УХВАЛА
28 липня 2026 року
м. Київ
справа № 127/34316/25
провадження № 61-9605ск26
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 06 березня 2026 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 23 червня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ЦЕНТРБУД» про стягнення середнього заробітку,
ВСТАНОВИВ:
У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ТОВ «ЦЕНТРБУД» про стягнення середнього заробітку.
Позов мотивовано тим, що позивач працював у відповідача на посаді інженера з охорони праці за сумісництвом та був звільнений 23 травня 2025 року на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. На думку позивача, у день звільнення роботодавець не провів із ним повного розрахунку, несвоєчасно виплатив вихідну допомогу та не видав копію наказу про звільнення, у зв`язку з чим просив стягнути середній заробіток за час затримки остаточного розрахунку та за час вимушеного прогулу, пов`язаного із затримкою видачі копії наказу про звільнення.
Вінницький міський суд Вінницької області рішенням від 06 березня 2026 року позов задовольнив частково.
Стягнув із ТОВ «ЦЕНТРБУД» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки проведення остаточного розрахунку при звільненні у розмірі 23 963,00 грн.
У задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку із затримкою видачі копії наказу про звільнення відмовив.
Вінницький апеляційний суд постановою від 23 червня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 06 березня 2026 року в оскарженій частині - без змін.
У липні 2026 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 06 березня 2026 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 23 червня 2026 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку із затримкою видачі копії наказу про звільнення, ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову, а в іншій частині судові рішення залишити без змін.
Вивчивши касаційну скаргу та додані до неї матеріали, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, оскільки касаційну скаргу подано на судові рішення, що не підлягають касаційному оскарженню.
За змістом статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
У пункті 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначено забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», умови прийнятності касаційної скарги можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви.
Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури в суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, оскільки касаційне провадження здійснюється після розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 жовтня 2020 року у справі № 127/18513/18 (провадження № 14-145цс20) зазначила, що касаційний перегляд є екстраординарним з огляду на специфіку повноважень суду касаційної інстанції, які обмежуються вирішенням питань права, а також на більший ступінь формальності касаційної процедури.
ЦПК України визначає баланс між гарантіями права на справедливий судовий розгляд, зокрема правом на розгляд справи судом, встановленим законом, передбаченим пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та принципом остаточності судових рішень res judicata. У такий спосіб фактично закріплено модель обмеженої касації, що реалізується шляхом застосування процесуальних фільтрів з метою підвищення ефективності касаційного провадження.
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах із ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, передбачених цією нормою.
Встановлення у процесуальному законі виняткових підстав для касаційного оскарження судових рішень у малозначних справах та у справах із ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, лише у випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, спрямоване на забезпечення остаточності судових рішень, стабільності й визначеності у цивільних правовідносинах.
Згідно з пунктом 2 частини шостої статті 19 ЦПК України для цілей цього Кодексу малозначними є справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує вісімдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до частини четвертої статті 274 ЦПК України в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя; 2) щодо спадкування; 3) щодо приватизації державного житлового фонду; 4) щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування відповідно до глави 12 розділу III цього Кодексу; 5) у яких ціна позову перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 6) інші вимоги, об`єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 1-5 цієї частини.
З огляду на положення статті 19 у системному зв`язку з нормами статей 274, 389 та 394 ЦПК України суд касаційної інстанції вправі віднести справу до категорії малозначних на будь-якій стадії її розгляду.
Предметом спору у цій справі є стягнення середнього заробітку у зв`язку із затримкою проведення остаточного розрахунку при звільненні та затримкою видачі копії наказу про звільнення. Ціна позову у цій справі не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а сама справа не належить до категорій спорів, визначених частиною четвертою статті 274 ЦПК України.
При цьому, в резолютивній частині оскаржуваної постанови суд апеляційної інстанції зазначив, що вона набирає законної сили з дня її прийняття, є остаточною та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України. Отже, суд апеляційної інстанції фактично виходив із того, що ця справа належить до категорії малозначних, судові рішення у яких можуть бути предметом касаційного перегляду лише за наявності виняткових підстав, визначених процесуальним законом.
Верховний Суд погоджується з такою процесуальною оцінкою справи.
У касаційній скарзі заявник посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, неповне з`ясування судами обставин справи, неправильну оцінку доказів і просить скасувати судові рішення в частині відмови у стягненні середнього заробітку за час затримки видачі копії наказу про звільнення.
Разом із тим наведені доводи не свідчать про наявність випадків, передбачених підпунктами «а»-«г» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Касаційна скарга не містить належного обґрунтування того, що вона стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики, що заявник позбавлений можливості спростувати встановлені оскарженими судовими рішеннями обставини під час розгляду іншої справи, що справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для заявника чи що суд першої інстанції помилково відніс її до категорії малозначних.
Наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди заявника з установленими судами фактичними обставинами справи, оцінкою доказів та висновками судів щодо застосування норм матеріального права у конкретних правовідносинах. Такі доводи спрямовані на переоцінку доказів та встановлених судами обставин, що не є підставою для відкриття касаційного провадження у малозначній справі.
За таких обставин Верховний Суд дійшов висновку, що касаційну скаргу подано на судові рішення, які відповідно до пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню.
Суд зазначає, що випадки, визначені підпунктами «а»-«г» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, є винятками із загального правила про непідсудність касаційному перегляду судових рішень у справах цієї категорії. Тому необхідність відкриття касаційного провадження потребує належного та переконливого обґрунтування існування саме таких виняткових обставин.
Сама лише незгода сторони з висновками судів попередніх інстанцій щодо оцінки доказів, встановлення фактичних обставин справи чи застосування норм матеріального права не може бути підставою для відкриття касаційного провадження у справі, судові рішення в якій відповідно до процесуального закону не підлягають касаційному оскарженню.
Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої умови прийнятності касаційної скарги можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви, а з огляду на особливий статус суду касаційної інстанції касаційні процедури можуть бути більш формальними, особливо якщо провадження здійснюється після розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій (рішення у справах «Levages Prestations Services v. France» («Леваж Престасьон Сервіс проти Франції»), «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» («Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії»)).
Європейський суд з прав людини у пункті 122 рішення від 05 квітня 2018 року у справі «Zubac v. Croatia» («Зубац проти Хорватії») зазначив, що якщо національне законодавство наділяє Верховний Суд повноваженнями здійснювати відбір справ для касаційного перегляду, цей суд не повинен бути пов`язаний можливими помилками судів нижчих інстанцій при визначенні доступу до касаційного перегляду, оскільки інший підхід міг би істотно перешкодити виконанню ним своєї особливої функції.
Верховний Суд також враховує, що застосування процесуального фільтра, передбаченого пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, є передбачуваним для учасників цивільного процесу, відповідає принципу правової визначеності та узгоджується із завданням касаційного провадження, яке полягає у забезпеченні однакового застосування норм права, а не у повторній перевірці правильності встановлення судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Оскільки касаційну скаргу подано на судові рішення у справі, ціна позову в якій не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а наведені у касаційній скарзі доводи не підтверджують наявності виняткових підстав, передбачених підпунктами «а»-«г» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження.
Керуючись статтями 19, 389, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
УХВАЛИВ:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 06 березня 2026 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 23 червня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ЦЕНТРБУД» про стягнення середнього заробітку.
Копію цієї ухвали та додані до касаційної скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: Є. В. Петров
А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко