити, що компетентні органи Португальської Республіки не здатні забезпечити захист дитини. Таке твердження сформульовано надмірно категорично. Стаття 13(b) Конвенції не містить правила, за яким виняток може бути застосований лише після доведення «нездатності» державних органів держави звичайного проживання забезпечити захист. Можливість та ефективність protective measures справді можуть враховуватися судом при оцінці serious risk. Проте їх оцінка залежить від характеру встановленого ризику та конкретних обставин справи;

Міністерство юстиції посилалось на статтю 11 Конвенції 1980 року та зазначало, що розгляд справи тривав близько шести місяців, а наслідком такої тривалості стала подальша адаптація дитини. Однак сам по собі факт перевищення шеститижневого орієнтира, передбаченого статтею 11 Конвенції, не створює правової підстави для автоматичного скасування судового рішення та тим більше не усуває обов`язку суду розглянути заперечення за статтею 13(b). Цей висновок відтворений Верховним Судом у постанові № 754/8517/23;

касаційна скарга значною мірою спрямована на повторну оцінку доказів, проте відповідно до статті 400 ЦПК України Верховний Суд є судом права, а не повторною фактовою інстанцією та не має повноважень встановлювати нові обставини, вирішувати питання достовірності доказів та переваги одних доказів над іншими;

прохальна частина касаційної скарги суперечлива: з одного боку Міністерство юстиції посилається на те, що суди не встановили всіх обставин, не дослідили докази, використали недопустимий доказ, не дослідили правове значення рішень португальських судів, з іншого боку просить не направляти справу на новий розгляд, а самостійно ухвалити нове рішення про повне задоволення позову.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 04 серпня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі № 757/33252/25.

У серпні 2026 року матеріали цивільної справи № 757/33252/25 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 06 жовтня 2026 року справу № 757/33252/25 призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 04 серпня 2026 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження - суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 757/32690/20-ц, від 05 лютого 2020 року у справі № 521/16839/18, від 15 жовтня 2020 року у справі № 161/6458/19, від 25 липня 2018 року у справі № 755/12339/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 757/51046/17-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 757/25106/16-ц, від 17 березня 2021 року у справі № 686/13579/19, від 31 жовтня 2018 року у справі № 405/2584/17, від 29 серпня 2018 року у справі № 2- 4237/12, від 15 серпня 2018 року у справі № 201/3664/17, від 12 червня 2019 року у справі № 234/17176/17, від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19, від 16 січня 2019 року у справі № 757/31606/15-ц, від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц, від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17 та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України.

Фактичні обставини

Суди встановили, що:

ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Лісабон, округу Лісабон Португальської Республіки у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 народилася дитина, ОСОБА_4 ;

у лютому 2025 року відповідачка без згоди батька дитини (позивача) вивезла дитину в Україну;

відповідно до довідки, виданої Посольством України в Португальській Республіці № 10 про реєстрацію особи громадянином України від 29 січня 2025 року встановлено, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , згідно з рішенням Посольства України в Португальській Республіці від 29 січня 2025 року, набула громадянства України на підставі частини першої статті 7 Закону України «Про громадянство України». Відповідно до законодавства України, зазначена особа є громадянкою України з 10 липня 2022 року;

на момент виїзду з Португалії громадянка України малолітня ОСОБА_4 обмежень щодо виїзду з країни не мала, також таких обмежень не мала її законний представник - мати. Рішень суду щодо встановлення виключної опіки за батьком - позивачем у справі на момент переміщення в Україну також не надано стороною позивача;

фактичну опіку над малолітньою дитиною ОСОБА_13 здійснювала її мати, оскільки вони проживали разом. Батьком малолітньої ОСОБА_14 проживав окремо, в шлюбі з відповідачкою не перебував на момент переміщення та до цього;

актом про проведення оцінки рівня безпеки дитини від 24 липня 2025 року встановлено, що для виховання та проживання дитини створені усі належні умови;

згідно з висновком органу опіки та піклування Сквирської міської ради, який затверджений рішенням виконавчого комітету Сквирської міської ради від 13 листопада 2025 року за № 8/25 визначено місце проживання малолітньої ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з матір`ю;

відповідно до Витягу з реєстру територіального громади від 15 грудня 2025 року встановлено, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з 15 грудня 2025 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 .

Позиція Верховного Суду

Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (стаття 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод).

Право батьків і дітей бути поряд один із одним становить основоположну складову сімейного життя, а заходи національних органів, що можуть перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції 1950 року. Таке втручання буде порушенням зазначеного положення, якщо воно здійснюється не згідно із законом, не відповідає легітимним цілям, переліченим у пункті 2 цієї статті, та не вважається необхідним у демократичному суспільстві (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 квітня 2021 року у справі № 2-4237/12 (пункт 51)).

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (частина перша статті 3 Конвенції про права дитини, яку Верховна Рада України ратифікувала 27 лютого 1991 року).

Держави-учасниці забезпечують те, щоби дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини (частина перша статті 9 вказаної Конвенції).

Питання незаконного переміщення та утримання дітей на міжнародному рівні врегульовано в Гаазькій конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (далі - Гаазька конвенція), яка набула чинності для України 01 вересня 2006 року.

Згідно зі статтею 1 Гаазької Конвенції 1980 року цілями цієї Конвенції є: a) забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав; та b) забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах.

За змістом статті 3 Гаазької конвенції переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо:

a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; та

b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування.

Виходячи зі змісту Гаазької Конвенції 1980 року, для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити, по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 Конвенції); по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції); по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 344/20234/19 (провадження № 61-13287св21) зазначено, що: «відповідно до статті 12 Гаазької конвенції, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини. Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, про який йдеться в попередньому пункті, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі. Апеляційний суд установив, що згоди на залишення дитини в Україні батько дитини не надавав, а з позовом до суду про її повернення до місця постійного проживання ОСОБА_1 звернувся в межах річного строку з початку незаконного утримування дитини на території України.За таких обставин дитина підлягала поверненню до Держави Ізраїль у випадку встановлення судами відсутності перешкод для такого повернення, вичерпний перелік який наведено в статтях 13, 20 Гаазької конвенції. У статті 13 Гаазької конвенції передбачено, що незважаючи на положення статті 12, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що: a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; або b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.Судовий або адміністративний орган може також відмовити в розпорядженні про повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку. Розглядаючи обставини, про які йдеться в цій статті, судові й адміністративні органи беруть до уваги інформацію про соціальне походження дитини, подану Центральним органом або іншим компетентним органом країни постійного проживання дитини. За змістом статті 20 Гаазької конвенції у поверненні дитини відповідно до положень статті 12 може бути відмовлено, якщо воно не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод. Обов`язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Гаазька конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 вересня 2024 року у справі № 334/5244/23 (провадження № 61-1532св24) вказано, що:«Частина друга статті 12, частини перша, друга статті 13 і стаття 20 Конвенції 1980 року визначають вичерпний перелік обставин, за яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця її постійного проживання: Якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини. Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після спливу річного терміну, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі (частини перша та друга статті 12 Конвенції 1980 року).Незважаючи на положення попередньої статті, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що: a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; або b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку. Судовий або адміністративний орган може також відмовити в розпорядженні про повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку (частини перша та друга статті 13 Конвенції 1980 року).У поверненні дитини відповідно до положень статті 12 може бути відмовлено, якщо воно не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основоположних свобод (стаття 20 Конвенції 1980 року). Держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини (частина перша статті 18, частина перша статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція про права дитини), ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII). В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (частина перша статті 3 Конвенції про права дитини). Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (частина перша статті 9 Конвенції про права дитини).Поняття найкращих інтересів дитини слід оцінювати у світлі виключень, передбачених Конвенцією 1980 року, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування Конвенції 1980 року (частина перша статті 13), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави стосовно захисту прав людини й основоположних свобод (стаття 20). Це завдання постає насамперед перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами. Виконуючи своє завдання відповідно до статті 8 Конвенції 1950 року, національні суди користуються свободою розсуду, яка залишається предметом європейського контролю, в рамках якого Європейський суд з прав людини розглядає відповідно до Конвенції 1950 року рішення, які ті органи ухвалили, користуючись цією свободою. Стаття 8 Конвенції 1950 рокупокладає на державні органи конкретний процесуальний обов`язок щодо цього: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини у разі її повернення, але й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова у прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Конвенції 1980 року, так і недостатнє наведення підстав в рішенні про відхилення таких заперечень суперечитимуть вимогам статті 8 Конвенції 1950 року, а також намірам і меті останньої. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, що не є автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими у світлі виключень, викладених у Конвенції 1980 року, яку треба тлумачити вузько (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини від 26 листопада 2013 року у справі «Х проти Латвії», заява № 27853/09 (пункти 101, 107); від 28 січня 2021 року у справі «Сатановська та Роджерс проти України», заява № 12354/19 (пункт 31))».

