УХВАЛА
12 серпня 2026 року
м. Київ
справа № 583/4502/23
провадження № 61-14963св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Ситнік О. М.
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Фаловської І. М.
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 24 квітня 2024 року в складі судді Ярошенко Т. О.та постанову Сумського апеляційного суду від 21 жовтня 2025 року в складі колегії суддів Собини О. І.,Філонової Ю. О., Рунова В. Ю.
в справі за позовом Міністерства юстиції України до ОСОБА_1 , Комуністичної партії Українипро визнання договору недійсним та
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2023 року Міністерство юстиції України (далі - МЮУ) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , Комуністичної партії України (далі - КПУ) про визнання договору недійсним.
Позовні вимоги мотивовані тим, що у 2014 році МЮУ звернулося до суду з позовом про заборону діяльності КПУ у зв`язку з порушенням партією статті 5 Закону України від 05 квітня 2001 року № 2365-III «Про політичні партії в Україні» (далі - Закон № 2365-III), чинної на момент подання позовної заяви. Вказана справа розглядалася понад 8 років та рішенням Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2022 року в справі № 826/9751/14, яке набрало законної сили, позов було задоволено: заборонено діяльність КПУ; передано майно, кошти та інші активи партії, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень у власність держави.
У процесі виконання рішення суду позивачем було встановлено, що після відкриття 11 липня 2014 року судом провадження в адміністративній справі № 826/9751/14 КПУ відчужила ОСОБА_1 квартиру загальною площею 37,3 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору дарування від 01 вересня 2014 року № 1201, посвідченого приватним нотаріусом Охтирського міського нотаріального округу Ковальчук В. М.
Позивач зазначав, що ОСОБА_1 була представником Охтирської міської організації КПУ та займала посаду у її керівних органах, тобто є особою, безпосередньо пов`язаною з КПУ. Сторони оспорюваного договору були обізнаними, що такий договір не буде виконаний, що він має інші цілі, ніж передбачено цим договором, тобто між сторонами укладено фіктивний правочин, який спрямований не на реальне настання наслідків договору дарування, а має на меті уникнення передачі майна у державну власність, а саме уникнення застосування наслідків заборони діяльності КПУ.
Посилаючись на вказані обставини, позивач просив:
- визнати недійсним договір дарування квартири загальною площею 37,3 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 442868759102, укладений 01 вересня 2014 року між КПУ та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Ковальчук В. М. та зареєстрований за № 1201;
- скасувати державну реєстрацію прав ОСОБА_1 на нерухоме майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 442868759102.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
24 квітня 2024 року рішенням Охтирського міськрайонного суду Сумської області позов задоволено.
Визнано недійсним договір дарування квартири загальною площею 37,3 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 442868759102, укладений 01 вересня 2014 року між КПУ та ОСОБА_1 , посвідчений нотаріусом Охтирського міського нотаріального округу Ковальчук В. М. та зареєстрований за № 1201.
Скасовано державну реєстрацію прав ОСОБА_1 на нерухоме майно, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 442868759102. Стягнуто з КПУ на користь МЮУ судові витрати в сумі 3 355, 00 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь МЮУ судові витрати в сумі 3 355,00 грн.
Суд першої інстанції керувався тим, що укладення оспорюваного договору відбулося після відкриття 11 липня 2014 року провадження в справі № 826/9751/14; набувачем квартири стала ОСОБА_1 , яка на той час була представником Охтирської міської організації КПУ, що свідчить про пов`язаність осіб правочину та спільну реалізацію ними волевиявлення на свідоме зловживання правом на шкоду іншій особі, оскільки, діючи недобросовісно та зловживаючи правами, сторони правочину мали спільний умисел на використання договору дарування виключно з метою уникнення звернення стягнення на майно КПУ внаслідок заборони діяльності його партії за рішенням суду. Суд кваліфікував оспорюваний правочин як такий, що не був спрямований на реальне настання ним правових наслідків, тобто як фіктивний правочин. Відповідно суд зробив висновок про наявність підстав про скасування державної реєстрації прав ОСОБА_1 на спірне нерухоме майно. Втручання у право власності відповідачки суд вважав пропорційним та справедливим. Крім того, суд зробив висновок, що позивач звернувся до суду з позовом в межах строку давності.
21 жовтня 2025 року постановою Сумського апеляційного суду рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 24 квітня 2024 року скасовано в частині вирішення вимог позову МЮУ про визнання недійсним договору дарування з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні цієї вимоги.
Рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 24 квітня 2024 року змінено в частині мотивів задоволення вимоги позову МЮУ про скасування державної реєстрації прав та в частині розподілу судових витрат.
Стягнуто з ОСОБА_1 та КПУ на користь МЮУ судові витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви в сумі 2 684,00 грн в дольовому порядку, тобто по 1 342, 00 грн з кожного.
Стягнуто з МЮУ на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги в сумі 3 220,80 грн.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що обдаровувана за оспорюваним правочином - ОСОБА_1 на момент укладення спірного договору дарування була першим секретарем Охтирського міського комітету КПУ. Тобто майно політичної партії було безоплатно відчужено пов`язаній особі, яка була членом політичної партії та займала одну з керівних посад. Передача КПУ спірного нерухомого майна в дар ОСОБА_1 свідчить про недобросовісну поведінку сторін спірного правочину. Укладення спірного договору дарування спрямоване на збереження контролю над майном політичної партії. Спірний договір дарування укладений 01 вересня 2014 року, тобто після відкриття провадження в справі № 826/9751/14 та після настання обставин (здійснення політичною партією забороненої діяльності), які стали підставою для порушення питання про заборону КПУ. Укладаючи спірний договір, КПУ знала про звернення МЮУ з позовом про заборону діяльності КПУ та усвідомлювала наслідки можливого задоволення адміністративного позову (втрата контролю над майном та іншими активами партії). Внаслідок вчинення правочину відбулося відчуження майна, призначеного для здійснення статутної діяльності політичної партії, всупереч закону, з умислом на укладення правочину з протиправною метою. Сторони спірного договору дарування усвідомлювали протиправність вчинення такого правочину і суперечність його мети публічному порядку (публічно-правовим відносинам, які визначають основи суспільного ладу держави) та свідомо допускали настання протиправних наслідків. Спірний договір є нікчемним на підставі приписів частин першої, другої статті 228 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України як такий, що порушує публічний порядок. Нікчемний правочин є недійсним уже в момент свого вчинення і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично. Якщо сторона правочину вважає його нікчемним, то така сторона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи свої вимоги нікчемністю правочину. Вимога позову про визнання нікчемного спірного договору недійсним задоволенню не підлягає саме з підстав її невідповідності критеріям ефективності та належності способів захисту порушеного права.
Апеляційний суд зазначив, що для ефективного захисту інтересу держави у цій справі необхідно повернути спірне нерухоме майно у власність попереднього власника, застосувавши наслідки недійсності нікчемного договору. Саме застосування наслідків недійсності правочину (реституція) як юридичний наслідок констатації нікчемності договору є належним та ефективним способом захисту порушеного права держави в цій справі. Скасування державної реєстрації прав ОСОБА_1 на спірне нерухоме майно призведе до державної реєстрації набуття прав КПУ на таке нерухоме майно. Державна реєстрація прав на майно за КПУ за наслідками скасування реєстрації права ОСОБА_1 підтверджує повернення майна попередньому власнику. Вказане узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в постанові від 16 квітня 2025 року в справі № 924/971/23 (провадження № 12-25гс24).
Стосовно заявленої відповідачкою позовної давності апеляційний суд вказав, що оскільки держава (в інтересах якої до суду звернулося МЮУ) не є стороною оспорюваного правочину, то початок перебігу позовної давності для неї визначається за правилами частини першої статті 261 ЦК України. Об`єктивна можливість бути обізнаною про порушення своїх прав унаслідок укладення третіми особами правочину, який порушує публічний порядок, виникає у держави не в момент його вчинення, а пов`язана з моментом виявлення такого порушення конкретним повноважним органом, який має компетенцію на представництво держави у цих правовідносинах. Спірний договір між КПУ та відповідачкою укладено 01 вересня 2014 року. 27 липня 2022 року рішення Восьмого апеляційного адміністративного суду в справі № 826/9751/14, яким заборонено діяльність КПУ, набрало законної сили, і саме з цієї дати в МЮУ як уповноваженого суб`єкта виникли підстави для визначення переліку майна, коштів та інших активів забороненої політичної партії. Після виявлення факту укладення спірного договору та його наслідків (переходу права власності на майно до ОСОБА_1 ) позивач 07 вересня 2023 року звернувся до суду із цим позовом. Враховуючи наведене МЮУ не пропущений строк на звернення до суду.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
20 листопада 2025 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку надіслала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 24 квітня 2024 року та постанову Сумського апеляційного суду від 21 жовтня 2025 року, просить скасувати судові рішення та відмовити в задоволенні позову.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявницязазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 13 лютого 2019 року в справі № 826/13768/16, від 15 травня 2020 року в справі № 904/3938/18, від 31 березня 2021 року в справі № 201/2832/19, від 24 листопада 2021 року в справі № 905/2030/19, щодо правовихнаслідківвизнання фіктивного правочину недійсним, початку перебігу строку звернення до суду державним органом, поважності причин пропуску позовної давності.
Судами проігноровано факт того, що відповідачка на той час була депутатом Верховної Ради України, проживала у м. Києві та отримувала компенсацію оренди житла, бо не мала місця проживання в м. Києві. Спірну квартиру вона отримала в порядку забезпечення житлом для продовження політичної діяльності в м. Охтирці Сумскої обл. Під час надання їй житла було ураховано, що вона розірвала шлюб, на її утриманні перебував син, вона перенесла важку хірургічну операцію (їй видалено нирку). Суди позбавили її житла, набутого нею на законних підставах.
Станом на 01 вересня 2014 року на дату укладення договору дарування були відсутні будь-які передумови загрози звернення стягнення на майно комуністичної партії. Такі зміни до законодавства набули чинності лише 18 травня 2022 року.
Оскаржувані судові рішення не містять інформації про те, що ОСОБА_1 є інвалідом ІІ групи, судами неправомірно вирішено питання про стягнення з неї судового збору.
Позиція інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу МЮУ зазначає, що, оскільки право МЮУ на вжиття заходів щодо розшуку майна забороненої КПУ виникло після набрання законної сили рішенняму справі № 826/9751/14, а позов у цій справі подано 07 вересня 2023року, визначений законодавством строк на звернення до суду позивачем дотримано. Тільки після набрання законної сили рішенням у справі № 826/9751/14 МЮУ розпочало процедуру розшуку майна забороненої партії у встановленому законодавством порядку. За результатами опрацювання відомостей Державного реєстру прав встановлено, що після відкриття 11липня 2014 року судом провадження в адміністративній справі про заборону КПУ, остання відчужила близько 150 об`єктів нерухомості (адміністративні будівлі, житлові будинки, квартири, земельні ділянки), зокрема й спірне нерухоме майно, на підставі оспорюваного договору дарування. Встановлено, що на час відкриття провадження в справі № 826/9751/14 спірне майно належало КПУ, однак на підставі спірного договору безоплатно відчужено на користь ОСОБА_1 , яка відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань була представником Охтирської міської організації КПУ та займала посаду у її керівних органах. Крім того, ОСОБА_1 була обрана народним депутатом Верховної Ради України 7-го скликання з грудня 2012 року до листопада 2014 року від КПУ (№ 22 в списку). Отже, ОСОБА_1 - особа наближена до КПУ, отримала безоплатно у дарунок від КПУ житлове приміщення (квартиру) на території Сумської області. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій у справі, що розглядається, не суперечать позиції щодо застосування позовної давності у подібних правовідносинах, викладеній, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16квітня 2025 року в справі № 924/971/23, на яку посилається заявниця у касаційній скарзі.
Забороні КПУ передували події, що призвели до антикомуністичних настроїв у суспільстві після Революції Гідності. Питання заборони діяльності КПУ як головного флагмана проросійської політики в Україні набуло широкого суспільного резонансу, на фоні якого керівництво КПУ, його структурніутворення почалимасово відчужувати належне партії майно, розподіляти його серед своїх членів, пов`язаних осіб на безоплатній основі. Відповідно до статті 111 ЦК України у разі заборони діяльності КПУ у судовому порядку у період до 2022 року її майно мало бути передано у власність держави на підставі її ж установчих документів.
Спірний договір дарування укладений 01 вересня 2014 року, тобто вже після відкриття провадження в справі № 826/9751/14 та після настання обставин (здійснення політичною партією забороненої діяльності), які стали підставою для порушення питання про заборону КПУ. Укладаючи спірний договір, КПУ знала про звернення МЮУ з позовом про заборону діяльності КПУ та усвідомлювала наслідки можливого задоволення адміністративного позову (втрата контролю над майном та іншими активами партії). Внаслідок вчинення правочину відбулося відчуження майна, призначеного для здійснення статутної діяльності політичної партії, всупереч закону, з умислом на укладення правочину з протиправною метою. Сторони оспорюваного договору дарування усвідомлювали протиправність вчинення такого правочину і суперечність його мети публічному порядку (публічно-правовим відносинам, які визначають основи суспільного ладу держави) та свідомо допускали настання протиправних наслідків. Відтак помилковими є посилання ОСОБА_1 на позиції Верховного Суду, викладені в постановах від 15 травня 2020 року в справі № 904/3938/18, від 31 березня 2021 року в справі № 201/2832/19, від 24 листопада 2021 року в справі № 905/2030/19, оскільки правовідносин, які виникли між сторонами спору всправах № № 201/2832/19, № 904/3938/18 та № 905/2030/19 (905/2445/19), а також обставинами справи № 583/4502/23 є очевидно відмінними за суб`єктним складом, правами та обов`язками, предметом спору та його правовим регулювнням.
Втручання держави в право власності ОСОБА_1 нерозривно пов`язане з протиправною діяльністю КПУ та вчиненням сторонами правочину, який суперечить публічному порядку. Вибуття спірного нерухомого майна із власності ОСОБА_1 переслідує зазначену легітимну мету, не є самоціллю здійснюваного державою втручання, а вчиняється безпосередньо в інтересах суспільства.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
У 2014 році МЮУ звернулося до суду з адміністративним позовом про заборону діяльності КПУ через порушення партією статті 5 Закон № 2365-III, чинної на момент подання позовної заяви.
11 липня 2014 року Окружний адміністративний суд м. Києва відкрив провадження в справі № 826/9751/14 за позовом МЮУ та Державної реєстраційної служби України до КПУ про заборону діяльності політичної партії.
Рішенням Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2022 року в справі № 826/9751/14, яке набрало законної сили, задоволено адміністративний позов МЮУ та Державної реєстраційної служби України до КПУ, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Служби безпеки України, Всеукраїнського об`єднання «Свобода», Радикальної партії Олега Ляшка, Громадської організації «Воля-Громада-Козацтво», Української республіканської партії, ОСОБА_2 , за участю Офісу Генерального прокурора. Заборонено діяльність КПУ, передано майно, кошти та інші активи КПУ, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень у власність держави.
30 квітня 2007 року ОСОБА_3 було обрано першим секретарем Охтирської міської організації КПУ.
З постанови бюро Сумського обласного комітету КПУ від 17 вересня 2015 року вбачається, що у зв`язку з призупиненням членства в КПУ ОСОБА_1 звільнено від обов`язків першого секретаря Охтирського міськкому КПУ.
28 листопада 2015 року ОСОБА_1 знову обрано першим секретарем Охтирської міської організації КПУ.
Згідно з протоколом засідання комітету Охтирської міської організації КПУ від 15 серпня 2020 року ОСОБА_1 звільнено з посади першого секретаря комітету Охтирської міської організації КПУ та уповноважено її представляти юридичну особу Охтирську міську організацію КПУ для здійснення реєстраційних дій.
З протоколу засідання Центрального Комітету КПУ від 29 червня 2021 року вбачається, що було вирішено припинити діяльність Охтирської міської організації КПУ шляхом ліквідації. Відповідно до реєстру членів Пленуму центрального комітету КПУ ОСОБА_1 була представником від Сумської області.
З постанови Президії Центрального Комітету КПУ від 14 серпня 2014 року «Про відчуження нерухомого майна КПУ у Сумській області» вбачається, що вирішено відчужити шляхом дарування об`єктів нерухомості, які є власністю КПУ, зокрема нежитлове приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 на користь ОСОБА_1 .
Згідно зі звітом про оцінку майна (скорочений) вартість квартири за адресою: АДРЕСА_1 , станом на 01 вересня 2014 року становить 46 216,00 грн.
22 серпня 2014 року КПУ в особі Симоненка П. М. уповноважила Даниленка В. А. бути представником КПУ в нотаріальній конторі, приватного нотаріуса, реєстраційній службі, органах БТІ, органах місцевого самоврядування, а також усіх установах, підприємствах, організаціях усіх форм власності з питань укладення та підписання від імені КПУ договорів дарування, зокрема і договору дарування на ім`я ОСОБА_1 нежитлового приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .
01 вересня 2014 року між КПУ в особі Даниленка В. А. , який діяв за довіреністю, посвідченою приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Смірновою Т. Ю. від 22 серпня 2014 року за № 1622, та ОСОБА_1 укладено договір дарування квартири загальною площею 37,3 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Ковальчук В. М. та зареєстрований в реєстрі за № 1201.
Право власності ОСОБА_1 на вказану квартиру зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 01 вересня 2014 року, відомості внесено до Реєстру приватним нотаріусом Ковальчук В. М. 01 вересня 2014 року, індексний номер рішення: 15482110.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини четвертої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
Частиною першою статті 404 ЦПК України визначено, що питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали цивільної справи, доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду висновує про необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Застосовуючи критерії частини четвертої статті 403 ЦПК України, Верховний Суд уважає, що наявні підстави для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для конкретизації висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 квітня 2025 року в справі № 924/971/23 (провадження № 12-25гс24), з огляду на таке.
Укладення спірного договору, за твердженнями МЮУ, пов`язане з протиправною діяльністю політичної партії та має на меті уникнення передачі майна у власність держави.
Рішенням Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2022 року в справі № 826/9751/14, яке набрало законної сили 27 липня 2022 року, позов МЮУ задоволено. Заборонено діяльність КПУ. Передано майно, кошти та інші активи КПУ, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень у власність держави.
Після набрання законної сили рішенням суду про заборону політичної партії, у резолютивній частині якого зазначено про передачу майна політичної партії у власність держави, МЮУ вжило заходів до розшуку майна політичної партії, зокрема за відомостями єдиних та державних реєстрів.
Позивач зауважив, що за результатами опрацювання відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що після відкриття 11 липня 2014 року судом провадження в адміністративній справі № 826/9751/14 про заборону КПУ, остання відчужила близько 150 об`єктів нерухомості (адміністративні будівлі, житлові будинки, квартири, земельні ділянки), зокрема й спірне нерухоме майно на підставі спірного договору.
Велика Палата Верховного Суду впостанові від 16 квітня 2025 року всправі № 924/971/23 (провадження № 12-25гс24) сформулювала правовий висновок щодо правової кваліфікації договору, укладеного КПУ з метою відчуження майна партії.
Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина перша статті 203 ЦК України).
Згідно з положеннями статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Стаття 216 ЦК України визначає правові наслідки недійсності правочину. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (абзац перший частини першої статті 216 ЦК України).
Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи (частина п`ята статті 216 ЦК України).
Отже, якщо правочин є оспорюваним, то такий правочин визнається недійсним судом (якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом). Натомість нікчемним є правочин, недійсність якого встановлена законом, такий правочин не породжує будь-яких прав та обов`язків. Нікчемний правочин є недійсним в силу закону з моменту його вчинення, не потребує окремого судового рішення про визнання його недійсним. Суд констатує нікчемність правочину у межах розгляду конкретної справи та застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.
Відповідно до частин першої та другої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
Термін «публічний порядок» необхідно розуміти як оціночний критерій, елементи якого закріплені в публічно-правових нормативних актах держави, що визначають основи державного ладу, політичної системи та економічної безпеки держави. Тому правовий захист не надається жодним правам чи інтересам, які могли б виникнути з дії, що порушує публічний порядок.
Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину. Водночас категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.
Публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави. Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо.
Велика Палата Верховного Суду підкреслила, що у правовій державі інтереси держави повинні відповідати інтересам суспільства та не можуть їм суперечити. Ті з інтересів суспільства, які становлять власне його фундамент, становлять публічний порядок. Тобто інтереси суспільства і публічний порядок співвідносяться як родове і видове поняття: забезпечення публічного порядку завжди в інтересах суспільства, однак не все, що становить інтерес суспільства, становить публічний порядок. Його становлять лише фундаментальні цінності.
Для цінностей, які охоплюються категорією публічного порядку, також характерна більша стабільність. Як правило, відсутня соціальна дискусія стосовно зміни цих цінностей, а держава без ініціювання такої дискусії не може навіть законом втрутитись у них. Кожен член суспільства як колективний носій цих засадничих цінностей, що становлять публічний порядок, усвідомлює їх значення. Очевидність цих цінностей для кожного члена суспільства обумовлює те, що правочин, який їх порушує, є нікчемним, тобто будь-яка особа може дійти висновку про його недійсність без потреби у рішенні суду, яким би той визнавав його недійсним, зважуючи приватний і публічний інтереси.
До таких цінностей безумовно належать суверенітет, територіальна цілісність і конституційний лад держави, безпека життя і здоров`я населення, основоположні права і свободи людини.
Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на особливість правовідносин, в яких беруть участь політичні партії.
Загальні засади утворення і діяльності політичних партій визначені Конституцією України.
Громадяни України мають право на свободу об`єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах (частини перша, друга статті 36 Конституції України).
Статтею 37 Конституції України встановлено, що утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров`я населення, забороняються.
Конституційний Суд України у Рішенні від 12 червня 2007 року № 2-рп/2007 зазначив, що політичні партії забезпечують участь громадян України в політичному житті суспільства, впливають на державну владу, беруть участь у формуванні органів влади і контролі за їх діяльністю.
Відповідно до статті 2 Закону № 2365-III (тут і далі - в редакції на дату укладення спірного договору) політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об`єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.
Основний статус політичної партії - публічно-правовий. Політична партія є важливим інститутом представницької демократії, за допомогою якого громадяни беруть участь в політичному житті суспільства та управлінні державою. Політичні партії беруть участь у виборах та формуванні влади, сприяють вираженню політичної волі громадян.
За змістом пункту 11 статті 92 Конституції України засади утворення і діяльності політичних партій віднесено до найважливіших суспільних відносин, які визначаються виключно законами України. Конституційний Суд України зазначає, що політичні партії забезпечують участь усіх громадян України у політичному житті суспільства, впливають на державну владу, беруть участь у формуванні органів влади і контролі за їх діяльністю. Можливість належного функціонування політичних партій у суспільстві є однією із загальних засад конституційного ладу держави, складовою якого є суспільний лад.
Отже, діяльність політичних партій спрямована на реалізацію публічного інтересу, зокрема вплив на формування державної політики та управління, та безумовно пов`язана з основними політичними процесами у державі, невід`ємною частиною яких є збереження та розвиток української державності в умовах незалежності з урахуванням закріплених у Конституції України принципів, порушення яких у діяльності політичних партій в силу приписів статті 37 Конституції України не допускається.
Діяльність політичних партій підлягає державному контролю. Право політичних партій набувати, володіти та розпоряджатися майном піддається законодавчим обмеженням, що зважаючи на значимість політичних партій в політичному житті суспільства повинно слугувати додатковою гарантією їх законної діяльності.
Враховуючи те, що основною метою діяльності політичних партій є сприяння формуванню та вираженню політичної волі громадян, участь у виборах та інших політичних заходах, здійснення володіння, користування та розпоряджання майном політичних партій повинно здійснюватися для досягнення зазначеної мети.
Згідно з частиною четвертою статті 11 Закону № 2365-IIIпісля реєстрації політична партія набуває статусу юридичної особи.
Закон № 2365-III наділяє політичну партію статусом юридичної особи для виконання політичною партією передусім публічно-правових функцій, спрямованих на досягнення мети створення політичної партії.
Правосуб`єктність політичної партії як юридичної особи є спеціальною, вона підпорядкована меті участі такої організації у публічних відносинах, пов`язаних зі здобуттям публічної влади, та інших суспільно важливих для держави відносинах.
Статтею 14 Закону № 2365-III визначено, що держава гарантує політичним партіям право на кошти та інше майно для здійснення своїх статутних завдань. Політичні партії є неприбутковими організаціями. Політичні партії для здійснення своїх статутних завдань мають право на власне рухоме і нерухоме майно, кошти, обладнання, транспорт, інші засоби, набуття яких не забороняється законами України.
Використання належного політичній партії майна (коштів) не з метою реалізації її статутних завдань суперечить приписам статті 14 Закону № 2365-III. Це означає, що відчуження майна політичної партії повинно відповідати публічним цілям партії, тобто фінансувати її політичну, організаційну чи соціальну діяльність.
Згідно з частиною першою статті 23 Закону № 2365-IIIполітичні партії припиняють свою діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску) або в разі заборони її діяльності чи анулювання реєстраційного свідоцтва в порядку, встановленому цим та іншими законами України.
Рішення про реорганізацію чи саморозпуск приймається з`їздом (конференцією) політичної партії відповідно до статуту політичної партії. Одночасно з прийняттям такого рішення з`їзд (конференція) політичної партії приймає рішення про використання майна та коштів політичної партії на статутні чи благодійні цілі (частина друга статті 23 Закону № 2365-III).
Велика Палата Верховного Суду виснувала, що законодавство встановлює обмеження та заборони щодо розпорядження майном політичних партій. Майно, що належить політичній партії, повинно використовуватися з метою реалізації статутних завдань політичної партії, таке майно може передаватися на благодійні цілі лише у разі припинення діяльності політичної партії шляхом реорганізації чи саморозпуску. Законодавство виключає можливість розподілу майна, що належить політичній партії як неприбутковій організації, між її засновниками або учасниками (членами). Учасники політичних партій не мають майнових прав на майно політичної партії, навпаки, вони вносять обов`язкові членські внески на створення та діяльність партії. Майно політичної партії не може переходити її членам, зокрема в разі припинення діяльності політичної партії.
Пославшись на висновки Великої Палати Верховного Суду в постанові від 16 квітня 2025 року в справі № 924/971/23 (провадження № 12-25гс24), суди в цій справі виснували, що передача КПУ спірного нерухомого майна в дар ОСОБА_1 , яка є пов`язаною з дарувальником особою, свідчить про недобросовісну поведінку сторін спірного правочину. Укладення спірного договору дарування спрямоване на збереження контролю над майном політичної партії пов`язаною особою, яка входить до складу керівних органів політичної партії. Спірний договір дарування укладений 01 вересня 2014 року, тобто вже після відкриття провадження в справі № 826/9751/14 та після настання обставин (здійснення політичною партією забороненої діяльності), які стали підставою для порушення питання про заборону КПУ. Укладаючи спірний договір, КПУ знала про звернення МЮУ з позовом про заборону діяльності КПУ та усвідомлювала наслідки можливого задоволення адміністративного позову (втрата контролю над майном та іншими активами партії). Внаслідок вчинення правочину відбулося відчуження майна, призначеного для здійснення статутної діяльності політичної партії, всупереч закону, з умислом на укладення правочину з протиправною метою. У цій справі достеменно встановлено, що сторони спірного договору дарування усвідомлювали протиправність вчинення такого правочину і суперечність його мети публічному порядку (публічно-правовим відносинам, які визначають основи суспільного ладу держави) та свідомо допускали настання протиправних наслідків, що спростовує доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що правочин вчинено з метою забезпечення житлом осіб, які потребують поліпшення житлових умов. Апеляційний суд виснував (з урахуванням постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 квітня 2025 року в справі № 924/971/23 (провадження № 12-25гс24)) про те, щоспірний договір є нікчемним на підставі приписів частин першої, другої статті 228 ЦК України як такий, що порушує публічний порядок.
Колегія суддів уважає, що наведені висновки Великої Палати Верховного Суду підлягають конкретизації з урахуванням таких обставин.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права (стаття 8 Конституції України).
Суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права (стаття 129 Конституції України).
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
У розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) «якість закону» означає, що закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні для убезпечення від будь-якого ризику свавілля (зокрема справа «Новік проти України» (заява № 48068/06). Так само уніфіковано Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ)інтерпретував «якість законодавства» і в рішенні в справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05): якість законодавства - доступне для зацікавлених осіб, чітке і передбачуване у застосуванні. Відсутність необхідної передбачуваності та чіткості національного законодавства з важливого питання, що призводило до його суперечливого тлумачення судом, є причиною порушення вимог положень Конвенції щодо «якості закону».
Отже, національне законодавство має бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей.
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів із урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» від 11 листопада 1996 року (Cantoni v. France, заява № 17862/91, § 31, 32), «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року (Vyerentsov v. Ukraine, заява № 20372/11, § 65)).
На момент укладення спірного договору дарування квартири на користь ОСОБА_1 від 01 вересня 2014 року статті 5 й 14 Закону № 2365-III містили такі положення: діяльність політичної партії може бути заборонена лише за рішенням суду. Держава гарантує політичним партіям право на кошти та інше майно для здійснення своїх статутних завдань.
Тобто під час укладення правочину щодо отримання квартири в дар ОСОБА_1 покладалася на норми Закону № 2365-III, які не передбачали конфіскації майна політичної партії у разі заборони її діяльності, та визначали обов`язкову наявність рішення суду щодо заборони політичної партії.
Закон України від 03 травня 2022 року № 2243-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони політичних партій» (далі - Закон № 2243-ІХ), яким статтю 21 Закону № 2365-III доповнено частиною четвертою такого змісту: «У разі заборони судом політичної партії майно, кошти та інші активи політичної партії, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень переходять у власність держави, про що зазначається у рішенні суду…», набув чинності 18 травня 2022 року.
ОСОБА_1 уклала договір дарування від 01 вересня 2014 року, що ставить під сумнів узагальнений висновок Великої Палати Верховного Суду про наявність в учасників правочину щодо відчуження майна політичної партії мети уникнути передачі цього майна у власність держави, адже відповідні наслідки законодавчо запроваджені лише у 2022 році.
Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.
Конституційний Суд України в Рішенні від 09 лютого 1999 року в справі № 1-7/99 (про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) надав офіційне тлумачення частини першої статті 58 Конституції України та вказав, що положення цієї норми про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, треба розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи.
Крім того, принцип незворотності дії в часі законів означає, що дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом (пункт 4 Рішення Конституційного Суду України від 05 квітня 2001 року в справі № 3-рп/2001).
У справі № 924/971/23 Велика Палата Верховного Суду надавала правову кваліфікацію договору дарування нежитлового приміщення, укладеного між КПУ та Благодійною організацією «Благодійний фонд «Відродження Хмельниччини» (далі - БФ «Віродження»), тобто стосовно відповідача, який є юридичною особою.
У цій справі наслідки щодо звернення стягнення на майно комуністичної партії застосовані до фізичної особи, яка перебуває під правовим захистом статті 58 Конституції України, що потребує додаткових висновків Великої Палати Верховного Суду щодо можливості зворотної дії Закону № 2243-ІХ стосовно фізичних осіб.
Станом на 01 вересня 2014 року не існувало ні рішення про заборону діяльності комуністичної партії, ні закону про звернення стягнення на її майно.
Діяльність КПУ заборонено лише рішенням Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2022 року в справі № 826/9751/14, яке набрало законної сили 27 липня 2022 року.
Велика Палата Верховного Суду оцінила зазначені обставини в контексті застосування позовної давності та зазначила, що позивачем не пропущений строк на звернення до суду, адже МЮУ після набрання рішенням Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2022 року в справі № 826/9751/14 законної сили (27 липня 2022 року), діючи в інтересах держави у межах своїх повноважень на виконання обов`язку щодо розшуку майна політичної партії, здійснив відповідний моніторинг і у зв`язку з цим міг дізнатись про вчинення спірного договору щодо передачі спірного нерухомого майна відповідачу.
Тобто Велика Палата Верховного Суду дату набрання чинності рішенням Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2022 року в справі № 826/9751/14 кваліфікує як підставу та об`єктивну можливість виявлення майна, коштів та інших активів забороненої політичної партії, і саме від цієї дати починає відлік строку давності, що дисонує з її висновками щодо наявності заборони відчуження майна комуністичної партії у 2014 році з обов`язковим поверненням до державної власності такого майна.
Також Велика Палата Верховного Суду здійснила аналіз наявності визначених законом підстав для втручання держави в право власності юридичної особи й зазначила, що встановлені обставини пов`язаності КПУ та БФ «Відродження Хмельниччини», які укладаючи правочин діяли недобросовісно та порушили публічний порядок, свідчать, що втручання в право власності БФ «Відродження Хмельниччини» не становитиме для нього надмірного тягаря й відповідатиме сталій практиці ЄСПЛ.
Однак правомірність втручання держави у право власності фізичної особи не була предметом оцінки Великої Палати Верховного Суду в постанові від 16 квітня 2025 року всправі № 924/971/23 (провадження № 12-25гс24).
Критерії оцінки правомірності втручання держави у право власності закріплені у статті 1 Першого протоколу та сформовані у прецедентній практиці ЄСПЛ.
Зокрема, у статті 1 Першого протоколу встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ приписи статті 1 Першого протоколу містять три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало заходів втручання у право мирного володіння майном.
Отже, оцінка відповідності втручання у право власності повинна відбуватись із застосуванням таких критеріїв, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність втручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) справедлива рівновага між інтересами захисту права власності та загальними інтересами (дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою та уникнення покладення на власника надмірного тягаря).
У цій справі встановлено, що ОСОБА_1 на момент укладення спірного договору дарування була першим секретарем Охтирського міського комітету КПУ.
Із грудня 2012 року до листопада 2014 року від КПУ (№ 22 в списку) ОСОБА_1 була обрана народним депутатом Верховної Ради України 7-го скликання, отримала безоплатно у дарунок від КПУ житлове приміщення (квартиру) на території Сумської області.
У касаційній скарзі відповідачка посилається на те, що судами проігноровано факт того, що вона на той час була депутатом Верховної Ради України, проживала у м. Києві та отримувала компенсацію оренди житла, якого не мала в м. Києві. Спірну квартиру вона отримала в порядку забезпечення житлом для продовження політичної діяльності в м. Охтирці Сумскої обл. Під час надання їй житла було ураховано, що вона розірвала шлюб, на її утриманні перебував син, вона перенесла важку хірургічну операцію (їй видалено нирку). Суди позбавили її житла, набутого на законних підставах.
Велика Палата Верховного Суду виснувала, що майно, яке належить політичній партії, повинно використовуватися з метою реалізації статутних завдань політичної партії, у контексті чого потребуються конкретизовані висновки Великої Палати Верховного Суду про те, чи можливо кваліфікувати забезпечення політичною партією житлом свого учасника для можливості провадження партійної діяльності як «здійснення статутної діяльності партії».
Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (стаття 47 Конституції України).
Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція ЄСПЛ гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється й на власника квартири (рішення в справі «Ґіллоу проти Сполученого Королівства» (Gillow v. the U. K.) від 24 листопада 1986 року).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, які визначені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатися як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).
До того ж втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82).
Ураховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, ЄСПЛ надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення в справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 60). Навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом з огляду на відповідні принципи статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60 - 63; рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальних вимог було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги під час вирішення питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення в справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96, пункт 110).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).
ОСОБА_1 є інвалідом ІІ групи з 07 травня 2014 року, зазначає, що подарована квартира єдине житло її та її сина, тому спірна категорія справ потребує висновків Великої Палати Верховного Суду стосовно того, чи не призведе задоволення позову до втрати єдиного житла відповідачки і ї сина (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції у її взаємозв`язку зі статтею 8 Конвенції), чи буде в такому випадку дотриманий принцип пропорційності й чи не покладе це на відповідачку індивідуальний і надмірний тягар.
Відповідно до частини четвертої статті 17 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VІІІ) єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема, єдністю судової практики (пункт 4).
Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об`єктивність
і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності.
Згідно з імперативними вимогами статті 13 Закону № 1402-VІІІ та статті 263 ЦПК України висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.
Призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, перш за все, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом, і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрям, в якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз`яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, які потрібно враховувати під час застосування тієї чи іншої правової норми, але не нав`язуючи судам нижчого рівня результат вирішення конкретної судової справи.
Забезпечити єдність судової практики неможливо безконкретизації висновків Великої Палати Верховного Суду впостанові від 16 квітня 2025 року всправі № 924/971/23 (провадження № 12-25гс24) щодо правової кваліфікації договору, укладеного КПУз метою відчуження майна партії, зокрема в частині можливості зворотної дії Закону № 2243-ІХ стосовно фізичних осіб; тлумачення наведеної в статті 14 Закону № 2365-IIIмети використання коштів і майна партії «для здійснення своїх статутних завдань», зокрема в контексті того, чи входить у це поняття забезпечення житлом члена партії для можливості здійснення партійної діяльності; оцінки відповідності втручання у право власності фізичної особи на житло, отримане в порядку дарування від КПУ до законодавчого запровадження заборони діяльності комуністичної партії і повернення її майна державі.
Ураховуючи наведені вище норми та мотиви Верховний Суд вважає за необхідне передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Керуючись статтями 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
УХВАЛИВ:
Справу № 583/4502/23 за позовом Міністерства юстиції України до ОСОБА_1 , Комуністичної партії Українипро визнання договору недійсним передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Ухвала суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: О. М. Ситнік
В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
С. Ю. Мартєв
І. М. Фаловська