Постанова № 138906472 у справі № 908/1402/26 від 05.08.2026

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05.08.2026 м. Дніпро Справа № 908/1402/26

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії:

головуючого судді: Андрейчука Л.В. (доповідач),

суддів: Висоцького А.М., Віннікова С.В.,

секретар судового засідання: Мошинець Ю.О.,

Представники сторін:

від позивача: не з`явився;

від відповідача (апелянта): Желтобрюхов В.В.;

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційне підприємство ЗАПОРОЖПАК» на ухвалу Господарського суду Запорізької області від 12.06.2026 (суддя Федько О.А.)

у справі № 908/1402/26

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «МЕТАЛ-ПРИНТ», м. Дніпро

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційне підприємство ЗАПОРОЖПАК», Запорізька область, Вільнянський район, с. Нововасилівка

про стягнення грошових коштів,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог.

Товариство з обмеженою відповідальністю «МЕТАЛ-ПРИНТ» звернулося до Господарського суду Запорізької області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційне підприємство ЗАПОРОЖПАК» про стягнення 6 099 538,80 грн, з яких 5 177 067,07 грн збитків, визначених у розмірі заборгованості за поставлений товар, 517 706,71 грн штрафу та 404 765,02 грн пені.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем грошових зобов`язань за договором поставки № 109 від 09.07.2021.

За твердженням позивача, на виконання умов зазначеного договору та укладених до нього специфікацій він поставив відповідачу товар, який останній прийняв, однак його вартість у повному обсязі та у встановлені строки не оплатив.

Позивач зазначив, що умовами специфікацій до договору передбачено здійснення відповідачем оплати у розмірі 100 % вартості поставленого товару протягом п`яти робочих днів із дня виставлення відповідного рахунку. Водночас пунктами 5.3 та 5.4 договору передбачено відповідальність покупця за порушення строків оплати у вигляді пені в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України за кожний день прострочення, а у разі прострочення оплати понад 30 календарних днів - також штрафу в розмірі 10 % вартості неоплаченого у строк товару.

Як вказав позивач, останній платіж від відповідача надійшов 05.03.2026, а станом на 12.05.2026 розмір основної заборгованості за договором становив 5 177 067,07 грн. Надіслані відповідачу претензії № 707 від 26.12.2025 та № 720 від 26.01.2026 щодо погашення заборгованості або погодження графіка її погашення залишилися без належного виконання.

У зв`язку з простроченням виконання грошового зобов`язання позивач нарахував відповідачу 517 706,71 грн штрафу та 404 765,02 грн пені.

Короткий зміст оскаржуваної ухвали суду.

Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 12.06.2026 у справі № 908/1402/26 заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «МЕТАЛ-ПРИНТ» про забезпечення позову задоволено.

Накладено арешт на належне Товариству з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційне підприємство ЗАПОРОЖПАК» рухоме майно (обладнання):

· листоштампувальний прес типу CNC-TFP15, країна-виробник - Німеччина, останній відомий інвентарний номер 30008, рік випуску - 2007, рік введення в експлуатацію - 2008, останній відомий номер об`єкта - 4133-1;

· сушильну піч типу DBO 250/5-100-400G, країна-виробник - Німеччина, останній відомий інвентарний номер 30014, рік випуску - 2007, рік введення в експлуатацію - 2008, останній відомий номер об`єкта - 2890/06;

· формувальний прес з поз. нанесенням компаунду типу RTC 15, країна-виробник - Німеччина, останній відомий інвентарний номер 30015, рік випуску - 2007, рік введення в експлуатацію - 2008, останній відомий номер об`єкта - 4133-2,

у межах ціни позову в розмірі 6 099 538,80 грн.

Мотивуючи ухвалу, місцевий господарський суд виходив із того, що предметом позову є вимоги майнового характеру, а виконання можливого рішення про задоволення позову безпосередньо залежатиме від наявності у відповідача грошових коштів або іншого майна, на яке може бути звернено стягнення.

Суд першої інстанції врахував відомості Державного реєстру обтяжень рухомого майна, які підтверджують належність відповідачу зазначеного обладнання, а також те, що 17.04.2026 у реєстрі відображено припинення обтяження цього майна та припинення звернення стягнення на нього. За висновком суду, надані заявником матеріали свідчать про існування реальної загрози ускладнення або унеможливлення ефективного захисту порушених прав позивача у разі невжиття заходів забезпечення позову.

Місцевий господарський суд зазначив, що накладення арешту безпосередньо пов`язане з предметом спору та здатне забезпечити виконання можливого рішення суду. Такий захід обмежує відповідача лише у праві розпорядження майном та не перешкоджає володінню і користуванню ним, а тому не призводить до невиправданого втручання у господарську діяльність відповідача.

Вирішуючи питання щодо співмірності обраного заходу забезпечення позову, суд урахував надану позивачем довідку про балансову вартість аналогічного обладнання. Оскільки матеріали заяви не давали можливості достовірно встановити дійсну вартість належного відповідачу майна, арешт накладено виключно в межах ціни позову - 6 099 538,80 грн.

Суд першої інстанції також не встановив обставин, які свідчили б про можливість заподіяння відповідачу або іншим особам збитків унаслідок вжиття відповідного заходу, у зв`язку із чим дійшов висновку про відсутність підстав для зустрічного забезпечення.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги.

Не погодившись з ухвалою Господарського суду Запорізької області від 12.06.2026 у справі № 908/1402/26, Товариство з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційне підприємство ЗАПОРОЖПАК» звернулося до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить: ухвалу Господарського суду Запорізької області від 12.06.2026 у справі № 908/1402/26 про забезпечення позову скасувати; у задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю «МЕТАЛ-ПРИНТ» про вжиття заходів забезпечення позову відмовити повністю.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, Товариство з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційне підприємство ЗАПОРОЖПАК» зазначає, що оскаржувана ухвала не відповідає нормам матеріального та процесуального права, а також фактичним обставинам справи.

На підтвердження своєї позиції апелянт посилається на частину першу статті 2 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, й розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Скаржник також звертає увагу на закріплений частиною першою статті 11 цього Кодексу принцип верховенства права, яким суд повинен керуватися під час розгляду справи.

Посилаючись на приписи статті 136 Господарського процесуального кодексу України, апелянт зазначає, що вжиття передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову допускається лише за умови, якщо їх невжиття може істотно ускладнити чи унеможливити виконання майбутнього рішення суду або ефективний захист чи поновлення порушених або оспорюваних прав та інтересів позивача.

За твердженням скаржника, вирішуючи питання про забезпечення позову, господарський суд повинен оцінити обґрунтованість доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідного заходу з урахуванням розумності, обґрунтованості та адекватності вимог заявника; дотримання балансу інтересів сторін та інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги; спроможності обраного заходу забезпечити фактичне виконання рішення суду в разі задоволення позову; імовірності ускладнення виконання або невиконання судового рішення у разі невжиття такого заходу, а також необхідності запобігти порушенню прав та охоронюваних законом інтересів осіб, які не є учасниками судового процесу.

Апелянт наголошує, що достатньо обґрунтованою підставою для забезпечення позову може бути лише підтверджена доказами наявність конкретних фактичних обставин, з якими пов`язується застосування відповідного заходу забезпечення позову.

Окремо Товариство з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційне підприємство ЗАПОРОЖПАК» зазначає, що не допускається застосування заходу забезпечення позову, який хоча й відповідає змісту позовних вимог і предмету спору та може вважатися необхідним з огляду на критерії розумності, обґрунтованості й адекватності, проте прямо не передбачений процесуальним законом, іншими законами України або міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

На підтвердження зазначеної правової позиції апелянт посилається на постанову Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.07.2022 у справі № 910/4445/21, а також постанови Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 25.08.2022 у справі № 916/493/22 та від 15.09.2023 у справі № 910/6804/23.

Крім того, скаржник посилається на положення частини першої статті 73 Господарського процесуального кодексу України, за змістом якої доказами є будь-які дані, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для її вирішення.

З урахуванням частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України апелянт зазначає, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Водночас відповідно до частини першої статті 77 цього Кодексу обставини, які згідно із законодавством повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть доводитися іншими засобами доказування.

Узагальнюючи наведене, апелянт стверджує, що позивач не надав суду жодних доказів, які б підтверджували існування зазначених у заяві ризиків та свідчили про можливість істотного ускладнення чи унеможливлення виконання майбутнього судового рішення в разі невжиття заходів забезпечення позову. Тому, на переконання скаржника, передбачені статтею 136 Господарського процесуального кодексу України підстави для накладення арешту на належне відповідачу обладнання не були доведені, а заява позивача про забезпечення позову не підлягала задоволенню.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.

У відзиві на апеляційну скаргу Товариство з обмеженою відповідальністю «МЕТАЛ-ПРИНТ» заперечує проти її задоволення, вважає доводи відповідача необґрунтованими та такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції.

Позивач зазначає, що доводи апеляційної скарги фактично зводяться до загальних тверджень про невідповідність оскаржуваної ухвали нормам матеріального і процесуального права та фактичним обставинам справи, а також про ненадання позивачем доказів на підтвердження ризиків, з якими пов`язувалася необхідність забезпечення позову.

Щодо посилань відповідача на постанову Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.07.2022 у справі № 910/4445/21 та постанови Верховного Суду від 25.08.2022 у справі № 916/493/22 і від 15.09.2023 у справі № 910/6804/23 позивач зауважує, що апелянт не наводить змісту відповідних правових висновків та не пояснює, яким чином вони підтверджують незаконність оскаржуваної ухвали.

На переконання позивача, зазначені постанови ухвалені у справах щодо застосування таких заходів забезпечення позову, як зупинення дії рішень або наказів і зупинення державної реєстрації, у спорах немайнового характеру. Натомість у справі № 908/1402/26 заявлено майнові вимоги про стягнення грошових коштів, а позов забезпечено шляхом накладення арешту на майно відповідача, тобто заходом, прямо передбаченим пунктом 1 частини першої статті 137 Господарського процесуального кодексу України. Тому наведені апелянтом судові рішення, на думку позивача, не є подібними за предметом спору, характером спірних правовідносин та видом застосованого заходу забезпечення позову.

Позивач також стверджує, що відповідач не навів правового аналізу, який свідчив би про помилковість висновків місцевого господарського суду, та не зазначив, у чому саме полягає відступ суду першої інстанції від правових позицій Верховного Суду або їх неврахування.

Обґрунтовуючи законність оскаржуваної ухвали, позивач посилається на положення статей 136, 137 Господарського процесуального кодексу України та зазначає, що забезпечення позову є одним із механізмів ефективного судового захисту, спрямованим на охорону інтересів позивача від можливих недобросовісних дій відповідача, зокрема приховування, витрачання, відчуження або знецінення майна, та має на меті гарантувати реальне виконання майбутнього судового рішення.

На підтвердження такого розуміння призначення інституту забезпечення позову позивач посилається на пункт 8.8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.05.2021 у справі № 914/1570/20, постанову Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі № 381/4019/18, а також постанови Верховного Суду від 06.03.2023 у справі № 916/2239/22, від 01.05.2023 у справі № 914/257/23 та від 21.03.2024 у справі № 910/15328/23.

Позивач наголошує, що пунктом 1 частини першої статті 137 Господарського процесуального кодексу України прямо передбачено можливість забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно та/або грошові кошти, які належать або підлягають передачі чи сплаті відповідачу і перебувають у нього або в інших осіб.

За позицією позивача, вирішуючи питання про забезпечення позову, господарський суд повинен оцінити розумність, обґрунтованість та адекватність заявленого заходу; забезпечити збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу; встановити зв`язок між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги; перевірити спроможність такого заходу забезпечити фактичне виконання рішення в разі задоволення позову; оцінити ймовірність ускладнення виконання або невиконання рішення у разі невжиття відповідного заходу, а також запобігти порушенню прав та охоронюваних законом інтересів осіб, які не є учасниками справи.

На підтвердження зазначених критеріїв позивач посилається на постанови Верховного Суду від 24.06.2022 у справі № 904/8506/21, від 18.05.2023 у справі № 910/14989/22, від 24.05.2023 у справі № 906/1162/22 та від 29.06.2023 у справі № 925/1316/22.

Позивач зазначає, що процесуальним законом не встановлено вичерпного переліку доказів, які заявник повинен надати на підтвердження необхідності забезпечення позову. Тому в кожному конкретному випадку суд має оцінювати подані докази з огляду на їх достатність, належність, допустимість і достовірність, досліджувати обґрунтованість доводів заявника та встановлювати наявність зв`язку між обраним заходом і предметом позовної вимоги. На підтвердження цієї позиції позивач посилається на постанову Верховного Суду від 28.07.2021 у справі № 914/2072/20.

Стосовно адекватності та співмірності заходу забезпечення позову позивач зазначає, що обраний захід повинен відповідати вимогам, для забезпечення яких він застосовується. Під час такої оцінки необхідно співвіднести права та інтереси, за захистом яких звернувся заявник, із вартістю майна, на яке накладається арешт, а також порівняти можливі негативні наслідки вжиття заходу забезпечення позову з негативними наслідками, які можуть настати в разі його невжиття. Заходи забезпечення позову повинні узгоджуватися з предметом і підставами позову, застосовуватися в його межах та не порушувати прав інших осіб.

Позивач посилається на правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16.08.2018 у справі № 910/1040/18 та постанові Верховного Суду від 22.07.2021 у справі № 916/585/18 (916/1051/20), відповідно до яких умовою застосування заходів забезпечення позову за вимогами майнового характеру є обґрунтоване припущення, що майно, зокрема грошові кошти, яке перебуває у відповідача на момент пред`явлення позову, може зникнути, зменшитися за кількістю або погіршитися за якістю до моменту виконання рішення суду.

Крім того, позивач посилається на пункт 23 постанови Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.03.2023 у справі № 905/448/22 та зазначає, що у спорах про стягнення грошових коштів можливість відповідача у будь-який момент розпорядитися коштами на своїх рахунках або відчужити належне йому майно є очевидною. Вимога доведення нічим не обмеженого права відповідача розпорядитися власним майном, на думку позивача, свідчила б про застосування завищеного або заздалегідь недосяжного стандарту доказування та порушувала б баланс інтересів сторін.

Також позивач наводить висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 24.04.2024 у справі № 754/5683/22, відповідно до яких під час застосування заходів забезпечення позову ключовим є встановлення наявності спору між сторонами; ризику незабезпечення ефективного захисту порушених прав позивача, який може виявлятися як у впливі на виконуваність майбутнього судового рішення, так і в перешкоджанні поновленню порушених або оспорюваних прав; співмірності обраного заходу із заявленими вимогами, а також дійсної мети звернення із заявою про забезпечення позову та відсутності зловживання процесуальними правами.

Застосовуючи зазначені положення до обставин цієї справи, позивач наголошує, що предметом позову є стягнення з відповідача 6 099 538,80 грн, тобто вимоги майнового характеру. Виконання можливого рішення про задоволення позову безпосередньо залежатиме від наявності у відповідача грошових коштів або майна, на яке може бути звернено стягнення. Тому накладення арешту на належне відповідачу обладнання безпосередньо пов`язане з предметом позову та має на меті забезпечити можливість подальшого звернення стягнення на це майно в разі задоволення позовних вимог.

На переконання позивача, накладений арешт не спричиняє невиправданого обмеження майнових прав відповідача, оскільки обладнання залишається у володінні та користуванні власника, а обмежується лише можливість розпорядження ним. Водночас відповідач не позбавлений можливості виконати майбутнє рішення суду шляхом сплати присудженої суми за наявності у нього необхідних грошових коштів.

Позивач також підтримує висновок місцевого господарського суду про співмірність застосованого заходу. Оскільки на час вирішення заяви неможливо було достовірно встановити реальну вартість належного відповідачу обладнання, арешт накладено не на необмежену вартість майна, а лише в межах ціни позову - 6 099 538,80 грн.

Узагальнюючи свою позицію та посилаючись також на постанови Верховного Суду від 03.12.2020 у справі № 911/1111/20, від 21.01.2022 у справі № 910/5079/21, від 11.12.2023 у справі № 904/1934/23 і від 26.06.2024 у справі № 916/938/24, позивач вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції. На думку позивача, оскаржувана ухвала постановлена з дотриманням норм матеріального та процесуального права й усталеної практики Верховного Суду, а підстави для її скасування відсутні.

Позивач зазначає, що відзив подано в межах встановленого судом десятиденного строку, оскільки ухвалу Центрального апеляційного господарського суду від 06.07.2026 про відкриття апеляційного провадження він отримав 07.07.2026 через підсистему «Електронний суд».

Крім того, позивач повідомив, що розрахунок фактично понесених витрат на професійну правничу допомогу та докази їх розміру будуть подані додатково протягом п`яти днів після ухвалення судового рішення.

З огляду на викладене позивач просить апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційне підприємство ЗАПОРОЖПАК» залишити без задоволення, а ухвалу Господарського суду Запорізької області від 12.06.2026 у справі № 908/1402/26 - без змін.

Рух справи в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23.06.2026 для розгляду апеляційної скарги визначено колегію суддів у складі: головуючого судді Андрейчука Л.В. (доповідач), суддів Висоцького А.М. та Віннікова С.В.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 29.06.2026 апеляційну скаргу залишено без руху у зв`язку з ненаданням доказів сплати судового збору та доказів надсилання позивачу копії апеляційної скарги з доданими до неї документами. Апелянту надано п`ятиденний строк із дня отримання ухвали для усунення зазначених недоліків шляхом сплати судового збору в розмірі 2 662,40 грн і подання відповідного платіжного документа, а також надання доказів надсилання апеляційної скарги з додатками Товариству з обмеженою відповідальністю «МЕТАЛ-ПРИНТ».

06.07.2026 через підсистему «Електронний суд» від відповідача надійшла заява про усунення недоліків апеляційної скарги, до якої додано квитанцію про сплату судового збору та докази надсилання позивачу копії апеляційної скарги з доданими до неї документами. Таким чином, недоліки апеляційної скарги усунено в установлений судом строк.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 06.07.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційне підприємство ЗАПОРОЖПАК» на ухвалу Господарського суду Запорізької області від 12.06.2026 у справі № 908/1402/26 та витребувано у Господарського суду Запорізької області матеріали оскарження зазначеної ухвали.

Розгляд справи призначено у судовому засіданні на 05.08.2026 об 11:00 у приміщенні Центрального апеляційного господарського суду, явку учасників справи визнано необов`язковою.

Учасникам справи встановлено десятиденний строк із дня вручення ухвали про відкриття апеляційного провадження для подання відзиву на апеляційну скаргу, заяв, клопотань, додаткових доказів та обґрунтувань неможливості їх подання до суду першої інстанції. Також учасникам повідомлено про наявність технічної можливості брати участь у судових засіданнях у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

09.07.2026 через підсистему «Електронний суд» представник відповідача - адвокат Желтобрюхов В.В. подав заяву про участь у судових засіданнях із розгляду апеляційної скарги в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

13.07.2026 на виконання ухвали Центрального апеляційного господарського суду від 06.07.2026 із Господарського суду Запорізької області надійшли матеріали оскарження ухвали від 12.06.2026 у справі № 908/1402/26.

17.07.2026 через підсистему «Електронний суд» від Товариства з обмеженою відповідальністю «МЕТАЛ-ПРИНТ» надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржувану ухвалу суду першої інстанції - без змін.

04.08.2026 через підсистему «Електронний суд» від представника Товариства з обмеженою відповідальністю «МЕТАЛ-ПРИНТ» - адвоката Зарубіна Є.М. надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

Клопотання обґрунтовано тим, що 05.08.2026 о 10:30 представник позивача має прибути до відділу поліції № 1 Бучанського районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Київській області для участі у допиті, у зв`язку із чим не має можливості прибути до приміщення Центрального апеляційного господарського суду або взяти участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції. На підтвердження зазначених обставин до клопотання додано копію повістки про виклик.

Представник позивача зазначив, що розгляд справи за його відсутності не забезпечить належного представлення позиції позивача та може призвести до порушення його процесуальних прав. Також заявник послався на висновки Європейського суду з прав людини, викладені у рішенні у справі «Бартая проти Грузії» (заява № 10978/06).

Розглянувши зазначене клопотання, колегія суддів не встановила підстав для відкладення апеляційного розгляду з огляду на таке.

Відповідно до частини одинадцятої статті 270 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи у разі неявки в судове засідання учасника справи, стосовно якого немає відомостей щодо його повідомлення про дату, час і місце судового засідання, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки будуть визнані судом поважними.

За приписами частини дванадцятої статті 270 Господарського процесуального кодексу України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Позивач був належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання. В ухвалі Центрального апеляційного господарського суду від 06.07.2026 явку учасників справи обов`язковою не визнано.

Крім того, позивач скористався наданими йому процесуальними правами та подав відзив на апеляційну скаргу, в якому докладно виклав свою позицію щодо доводів апелянта, навів відповідні заперечення та просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржувану ухвалу суду першої інстанції - без змін. Матеріали справи містять достатній обсяг доказів і письмових пояснень для перевірки законності та обґрунтованості оскаржуваної ухвали.

Колегія суддів ураховує, що відкладення розгляду справи не може бути зумовлене виключно бажанням учасника справи або його представника взяти особисту участь у судовому засіданні. Визначальним є те, чи перешкоджає відсутність такого учасника вирішенню процесуальних питань та повному й об`єктивному розгляду апеляційної скарги. У цій справі необхідності в отриманні особистих пояснень представника позивача, дослідженні нових доказів або вчиненні інших процесуальних дій, які неможливо здійснити без його участі, колегією суддів не встановлено.

Посилання заявника на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бартая проти Грузії» не свідчить про необхідність відкладення розгляду цієї справи, оскільки обставини наведених справ не є подібними. У справі «Бартая проти Грузії» оцінювалася ситуація, за якої спір було розглянуто за відсутності заявника та його представника з настанням для заявника несприятливих процесуальних наслідків, що фактично позбавило його можливості бути заслуханим судом. Натомість у справі № 908/1402/26 позивач був завчасно повідомлений про судове засідання, подав письмовий відзив із викладенням своєї позиції, його явку обов`язковою не визнано, а розгляд апеляційної скарги за відсутності представника позивача не обмежує процесуальних прав товариства та не спричиняє для нього самостійних негативних процесуальних наслідків.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що неявка представника позивача не перешкоджає апеляційному розгляду справи, у зв`язку із чим у задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи відмовлено.

За результатами апеляційного перегляду у судовому засіданні 05.08.2026 Центральним апеляційним господарським судом оголошено вступну та резолютивну частини постанови у справі.

Встановлені судом обставини справи.

09.07.2021 між Товариством з обмеженою відповідальністю «МЕТАЛ-ПРИНТ» як постачальником та Товариством з обмеженою відповідальністю «ВКП ЗАПОРОЖПАК» як покупцем укладено договір поставки № 109, за умовами якого постачальник зобов`язався передавати у власність покупця товар, а покупець - приймати та оплачувати його на погоджених сторонами умовах.

Договір укладено на строк до 31.12.2021 та передбачено його автоматичне продовження на кожний наступний календарний рік, якщо жодна зі сторін не виявить наміру його розірвати. За твердженням позивача, у зв`язку з продовженням господарських відносин та відсутністю волевиявлення сторін на припинення договору його дію продовжено, зокрема, на 2026 рік.

За змістом позовної заяви, у період із 19.07.2021 до 25.12.2025 позивач поставив відповідачу товар загальною вартістю 58 057 693,70 грн, тоді як відповідач сплатив 53 401 206,96 грн. У зв`язку із цим, за розрахунком позивача, станом на 25.12.2025 несплаченою залишалася вартість поставленого товару в розмірі 4 656 486,74 грн.

На підтвердження здійснення поставок і наявності заборгованості позивач долучив до позовної заяви договір поставки, специфікації до нього, рахунки на оплату, видаткові та податкові накладні, товарно-транспортні накладні, банківські виписки, акт звіряння взаємних розрахунків, письмові вимоги про погашення заборгованості та розрахунок заявлених до стягнення сум.

26.12.2025 позивач надіслав відповідачу лист-вимогу № 707 щодо погашення заборгованості або надання узгодженого графіка її сплати. До матеріалів позовної заяви також додано підписаний сторонами акт звіряння взаємних розрахунків за період із 09.07.2021 до 25.12.2025. За твердженням позивача, погодженого графіка погашення заборгованості відповідач не надав.

26.01.2026 позивач повторно звернувся до відповідача з листом № 720, у якому вимагав погасити заборгованість або надати графік її погашення. Позивач зазначив, що відповідний лист було доставлено відповідачу, однак офіційної відповіді на нього не надано.

Після 25.12.2025 сторони продовжували здійснювати господарські операції за договором. Останній платіж відповідача, за даними позивача, проведено 05.03.2026. З урахуванням подальших поставок та здійснених оплат позивач визначив розмір основної заборгованості станом на 12.05.2026 у сумі 5 177 067,07 грн.

Пунктом 5.3 договору передбачено відповідальність покупця за порушення строків оплати у вигляді пені в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України за кожний день прострочення від вартості невиконаного зобов`язання, а пунктом 5.4 договору - штраф у розмірі 10 відсотків від вартості неоплаченого у строк товару в разі прострочення оплати понад 30 календарних днів.

У специфікаціях до договору сторони погодили здійснення стовідсоткової оплати вартості поставленого товару протягом п`яти робочих днів відповідно до виставленого постачальником рахунку.

На підставі зазначених умов договору позивач нарахував 517 706,71 грн штрафу та 404 765,02 грн пені. Загальна сума заявлених позовних вимог становить 6 099 538,80 грн, з яких: 5 177 067,07 грн - основна заборгованість, заявлена позивачем до стягнення як збитки; 517 706,71 грн - штраф; 404 765,02 грн - пеня.

Позовну заяву сформовано в підсистемі «Електронний суд» 09.06.2026, а 10.06.2026 вона надійшла до Господарського суду Запорізької області.

Одночасно з позовом 10.06.2026 до суду першої інстанції надійшла заява позивача про забезпечення позову (вх. № 12731/08-08/26, сформована в підсистемі «Електронний суд» 09.06.2026), у якій позивач просив у межах ціни позову накласти арешт як на належне відповідачу рухоме майно, так і на грошові кошти відповідача, що перебувають на банківських рахунках.

11.06.2026 до суду надійшла заява про забезпечення позову в новій редакції (вх. № 12883/08-08/26), відповідно до прохальної частини якої позивач просив накласти арешт у межах суми 6 099 538,80 грн виключно на належне відповідачу рухоме майно. Вимога про накладення арешту на грошові кошти відповідача у прохальній частині цієї заяви була відсутня. Саме заяву про забезпечення позову в редакції від 11.06.2026 суд першої інстанції прийняв до розгляду.

У заяві про забезпечення позову в новій редакції позивач просив накласти арешт на таке обладнання: листоштампувальний прес типу CNC-TFP15, країна-виробник - Німеччина, останній відомий інвентарний номер 30008, рік виготовлення - 2007, рік введення в експлуатацію - 2008, останній відомий номер об`єкта 4133-1; сушильну піч типу DBO 250/5-100-400G, країна-виробник - Німеччина, останній відомий інвентарний номер 30014, рік виготовлення - 2007, рік введення в експлуатацію - 2008, останній відомий номер об`єкта 2890/06; формувальний прес із позиційним нанесенням компаунду типу RTC 15, країна-виробник - Німеччина, останній відомий інвентарний номер 30015, рік виготовлення - 2007, рік введення в експлуатацію - 2008, останній відомий номер об`єкта 4133-2.

Обґрунтовуючи необхідність забезпечення позову, позивач послався на значний розмір заявленої до стягнення суми, тривале невиконання відповідачем грошових зобов`язань, припинення платежів після 05.03.2026 та відсутність офіційної відповіді на вимоги про погашення заборгованості.

Позивач зазначив, що виконання можливого рішення про задоволення позову залежатиме від наявності у відповідача майна або грошових коштів на час його примусового виконання, а відповідач має можливість безперешкодно відчужити або приховати належне йому майно до вирішення спору.

Також позивач указав, що зазначене в заяві обладнання належить відповідачу, перебуває за його місцезнаходженням та може становити хоча б часткове забезпечення виконання можливого рішення про задоволення позову. Водночас позивач повідомив про відсутність у нього точних відомостей щодо фактичного стану та вартості цього обладнання.

На підтвердження належності обладнання відповідачу та відомостей про його обтяження позивач долучив витяг із Державного реєстру обтяжень рухомого майна № 31555857, сформований 12.05.2026.

Із зазначеного витягу вбачається, що 18.09.2024 на підставі договору застави № 18224/ЮКР-579/0-РМ-1/02-1 від 17.09.2024 у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна зареєстровано заставу трьох одиниць обладнання, на які позивач просив накласти арешт.

Боржником за цим обтяженням зазначено Товариство з обмеженою відповідальністю «ВКП ЗАПОРОЖПАК», а обтяжувачем - Акціонерне товариство «Акціонерний Банк „Радабанк"». Сума забезпеченого заставою зобов`язання становила 2 000 000 грн, строк обтяження було визначено до 18.09.2029, а умовами обтяження передбачено заборону відчуження відповідного майна.

Водночас витяг містить відомості про припинення обтяження та припинення звернення стягнення на заставлене майно. Датою останньої реєстраційної операції щодо цього запису зазначено 17.04.2026 о 10:43:38. Таким чином, станом на дату формування витягу в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна було відображено припинення обтяження зазначеного обладнання.

Разом із тим до заяви про забезпечення позову не було додано доказів вчинення відповідачем після 17.04.2026 конкретних дій, спрямованих на відчуження відповідного обладнання, зокрема договорів відчуження або документів про підготовку до його реалізації.

Для орієнтовного співвідношення вартості майна відповідача із ціною позову позивач подав довідку Товариства з обмеженою відповідальністю «МЕТАЛ-ПРИНТ» № 837 від 09.06.2026.

Відповідно до цієї довідки станом на 31.05.2026 на балансі позивача обліковувалася комплексна лінія для виробництва кришок «TWIST-OFF» 2015 року виготовлення, введена в експлуатацію 15.07.2015, до складу якої входили агрегат для обробки листів, машина формування замків та нанесення компаунду, а також тунельна піч із транспортною стрічкою. Первісна вартість зазначеної лінії становила 50 550 531,37 грн, а її загальна залишкова вартість - 10 216 643,96 грн.

Посилаючись на те, що належне відповідачу обладнання виготовлено у 2007 році та введено в експлуатацію у 2008 році, тоді як обладнання позивача виготовлено і введено в експлуатацію у 2015 році, позивач висловив припущення, що вартість обладнання відповідача є значно меншою за залишкову вартість належної позивачу виробничої лінії.

Зазначена довідка стосується обладнання, яке належить позивачу, має інший рік виготовлення та не є предметом заявленого заходу забезпечення позову. Відомостей про проведення оцінки або визначення фактичної ринкової чи залишкової вартості належних відповідачу листоштампувального преса, сушильної печі та формувального преса матеріали заяви про забезпечення позову не містять.

Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду першої інстанції.

Відповідно до частини першої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно із частиною другою статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та відзиві на неї. Відповідно до частини четвертої цієї статті суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги у разі встановлення порушень норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильного застосування норм матеріального права.

Таким чином, предметом апеляційного перегляду в цій справі є перевірка наявності станом на час постановлення оскаржуваної ухвали передбачених статтями 136, 137 Господарського процесуального кодексу України правових і фактичних підстав для накладення арешту на визначене судом рухоме майно відповідача в межах ціни позову, а також перевірка належності, адекватності та співмірності обраного заходу забезпечення позову, його зв`язку з предметом позовних вимог і дотримання балансу інтересів учасників справи.

Водночас під час вирішення питання про забезпечення позову суд не вирішує спір по суті, остаточно не встановлює наявності або відсутності заборгованості відповідача та не дає остаточної оцінки обґрунтованості заявлених позовних вимог. На цій стадії предметом судової перевірки є наявність достатньо обґрунтованого припущення щодо можливого істотного ускладнення чи унеможливлення виконання майбутнього рішення суду, а також відповідність обраного заходу забезпечення позову встановленим процесуальним законом критеріям.

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини та громадянина захищаються судом. За змістом статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання, а держава забезпечує його виконання у визначеному законом порядку.

Європейський суд з прав людини у пункті 40 рішення від 19.03.1997 у справі «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece, заява № 18357/91) зазначив, що виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розглядатися як складова судового розгляду в розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Таким чином, право на судовий захист охоплює не лише можливість отримання судового рішення, а й забезпечення реальної можливості його виконання.

Саме цій меті відповідає інститут забезпечення позову, який має запобіжний і тимчасовий характер та спрямований на збереження фактичного і майнового становища, необхідного для реального виконання майбутнього судового рішення або забезпечення ефективного поновлення порушеного права.

Відповідно до частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Згідно із частиною першою статті 11 Господарського процесуального кодексу України суд під час розгляду справи керується принципом верховенства права.

Наведені норми, на які посилається й апелянт, не виключають можливості застосування передбачених процесуальним законом тимчасових обмежень майнових прав відповідача. Навпаки, ефективний судовий захист передбачає забезпечення розумного співвідношення між правом позивача на реальне виконання можливого рішення про задоволення позову та правом відповідача володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном.

За змістом частин першої та другої статті 136 Господарського процесуального кодексу України господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити: виконання рішення суду; ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Зазначені підстави мають альтернативний характер. Оскільки предметом позову в цій справі є стягнення з відповідача 6 099 538,80 грн, тобто заявлено вимогу майнового характеру, яка у разі її задоволення підлягатиме примусовому виконанню, визначальним є з`ясування того, чи може невжиття заходу забезпечення позову істотно ускладнити або унеможливити виконання такого рішення.

Пунктом 1 частини першої статті 137 Господарського процесуального кодексу України безпосередньо передбачено можливість забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі чи сплаті відповідачу і перебувають у нього або в інших осіб.

Отже, накладення арешту на належне відповідачу рухоме майно є прямо передбаченим процесуальним законом заходом забезпечення позову. Застосування такого заходу саме собою не є задоволенням позовних вимог, стягненням спірної суми, позбавленням відповідача права власності або попереднім вирішенням спору на користь позивача. Його правовим наслідком є тимчасове обмеження можливості розпорядження визначеним майном із метою збереження його як потенційного джерела виконання майбутнього рішення суду.

Частина четверта статті 137 Господарського процесуального кодексу України встановлює, що заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, який здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Співмірність передбачає співвідношення можливих негативних наслідків застосування заходу забезпечення позову з негативними наслідками, які можуть настати в разі його незастосування, з урахуванням змісту права, за захистом якого звернувся позивач, ціни позову, вартості майна, щодо якого застосовується обмеження, характеру такого обмеження та його впливу на права й законні інтереси учасників справи та інших осіб.

У постанові від 15.09.2020 у справі № 753/22860/17 Велика Палата Верховного Суду вказала, що, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має враховувати, що застосування відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову, тоді як їх незастосування може ускладнити або навіть унеможливити таке виконання.

У постанові від 24.04.2024 у справі № 754/5683/22 Велика Палата Верховного Суду визначила, що ключовим під час вирішення питання про забезпечення позову є встановлення: наявності спору між сторонами; ризику незабезпечення ефективного захисту порушених прав позивача, який може виявлятися через вплив на виконуваність рішення суду або через перешкоджання поновленню порушених чи оспорюваних прав; співмірності обраного виду забезпечення позову із заявленими позовними вимогами; дійсної мети звернення із заявою про забезпечення позову, зокрема відсутності спрямованості такого звернення на зловживання процесуальними правами.

Наведені правові висновки відтворені та застосовані об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 07.02.2025 у справі № 910/7497/24.

Таким чином, під час вирішення питання про забезпечення позову суд має оцінити в сукупності: розумність, обґрунтованість та адекватність вимог заявника; наявність зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги; спроможність обраного заходу забезпечити виконання майбутнього рішення; імовірність істотного ускладнення або унеможливлення його виконання; співмірність застосованого обмеження; збалансованість інтересів сторін; недопущення безпідставного порушення прав осіб, які не є учасниками справи.

Водночас забезпечення позову не може застосовуватися лише на підставі абстрактних припущень заявника. Особа, яка звертається з відповідною заявою, повинна викласти обставини, що свідчать про необхідність застосування конкретного заходу, обґрунтувати зв`язок цього заходу з предметом позову та надати наявні в неї докази на підтвердження фактичних обставин, на які вона посилається.

За змістом статей 73, 74, 76, 77, 79 та 86 Господарського процесуального кодексу України суд установлює обставини на підставі належних, допустимих, достовірних і вірогідних доказів, поданих учасниками справи, оцінюючи кожний доказ окремо, а також взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Жоден доказ не має для суду заздалегідь установленої сили.

Разом із тим процесуальний закон не встановлює вичерпного переліку доказів, якими в кожній справі має підтверджуватися ризик ускладнення або унеможливлення виконання майбутнього рішення. Наявність такого ризику оцінюється судом у кожній конкретній справі з урахуванням предмета і підстав позову, характеру обраного заходу, поведінки сторін, правового та фактичного стану майна, щодо якого заявлено вимогу про застосування забезпечення, а також інших установлених обставин.

Заявник не зобов`язаний доводити майбутнє невиконання судового рішення з достовірністю, оскільки йдеться про подію, яка ще не настала. Водночас він повинен навести такі обставини та докази, сукупність яких створює достатньо обґрунтоване, а не суто гіпотетичне припущення про можливе ускладнення або унеможливлення виконання рішення.

Таким чином, під час подальшої оцінки доводів апеляційної скарги колегія суддів має послідовно з`ясувати: які саме фактичні обставини були наведені позивачем на підтвердження ризику; чи підтверджуються вони матеріалами справи; чи утворюють ці обставини достатньо обґрунтоване припущення про можливе ускладнення виконання рішення; чи є накладення арешту на визначене рухоме майно належним і пов`язаним із предметом позову заходом; чи дотримані вимоги співмірності та балансу інтересів сторін.

Щодо доводу апелянта про відсутність доказів існування ризику невиконання судового рішення

Основним доводом апеляційної скарги є твердження відповідача про те, що позивач не подав суду жодних доказів на підтвердження наведених у заяві ризиків істотного ускладнення або унеможливлення виконання майбутнього судового рішення.

Колегія суддів відхиляє цей довід, оскільки він не відповідає змісту заяви про забезпечення позову та наявним у матеріалах справи доказам, а також ґрунтується на надмірно високому стандарті доказування обставин, які за своєю природою стосуються можливої майбутньої поведінки відповідача.

Звертаючись із заявою про забезпечення позову від 11.06.2026, яка безпосередньо була предметом розгляду суду першої інстанції, позивач посилався не лише на абстрактну можливість відчуження відповідачем належного йому майна.

Позивач обґрунтовував необхідність забезпечення позову сукупністю таких обставин: пред`явленням до відповідача грошової вимоги на загальну суму 6 099 538,80 грн; тривалим невиконанням, за твердженням позивача, грошових зобов`язань за договором поставки № 109 від 09.07.2021; надсиланням відповідачу вимог про погашення заборгованості; відсутністю після 05.03.2026 подальших платежів та офіційної комунікації щодо врегулювання заборгованості; наявністю у власності відповідача конкретно визначеного рухомого майна, яке раніше було обтяжене заставою та щодо якого існувала заборона відчуження; припиненням такого обтяження незадовго до звернення позивача до суду.

На підтвердження наведених обставин до заяви були долучені, зокрема, договір поставки № 109 від 09.07.2021, претензії № 707 від 26.12.2025 та № 720 від 26.01.2026, акт звіряння взаємних розрахунків, розрахунок дебіторської заборгованості станом на 12.05.2026, банківські виписки щодо проведених між сторонами розрахунків, а також витяг, що містить відомості з Державного реєстру обтяжень рухомого майна.

Зазначені документи на цій стадії судового провадження оцінюються не з метою встановлення остаточного розміру заборгованості чи вирішення питання про обґрунтованість позовних вимог, а для з`ясування наявності між сторонами реального грошового спору, розміру заявлених вимог, характеру виконання зобов`язань та майнового стану, який може мати значення для подальшого виконання можливого рішення про задоволення позову.

Із поданих позивачем матеріалів убачається, що заявлена до стягнення сума складається з 5 177 067,07 грн основної заборгованості, 517 706,71 грн штрафу та 404 765,02 грн пені.

Позивач зазначив, що останній платіж відповідача надійшов 05.03.2026, та долучив банківські виписки і розрахунок заборгованості. Матеріали, подані суду першої інстанції, не містили відомостей про здійснення відповідачем після цієї дати подальших платежів у рахунок погашення заявленої заборгованості. В апеляційній скарзі відповідач також не стверджує про здійснення таких платежів і не надає відповідних доказів.

Сам собою факт наявності між сторонами спору щодо виконання грошового зобов`язання або факт несплати заявленої до стягнення суми не є безумовною та самостійною підставою для забезпечення кожного позову про стягнення коштів. Водночас ці обставини підлягають оцінці в сукупності з розміром позовних вимог, характером обраного заходу забезпечення та встановленим правовим станом конкретного майна відповідача.

Відповідно до долученого до заяви витягу № 31555857, сформованого 12.05.2026, у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна 18.09.2024 було зареєстровано приватне обтяження у вигляді застави належного відповідачу обладнання на підставі договору застави № 18224/ЮКР-579/0-РМ-1/02-1 від 17.09.2024.

Сума за договором застави становила 2 000 000 грн. Боржником було зазначено ТОВ «Виробничо-комерційне підприємство ЗАПОРОЖПАК», обтяжувачем - АТ «Акціонерний Банк „Радабанк"». Відомості про обмеження відчуження містили заборону відчужувати обладнання.

Предметом обтяження були саме ті три одиниці обладнання, щодо яких суд першої інстанції застосував забезпечення позову: листоштампувальний прес типу CNC-TFP15, сушильна піч типу DBO 250/5-100-400G та формувальний прес із нанесенням компаунду типу RTC 15.

Водночас у витягу вид реєстраційної дії визначено як «припинення обтяження», стан звернення стягнення - «припинене», а датою та часом останньої реєстраційної операції зазначено 17.04.2026 о 10:43:38.

Таким чином, витяг підтверджував не лише належність відповідачу конкретно визначеного рухомого майна, а й зміну його правового стану: раніше зареєстроване обтяження, яке передбачало заборону відчуження обладнання, було припинено.

Саме собою припинення обтяження не доводить наміру відповідача продати, передати або іншим чином відчужити це майно. Суд першої інстанції також не встановлював факту вчинення відповідачем конкретного правочину щодо його відчуження.

Разом із тим припинення обтяження має значення для оцінки ризику, оскільки усунуло зареєстроване обмеження розпорядження цим обладнанням та відновило можливість його відчуження без згоди попереднього обтяжувача. Тобто на момент звернення позивача до суду існували об`єктивні відомості про те, що конкретне майно, яке могло бути джерелом виконання майбутнього рішення, більше не перебувало під раніше зареєстрованою забороною відчуження.

Правове значення наведених обставин необхідно оцінювати з урахуванням висновків об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладених у постанові від 03.03.2023 у справі № 905/448/22.

У пункті 21 цієї постанови об`єднана палата зазначила, що умовою застосування заходів забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення про те, що майно, яке є у відповідача на момент пред`явлення позову, може зникнути, зменшитися за кількістю або погіршитися за якістю на момент виконання рішення.

У пункті 23 постанови об`єднана палата звернула увагу, що у спорах про стягнення грошових коштів можливість відповідача в будь-який момент розпорядитися коштами на рахунках або відчужити належне йому майно є очевидною. Вимога від позивача довести нічим не обмежене право відповідача розпоряджатися власним майном означала б застосування завищеного або заздалегідь недосяжного стандарту доказування та порушувала б баланс інтересів сторін.

Зазначений правовий висновок не звільняє заявника від обов`язку обґрунтувати необхідність забезпечення позову та не означає автоматичного накладення арешту у кожній справі про стягнення коштів. Суд у будь-якому разі повинен перевірити конкретні обставини справи, належність майна відповідачу, зв`язок обраного заходу з можливим виконанням рішення та його співмірність із позовними вимогами.

Однак наведений висновок виключає покладення на позивача обов`язку подати докази вже укладеного відповідачем договору відчуження, оголошення про продаж майна, ведення переговорів із потенційним покупцем або здійснення інших завершених чи підготовчих дій щодо реалізації обладнання. Очікування на вчинення таких дій могло б позбавити забезпечення позову його превентивного характеру, оскільки після відчуження майна застосування відповідного заходу могло б виявитися запізнілим або неефективним.

У цій справі висновок про наявність ризику ґрунтується не виключно на загальній правомочності власника розпоряджатися своїм майном. Судом враховано конкретну сукупність установлених обставин: характер позову про стягнення 6 099 538,80 грн; наведені позивачем дані щодо припинення платежів; відсутність відомостей про врегулювання заявленої заборгованості; наявність у відповідача конкретно визначеного рухомого майна; перебування цього майна під заставою із забороною відчуження та припинення такого обтяження 17.04.2026.

Таким чином, припинення зареєстрованої заборони відчуження обладнання є не припущенням позивача, а підтвердженою витягом фактичною обставиною. Висновок про те, що після припинення обтяження відповідач отримав можливість вільно розпоряджатися належним йому майном, випливає з правового змісту права власності та не потребує подання окремих доказів наміру скористатися цією можливістю.

Посилання апелянта на статті 73, 74 та 77 Господарського процесуального кодексу України наведеного висновку не спростовують.

У розумінні статті 73 Господарського процесуального кодексу України подані позивачем договір, претензії, акт звіряння, банківські виписки, розрахунок заборгованості та витяг із реєстровими відомостями є письмовими доказами, на підставі яких суд може встановлювати обставини, що мають значення для вирішення заяви про забезпечення позову.

Передбачений статтею 74 Господарського процесуального кодексу України обов`язок доказування не був покладений судом на відповідача замість позивача. Позивач навів конкретні обставини, з якими пов`язував ризик невиконання рішення, та подав докази на їх підтвердження. Інша річ, що апелянт не погоджується з достатністю цих доказів, однак така незгода не є тотожною їх відсутності.

Стаття 77 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що обставини, які відповідно до законодавства мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Водночас апелянт не зазначає, якою саме нормою законодавства встановлено обов`язок підтверджувати ризик відчуження рухомого майна виключно договором його продажу, оголошенням про реалізацію, листуванням із покупцем або іншим спеціально визначеним доказом.

Статті 136 та 137 Господарського процесуального кодексу України також не містять вимоги про підтвердження ризику невиконання рішення будь-яким виключним засобом доказування. Тому посилання на статтю 77 цього Кодексу без зазначення відповідної спеціальної норми та обов`язкового засобу доказування не свідчить про недопустимість поданих позивачем доказів.

Водночас колегія суддів не перекладає первинний обов`язок обґрунтування заяви на відповідача. Однак після подання позивачем доказів, які підтверджують наведені ним обставини, їх оцінка здійснюється з урахуванням заперечень і доказів іншої сторони. Апелянт не спростовує достовірності відомостей витягу, не заперечує належність йому зазначеного обладнання, не заперечує припинення зареєстрованого обтяження та не надає доказів, які б підтверджували здійснення після 05.03.2026 платежів у рахунок спірної заборгованості. До апеляційної скарги додано лише копію оскаржуваної ухвали.

З огляду на викладене категоричне твердження апелянта про неподання позивачем жодних доказів є фактично неправильним. Суд першої інстанції обґрунтовано врахував сукупність поданих позивачем матеріалів та дійшов висновку про наявність достатньо обґрунтованого припущення, що невжиття заходу забезпечення позову може істотно ускладнити виконання можливого рішення про задоволення грошових вимог.

Таким чином, доводи апеляційної скарги в цій частині не спростовують висновків суду першої інстанції та не утворюють підстав для скасування оскаржуваної ухвали.

Щодо належності обраного заходу забезпечення позову та застосовності правових висновків Верховного Суду, наведених апелянтом

Окремо колегія суддів оцінює доводи апеляційної скарги, обґрунтовані посиланням на постанови Верховного Суду від 15.07.2022 у справі № 910/4445/21, від 25.08.2022 у справі № 916/493/22 та від 15.09.2023 у справі № 910/6804/23, про недопустимість застосування заходу забезпечення позову, який не передбачений процесуальним законом, іншим законом України або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Наведене апелянтом загальне правове положення є правильним. Після набрання 08.02.2020 чинності Законом України від 15.01.2020 № 460-IX перелік заходів забезпечення позову, встановлений частиною першою статті 137 Господарського процесуального кодексу України, є вичерпним, а застосування інших заходів допускається відповідно до пункту 10 цієї частини лише у випадках, прямо передбачених законами або міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Водночас зазначений висновок не свідчить про незаконність оскаржуваної ухвали, оскільки у справі, що переглядається, суд першої інстанції не застосовував жодного не передбаченого законом заходу забезпечення позову.

Пунктом 1 частини першої статті 137 Господарського процесуального кодексу України прямо передбачено, що позов забезпечується накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, які належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і перебувають у нього чи в інших осіб.

Оскаржуваною ухвалою накладено арешт на конкретно визначене рухоме майно відповідача: прес з числовим програмним керуванням CNC-TFP15, піч сушильну DBO 250/5-100-400G та прес формувальний RTC 15. Таким чином, застосований судом захід за своїм видом і правовим змістом повністю відповідає пункту 1 частини першої статті 137 Господарського процесуального кодексу України. Для його застосування не було необхідності звертатися до пункту 10 цієї частини або встановлювати наявність іншого закону чи міжнародного договору, яким передбачено такий захід.

Апелянт не стверджує, що арешт накладено на майно іншої особи, не спростовує належність зазначеного в ухвалі обладнання відповідачу та не наводить доказів того, що будь-який із цих об`єктів не може бути предметом арешту чи що на нього відповідно до закону взагалі не може бути звернено стягнення.

Необґрунтованим є також можливе розуміння доводів апелянта в тому сенсі, що арешт міг бути накладений лише на майно, яке безпосередньо становить предмет спору.

Предметом позову в цій справі є стягнення з відповідача 6 099 538,80 грн, тобто вимога майнового характеру про присудження грошових коштів. У спорі про стягнення коштів безпосередній зв`язок заходу забезпечення позову з його предметом не передбачає тотожності між предметом позовної вимоги та конкретним майном, на яке накладається арешт. Такий зв`язок полягає в тому, що належне відповідачу майно може бути джерелом фактичного виконання майбутнього рішення про стягнення коштів, а його збереження у майновій сфері відповідача забезпечує реальну можливість примусового виконання цього рішення.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 10 Закону України «Про виконавче провадження» одним із заходів примусового виконання рішення є звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно та майнові права боржника.

За змістом частини першої статті 48 цього Закону звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

Частиною п`ятою статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що у разі відсутності у юридичної особи коштів в обсязі, достатньому для покриття заборгованості, стягнення звертається на інше майно, належне боржнику, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

Водночас відповідно до частини першої статті 56 цього Закону арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення.

Наведені приписи Закону України «Про виконавче провадження» не підміняють процесуальної підстави забезпечення позову, якою у цьому випадку є пункт 1 частини першої статті 137 Господарського процесуального кодексу України, а підтверджують наявність функціонального зв`язку між арештом належного відповідачу обладнання та можливістю виконання майбутнього судового рішення про стягнення коштів.

Отже, те, що прес CNC-TFP15, піч DBO 250/5-100-400G та прес RTC 15 не є предметом матеріально-правової вимоги позивача, не виключає можливості накладення на них арешту. За умови задоволення позову це майно може бути об`єктом звернення стягнення у виконавчому провадженні, а тому його збереження до вирішення спору безпосередньо пов`язане з метою забезпечення реального виконання рішення суду.

Такий підхід відповідає правовому висновку об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеному в пункті 24 постанови від 03.03.2023 у справі № 905/448/22.

У зазначеній постанові об`єднана палата відхилила висновок про те, що у спорі про стягнення коштів арешт може бути накладено лише на майно, яке є предметом спору. Верховний Суд зауважив, що виконання рішення про стягнення коштів безпосередньо залежить від наявності у боржника грошових коштів або іншого майна, за рахунок якого може бути задоволена вимога стягувача, а накладення арешту на майно, відмінне від грошових коштів, є додатковою гарантією реального виконання судового рішення. Водночас арештоване майно залишається у власності боржника, а застосований захід спрямований передусім на обмеження можливості розпорядження ним до вирішення спору.

У цій постанові об`єднана палата також врахувала правові висновки, викладені в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.06.2022 у справі № 908/2382/21 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі № 381/4019/18. За змістом цих висновків у спорах про стягнення коштів арешт може бути накладений на належне відповідачу майно, яке не є предметом спору, якщо такий захід спрямований на забезпечення можливості виконання майбутнього рішення.

Саме наведені правові висновки стосуються правовідносин, найбільш подібних до тих, що виникли у справі № 908/1402/26, оскільки вони сформульовані щодо забезпечення позовів майнового характеру шляхом накладення арешту на належне відповідачу майно з метою збереження джерела виконання рішення про стягнення коштів.

Натомість зміст постанов Верховного Суду, на які посилається апелянт, свідчить про істотну відмінність фактичних обставин, предметів спорів і застосованих у них заходів забезпечення позову.

Так, у справі № 910/4445/21, постанова в якій ухвалена об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 15.07.2022, предметом розгляду був спір немайнового характеру щодо скасування наказу Міністерства юстиції України, пов`язаного з проведенням реєстраційних дій. Заявник просив, зокрема, зупинити дію відповідного наказу Міністерства юстиції України.

Об`єднана палата дійшла висновку, що зупинення дії наказу Міністерства юстиції України як окремий вид забезпечення позову не передбачене частиною першою статті 137 Господарського процесуального кодексу України, а заявник не послався на інший закон або міжнародний договір, яким передбачено можливість застосування такого заходу. Саме з цих підстав відповідний захід визнано недопустимим. Водночас інший застосований у тій справі захід - заборона вчинення визначених реєстраційних дій - оцінювався окремо з огляду на те, що заборона вчиняти певні дії прямо передбачена статтею 137 Господарського процесуального кодексу України.

Таким чином, висновок у справі № 910/4445/21 стосується неможливості застосування не передбаченого законом заходу у вигляді зупинення дії індивідуального акта. У справі, яка переглядається, дію будь-якого рішення, правочину, акта або реєстраційної дії суд не зупиняв, а застосував прямо передбачений пунктом 1 частини першої статті 137 Господарського процесуального кодексу України арешт майна. Тому фактичні й правові підстави застосування висновку, на який посилається апелянт, відсутні.

У справі № 916/493/22, постанова в якій ухвалена Верховним Судом 25.08.2022, майбутній позов стосувався визнання незаконними і скасування рішень загальних зборів та правління об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, а також скасування реєстраційної дії. Заявниця просила зупинити дію рішень загальних зборів і правління ОСББ та зупинити дію державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу.

Верховний Суд зазначив, що такі способи забезпечення, як зупинення дії рішень органів управління юридичної особи та зупинення дії вже проведеної державної реєстрації, не передбачені частиною першою статті 137 Господарського процесуального кодексу України. Заявниця також не навела іншого закону або міжнародного договору, який допускав би їх застосування.

Таким чином, справа № 916/493/22 також стосувалася забезпечення немайнового корпоративного спору заходами, не передбаченими процесуальним законом. Висновок Верховного Суду в цій справі не стосувався можливості накладення арешту на майно відповідача у спорі про стягнення коштів і не містить правового висновку про недопустимість такого арешту.

У справі № 910/6804/23, постанова в якій ухвалена Верховним Судом 15.09.2023, предметом позову було визнання недійсними рішень загальних зборів ОСББ. Як захід забезпечення позову заявник просив зупинити дію оспорюваних рішень загальних зборів.

Верховний Суд, застосувавши висновки об`єднаної палати, викладені у постанові від 15.07.2022 у справі № 910/4445/21, а також висновки, викладені у постанові від 25.08.2022 у справі № 916/493/22, зазначив, що зупинення дії рішення загальних зборів ОСББ не належить до передбачених статтею 137 Господарського процесуального кодексу України заходів забезпечення позову. Оскільки заявник не навів закону або міжнародного договору, який допускав би застосування такого заходу, підстав для його вжиття не було.

Таким чином, у справі № 910/6804/23, як і у двох інших наведених апелянтом справах, оцінювалася допустимість застосування не передбаченого процесуальним законом заходу забезпечення немайнового спору. Натомість у справі № 908/1402/26 застосовано прямо передбачений законом арешт майна для забезпечення вимоги про стягнення коштів.

Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, для визначення подібності спірних правовідносин необхідно насамперед оцінити їх зміст, тобто права та обов`язки сторін, урегульовані відповідними нормами права, а за необхідності - також суб`єктний та об`єктний критерії.

У наведених апелянтом справах та справі, яка переглядається, не є подібними ані зміст правовідносин, ані предмети спорів, ані види застосованих заходів забезпечення позову. У справах № 910/4445/21, № 916/493/22 і № 910/6804/23 розглядалися немайнові вимоги та можливість зупинення дії актів, рішень органів управління або реєстраційних дій. У цій справі заявлена грошова вимога, а застосований захід полягає в арешті належного відповідачу майна для збереження потенційного джерела виконання рішення.

Тому наведені апелянтом постанови Верховного Суду не підтверджують його доводів про незаконність оскаржуваної ухвали.

Водночас сформульований у цих постановах загальний висновок про недопустимість застосування заходів забезпечення позову, не передбачених законом, судом першої інстанції дотримано, оскільки арешт майна прямо передбачений пунктом 1 частини першої статті 137 Господарського процесуального кодексу України.

Відтак посилання відповідача на постанови Верховного Суду від 15.07.2022 у справі № 910/4445/21, від 25.08.2022 у справі № 916/493/22 та від 15.09.2023 у справі № 910/6804/23 ґрунтується на застосуванні правових висновків без урахування фактичних обставин і змісту правовідносин, у яких такі висновки були сформульовані.

Натомість заперечення позивача про неподібність зазначених справ є обґрунтованими та узгоджуються зі змістом відповідних судових рішень.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що накладення арешту на визначене в оскаржуваній ухвалі обладнання є передбаченим законом заходом забезпечення позову та має безпосередній зв`язок із предметом заявленої майнової вимоги, оскільки спрямоване на збереження майна, за рахунок якого може бути забезпечено виконання майбутнього рішення про стягнення коштів. Доводи апеляційної скарги в цій частині правильності висновків суду першої інстанції не спростовують.

Щодо співмірності вжитого заходу забезпечення позову, дотримання балансу інтересів сторін та зустрічного забезпечення

Перевіряючи законність оскаржуваної ухвали, колегія суддів також має з`ясувати, чи відповідає накладений судом арешт вимогам співмірності та чи забезпечено справедливий баланс між інтересами позивача у збереженні можливості виконання майбутнього рішення й майновими правами відповідача.

Колегія суддів також ураховує, що апеляційна скарга не містить самостійних доводів щодо того, що вартість арештованого обладнання перевищує ціну позову, арешт блокує господарську діяльність відповідача або існує необхідність застосування зустрічного забезпечення. Відповідач також не надав доказів на підтвердження таких обставин. Водночас відповідні питання підлягають оцінці як складові загальної перевірки правильності застосування судом першої інстанції статей 136, 137, 141 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до частини четвертої статті 137 Господарського процесуального кодексу України заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Співмірність передбачає співвідношення можливих негативних наслідків застосування заходів забезпечення позову з негативними наслідками, які можуть настати внаслідок їх невжиття, з урахуванням змісту права або законного інтересу, за захистом якого особа звернулася до суду, вартості майна, на яке накладається арешт, та майнових наслідків установленого обмеження.

Відповідний правовий висновок викладений, зокрема, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.07.2021 у справі № 910/4669/21, від 18.02.2022 у справі № 910/12404/21 та від 06.10.2022 у справі № 905/446/22.

Обов`язок первинного обґрунтування необхідності забезпечення позову покладається на заявника. Разом із тим обставини, які стосуються дійсної вартості належного відповідачу майна, структури його активів, особливостей виробничого процесу та можливого негативного впливу арешту на господарську діяльність, перебувають насамперед у сфері доказової доступності самого відповідача.

У постанові від 06.10.2022 у справі № 905/446/22 Верховний Суд зазначив, що у разі звернення з позовом про стягнення грошових коштів саме відповідач має доводити недоцільність або неспівмірність заходів забезпечення позову, про застосування яких просить позивач. До таких обставин належить, зокрема, створення вжитими заходами перешкод у господарській діяльності відповідача.

Як вбачається з матеріалів справи, первісно позивач просив накласти арешт як на визначене рухоме майно відповідача, так і на його грошові кошти в межах 6 099 538,80 грн.

Однак 11.06.2026 позивач подав заяву про забезпечення позову в новій редакції, у якій просив накласти арешт виключно на три одиниці обладнання: листоштампувальний прес CNC-TFP15, сушильну піч DBO 250/5-100-400G та формувальний прес RTC 15. Вимога про накладення арешту на грошові кошти відповідача у заяві в новій редакції була відсутня.

Суд першої інстанції правильно визначив, що розгляду підлягає саме заява в редакції від 11.06.2026, та наклав арешт лише на зазначене рухоме майно. Грошові кошти відповідача оскаржуваною ухвалою не арештовано.

Таким чином, у цій справі відсутнє одночасне накладення арешту окремо на грошові кошти в повному розмірі ціни позову та окремо на майно у тому самому розмірі, яке могло б призвести до подвійного забезпечення однієї грошової вимоги.

Саме на недопустимості подвійного забезпечення наголошено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.10.2022 у справі № 905/446/22 та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.03.2023 у справі № 905/448/22. За змістом цих висновків загальний обсяг обмежень щодо коштів і майна відповідача не повинен перевищувати розміру заявлених позовних вимог.

Оскаржуваною ухвалою обсяг арешту прямо обмежено сумою 6 099 538,80 грн, яка відповідає ціні позову. Таким чином, суд не допустив застосування забезпечення на суму, більшу за розмір матеріально-правової вимоги позивача.

Для обґрунтування співмірності позивач надав балансову довідку вих. № 837 від 09.06.2026, відповідно до якої загальна залишкова вартість комплексу обладнання, що перебуває на балансі позивача, становить 10 216 643,96 грн.

Колегія суддів ураховує, що зазначена довідка стосується майна самого позивача, а не обладнання відповідача, на яке накладено арешт. Вона не є звітом про незалежну оцінку майна відповідача та не встановлює ринкової або залишкової вартості листоштампувального преса CNC-TFP15, сушильної печі DBO 250/5-100-400G і формувального преса RTC 15.

Суд першої інстанції не ототожнив вартість обладнання позивача з вартістю майна відповідача та прямо зазначив в оскаржуваній ухвалі про неможливість визначення реальної вартості арештованого обладнання за наданими матеріалами. Саме у зв`язку із цим суд не визначав вартість кожної одиниці майна, а обмежив загальний обсяг арешту ціною позову.

Правовий висновок об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладений у постанові від 03.03.2023 у справі № 905/448/22, підлягає врахуванню в цій справі в частині допустимості накладення арешту на майно відповідача у спорі про стягнення коштів та необхідності обмеження загального обсягу забезпечення розміром позовних вимог. Водночас питання про обов`язковість попереднього визначення точної вартості кожної одиниці арештованого майна у зазначеній постанові окремо не вирішувалося.

Положення статей 136, 137 Господарського процесуального кодексу України не встановлюють обов`язкової попередньої оцінки майна суб`єктом оціночної діяльності як умови застосування арешту для забезпечення грошової вимоги. Відсутність у матеріалах заяви звіту про оцінку сама собою не свідчить про неспівмірність заходу, якщо суд визначив його граничний розмір та не допустив забезпечення понад ціну позову.

Відповідач, зі свого боку, не подав суду звіту про оцінку арештованого обладнання, документів бухгалтерського обліку щодо його балансової вартості, відомостей про ринкову вартість кожної одиниці або інших доказів, які давали б підстави для висновку, що арешт трьох зазначених об`єктів створює надмірне забезпечення.

Не наведено відповідачем і розрахунків, які б підтверджували, що вартість однієї або двох одиниць обладнання є достатньою для забезпечення вимоги в розмірі 6 099 538,80 грн та що накладення арешту на решту майна є зайвим. Не зазначено також про наявність іншого конкретного майна або грошових коштів, збереження яких могло б забезпечити виконання майбутнього судового рішення з меншим обмеженням прав відповідача.

За відсутності таких доказів сама лише потенційна можливість того, що сукупна вартість трьох одиниць обладнання може перевищувати ціну позову, не є достатньою підставою для висновку про неспівмірність застосованого заходу, оскільки оскаржуваною ухвалою обсяг арешту безпосередньо обмежено сумою позовних вимог.

Колегія суддів також ураховує характер обмеження, застосованого до відповідача. Оскаржувана ухвала не передбачає вилучення обладнання у відповідача, його передачі позивачу або іншій особі, припинення експлуатації, демонтажу, опечатування чи заборони використання у виробничій діяльності.

Обладнання залишається у володінні відповідача, а застосований захід спрямований на тимчасове обмеження можливості його відчуження до вирішення спору та збереження потенційного джерела виконання майбутнього рішення.

Такий правовий зміст арешту відповідає висновкам об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеним у постановах від 17.06.2022 у справі № 908/2382/21 та від 03.03.2023 у справі № 905/448/22, згідно з якими арешт належного відповідачу майна у спорі про стягнення коштів не призводить до невиправданого обмеження його майнових прав, оскільки майно фактично залишається у володінні власника, а обмежується насамперед можливість розпорядження ним.

Апеляційна скарга не містить тверджень про те, що арештоване обладнання припинило використовуватися, що його експлуатацію заборонено або що вжитий захід спричинив зупинення чи істотне ускладнення виробничої діяльності відповідача. Матеріали апеляційного провадження також не містять доказів втрати відповідачем доходу, неможливості виконання укладених договорів, проведення розрахунків із працівниками або контрагентами чи інших негативних наслідків, безпосередньо спричинених арештом обладнання.

Не встановлено й порушення прав осіб, які не є учасниками цієї справи. Матеріали справи не містять доказів наявності на час постановлення оскаржуваної ухвали чинного обтяження зазначеного обладнання або належності будь-якого з цих об`єктів іншій особі.

Порівнюючи можливі наслідки вжиття та невжиття заходу забезпечення позову, колегія суддів виходить із того, що інтерес позивача полягає у збереженні реальної можливості виконання рішення про стягнення 6 099 538,80 грн, тоді як обмеження прав відповідача має тимчасовий характер, не позбавляє його права власності, володіння та користування майном і стосується його відчуження лише в межах ціни позову.

За таких обставин негативні наслідки для відповідача від тимчасового обмеження розпорядження трьома одиницями обладнання не перевищують негативних наслідків, які можуть настати для позивача у разі вибуття цього майна та неможливості виконання майбутнього судового рішення. Таким чином, суд першої інстанції дотримався вимог співмірності та забезпечив належний баланс інтересів сторін.

Стосовно зустрічного забезпечення колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 141 Господарського процесуального кодексу України суд може вимагати від особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову, забезпечити відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову.

Використання законодавцем конструкції «суд може вимагати» свідчить про те, що визначення зустрічного забезпечення є правом суду, реалізація якого залежить від установлених обставин, і не становить безумовного обов`язку в кожному випадку задоволення заяви про забезпечення позову.

Аналогічний висновок викладений у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04.07.2023 у справі № 916/3638/22, від 28.08.2024 у справі № 910/19228/23 та від 10.02.2022 у справі № 910/9907/21. Саме собою невизначення зустрічного забезпечення не є істотним процесуальним порушенням і не становить достатньої підстави для скасування ухвали про забезпечення позову.

У цьому випадку суд першої інстанції не залишив питання зустрічного забезпечення поза увагою, а прямо зазначив в оскаржуваній ухвалі, що на час її постановлення відсутні відомості, достатні для обґрунтованого припущення про ймовірність виникнення збитків у відповідача або третіх осіб унаслідок застосованого арешту.

Відповідач не навів в апеляційній скарзі доводів про необхідність зустрічного забезпечення, не визначив його можливого виду та розміру, не зазначив, які саме збитки можуть бути спричинені арештом обладнання, та не надав доказів імовірності їх виникнення.

Крім того, відповідач не позбавлений права звернутися до суду з окремим клопотанням про зустрічне забезпечення, якщо після накладення арешту виникнуть обставини, які підтверджуватимуть можливість заподіяння йому збитків. Так само відповідач може ініціювати питання про заміну або скасування заходу забезпечення позову повністю чи частково за наявності передбачених Господарським процесуальним кодексом України підстав і належних доказів.

Таким чином, незастосування судом першої інстанції зустрічного забезпечення за встановлених обставин не порушує статтю 141 Господарського процесуального кодексу України та не може бути підставою для скасування оскаржуваної ухвали.

З огляду на викладене колегія суддів доходить висновку, що вжитий захід забезпечення позову відповідає ціні та предмету заявленої вимоги, не створює подвійного забезпечення, не позбавляє відповідача можливості володіти й користуватися обладнанням, не блокує його господарську діяльність та не порушує підтверджених прав третіх осіб. Висновки суду першої інстанції щодо співмірності арешту, збалансованості інтересів сторін і відсутності необхідності у зустрічному забезпеченні є обґрунтованими.

Щодо загальних посилань апелянта на порушення засад господарського судочинства

На початку апеляційної скарги відповідач посилається на частину першу статті 2 та частину першу статті 11 Господарського процесуального кодексу України, зазначаючи про невідповідність оскаржуваної ухвали завданню господарського судочинства та принципу верховенства права.

Зміст зазначених норм наведено вище. Вони визначають загальне завдання господарського судочинства та засаду, на якій воно здійснюється. Водночас саме собою посилання на ці норми без установлення конкретного порушення визначеного законом порядку розгляду заяви про забезпечення позову не може бути самостійною підставою для скасування судового рішення.

Для висновку про порушення статей 2 та 11 Господарського процесуального кодексу України апелянт повинен обґрунтувати, у чому саме полягало недотримання судом принципу верховенства права, яким чином суд порушив баланс процесуальних прав сторін та як таке порушення вплинуло на правильність вирішення заяви про забезпечення позову.

Апеляційна скарга такого обґрунтування не містить. Після наведення загального змісту статей 2 та 11 Господарського процесуального кодексу України відповідач не зазначив конкретних дій або висновків суду першої інстанції, які порушували б відповідні положення.

Натомість із тексту оскаржуваної ухвали вбачається, що суд першої інстанції визначив характер заявлених позовних вимог, зміст заяви про забезпечення позову в остаточній редакції, установив належність зазначеного обладнання відповідачу, дослідив надані позивачем докази, перевірив наявність зв`язку між обраним заходом та предметом позову, оцінив співмірність арешту, його можливий вплив на права відповідача й інших осіб, а також окремо вирішив питання про відсутність необхідності застосування зустрічного забезпечення.

Таким чином, суд першої інстанції не обмежився формальним посиланням на положення статей 136, 137 Господарського процесуального кодексу України, а застосував їх з урахуванням установлених обставин цієї справи та мети інституту забезпечення позову.

Такий підхід відповідає завданню господарського судочинства, оскільки забезпечує можливість ефективного захисту прав позивача у разі задоволення позову та водночас не створює для відповідача обмежень, які виходять за межі необхідного для досягнення цієї мети.

Колегія суддів також зазначає, що в апеляційній скарзі міститься загальне твердження про невідповідність оскаржуваної ухвали нормам матеріального та процесуального права. Однак апелянт не зазначив конкретної норми матеріального права, яку суд першої інстанції неправильно застосував, не застосував, хоча вона підлягала застосуванню, або помилково витлумачив.

Зміст оскаржуваної ухвали свідчить, що питання про забезпечення позову вирішувалося на підставі норм процесуального права, зокрема статей 136, 137, 140, 141 Господарського процесуального кодексу України. Правильність застосування цих норм перевірена судом апеляційної інстанції у межах доводів апеляційної скарги.

Посилання відповідача на статті 73, 74 та 77 Господарського процесуального кодексу України також не підтверджує наявності процесуального порушення, оскільки, як установлено під час апеляційного перегляду, суд першої інстанції врахував докази, які стосуються предмета доказування під час вирішення заяви про забезпечення позову, та не поклав в основу ухвали обставин, підтверджених неналежними чи недопустимими засобами доказування.

Апеляційна скарга не містить нових доказів на спростування встановлених судом обставин. До неї додано лише копію оскаржуваної ухвали. Відповідач не надав доказів того, що ризик ускладнення виконання можливого рішення відсутній, накладений арешт є неспівмірним, вартість арештованого майна перевищує обсяг забезпечення, арешт створює перешкоди господарській діяльності або порушує права третіх осіб.

Таким чином, доводи апеляційної скарги фактично ґрунтуються на іншій оцінці відповідачем установлених судом першої інстанції обставин та на незгоді з висновком про необхідність тимчасового обмеження розпорядження належним йому майном. Однак сама лише незгода учасника справи з результатом розгляду заяви не свідчить про незаконність або необґрунтованість судового рішення.

Відповідно до статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які учасники справи посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими судом.

Оскаржувана ухвала містить виклад обставин, якими позивач обґрунтовував необхідність забезпечення позову, зміст досліджених судом матеріалів, правові норми, застосовані під час вирішення заяви, мотиви визнання заявленого заходу належним і співмірним, а також висновки щодо його впливу на права відповідача та необхідності зустрічного забезпечення.

Висновки суду першої інстанції відповідають установленим обставинам справи та узгоджуються із правовими позиціями Великої Палати Верховного Суду, об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду і Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, проаналізованими колегією суддів у попередніх частинах цього розділу.

Частиною першою статті 277 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення або зміни судового рішення є нез`ясування обставин, які мають значення для справи; недоведеність обставин, які суд першої інстанції визнав установленими; невідповідність висновків суду встановленим обставинам; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

За результатами апеляційного перегляду колегія суддів не встановила жодної із зазначених підстав.

Суд першої інстанції з`ясував обставини, необхідні для вирішення заяви про забезпечення позову; його висновки ґрунтуються на матеріалах справи; застосований захід прямо передбачений процесуальним законом, має зв`язок із предметом грошової вимоги, обмежений ціною позову та відповідає вимогам співмірності.

Порушень норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення заяви про забезпечення позову, апелянтом не доведено, а судом апеляційної інстанції не встановлено.

Доводи позивача, викладені у відзиві на апеляційну скаргу, про відповідність застосованого заходу статтям 136, 137 Господарського процесуального кодексу України, його зв`язок із предметом позову та неподібність правовідносин у справах, на які послався апелянт, підтвердилися під час апеляційного перегляду.

З огляду на викладене колегія суддів доходить висновку, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції та не підтверджують наявності правових підстав для скасування ухвали Господарського суду Запорізької області від 12.06.2026 у справі № 908/1402/26.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 275 Господарського процесуального кодексу України за результатами розгляду апеляційної скарги суд апеляційної інстанції має право залишити судове рішення без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Згідно зі статтею 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За результатами перегляду справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги колегія суддів установила, що суд першої інстанції правильно застосував положення статей 136, 137, 140, 141 Господарського процесуального кодексу України, повно з`ясував обставини, які мають значення для вирішення заяви про забезпечення позову, надав належну оцінку поданим доказам та дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для накладення арешту на визначене рухоме майно відповідача в межах ціни позову.

Застосований захід забезпечення позову прямо передбачений процесуальним законом, має безпосередній зв`язок із предметом заявленої грошової вимоги, є співмірним із нею та спрямований на збереження можливості реального виконання майбутнього судового рішення. Водночас арешт не позбавляє відповідача права володіння та користування обладнанням, не передбачає його вилучення і не створює подвійного забезпечення позовних вимог.

Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують установлених судом першої інстанції обставин, не свідчать про неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права та не підтверджують наявності передбачених законом підстав для скасування оскаржуваної ухвали.

Таким чином, апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційне підприємство ЗАПОРОЖПАК» задоволенню не підлягає, а ухвала Господарського суду Запорізької області від 12.06.2026 у справі № 908/1402/26 підлягає залишенню без змін.

Судові витрати.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, з огляду на залишення апеляційної скарги без задоволення, витрати зі сплати судового збору за її подання покладаються на відповідача як апелянта та перерозподілу не підлягають.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач повідомив, що розрахунок фактично понесених витрат на професійну правничу допомогу та докази їх розміру будуть подані протягом п`яти днів після ухвалення судового рішення.

Згідно із частиною восьмою статті 129 Господарського процесуального кодексу України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих нею доказів. Такі докази подаються до закінчення судових дебатів або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів сторона зробила відповідну заяву.

Оскільки на час ухвалення цієї постанови позивач не подав розрахунку витрат на професійну правничу допомогу та доказів їх розміру, підстави для їх розподілу в цій постанові відсутні.

У разі подання позивачем відповідної заяви та доказів у встановлений процесуальним законом строк питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу підлягатиме вирішенню судом апеляційної інстанції окремо в порядку, передбаченому статтею 244 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись статтею 129, статтями 269- 271, пунктом 1 частини першої статті 275, статтями 276, 281- 284 Господарського процесуального кодексу України, Центральний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційне підприємство ЗАПОРОЖПАК» залишити без задоволення.

Ухвалу Господарського суду Запорізької області від 12.06.2026 у справі № 908/1402/26 залишити без змін.

Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на скаржника.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку і строки, встановлені статтями 287- 289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено та підписано 11.08.2026

Головуючий суддя Л.В. Андрейчук

Суддя А.М. Висоцький

Суддя С.В. Вінніков