Постанова № 141390273 у справі № 761/3124/23 від 04.11.2026

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 листопада 2026 року

м. Київ

справа № 761/3124/23

провадження № 61-12946св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.

суддів: Гулейкова І. Ю., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

треті особи: Шевченківський відділ державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кузьменко Юлія Володимирівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка подана його представником - адвокатом Юсуповою Катериною Олександрівною, на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 02 травня 2025 року, додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 травня 2025 року, ухвалених у складі судді Волошина В. О., постанову Київського апеляційного суду від 18 вересня 2025 року у складі колегії суддів: Кафідової О. В., Оніщука М. І., Шебуєвої В. А.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: Шевченківський районний відділ державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кузьменко Ю. В., про визнання договору недійсним, припинення права власності та припинення права іпотеки.

Позовна заява мотивована тим, що 16 серпня 2018 року між нею та ОСОБА_2 було укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_2 одержав від неї у позику грошові кошти у розмірі 100 000 доларів США та зобов`язався повернути кошти до 16 лютого 2019 року, що підтверджується розпискою.

ОСОБА_2 не виконав взяті на себе зобов`язання, кошти в обумовлений договором строк не повернув.

Позивачка вказувала, що рішенням Троїцького районного суду Луганської області від 04 вересня 2020 року у справі № 433/1937/19, що набрало законної сили, її позов до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів задоволено; стягнуто із ОСОБА_2 на її користь заборгованість за договором позики у розмірі 102 021,92 доларів США, яка складається із основної суми боргу - 100 000 доларів США та трьох відсотків річних - 2 021,92 доларів США; вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

На час розгляду судом справи № 433/1937/19 за відповідачем ОСОБА_2 було зареєстроване нерухоме майно, яке знаходиться на території м. Луганська та Луганської області, а також квартира АДРЕСА_1 .

29 жовтня 2020 року Шевченківським відділом державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) були відкриті виконавчі провадження № НОМЕР_1, № НОМЕР_2 з примусового виконання рішення Троїцького районного суду Луганської області від 04 вересня 2020 року у справі № 433/1937/19 та накладено арешт на все майно боржника ОСОБА_2 , про що були внесені відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

18 січня 2023 року державним виконавцем Шевченківського відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) було винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу, тобто їй, у зв'язку із відсутністю у боржника рухомого майна та транспортних засобів, на які можливо звернути стягнення. За боржником зареєстроване нерухоме майно на тимчасово окупованій території, на яке звернути стягнення неможливо. Зазначено, що квартира АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 не зареєстрована.

Позивачка зазначала, що 14 травня 2021 року право власності на вказану квартиру перейшло до цивільної дружини ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на підставі договору іпотеки від 19 жовтня 2020 року та іпотечної вимоги від 13 квітня 2021 року.

Посилалася на те, що ОСОБА_2 , незважаючи на наявність у нього заборгованості перед нею за договором позики у розмірі 102 021,92 доларів США, уклав договір іпотеки квартири АДРЕСА_1 , право власності на яку у подальшому перейшло до ОСОБА_3 , внаслідок цього ОСОБА_2 перестав бути платоспроможним. На думку позивачки, такий правочин спрямований на штучне виведення майна боржника, уникнення звернення на нього стягнення, є фіктивним та підлягає визнанню недійсним відповідно до статей 203, 215, 234 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

У подальшому, 17 серпня 2021 року ОСОБА_3 на підставі договору іпотеки, посвідченому приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чорногуз О. В. за реєстровим № 2108, передала спірну квартиру в іпотеку ОСОБА_4 .

Вважала, що оскільки перехід права власності на квартиру АДРЕСА_1 від ОСОБА_2 до ОСОБА_3 є незаконним, тому право власності ОСОБА_3 на спірну квартиру підлягає припиненню, а договір іпотеки, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , право іпотеки останньої за цим договором підлягає припиненню.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просила суд:

- визнати недійсним договір іпотеки від 19 жовтня 2020 року, зареєстрований в реєстрі за № 361, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , на квартиру АДРЕСА_1 , у тому числі, зі змінами, відповідно до договору про внесення змін до договору іпотеки (зареєстровано в реєстрі за № 3120) від 07 квітня 2021 року;

- визнати недійсним правочин від 14 травня 2021 року про перехід права власності на квартиру АДРЕСА_1 від ОСОБА_2 до ОСОБА_3 ;

- припинити право власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 ;

- припинити право іпотеки ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору іпотеки серія та номер 2108, виданий 17 серпня 2021 року, видавник - приватний нотаріус Чорногуз О. В., іпотекодавець - ОСОБА_3 , номер запису про іпотеку 43534879.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 30 січня 2023 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 19 квітня 2023 року, заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено частково.

Накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 .

У задоволенні решти вимог заяви відмовлено.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 жовтня 2023року касаційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення, а ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 30 січня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 квітня 2023 року - без змін (провадження № 61-7246св23).

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 02 травня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано недійсним договір іпотеки від 19 жовтня 2020 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Белугіною В. Л. за реєстровим № 361, зі змінами відповідно до договору про внесення змін до договору іпотеки від 07 квітня 2021 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С. П. за реєстровим № 3120.

Відновлено становище, яке існувало до порушення, шляхом повернення права власності на квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_2 .

У задоволенні решти вимог позову відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи частково позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції, виходив із того, що договір іпотеки від 19 жовтня 2020 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , зі змінами, внесеними відповідно до договору про внесення змін до договору іпотеки від 07 квітня 2021 року, вчинений з метою уникнення відповідальності ОСОБА_2 за зобов`язаннями, які виникли у нього перед позивачкою на підставі договору позики, укладеного з позивачкою 16 серпня 2018 року, і у подальшому за зобов`язаннями з примусового виконання рішення Троїцького районного суду Луганської області у справі № 433/1937/19 про стягнення з нього заборгованості, за рахунок належного йому майна (спірної квартири), що є порушенням вимог статей 3, 13, частин першої, п`ятої статті 203 ЦК України та є підставою для визнання такого договору недійсним відповідно до статті 215 ЦК України.

Районний суд вважав, що ефективним способом захисту права/інтересу кредитора за вимогою про повернення сторін у первісний стан, тобто відновлення становища яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), є повернення відповідного майна боржнику і для такого повернення оспорювання реєстраційних дій щодо цього майна не вимагається. З метою захисту порушеного права позивачки, як кредитора, суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність відновлення становища, яке існувало до порушення її прав, шляхом повернення ОСОБА_2 права власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Суд застосував правові висновки, викладені у відповідних постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо підстав визнання правочину фраудаторним та ефективного способу захисту порушеного права.

Розподіл витрат по сплаті судового збору судом здійснено з урахуванням статті 141 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Додатковим рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 28 травня 2025 року заяву представника ОСОБА_1 - адвоката Сологуба С. А., про ухвалення додаткового рішення щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу задоволено частково.

Стягнуто із ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі по 7 000 грн з кожного.

У задоволенні решті вимог заяви відмовлено.

Додаткове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачка довела факт понесення нею витрат на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції. Проте, розмір заявлених ОСОБА_1 витрат на професійну правову допомогу (44 000 грн) є неспівмірним зі складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), тому, ураховуючи клопотання представника ОСОБА_2 про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, виходячи з критерію розумності, справедливості, районний суд вважав необхідним їх зменшити до 14 000 грн, стягнувши з кожного відповідача по 7 000 грн.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 18 вересня 2025 року апеляційні скарги представника ОСОБА_2 - адвоката Юсупової К. О. та представника ОСОБА_4 - адвоката Пилюченко І. Г. залишено без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 02 травня 2025 року та додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 травня 2025 року - без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд вважав, що, вирішуючи спір, який виник між сторонами, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права із урахуванням правових висновків Верховного Суду.

Апеляційний суд вважав необґрунтованими доводи ОСОБА_2 про те, що суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права щодо порядку витребування та подання доказів поза межами встановленого процесуального строку після закриття підготовчого провадження у справі, зазначивши, що вказаний строк пропущений з поважних причин.

Суд апеляційної інстанції відхилив доводи апеляційної скарги щодо неправильно обраного районним судом способу захисту.

Залишаючи без змін додаткове рішення суду першої інстанції, апеляційний суд відхилив як безпідставні доводи представника ОСОБА_2 - адвоката Юсупової К. О. про те, що представник позивачки не заявляв про понесені нею витрати на професійну правничу допомогу,оскільки відповідні посилання містяться у позовній заяві.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі представник ОСОБА_2 - адвокат Юсупова К. О., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 02 травня 2025 року, додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 травня 2025 року, постанову Київського апеляційного суду від 18 вересня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити у повному обсязі.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції та рух справи

У жовтні 2025 року касаційна скарга ОСОБА_2 , яка подана його представником - адвокатом Юсуповою К. О., на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 02 травня 2025 року, додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 травня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 вересня 2025 рокунадійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20 жовтня 2025 року касаційна скарга ОСОБА_2 , яка подана його представником - адвокатом Юсуповою К. О., на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 02 травня 2025 року, додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 травня 2025 року, постанову Київського апеляційного суду від 18 вересня 2025 року передана для розгляду колегії суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіян О. М., Сакара Н. Ю. (провадження № 61-12946ск25).

