УХВАЛА
17 серпня 2026 року
м. Київ
cправа № 914/640/25(914/4002/25)
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Пєскова В. Г. - головуючого, Жукова С. В., Картере В. І.,
перевіривши матеріали касаційної скарги Головного управління ДПС у Львівській області (вх. № 6417/2026)
на постанову Західного апеляційного господарського суду від 09.07.2026
та на рішення Господарського суду Львівської області від 30.04.2026
у справі № 914/640/25(914/4002/25)
за позовом Головного управління ДПС у Львівській області
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Бродиінвест"
про стягнення податкового боргу у розмірі 636 850, 27 грн
в межах справи № 914/640/25
про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Бродиінвест",
В С Т А Н О В И В:
У провадженні Господарського суду Львівської області перебуває справа №914/640/25 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Бродиінвест".
В межах вказаної справи про банкрутство, Головне управління ДПС у Львівській області звернулося до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Бродиінвест" про стягнення податкового боргу у розмірі 636 850, 27 грн, який складається із: пені по податку на додану вартість із вироблених в Україні товарів (робіт, послуг) у розмірі 633 951,51 грн та пені по єдиному податку сільськогосподарських виробників у розмірі 126,76 грн, які нараховані в ІКП в порядку статті 129 ПК України, а також єдиного соціального внеску у розмірі 2 772,00 грн.
30.04.2026 рішенням Господарського суду Львівської області у справі №914/640/25 (914/4002/25) відмовлено у задоволенні позову Головного управління ДПС у Львівській області до Товариства з обмеженою відповідальністю "Бродиінвест" в частині стягнення 634 078, 27 грн пені. Провадження у справі в частині стягнення 2 772, 00 грн єдиного соціального внеску - закрито.
Рішення суду мотивоване тим, що пеня у розмірі 634 078,27 грн нарахована на податкову заборгованість у період дії мораторію, що суперечить вимогам статті 41 Кодексу України з процедур банкрутства. Водночас заборгованість зі сплати єдиного соціального внеску у розмірі 2 772,00 грн була сплачена відповідачем після відкриття провадження у цій справі, у зв`язку з чим предмет спору в зазначеній частині відсутній. З огляду на це, суд закрив провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 231 ГПК України.
09.07.2026 постановою Західного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Бродиінвест" залишено без задоволення, а оскаржуване рішення Господарського суду Львівської області від 30.04.2026 у справі № 914/640/25 (914/4002/25) - без змін.
07.08.2026 (через підсистему "Електронний суд") Головним управлінням ДПС у Львівській області подано до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій скаржник просить скасувати постанову Західного апеляційного господарського суду від 09.07.2026 та рішення Господарського суду Львівської області від 30.04.2026 у справі №914/640/25 (914/4002/25) в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення пені у сумі 634 078,27 грн; ухвалити в цій частині нове рішення, яким позов Головного управління ДПС у Львівській області задовольнити та стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Бродиінвест" пеню у розмірі 634 078,27 грн.
07.08.2026 зазначену касаційну скаргу передано для розгляду колегії суддів у складі: головуючого - Пєскова В. Г. (суддя-доповідач), суддів: Жукова С. В., Картере В. І.
Перевіривши матеріали касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження у справі №914/640/25(914/4002/25) за касаційною скаргою Головного управління ДПС у Львівській області з огляду на таке.
Згідно із частиною шостою статті 12 ГПК України господарські суди розглядають справи про банкрутство (неплатоспроможність) у порядку, передбаченому цим Кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених Кодексом України з процедур банкрутства.
Частиною першою статті 2 Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КузПБ) визначено, що провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законами України.
Відповідно до частини першої статті 7 КУзПБ спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.
Частиною другою статті 7 КУзПБ встановлено, що господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), у межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про відшкодування шкоди та/або збитків, завданих боржнику; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника, у тому числі спори про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України.
Склад учасників розгляду спору визначається відповідно до Господарського процесуального кодексу України.
Господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними Господарським процесуальним кодексом України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення.
Заяви (позовні заяви) учасників провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність) або інших осіб у спорах, стороною в яких є боржник, розглядаються в межах справи про банкрутство (неплатоспроможність) за правилами спрощеного позовного провадження.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.02.2020 у справі №918/335/17 дійшла висновку, що судові рішення у процедурі банкрутства можна поділити на дві групи:
1) перша група стосується розв`язання специфічних питань, притаманних саме процедурам банкрутства, тобто непозовному провадженню: про відкриття провадження у справі про банкрутство, про припинення дії мораторію щодо майна боржника, про закриття провадження у справі про банкрутство, про затвердження плану санації, про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, про призначення (розумій також і відсторонення) керуючого санацією, ліквідатора тощо;
2) друга група стосується виключно вирішення спорів. До неї належать судові рішення щодо розгляду спорів, у межах справи про банкрутство, стороною в яких є боржник. Такі спори розглядаються за позовом сторони, тобто в позовному провадженні. Хоча вони вирішуються тим судом, який відкрив провадження у справі про банкрутство, ці спори не стосуються непозовного провадження, яке врегульоване Кодексом України з процедур банкрутства, а тому регламентуються правилами про позовне провадження, встановленими у ГПК України.
Згідно з висновком, викладеним Верховним Судом у постанові від 19.01.2021 у справі № 916/97/20, визначені частиною другою статті 7 КУзПБ спори розглядаються та вирішуються судом у відокремленому позовному провадженні за правилами ГПК України. Судові рішення, ухвалені судами першої та апеляційної інстанцій за результатами розгляду заяв, скарг, клопотань, поданих в межах основного провадження у справі про банкрутство, розглядаються судом без застосування усіх стадій судового розгляду, притаманних виключно розгляду справ позовного провадження. Такий підхід повністю відображає конструкції статей 7, 9 КУзПБ щодо порядку розгляду як основної справи про банкрутство, так і спорів, стороною в яких є боржник, які хоча і вирішуються в межах основної справи про банкрутство, проте є справами позовного провадження, відокремленими від основної справи про банкрутство. Таке розмежування є цілком виправданим з точки зору того, що справи відокремленого позовного провадження мають різний суб`єктний склад сторін спору, предмети і підстави позову, розглядаються та вирішуються господарським судом із застосуванням усього інструментарію позовного провадження, на відміну від спрощеного порядку розгляду заяв, скарг і клопотань в основній справи про банкрутство.
Статтею 129 Конституції України передбачено, що однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 287 ГПК України, учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Частиною п`ятою статті 12 ГПК України визначено, що для цілей цього Кодексу малозначними справами є:
1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;
2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
За змістом частини сьомої статті 12 ГПК України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
У пункті 1 частини першої статті 163 ГПК України зазначено, що у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
Предметом позову у справі № 914/640/25(914/4002/25), яка розглядалася в межах справи № 914/640/25 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Бродиінвест", є вимога Головного управління ДПС у Львівській області про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Бродиінвест"636 850, 27 грн, Позов подано у 2025 році.
Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2025 рік" прожитковий мінімум для працездатних осіб з 1 січня установлено у розмірі 3 028 грн.
Отже, ціна позову у справі № 914/640/25 (914/4002/25) не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (3 028 грн х 500 = 1 514 000 грн).
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Аналіз наведених вище норм дозволяє дійти висновку про те, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями у справах з ціною позову, що не перевищує п?ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб після їх перегляду в апеляційному порядку, можуть скористатися правом їх оскарження у касаційному порядку лише у визначених законом випадках.
Верховний Суд зазначає, що учасники судового процесу мають розуміти, що визначені підпунктами "а", "б", "в", "г" пункту 2 частини 3 статті 287 ГПК України випадки є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, як від заінтересованих осіб, так і від Суду, оскільки в іншому випадку принцип "правової визначеності" буде порушено.
Тягар доказування наявності підстав, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.
Звертаючись з касаційною скаргою, Головне управління ДПС у Львівській області зазначає, що висновок судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у стягненні пені в сумі 634 078,27 грн є необґрунтованим, не відповідає фактичним обставинам справи та зроблений із неправильним застосуванням норм матеріального права. Скаржник наголошує, що пеня, нарахована до відкриття провадження у справі про банкрутство, є складовою податкового боргу та грошових вимог кредитора і не підпадає під обмеження, встановлені частиною третьою статті 41 Кодексу України з процедур банкрутства, а суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що спірна пеня нарахована з порушенням вимог статті 41 Кодексу України з процедур банкрутства/
Разом з цим, заявник касаційної скарги посилається на наявність випадків, передбачених підпунктами "а", "в" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, та зазначає, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а справа становить значний суспільний інтерес.
Так, за доводами Головного управління ДПС у Львівській області, справа №914/640/25 (914/4002/25) має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки у разі розгляду Верховним Судом, висновки Верховного Суду по даній справі будуть впливати на широку масу спорів та створить тривалий у часі підхід до вирішення актуальної правової проблеми, а саме: уникнення сплати зобов`язань перед бюджетом через процедуру неплатоспроможності, що йде всупереч податковому законодавству.
Крім цього, скаржник наголошує, що ця справа становить значний суспільний інтерес, оскільки стосується надходження коштів до державного бюджету України, а отже, має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому.
Оцінивши доводи Головного управління ДПС у Львівській області щодо наявності визначених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України підстав для касаційного оскарження постанови Західного апеляційного господарського суду від 09.07.2026 та рішення Господарського суду Львівської області від 30.04.2026 у справі № 914/640/25 (914/4002/25), колегія суддів вважає їх необґрунтованими з огляду на таке.
