Ухвала № 141391817 у справі № 927/898/26 від 11.11.2026

У Х В А Л А

11 листопада 2026 року м. Чернігів справа № 927/898/26

Господарський суд Чернігівської області у складі судді Шморгуна В. В., розглянувши матеріали справи

За позовом: Чернігівської окружної прокуратури,

код ЄДРПОУ [номер приховано], вул. Шевченка, 1, м. Чернігів, 14000,

в інтересах держави в особі позивача: Чернігівської обласної ради,

код ЄДРПОУ 25618741, просп. Миру, 43, м. Чернігів, 14000

до відповідача-1: Товариства з обмеженою відповідальністю «Енерджигазтрейд»,

код ЄДРПОУ 43729979, вул. Байди Вишневецького, 37, офіс 405, м. Черкаси, Черкаська область, 18001

до відповідача-2: Комунальної установи «Обласний центр комплексної реабілітації дітей з інвалідністю «Відродження»,

код ЄДРПОУ 33259657, вул. Соборності, 34, м. Чернігів,14032

Предмет спору: про визнання недійсними додаткових угод та стягнення 179 131,84 грн,

ВСТАНОВИВ:

Чернігівська окружна прокуратура через підсистему «Електронний суд» звернулася до суду з позовом в інтересах держави в особі Чернігівської обласної ради до Товариства з обмеженою відповідальністю «Енерджигазтрейд» та Комунальної установи «Обласний центр комплексної реабілітації дітей з інвалідністю «Відродження», у якому прокурор просить суд визнати недійсними додаткові угоди №1 від 15.02.2021, №2 від 01.09.2021, № 3 від 26.11.2021 про внесення змін та доповнень до Договору про постачання електричної енергії споживачу № 58- ЕГТ-21/Е від 04.01.2021, укладені між Комунальною установою «Обласний центр комплексної реабілітації дітей з інвалідністю «Відродження» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Енерджигазтрейд», а також стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Енерджигазтрейд» в дохід до обласного бюджету Чернігівської області безпідставно отримані кошти в сумі 69 926,12 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що при укладанні між відповідачами оспорюваних додаткових угод було порушено вимоги п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі», а саме змінено ціну за одиницю товару у бік збільшення за відсутності відповідного коливання ціни такого товару на ринку, а також з перевищенням 10% ліміту збільшення ціни.

Враховуючи те, що спірні додаткові угоди укладені з порушенням вимог Закону України «Про публічні закупівлі», прокурор, посилаючись на приписи ст. 203, 215 Цивільного кодексу України, просить визнати їх недійсними. Оскільки відповідач-2 сплатив кошти за поставлену електричну енергію відповідно до ціни, вказаній у спірних додаткових угодах, тобто за збільшеною ціною, прокурор на підставі ст. 1212 Цивільного кодексу України просить стягнути з відповідача-1 в дохід обласного бюджету Чернігівської області 69 926,12 грн безпідставно отриманих коштів.

Ухвалою суду від 14.09.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі; постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін; встановлено відповідачам п`ятиденний строк з дня отримання ухвали для подання до суду та іншим учасникам справи у порядку, визначеному ч. 1 ст. 172 Господарського процесуального кодексу України, у разі наявності заперечень проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, заяви із обґрунтуванням своїх заперечень щодо такого розгляду; встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті.

17.09.2026 відповідач-1 через підсистему «Електронний суд» подав до суду заперечення проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, у яких просить здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою суду від 22.09.2026 відмовлено ТОВ «Енерджигазтрейд» у задоволенні клопотання про розгляд справи в порядку загального позовного провадження.

24.09.2026 відповідач-1 через підсистему «Електронний суд» подав до суду клопотання про проведення розгляду справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.

25.09.2026 відповідачі через підсистему «Електронний суд» подали відзиви на позов.

Ухвалою суду від 29.09.2026 відмовлено ТОВ «Енерджигазтрейд» у задоволенні клопотання про проведення розгляду справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.

02.10.2026 відповідач-1 через підсистему «Електронний суд» подав клопотання про залишення позову без розгляду на підставі пункту 2 частини першої статті 226 Господарського процесуального кодексу України у зв`язку з відсутністю належних та доведених підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді.

Подане клопотання обґрунтоване тим, що рішенням Конституційного Суду України від 03.12.2025 № 6-р(ІІ)/2025 окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» визнано такими, що не відповідають Конституції України, у тій частині, в якій вони надають прокуророві можливість здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв`язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту цих інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження. Конституційний Суд України при цьому окремо наголосив на обмежувальному характері словосполучення «у виключних випадках», використаного у пункті 3 частини першої статті 131-1 Конституції України. Проте прокурором не доведено наявності передбачених Конституцією України та законом виключних підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді у цій справі. Посилаючись на зазначене рішення Конституційного Суду України та правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 08.07.2026 у справі № 910/16365/25, відповідач-1 просить залишити позов прокурора без розгляду.

Статтею 1 Закону України «Про прокуратуру» встановлено, що прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.

Відповідно до ч. 3, 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі «Ф.В. проти Франції» (F.W. v. France) від 31.03.2005, заява 61517/00, пункт 27).

Водночас, існує категорія справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі «Менчинська проти Російської Федерації» (рішення від 15.01.2009, заява № 42454/02, пункт 35) ЄСПЛ висловив таку позицію (у неофіційному перекладі):

«Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави».

При цьому ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо Суд вирішує - наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 № 1604 (2003) «Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону» щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені і ефективні органи.

Враховуючи викладене, з урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України, щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах, не може тлумачитися розширено.

Відтак прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України).

Положення п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України «Про прокуратуру».

Статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», у редакції, чинній на момент звернення прокурора з позовом у цій справі, передбачено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 в тім, що вони надають прокуророві можливість здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв`язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту цих інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), згідно з Рішенням Конституційного Суду № 6-р(II)/2025 від 03.12.2025. Окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23, визнані неконституційними, втрачають чинність із 1 січня 2027 року Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю медіа, а також політичних партій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Офісу Генерального прокурора або обласної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

Абзац перший частини четвертої статті 23 визнано таким, що відповідає Конституції України (є конституційним), згідно з Рішенням Конституційного Суду № 6-р(II)/2025 від 03.12.2025

Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Абзац другий частини четвертої статті 23 визнано таким, що відповідає Конституції України (є конституційним), згідно з Рішенням Конституційного Суду № 6-р(II)/2025 від 03.12.2025

Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Абзац третій частини четвертої статті 23 визнано таким, що відповідає Конституції України (є конституційним), згідно з Рішенням Конституційного Суду № 6-р(II)/2025 від 03.12.2025.

Так, рішенням Конституційного Суду України від 03.12.2025 №6-р(ІІ)/2025 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VII зі змінами в тім, що вони надають прокуророві можливість здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв`язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту цих інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження.

При цьому Конституційним Судом України ухвалено, що окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VII зі змінами, визнані неконституційними, втрачають чинність із 1 січня 2027 року. Рішення Конституційного Суду України не поширюється на правовідносини щодо представництва прокурором інтересів держави в суді, які виникли під час чинності окремих приписів абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VII зі змінами, визнаних неконституційними, та продовжують існувати після втрати ними чинності.

У рішенні Конституційного Суду України від 03.12.2025 №6-р(II)/2025 зазначено, зокрема, таке:

« 7.2. Розв`язуючи питання про конституційність абзацу першого частини третьої статті 23 Закону, Конституційний Суд України виходить із того, що в ньому йдеться про виключні випадки представництва прокуратурою (прокурором) інтересів держави в суді відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України [абзац п`ятий, перше, друге речення абзацу дев`ятого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 5 червня 2019 року №4-р(II)/2019].

Такі випадки в абзаці першому частини третьої статті 23 Закону сформульовані через перелік, а саме: якщо захист цих інтересів не здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; якщо захист цих інтересів неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу.

Конституційний Суд України, вирішуючи цю справу, керується юридичною визначеністю як складником принципу верховенства права, що зобов`язує законодавця встановлювати межі дискреції органів публічної влади, а також ураховує загальновизнану вимогу міжнародного права щодо потреби детального врегулювання на рівні закону діяльності органів прокуратури поза сферою кримінального права.

Конституційний Суд України зазначає, що законодавець має обов`язок та не позбавлений можливості конкретизувати перелік випадків представництва прокурором інтересів держави в суді, зокрема вказавши на критерії/ознаки їх установлення, для визначення меж дискреції прокурора та суду без шкоди для ефективності виконання прокуратурою покладеної на неї функції.

Приписи «не здійснює» та «неналежним чином здійснює», ужиті в абзаці першому частини третьої статті 23 Закону, є оцінними. Оскільки Закон не визначає відповідних випадків та критеріїв/ознак для встановлення цих випадків, прокурор отримує дискрецію щодо встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді, межі якої чітко і зрозуміло не визначені Законом. Хоча Закон передбачає судовий контроль за застосуванням цього повноваження, відсутність чіткої вказівки на відповідні випадки, критерії/ознаки встановлення цих випадків для визначення меж дискреції, якими мають керуватися і прокурор, і суд, підриває юридичну визначеність приписів абзацу першого частини третьої статті 23 Закону.

Не визначення в Законі меж дискреції для прокурора і суду, які розв`язують питання про наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, має наслідком можливість керуватися цим органам фактично лише власним суб`єктивним розумінням того, що означає «не здійснює» або «неналежним чином здійснює». Це вказує на те, що дискреція прокурора та суду, яка випливає зі змісту відповідних приписів абзацу першого частини третьої статті 23 Закону, є такою, що її межі не визначені Законом чітко і зрозуміло.

Таке нормативне регулювання закладає підґрунтя не лише для різного застосування відповідної норми на практиці та невизначеності ситуацій і правовідносин, а й для можливих зловживань та необґрунтованого втручання прокурора у законну діяльність різних суб`єктів в усіх сферах суспільного життя.

Отже, окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону в тім, що вони надають прокуророві можливість здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв`язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту цих інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, не відповідають вимозі юридичної визначеності як складнику конституційного принципу верховенства права (правовладдя).

Водночас відсутність органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, що її в абзаці першому частини третьої статті 23 Закону визначено як один із випадків представництва прокурором інтересів держави в суді, за своєю суттю є фактом, що підлягає доведенню прокурором і встановленню судом, та не створює дискреції, межі якої не визначені приписами права.

7.3. На думку Конституційного Суду України, окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону уможливлюють виконання прокуратурою функції, установленої пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України, у спосіб, що зумовлює позасудове оцінювання прокурором ефективності дій чи встановлення бездіяльності інших суб`єктів владних повноважень поза сферою кримінального права, тоді як, зокрема, у сфері кримінального права вже наявні відповідні механізми реагування прокуратури на випадки нездійснення або неналежного здійснення суб`єктами владних повноважень своїх функцій для захисту інтересів держави.

Цим самим створено не передбачений Конституцією України механізм упливу прокуратури на реалізацію повноважень органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи інших суб`єктів владних повноважень, до компетенції яких віднесені відповідні повноваження, та знівельовано вимогу статті 6 Конституції України щодо самостійного здійснення повноважень кожним органом у визначених Конституцією України межах.

Унаслідок цього винятковий процесуальний інструмент прокуратури, закріплений у пункті 3 частини першої статті 131-1 Основного Закону України, перетворено на універсальний механізм представництва інтересів держави в суді, чим розширено зміст цієї конституційної функції прокуратури.

7.4. Наведене підтверджують надані Офісом Генерального прокурора статистичні дані. Зокрема, кількість розпочатих справ щодо представництва прокуратурою інтересів держави в суді, не пов`язаних із кримінальним провадженням, становила: у 2017 році - 6252, у 2018 - 5924, у 2019 - 4905, у 2020 - 5120, у 2021 - 5343, у 2022 - 4775, у 2023 - 7692, у 2024 - 9179.

Аналіз таких даних свідчить, що «виключні випадки» представництва прокуратурою інтересів держави в суді, не пов`язані з кримінальним провадженням, фактично перетворилися на поширену практику, яка є несумісною з конституційно визначеним винятковим характером таких випадків.

Отже, окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону в тім, що вони надають прокуророві можливість здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв`язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту цих інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, суперечать статтям 6, 8, пункту 3 частини першої статті 131-1 Основного Закону України».

Суд також враховує правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 08.07.2026 у справі №910/16365/25, на які посилається відовідач-1.

Так, у постанові від 08.07.2026 у справі №910/16365/25 Верховний Суд зазначив, що: «Однак суттєвою та головною відмінністю в обставинах наведених вище справ та цієї справи є те, що в оскаржуваній постанові суд апеляційної інстанції зазначив, що визнання правового акта неконституційним означає скасування Конституційним Судом презумпції конституційності правового акта, яка діяла до цього, при цьому саме рішення Конституційного Суду не призводить до неконституційності цього акта, воно лише встановлює її.

59. Також Північний апеляційний господарський суд вказав, що не лише Конституційний Суд України вправі оцінити на відповідність Конституції України той чи інший закон чи інший правовий акт, оскільки ст.11 ГПК визначено, що якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

60. Такі висновки суду апеляційної інстанції відповідають висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 24.03.2024 у справі №921/229/22:

« 51. Суд апеляційної інстанції зазначив, що оскільки на момент звернення прокурора з позовом до суду положення абз.8 ч.5 ст.11 Закону «Про управління об`єктами державної власності» вже було визнано неконституційним, то задоволення позовних вимог (виконання яких здійснювалося би на майбутнє) суперечитиме принципу правової визначеності, що є невід`ємним елементом принципу верховенства права.

52. Верховний Суд відхиляє доводи прокурора та погоджується із висновками суду апеляційної інстанції з таких мотивів.

59. Частина 6 ст.11 ГПК передбачає, що якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

60. Верховний Суд вважає, що абз.8 ч.5 ст.11 Закону «Про управління об`єктами державної власності» не підлягає застосуванню до спірних правовідносин як такий, що суперечить Конституції України, з мотивів, викладених у рішенні Конституційного Суду України.

77. Таким чином, оскільки норму абз.8 ч.5 ст.11 Закону «Про управління об`єктами державної власності» вже визнано такою, що не відповідає Конституції України, то у Верховного Суду відсутні передбачені ч.6 ст.11 ГПК підстави для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності такої норми.

78. Враховуючи наведене, керуючись ч.6 ст.11 ГПК, Верховний Суд дійшов висновку, що абз.8 ч.5 ст.11 Закону «Про управління об`єктами державної власності» не підлягає застосуванню, а тому позов прокурора, поданий на підставі цієї норми, задоволенню не підлягає. Суд апеляційної інстанції дійшов правильних по суті висновків, однак з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові».

61. Верховний Суд також неодноразово наголошував, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи, тобто згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (постанови від 12.03.2019 у справі №913/204/18, від 10.03.2020 у справі №160/1088/19). Про це також зазначила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 09.06.2022 у справі №520/2098/19.

62. Питання застосовності (незастосовності) певного нормативно-правового акта до обставин справи суд з`ясовує, зокрема, у порядку вирішення конкуренції правових норм.

63. Відповідно до ч.6 ст.11 ГПК, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

64. Крім того, суди мають керуватися принципом законності та загальним правилом щодо переваги нормативно-правового акта вищої юридичної сили над нормативно-правовим актом нижчої юридичної сили (виходячи з ієрархії нормативно-правових актів).

65. Такі висновки викладено у пунктах 41-44 постанови Верховного Суду від 20.11.2024 у справі №910/15990/23.

66. Отже, у справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність у прокурора підстав для звернення з позовом в інтересах держави не на самій лише підставі визнання неконституційними положень ч.3 ст.23 Закону «Про прокуратуру» (втрата чинності яких передбачена на майбутнє - з 01.01.2027), а й з урахуванням положень частин 6, 7 ст. 11 ГПК, які наділять суд самостійним правом не застосовувати закон, який суперечить Конституції України, незалежно від наявності чи відсутності відповідного висновку Конституційного Суду України (тим паче враховуючи, що у цій справі такий висновок наявний).

67. Враховуючи вищевказане, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що станом на час звернення прокурора до Департаменту та Адміністрації (04.12.2025) і на момент подання прокурором позову в інтересах цих осіб до господарського суду (29.12.2025), прокурору і місцевому господарському суду було відомо про спростовану Конституційним Судом України презумпцію конституційності окремих приписів абз. 1 ч. 3 ст.23 Закону «Про прокуратуру», яка діяла до 03.12.2025, і неможливість розширеного тлумачення повноважень прокурора на рівні правозастосовної практики».

Отже, визначальним у цьому питанні є не лише дата втрати чинності відповідними приписами Закону, а й момент виникнення правовідносин щодо представництва прокурором інтересів держави та обставини, за яких прокурор реалізує відповідне повноваження.

У справі, що розглядається, позов подано 08.09.2026, тобто після ухвалення Конституційним Судом України рішення від 03.12.2025 №6-р(ІІ)/2025. Так само всі зазначені прокурором дії, спрямовані на обґрунтування підстав представництва, зокрема листування з Чернігівською обласною радою у липні-серпні 2026 року, відбувалися після ухвалення цього рішення.

Тобто прокурору було відомо про спростовану Конституційним Судом України презумпцію конституційності окремих приписів абзацу 1 частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру».

За таких обставин спірні правовідносини щодо здійснення прокурором представництва інтересів держави не можуть вважатися такими, що виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України та продовжують існувати після втрати чинності відповідними положеннями закону, у розумінні пункту 4 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 03.12.2025 №6-р(ІІ)/2025.

Позиція щодо відсутності підстав прокурору звертатись до суду в порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» з огляду на неконституційність деяких її положень, встановлена рішенням Конституційного Суду України від 03.12.2025 №6-р(ІІ)/2025, також була підтримана Верховним судом у постанові від 01.10.2026 у справі № 910/6143/26.

Обґрунтовуючи наявність підстав для представництва інтересів держави (територіальної громади) у суді, прокурор зазначив, що компетентним у спірних правовідносинах органом є Чернігівська обласна рада, яка після повідомлення прокурора про виявлені порушення при укладенні спірних додаткових угод не вжила жодних заходів, спрямованих на звернення до суду з відповідним позовом, що згідно з положеннями ст. 131-1 Конституції України покладає на органи прокуратури обов`язок здійснювати представництво інтересів держави в суді.

Відповідно до ч. 2 ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України, цим та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.

При цьому орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування (ст. 18-1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Згідно із частинами 1, 4 та 8 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюють управління об`єктами їхньої спільної власності, що задовольняють спільні потреби територіальних громад. Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Відповідно до ч. 2 та 4 ст. 61 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» районні та обласні ради затверджують районні та обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних та культурних програм, контролюють їх виконання. Самостійність місцевих бюджетів гарантується власними та закріпленими за ними на стабільній основі законом загальнодержавними доходами, а також правом самостійно визначати напрями використання коштів місцевих бюджетів відповідно до закону.

Згідно зі ст. 172 ЦК України територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов`язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

На території Чернігівської області таким органом місцевого самоврядування є Чернігівська обласна рада.

Відповідно п. 1.3, 1.4 Положення КУ «Обласний центр комплексної реабілітації дітей з інвалідністю «Відродження» Чернігівської обласної ради, затвердженого наказом начальника управління комунального майна Чернігівської обласної ради від 19.07.2024 (далі - Положення), Установа є об`єктом права спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Чернігівської області. Від імені територіальних громад області функції власника ліцею виконує Чернігівська обласна рада.

Згідно з п. 1.10. Статуту ліцей є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунок в установі банку, печатку, штамп, ідентифікаційний код.

У п. 8.3Положення зазначено, що Установа утримується за рахунок коштів обласного бюджету, інших надходжень, в тому числі коштів благодійних фондів, добровільних пожертвувань та інших джерел, передбачених законодавством.

За висновками КГС ВС, викладеними у підпункті 6.45 постанови від 16.05.2021 у справі № 910/11847/19, правовий статус розпорядників бюджетних коштів, їх повноваження та відповідальність визначені положеннями БК України та підзаконними нормативно-правовими актами, зокрема, постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2002 № 228, якою затверджено Порядок складання, розгляду, затвердження та основні вимоги до виконання кошторисів бюджетних установ (далі - Порядок).

Відповідно до статті 22 БК України для здійснення програм та заходів, які реалізуються за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. За обсягом наданих прав розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.

Пунктом 18 частини першої статті 2 БК України передбачено, що головні розпорядники бюджетних коштів - бюджетні установи в особі їх керівників, які відповідно до статті 22 цього Кодексу отримують повноваження шляхом встановлення бюджетних призначень.

Розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня - розпорядник, який у своїй діяльності підпорядкований відповідному головному розпоряднику та (або) діяльність якого координується через нього (абзац третій пункту 7 Порядку).

Поняття та функції розпорядників бюджетних коштів визначені підпунктом 47 статті 2 БК України, згідно з яким розпорядник бюджетних коштів - бюджетна установа в особі її керівника, уповноважена на отримання бюджетних асигнувань, взяття бюджетних зобов`язань та здійснення витрат бюджету (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.11.2019 у справі № 922/3095/18 (підпункт 6.20) та від 23.10.2019 у справі № 922/3013/18 (підпункт 6.22)).

Бюджетне асигнування - повноваження розпорядника бюджетних коштів, надане відповідно до бюджетного призначення, на взяття бюджетного зобов`язання та здійснення платежів, яке має кількісні, часові та цільові обмеження. Бюджетне зобов`язання - будь-яке здійснене відповідно до бюджетного асигнування розміщення замовлення, укладення договору, придбання товару, послуги чи здійснення інших аналогічних операцій протягом бюджетного періоду, згідно з якими необхідно здійснити платежі протягом цього ж періоду або у майбутньому. Бюджетне призначення - повноваження головного розпорядника бюджетних коштів, надане цим Кодексом, законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), яке має кількісні, часові і цільові обмеження та дозволяє надавати бюджетні асигнування (пункти 6, 7 та 8 частини першої статті 2 БК країни).

Абзацами першим та другим пункту 5 Порядку визначено, зокрема, що установам можуть виділятися бюджетні кошти тільки за наявності затверджених кошторисів, планів асигнувань загального фонду бюджету, планів надання кредитів із загального фонду бюджету, планів спеціального фонду. Установи мають право брати бюджетні зобов`язання витрачати бюджетні кошти на цілі та в межах, установлених затвердженими кошторисами, планами асигнувань загального фонду бюджету, планами надання кредитів із загального фонду бюджету, планами спеціального фонду.

За змістом абзацу другого пункту 43 Порядку розпорядники мають право провадити діяльність виключно в межах бюджетних асигнувань, затверджених кошторисами, планами асигнувань загального фонду бюджету, планами надання кредитів із загального фонду бюджету, планами спеціального фонду.

Отже, КУ «Обласний центр комплексної реабілітації дітей з інвалідністю «Відродження» Чернігівської обласної ради у спірних правовідносинах, які виникли щодо закупівлі електричної енергії за Договором, діє як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня (отримувач бюджетних коштів) та є замовником зазначеного товару в обсязі та в межах видатків, що визначені розпорядниками бюджетних коштів вищого рівня (висновки КГС ВС, викладені у підпункті 6.49 постанови від 16.03.2021 у справі № 910/11847/19).

З матеріалів справи вбачається, що фінансування закупівлі спірної електроенергії здійснювалось за рахунок коштів обласного бюджету, тобто КУ «Обласний центр комплексної реабілітації дітей з інвалідністю «Відродження» Чернігівської обласної ради розпорядилася не власними коштами, а витратила бюджетні кошти.

Оскільки засновником КУ «Обласний центр комплексної реабілітації дітей з інвалідністю «Відродження» та власником її майна є територіальна громада в особі Чернігівської обласної ради, яка фінансує i контролює діяльність цього комунального закладу, а також зобов`язана контролювати виконання обласного бюджету, зокрема законність та ефективність використання закладом освіти коштів цього бюджету за договорами про закупівлю товарів, суд погоджується з доводами прокурора, що Чернігівська обласна рада є особою, уповноваженою на вжиття заходів представницького характеру щодо захисту інтересів територіальної громади, інтереси якої є складовою інтересів держави, пов`язаних із законним та ефективним витрачанням коштів місцевого бюджету.

Прокурор звертався до Чернігівської обласної ради з повідомленням про те, що внаслідок укладення спірних додаткових угод було порушено норми ст. 41 Закону «Про публічні закупівлі» та просив надати інформацію про вжиття заходів щодо усунення вказаних порушень, зокрема щодо подання позову про оскарження спірних додаткових угод та стягнення безпідставно сплачених коштів (лист від 23.07.2026 №55-72-5634вих-26).

Чернігівська обласна рада у листі № 01-05/753 від 14.08.2026 повідомила прокурора, що вона не є уповноваженим органом, в інтересах якої має заявлятись відповідний позов, не є розпорядником коштів на вказані цілі.

Разом з тим, сам по собі факт незвернення Чернігівської обласної ради до суду з відповідним позовом не може автоматично визнаватися достатньою підставою для представництва прокурором інтересів держави, оскільки можливість такого представництва лише у зв`язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту інтересів держави компетентним органом.

Так само можливе безпідставне витрачання коштів обласного бюджету на оплату електричної енергії, хоча й може свідчити про наявність майнового інтересу держави (територіальної громади), який потребує захисту, саме по собі не є достатнім для висновку про наявність виключного випадку, за якого прокурор уповноважений здійснювати представництво інтересів держави в суді.

За таких обставин суд доходить висновку, що наведені прокурором обставини фактично зводяться до нездійснення Чернігівською обласною радою самостійного захисту відповідних інтересів шляхом пред`явлення позову, а також до ймовірного порушення інтересів держави внаслідок оплати електричної енергії за цінами, визначеними спірними додатковими угодами.

Водночас прокурором не наведено обставин, які б свідчили про наявність саме виключного випадку, що відповідно до конституційних засад організації та здійснення прокурорської діяльності виправдовував би втручання прокурора у сферу компетенції відповідного органу та надавав би йому право самостійно звертатися до суду з таким позовом.

Отже, за відсутності належного обґрунтування виключного випадку представництва інтересів держави в суді наведені прокурором обставини не можуть бути визнані достатніми для підтвердження наявності у нього відповідних повноважень на звернення з цим позовом.

З урахуванням вищевикладеного суд зазначає, що висновок про відсутність у прокурора підстав для звернення з позовом в інтересах держави ґрунтується не на самій лише підставі визнання неконституційними положень частини 3 статті 23 Закону «Про прокуратуру» (втрата чинності яких передбачена на майбутнє - з 01.01.2027), а й з урахуванням положень частин 6, 7 статті 11 Господарського процесуального кодексу України, які наділять суд самостійним правом не застосовувати закон, який суперечить Конституції України, незалежно від наявності чи відсутності відповідного висновку Конституційного Суду України (тим більше враховуючи, що у цій справі такий висновок наявний).

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 226 Господарського процесуального кодексу України суд залишає позов без розгляду, якщо позовну заяву підписано особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено.

Якщо суд після відкриття провадження у справі з урахуванням наведених учасниками справи аргументів та наданих доказів установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, суд залишає позовну заяву, подану прокурором в інтересах держави в особі компетентного органу, без розгляду відповідно до положень пункту 2 частини першої статті 226 ГПК України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 №912/2385/18 та у постанові Верховного Суду в складі Касаційного господарського суду від 19.02.2019 у справі №925/226/18.

Відповідно до частини 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно до приписів стаття 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Враховуючи викладене, оскільки прокурором не підтверджено наявності передбачених Конституцією України виключних підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді в особі Чернігівської обласної ради, суд дійшов висновку про відсутність належного обґрунтування повноважень прокурора на звернення з цим позовом та про наявність підстав для задоволення клопотання відповідача про залишення позову без розгляду.

Відтак позовна заява Чернігівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Чернігівської обласної ради до Товариства з обмеженою відповідальністю «Енерджигазтрейд» та Комунальної установи «Обласний центр комплексної реабілітації дітей з інвалідністю «Відродження» про визнання недійсними додаткових угод та стягнення безпідставно набутих коштів підлягає залишенню судом без розгляду.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі залишення заяви або скарги без розгляду (крім випадків, якщо такі заяви або скарги залишені без розгляду у зв`язку з повторним неприбуттям або залишенням позивачем судового засідання без поважних причин та неподання заяви про розгляд справи за його відсутності, або неподання позивачем витребуваних судом матеріалів, або за його заявою (клопотанням).

Беручи до уваги приписи п. 4 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір» та відсутність клопотання від платника судового збору, підстави для повернення судового збору цією ухвалою відсутні.

Керуючись ст. 53, 226, 233-235 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Позов залишити без розгляду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею. Ухвалу може бути оскаржено до Північного апеляційного господарського суду у строки, визначені ст. 256 Господарського процесуального кодексу України.

Вебадреса Єдиного державного реєстру судових рішень: http://reyestr.court.gov.ua/.

Суддя В. В. Шморгун