УХВАЛА
07 вересня 2026 року
м. Київ
справа №420/139/26
адміністративне провадження №К/990/39083/26
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,
суддів: Соколова В.М., Єресько Л.О.,
перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2026 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22 квітня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Ради адвокатів Одеської області про визнання протиправним пункту протоколу та зобов`язання вчинити певні дії,-
УСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 звернулась до Одеського окружного адміністративного суд з позовом, у якому просила:
-визнати протиправним пункт 11 Протоколу № 117 засідання Ради адвокатів Одеської області від 15 жовтня 2025 року;
-скасувати пункт 11 Протоколу № 117 як індивідуальний акт суб`єкта владних повноважень;
-визнати дії Ради адвокатів Одеської області під час розгляду її скарги незаконними;
-зобов`язати Раду адвокатів Одеської області повторно розглянути її скаргу з дотриманням принципів: змагальності, мотивованості, права особи бути почутою.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 08 січня 2026 року відкрито провадження у справі та постановлено здійснювати розгляд даної справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2026 року, залишеною без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22 квітня 2026 року, провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Ради адвокатів Одеської області про визнання протиправним пункт протоколу та зобов`язання вчинити певні дії, закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС України.
21 травня 2026 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій скаржниця просила скасувати ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2026 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22 квітня 2026 року, а справу направити до Одеського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 09 червня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2026 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22 квітня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Ради адвокатів Одеської області про визнання протиправним пункту протоколу та зобов`язання вчинити певні дії повернуто особі, яка її подала, на підставі пункту 4 частини п`ятої статті 332 КАС України.
15 червня 2026 року до Верховного Суду вдруге надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій скаржниця просить скасувати ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2026 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22 квітня 2026 року.
Ухвалою Верховного Суду від 22 червня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2026 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22 квітня 2026 року у справі № 420/139/26 залишено без руху та надано скаржниці десятиденний строк на усунення недоліків касаційної скарги шляхом подачі до суду касаційної інстанції уточненої касаційної скарги із обґрунтовуванням в чому полягає порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права при постановленні оскаржуваних судових рішень; заяви про поновлення строку на касаційне оскарження із зазначенням поважних підстав для його поновлення, а також надання відповідних доказів на підтвердження викладених у заяві обставин.
Ухвалою Верховного Суду від 11 серпня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2026 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22 квітня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Ради адвокатів Одеської області про визнання протиправним пункту протоколу та зобов`язання вчинити певні дії повернуто особі, яка її подала на підставі пункту 1 частини четвертої статті 169 КАС України
19 серпня 2026 року до Верховного Суду втретє надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій скаржниця просить скасувати ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2026 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22 квітня 2026 року
За правилами частини першої статті 334 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України) за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
Вирішуючи питання щодо можливості відкриття касаційного провадження, суд зазначає таке.
Відповідно до частин першої та другої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
У касаційному порядку можуть бути оскаржені ухвали суду першої інстанції про забезпечення позову, заміну заходу забезпечення позову, ухвали, зазначені у пунктах 3 (повернення заяви позивачеві (заявникові)), 4 (відмови у відкритті провадження у справі), 12 (залишення позову (заяви) без розгляду), 13 (закриття провадження у справі), 17 (відмови у відкритті провадження про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, відмови в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами), 20 (заміни сторони у справі (процесуальне правонаступництво) або сторони виконавчого провадження) частини першої статті 294 КАС України, після їх перегляду в апеляційному порядку.
Положеннями частини четвертої статті 328 КАС України визначено перелік підстав касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті.
При цьому, перелік підстав для касаційного оскарження судових рішень, прийнятих у справах, є вичерпним.
Так, за приписами абзацу другого частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Отже, підставами касаційного оскарження можуть бути помилки судів першої та (або) апеляційної інстанцій в питаннях права (застосування норм матеріального та дотримання норм процесуального права), але не в питаннях факту.
Своєю чергою, неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону; застосування закону, який не належить застосуванню; незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Положеннями статті 330 КАС України визначено вимоги щодо форми та змісту касаційної скарги.
За приписами частини другої цієї статті у касаційній скарзі зазначаються: підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав) (пункт 4); у разі подання касаційної скарги на судове рішення, зазначене у частинах другій та третій статті 328 цього Кодексу, в касаційній скарзі зазначається обґрунтування того, в чому полягає неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення (рішень) (абзац 4).
Отже, касаційна скарга повинна містити посилання на конкретні порушення відповідної норми (норм) права чи неправильність її (їх) застосування. Автор касаційної скарги повинен зазначити конкретні порушення, що є підставами для скасування або зміни судового рішення (рішень), які, на його думку, допущені судом при його (їх) ухваленні, та навести аргументи в обґрунтування своєї позиції.
Враховуючи те, що скаржник оскаржує ухвалу суду першої інстанції про закриття провадження у справі, після перегляду судом апеляційної інстанції, зазначену в частині другій статті 328 КАС України, підставами касаційного оскарження можуть бути неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права.
Зі змісту рішень судів попередніх інстанцій, оприлюднених в Єдиному державному реєстрі судових рішень слідує, що предметом розгляду у цій справі є оскарження пункту 11 Протоколу № 117 засідання Ради адвокатів Одеської області від 15 жовтня 2025 року, яким їй відмовлено у задоволенні скарги про перегляд рішення Комісії з оцінювання якості, повноти та своєчасності надання адвокатами безоплатної правничої допомоги Ради адвокатів Одеської області від 08 квітня 2025 року № 08 щодо адвоката Токарчук Вікторії Володимирівни.
Так, судами попередніх інстанцій констатовано, що спірне рішення відповідача не породжує виникнення ані у позивачки, ані у інших осіб відповідних обов`язків.
Щодо порушення прав позивачки, суд апеляційної інстанції зауважив, що скаргу апелянтки було розглянуто Радою адвокатів Одеської області у межах визначених законодавством повноважень. Право на подання скарги та її розгляд як Радою адвокатів Одеської області, так і Комісією з оцінювання якості, повноти та своєчасності надання адвокатами безоплатної правничої допомоги Ради адвокатів Одеської області не було порушено.
Колегія суддів у оскаржуваному рішення дійшла висновку, що сама по собі незгода з результатом розгляду скарги на дії третьої особи не є самостійною підставою для судового захисту, оскільки такий результат безпосередньо не порушує прав, свобод чи інтересів заявниці та зазначила, що відсутність у будь-кого, зокрема й у позивачки, прав та/або обов`язків у зв`язку з виданням спірного рішення відповідача не породжує у такої особи і права на захист, тобто права на звернення із цим адміністративним позовом.
З огляду на викладене, колегія суддів апеляційної інстанції погодилась із висновками суду першої інстанції та констатувала, що діяльність Ради адвокатів Одеської області за змістом не є управлінською діяльністю, яка створювала б безпосередньо для позивачки певні правові наслідки, у зв`язку з чим із таких правовідносин не може виникати публічно-правовий спір, який був би віднесений до юрисдикції адміністративного суду.
Ураховуючи означене, ухвалюючи оскаржувані судові рішення у цій справі суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що заявлені позовні вимоги у цій справі не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, а тому на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС України провадження у справі закрито.
Обґрунтовуючи порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права при постановленні оскаржуваних рішень, автор касаційної скарги зазначає про неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судами попередніх інстанцій у цій справі. Зокрема, стверджує, 03 липня 2026 року Судова палата Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду ухвалила постанову у справі №420/3078/25, у якій, зокрема, сформулювала правовий підхід, відповідно до якого правова природа акта визначається характером повноважень, у межах яких його прийнято, метою його прийняття та змістом правовідносин, у яких цей акт виник. Зазаначає, що Судова палата також розмежувала самостійний судовий контроль за законністю індивідуального акта та оцінку його наслідків у межах іншої юридичної процедури.
Додатково скаржниця стверджує про неправильне застосування : пункту 19 частини першої статті 4, статей 19 та 238 КАС України щодо невстановлення правової природи саме пункту 11 Протоколу №117; статей 2, 5, 19, 238 КАС України щодо помилкового ототожнення мене зі сторонньою особою; статей 242, 308, 316 та 322 КАС України внаслідок застосування правового висновку з неподібних правовідносин - справа №560/8264/24; статей 242 та 322 КАС України щодо відсутності належної відповіді щодо охоронюваного законом інтересу; статей 238, 239 та 242 КАС України щодо необґрунтованого повного виведення спірного акта з-під судового контролю; статей 242, 243, 251, 253, 308, 316 та 322 КАС України у зв`язку з невстановленням автентичності офіційно врученої ухвали суду першої інстанції.
Поряд із цим, покликаючись на правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 03 липня 2026 року у справі № 420/3078/25, позивачка стверджує, що суди попередніх інстанцій у цій справі мали встановити: правову природу функції Ради адвокатів за пунктом 11.2 Положення №281; юридичну мету перегляду рішення Комісії; зміст правовідносин між особою, яка ініціювала перегляд, та Радою адвокатів; завершальний або проміжний характер результату перегляду; наявність або відсутність іншого реального механізму судового контролю
Перевіряючи доводи скаржника, колегія судів зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
За змістом статей 4, 5, 19 КАС України для віднесення спору до юрисдикції адміністративних судів недостатньо самої лише участі у спорі суб`єкта владних повноважень. Визначальними є природа спірних правовідносин, характер оскаржуваних дій чи бездіяльності і те, чи здійснювалися вони у зв`язку з реалізацією публічно-владних управлінських функцій.
Судами попередніх інстанцій у цій справі встановлено, що рішення Комісії з оцінювання, яке приймається за результатом розгляду скарги позивача є процедурним, має лише інформаційно-рекомендаційний характер, та не породжує правових наслідків як для позивача, так й для адвоката, несе лише інформаційно-рекомендаційний характер та не може бути предметом судового оскарження.
Зміст касаційної скарги зводиться до незгоди скаржника з висновком судів попередніх інстанцій про те, що заявлений ним позов не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2020 року у справі № 826/56/18 також виходила з того, що поняття спору, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, у такій категорії вимог охоплює не лише спори, що не належать до адміністративної юрисдикції, а й вимоги, які взагалі не можуть бути вирішені судами жодної юрисдикції у запропонований позивачем спосіб.
Водночас Велика Палата Верховного Суду зауважила, що особа не позбавлена можливості звернутися з позовом до держави про відшкодування шкоди в порядку належного судочинства, якщо вважає, що діями чи бездіяльністю певних державних органів порушено її майнові або особисті немайнові права.
Верховний Суд враховує правові висновки Великої Палати Верховного Суду, зокрема, в постановах від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17, від 18 грудня 2019 року у справі №0840/3447/18, відповідно до яких спір, у якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції, означає, що хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого суб`єкта, а останній відповідно зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого владного суб`єкта, в яких одна особа може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що Верховним Судом вже сформовано сталу практику у правовідносинах у яких одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та щодо можливості/ неможливості розгляду подібних спорів за правилами адміністартивного судочинства.
Разом з тим, колегія суддів вважає необґрунтованим покликання скаржниці на правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 03 липня 2026 року у справі №420/3078/25, позаяк, предметом касаційного перегляду у цій справі було питання юрисдикції спору за позовом про визнання протиправними та скасування окремих пунктів довідки НАЗК, складеної за результатами проведення повної перевірки щорічної декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Суд апеляційної інстанції закрив провадження у справі з огляду на те, що після відкриття кримінального провадження за фактами, викладеними в довідці, така довідка більше не може бути самостійним предметом оскарження в порядку адміністративного судочинства.
Відтак, ключове питання полягало в тому, чи може довідка НАЗК бути предметом судового контролю в порядку адміністративного судочинства в разі виявлення НАЗК за результатами повної перевірки декларації ознак адміністративного або кримінального правопорушення та подальшого вжиття заходів щодо притягнення суб`єкта декларування до юридичної відповідальності.
В той час, як у справі, що переглядається суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відсутність підстав для перегляду справи у порядку адміністративного судочинства з огляду на те, що спірне рішення відповідача не породжує виникнення ані у позивачки, ані у інших осіб відповідних обов`язків, зокрема, суди констатували, що діяльність Ради адвокатів Одеської області за змістом не є управлінською діяльністю, яка створювала б безпосередньо для позивачки певні правові наслідки, у зв`язку з чим із таких правовідносин не може виникати публічно-правовий спір, який був би віднесений до юрисдикції адміністративного суду.
Разом з тим, судами попередніх інстанцій у цій справі встановлено, що рішення Комісії з оцінювання, яке приймається за результатом розгляду скарги позивача є процедурним, має лише інформаційно-рекомендаційний характер, та не породжує правових наслідків як для позивача, так й для адвоката, відтак, не може бути предметом судового оскарження.
Відтак, встановлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини у цій справі є відмінними від обставин, що були предметом дослідження у справі, на яку посилається скаржниця, а тому наведені у ній правові висновки не можуть бути застосовані до спірних правовідносин.
Суд також звертає увагу, що відмінність підстав і предмета позову, а також фактичних обставин справи та доказів, на підставі яких вони встановлені, впливає на умови застосування відповідних норм права. Тому сам по собі факт наявності судових рішень, якими скасовано рішення про закриття провадження в адміністративній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС України, не свідчить про неправильне застосування судами норм права у цій справі.
У контексті наведеного, суд касаційної інстанції зазначає, що посилання на практику Верховного Суду без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судом апеляційної інстанції у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.
На підставі викладеного, Суд констатує, що скаржник належним чином не обґрунтував у чому полягає порушенням судами попередніх інстанцій норм процесуального права при закритті провадження у справі з підстав неможливості розгляду у порядку адміністративного судочинства.
Водночас доводи скаржниці про ненадання судом апеляційної інстанції належної оцінки можливим дефектам ухвали суду першої інстанції, доставленої до її Електронного кабінету, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій щодо юрисдикції спору та не свідчать про наявність безумовних підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.
Як убачається зі змісту постанови суду апеляційної інстанції, колегія суддів надала оцінку доводам щодо неточностей в ухвалі від 26 грудня 2026 року, розміщеній в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі, зазначивши, що оригінал ухвали, наявний у матеріалах справи, таких суперечностей не містить. При цьому апеляційний суд обґрунтовано виходив із того, що правильне по суті судове рішення не може бути скасоване лише з підстав допущених при його оформленні неточностей.
Варто зазначити, що відповідно до приписів статті 44 КАС України учасники справи, маючи намір добросовісної реалізації належного їм права на касаційне оскарження судового рішення, повинні забезпечити неухильне виконання вимог процесуального закону, зокрема, стосовно строку подання касаційної скарги, її форми та змісту.
Суд касаційної інстанції не може самостійно визначати підстави касаційного оскарження, такий обов`язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення, натомість, в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина третя статті 334 КАС України), а в подальшому саме в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення (частина перша статті 341 КАС України).
З огляду на викладене, автор касаційної скарги повинен зазначити конкретні порушення, що є підставами для скасування або зміни судових рішень, які, на його думку, допущені судами при їх ухваленні, та навести аргументи в обґрунтування своєї позиції.
З урахуванням змін до КАС України, внесених Законом України від 15 січня 2020 року №460-IX і які набрали чинності 08 лютого 2020 року, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а тому відсутність у касаційній скарзі визначених законом підстав касаційного оскарження унеможливлює її прийняття до розгляду і відкриття касаційного провадження.
Разом із касаційною скаргою скаржницею заявлено клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження.
На обґрунтування поважності причин пропуску такого строку скаржниця зазначає, що первісну касаційну скаргу було подано в межах строку, встановленого статтею 329 КАС України. Водночас ухвалами Верховного Суду касаційну скаргу залишено без руху та повернуто у зв`язку з відсутністю належним чином аргументованих підстав касаційного оскарження судових рішень у цій справі.
Також скаржниця зазначає, що після повернення касаційної скарги ухвалою Верховного Суду від 11 серпня 2026 року вона повторно звернулася до суду касаційної інстанції з цією касаційною скаргою 19 серпня 2026 року, тобто через вісім днів після її повернення.
Посилаючись на наведені обставини, скаржниця просить поновити строк на касаційне оскарження та відкрити касаційне провадження у справі.
З огляду на викладене, Верховний Суд зазначає наступне.
Так, аналізуючи зазначені заявницею підстави, які вона вважає поважними причинами поновлення пропущеного процесуального строку, Судом установлено, що повний текст оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції складено 22 квітня 2025 року, а касаційну скаргу вперше подано 21 травня 2026 року, що свідчить про дотримання скаржником строку звернення до суду з касаційною скаргою.
Зокрема, згідно з відомостями Автоматизованої системи документообігу суду скаржниця звернулася до суду касаційної інстанції із касаційною скаргою, проте, ухвалою Верховного Суду від 09 червня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2026 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22 квітня 2026 року, у цій справі було повернуто особі, яка її подала. Ухвалою Верховного Суду від 22 червня 2026 року касаційну скаргу касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху та ухвалою від 11 серпня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 у цій справі було повернуто особі, яка її подала.
19 серпня 2026 року скаржницею втретє подано до Верховного Суду касаційну скаргу.
Статтею 44 КАС України регламентовано обов`язок осіб, які беруть участь у справі (учасників справи), добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки. Тому виконання обов`язку дотримання вимог процесуального закону стосовно форми, змісту і строку подання касаційної скарги покладається на особу, яка має намір її подати, а тому остання повинна вчиняти усі необхідні для цього дії.
Верховний Суд зазначає, що повернення касаційної скарги не є безумовною підставою для поновлення строку на касаційне оскарження і обставини, за яких Верховний Суд вже повертав попередні касаційні скарги, безпосередньо пов`язані саме з діями заявника щодо належного оформлення касаційної скарги протягом тривалого періоду.
Суд зауважує, що строк звернення до суду, як одна із складових гарантії "права на суд", може і має бути поновленим, лише у разі наявності достатніх на те поважних причин.
Поняття поважних причин пропуску процесуальних строків є оціночним, а його вирішення покладається на розсуд судді, суду.
Наведене дає підстави для висновку, що поновлення встановленого процесуальним законом строку для подання касаційної скарги здійснюється судом касаційної інстанції у виняткових, особливих випадках й лише за наявності обставин об`єктивного і непереборного характеру (підтверджених доказами), які істотно ускладнили або унеможливили своєчасну реалізацію права на касаційне оскарження судового рішення.
Колегія суддів зауважує, що норми КАС України не містять виключень або підстав для звільнення учасників процесу від обов`язку надавати докази до суду та доводити ті обставини, які є підставами для поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження.
Суд звертає увагу скаржниці, що неодноразове повернення касаційної скарги, зумовлене недотриманням автором касаційної скарги вимог процесуального закону щодо її оформлення та змісту, не є об`єктивною та непереборною обставиною, яка могла б бути визнана поважною причиною пропуску строку на касаційне оскарження, а тому саме по собі не може слугувати підставою для його поновлення.
Інших поважних та об`єктивних причин для поновлення строку на касаційне оскарження заявником не зазначено, тому Верховний Суд дійшов висновку про неповажність наведених позивачем підстав для поновлення строку касаційного оскарження, а тому у задоволенні клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження необхідно відмовити.
Особа, яка заявляє відповідне клопотання, згідно з частиною першою статті 77 КАС України повинна навести доводи і подати докази на підтвердження того, що пропуск такого строку дійсно пов`язаний з об`єктивно непереборними обставинами чи істотними перешкодами.
При цьому, суд касаційної інстанції ураховує тривалість пропущеного скаржницею строку на оскарження рішень судів попередніх інстанцій, який складає майже чотири місяці, та обставини пропуску строку звернення до суду, які залежали виключно від волевиявлення скаржниці.
Непереборних обставин скаржницею не наведено, а судом не встановлено.
Суд уважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтованою пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», пункт 53 рішення ЄСПЛ від 8 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України»).
У рішенні від 18 жовтня 2005 року у справі «МШ «Голуб» проти України» ЄСПЛ зазначив, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги, оскільки за своєю природою це право вимагає регулювання з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання.
Отже, за практикою ЄСПЛ, застосування судами наслідків пропущення строків звернення до суду не є порушенням права на доступ до суду. І навпаки, безпідставне поновлення таких строків свідчить про порушення принципу правової визначеності.
Інших поважних та об`єктивних причин для поновлення строку на касаційне оскарження заявником не зазначено, тому Верховний Суд дійшов висновку про неповажність наведених позивачем підстав для поновлення строку касаційного оскарження, а тому у задоволенні клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження необхідно відмовити.
Враховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що наведені скаржницею доводи не свідчать про наявність поважних причин пропуску строку на касаційне оскарження та, відповідно, не можуть бути підставою для його поновлення.
Отже, скаржниці необхідно подати заяву із зазначенням інших поважних причин пропуску строку на касаційне оскарження, до якої надати належні та допустимі докази, що підтверджують ці обставини.
За таких обставин, відповідно до правил статей 169, 332 КАС України касаційна скарга підлягає залишенню без руху з установленням скаржнику строку для усунення її недоліків шляхом надання до суду касаційної інстанції заяви про поновлення строку на касаційне оскарження із зазначенням поважних підстав для його поновлення, уточненої касаційної скарги із обґрунтовуванням в чому полягає порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права при постановленні оскаржуваних судових рішень.
Керуючись статтями 169, 248, 332 КАС України, Суд
УХВАЛИВ:
Визнати неповажними, вказані ОСОБА_1 , підстави для поновлення строку на касаційне оскарження.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2026 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22 квітня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Ради адвокатів Одеської області про визнання протиправним пункту протоколу та зобов`язання вчинити певні дії- залишити без руху.
Надати заявниці касаційної скарги строк у десять днів з дня вручення копії цієї ухвали для усунення недоліків шляхом надання до суду касаційної інстанції:
- уточненої касаційної скарги із обґрунтовуванням в чому полягає порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права при постановленні оскаржуваних судових рішень;
- заяви про поновлення строку на касаційне оскарження із зазначенням поважних підстав для його поновлення, а також надання відповідних доказів на підтвердження викладених у заяві обставин.
Роз`яснити, що у разі невиконання вимог цієї ухвали в частині виконання вимог частини третьої статті 332 КАС України у відкритті касаційної скарги буде відмовлено.
Роз`яснити, що у разі невиконання вимог ухвали суду про залишення касаційної скарги без руху в частині виконання вимог статті 330 КАС України, касаційну скаргу буде повернуто скаржнику.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання і не може бути оскаржена.
...........................
...........................
...........................
А.Г. Загороднюк
В.М. Соколов
Л.О. Єресько ,
Судді Верховного Суду