Європейський суд з прав людини зазначив, що не лише зі статті 8 Конвенції, але й із самої Гаазької конвенції, враховуючи прямо закріплені в ній виключення до принципу своєчасного повернення дитини до її країни постійного проживання, безпосередньо випливає те, що таке повернення не може бути призначене автоматично або механічно (див. справи «Maumousseau та Washington», згадана вище, § 72, і «Neulinger та Shuruk», згадана вище, § 138). В контексті розгляду поданого в рамках Гаазької конвенції запиту про повернення, який, відповідним чином, є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі виключень, передбачених Гаазькою конвенцією, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування Конвенції (стаття 13 (а) і існування «серйозного ризику» (стаття 13 (b), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання стоїть в першу чергу перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами. При виконанні свого завдання відповідно до статті 8 національні суди користуються свободою розсуду, яка при цьому залишається предметом європейського контролю, в рамках якого Суд розглядає відповідно до Конвенції рішення, які ці органи ухвалили, користуючись цією свободою (див., з відповідними змінами, справу «Hokkanen проти Фінляндії», рішення від 23 вересня 1994 року, § 55, Series A no. 299-A; а також «Maumousseau та Washington», згадану вище, § 62, та «Neulinger та Shuruk», згадану вище, § 141). Суд вважає, що гармонійне тлумачення Європейської конвенції та Гаазької конвенції (див. вище, пункт 94) може бути досягнуте за умови дотримання наступних двох умов. По-перше, запитуваний суд повинен по-справжньому брати до уваги фактори, які можуть становити виключення до негайного повернення дитини в застосування статей 12, 13 і 20 зазначеної конвенції, особливо якщо вони згадуються однією із сторін судового провадження. Такий суд потім повинен ухвалити рішення, яке є достатньо аргументованим з цього питання, з тим щоб Суд мав змогу перевірити, що ці питання були належним чином розглянуті. По-друге, ці фактори повинні бути оцінені у світлі статті 8 Конвенції (див. справу «Neulinger та Shuruk», згадана вище, § 133). Таким чином, Суд вважає, що стаття 8 Конвенції накладає на державні органи конкретне процесуальне зобов`язання в цьому відношенні: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі її повернення, але й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, яке може підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Гаазької конвенції, так і недостатнє наведення підстав в рішенні про відхилення таких заперечень суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Гаазької конвенції. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, які є не автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими в світлі виключень, викладених у Гаазькій конвенції, яка повинна тлумачитися вузько (див. згадану вище справу «Maumousseau та Washington», § 73). Це також дозволить Суду, завдання якого не полягає в заміні національних судів, здійснити покладений на нього європейський нагляд (CASE OF X v. LATVIA, № 27853/09, § 98, 101, 106, 107, ЄСПЛ, від 26 листопада 2013 року).