Верховний Суд у визначенні правового питання як такого, що має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, виходить з того, що таке правове питання має бути головним або основним питанням правозастосовчої практики на сучасному етапі її розвитку й становлення, воно повинно мати одночасно винятково актуальне значення для її формування. Такі ознаки визначаються предметом спору, значущістю для держави й суспільства у цілому правового питання, що постало перед практикою його застосування.
Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми (аналогічний правовий висновок викладений в ухвалах Верховного Суду від 04.03.2021 у справі № 922/1990/20, від 10.03.2021 у справі № 904/3935/20, від 10.03.2021 у справі № 911/239/20 та ін.).
Водночас, формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права є метою вирішення виключної правової проблеми, яка має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів.
Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.
Такі критерії, серед іншого, можливого використовувати для визначення чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже останнє є оціночним поняттям.
Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 725/3690/17, від 17.01.2019 у справі № 17/5009/5413/11, від 19.09.2019 у справі №1/106/52-Б, від 10.04.2019 у справі № 456/647/18.
За оцінкою судової колегії, наведені Головним управлінням ДПС у Львівській області у касаційній скарзі доводи не дають підстав для висновку про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
У поданій касаційній скарзі відсутні посилання на конкретні справи або їх кількісні показники, які б свідчили, що судами сформульовано різну правову позицію при вирішенні справ у подібних правовідносинах; скаржник не довів необхідності формування нового правового висновку для забезпечення єдності практики.
За оцінкою судової колегії, аргументи та мотиви, викладені у касаційній скарзі, не є переконливими і достатніми для розгляду її Верховним Судом з метою формування єдиної правозастосовчої практики.
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію "суду права", що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є "судом фактів".
Доводи Головного управління ДПС у Львівській області про те, що ця справа становить значний суспільний інтерес, оскільки стосується надходження коштів до державного бюджету України, а отже має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, не підтверджені належними аргументами. Саме по собі питання стягнення податкового боргу у цій справі з метою надходження коштів до державного бюджету не свідчить про існування суспільного інтересу і не означає автоматичної наявності підстав для касаційного перегляду ухвалених у цій справі судових рішень за виключними випадками, передбаченими пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України.
Суд виходить з того, що вжите законодавцем словосполучення "значний суспільний інтерес", зокрема, слід розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об`єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Вказане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов`язані із збереженням, примноженням, захистом існуючих цінностей, девальвація та / або втрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства.
Отже, за висновком судової колегії, у поданій касаційній скарзі Головним управлінням ДПС у Львівській області не наведено належних обґрунтувань, які могли б бути визнані такими, що підпадають під дію, зокрема, підпунктів "а", "в" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, за умови наявності яких можливе
відкриття Верховним Судом касаційного провадження за касаційною скаргою на судові рішення у справі з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. При цьому посилання на наявність випадків, передбачених підпунктами "б", "г" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, у касаційній скарзі відсутні.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"), право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "Сокуренко і Стригун проти України" від 20.07.2006 вказав, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.
Умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути більш суворими ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996; "Brualla Gomez de la Torre v. Spain" від 19.12.1997).
Рекомендацією № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07.02.1995 державам-членам рекомендовано вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини "с" статті 7 Рекомендації, скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися щодо тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу.
Таким чином, законодавець цілком свідомо надав Верховному Суду право використовувати процесуальний фільтр, закріплений у частині першій статті 293 ГПК України, і це повністю узгоджується з положеннями статті 129 Конституції України, завданнями та принципами господарського судочинства.
При цьому використання оціночних чинників, зокрема, таких понять, як: "суспільний інтерес", "значення для формування єдиної правозастосовчої практики", "малозначні справи", тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
Таким чином, зважаючи на предмет позову, правову природу спірних правовідносин, складність справи, конкретні обставини цієї справи, факт розгляду справи судами двох інстанцій та відсутність обґрунтованих підстав, що підпадають під дію виключень з пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, суд касаційної інстанції дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження у справі за касаційною скаргою Головного управління ДПС у Львівській області на постанову Західного апеляційного господарського суду від 09.07.2026 та рішення Господарського суду Львівської області від 30.04.2026 у справі № 914/640/25 (914/4002/25), оскільки вона подана на судові рішення, що не підлягають касаційному оскарженню.
Водночас, Верховний Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем "розумних обмежень" у праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
При цьому, колегія суддів враховує також висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 18.05.2021 у справі № 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) про те, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов`язкове
судове рішення. Введення процесуальних "фільтрів" не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, можна стверджувати, що введення процесуальних "фільтрів" допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя.
Керуючись статтями 12, 163, 234, 235, пунктом 2 частини третьої статті 287, пунктом 1 частини першої статті 293 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд, -
У Х В А Л И В:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Головного управління ДПС у Львівській області на постанову Західного апеляційного господарського суду від 09.07.2026 та рішення Господарського суду Львівської області від 30.04.2026 у справі № 914/640/25 (914/4002/25).
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. Пєсков
Судді С. Жуков
В. Картере