КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Апеляційне провадження № 22-ц/824/9951/2026
Справа № 755/19647/24
П О С Т А Н О В А
Іменем України
05 серпня 2025 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Кашперської Т.Ц.,
суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
за участю секретаря Діденка А.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва, постановлену у складі судді Коваленко І.В. в м. Київ 16 березня 2026 року про закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи Державне підприємство «СЕТАМ», Дніпровський відділ державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про зобов`язання не чинити перешкод у користуванні майном та вселення,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
в с т а н о в и в :
У листопаді 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом, керуючись ст. 16, 22, 319, 321, 354, 355, 386, 391 ЦК України, просив зобов`язати відповідача не чинити перешкод у користуванні власністю, а саме квартирою АДРЕСА_1 ; вселити ОСОБА_1 в квартиру за вказаною адресою.
Позов мотивував тим, що з 19 грудня 2019 року йому на праві власності належить квартира за вказаною адресою згідно свідоцтва про право власності, виданого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рогачем В.В. Належна йому квартира була конфіскована у попереднього власника ОСОБА_2 за рішенням суду та продана йому на електронних торгах (аукціоні) з реалізації арештованого майна. З грудня 2019 року ОСОБА_1 неодноразово намагався потрапити до квартири, проте допуску ні йому, ні працівникам поліції надано не було. Водночас особа, яка перебувала в квартирі, через зачинені двері представилася ОСОБА_2 . Оскільки право власності на майно припиняється у разі конфіскації, ОСОБА_2 не має законних прав володіти, користуватися і розпоряджатися квартирою АДРЕСА_1 . Водночас, ОСОБА_2 після звільнення з Качанської виправної колонії незаконно проникла та з 2014 року і по теперішній час проживає в квартирі, яку було конфісковано на користь держави.
Вказував, що неодноразово звертався до відповідача з проханням впустити його до квартири, надавав пропозиції щодо встановлення порядку користування зазначеним майном, але вона відмовляється та ігнорує всі його пропозиції. Отже, на підставі ст. 391 ЦК України він має право звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні належним йому майном з боку відповідача.
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 16 березня 2026 року провадження в справі закрито.
Позивач ОСОБА_1 , не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність ухвали, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 16 березня 2026 року та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, вказував, що суд першої інстанції помилково ототожнив цей спір із раніше розглянутою справою № 755/1181/20, у якій предметом було виселення відповідача та визнання її такою, що втратила право користування (припинення прав іншої особи), в той час як у цій справі предметом є вселення позивача та усунення перешкод (реалізація власного права власника на володіння), що є принципово різними способами захисту. Вимога про вселення власника є негаторним позовом (ст. 391 ЦК України), спрямованим на відновлення фактичного панування над річчю, що не є тотожним віндикації чи виселенню.
Наводив зміст п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, наголошував, що згідно усталеної практики Верховного Суду (зокрема, постанов Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 320/9224/17 та від 20 червня 2018 року у справі № 761/7978/15-ц), тотожними є позови, у яких одночасно збігаються сторони, предмет і підстави, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих елементів не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.
Зазначена підстава для закриття провадження у справі спрямована на усунення випадків повторного вирішення судом тотожного спору, який вже розглянуто і остаточно вирішено по суті, оскільки після набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав.
Отже, для застосування п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України необхідна одночасна наявність трьох елементів тотожності: сторони, предмет, підстави позову. Відсутність хоча б одного з цих елементів виключає можливість закриття провадження. Водночас суд першої інстанції формально підійшов до аналізу та не здійснив належного порівняння предмета позову, що призвело до помилкового висновку.
Стверджував, що закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції фактично знівелював правові висновки, викладені в постанові Київського апеляційного суду від 29 вересня 2021 року у справі № 755/1181/20, в якій чітко зазначено, що позивач не позбавлений можливості звернутися з позовом про усунення перешкод у користуванні шляхом вселення, що є ефективним способом захисту його порушеного права. Таким чином, звернення з даним позовом є прямим виконанням процесуальної рекомендації вищого суду. Суд першої інстанції не мав права ігнорувати цей висновок, оскільки це порушує принцип правової визначеності.
Посилався на порушення прав на ефективний засіб юридичного захисту, оскільки згідно ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на ефективний спосіб правового захисту. Позивач є добросовісним набувачем квартири з 2019 року, проте досі не може отримати доступ до своєї власності. Закриття провадження створює ситуацію «правового глухого кута»: у виселенні відмовлено, оскільки обрано не той спосіб захисту, а у вселенні відмовляють, бо це є нібито одним і тим самим.
Вважав, що наведена ситуація є класичним прикладом відмови у правосудді.
Посилався на помилковість висновків суду першої інстанції, що позивач нібито не навів нових обставин, однак закон не вимагає нових обставин, якщо змінено предмет позову, і достатньо відсутності тотожності принаймні одного елементу.
Крім того, триваючі дії з боку відповідача (подальше недопускання власника до квартири у 2024 - 2026 роках) є самостійною підставою для звернення з негаторним позовом, який не має строку позовної давності.
Від відповідача ОСОБА_2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач просила в задоволенні апеляційної скарги відмовити, посилаючись на те, що предметом спору у справі № 755/1181/20 був захист права власності позивача на квартиру шляхом усунення перешкод в користуванні квартирою, а підставою позову було набуття права власності позивачем на квартиру в 2019 році та проживання відповідача в квартирі, що перешкоджає позивачу користуватись квартирою. Правовими підставами позову були ч. 1 ст. 383, ч. 2 ст. 386, ч. 1 ст. 319, ст. 391 ЦК України. В кінці 2024 року ОСОБА_1 знову звернувся з позовом про захист права власності на квартиру з вимогою про усунення перешкод в користуванні квартирою, підставою позову є набуття права власності позивачем на квартиру в 2019 році та проживання відповідача в квартирі, що перешкоджає позивачу користуватись квартирою. Правовими підставами позову знову є ч. 1 ст. 383, ч. 2 ст. 386, ч. 1 ст. 319, ст. 391 ЦК України, а також норми матеріального права, які не мають відношення до предмета спору і не змінює суті предмета спору в справах № 755/1181/20 та № 755/19647/24.
Подана в кінці 2024 року позовна заява не містить жодних нових підстав позову чи обставин справи, які б не були предметом розгляду в справі № 755/1181/20. Ніяких змін в обставинах справи протягом 2020 - 2024 років не відбулось. Позивач не виявляв жодних намірів проживати в квартирі разом із відповідачем, не вчиняв дій щодо реєстрації свого місця проживання в квартирі.
В апеляційній скарзі позивач стверджує, що предметом спору в справі № 755/1181/20 було виселення відповідача, хоча в позові він зазначав, що позов він подав з метою підтвердження обставин щодо фактичного проживання відповідача в квартирі АДРЕСА_1 . Однак обидва твердження позивача не відповідають дійсності, оскільки предметом позову в справі № 755/1181/20 було усунення перешкод в користуванні квартирою, що вказано в судовому рішенні у цій справі. Також в позовній заяві в справі № 755/19647/24 позивач просить усунути перешкод в користуванні квартирою.
Представник ОСОБА_2 - адвокат Демиденко Г.О. подав письмові пояснення щодо апеляційної скарги, посилаючись на її безпідставність, оскільки суд першої інстанції встановив наявність усіх трьох елементів тотожності спору між справою № 755/1181/20 та даною справою № 755/19647/24, повторне звернення ОСОБА_1 із позовом до ОСОБА_2 прямо суперечить принципу res judicata та правовим позиціям ЄСПЛ у справах Брумареску проти Румунії та Совтрансавто-Холдинг проти України, жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного судового рішення лише з метою повторного розгляду справи. В ухвалі суду від 16 березня 2026 року судом встановлено, що позивач не надав жодних доказів виникнення нових юридичних фактів чи обставин після вересня 2021 року, фактичні обставини проживання відповідача в квартирі залишилися незмінними з 2019 року.
В судовому засіданні брав участь позивач ОСОБА_1 у режимі відеоконференції, який підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити.
Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з`явилась, про дату, час і місце розгляду справи належним чином повідомлена, від ОСОБА_2 та її представника - адвоката Демиденка Г.О. надійшли клопотання про відкладення розгляду справи в зв`язку з тим, що ОСОБА_2 не має можливості прибути в судове засідання, а її адвокат Гоголь Б.М., який представляв її інтереси в суді першої інстанції, призупинив дію адвокатського свідоцтва, тому вона має намір укласти договір про надання правової допомоги з іншим адвокатом. Представник Демиденко Г.О. посилався на те, що перебуває за межами м. Києва і тимчасово знаходиться в м. Рахів Закарпатської області та м. Болехові Івано-Франківської області по 10 серпня 2026 року включно, не має можливості особисто бути присутнім, надавати пояснення та докази, висловлювати заперечення та вчиняти інші процесуальні дії, брати участь в судовому засіданні по цій справі. Доказів на підтвердження поважності неявки в судове засідання заявниками надано не було.
Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, передумовою якого є не відсутність учасників справи, а неможливість вирішення спору в судовому засіданні (правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 25 червня 2024 року в справі № 359/6678/19, провадження № 61-17877св23).