Ухвалою Верховного Суду від 29 жовтня 2025 року касаційну скаргу залишено без руху з наданням строку для усунення її недоліків. Зазначено строк виконання ухвали, а також попереджено про наслідки її невиконання.

Відповідно до розпорядження Заступника керівника Апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 13 листопада 2025 року № 805/0/226-25 про призначення повторного автоматизованого розподілу судової справи у зв`язку з обранням до Великої Палати Верховного Суду судді Білоконь О. В. та на підставі службової записки Секретаря Першої судової палати Луспеника Д. Д. призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 761/3124/23 за касаційним провадженням № 61-12946ск25.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13 листопада 2025 року для розгляду касаційної скарги ОСОБА_2 , яка подана його представником - адвокатом Юсуповою К. О., на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 02 травня 2025 року, додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 травня 2025 року, постанову Київського апеляційного суду від 18 вересня 2025 року визначено суддю-доповідача - Лідовця Р. А. та суддів, які входять до складу колегії: Гулейкова І. Ю., Луспеника Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 листопада 2025 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі; витребувано цивільну справу із суду першої інстанції; роз`яснено учасникам справи право подати відзив на касаційну скаргу, який за формою і змістом має відповідати вимогам статті 395 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

У березні 2026 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24вересня 2026 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_2 , яка подана його представником - адвокатом Юсуповою К. О., мотивована тим, що оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій не відповідають положенням статей 263-265 ЦПК України та підлягають скасуванню. Вважає, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки.

Посилається на те, що суд першої інстанції у порушення вимог статті 264 ЦПК України вийшов за межі позовних вимог, оскільки позивачка у позовній заяві не заявляла вимог про відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом повернення права власності на спірну квартиру ОСОБА_2 . На вказане процесуальне порушення апеляційний суд уваги не звернув.

Вважає, що позивачка не довела належними та допустимими доказами наявність умислу відповідачів на вчинення фіктивних (фраудаторних) правочинівбез наміру створення правових наслідків, які цими договорами обумовлювались, а з метою ухилення від виконання ним зобов`язань. Судами не враховано, що у нього є інше майно, крім спірної квартири АДРЕСА_1 . Під час примусового виконання рішення суду про стягнення заборгованості державний виконавець мав можливість описати, оцінити та реалізувати у рахунок погашення боргу майно, яке знаходиться на тимчасово окупованій території Луганської області. Крім того, неможливість Шевченківського відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) до повернення виконавчого документа стягувачу реалізувати належне йому нерухоме майно, яке знаходиться на тимчасово окупованій території України, не є підставою для встановлення факту фіктивності договору іпотеки від 19 жовтня 2020 року, укладеного між ним та ОСОБА_3 .

На думку заявника, районний суд не зазначив, на підставі яких саме встановлених ним ознак фраудаторності правочину, дійшов висновку про недійсність (фраудаторність) договору іпотеки від 19 жовтня 2020 року, обмежившись лише посиланням на те, що оспорювані правочини щодо квартири, укладені між ним та ОСОБА_3 , вчинені з метою уникнення відповідальності за зобов`язаннями, які виникли з договору позики від 16 серпня 2018 року, укладеним між ним та ОСОБА_1 .

Зазначає, що районний суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотання його представника - адвоката Юсупової К. О. про відкладення розгляду справи, призначеного на 22 січня 2025 року, розглянувши у вказаному судовому засіданні клопотання представника позивачки про витребування доказів, позбавивши його можливості ознайомитися із цим клопотанням, висловити свою думку з приводу заявленого клопотання та заперечувати проти його задоволення з огляду на імперативні приписи ЦПК України. Суд першої інстанції залишив поза увагою те, що заява представника позивачки про витребування доказів подана поза межами встановленого процесуального строку та після закриття підготовчого засідання. При цьому, з огляду на зміст ухвали Шевченківського районного суду м. Києва від 01 квітня 2024 року про витребування доказів, представник ОСОБА_1 не звертався до суду із заявою про поновлення процесуального строку та не заявляв про поважні причини його пропуску.

Щодо підстав для скасування додаткового рішення суду вказує, що до закінчення судових дебатів представник позивачки усупереч вимогам частини першої статті 134 ЦПК України не зазначив попередній (орієнтовний) розрахунок витрат на правову допомогу, які ОСОБА_1 очікувала понести у зв`язку із розглядом справи, а також не посилався на те, що протягом п`яти днів після ухвалення рішення будуть подані відповідні докази на підтвердження їх понесення. Крім того, під час подання представником позивачки 02 травня 2025 року заяви про ухвалення додаткового рішення не були надані докази надсилання копії такої заяви та копій доданих матеріалів іншим учасникам справи, що відповідно до частини четвертої статті 183 ЦПК України є підставою для повернення її заявнику без розгляду.

Підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень представник ОСОБА_2 - адвокат Юсупова К. О., вказує неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме, застосування судом апеляційної інстанцій норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 161/4985/17 (провадження № 14-71цс19), від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), постановах Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 308/8430/19 (провадження № 61-11031св21), від 02 червня 2022 року у справі № 602/1455/20 (провадження № 61-475св22), від 06 липня 2022 року у справі № 546/338/20 (провадження № 61-4285св22), від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19), від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/1799/18 (провадження № 61-17511св19), від 02 травня 2023 року у справі № 904/648/22, від 14 січня 2019 року у справі № 927/26/18, від 21 вересня 2022 року у справі № 725/1301/21 (провадження № 61-20691св21), що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Також представник ОСОБА_2 - адвокат Юсупова К. О., зазначає про порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме, судові рішення оскаржуються з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України, оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22січня 2026 року клопотання ОСОБА_1 про продовження строку для подання відзиву на касаційну скаргу задоволено та продовжено заявнику строк для подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка подана його представником - адвокатом Юсуповою К. О.

У січні 2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Сологуб С. А. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив, що доводи викладені у касаційній скарзі є необґрунтованими, підстави для скасування оскаржуваних судових рішень, які відповідають положенням статей 263-265 ЦПК України, відсутні.

Також представником ОСОБА_1 - адвокатом Сологубом С. А. було заявлено клопотання про відшкодування витрат на правничу допомогу, понесених позивачкою під час розгляду справи судом касаційної інстанції у розмірі 25 000 грн, докази понесення яких будуть надані до закінчення судових дебатів або протягом п`яти днів після проголошення судового рішення.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Рішенням Троїцького районного суду Луганської області від 04 вересня 2020 року, залишеним без змін постановою Луганського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 16 серпня 2018 року у розмірі 102 021,92 доларів США, яка складається із основної суми боргу у розмірі 100 000 доларів США та трьох відсотків річних у розмірі 2 021,92 доларів США.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат (справа № 433/1937/19).

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 липня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Троїцького районного суду Луганської області від 04 вересня 2020 року та постанову Луганського апеляційного суду від 23 лютого

2021 року - без змін (провадження № 61-5298св21).

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта від 10 жовтня 2019 року № 184378383 за ОСОБА_2 станом на 10 жовтня 2019 року було зареєстроване таке нерухоме майно:

- квартира АДРЕСА_1 ;

- садовий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 ;

- офіс та господарські приміщення з надвірними побудовами та спорудами, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_3 ;

- квартира АДРЕСА_4 .

19 жовтня 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Белугіною В. Л. за реєстровим № 361, за умовами якого з метою забезпечення договору позики від 01 серпня 2019 року, ОСОБА_2 передав в іпотеку ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 ; розмір зобов`язання, яким було забезпечено предмет іпотеки становить 100 040 грн, вартість квартири, переданої в іпотеку - 1 985 000 грн.

29 жовтня 2020 року Шевченківським районним відділом Державної виконавчої служби України у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) були відкриті виконавчі провадження № НОМЕР_1, № НОМЕР_3 примусового виконання рішення Троїцького районного суду Луганської області від 04 вересня 2020 року у справі № 433/1937/19 про стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 основного боргу та судових витрат.

29 жовтня 2020 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно було внесено запис № 38914902 про обтяження, відповідно до якого: підстава для державної реєстрації - постанова, про арешт майна боржника, серія та номер: НОМЕР_1, виданий 29 жовтня 2020 року, видавник - Шевченківський районний відділ Державної виконавчої служби України у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ); вид обтяження - арешт нерухомого майна; особа, майно/права якої обтяжуються - ОСОБА_2 , опис предмета обтяження - все нерухоме майно.

07 квітня 2021 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір про внесення змін до договору іпотеки від 19 жовтня 2020 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С. П. за реєстровим № 361, за умовами якого розмір зобов`язань ОСОБА_2 , як боржника перед ОСОБА_3 , як кредитором, збільшився до 2 472 540 грн. У таку ж суму, сторони оцінили вартість предмету іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 . Зазначений договір містить іпотечне застереження, відповідно до якого у разі виникнення у іпотекодержателя права звернути стягнення на предмет іпотеки, іпотекодержатель може прийняти рішення про прийняття предмету іпотеки у власність.

13 квітня 2021 року ОСОБА_3 звернулася до ОСОБА_2 з іпотечною вимогою про виконання грошового зобов`язання та попередженням про звернення стягнення на предмет іпотеки.

14 травня 2021 року ОСОБА_2 звернувся до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кузьменко Ю. В. із заявою, в якій зазначив, що згоден із набуттям ОСОБА_3 права власності на квартиру АДРЕСА_1 , та підтвердив, що на момент подання вказаної заяви права третіх осіб на цю квартиру відсутні.

14 травня 2021 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кузьменко Ю. В. здійснила державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3

18 січня 2023 року у межах виконавчих проваджень № НОМЕР_1, № НОМЕР_2 державним виконавцем були винесені постанови про повернення виконавчого документу стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» (за боржником транспортних засобів не зареєстровано, на розрахункових рахунках кошти відсутні; за боржником зареєстровано нерухоме майно на тимчасово окупованій території Луганської області, звернення стягнення на майно боржника неможливе; у боржника відсутнє інше майно, на яке можливо звернути стягнення; квартира АДРЕСА_1 не зареєстрована за боржником на праві власності.

17 серпня 2021 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чорногуз О. В. за реєстровим № 2108, за яким ОСОБА_3 передала квартира АДРЕСА_1 в іпотеку, строк виконання зобов`язання - 13 серпня 2022 року; розмір основного зобов`язання - 280 000 000 грн; номер запису про іпотеку - 43534879.

У провадженні Шевченківського районного суду м. Києва знаходилася цивільна справа № 761/11360/20 за заявою ОСОБА_3 , заінтересована особа - ОСОБА_2 , про встановлення факту проживання однією сім`єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 04 жовтня 2021 року у справі № 761/11360/20 заяву ОСОБА_3 залишено без розгляду з підстав, передбачених пунктом 3 частини першої статті 257 ЦПК України.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_2 , яка подана його представником - адвокатом Юсуповою К. О., задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК Украйни).

Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див.: постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц (провадження № 61-18013сво18), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц (провадження № 61-28728сво18), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21)).

Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див.: постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).

Ураховуючи те, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див.: постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див.: постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23), постанова Верховного Суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24)).

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили.

Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див.: постанова Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 747/306/19).

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Частинами першою-п`ятою статті 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована. Отже, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див.: постанова Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 759/24061/19).

Відповідно до положень статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див.: постанова Верховного Суду від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17).

Недійсність договору як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто правовим наслідком недійсності договору є за своєю суттю «нівелювання» правового результату, породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див.: постанови Верховного Суду від 22 листопада 2023 року у справі № 128/1878/20, від 10 липня 2024 року у справі № 201/3274/21).

У частині першій статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див.: постанову Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23))

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 лютого 2026 року у справі № 910/6654/24 (провадження № 12-28гс25) відступила від свого висновку, сформульованого у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16, шляхом його такої конкретизації: позивач, який не був стороною оспорюваного правочину, вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України) (пункт 169).

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа). Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див.: постанови Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18 та від 26 квітня 2023 року у справі № 644/5819/20).

Згідно із частинами першою, другою статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (див.: постанова Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 712/7975/17 (провадження № 61-42114св18)).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (див.: постанову Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 723/405/17 (провадження № 61-46674св18)).

Верховний Суд вже звертав увагу на те, що: недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці Верховного Суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається (див.: постанова Верховного Суду від 05 січня 2024 року у справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23)).

Відсутність заборони чи арешту не виключає кваліфікацію правочину як фраудаторного, оскільки для оспорення правочину, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), важливим є те, що учасники цивільного обороту використовують приватний інструментарій всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та, зокрема, для, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника (поручителя) чи зменшення обсягу його майна (див.: постанова Верховного Суду від 20 серпня 2024 року у справі № 947/37261/21 (провадження № 61-7737св24)).

Мета позаконкурсного оспорювання фраудаторного правочину досягається для того, щоб кредитор міг задовольнити своє право вимоги, тобто щоб відбулося погашення боргу боржником. Очевидно, що коли кредитор вже звернув стягнення на майно для задоволення свого права вимоги і погашення боргу боржника, то конструкція фраудаторного правочину не може бути застосована (див.: постанова Верховного Суду від 14 серпня 2024 року у справі № 504/112/22 (провадження № 61-1582св23)).

Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. Очевидно, що для мотивування кваліфікації оплатного правочину як фраудаторного недостатньо ствердження про наявність зловживання правом і наявність права вимоги. Таке мотивування має відбуватися через обґрунтування наявності/відсутності тих обставин, які дозволяють кваліфікувати правочин як вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору (наприклад, після пред`явлення позову про стягнення коштів та повернення заяви про забезпечення позову); контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (пов`язаність осіб, які вчиняють фраудаторний правочин може бути досить різноманітною. Зокрема, між особами які вчиняють фраудаторний правочин можуть бути родинні, квазіродинні відносини, інші цивільні відносини чи навіть трудові); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (це, зокрема потребує з`ясування того чи відповідала ціна вказана в договорі ринковим цінам на момент вчинення договору, чи взагалі відбувався розрахунок між боржником і кредитором, яким чином відбувався розрахунок) (див.: постанова Верховного Суду від 05 лютого 2025 року у справі № 757/52379/21-ц (провадження № 61-3339св24)).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Згідно з положеннями статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, судами попередніх інстанцій встановлено, що 19 жовтня 2020 року ОСОБА_2 на підставі договору іпотеки, зі змінами, внесеними відповідно до договору про внесення змін до договору іпотеки від 07 квітня 2021 року, тобто після ухвалення Троїцьким районним судом Луганської області рішення від 04 вересня 2020 року у справі № 433/1937/19 про стягнення з нього на користь ОСОБА_1 заборгованості за договором позики від 16 серпня 2018 року, передав в іпотеку ОСОБА_3 спірну квартиру.

Ураховуючи те, щоОСОБА_2 , як боржник, який був обізнаний про наявність у нього боргового зобов`язання за договором позики від 16 серпня 2018 року, передав ОСОБА_3 в іпотеку спірне нерухоме майно, а 14 травня 2021 року право власності на спірну квартиру перейшло до неї на підставі іпотечної вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що відповідач ОСОБА_2 , укладаючи договір іпотеки від 19 жовтня 2020 року про передачу в іпотеку спірної квартири, діяв очевидно недобросовісно, оскільки вказанийправочин порушує майнові інтереси кредитора ОСОБА_1 і спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника.

Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що зазначені обставини, свідчать про наявність підстав для визнання оспорюваного договору іпотеки від 19 жовтня 2020 року недійсним.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 07 жовтня 2026 року у справі № 758/3781/23 (провадження № 61-12447св25).

Крім того, у постановах Верховного Суду від 29 червня 2022 року у справі № 750/11492/19 (провадження № 61-4044св21) від 09 серпня 2024 року у справі № 361/155/21 (провадження № 61-3612св24) вказано, що будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. Водночас та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

Суд першої інстанції обґрунтовано відхилив доводи ОСОБА_2 про те, що ОСОБА_1 могла задовольнити свої вимоги за рахунок іншого належного йому нерухомого майна, яке знаходиться у м. Луганську та Луганській області, оскільки вказане нерухоме майно знаходиться на тимчасово окупованій території, що унеможливлює на даний час задовольнити вимоги кредитора за рахунок вказаного майна. Відтак, із цих підстав, колегія суддів відхиляє аналогічні доводи касаційної скарги заявника.

Задовольняючи частково позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції, виходив із того, що договір іпотеки від 19 жовтня 2020 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , зі змінами, внесеними відповідно до договору про внесення змін до договору іпотеки від 07 квітня 2021 року, вчинений з метою уникнення відповідальності ОСОБА_2 за зобов`язаннями, які виникли у нього на підставі договору позики, укладеного з позивачкою 16 серпня 2018 року, і у подальшому за зобов`язаннями з примусового виконання рішення Троїцького районного суду Луганської області у справі № 433/1937/19 про стягнення з нього заборгованості, за рахунок належного йому майна (спірної квартири), що є порушенням вимог статей 3, 13, частин першої, п`ятої статті 203 ЦК України та є підставою для визнання такого договору недійсним відповідно до статті 215 ЦК України.

Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що оспорюваний договіріпотеки, укладений між відповідачами, спрямований на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання судових рішень про стягнення грошових коштів із ОСОБА_2 . Відчуження спірного майна свідчить про наявність умислу приховати майно від виконання рішення суду про стягнення грошових коштів шляхом звернення стягнення на майно боржника, відтак укладений 19 жовтня 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір іпотеки є фраудаторними та підлягає визнанню недійсним.

Зроблені судами висновки узгоджуються з судовою практикою Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, що спростовує доводи касаційної скарги у цій частині. При цьому у кожній справі суд виходить із конкретних обставин та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

При цьому з метою захисту порушеного права позивачки, як кредитора, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про необхідність відновлення становища, яке існувало до порушення її прав, шляхом повернення ОСОБА_2 права власності на квартиру АДРЕСА_1 .

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина друга статті 5 ЦПК України).

Колегія суддів зазначає, що у цьому конкретному випадку ефективним способом захисту права/інтересу кредитора є відновлення становища, яке існувало до порушення, тобто повернення відповідного майна боржнику (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України).

Відповідна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі № 643/15604/17 (провадження № 61-3068св21), від 07 жовтня 2026 року у справі № 758/3781/23 (провадження № 61-12447св25).

А тому доводи касаційної скарги щодо виходу районний судом за межі позовних вимог є помилковими.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див.: постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див.: пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року у справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

У справі, яка переглядається Верховним Судом,звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просила суд: визнати недійсним договір іпотеки від 19 жовтня 2020 року; визнати недійсними наступний правочин щодо спірного майна; припинити право власності та припинити право іпотеки. Відтак, на переконання колегії суддів, позивачкою фактично було порушено перед судом вимоги про визнання недійсним договору іпотеки та відновлення становища, яке існувало до порушення.

Верховний Суд вважає безпідставними посилання касаційної скарги на порушення судом першої інстанції норм процесуального права при вирішенні питання щодо задоволення клопотання представника позивачки про витребування доказів після закриття підготовчого засідання, з огляду на таке.

Відповідно до пункту 6 частини другої статті 43 ЦПК України учасники справи зобов`язані виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки.

Частина перша статті 44 ЦПК України закріплює, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом (стаття 126 ЦПК України).

У частинах першій, шостій статті 127 ЦПК України встановлено, що суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Про поновлення або продовження процесуального строку суд постановляє ухвалу.

Відповідно до частини третьої статті 177 ЦПК України у разі необхідності до позовної заяви додаються клопотання та заяви позивача про звільнення (відстрочення, зменшення) від сплати судового збору, про призначення експертизи, витребування доказів тощо.

Відповідно до пунктів 1, 6 частини першої статті 189 ЦПК України завданнями підготовчого провадження є, зокрема: остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників судового процесу; вчинення інших дій з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті.

Згідно із частиною першою статті 189 ЦПК України підготовче провадження починається відкриттям провадження у справі і закінчується закриттям підготовчого засідання.

У підготовчому засіданні суд у разі необхідності заслуховує уточнення позовних вимог та заперечень проти них та розглядає відповідні заяви (пункт 3 частини другої статті 197 ЦПК України).

Верховний Суд у постановах від 26 лютого 2019 року у справі №913/632/17, від 06 лютого 2019 року у справі №916/3130/17, від 19 жовтня 2021 року у справі №903/533/21, від 10 квітня 2024 року у справі № 638/6852/18 вказав, що докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, повинні існувати на момент звернення до суду з відповідним позовом, і саме на позивача покладено обов`язок подання таких доказів одночасно з позовною заявою. Єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого строку, є наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії (наприклад, якщо стороні не було відомо про існування доказів), тягар доведення яких також покладений на учасника справи.

Разом із тим, вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не були подані в строк, суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК України щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, ОСОБА_1 до позовної заяви додала клопотання про витребування доказів, в якому просила суд витребувати у приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кузьменко Ю. В. документи, які стали підставою для державної реєстрації права власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 (номер запису про право власності 42044031).

Ухвалою від 20 квітня 2023 року Шевченківський районний суд м. Києва витребував у приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кузьменко Ю. В. документи, які стали підставою для державної реєстрації права власності ОСОБА_3 на спірну квартиру.

Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кузьменко Ю. В. листом від 15 листопада 2024 року повідомила представника позивачки про неможливість виконання ухвали суду, оскільки відповідні документи зберігаються у неї протягом трьох років, зі спливом яких їй блокується доступ до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тому з метою отримання необхідних документів рекомендувала звернутися до адміністратора реєстру Державного підприємства «Національні інформаційні системи».

У зв`язку із цим, 25 листопада 2024 року представник позивачки подав до суду заяву про витребування доказів із наведенням відповідних мотивів та обґрунтування, яка була задоволена ухвалою суду від 22 січня 2025 року після закриття підготовчого засідання.

Наведені обставини спростовують доводи касаційної скарги про порушення порядку витребування та подання доказів.

Щодо оскаржуваного додаткового рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 травня 2025 року

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Частинами першою та другою статті 15 ЦПК України передбачено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно з пунктом третім частини третьої статті 133 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу.

Витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами (частини перша, друга статті 137 ЦПК України).

Згідно з положеннями частин першої-четвертої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п`ята та шоста статті 137 ЦПК України).

Згідно з пунктом 3 частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.

Розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (висновок у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18)).

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України встановлено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Наведене узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 08 квітня 2020 року у справі № 278/1396/19 (провадження № 61-16587св19).

Згідно із частинами першою та другою статті 182 ЦПК України при розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань.

Заяви, клопотання і заперечення подаються в письмовій або усній формі. У випадках, визначених цим Кодексом, заяви і клопотання подаються тільки в письмовій формі.

Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Верховний Суд у постанові від 14 лютого 2019 року у справі № 916/24/18 зазначив, зважаючи на положення про те, що суд апеляційної та касаційної інстанцій має вирішувати питання щодо розподілу судових витрат, здійснених у зв`язку з переглядом справи, Верховний Суд дотримується позиції, що особа має подати попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку з розглядом справи, до суду тієї інстанції, в якій такі витрати були понесені.

Додатковим рішенням суду першої інстанції було вирішено питання розподілу судових витрат, зокрема, понесених позивачкою витрат на професійну правничу допомогу. Розподіл судових витрат на правничу допомогу здійснений судом апеляційної інстанції на підставі договорів про надання правничої допомоги та відповідних доказів щодо обсягу наданих адвокатами послуг і виконаних робіт та їх вартості, що відповідає положенням пункту 1 частини другої статті 137, частини восьмої статті 141 ЦПК України.

Апеляційний суд, при перегляді додаткового рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 травня 2025 року правильно вказав, що в прохальній частині позовної заяви ОСОБА_1 зробила попередню заяву про вирішення питання щодо судових витрат, що спростовує доводи відповідної касаційної скарги заявника у цій частині.

Щодо доводів заявника про те, що заява представника ОСОБА_1 - адвоката Сологуба С. А., про ухвалення додаткового рішення не була надіслана всім учасникам справи, тому її необхідно було із цих підстав залишити без розгляду, Верховний Суд зазначає таке.

Відповідно до статті 183 ЦПК України письмові заява, клопотання чи заперечення підписуються заявником чи його представником. До заяви, скарги, клопотання чи заперечення, які подаються на стадії виконання судового рішення, в тому числі в процесі здійснення судового контролю за виконанням судових рішень, додаються докази їх надіслання (надання) іншим учасникам справи (провадження). Суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду.

За змістом частини сьомої статті 43 ЦПК України в разі подання до суду в електронній формі заяви по суті справи, зустрічного позову, заяви про збільшення або зменшення позовних вимог, заяви про зміну предмета або підстав позову, заяви про залучення третьої особи, апеляційної скарги, касаційної скарги та документів, що до них додаються, учасник справи зобов`язаний надати доказ надсилання таких матеріалів іншим учасникам справи.

Відповідно до матеріалів справи заява про ухвалення додаткового рішення про стягнення судових витрат подана представником ОСОБА_1 - адвокатом Сологубом С. А., через підсистему «Електронний суд» (том 3, а. с. 86-91).

ОСОБА_2 зареєстрований в підсистемі «Електронний суд» і має електронний кабінет.

Особі, яка зареєструвала електронний кабінет в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, суд вручає будь-які документи у справах, в яких така особа бере участь, виключно в електронній формі шляхом їх направлення до електронного кабінету такої особи, що не позбавляє її права отримати копію судового рішення у паперовій формі за окремою заявою (частина сьома статті 14 ЦПК України).

ОСОБА_2 ознайомився зі змістом заяви про ухвалення додаткового рішення та подавав до суду свої заперечення щодо ухвалення додаткового рішення (том 3, а. с. 108-115).

Основними засадами судочинства в Україні є, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості, які в цій справі районним судом дотримані, адже суд повідомляв сторони про дати розгляду заяви про ухвалення додаткового рішення, надав можливість учасникам справи, у тому числі, й ОСОБА_2 заявити свої заперечення щодо поданої представником позивачки заяви про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, чим ОСОБА_2 скористався, подавши відповідні заперечення.

Сама собою обставина щодо ненадсилання представником ОСОБА_1 - адвокатом Сологубом С. А., заяви про ухвалення додаткового рішення іншим учасникам справи не призвела до порушення прав заявника та не може бути підставою залишення відповідної заяви без розгляду.

Отже, підстави для скасування чи зміни зазначеного додаткового рішення суду першої інстанції відсутні.

Колегія суддів вважає, що судами під час розгляду справи не допущено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судових рішень, судом касаційної інстанції не встановлено. А правильне по суті й законне судове рішення не може бути скасованим з формальних підстав (частина друга статті 410 ЦПК України).

Вирішуючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначили характер спірних правовідносин і норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 402, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка подана його представником - адвокатом Юсуповою Катериною Олександрівною, залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 02 травня 2025 року, додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 травня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 вересня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. Ю. Гулейков Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк