Ухвала № 138261893 у справі № 915/1015/24 від 15.07.2026

УХВАЛА

15 липня 2026 року

м. Київ

cправа № 915/1015/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Міщенка І.С. - головуючого, Берднік І.С., Зуєва В.А.,

за участю секретаря судового засідання - Кравченко О.В.,

розглянувши касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Сорочкіної Тетяни Вікторівни

на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 06.05.2026 і рішення Господарського суду Миколаївської області від 18.08.2025 у справі

за позовом керівника Вознесенської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Південноукраїнської міської ради

до Фізичної особи-підприємця Сорочкіної Тетяни Вікторівни

про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом зобов`язання знести самочинно збудовану нежитлову будівлю та про скасування державної реєстрації права приватної власності на нежитлову будівлю

ВСТАНОВИВ

Верховний Суд ухвалою від 15.06.2026 відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Фізичної особи-підприємця Сорочкіної Тетяни Вікторівни (далі - ФОП Сорочкіна Т.В., відповідачка, скаржниця) на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 06.05.2026 і рішення Господарського суду Миколаївської області від 18.08.2025.

Суд, ознайомившись з матеріалами справи та касаційної скарги, встановив наступне.

Керівник Вознесенської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Південноукраїнської міської ради (далі - Рада, позивач) звернувся до суду з позовом до ФОП Сорочкіної Т.В. про:

- усунення перешкод Раді у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою комунальної власності шляхом зобов`язання відповідача знести (демонтувати) самочинно побудовану нежитлову будівлю - магазин площею 63,6 кв м, розташовану за адресою: м. Південноукраїнськ, бульв. Мрій (Курчатова), 5а (далі - спірна будівля), право власності на яку 30.03.2018 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за №1523589548108;

- скасування державної реєстрації права приватної власності відповідача на спірну будівлю з закриттям відповідного розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи.

Позов мотивований тим, що ФОП Сорочкіна Т.В. здійснила будівництво об`єкта нерухомості стаціонарного магазину на земельній ділянці комунальної власності, яка не була відведена для цієї мети, без документів на право здійснення будівельних робіт, без введення в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта, що свідчить про самочинність будівництва згідно із нормами частини 1 статті 376 Цивільного кодексу України. Відтак державна реєстрація права власності на незаконно зведений об`єкт нерухомості є незаконною.

Господарський суд Миколаївської області рішенням від 18.08.2025, яке залишив без змін Південно-західний апеляційний господарський суд постановою від 06.05.2026, позов задовольнив частково. Усунув перешкоди Раді у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою комунальної власності шляхом зобов`язання ФОП Сорочкіної Т.В. знести (демонтувати) самочинно побудовану спірну будівлю. У задоволенні вимог прокурора про скасування державної реєстрації права приватної власності відповідача на спірний об`єкт нерухомості відмовив.

В частині задоволення позову суди мотивували рішення тим, що відповідачка отримала в користування земельну ділянку комунальної власності для розміщення тимчасових споруд на підставі укладеного з Радою договору сервітуту від 30.03.2012 №00002, строк дії якого припинився 30.03.2017. Разом з цим, після завершення дії договору відповідачка не повернула земельну ділянку позивачу, а натомість без отримання будь-яких дозвільних документів на будівництво та без речових прав на землю зареєструвала за собою право власності на спірну будівлю як на нерухоме майно. Відтак спірна будівля є самочинним будівництвом в розумінні статті 376 Цивільного кодексу України, а її самовільне розміщення на землі комунальної власності порушує права Ради на користування та розпорядження земельною ділянкою.

Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідачка звернулася з касаційною скаргою, у якій просить їх скасувати з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, ухвалити нове рішення про відмову в позові.

За доводами скаржниці суди попередніх інстанцій порушили норми матеріального права внаслідок не врахування висновків Верховного Суду в постановах від 15.06.2018 у справі № 916/933/17, від 26.08.2025 у справі № 921/415/24. Скаржниця вважає помилковим висновок судів про нетотожність правової природи договору оренди та сервітуту, а оскільки сторони уклали саме «особистий сервітут» то до нього слід застосовувати відповідні положення законодавства.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

На предмет подібності слід оцінити саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін у справі та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їх змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним і об`єктним критерієм відповідно.

Не можна посилатись на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

До того ж алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить у першу чергу від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад у справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування, який може змінюватися в процесі її розгляду.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. Самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.

Проаналізувавши висновки, що викладені у постановах Верховного Суду у справах, на які посилається скаржниця, суд касаційної інстанції вважає, що вони стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі, що переглядається, з огляду на таке.

Так, у справі № 916/933/17 вирішувався спір про визнання недійсним договору про співробітництво та організацію взаємовідносин як такого, що укладений з метою приховання іншого правочину, який його сторони насправді вчинили, - договору оренди комунального майна (берегозахисної споруди). Верховний Суд у цій справі виснував, що спірний правочин укладено між відповідачами як удаваний, без додержання загальних вимог щодо дійсності правочину, який сторони мали на увазі (частини 1, 2, 5 статті 203 Цивільного кодексу України). Це є підставою для визнання його недійсним відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України. За висновком Верховного Суду до спірних правовідносин не підлягають застосуванню норми статей 837, 1130 і 1131 Цивільного кодексу України, а слід застосувати норми статей 203, 215, 235, 776 цього Кодексу, а також вимоги Законів України «Про місцеве самоврядування в Україні» та «Про оренду державного та комунального майна».

У справі № 921/415/24 розглядався позов прокурора до міської ради та товариства про: визнання недійсним рішення ради про відведення земельної ділянки, визнання недійсним договору про встановлення земельного сервітуту, зобов`язання товариства повернути земельну ділянку та скасування державної реєстрації права користування земельною ділянкою. У цій справі Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про визнання договору недійсним з тих підстав, що спірний договір про встановлення земельного сервітуту насправді є договором оренди, укладеним поза конкурентними засадами; спірний земельний сервітут встановлено для облаштування парковки з метою отримання товариством прибутку, що не допускається, оскільки земельним законодавством для цього встановлено інший спосіб отримання земельної ділянки у користування шляхом отримання землі в орендне користування на конкурентних засадах.

Натомість у справі, що переглядається, вирішувався зовсім інший спір - про усунення перешкоди власнику у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом зобов`язання відповідачки знести будівлю, яка має статус самочинного будівництва відповідно до приписів статті 376 Цивільного кодексу України.

Верховний Суд відзначає, що скаржниця взагалі не зазначає конкретних аргументів щодо неправильного застосування судами у справі, що переглядається, норм права та не викладає суті допущених судами порушень, вдаючись лише до буквального цитування окремих абзаців з тексту мотивувальних частин згаданих вище постанов Верховного Суду.

Разом із тим підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Відповідно неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини. Такий правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №696/1693/15-ц та від 12.10.2021 у справі №233/2021/19.

Отже, цитування скаржником окремих висновків, наведених Верховним Судом, не є належним правовим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України.

Верховний Суд констатує, що правовідносини у справі, яка розглядається, і в зазначених скаржником постановах Верховного Суду, є істотно відмінні за нормативно-правовим регулюванням, фактично-доказовою базою - встановленими судами обставинами справи і зібраними та дослідженими в них доказами, що вказує на неподібність правовідносин у наведених до порівняння постановах Верховного Суду з правовідносинами у справі, яка розглядається, насамперед за змістовим критерієм.

Верховний Суд наголошує, що положення ГПК України покладають обов`язок з визначення та доведення того, якого висновку Верховного Суду не було враховано при прийнятті оскаржуваного рішення, саме на скаржника, що, з урахуванням положень статті 290 ГПК України, зобов`язує останнього, а не суд, у скарзі повно викласти та детально описати невідповідність оскаржуваного судового рішення практиці Верховного Суду із застосування конкретної норми. Верховний Суд не наділений повноваженнями за скаржника доповнювати касаційну скаргу міркуваннями та обґрунтуванням підстав касаційного оскарження, яких не виклав сам скаржник. В іншому випадку вказане би призводило до порушення таких принципів господарського процесу, як змагальність та диспозитивність.

У цьому контексті Верховний Суд не враховує суто декларативні посилання скаржниці в тексті касаційної скарги на постанови Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, від 26.02.2019 у справі № 915/478/18, від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, від 18.03.2020 у справі № 553/2759/18, від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, які не визначені нею в якості підстави касаційного оскарження, за якою відкрито касаційне провадження у цій справі.

Водночас суд касаційної інстанції відхиляє посилання відповідачки на окремі думки суддів Верховного Суду у справах № 475/649/22, №240/401/1, які не є тим судовим рішенням, невідповідність висновкам якого щодо застосування норми права у подібних правовідносинах є підставою касаційного оскарження за виключним випадком, передбаченим пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України.

Відтак визначений скаржницею виключний випадок для касаційного перегляду судових рішень не підтвердився.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення ЄСПЛ у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996; "Brualla Gomes de la Torre v. Spain" від 19.12.1997).

Як вказала об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб.

За вказаних обставин касаційне провадження за касаційною скаргою відповідачки підлягає закриттю відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України.

У зв`язку з тим, що Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження, судові витрати за розгляд касаційної скарги покладаються на скаржницю та поверненню відповідно до пункту 5 частини 1 статті 7 Закону України «Про судовий збір» не підлягають.

Керуючись статтями 234, 287, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Фізичної особи-підприємця Сорочкіної Тетяни Вікторівни на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 06.05.2026 і рішення Господарського суду Миколаївської області від 18.08.2025 у справі № 915/1015/24 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Міщенко І.С.

Судді Берднік І.С.

Зуєв В.А.