Стаття 8 Конвенції наклала процесуальне зобов`язання на латвійські органи влади, вимагаючи, щоб правдоподібне твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі повернення було ефективно розглянуте судами, а їхні висновки були викладені у вмотивованому судовому рішенні (див. вище, пункт 107). Відповідно до статті 13 (b) Гаазької конвенції, суди, які розглядають запит про повернення, не зобов`язані задовольняти його, «якщо особа, установа або інший орган, який виступає проти повернення дитини, встановлює, що ... існує серйозний ризик». Саме той батько, який виступає проти повернення, повинен в першу чергу надати в цьому зв`язку достатні докази. Таким чином, у даній справі саме заявниця повинна була надати достатні докази на обґрунтування своїх тверджень, які, крім того, повинні були стосуватися існування ризику, спеціально кваліфікованого статтею 13 (b) як «серйозного». Крім того, Суд зазначає, що хоча останнє положення не є обмежувальним в питанні точного значення «серйозного ризику», - який може спричинити не тільки «фізичну чи психологічну шкоду», але й «нестерпну ситуацію», - воно не може тлумачитися у світлі статті 8 Конвенції як таке, що включає всі незручності, неминуче пов`язані з процесом повернення: виключення, передбачене в статті 13 (b), стосується лише ситуацій, які виходять за рамки того, що дитина може розумно витримати. Заявниця виконала своє зобов`язання, надавши звіт психолога про те, що існує ризик травми для дитини в разі негайного розлучення з її матір`ю. Крім того, вона також заявила, що Т. мав судимості, і послалася на випадки жорстокого поводження з його боку. Відповідно, латвійські суди повинні були провести ефективну перевірку, що дозволила б їм підтвердити або ж відхилити існування «серйозного ризику» (див. справу «В. проти Бельгії», № 4320/11, §§ 70-72, рішення від 10 липня 2012 року). Відповідно, Суд вважає, що відмова взяти до уваги таке твердження, підтримане заявницею в тому, що воно базувалося на висновках, наданих спеціалістом, які могли б розкрити можливе існування серйозного ризику за змістом статті 13 (b) Гаазької конвенції, суперечила вимогам статті 8 Конвенції. Незмагальний характер звіту психолога не був достатнім для того, щоб звільнити суди від їхнього обов`язку ефективно його розглянути, тим більше що повноваження окружного суду дозволяли йому надати цей документ сторонам для перехресного допиту ними або навіть призначити іншу експертизу з власної ініціативи, що дозволяло законодавство Латвійської Республіки (див. вище, пункт 45). Питання про те, чи могла матір поїхати за своєю дитиною до Австралії і підтримувати контакт з нею, також слід було розглянути. Крім того, Суд підкреслює, що в будь-якому випадку, оскільки права, що гарантуються статтею 8 Конвенції, яка є частиною латвійського законодавства і підлягає прямому застосуванню, становлять «фундаментальні принципи запитуваної держави, які стосуються захисту прав людини та основних свобод» за змістом пункту 20 Гаазької конвенції, окружний суд не міг обійтися без розгляду таких питань з огляду на обставини справи. Що стосується необхідності дотримання коротких строків, встановлених Гаазькою конвенцією, і на які посилався Ризький окружний суд в мотивувальній частині свого рішення (див. вище, пункт 25), Суд повторює, що хоча стаття 11 зазначеної конвенції дійсно передбачає, що судові органи повинні діяти оперативно, це не звільняє їх від обов`язку здійснити ефективну перевірку тверджень однієї зі сторін, основаних на одному з чітко передбачених виключень, а саме на статті 13 (b) в цій справі (CASE OF X v. LATVIA, № 27853/09, § 115 - 118, ЄСПЛ, від 26 листопада 2013 року).

Європейський суд з прав людини вказав, що стаття 8 ЄКПЛ покладає на національні органи влади конкретний процесуальний обов`язок у контексті провадження за Гаазькою конвенцією: під час розгляду заяви про повернення дитини суди повинні не тільки розглянути небезпідставні твердження про існування «серйозного ризику» для дитини у випадку повернення, а й ухвалити рішення, в якому будуть наведені конкретні причини з огляду на обставини справи. Відмова врахувати заперечення проти повернення, які можуть підпадати під сферу дії статей 12, 13, 20 Гаазької конвенції, і недостатня аргументація у рішенні про відхилення таких заперечень, суперечили б вимогам статті 8 ЄКПЛ, а також меті та завданню Гаазької конвенції. Необхідним є належний розгляд таких тверджень, продемонстрований національними судами в його аргументації, що не є шаблонною та стандартною, а достатньо детальною з огляду на винятки, передбачені Гаазькою конвенцією, які треба тлумачити вузько. Це також дозволить ЄСПЛ, завдання якого полягає не у підміні собою національних судів, здійснювати доручений йому європейський нагляд (SATANOVSKA and RODGERS v. UKRAINE, § 31, ЄСПЛ, 28 січня 2021 року).

