КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Апеляційне провадження № 22-ц/824/13803/2026
Справа № 752/28688/25
П О С Т А Н О В А
Іменем України
12 серпня 2026 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Кашперської Т.Ц. (суддя - доповідач), Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва, постановлену у складі судді Плахотнюк К.Г. в м. Київ 19 червня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» про захист прав споживачів,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
в с т а н о в и в :
В листопаді 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із даним позовом, просив визнати недостовірною інформацію про заборгованість ОСОБА_1 за послуги з постачання гарячої води у сумі 2936,68 грн. станом на 01 грудня 2021 року за місцем його проживання за адресою АДРЕСА_1 , яку КП «Київтеплоенерго» надало до Управління соціального захисту населення Голосіївської районної у м. Києві державної адміністрації; визнати, що наданням до Управління соціального захисту населення Голосіївської районної у м. Києві державної адміністрації зазначеної інформації про заборгованість ОСОБА_1 КП «Київтеплоенерго» порушило його право на отримання житлової субсидії.
Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 19 червня 2026 року позов ОСОБА_1 визнано неподаним та повернуто заявнику.
Позивач ОСОБА_1 , не погоджуючись із ухвалою суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, порушення судом норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 19 червня 2026 року та направити справу для розгляду для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, наводив зміст ч. 2 ст. 4 Закону України «Про захист прав споживачів», якою передбачено, що споживачі також мають інші права, встановлені законодавством про захист прав споживачів, і цей висновок підтверджується п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 року № 5 «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», відповідно до якої встановлений Законом перелік прав, якими користуються споживачі, не є вичерпним, і законодавчими актами і договорами, які не суперечать закону, можуть бути передбачені й інші права споживачів.
Суд не врахував, що ст. 21 Закону має обмежені захисні можливості, оскільки містить перелік лише тих прав споживачів, порушення яких є безумовним, залишаючи поза увагою інші порушення прав споживачів, які не є безумовними і не передбачені ст. 21 Закону. Врахування судом тільки ст. 21 Закону значно звужує перелік прав споживачів і робить їх захист неоднаковим для всіх споживачів, що порушує гарантоване ст. 21 Конституції України право громадян на рівність перед законом. Зазначені висновки підтверджуються багатьма рішеннями судів вищих інстанцій в аналогічних справах, зокрема постановою Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц, від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц. У цих справах суди вищих інстанцій, скасовуючи рішення місцевих судів про сплату споживачами судового збору, посилаються не на спеціалізовану ст. 21 Закону з обмеженими захисними можливостями, а на загальні ст. 4 та 22 Закону, які максимально та однаково для всіх споживачів захищають їх права.
Підсумовував, що висновок суду про те, що тільки споживачі, права яких передбачені ст. 21 Закону, звільнені від сплати судового збору, є хибним, оскільки не відповідає Конституції України та Закону України «Про захист прав споживачів».
Зазначав, що при постановленні ухвали про залишення позовної заяви без руху суд невірно витлумачив законодавство про захист прав споживачів, застосувавши ст. 21 Закону, яку не повинен був застосовувати, і не застосував ст. 4 і 22 Закону, які повинен був застосовувати, чим порушив норми матеріального права.
При постановленні ухвали суд не врахував рішення судів вищих судових інстанцій при розгляді аналогічних справ, урахування яких є обов`язковими для судів першої інстанції, чим порушив норми процесуального права. Зазначені порушення призвели до постановлення ухвали від 19 червня 2026 року про повернення позовної заяви, якою суд порушив його конституційні права на доступ до правосуддя та справедливий суд.
Від відповідача КП «Київтеплоенерго» надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін, посилаючись на те, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про необхідність сплати судового збору за подання позовної заяви. Так, у постанові Верховного Суду від 12 серпня 2020 року у справі № 638/6060/18 зверталась увага, що для застосування ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» має бути встановлено, що позов пов`язаний з порушенням прав споживача.
Наводив зміст ч. 1 ст. 21 Закону України «Про захист прав споживачів», вказував, що апелянт в позовній заяві зазначає, що його права, як споживача, є порушеними в результаті надання інформації до Управління соціального захисту населення Голосіївської районної у м. Києві державної адміністрації про заборгованість за послуги з постачання гарячої води. Однак, як зазначив Верховний Суд у постанові від 08 квітня 2020 року у справі № 462/5889/16-ц, оспорювання правильності нарахування розміру плати за певні види житлово-комунальних послуг (заборгованості за такими), що є різновидом претензії, чинним законодавством як спосіб захисту не передбачений, споживачі вправі у випадку пред`явлення до них вимог про стягнення таких нарахувань заперечувати стосовно них з наданням відповідних доказів.
Рахунки-повідомлення на оплату послуг централізованого опалення фактично є претензіями та не свідчать про порушення прав споживачів, а є підставою для подальшого звернення виконавця послуг з відповідним позовом до суду, і такі висновки викладені в постанові Верховного Суду від 11 лютого 2020 року у справі № 234/18252/18, Великої Палати Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 522/12901/17-ц, постанові Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 344/16988/14-ц.
Вказував, що застосування Закону України «Про захист прав споживачів» до спірних правовідносин можливе лише в тому разі, якщо предметом і підставою позову є питання надання інформації споживачеві про умови, процедури виконання договору та інше, які передують укладенню договору. Після укладення договору між сторонами виникають інші правовідносини, які регулюються відповідними Законами, і аналогічного висновку дійшов Верховний Суд в ухвалі від 24 вересня 2025 року у справі № 908/6167/15.
Зазначав, що предметом даного позову є незгода з нарахованою заборгованістю за сплату з послуги з постачання гарячої води. Дані спірні правовідносини регулюються Законом України «Про житлово-комунальні послуги», «Про комерційний облік та водопостачання», Правилами надання послуги з постачання гарячої води № 1182, відтак, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що спірні правовідносини не регулюються Законом України «Про захист прав споживачів», згідно якого позивач звільняється від сплати судового збору як споживач послуг.
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.
Відповідно до ч. 2 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 9, 10, 14, 19, 37-40 частини першої статті 353 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Ухвала суду першої інстанції щодо повернення заяви позивачеві (заявникові) віднесена до п. 6 ч. 1 ст. 353 ЦПК України.
Відповідно до ч. 3 ст. 369 ЦПК України з урахуванням конкретних обставин справи суд апеляційної інстанції може розглянути апеляційні скарги, зазначені в частинах першій та другій цієї статті, у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.
Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Враховуючи вищевикладене, оскільки із матеріалів справи не вбачається обставин, які б унеможливлювали розгляд справи без повідомлення учасників справи, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Із матеріалів справи вбачається, що в січні листопаді 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом, посилаючись на те, що він є споживачем послуг з постачання гарячої води, які надає КП «Київтеплоенерго» за місцем його проживання АДРЕСА_1 . У 2021 році він був позбавлений житлової субсидії внаслідок надання відповідачем до Управління соціального захисту населення Голосіївської районної у м. Києві державної адміністрації інформації про його заборгованість за надані послуги у сумі 2936,68 грн. станом на 01 грудня 2021 року. Декілька разів він безрезультатно намагався з`ясувати у відповідача причини нарахування зазначеної заборгованості. Нарешті, довідкою до листа від 28 січня 2025 року відповідач повідомив його, що на кінець 2024 року у ОСОБА_1 немає заборгованості перед підприємством. Але заборгованість у сумі 2936,38 грн. ОСОБА_1 не погашав, а само по собі вона зникнути не могла. З цього випливає, що якщо заборгованості перед відповідачем у нього не було на кінець 2024 року, то її не було і станом на 01 грудня 2021 року. Отже, до Управління соціального захисту населення відповідач надав недостовірну інформацію про його заборгованість перед ним у сумі 2936,68 грн., чим порушив його право на отримання житлової субсидії у 2021 році, передбачене п. 4 Положення про порядок призначення житлових субсидій, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1995 року № 848.
Вказував, що метою його позову є захист права на отримання житлової субсидії, порушеного відповідачем. Воно є важливим для отримання житлової субсидії наступних опалювальних сезонах, оскільки відповідач, враховуючи його непередбачуваність стосовно визнання чи невизнання заборгованості станом на 01 грудня 2021 року, може будь-коли у майбутньому знову заявити про її існування, пославшись на будь-якому причину. Для запобігання таким діям відповідача вкрай важливо визнати факт відсутності у ОСОБА_1 зазначеної заборгованості (або ж недостовірності наданої відповідачем інформації про її існування) у судовому порядку.
Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 02 січня 2026 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху з підстав невідповідностей вимогам статей 175, 177 ЦПК України.
Судом вказано, що приписами ч. 4 статті 177 ЦПК України закріплено, що до позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.
Позивач зазначає, що він був позбавлений житлової субсидії внаслідок надання відповідачем до УСЗ населення Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації інформації про його заборгованість за надані відповідачем послуги у сумі 2936 грн. станом на 01 грудня 2021 року за місцем його проживання. Однак, 28 січня 2025 року відповідач повідомив його про те, що на кінець 2024 року у нього відсутня заборгованість. Стверджував, що наданням до УСЗН недостовірної інформації про його заборгованість відповідач порушив його право на отримання житлової субсидії. Відтак, посилаючись на Закону України «Про захист прав споживачів», вважає себе таким, що звільнений від сплати судового збору.
Згідно із ст. 21 Закону України «Про захист прав споживачів», крім інших випадків порушень прав споживачів, які можуть бути встановлені та доведені виходячи з відповідних положень законодавства у сфері захисту прав споживачів, вважається, що для цілей застосування цього Закону та пов`язаного з ним законодавства про захист прав споживачів права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо: 1) при реалізації продукції будь-яким чином порушується право споживача на свободу вибору продукції; 2) при реалізації продукції будь-яким чином порушується свобода волевиявлення споживача та/або висловлене ним волевиявлення; 3) при наданні послуги, від якої споживач не може відмовитись, а одержати може лише в одного виконавця, виконавець нав`язує такі умови одержання послуги, які ставлять споживача у нерівне становище порівняно з іншими споживачами та/або виконавцями, не надають споживачеві однакових гарантій відшкодування шкоди, завданої невиконанням (неналежним виконанням) сторонами умов договору; 4) порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач; 5) будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію; 6) споживачу реалізовано продукцію, яка є небезпечною, неналежної якості, фальсифікованою; 7) ціну продукції визначено неналежним чином; 8) документи, які підтверджують виконання договору, учасником якого є споживач, своєчасно не передано (надано) споживачу.
Частина 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає, що споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов`язані з порушенням їх прав.
Таким чином, позивач, вважаючи себе споживачем, при зверненні до суду в дотримання вимог ст. 175 ЦПК України зобов`язаний викласти зміст позовних вимог та обставини, якими він обґрунтовує вказані позовні вимоги, у відповідності до норм Закону України «Про захист прав споживачів», зазначивши про те, яке право споживача порушено у відповідності до ст. 21 Закону України «Про захист прав споживачів».
Системний аналіз положень Закону України «Про захист прав споживачів» доводить, що для того, щоб особа була звільнена від сплати судового збору, недостатньо зазначити, що це є позов про захист прав споживачів, оскільки такий позов повинен містити предмет та обставини, які вказують на порушення прав позивача як споживача послуг. Тобто, предмет та підстави позову повинні вказувати на те, що такий позов пов`язаний з порушенням права споживача, із зазначенням такого права та способу захисту відповідно до положень, передбачених Законом України «Про захист прав споживачів».
У даному випадку твердження позивача, що норми Закону України «Про захист прав споживачів» поширюються на вказані правовідносини, є хибними.
Згідно із ч. 1 ст. 4 вказаного Закону судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
Згідно Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» прожитковий мінімум для працездатних осіб встановлений на 01 січня 2025 року становить 3028 грн.
Заявлені ОСОБА_1 позовні вимоги про визнання інформації такою, що порушує його права, є немайновими вимогами.
За ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до суду позовної заяви немайнового характеру, яка подана фізичної особою, ставка судового збору складає 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
При цьому частиною третьою статті четвертої Закону України «Про судовий збір» при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.
Тому суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачу за заявлені дві позовні вимоги немайнового характеру необхідно сплатити судовий збір у розмірі 1937,92 грн. та надати докази його сплати до суду.
Визнаючи неподаною та повертаючи позовну заяву ОСОБА_1 ухвалою від 19 червня 2026 року, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не усунуто зазначені в ухвалі від 02 січня 2026 року недоліки.
Із такими висновками апеляційний суд не може погодитись, виходячи із наступного.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ст. 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява подається до суду в письмовій формі і підписується позивачем або його представником, або іншою особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи. Позовна заява повинна містити: 1) найменування суду першої інстанції, до якого подається заява; 2) повне найменування (для юридичних осіб) або ім`я (прізвище, ім`я та по батькові) (для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), поштовий індекс, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України), а також реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серію паспорта для фізичних осіб - громадян України (якщо такі відомості позивачу відомі), відомі номери засобів зв`язку та адреси електронної пошти, відомості про наявність або відсутність електронного кабінету; 3) зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються; 4) зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; 5) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; 6) відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору, якщо такі проводилися, в тому числі, якщо законом визначений обов`язковий досудовий порядок урегулювання спору; 7) відомості про вжиття заходів забезпечення доказів або позову до подання позовної заяви, якщо такі здійснювалися; 8) перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви; зазначення доказів, які не можуть бути подані разом із позовною заявою (за наявності); зазначення щодо наявності у позивача або іншої особи оригіналів письмових або електронних доказів, копії яких додано до заяви; 9) попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи; 10) підтвердження позивача про те, що ним не подано іншого позову (позовів) до цього ж відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав.
Якщо позовна заява подається особою, звільненою від сплати судового збору відповідно до закону, у ній зазначаються підстави звільнення позивача від сплати судового збору.
Відповідно до ст. 185 ЦПК України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175 і 177 цього Кодексу, протягом п`яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху. В ухвалі про залишення позовної заяви без руху зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху. Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається позивачеві.
Відповідно до ст. 187 ЦПК України за відсутності підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви чи відмови у відкритті провадження суд відкриває провадження у справі протягом п`яти днів з дня надходження позовної заяви або заяви про усунення недоліків, поданої в порядку, передбаченому статтею 185 цього Кодексу.
Наведеним вимогам ст. 175 - 177 ЦПК України позовна заява ОСОБА_1 відповідала.
Зажадавши від позивача, щоб він, вважаючи себе споживачем, при зверненні до суду в дотримання вимог ст. 175 ЦПК України, викладав зміст позовних вимог та обставини, якими він обґрунтовує вказані позовні вимоги, у відповідності до норм Закону України «Про захист прав споживачів», зазначивши про те, яке право споживача порушено у відповідності до ст. 21 Закону України «Про захист прав споживачів», суд першої інстанції залишив поза увагою, що відповідно до ст. 175 ЦПК України ОСОБА_1 в позовній заяві зазначено зміст позовних вимог, спосіб захисту прав або інтересів, передбачений законом, який позивач просить суд визначити у рішенні, викладено обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, зазначено докази, що підтверджують вказані обставини.
Вимоги до деталізації цих відомостей положеннями ст. 175 ЦПК України не встановлені, а отже викладення їх змісту віднесено на розсуд позивача.
Суд першої інстанції не врахував, що звертаючись до суду з позовом, позивач посилався на те, що він є споживачем послуги з постачання гарячої води, яку надає відповідач, і що відповідачем було повідомлено недостовірну, на думку позивача, інформацію щодо наявності у нього заборгованості по сплаті житлово-комунальних послуг, що призвело до порушення його прав, а відповідно до частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов`язані з порушенням їх прав.
Споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів»).
Послуга - це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів»).
Згідно зі статтею 22 Закону України «Про захист прав споживачів» захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом. При задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов`язані з порушенням їх прав.
У процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus).
Судом першої інстанції в ухвалі від 02 січня 2026 року про залишення позовної заяви без руху наведено зміст ст. 21 Закону України «Про захист прав споживачів», яка передбачає, крім інших випадків порушень прав споживачів, які можуть бути встановлені та доведені виходячи з відповідних положень законодавства у сфері захисту прав споживачів, вважається, що для цілей застосування цього Закону та пов`язаного з ним законодавства про захист прав споживачів права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо: 1) при реалізації продукції будь-яким чином порушується право споживача на свободу вибору продукції; 2) при реалізації продукції будь-яким чином порушується свобода волевиявлення споживача та/або висловлене ним волевиявлення; 3) при наданні послуги, від якої споживач не може відмовитись, а одержати може лише в одного виконавця, виконавець нав`язує такі умови одержання послуги, які ставлять споживача у нерівне становище порівняно з іншими споживачами та/або виконавцями, не надають споживачеві однакових гарантій відшкодування шкоди, завданої невиконанням (неналежним виконанням) сторонами умов договору; 4) порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач; 5) будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію; 6) споживачу реалізовано продукцію, яка є небезпечною, неналежної якості, фальсифікованою; 7) ціну продукції визначено неналежним чином; 8) документи, які підтверджують виконання договору, учасником якого є споживач, своєчасно не передано (надано) споживачу.
При цьому обставини, на які посилався ОСОБА_1 у позові, а саме що він був позбавлений у 2021 році права на отримання житлової субсидії внаслідок надання відповідачем до УСЗН недостовірної інформації про наявність у нього заборгованості, є фактично посиланням на визначення відповідачем ціни продукції неналежним чином (п. 7 ч. 1 ст. 21 Закону), що також залишилось поза увагою суду першої інстанції.
Разом із тим, Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц (провадження № 14-57цс18) викладено правовий висновок, згідно якого, відповідно до частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, пов`язаними з порушенням їх прав. У статті 5 Закону України «Про судовий збір» визначено перелік пільг щодо сплати судового збору. Системний і комплексний аналіз зазначеного Закону і статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» дає правові підстави зробити висновок про те, що сама по собі відсутність такої категорії осіб у переліку осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, встановленому статтею 5 Закону України «Про судовий збір», не може безумовно означати те, що споживачі такої пільги не мають, оскільки така пільга встановлена спеціальним законом, який гарантує реалізацію та захист прав споживачів.
Отже, стаття 5 Закону України «Про судовий збір» не містить вичерпного переліку осіб, яким надано пільги щодо сплати судового збору, як і не містить норми про те, що пільги надаються лише за пред`явлення позову. Спеціальний закон, звільнивши споживачів від сплати судового збору за подання позову, визначив, що ця пільга надається з метою захисту споживачами їх порушених прав.
Порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред`явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу. Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завдання якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права.
Аналогічні правові висновки підтримуються Верховним Судом і на даний час, зокрема у постанові від 15 жовтня 2025 року у справі № 161/15794/24 (провадження № 61-17493св24), що свідчить про усталеність правової позиції Верховного Суду із вказаного питання.
В порушення ч. 4 ст. 263 ЦПК України судом першої інстанції вказані висновки Великої Палати Верховного Суду враховані не були.
Дійшовши висновку, що твердження позивача, що норми Закону України «Про захист прав споживачів» поширюються на вказані правовідносини, є хибними, суд першої інстанції не дотримався належним чином принципу «jura novit curia», не з`ясував, що позивач звільнений від сплати судового збору з підстав, передбачених ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів», та безпідставно залишив позовну заяву без руху, посилаючись на несплату ОСОБА_1 судового збору за подання позовної заяви, а в подальшому - безпідставно повернув йому позов з підстав неусунення недоліків позовної заяви.
Сама по собі процесуальна неможливість оскарження ухвали про залишення позовної заяви без руху не зобов`язує позивача беззаперечно виконувати вимоги суду щодо усунення недоліків, якщо ці вимоги не відповідають вимогам закону.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожній фізичній або юридичній особі гарантовано право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною.
У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики ЄСПЛ включає не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (рішення у справі «Кутіч проти Хорватії», заява № 48778/99).
Рішеннями ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має застосовуватися на практиці і бути ефективним (рішення у справі «Белле проти Франції» від 04 грудня 1995 року).
Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ у справі «Перес де Рада Каванил`ес проти Іспанії» від 28 жовтня 1998 року).
Відтак є достатні правові підстави вважати, що визнаючи неподаною та повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції вдався до надмірного формалізму, що позбавляє позивача права на захист та змушує вживати додаткових заходів з метою отримати належний правовий захист та відновлення свого порушеного права.
Доводи відповідача у відзиві на апеляційну скаргу, що предметом даного позову є незгода з нарахованою заборгованістю за сплату з послуги з постачання гарячої води, зводяться до помилкової інтерпретації заявлених ОСОБА_1 позовних вимог, підтримки помилкових висновків суду першої інстанції та відхиляються апеляційним судом.
Виходячи із вищевикладеного, ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 19 червня 2026 року не можна вважати законною та обґрунтованою, висновки суду першої інстанції про визнання позову неподаним та його повернення є помилковими і не ґрунтуються на вимогах процесуального закону, відтак ухвала суду першої інстанції не може залишатися в силі і підлягає скасуванню.
Крім того, в апеляційній скарзі ОСОБА_1 заявлено вимогу про скасування ухвали Голосіївського районного суду м. Києва від 03 березня 2026 року про визнання необґрунтованою заяви про відвід судді.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 07 липня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 в частині оскарження ухвали Голосіївського районного суду м. Києва від 03 березня 2026 року було повернуто особі, яка подала апеляційну скаргу, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 353 ЦПК України така ухвала не підлягала оскарженню окремо від рішення суду.
Відповідно до ч. 2 ст. 353 ЦПК України заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду.
Відповідно до ч. 3 ст. 40 ЦПК України якщо суд доходить висновку про необґрунтованість заявленого відводу і заява про такий відвід надійшла до суду за три робочі дні (або раніше) до наступного засідання, вирішення питання про відвід здійснюється суддею, який не входить до складу суду, що розглядає справу, і визначається у порядку, встановленому частиною першою статті 33 цього Кодексу. Такому судді не може бути заявлений відвід.
Оцінюючи заперечення ОСОБА_1 на ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 03 березня 2026 року про визнання необґрунтованою заяви про відвід судді, апеляційний суд констатує, що у мотивувальній частині ухвали відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 260 ЦПК України зазначено мотиви, з яких суд дійшов відповідних висновків, і закон, яким керувався суд, постановляючи ухвалу, відтак при постановленні цієї ухвали судом першої інстанції не було допущено порушень норм процесуального права.
Відповідно до приписів ч. 1 ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
За таких обставин апеляційна скарга підлягає задоволенню, а ухвала суду від 19 червня 2026 року - скасуванню із направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції відповідно до вимог ст. 379 ЦПК України, оскільки ухвала, що перешкоджає подальшому провадженню, постановлена із порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Керуючись ст. 7, 367, 374, 379, 381, 382, 389 ЦПК України, суд,
п о с т а н о в и в :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 19 червня 2026 року скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Судді: Кашперська Т.Ц.
Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.