П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
31 липня 2026 року м. Київ
Справа №761/49667/25
Провадження: № 22-ц/824/12600/2026
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,
суддів Верланова С. М., Нежури В. А.,
секретар Лаврук Ю. В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Казміренка Володимира Миколайовича в інтересах Державної установи «Центр пробації»
на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 27 квітня 2026 року, ухваленепід головуванням судді Саадулаєва А. І.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Центр пробації» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди,
в с т а н о в и в:
В листопаді 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що працюючи з 02 квітня 2018 року на посаді начальника юридичного відділу Державної установи «Центр пробації», була незаконно звільнена наказом від 30 жовтня 2025 року у зв`язку зі скороченням штату працівників. Позивачка вказувала, що відповідачем не виконано обов`язок щодо її належного працевлаштування, оскільки їй не були запропоновані всі наявні вакантні посади, які відповідали її освіті, кваліфікації та професійному досвіду, а також не було враховано її переважне право на залишення на роботі. Крім того, зазначала, що роботодавець безпідставно зменшив розмір премії перед звільненням, що призвело до заниження середньоденної заробітної плати та, як наслідок, розміру вихідної допомоги й інших належних виплат. Посилаючись на незаконність звільнення та порушення своїх трудових прав, просила поновити її на роботі, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу, недоотриману вихідну допомогу та відшкодувати моральну шкоду.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 27 квітня 2026 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано звільнення ОСОБА_1 незаконним.
Поновлено ОСОБА_1 на роботі в Державнійустанові «Центр пробації» на рівнозначній посаді начальника юридичного відділу з 04.11.2025.
Стягнуто з Державної установи «Центр пробації» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 267849 грн 38 коп. (сума зазначена без вирахування податків, зборів та обов`язковихплатежів).
Стягнуто з Державної установи «Центр пробації» на користь ОСОБА_1 недоплачену суму вихідноїдопомоги при звільненні у розмірі 18813 грн47 коп. (сума зазначена без вирахування податків, зборів та обов`язковихплатежів).
Стягнуто з Державної установи «Центр пробації» на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 10000 грн.
В іншійчастині позовних вимог відмовлено.
Стягнуто з Державної установи «Центр пробації» на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1362 грн 60 коп.
Стягнуто з Державної установи «Центр пробації» на користь держави судовий збір у розмірі 5100 грн 89 коп.
Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі в Державній установі «Центр пробації» на рівнозначній посаді начальника юридичного відділу та стягнення середньогозаробітку за один місяць в сумі 58926,78 грн (сума зазначена без вирахування податків, зборів та обов`язкових платежів) підлягає негайному виконанню.
Не погодившись із таким судовим рішенням в частині розміру стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, вихідної допомоги і моральної шкоди, Казміренко В. М. в інтересах Державної установи «Центр пробації» подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, рішення в оскаржуваній частині просив скасувати та ухвалити нове про відмову в позові.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що суд першої інстанції неправильно застосував положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100, оскільки безпідставно визначив розрахунковим періодом червень та липень 2025 року, тоді як середня заробітна плата мала обчислюватися виходячи із виплат за вересень та жовтень 2025 року, тобто, останні два календарні місяці роботи, що передували звільненню, із виключенням лише днів відпустки та тимчасової непрацездатності. У зв`язку з неправильним визначенням розрахункового періоду, на думку представника відповідача, суд безпідставно завищив розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу та вихідної допомоги. Крім того, вважав необґрунтованим стягнення моральної шкоди, посилаючись на відсутність належних і допустимих доказів заподіяння позивачці моральних страждань та їх розміру.
Ухвалами Київського апеляційного суду від 08 червня 2026 року відкрито апеляційне провадження у справі та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просила залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині без змін. Зазначала, що суд першої інстанції повно і всебічно з`ясував обставини справи, правильно застосував норми матеріального права та здійснив обчислення середнього заробітку відповідно до вимог Порядку № 100, обґрунтовано взявши до розрахунку два попередні місяці роботи. Вказувала, що доводи апеляційної скарги ґрунтуються на неправильному тлумаченні положень Порядку № 100 та не спростовують висновків суду. Також зазначала, що розрахунок вихідної допомоги здійснений відповідно до вимог законодавства, а визначений судом розмір не виходить за межі заявлених позовних вимог. Крім того, вважала безпідставними доводи апеляційної скарги щодо моральної шкоди, оскільки незаконним звільненням їй було завдано моральних страждань, а визначений судом розмір відшкодування є справедливим, розумним та відповідає характеру порушених трудових прав.