Враховуючи вищевикладене, оскільки ОСОБА_2 10 липня 2026 року ознайомилась з матеріалами справи та мала можливість завчасно вирішити питання щодо укладення договору про правничу допомогу та забезпечення явки представника в судове засідання, враховуючи, що ОСОБА_2 подала відзив на апеляційну скаргу, а її представником Демиденко Г.О. подано письмові пояснення на апеляційну скаргу, в яких ними вже висловлена позиція щодо розгляду апеляційної скарги, при цьому ОСОБА_2 та її представник Демиденко Г.О. не були позбавлені можливості звернутися до суду із заявою про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції, однак на власний розсуд цією можливістю не скористалися, а також зважаючи на необхідність дотримання процесуальних строків, апеляційний суд дійшов висновку про можливість розгляду справи у відсутності відповідача та її представника, які належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що у січні 2020 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та виселення (справа № 755/1181/20). Позов мотивовано тим, що 29 жовтня 2019 року на сайті ДП «СЕТАМ» було оприлюднено лот № 384885, який містив квартиру АДРЕСА_1 , зазначена квартира продавалася в порядку виконання вироку суду, яким було конфісковане майно відповідача ОСОБА_2 і 18 листопада 2019 року його було визнано переможцем електронних торгів по даному лоту, а 19 грудня 2019 року приватним нотаріусом Рогачем В.В. видане свідоцтво, яке підтверджує, що квартира за вказаною адресою, належить йому на праві власності.
20 грудня 2019 року в центрі надання адміністративних послуг він отримав витяг з Реєстру територіальної громади м. Києва про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні, яким підтверджується реєстрація в належній йому квартирі попереднього власника - ОСОБА_2 , інші особи в квартирі не зареєстровані і відповідно не проживають.
З 11 грудня 2019 року і до сьогодні він неодноразово намагався поспілкуватися з відповідачем за адресою її реєстрації, проте двері квартири ніхто не відчиняв ні йому, ні викликаним ним працівникам поліції. Отже, хоча він і є добросовісним набувачем майна (квартири), фактично позбавлений права ним користуватися та розпоряджатися.
На підставі вищевикладеного, посилаючись на ст. 316, 317, 319, 321, 328, 346, 383, 387, 391 ЦК України, ст. 109 ЖК УРСР, ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», просив визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 , та примусово зняти її з реєстраційного обліку в його квартирі; виселити ОСОБА_2 з квартири за вказаною адресою, без надання іншого житла.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 30 червня 2021 року позов задоволено. Усунуто перешкоди в користуванні правом власності ОСОБА_1 шляхом визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 , та знято її з реєстраційного обліку за даною адресою; виселено ОСОБА_2 з квартири за вказаною адресою без надання іншого житла; вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постановою Київського апеляційного суду від 29 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 30 червня 2021 року скасовано та прийнято нову постанову, якою відмовлено ОСОБА_1 в позові до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та виселення. Зазначено, що позивач, як новий власник житла, не позбавлений можливості звернутися з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні належним йому майном шляхом вселення, що в даному випадку буде ефективним способом захисту його порушеного права.
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
Закриваючи провадження в справі з підстав, передбачених п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, суд першої інстанції виходив із того, що підстави та предмет позову у справі, яка переглядається, є тотожними підставам та предмету позову у справі №755/1181/20, в якій ухвалено судове рішення, що набрало законної сили, звернення позивача до відповідача в межах даного спору з такою вимогою, як «усунення перешкод у користуванні квартирою», та зазначення такої підстави позову як набуття права власності позивача на квартиру в 2019 році та проживання відповідача в квартирі, що перешкоджає позивачу користуватись квартирою, є аналогічними тим, що були предметом розгляду в справі №755/1181/20.
Апеляційний суд не може погодитися з такими висновками, оскільки вони не відповідають нормам права, які підлягають застосуванню, враховуючи наступне.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
У статті 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а норми Конституції України є нормами прямої дії.
Діяльність суду при здійсненні судочинства в цивільних справах відбувається у чіткій послідовності, визначеній нормами ЦПК України.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили, за тими самими вимогами.
Відповідно до пункту 3 частини першої ст. 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.
Необхідність застосування зазначених вимог ЦПК України зумовлена неприпустимістю розгляду судами тотожних спорів, в яких одночасно тотожні сторони, предмет і підстави позову, та властивістю судового рішення, що набрало законної сили. За змістом наведеної норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстава та предмет спору. Нетотожність хоча б одного з елементів не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.
У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. У матеріальному розумінні предмет позову - це річ, щодо якої виник спір (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 761/7978/15-ц (провадження № 14-58цс18)).
Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Разом із тим не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні у ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19)).
Визначаючи підстави позову як елемент його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону, позивач просить про захист свого права.
Повторне звернення з тими самими вимогами з тих самих підстав фактично свідчить про намагання домогтися нового слухання справи та нового її вирішення, що не відповідає принципу юридичної визначеності та суперечить положенням пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Разом із тим, постановляючи ухвалу про закриття провадження в справі, суд першої інстанції не пересвідчився у тотожності позовних вимог (предмета позову) у справах за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та виселення (справа № 755/1181/20) та у справі № 755/19647/24, що переглядається.
Так, згідно позовної заяви ОСОБА_1 у справі № 755/1181/20, останній просив визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 , та примусово зняти її з реєстраційного обліку в його квартирі; виселити ОСОБА_2 з квартири за вказаною адресою без надання іншого житла.
Водночас у позовній заяві, поданій до суду у листопаді 2024 року, в справі № 755/19647/24 ОСОБА_1 , керуючись ст. 16, 22, 319, 321, 354, 355, 386, 391 ЦК України, просив зобов`язати відповідача не чинити позивачу перешкод у користуванні власністю, а саме квартирою АДРЕСА_1 ; вселити ОСОБА_1 в квартиру за вказаною адресою.
Отже, справи № 755/1181/20 та № 755/19647/24 відрізнялися за предметом позову. Зокрема, у справі № 755/1181/20 заявлено вимогу про припинення прав іншої особи, в той час як у справі № 755/19647/24 предметом позову є вселення позивача та усунення перешкод (реалізація власного права власника на володіння), що є принципово різними способами захисту.
Апеляційний суд погоджується з підставними доводами апеляційної скарги, що вимога про вселення власника є негаторним позовом (ст. 391 ЦК України), спрямована на відновлення фактичного панування над річчю, що не є тотожним віндикації чи виселенню, однак зазначені обставини було залишено поза увагою суду першої інстанції.
Також помилковими є висновки суду першої інстанції про те, що позивач нібито не навів нових обставин, які з`явились після ухвалення остаточного рішення у справі № 755/1181/20 і не надав будь-яких нових доказів, з огляду на те, що у випадку зміни предмету позову наведення нових підстав позову законом не вимагається, оскільки достатньо відсутності тотожності принаймні одного елементу позову.
За даних обставин є передчасними та помилковими висновки суду першої інстанції, що в іншому суді розглядається справа між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
Крім того, суд першої інстанції при постановленні ухвали про закриття провадження в справі не дослідив належним чином змісту постанови Київського апеляційного суду у справі № 755/1181/20, на яку сам посилався, і у якій зазначено, що позивач, як новий власник житла, не позбавлений можливості звернутися з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні належним йому майном шляхом вселення, що в даному випадку буде ефективним способом захисту його порушеного права.
Звертаючись до суду із даним позовом у справі № 755/19647/24, ОСОБА_1 фактично діяв у відповідності до вищенаведених висновків постанови апеляційного суду, яка набрала законної сили.
Натомість, закриваючи провадження в справі, суд першої інстанції не дотримався принципу правової визначеності, не забезпечив доступу позивача до суду, оскільки у разі відмови у захисті права у спосіб, визначений як ефективний судом вищої інстанції, така особа втрачає можливість доступу до суду та ефективного засобу юридичного захисту.
Відповідно до ст. 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Високі Договірні сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією права і свободи, визначені в розділі І «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод».
Стаття 6 Конвенції гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі.
Ключовими принципами цієї статті є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.
Так, у справі Delcourt v. Belgium, Європейський суд з прав людини зазначив, що «у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення».
У справі Bellet v. France Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».
Як свідчить позиція Європейського суду з прав людини у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
Враховуючи вищевикладене, ухвала Дніпровського районного суду м. Києва від 16 березня 2026 року не може вважатися законною і обґрунтованою, не може залишатися в силі та підлягає скасуванню.
Доводи відзиву на апеляційну скаргу та письмових пояснень щодо апеляційної скарги відхиляються апеляційним судом, оскільки зводяться до підтримки помилкових висновків суду першої інстанції і не ґрунтуються на нормах процесуального права.
За таких обставин апеляційна скарга підлягає задоволенню, а ухвала суду скасуванню із направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції відповідно до вимог ст. 379 ЦПК України, оскільки ухвала, що перешкоджає подальшому провадженню, постановлена з невідповідністю висновків, викладених в ухвалі суду, обставинам справи, та з порушенням норм процесуального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
Керуючись ст. 367, 374, 379, 381, 382, 389 ЦПК України, суд,
п о с т а н о в и в :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 16 березня 2026 року скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 06 серпня 2026 року.
Головуючий: Кашперська Т.Ц.
Судді: Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.