Європейський суд з прав людини звернув увагу, що у справі заявників суд першої інстанції, дослідивши обставини справи під час повноцінного судового розгляду, вирішив відмовити у задоволенні заяви про повернення дитини з огляду на винятки, передбачені Гаазькою конвенцією. Зокрема, беручи до уваги три висновки психологічного обстеження й усні показання психолога під час судового розгляду, суд першої інстанції виснував, що повернення дитини до Сполученого Королівства поставить її під загрозу заподіяння психічної шкоди у розумінні пункту «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції. Під час перегляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд залишив без змін рішення суду першої інстанції. Висновки судів нижчих інстанцій згодом були відхилені Верховним Судом, який зробив протилежний висновок - про відсутність ризику заподіяння психічної шкоди у випадку повернення дитини до Сполученого Королівства (SATANOVSKA and RODGERS v. UKRAINE, § 32, ЄСПЛ, 28 січня 2021 року).

Європейський суд з прав людини зазначив, що головне питання у цій справі полягає у тому, чи дотримався Верховний Суд процесуальних зобов`язань за статтею 8 ЄКПЛ стосовно надання конкретного та детального обґрунтування у контексті винятків, передбачених Гаазькою конвенцією, під час скасування рішень судів нижчих інстанцій і видачі розпорядження про повернення дитини. На думку ЄСПЛ, той із батьків, хто виступає проти повернення, має, насамперед, надати достатньо доказів щодо цього. Відповідачка виконала свій обов`язок, надавши висновки психологічного обстеження, які мали значення для оцінки існування серйозного ризику того, що повернення дитини поставить останню під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди. А суд першої інстанції розглянув ці висновки та перевірив їх, безпосередньо допитавши психолога під час судового розгляду. На підставі попередньої практики ЄСПЛ виснував, що суд першої інстанції надав сторонам можливість перехресного допиту психолога, забезпечивши цим змагальність сторін під час розгляду висновків, і такі докази становили невід`ємну частину справи. Тому їх не можна було згодом опосередковано відхилити як невідповідні або неважливі (SATANOVSKA and RODGERS v. UKRAINE, § 33, ЄСПЛ, 28 січня 2021 року).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 квітня 2021 року в справі № 2-4237/12 (провадження № 14-21звц21) з урахуванням наведених вище висновків ЄСПЛ вказано, що «Верховний Суд взагалі не розглянув питання, чи були висновки психологічного обстеження й усні показання психолога відповідними та достовірними, не навів жодних причин, чому не взяв їх до уваги, не розглянув ключові докази, які були відповідними, та не пояснив, яке значення вони мали, і які висновки слід було зробити. А у § 36 рішення ЄСПЛ звернув увагу на те, що Верховний Суд не здійснив ефективний перегляд заперечення відповідачки, які ґрунтувалися саме на пункті «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції. Тому Велика Палата Верховного Суду має, зокрема, оцінити доводи відповідачки стосовно того, що повернення дитини до Сполученого Королівства загрожуватиме заподіянням їй фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку. Суди першої й апеляційної інстанцій дослідили висновки за результатами психологічних досліджень від 12 лютого 2013 року, 30 грудня 2013 року та 28 липня 2015 року. […] Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що суди першої й апеляційної інстанцій зробили їхні висновки, проаналізувавши показання допитаного в суді першої інстанції психолога, який пояснив, що проблем з адаптацією у дитини за місцем проживання та у дитячому садочку немає; дитина сприймає місце проживання в Україні постійним і комфортним для себе та своєї сім`ї; існує серйозний ризик того, що повернення до Сполученого Королівства створить для дитини загрозу заподіяння психічної та фізичної шкоди. […] За обставин цієї справи складені психологом як спеціалістом висновки є належними, допустимими та достатніми доказами. У Великої Палати Верховного Суду немає підстав не брати до уваги досліджені судами першої й апеляційної інстанцій докази, що мають значення для застосування пункту «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції та підтверджують наявність обґрунтованих ризиків заподіяння шкоди психіці дитини внаслідок її повернення до Сполученого Королівства. […] У § 35 рішення ЄСПЛ вказав, що Верховний Суд не навів жодного аналізу тверджень відповідачки про відсутність у неї можливості поїхати зі своїм сином до Сполученого Королівства через проблеми зі здоров`ям, коштами та візою, хоча питання про можливе заподіяння шкоди дитині у випадку її повернення було пов`язане саме з розлученням відповідачки та дитини. […] Велика Палата Верхового Суду вважає, що факти, встановлені судами, а також наведені пояснення представника відповідачки підтверджують її доводи про відсутність у неї можливості вільно їздити до Сполученого Королівства у разі задоволення позову та розлучення із дитиною. За такої ситуації у суду тим більше немає підстав ставити під сумнів наявність ризиків, про які зазначив у письмових висновках психолог, допитаний у суді першої інстанції. Тому, враховуючи вказане, зміст рішення ЄСПЛ, факти, які встановили суди першої й апеляційної інстанцій, докази, які дослідили ці суди, а також пояснення сторін, Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, який не взяв до уваги відповідні доводи відповідачки, не є належно обґрунтованими. У контексті винятків, передбачених Гаазькою конвенцією, досліджені судами у цій справі належні та допустимі докази є достатніми для підтвердження заперечень відповідачки проти повернення дитини до Сполученого Королівства. Висновки судів першої й апеляційної інстанцій ухвалені на підставі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу їхніх вимог і заперечень, підтверджених відповідними доказами. Право батьків і дітей бути поряд один із одним становить основоположну складову сімейного життя, а заходи національних органів, що можуть перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 ЄКПЛ. Таке втручання є порушенням зазначеного положення, якщо воно здійснюється не згідно із законом, не відповідає легітимним цілям, переліченим у пункті 2 цієї статті, та не може вважатися необхідним у демократичному суспільстві. Відмова у задоволенні позову у цій справі становить втручання у гарантоване статтею 8 ЄКПЛ право позивача, але з огляду на викладене вище немає жодних підстав виснувати про порушення такого права у світлі пункту 2 статті 8 ЄКПЛ. З огляду на встановлені судами першої й апеляційної інстанцій ризики (пункт «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції) втручання у право позивача, гарантоване статтею 8 ЄКПЛ, переслідує легітимну мету, а саме захист прав і свобод дитини. […] Принцип додержання найкращих інтересів дитини також закладений і в Гаазькій конвенції. Неповернення дитини до країни проживання іноді може бути виправдане в силу об`єктивних причин, які відповідають інтересам дитини, на які вказують передбачені у цій конвенції виключення, зокрема у випадку серйозного ризику того, що повернення дитини завдасть їй фізичної чи психічної шкоди. Задля досягнення означеної вище легітимної мети та найкращого задоволення інтересів дитини за існування встановленого судами на підставі належних, допустимих і достатніх доказів серйозного ризику того, що повернення дитини поставить її під загрозу заподіяння шкоди психіці, відмова у позові є виправданою».

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

при зверненні з цим позовом ОСОБА_15 посилався на те, що 04 лютого 2025 року відповідач без згоди та відома позивача вивезла дитину з Португальської Республіки до України. Тому просив повернути дитину до місця постійного проживання;

відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач з дитиною проживають у власній квартирі, де створені належні умови, дитина відвідує дитячий навчальний заклад відповідно до її віку, отримує належне медичне та побутове забезпечення, тобто вона прижилася у новому середовищі, адаптована до соціального оточення та сім`ї, тому позовні вимоги є необґрунтованими;

залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд зазначив, що за результатами психологічного дослідження встановлено, що дитина сприймає своє місце проживання в Україні для себе і своєї сім`ї, як постійне і комфортне середовище, що підтверджується її поведінкою, емоційними реакціями та результатами спостереження; у дитини немає проблем із адаптацією за місцем проживання, оскільки ОСОБА_3 демонструє позитивний настрій, емоційно врівноважена, відкрита до спілкування, що свідчить про позитивне сприйняття середовища. Тому існує ризик того, що повернення до Португальської Республіки завдасть шкоди психіці дитини, на час перегляду справи судом апеляційної інстанції дитині виповнилось три роки і одинадцять місяців. Дитина вже прижилася у новому середовищі, в якому знаходиться з лютого 2025 року, за твердженням відповідачки, з кінця 2024 року позивач почав проявляти деспотизм у сім`ї, застосовував до фізичну силу, побої, часто кричав на дитину, тому відмова у задоволенні позовних вимог обґрунтована, втручання у право позивача є таким, що встановлене законом, який характеризувався належною якістю і дозволяв позивачеві прогнозувати можливість відмови у поверненні дитини, зокрема через існування серйозного ризику завдання їй фізичного чи психічного насильства у разі повернення; отже відмова у задоволенні позову є пропорційною цілям захисту здоров`я, прав і свобод дитини та не є надмірним тягарем для позивача. Зважуючи на конкуруючі приватні інтереси сторін, суд надає перевагу інтересам дитини;

встановивши, що існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди, суди зробили обгрунтований висновок про відмову в задоволенні позову.

Доводи касаційної скарги про те, що суди не врахували, що наявні всі умови, визначені у статтях 3, 4, 35 Конвенції 1980 року, за яких Держава, на території якої утримується дитина, зобов`язана повернути дитину в державу її постійного проживання, необґрунтовані, оскільки встановивши наявність підстав для застосування до спірних правовідносин положень Конвенції 1980 року, апеляційний суд вважав доведеним наявність виключення, передбаченого пунктом «b» частини першої статті 13 Конвенції.

Колегія суддів відхиляє посилання в касаційній скарзі на те, що суд першої інстанції не встановив і не оцінив належним чином ключові для застосування Конвенції 1980 року обставини, оскільки зазначені недоліки усунув апеляційний суд мотивувавши належним чином наявність підстави, передбаченої підпунктом «b» пункту 1 статті 13 Конвенції 1980 року, пославшись на ризик завдання дитині психічної шкоди у разі повернення до Португальської Республіки.

Доводи касаційної скарги про те, що суди встановили обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів - в обґрунтування судових рішень суди поклали висновок спеціаліста за результатами проведеного психологічного дослідження, безпідставні.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 липня 2026 року у справі № 295/4672/24 (провадження № 61-3538св26) зазначено, що «Верховний Суд наголошує, що право дитини бути заслуханою є базовою гарантією Конвенції ООН про права дитини (стаття 12). Погляди дитини можуть бути висловлені: у письмових доказах (висновках органів опіки та піклування, спеціалістів тощо); електронних доказах (відео-, аудіоматеріалах); висновках психологічної експертизи; показаннях самої дитини, присутньої в залі судового засідання або з використанням режиму відеоконференції. Суд враховує висловлену дитиною думку системно, з`ясовуючи належно фактичні обставини справи. Тільки так будуть забезпечені найкращі інтереси дитини, а не інтереси та бажання батьків (див. mutatis mutandis згадувану вище постанову Верховного Суду від 15 травня 2025 року у справі № 201/13014/23)).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 вересня 2025 року справа № 754/8517/23 (провадження № 61-8413св25) зазначено, що «у справі, що переглядається: при зверненні із заявою ОСОБА_4 вказував, що у липні 2022 року без згоди та дозволу батька ОСОБА_2 незаконно вивезла дитину з Канади та з того часу незаконно утримує її в Україні. Тому позивач просив повернути дитину до місця її постійного проживання у Канаді; у відзиві ОСОБА_2 вказувала, що позивач ОСОБА_4 агресивно себе поводив, застосовував до неї матеріальне, моральне, психологічне та фізичне насильство. Після зустрічей дитини з батьком у поведінці дитини відбувалися зміни, дитина була напруженою, мовчазною та плакала. Відповідачка вважала, що існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (т. 3, а.с. 239-254); відповідачка ОСОБА_2 вказувала надала складені психологом ФОП ОСОБА_26 інформаційну довідку від 22 грудня 2022 року вих. № 148 (за наслідком проведених психологічно-діагностичних консультації з 05 грудня 2022 року по 22 грудня 2022 року, спрямованих на дослідження емоційного стану дитини, її стосунків з найближчим оточенням і деяких рис особистості) (т. 4, а.с. 22-27); та інформаційну довідку від 22 грудня 2023 року вих. № 172 (за наслідком проведених з дитиною психологічно- діагностичних консультації з 10 грудня 2023 року по 22 грудня 2023 року рівня соціально-психологічної адаптації дитини до нових умов проживання) (т. 5, а.с. 24-26); у судових документах у справі FS-19-10900, адресованих Вищому суду правосуддя відповідачка ОСОБА_2 описувала факти насильства щодо неї з боку позивача ОСОБА_3 (т., 4, а.с.71-101). Позивач ОСОБА_4 разом із відповіддю на відзив надав копію запису про подію загального характеру регіонального управління поліції Йорка (т. 4, а. с. 173-174, 175, 197). 15 березня 2024 року відповідачка ОСОБА_2 надала копію висновку спеціаліста ОСОБА_23 щодо перебігу психологічної роботи з малолітньою ОСОБА_24 (т. 5, а. с. 69-77); суди не звернули уваги, що відповідач виконала свій обов`язок та надала на підтвердження своїх доводів, зокрема: висновок спеціаліста ОСОБА_23 щодо перебігу психологічної роботи з малолітньою ОСОБА_24 , складені психологом ФОП ОСОБА_26 інформаційну довідку від 22 грудня 2022 року вих. № 148 та інформаційну довідку від 22 грудня 2023 року вих. № 172, судові документи у справі FS-19-10900; суд першої інстанції не обґрунтував свій висновок про те, що інформаційні довідки, складені психологом ФОП ОСОБА_26 , є неналежними доказами; суд не наділи оцінки поведінці батьку, яка зафіксована у записах регіонального управління поліції Йорка; зазначені докази можуть підтверджувати існування серйозного ризику за змістом статті 13 (b) Конвенції, а тому суди повинні були провести ефективну перевірку, що дозволила би підтвердити або ж відхилити існування «серйозного ризику» та ухвалити судове рішення із наведенням конкретних підстав у контексті обставин справи. Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію статті 13 Конвенції, так і недостатнє наведення підстав у рішенні про відхилення таких заперечень суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Конвенції. За таких обставин суди зробили передчасний висновок про наявність підстав для задоволення позову. Тому оскаржені рішення належить скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Отже, апеляційний суд надав належну оцінку письмовим доказам, які містяться в матеріалах справи, зокрема, висновку за результатами психологічного дослідження та зробив обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позовних вимог.

Посилання в касаційній скарзі на висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 757/32690/20-ц, від 05 лютого 2020 року у справі № 521/16839/18, від 15 жовтня 2020 року у справі № 161/6458/19, від 25 липня 2018 року по справі № 755/12339/17, від 10 квітня 2019 року по справі № 757/51046/17-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 757/25106/16-ц, від 17 березня 2021 року у справі № 686/13579/19, від 31 жовтня 2018 року у справі № 405/2584/17, від 15 серпня 2018 року у справі № 201/3664/17, від 25 липня 2018 року у справі № 755/12339/17, від 12 червня 2019 року у справі № 234/17176/17 не свідчать про те, що суди ухвалили рішення без їх урахування, оскільки в них суди зазначили, що існування серйозних ризиків для дитини у разі повернення не підтверджені належними і допустимими доказами. Натомість, у справі, що переглядається, апеляційний суд встановив наявність такого ризику.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги, не дають підстави для висновку, що судові рішення ухвалені без дотримання норм процесуального права. У зв`язку із наведеним, касаційний суд вважає, що: касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржені судові рішення без змін.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Міністерство юстиції України залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 05 лютого 2026 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 червня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко