УХВАЛА
11 серпня 2026 року
м. Київ
справа №420/139/26
адміністративне провадження № К/990/27601/26
Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Загороднюка А.Г.,
суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.,
перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2026 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22 квітня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Ради адвокатів Одеської області про визнання протиправним пункту протоколу та зобов`язання вчинити певні дії,-
УСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 звернулась до Одеського окружного адміністративного суд з позовом, у якому просила:
-визнати протиправним пункт 11 Протоколу № 117 засідання Ради адвокатів Одеської області від 15 жовтня 2025 року;
-скасувати пункт 11 Протоколу № 117 як індивідуальний акт суб`єкта владних повноважень;
-визнати дії Ради адвокатів Одеської області під час розгляду її скарги незаконними;
-зобов`язати Раду адвокатів Одеської області повторно розглянути її скаргу з дотриманням принципів: змагальності, мотивованості, права особи бути почутою.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 08 січня 2026 року відкрито провадження у справі та постановлено здійснювати розгляд даної справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2026 року, залишеною без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22 квітня 2026 року, провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Ради адвокатів Одеської області про визнання протиправним пункт протоколу та зобов`язання вчинити певні дії, закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС України.
21 травня 2026 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій скаржниця просила скасувати ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2026 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22 квітня 2026 року, а справу направити до Одеського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 09 червня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2026 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22 квітня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Ради адвокатів Одеської області про визнання протиправним пункту протоколу та зобов`язання вчинити певні дії повернуто особі, яка її подала, на підставі пункту 4 частини п`ятої статті 332 КАС України.
15 червня 2026 року до Верховного Суду вдруге надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій скаржниця просила скасувати ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2026 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22 квітня 2026 року.
Ухвалою Верховного Суду від 22 червня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2026 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22 квітня 2026 року у справі № 420/139/26 залишено без руху та надано скаржниці десятиденний строк на усунення недоліків касаційної скарги шляхом подачі до суду касаційної інстанції уточненої касаційної скарги із обґрунтовуванням в чому полягає порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права при постановленні оскаржуваних судових рішень; заяви про поновлення строку на касаційне оскарження із зазначенням поважних підстав для його поновлення, а також надання відповідних доказів на підтвердження викладених у заяві обставин. Роз`яснено, що у разі невиконання вимог цієї ухвали в частині виконання вимог частини третьої статті 332 КАС України у відкритті касаційної скарги буде відмовлено, а у разі невиконання вимог ухвали суду про залишення касаційної скарги без руху в частині виконання вимог статті 330 КАС України, касаційну скаргу - повернуто скаржнику.
02 липня 2026 року на виконання вимог ухвали про залишення касаційної скарги без руху скаржницею подано уточнену касаційну скаргу та заяву про поновлення процесуального строку на касаційне оскарження.
В обґрунтування уточненої касаційної скарги позивачкою зазначено, що зазначена ухвала оскаржується з підстав, передбачених підпунктом «а» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України, оскільки, в ній, на думку скаржниці, окреслено фундаментальне питання права, а саме: чи може бути повністю виведене з-під судового контролю завершальне рішення ради адвокатів регіону, прийняте за результатами передбаченого спеціальним нормативним актом перегляду рішення Комісії з оцінювання якості БВПД, якщо це рішення: прийняте щодо конкретної особи; є результатом розгляду скарги цієї особи; остаточно завершує спеціальну процедуру перегляду; визначає, чи підлягає зміні оцінка якості наданої особі гарантованої державою правничої допомоги; впливає на реалізацію охоронюваного законом інтересу особи в належному, повному, об`єктивному та вмотивованому розгляді її скарги. Зокрема, чи вправі адміністративний суд закрити провадження за пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України, фактично вирішивши при цьому по суті, що: право або інтерес позивачки не порушені; її інтерес не є конкретним; незгода з результатом розгляду скарги не заслуговує на судовий захист; оспорюваний акт не породжує юридичних наслідків.
Разом з тим, позивачка покликається на виняток, передбачений підпунктом «в» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України та зазначає, що справа має для неї виняткове значення, оскільки, предметом процедури була оцінка якості безоплатної вторинної правничої допомоги, наданої особисто скаржниці у кримінальному провадженні; скарга стосувалася дотримання стандартів професійного захисту та наявності ключового документа - протоколу першого конфіденційного побачення; пункт 11 Протоколу №117 остаточно завершив спеціальну процедуру перегляду; іншого внутрішнього механізму перегляду рішення Ради адвокатів Положення №281 не передбачає; закриття провадження позбавляє позивачку можливості домогтися перевірки законності, обґрунтованості та процедурної справедливості остаточного рішення; частина друга статті 239 КАС України забороняє повторне звернення з тим самим спором; офіційно вручений через ЄСІТС текст судового рішення першої інстанції містив взаємовиключні фрагменти, сторонні дані та протилежні резолютивні висновки, що створило окрему проблему правової визначеності.
Додатково зазначає про порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права і стверджує про застосування судами попередніх інстанцій пункту 1 частини першої статті 238 КАС України для фактичного вирішення по суті питання про наявність порушеного права та охоронюваного законом інтересу; закриття провадження без належного встановлення правової природи саме оспорюваного пункту 11 Протоколу №117; невиконання вимог статті 239 КАС України та ненадання належного мотивування висновку про те, що спір нібито взагалі не підлягає судовому розгляду; невідповідність ухвали першої інстанції вимогам законності, обґрунтованості, визначеності та автентичності судового акта; неналежне дослідження апеляційним судом розбіжності між офіційно врученим електронним документом і текстом, названим апеляційним судом «оригіналом»; ненадання апеляційним судом мотивованої відповіді на основні доводи апеляційної скарги; застосування правових висновків, сформованих у неподібних правовідносинах, без аналізу критеріїв подібності; неправильне ототожнення остаточного рішення Ради адвокатів із проміжним або суто рекомендаційним документом; неврахування того, що позивачка є не сторонньою особою, яка захищає права адвоката, а безпосередньою ініціаторкою процедури, адресаткою результату перегляду і отримувачкою правничої допомоги, якість якої оцінювалася.
Поряд із цим, скаржниця просить Верховний Суд сформулювати правовий висновок щодо того, чи підлягає судовому контролю в порядку адміністративного судочинства остаточне рішення ради адвокатів регіону, прийняте за результатами передбаченого пунктом 11.2 Положення №281 перегляду рішення Комісії з оцінювання якості, повноти та своєчасності надання адвокатом безоплатної правничої допомоги, якщо таке рішення: прийняте за скаргою особи, яка отримувала відповідну правничу допомогу; стосується оцінювання якості допомоги, наданої цій особі; остаточно завершує спеціальну процедуру; впливає на охоронюваний законом інтерес особи у належному, об`єктивному та вмотивованому розгляді її скарги. Зокрема, щодо того, чи може відсутність доведеного порушення права або інтересу використовуватися як підстава для закриття провадження за пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України, якщо для такого висновку суд фактично оцінює правову обґрунтованість позовних вимог.
У зв`язку із перебуванням судді Загороднюка А.Г. з 06 липня 2026 року по 31 липня 2026 року (Наказ від 08 червня 2026 року №2206/0/5-26) у відпустці, судді Єресько Л.О. з 06 липня 2026 року по 10 серпня 2026 року (Наказ від 26 травня 2026 року №1999/0/5-26) у відпустці, судді Соколова В.М. з 06 липня 2026 року по 31 липня 2026 року (Наказ від 22 червня 2026 року №2720/0/5-26) у відпустці, питання щодо відкриття провадження у справі вирішується колегією суддів після усунення всіх обставин, які перешкоджали вирішенню цього питання.
За правилами частини першої статті 334 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України) за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
Вирішуючи питання щодо можливості відкриття касаційного провадження, суд зазначає таке.
Відповідно до частин першої та другої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
У касаційному порядку можуть бути оскаржені ухвали суду першої інстанції про забезпечення позову, заміну заходу забезпечення позову, ухвали, зазначені у пунктах 3 (повернення заяви позивачеві (заявникові)), 4 (відмови у відкритті провадження у справі), 12 (залишення позову (заяви) без розгляду), 13 (закриття провадження у справі), 17 (відмови у відкритті провадження про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, відмови в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами), 20 (заміни сторони у справі (процесуальне правонаступництво) або сторони виконавчого провадження) частини першої статті 294 КАС України, після їх перегляду в апеляційному порядку.
Положеннями частини четвертої статті 328 КАС України визначено перелік підстав касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті.
При цьому, перелік підстав для касаційного оскарження судових рішень, прийнятих у справах, є вичерпним.
Так, за приписами абзацу другого частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Отже, підставами касаційного оскарження можуть бути помилки судів першої та (або) апеляційної інстанцій в питаннях права (застосування норм матеріального та дотримання норм процесуального права), але не в питаннях факту.
Своєю чергою, неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону; застосування закону, який не належить застосуванню; незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Враховуючи те, що позивачка оскаржує ухвалу суду першої інстанції про закриття провадження у справі, після перегляду судом апеляційної інстанції, зазначену в частині другій статті 328 КАС України, підставами касаційного оскарження можуть бути неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права.
Перевіркою змісту уточненої касаційної скарги установлено, що в обґрунтування підстав касаційного оскарження скаржниця посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, а саме пункту 1 частини першої статті 238 КАС України; невиконання вимог статті 239 КАС України та ненадання належного мотивування висновку про те, що спір нібито взагалі не підлягає судовому розгляду; невідповідність ухвали першої інстанції вимогам законності, обґрунтованості, визначеності та автентичності судового акта; неналежне дослідження апеляційним судом розбіжності між офіційно врученим електронним документом і текстом, названим апеляційним судом «оригіналом»; ненадання апеляційним судом мотивованої відповіді на основні доводи апеляційної скарги; застосування правових висновків, сформованих у неподібних правовідносинах, без аналізу критеріїв подібності; неправильне ототожнення остаточного рішення Ради адвокатів із проміжним або суто рекомендаційним документом; неврахування того, що позивачка є не сторонньою особою, яка захищає права адвоката, а безпосередньою ініціаторкою процедури, адресаткою результату перегляду і отримувачкою правничої допомоги, якість якої оцінювалася.
Проте, указаним доводам касаційної скарги Верховним Судом вже було надано оцінку в ухвалах від 09 червня 2026 року та 22 червня 2026 року.
Як уже зазначалося судом касаційної інстанції, зі змісту рішень судів попередніх інстанцій, оприлюднених в Єдиному державному реєстрі судових рішень слідує, що предметом розгляду у цій справі є оскарження пункту 11 Протоколу № 117 засідання Ради адвокатів Одеської області від 15 жовтня 2025 року, яким їй відмовлено у задоволенні скарги про перегляд рішення Комісії з оцінювання якості, повноти та своєчасності надання адвокатами безоплатної правничої допомоги Ради адвокатів Одеської області від 08 квітня 2025 року № 08 щодо адвоката ОСОБА_2 .
Зокрема, судами попередніх інстанцій констатовано, що спірне рішення відповідача не породжує виникнення ані у позивачки, ані у інших осіб відповідних обов`язків.
Щодо доводів про порушення прав позивачки суд апеляційної інстанції зазначив, що її скаргу було розглянуто Радою адвокатів Одеської області в межах повноважень, визначених законодавством. При цьому право позивачки на подання скарги та її розгляд як Радою адвокатів Одеської області, так і Комісією з оцінювання якості, повноти та своєчасності надання адвокатами безоплатної правничої допомоги Ради адвокатів Одеської області, не було порушено.
Крім того, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що сама по собі незгода заявниці з результатами розгляду її скарги на дії третьої особи не є достатньою підставою для судового захисту, оскільки прийняте за результатами такого розгляду рішення безпосередньо не порушує її прав, свобод чи законних інтересів.
Також суд апеляційної інстанції зазначив, що спірне рішення відповідача не породжує для позивачки будь-яких правових наслідків у вигляді виникнення, зміни чи припинення її прав або обов`язків. За таких обставин відсутні підстави вважати, що цим рішенням порушено права, свободи чи інтереси позивачки, а відтак відсутнє і право на їх судовий захист шляхом звернення з цим адміністративним позовом.
З огляду на викладене, колегія суддів апеляційної інстанції погодилась із висновками суду першої інстанції та констатувала, що діяльність Ради адвокатів Одеської області за змістом не є управлінською діяльністю, яка створювала б безпосередньо для позивачки певні правові наслідки, у зв`язку з чим із таких правовідносин не може виникати публічно-правовий спір, який був би віднесений до юрисдикції адміністративного суду.
Зокрема, судами попередніх інстанцій у цій справі встановлено, що рішення Комісії з оцінювання, яке приймається за результатом розгляду скарги позивача є процедурним, має лише інформаційно-рекомендаційний характер, та не породжує правових наслідків як для позивача, так й для адвоката, відтак, не може бути предметом судового оскарження.
Ураховуючи означене, ухвалюючи оскаржувані судові рішення у цій справі суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що заявлені позовні вимоги не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, а тому на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС України провадження у справі підлягає закриттю.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2020 року у справі № 826/56/18 також виходила з того, що поняття спору, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, у такій категорії вимог охоплює не лише спори, що не належать до адміністративної юрисдикції, а й вимоги, які взагалі не можуть бути вирішені судами жодної юрисдикції у запропонований позивачем спосіб.
Водночас Велика Палата Верховного Суду зауважила, що особа не позбавлена можливості звернутися з позовом до держави про відшкодування шкоди в порядку належного судочинства, якщо вважає, що діями чи бездіяльністю певних державних органів порушено її майнові або особисті немайнові права.
Верховний Суд враховує правові висновки Великої Палати Верховного Суду, зокрема, в постановах від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17, від 18 грудня 2019 року у справі №840/3447/18, відповідно до яких спір, у якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції, означає, що хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого суб`єкта, а останній відповідно зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого владного суб`єкта, в яких одна особа може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
Разом із тим, надаючи оцінку доводам скаржниці щодо неподібності правовідносин у цій справі з правовідносинами у справі № 560/8264/24 та у справах, на які послався Верховний Суд в ухвалі про повернення попередньо поданої касаційної скарги, колегія суддів враховує правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20, пункт 39), у якій конкретизовано підхід до визначення подібності правовідносин.
Так, Велика Палата Верховного Суду констатувала, що на предмет подібності потрібно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність варто також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно.
Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Таким чином, колегія суддів касаційної інстанції у попередніх ухвалах зазначала, що Верховним Судом вже сформовано сталу практику у правовідносинах у яких одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та щодо можливості/неможливості розгляду подібних спорів за правилами адміністративного судочинства, підстав для відступлення від сформованого Верховним Судом правового підходу колегія суддів не убачає.
Водночас, доводи скаржниці щодо ненадання судом апеляційної інстанції оцінки обставинам, пов`язаним із недоліками ухвали суду першої інстанції, доставленої до її Електронного кабінету, не стосуються питання юрисдикції спірних правовідносин та не спростовують висновків судів попередніх інстанцій про те, що заявлений позов не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Такі доводи також не свідчать про наявність безумовних підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.
Разом з тим, наведені позивачкою доводи в обґрунтування цієї підстави для касаційного оскарження вже були предметом оцінки Верховного Суду в ухвалі від 22 червня 2026 року та були визнані необґрунтованими.
Поряд із цим, скаржниця зазначає про неправильне визначення судами попередніх інстанцій її процесуального статусу як «третьої особи». На її переконання, суд апеляційної інстанції не врахував, що вона є отримувачкою правничої допомоги, якість якої була предметом оцінювання, ініціювала проведення такого оцінювання, мала передбачене пунктом 11.2 Положення № 281 право на перегляд його результатів, особисто звернулася зі скаргою до Ради адвокатів, а також є адресаткою результату розгляду цієї скарги.
Скаржниця наголошує, що предметом її оскарження є не права адвоката як учасника відповідних правовідносин, а законність процедури оцінювання та прийнятого за результатами розгляду її скарги рішення.
У зв`язку із цим вважає, що не може розглядатися як абстрактна третя особа, яка намагається втрутитися у правовідносини інших осіб. Зазначає, що пункт 11 Протоколу № 117 безпосередньо стосується її прав та інтересів, оскільки ним оформлено результат розгляду її власної скарги, у задоволенні якої було відмовлено.
Оцінюючи такі доводи скаржниці Верховний Суд враховує сталу практику Верховного Суду та повторно зазначає, що адміністративних судів можуть бути оскаржені лише рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, які породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки у сфері публічно-правових відносин, вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі, на виконання делегованих повноважень.
Відповідно до пункту 19 частини першої статті 4 КАС України індивідуальний акт - це акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті (рішенні) особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (пункт 19 частини першої статті 4 КАС України).
Індивідуально-правові акти як результати правозастосування адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; містять індивідуальні приписи, у яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі, а свій зовнішній прояв можуть отримувати не лише в письмовій (документальній), але й в усній (вербальній) або ж фізично-діяльнісній (конклюдентній) формах.
Право на оскарження індивідуального акта суб`єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт виданий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується. Це кореспондується з тим, що захисту адміністративним судом підлягає фактично порушене право особи в публічно-правових відносинах із суб`єктом владних повноважень при здійсненні ним визначених чинним законодавством владних управлінських функцій, а не відновлення законності та правопорядку в публічних правовідносинах.
Подібний правовий висновок висловлено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 06 жовтня 2021 року у справі № 9901/26/21, від 03 листопада 2021 року у справі № 9901/226/21, від 02 лютого 2022 року у справі № 9901/256/21, від 16 березня 2023 року у справі № 9901/494/21, від 06 квітня 2023 року у справі № 990/152/22 та ін.).
Системний аналіз наведених вище норм дає підстави для висновку, що право на оскарження рішення (індивідуального акта) суб`єкта владних повноважень надається особі, щодо якої воно прийняте або яке безпосередньо стосується її прав, свобод та інтересів.
Крім цього, колегія суддів зазначає, що публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
До юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб`єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого суб`єкта, а останній, відповідно, зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17).
Разом з тим, якщо суб`єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює владні управлінські функції щодо іншого суб`єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами КАС України ознак справи адміністративної юрисдикції і, відповідно, не повинен вирішуватись адміністративним судом.
Ураховуючи наведене, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність у спірних правовідносинах публічно-правового спору, оскільки позивачка не є особою, щодо якої відповідач здійснював публічно-владні управлінські функції на підставі законодавства.
При цьому рішення Комісії з оцінювання якості, повноти та своєчасності надання адвокатами безоплатної правничої допомоги Ради адвокатів Одеської області стосується виключно правовідносин, пов`язаних з оцінюванням діяльності адвоката, щодо якого було ініційовано відповідну процедуру, та не впливає на права, свободи чи інтереси позивачки, а також не створює для неї жодних правових наслідків.
На підставі викладеного колегія суддів доходить висновку, що доводи касаційної скарги не містять вмотивованого обґрунтування порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права при закритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС України.
Разом із тим, у касаційній скарзі позивачка, посилаючись на частину першу статті 353 КАС України, зазначає, що суди попередніх інстанцій не дослідили по суті питання правомірності пункту 11 Протоколу № 117, не перевірили дотримання процедури його прийняття, не надали належної оцінки всім доводам та матеріалам скарги, а ухвалою суду першої інстанції від 26 лютого 2026 року, залишеною без змін постановою суду апеляційної інстанції, закрили провадження у справі. На думку скаржниці, таке процесуальне рішення унеможливлює повторне звернення до суду з тотожними позовними вимогами та фактично позбавляє її права на судовий розгляд заявлених вимог по суті.
У зв`язку із наведеним позивачка вважає, що наявні підстави для скасування судових рішень із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Колегія суддів зазначає, що наведене обґрунтування не дає можливості встановити, яку саме підставу касаційного оскарження, передбачену статтею 353 КАС України, покладено скаржницею в основу касаційної скарги. Доводи касаційної скарги у цій частині не містять належної конкретизації процесуальних порушень, які, відповідно до приписів зазначеної норми, можуть бути підставою для скасування судових рішень, що унеможливлює їх перевірку судом касаційної інстанції в межах наведених скаржницею аргументів.
Поряд із цим, у якості підстави для касаційного оскарження судових рішень у цій справі, скаржниця покликається на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України та просить Суд сформувати правовий висновок щодо того, чи підлягає судовому контролю в порядку адміністративного судочинства остаточне рішення ради адвокатів регіону, прийняте за результатами передбаченого пунктом 11.2 Положення №281 перегляду рішення Комісії з оцінювання якості, повноти та своєчасності надання адвокатом безоплатної правничої допомоги, якщо таке рішення прийняте за скаргою особи, яка отримувала відповідну правничу допомогу; стосується оцінювання якості допомоги, наданої цій особі; остаточно завершує спеціальну процедуру; впливає на охоронюваний законом інтерес особи у належному, об`єктивному та вмотивованому розгляді її скарги, а також, чи може відсутність доведеного порушення права або інтересу використовуватися як підстава для закриття провадження за пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України, якщо для такого висновку суд фактично оцінює правову обґрунтованість позовних вимог.
У контексті наведеного обґрунтування суд касаційної інстанції зазначає, що у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах) скаржник повинен обґрунтувати у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права.
Варто зауважити, що при поданні касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України зазначена скаржником норма права, щодо правильного застосування якої відсутній висновок Верховного Суду, повинна врегульовувати спірні правовідносини, а питання щодо її застосування ставилося перед судами попередніх інстанції в межах підстав позову, але суди таким підставам позову не надали оцінки у судових рішеннях, - що може бути визнано як допущення судами попередніх інстанцій порушення норм процесуального права, або надали, як на думку скаржника, неправильно.
Верховний Суд зазначає, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України вимагає не лише констатації факту відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а і визначення норми (норм) права, що потребує висновку, підстав необхідності такого висновку у подібних правовідносинах (усунення колізій норм права, визначення пріоритету однієї норми над іншою, тлумачення норми, тощо), а також значення, у чому, на думку скаржника, полягає неправильне застосування норми права, щодо якої необхідний висновок Верховного Суду.
Зокрема, застосування пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України передбачає обов`язок касатора: -визначити конкретну норму права, щодо якої, на його думку, відсутній висновок Верховного Суду;
-обґрунтувати необхідність формування такого висновку у подібних правовідносинах (зокрема, визначення норми, що врегульовує спірні правовідносини);
-зазначити, у чому саме полягає неправильне застосування відповідної норми судами попередніх інстанцій; викласти власне бачення правильного застосування цієї норми.
Отже, сам по собі факт відсутності висновку Верховного Суду з питань урегулювання певної категорії правовідносин не є достатньою підставою для відкриття касаційного провадження у справі. Необхідним є належне й аргументоване обґрунтування як помилки судів щодо застосування певної норми права, так і потреби у формуванні відповідного правового підходу.
При цьому Суд зауважує, що підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України, стосується відсутності висновку щодо застосування саме норми права, а не щодо особливостей її застосування залежно від обставин справи.
Разом з тим, обґрунтовуючи можливість допуску скарги до касаційного перегляду позивачка покликається на наявність виняткових обставин, передбачених підпунктами «а», «в» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.
Суд касаційної інстанції відхиляє зазначені доводи скаржниці, оскільки, позивачкою не обґрунтовано в чому саме полягає фундаментальне значення саме даної справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб`єктів правовідносин.
Вживання законодавцем слова "фундаментальне" несе змістовне навантаження особливо складного і важливого питання у правозастосуванні. Доводів щодо такої особливої складності чи важливості питання, якого стосується спір у цій справі, скаржником не наведено. Суб`єктивні труднощі у тлумаченні правової норми, які виникають у суб`єкта правозастосування, не обов`язково свідчать, що питання права має фундаментальне значення для правозастосовчої практики. За змістом підпункту "а" пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, не ставиться у залежність від наявності висновку Верховного Суду з цього питання.
Колегія суддів зауважує, що потреба у формуванні єдиної правозастосовчої практики виникає, передусім, у тих випадках, коли практики з певного питання немає взагалі і її потрібно сформувати, або відсутня єдність у вже сформованій практиці з певного питання.
Зокрема, скаржницею не наведено існування різної судової практики у подібних правовідносинах, яка б свідчила про необхідність формування єдиної правозастосовчої практики.
Отже, доводи скаржниці, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики при вирішенні аналогічних судових справ є необґрунтованими.
Допустимість відкриття касаційного провадження, якщо справа становить значний суспільний інтерес чи має виняткове значення для скаржника, також може бути зумовлена потребою забезпечення єдності судової практики.
Стосовно «виняткового значення» справи для її учасника, то в даному випадку оцінка судом такої «винятковості» може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення.
Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Відтак, особа, яка подає касаційну скаргу має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі.
Однак, твердження скаржниці про те, що справа становить виняткове значення для неї (підпункт «в» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України) не підтверджене належними доказами та не обґрунтоване обставинами, які б виділяли вимоги скаржника у цій справі в якусь особливу категорію спорів.
При цьому використання оціночних чинників, як-то: «винятковість значення справи для скаржника», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», або «суспільний інтерес» тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».
Своєю чергою колегія суддів зазначає, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію суду права, що розглядає справи, які мають найважливіше (найбільш принципове) значення для суспільства та держави, та не є судом фактів, а тому не може здійснювати повторну оцінку доказів, належно досліджених судами першої та апеляційної інстанцій, та/або переоцінювати їх.
У розглядуваному випадку суд не має підстав вважати доводи скаржниці явно безпідставними чи надуманими, однак, не може визнати їх достатньо переконливими для висновку про існування обставин, передбачених підпунктами "а" - "г" пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України, оскільки мотиви у цій частині є загальними, не конкретними та сприймаються як намагання будь-що оскаржити рішення судів у цій справі у зв`язку із самою лише незгодою з результатом розгляду справи.
Скаржниця фактично висловлює незгоду з висновками судів щодо відсутності підстав для розгляду цього спору в порядку адміністративного судочинства, однак, не наводить аргументів, які б свідчили про неправильне застосування судами положень процесуального закону або про помилковість висновку щодо відсутності юрисдикції адміністративних судів у цій справі.
Разом з тим, доводи, наведені у касаційній скарзі, зводяться до цитування норм законодавства України, а також переоцінки доказів, досліджених судами першої та апеляційної інстанцій, і ґрунтуються на незгоді з висновками цих судів щодо їхньої оцінки.
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію суду права, що розглядає справи, які мають найважливіше (найбільш принципове) значення для суспільства та держави, та не є судом фактів, а тому не може здійснювати повторну оцінку доказів, належно досліджених судами першої та апеляційної інстанцій, та/або переоцінювати їх.
На підставі викладеного, Суд констатує, що скаржниця належним чином не обґрунтувала у чому полягає порушенням судами попередніх інстанцій норм процесуального права при закритті провадження у справі з підстав неможливості розгляду у порядку адміністративного судочинства.
У цьому контексті варто зауважити, що сама собою незгода із судовим рішенням не може бути підставою для відкриття касаційного провадження у справі.
Суд касаційної інстанції не може самостійно визначати підстави касаційного оскарження, такий обов`язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення, натомість, в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина третя статті 334 КАС України), а в подальшому саме в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення (частина перша статті 341 КАС України).
Таким чином, аналіз доводів уточненої касаційної скарги в сукупності з відображеними в судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій обставинами справи не дають підстав для висновку про наявність підстав для перегляду цієї справи у касаційному порядку.
Верховний Суд зауважує, що на стадії відкриття касаційного провадження касаційний суд не перевіряє законність і обґрунтованість судових рішень, а перевіряє касаційну скаргу на предмет дотримання особою, яка її подає, вимог щодо форми і змісту касаційної скарги, а також дотримання строків реалізації права на касаційне оскарження.
Таким чином, скаржницею не виконано вимоги ухвали Верховного Суду від 22 червня 2026 року про залишення касаційної скарги без руху в частині обґрунтування в чому полягає порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права при постановленні оскаржуваних судових рішень.
Згідно з частиною другою статті 332 КАС України до касаційної скарги, яка не оформлена відповідно до вимог, установлених статтею 330 цього Кодексу, застосовуються положення статті 169 цього Кодексу.
Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 169 КАС України позовна заява повертається позивачеві, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху, у встановлений судом строк.
За таких обставин касаційну скаргу слід повернути особі, яка її подала.
Керуючись статтями 169, 330, 332 КАС України,
УХВАЛИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2026 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22 квітня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Ради адвокатів Одеської області про визнання протиправним пункту протоколу та зобов`язання вчинити певні дії - повернути особі, яка її подала.
Роз`яснити, що повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до суду касаційної інстанції у порядку, установленому законом.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання і оскарженню не підлягає.
Судді А.Г. Загороднюк
Л.О. Єресько В.М. Соколов