В судовому засіданні Казміренко В. М. в інтересах ДУ «Центр пробації»підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити.
ОСОБА_1 заперечувала проти доводів апеляційної скарги та вважала їх необґрунтованими.
Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 27 квітня 2026 року оскаржується в частині розміру стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, вихідної допомоги і моральної шкоди, а тому в іншій частині не переглядається.
Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Як убачається із матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах із ДУ «Центр пробації», а наказом виконуючого обов`язки директора установи від 30 жовтня 2025 року № 689/к була звільнена із займаної посади начальника юридичного відділу з 03 листопада 2025 року на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку зі скороченням штату працівників. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 27 квітня 2026 року звільнення позивачки визнано незаконним, її поновлено на рівнозначній посаді начальника юридичного відділу з 04 листопада 2025 року. У зазначеній частині рішення сторонами не оскаржується та відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України предметом апеляційного перегляду не є.
Вирішуючи позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції виходив із положень Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, дослідив надані сторонами розрахунки, розрахункові листки, довідку про доходи позивачки та інші письмові докази, після чого самостійно перевірив правильність здійснених сторонами розрахунків. При цьому суд дійшов висновку, що для визначення середнього заробітку підлягають застосуванню останні повністю відпрацьовані позивачкою місяці роботи - червень та липень 2025 року, оскільки у вересні та жовтні 2025 року вона значну частину робочого часу перебувала у щорічній відпустці та на лікарняному, а тому зазначені місяці не можуть бути використані для об`єктивного визначення середньої заробітної плати. На підставі здійсненого розрахунку суд визначив розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню на користь позивачки.
Крім того, суд першої інстанції встановив, що внаслідок застосування відповідачем при остаточному розрахунку заниженого показника середньої заробітної плати позивачці було виплачено вихідну допомогу у меншому розмірі, ніж передбачено статтею 44 КЗпП України та Порядком № 100. Перевіривши надані сторонами розрахунки, суд визначив суму недоплаченої вихідної допомоги та дійшов висновку про наявність підстав для її стягнення з відповідача.
Також суд першої інстанції, оцінюючи характер допущених відповідачем порушень трудових прав позивачки, тривалість вимушеного прогулу, необхідність докладення додаткових зусиль для організації свого життя після незаконного звільнення, а також виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення вимоги про відшкодування моральної шкоди та визначив її розмір у сумі 10 000 грн.
Перевіряючи висновки суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
У частині першій статті 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 235 КЗпП України при ухваленні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100).
Пунктом 2 Порядку № 100 передбачено, що середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
Згідно з абзацом 6 пункту 2 Порядку № 100 час, протягом якого працівники згідно з чинним законодавством або з інших причин не працювали і за ними не зберігався заробіток або зберігався частково, виключається з розрахункового періоду.
Відповідно до пункту 3 Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку.
Суми нарахованої заробітної плати, крім премій (в тому числі за місяць) та інших заохочувальних виплат за підсумками роботи за певний період, враховуються у тому місяці, за який вони нараховані, та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт.
Премії (в тому числі за місяць) та інші заохочувальні виплати за підсумками роботи за певний період під час обчислення середньої заробітної плати враховуються в заробіток періоду, який відповідає кількості місяців, за які вони нараховані, починаючи з місяця, в якому вони нараховані. Для цього до заробітку відповідних місяців розрахункового періоду додається частина, яка визначається діленням суми премії або іншої заохочувальної виплати за підсумками роботи за певний період на кількість відпрацьованих робочих днів періоду, за який вони нараховані, та множенням на кількість відпрацьованих робочих днів відповідного місяця, що припадає на розрахунковий період.
Згідно з пунктом 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів / годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Враховуючи наведені норми Порядку № 100, для розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу за основу слід брати останні два місяці саме роботи, тобто відпрацьовані працівником.
Подібні висновки містяться й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21) та постановах Верховного Суду: від 26 лютого 2020 року у справі № 199/2128/15 (провадження № 61-29370св18), від 04 листопада 2022 року у справі № 488/2652/20 (провадження № 61-6738св22), на які посилається заявник у своїй касаційній скарзі, та які у супереч положенню частини четвертої статті 263 ЦПК України не були враховані судами попередніх інстанцій.
Застосовуючи наведені положення законодавства до спірних правовідносин, колегія суддів враховує, що під час визначення середнього заробітку для виплати за час вимушеного прогулу вирішальне значення має встановлення саме останніх двох місяців роботи працівника, які об`єктивно відображають його звичайний рівень оплати праці та фактичне виконання трудових обов`язків.
Як убачається з матеріалів справи, надана відповідачем довідка про доходи від 19 листопада 2025 року містить відомості про нарахування заробітної плати позивачці за вересень та жовтень 2025 року. Водночас у зазначений період позивачка значну частину робочого часу перебувала у щорічній відпустці та на лікарняному, у зв`язку з чим за окремі періоди за нею заробіток не зберігався або зберігався лише частково, а також здійснювалися виплати, які відповідно до Порядку № 100 не враховуються при визначенні середньої заробітної плати.
За таких обставин використання зазначених місяців як розрахункового періоду не забезпечувало б об`єктивного визначення середнього заробітку позивачки, оскільки не відображало її звичайної оплати праці за фактично виконану роботу та не відповідало меті Порядку № 100, яка полягає у визначенні реального середнього заробітку працівника.
Натомість суд першої інстанції, дослідивши надані сторонами докази, обґрунтовано виходив із того, що останніми повністю відпрацьованими місяцями роботи позивачки були червень та липень 2025 року, саме за які вона фактично виконувала свої трудові обов`язки та отримувала всі складові заробітної плати, передбачені умовами оплати праці, у тому числі преміальні виплати. Такий підхід відповідає правовому висновку Верховного Суду, викладеному у постанові, на яку посилається позивачка, відповідно до якого при визначенні середнього заробітку необхідно виходити із останніх місяців саме роботи працівника, а не періодів, протягом яких він фактично не виконував трудові обов`язки або виконував їх лише частково.
Доводи апеляційної скарги про необхідність здійснення розрахунку виходячи із заробітної плати за вересень та жовтень 2025 року ґрунтуються на формальному тлумаченні пункту 2 Порядку № 100 та не враховують його системного змісту, положень абзацу шостого цього пункту щодо виключення із розрахункового періоду часу, коли працівник не працював або за ним заробіток зберігався лише частково, а також правової позиції Верховного Суду щодо необхідності визначення середнього заробітку саме за останні місяці фактичної роботи працівника.
Оскільки розмір вихідної допомоги відповідно до статті 44 КЗпП України безпосередньо залежить від правильно визначеного середнього заробітку працівника, колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення на користь позивачки недоплаченої вихідної допомоги. Встановивши правильний розрахунковий період та перевіривши здійснені сторонами розрахунки, суд першої інстанції обґрунтовано визначив розмір такої допомоги, а тому доводи апеляційної скарги у цій частині також не дають підстав для зміни чи скасування судового рішення.
Щодо вимог про відшкодування моральної шкоди
Перевіряючи доводи апеляційної скарги в цій частині, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для часткового задоволення вимог про відшкодування моральної шкоди.
Відповідно до статті 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних трудових прав призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
За змістом частин другої та третьої статті 23 ЦК України моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї, а також у приниженні її честі, гідності чи ділової репутації. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення можливостей потерпілої особи, ступеня вини заподіювача шкоди, інших істотних обставин, із дотриманням вимог розумності, виваженості та справедливості.
Пунктом 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз`яснено, що при визначенні розміру відшкодування суд повинен враховувати характер і обсяг моральних та фізичних страждань потерпілого, тривалість негативних наслідків, ступінь погіршення його життєвих і виробничих зв`язків, зниження ділової репутації, а також виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Крім того, Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що незаконне звільнення працівника саме по собі є втручанням у його трудові права та може бути підставою для відшкодування моральної шкоди, однак розмір такого відшкодування не визначається автоматично і має встановлюватися судом з урахуванням конкретних обставин справи, характеру порушення права та доведеності моральних страждань.
Матеріалами справи підтверджується, що внаслідок незаконного звільнення позивачка була позбавлена можливості продовжувати трудову діяльність на займаній посаді, тривалий час перебувала без роботи, була змушена звернутися до служби зайнятості, самостійно здійснювати пошук нового місця роботи, що об`єктивно спричинило негативні переживання, емоційне напруження та вимагало від неї додаткових зусиль для організації свого життя. Наведені обставини свідчать про наявність моральної шкоди як наслідку порушення відповідачем трудових прав позивачки.
Разом із тим колегія суддів погоджується і з висновком суду першої інстанції про те, що заявлений позивачкою розмір відшкодування моральної шкоди у сумі 80 000 грн належними та допустимими доказами не підтверджений. Надані позивачкою пояснення та письмові докази свідчать про сам факт заподіяння їй моральних страждань, проте не дають підстав для висновку про співмірність заявленої до стягнення суми характеру та обсягу таких страждань.
Врахувавши характер допущеного відповідачем порушення, тривалість вимушеного прогулу, обставини незаконного звільнення, негативні наслідки для позивачки, а також вимоги статті 23 ЦК України, статті 237-1 КЗпП України, роз`яснення, викладені у постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4, і керуючись засадами розумності, виваженості та справедливості, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог у цій частині та визначив розмір відшкодування моральної шкоди у сумі 10 000 грн, який колегія суддів вважає співмірним характеру допущеного порушення та достатнім для компенсації завданих позивачці немайнових втрат.
Доводи апеляційної скарги не спростовують правильності зазначених висновків суду першої інстанції, зводяться до незгоди із наданою судом оцінкою доказів та не містять обставин, які б свідчили про неправильне застосування судом норм матеріального права або порушення норм процесуального права при вирішенні цієї частини спору.
Доводи апеляційної скарги про безпідставність стягнення моральної шкоди колегія суддів відхиляє з таких підстав.
Посилання на відсутність належних доказів заподіяння позивачці моральної шкоди не можуть бути прийняті до уваги.
Як установлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, незаконне звільнення позивачки призвело до порушення її гарантованого законом права на працю, втрати звичного способу життя та нормальних життєвих і професійних зв`язків. Позивачка була позбавлена можливості продовжувати трудову діяльність за обраною професією, змушена звернутися до служби зайнятості, самостійно здійснювати пошук нового місця роботи, проходити відповідні заходи, пов`язані з працевлаштуванням, а також зазнала погіршення емоційного стану та була вимушена звертатися за медичною допомогою. Зазначені обставини свідчать про наявність причинного зв`язку між незаконними діями відповідача та моральними стражданнями позивачки.
Водночас колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що сам факт порушення трудових прав особи не є безумовною підставою для стягнення моральної шкоди саме у заявленому розмірі. Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України саме на позивача покладається обов`язок доведення обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог, у тому числі щодо обґрунтованості заявленого розміру відшкодування.
Як правильно зазначив суд першої інстанції, позивачкою не надано належних та допустимих доказів, які б свідчили про співмірність заявленої до стягнення суми 80 000 грн характеру та обсягу моральних страждань, яких вона зазнала внаслідок незаконного звільнення.
Водночас наявність моральної шкоди у спірних правовідносинах підтверджується встановленими у справі обставинами, а тому суд першої інстанції, врахувавши характер порушеного права, тривалість вимушеного прогулу, негативні наслідки незаконного звільнення для позивачки, її вік, необхідність докладення додаткових зусиль для відновлення нормального способу життя та працевлаштування, а також керуючись вимогами статті 23 ЦК України, статті 237-1 КЗпП України, принципами розумності, виваженості та справедливості, дійшов обґрунтованого висновку про визначення розміру компенсації моральної шкоди у сумі 10 000 грн.
Отже, доводи апеляційної скарги фактично зводяться до переоцінки встановлених судом першої інстанції фактичних обставин та наданих сторонами доказів, не містять посилань на порушення судом норм матеріального чи процесуального права, які б вплинули на правильність вирішення спору в цій частині, а тому не спростовують законності та обґрунтованості оскаржуваного рішення.
Відповідно до частини третьої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи вищевикладене, апеляційна скарга адвоката Казміренка В. М. в інтересах Державної установи «Центр пробації» підлягає залишенню без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 27 квітня 2026 року в оскаржуваній частині залишенню без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу адвоката Казміренка Володимира Миколайовича в інтересах Державної установи «Центр пробації» залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 27 квітня 2026 року в оскаржуваній частині залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.
Головуючий Т. О. Невідома
Судді С. М. Верланов
В. А. Нежура